Текст книги "Айвенго"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 28 страниц)

– Ну, гляди, не марнуй своїх обіцянок із такою легкістю, – сказав Лицар Пут і Кайданів Лазурових. – Утім, я все ж таки сподіваюся отримати бажану винагороду. А поки що прощавай!

– Я мушу попередити тебе, – додав Сакс, – що поки триватиме похорон благородного Ательстана, я залишатимусь у його замку, в Конінгсбурзі. Зали замку будуть весь час відчинені для кожного, хто побажає взяти участь в тризні. Я кажу від імені шляхетної Едити, матері покійного Ательстана: двері цього замку завжди будуть відчинені для того, хто так хоробро, хоча й безуспішно, потрудився заради порятунку Ательстана від норманських кайданів і від норманського меча.

– Так, так, – сказав Вамба, зайнявши своє звичне місце біля господаря, – там буде превелике годування. Шкода, що благородному Ательстану не можна попоїсти на своєму власному похороні. Але, – додав блазень із серйозною пикою, звівши очі до неба, – він, імовірно, тепер вечеряє в раю і, без сумніву, з апетитом.

– Не базікай та їдь уперед! – мовив Седрик. Спогади про послугу, нещодавно надану Вамбою, пом'якшили його гнів, викликаний недоречним жартом дурня.

Ровена граційно помахала рукою, посилаючи прощальне вітання Чорному Лицареві. Сакс побажав йому успіху, і вони рушили широкою лісовою дорогою.

Тільки-но вони від'їхали, як із гущавини з'явилася інша процесія та, обігнувши узлісся, попрямувала слідом за Седриком, Ровеною та їхнім почтом. То були ченці сусіднього монастиря, зваблені звісткою, що Седрик обіцяє багаті пожертвування на «помин душі». Вони супроводжували ноші з тілом Ательстана і співали псалми, поки васали покійного сумно і поволі несли його на плечах до замку Конінгсбург. Там його мали поховати у гробівці роду Генгіста, зачинателя довгого родоводу Ательстана. Чутка про його кончину привернула сюди багато його васалів, і вони в печалі прямували за ношами. Розбійники знову підвелися, виявляючи повагу до смерті, як перед тим до краси. Тихий спів і розмірений хід ченців нагадували їм про тих ратних товаришів, які полягли напередодні, під час битви. Але такі спогади недовго тримаються в головах людей, чиє життя минає у небезпеці і сміливих нападах: іще не встиг затихнути останній відгомін похоронного співу, як розбійники знову взялися до розподілу здобичі.

– Доблесний лицарю, – сказав Локслі Чорному Лицареві, – без вашої мужності та могутньої руки ми неминуче зазнали б поразки, атому чи не буде ваша ласка вибрати з цієї купи добра те, що вам сподобається, на згадку про заповітний дуб?

– Приймаю вашу пропозицію так само щиро, як ви її зробили, – відповів лицар, – і прошу вас надати в моє розпорядження сера Моріса де Брасі.

– Він і так ваш, – сказав Локслі, – і це для нього велике щастя. В іншому разі висіти б йому на найвищій гілляці цього дерева, а довкола ми б повісили його вольних дружинників, яких пощастило б упіймати. Але він ваш полонений, і тому я не чіпав би його, навіть якби він перед цим убив мого батька.

– Де Брасі, – мовив Чорний Лицар, – ти вільний! Іди! Той, хто взяв тебе в полон, гребує мститися за минуле. Але надалі будь обережний: стережися, щоб не спіткала тебе гірша доля. Повторюю тобі, Морісе де Брасі, стережися!

Де Брасі мовчки низько вклонився, а коли обернувся, щоб іти, всі йомени вибухнули прокльонами й кепкуваннями. Гордий лицар зупинився, обернувся до них обличчям, схрестив руки, випростався на повний зріст і вигукнув:

– Мовчати, собаки! Тепер загавкали, а коли цькували оленя, то не наважувалися підійти! Де Брасі зневажає ваш осуд і не шукає вашої похвали. Забирайтеся назад у свої лігва і хащі, підлі грабіжники. Мовчати, коли шляхетні лицарі балакають поблизу ваших лисячих нір!

Якби ватажок йоменів мерщій не втрутився, ця недоречна витівка могла б накликати на Моріса де Брасі цілу хмару стріл. Тим часом де Брасі схопив за вуздечку одного з осідланих коней, виведених зі стаєнь барона Фрон де Бефа, які складали чи не найціннішу частину награбованої здобичі, миттю скочив на нього і помчав до лісу.

Коли сум'яття, викликане цією подією, трохи вляглося, ватажок розбійників зняв зі своєї шиї багатий ріг і перев'язь, які нещодавно дісталися йому на змаганні стрільців поблизу Ашбі.

– Шляхетний лицарю, – сказав він до Чорного Лицаря, – якщо не погребуєте прийняти в дарунок мисливський ріг, що побував у вжитку в англійського йомена, прошу вас носити його на згадку про доблесні ваші подвиги. А якщо є у вас на думці якась затія і якщо, як нерідко трапляється з хоробрими лицарями, знадобиться вам дружня допомога в лісах між Трентом і Тисом, ви лише засурміть у цей ріг ось так: «У-хо-хо-о!» – і цілком можливо, що до вас негайно з'явиться підмога.

Тут він кілька разів поспіль просурмив сигнал, поки лицар не запам'ятав його.

– Дуже дякую за подарунок, відважний йомене! – мовив лицар. – Кращих помічників, ніж ти і твої товариші, я й не шукатиму, як би скрутно мені не було.

Він узяв ріг і, в свою чергу, засурмив запропонований сигнал так, що по всьому лісу пішов відгомін.

– Славно ти сурмиш, дуже чисто у тебе виходить, – сказав йомен. – Провалитися мені на цьому місці, коли ти не такий точно гарний мисливець, як гарний воїн. Закладаюся, що ти за своє життя постріляв достатньо дичини. Друзі, гарненько запам'ятайте цей заклик: він буде сигналом Лицаря Пут і Кайданів Лазурових. Усякого, хто його почує і не поквапиться на допомогу, я накажу гнати з нашого загону тятивою від його власного лука.

– Слава нашому очільнику! – загукали йомени. – Слава Чорному Лицарю Пут і Кайданів Лазурових! Нехай швидше нас покличе, ми доведемо, що раді служити йому!

Нарешті Локслі взявся до розподілу здобичі і виконав це з похвальною неупередженістю. Десяту частину всього добра відрахували на церкву і на богоугодні справи; ще одну частину відокремили в своєрідну громадську скарбницю; іншу частину – на користь удів і сиріт убитих, а також на панахиди за упокій душ тих, хто не залишив після себе сім'ї. Решту поділили між усіма членами загону згідно з їхнім становищем і заслугами. У всіх сумнівних випадках начальник знаходив вдале рішення, і йому підкорялися беззаперечно. Чорний Лицар чимало дивувався з того, як ці люди, які стояли поза законом, зуміли встановити в своєму середовищі такий справедливий і суворий порядок, і все, що він бачив, підтверджувало його високу думку про неупередженість і справедливість їхнього ватажка.

Кожен узяв свою частку здобичі; скарбник із чотирма кремезними йоменами перетягав усе призначене в загальну казну в якесь потаємне місце; але все добро, відраховане на церкву, залишалося незайманим.

– Волів би я знати, – сказав Локслі, – що сталося з нашим веселим капеланом. Раніше ніколи не траплялося, щоб він був відсутній, коли треба було благословити трапезу або ділити здобич. Це його справа – розпорядитися десятиною нашої здобичі; мабуть, цей обов'язок зарахується йому в спокутування деяких порушень чернечого статуту. Боюся, не бачити нам більше нашого веселуна.

– Я щиро шкодував би про це, – мовив Чорний Лицар, – я його боржник за гостинність і за веселу ніч, проведену в його келії. Ходімо назад, до розвалин замку; може, там щось дізнаємося про нього.

Щойно він вимовив ці слова, як гучні вигуки йоменів сповістили про наближення того, за кого вони турбувалися. Богатирський голос ченця було чути ще здалеку.

– Розступіться, діти мої! – кричав він. – Ширшу дорогу вашому духовному отцеві і його бранцю! Ну ж бо, ще раз! Вітайтеся гучніше! Я повернувся, мій шляхетний ватажку, як орел зі здобиччю в кігтях.

І, прокладаючи шлях крізь натовп під загальний регіт, він урочисто наблизився до дуба. В одній руці він тримав важкий бердиш, а в іншій – вуздечку, кінець якої був обмотаний навколо шиї нещасного Ісака. Бідний єврей, настраханий та зігнутий горем, насилу плентався за звитяжним ченцем.

– Де ж Аллен-менестрель, щоб оспівати мої подвиги в баладі або хоч баєчку скласти? їй-богу, цей блазень горохів завжди плутається під ногами, коли йому нічого робити, а ось коли він потрібен, щоб прославити доблесть, його і близько немає!

– Чернече, – сказав ватажок, – ти, здається, з раннього ранку промочив собі горло? Скажи на милість, кого це ти підчепив?

– Власним мечем і списом добув собі полоненого, шляхетний очільнику, – відповів паламар із Копменгерста, – або, краще сказати, луком і алебардою. А головне, я його визволив із гіршого полону. Кажи, юдею, чи не я тебе вирвав із лаписьок сатани? Хіба не я навчив тебе справжній вірі в Святого Отця і Діву Марію? Чи не я всю ніч безперервно пив за твоє здоров'я і викладав тобі таїнства нашої віри?

– Заради Бога милосердного, – вигукнув бідний єврей, – відв'яжіть мене від цього божевільного, тобто, я хотів сказати, від цієї святої людини!

– Як так, юдею? – сказав самітник, набуваючи грізного вигляду. – Ти знову відступаєшся від віри? Гляди в мене, якщо надумаєш знову чинити беззаконня! Хоч ти й не дуже тлустий, усе-таки тебе можна підсмажити. Слухай гарненько, Ісаку, і повторюй за мною: «Ave Maria…»

– Ні, очманілий чернече, блюзнувати не дозволяється, – мовив Локслі. – Розкажи краще, де і як ти знайшов свого полоненого?

– Присягаюся святим Дунстаном, – сказав самітник, – знайшов я його в такому місці, де думав знайти дещо краще. Спустився я в пивниці поглянути, чи не можна врятувати яке-небудь добро. Прихопив барильце іспанського вина і пішов скликати на поміч побільше народу. Але де ж розшукаєш цих ледарів? Відомо, їх ніколи не можна знайти, якщо потрібно зробити добру справу. Раптом бачу міцні двері. Ага, подумав я, ось, значить, де найдобірніші вина – вони в окремому сховку. Увійшов до сховку, а там нічого немає. Лише іржаві ланцюги валяються та ще оцей собака юдей, який здався мені в полон на милість переможця. Я ледве встиг перехилити скляночку вина для покріплення сил після метушні з нечестивцем і збирався разом із полоненим вилізти з пивниці, як раптом пролунав страшний гуркіт, ніби грім ударив. Це обвалилася одна з крайніх веж – біс би хопив того, хто її так погано збудував! – і уламками завалило вихід із пивниці. Тут почали валитися башти одна за одною, і я подумав – не жити мені більше на світі… Та в моєму сані непристойно вирушати на той світ у товаристві юдея, тож я й замахнувся алебардою, щоб розкроїти йому череп, та шкода стало його сивини. Тоді відклав я бойову зброю, узявся за духовне і почав навертати юдея на християнську віру. І справді, з благословення святого Дунстана, зерно потрапило на добрий грунт. Всю ніч безперервно я пояснював йому значення таїнств і зовсім знесилів. Ось Гілберт і Віббальд – свідки. Вони підтвердять, у якому вигляді мене захопили, я зовсім знесилів.

– Аякже, – сказав Гілберт, – ми й справді свідки. Коли ми розгребли мотлох і за допомоги святого Дунстана відшукали вхід у пивницю, барильце з вином було наполовину порожнє, юдей напівмертвий, а чернець майже зовсім знесилений, як він і каже.

– От і брешеш, негіднику! – заперечив скривджений чернець. – Ти сам зі своїми товаришами і випив всеньке барильце і сказав, що це лише ранкова порція. А я – та нехай мене таврують як єретика, коли не беріг цього вина для нашого очільника! Але це не біда. Головне, що я навернув юдея, і він розуміє все, що я йому казав, майже так само добре, як я сам, коли не краще.

– Слухай-но, юдею, – мовив Локслі, – це правда? Чи справді ти відмовився від своєї віри?

– Змилуйтеся, милосердний пане! – сказав єврей. – Я ні слівця не розчув зі всього, що поважний прелат казав мені протягом цієї жахливої ночі! На жаль, я так мучився і страхом, і печаллю, і горем, що якби навіть сам святий праотець Авраам прийшов повчати мене, я й тоді залишався б глухим до його голосу.

– Брешеш, юдею, адже сам знаєш, що брешеш! – мовив чернець. – Я тобі нагадаю лише одне слівце зі всієї нашої розмови: пам'ятаєш, як ти обіцяв оддати весь свій статок нашому святому ордену?

– Присягаюся Богом, милостиві пани, – вигукнув Ісак, стривожений іще більше, – ніколи мої вуста не вимовляли такої обітниці! Я бідний, убогий старий, боюся, що тепер навіть і бездітний! Згляньтеся на мене, відпустіть мене!

– Ні, – підхопив самітник, – якщо ти відмовляєшся від обіцянки, даної на користь святої церкви, ти підлягаєш суворому покаранню.

Сказавши це, він підняв алебарду і збирався руків'ям гарненько стусонути нещасного єврея, але Чорний Лицар вступився за старого і цим обернув гнів святого отця на власну особу.

– Присягаюся святим Томою з Кенту, – закричав причетник, – я тебе навчу пхатися не в свою справу, сер Ледар, дарма що ти сховався в залізний ящик!

– Годі, – сказав лицар, – навіщо ж на мене гніватися? Адже ти знаєш, що я присягнувся бути тобі другом і товаришем.

– Нічого такого я не знаю, – відповів чернець, – а хочу з тобою битися, бо ти пустомеля й нахаба.

– Як то так, – заперечив лицар, якому, мабуть, подобалося піддражнювати свого нещодавнього господаря, – невже ти забув, що заради мене (я не хочу пригадувати спокуси в образі винної фляжки й пирога) ти добровільно порушив свою обітницю помірності й посту?

– А знаєш, друже, – мовив самітник, стискаючи свій здоровенний кулак, – я ж бо можу нагородити тебе ляпасом!

– Таких нагород я не приймаю, – сказав лицар. – Можу, щоправда, позичити в тебе кулак. Тільки відплачу я тобі з такими відсотками, яких і бранець твій ніколи не бачив.

– А ось побачимо, – сказав чернець.

– Стій! – закричав Локслі. – Що це ти затіяв, очманілий чернече? Сваритися під нашим заповітним деревом?

– Це не сварка, – заспокоїв його лицар, – а просто дружній обмін люб'язностями. Ну, чернече, вдар мене як умієш. Я встою на місці. Потім поглянемо, чи встоїш ти.

– Тобі добре говорити, маючи на голові цей залізний горщик, – сказав чернець, – але все одно я тебе звалю з ніг, нехай ти хоч сам Голіаф у мідному шоломі.

Самітник оголив свою жилаву руку по самий лікоть і щосили заїхав лицарю кулаком у вухо. Такий удар міг би звалити здоровезного бика, але супротивник його залишився нерухомим, мов круча. Гучний крик схвалення вихопився з вуст йоменів, які стояли довкола, бо кулак причетника більшість знала з власного досвіду.

– Бачиш, чернече, – мовив лицар, знімаючи свою залізну рукавичку, – хоча на голові у мене й було прикриття, але на руці нічого не буде. Тримайся!

– Genam meam dedi vapulatori – тобто підставляю щоку мою для удару, – сказав чернець, – і я наперед кажу тобі: коли ти зрушиш мене з місця, я дарую тобі викуп з юдея цілком.

Так нахвалявся чернець, надаючи своїй поставі гордовитості. Але від долі не втечеш. Від могутнього удару лицаря чернець стрімголов полетів на землю, на превеликий подив усіх глядачів. Проте він підвівся і не виявив ані гніву, ані смутку.

– Знаєш, братику, – сказав він лицареві, – при такій силі треба бути обережнішим. Як я тепер обідню правитиму, коли ти мені щелепу скрутив? Адже й на сопілці не зіграєш, не маючи нижніх зубів. Проте ось тобі моя рука, як дружня запорука того, що більше ляпасами з тобою я не обмінюватимуся, це мені не вигідно. Отже, поклали край всякій недоброзичливості. Давай візьмемо з юдея викуп, тому що як горбатого лише могила виправить, так і єврей завжди залишиться юдеєм.

– Чернець уже не такий упевнений в наверненні юдея відтоді, як дістав у вухо, – муркнув Мірошник.

– Відчепися, неробо! Що ти там базікаєш щодо навернення? Що ж це таке, ніхто мене не поважає! Всі стали господарями, а слуг немає! Кажу тобі, хлопче: я був трішки нетвердий на ногах, коли добрий лицар мене вдарив, а в іншому разі я неодмінно встояв би. Та якщо ти бажаєш докладніше поговорити з цього приводу, то нумо я тобі доведу, що вмію гідно відповісти.

– Годі вам, досить! – сказав Локслі. – А ти, юдею, поміркуй про свій викуп. Ти розумієш, що ми добрі християни і не можемо допустити, щоб ти залишався серед нас. Ось ти й розваж на дозвіллі, який викуп можеш запропонувати, а я поки візьмуся за допит другого полоненого.

– А чи багато вдалося захопити людей Фрон де Бефа? – запитав Чорний Лицар.

– Жодного такого, який міг би дати за себе викуп, – відповів Локслі. – Було декілька боязких негідників, та ми їх відпустили на волю – нехай шукають інших господарів. Для помсти і заради вигоди й так було достатньо зроблено, а ця купка наброду не вартувала й мідної монети. Той полонений, про якого я згадав, цінніша здобич: цей дженджик-чернець, напевно, їхав у гості до своєї любаски, коли судити з його франтівського вбрання. Та ось і поважний прелат іде, жвавий як сорока.

Тут двоє йоменів привели і поставили перед зеленим троном начальника нашого старого знайомого – пріора Еймера з абатства Жорво.

Розділ XXXIII

… Квіт воїнства мого,

Як справи в Тита Ларція ідуть?

Марцій

Як в того, хто підписує закони,

Засуджує на смерть чи на вигнання,

Одного милує, а іншого карає.

В. Шекспір, «Коріолан»

иси обличчя й постава полоненого абата були комічною сумішшю ображеної гідності, розгубленості та страху.

– Що це означає, добродії? – заговорив він так, що в його голосі разом відбилися всі ці три почуття. – Ви християни чи турки, коли так поводитеся з духовними особами? Чи знаєте ви, що означає manus imponere [69]69
  Покладати руки (лат.).


[Закрыть]на слуг Господа? Ви пограбували мої скрині, розірвали мою мереживну ризу найтоншої роботи. Інший на моєму місці відлучив би вас від церкви, але я не злопам'ятний, і якщо ви тут-таки зволите подати моїх коней, відпустите мою братію, повернете цілою мою поклажу, внесете сотню крон на обідні в абатстві Жорво й дасте обіцянку не смакувати дичини до майбутньої Трійці, тоді я, можливо, постараюся якось зам'яти цю божевільну витівку.

– Преподобний отче, – сказав ватажок розбійників, – мені сумно навіть подумати, що хтось із моїх товаришів міг так поводитися з вами, щоб навіяти вам охоту до такої батьківської настонави.

– Яке там поводження! – заперечив абат, підбадьорений м'яким тоном Локслі. – Так не можна обходитися й із породистим собакою, не лише з християнином, а тим більше з духовною особою, та ще й пріором абатства Жорво! Вони відібрали у мене коштовності на незліченно велику суму. До того ж один із них лаявся на своєму грубому північному діалекті й заприсягся повісити мене на найвищому дереві в цьому лісі.

– Та невже заприсягся? У такому разі, преподобний отче, вам, мабуть-таки, доведеться задовольнити його вимоги.

– Ви все жартуєте, – сказав пріор, розгубившись. – Я й сам неабиякий майстер вдалого жарту. Однак цей жарт триває вже цілу ніч, тож час його припинити.

– Я тепер так само серйозний, як чернець у сповідальні, – відповів Локслі. – Вам доведеться сплатити чималий викуп, сер пріор, бо в іншому разі ваша братія обиратиме собі нового настоятеля: ви вже не повернетеся до своєї пастви.

– Либонь, ви не християни! Як ви насмілюєтеся так говорити до духовної особи? – вигукнув пріор.

– Ми християни, аякже, і навіть тримаємо власного капелана, – відповів розбійник. – Покличте нашого веселого ченця, нехай виступить уперед і наведе поважному абатові доречні тексти щодо сьогоднішнього випадку.

Самітник, трохи протверезівши, напнув на свій зелений каптан чернечий балахон і, відшукавши у пам'яті кілька латинських фраз, колись завчених напам'ять, вийшов із юрби та мовив:

– Преподобний отче, deus facial salvam benignitatem vestram [70]70
  Най пошле Господь спасіння вашій милості (лат.).


[Закрыть]! Ласкаво просимо в наші ліси!

– Це що за нечестивий маскарад? – запитав пріор. – Друже мій, якщо ти справді духовна особа, ти краще навчив би мене, як позбутися цих людей, ніж кривлятися та гримасувати, ніби ярмарковий танцівник.

– Воістину, преподобний отче, – відповів чернець, – я лише й знаю один спосіб, у який ти можеш звільнитися. Ми святкуємо сьогодні святого Андрія – тож збираємо десятину.

– Тільки не з церкви, сподіваюся, добрий брате мій? – запитав пріор.

– І з церкви, і з мирян, – відповів самітник, – а тому, сер пріор, tacite vobis amicos de Mammone iniquitatis – подружися з мамоною беззаконня, бо ніяка інша дружба тобі не допоможе.

– Люблю веселих мисливців, усім серцем люблю! – сказав пріор спокійніше. – Ну доволі, до чого ця суворість! Я й сам майстер ловецької справи, вмію сурмити в ріжок так гучно й чисто, що кожен дуб до мене озивається. Зі мною можна й м'якіше обійтися.

– Дайте йому ріжок – мовив Локслі, – нехай покаже своє мистецтво.

Пріор Еймер просурмив сигнал. Ватажок лише головою похитав.

– Сер пріор, – сказав він, – сурмити ти вмієш, але цим від нас не відскіпаєшся. Ми не можемо відпустити тебе на волю за одну музику.

– Годі, друже, – мовив абат невдоволено, – тобі, я бачу, важко догодити. Якщо вже мені доведеться послужити дияволу, скажи щиро: скільки ти бажаєш з мене взяти, щоб відпустити на всі чотири сторони без десятка конвоїрів?

– Чи не зробити так, – шепнув ватажкові загону його помічник, – щоб абат призначив викуп з єврея, а єврей нехай призначить, скільки взяти з абата?

– Ти хоч і безмозкий хлопець, а вигадав чудову штуку! – відповів Локслі. – Агов, юдею, ходи-но сюди! Поглянь, це преподобний отець Еймер, пріор заможного абатства в Жорво. Скажи, чи багато можна взяти з нього викупу? Я впевнений, що ти достеменно знаєш, які доходи має їхній монастир.

– О, ще б пак мені не знати, – сказав Ісак. – Я постійно веду торговельні справи з преподобними отцями, купую в них і пшеницю, і ячмінь, і різні плоди, а також багато вовни. О, це найбагатша обитель, і святі отці в себе в Жорво їдять ситно й п'ють солодкі вина. Якби в такого знедоленого бідняка, як я, було таке пристановище та ще й такі щорічні та щомісячні доходи, тоді я дав би багато золота й срібла в нагороду за своє звільнення з полону!

– Годі, собако! – вигукнув пріор. – Тобі, я гадаю, краще за всіх відомо, що ми дотепер у боргу за недобудований боковий вівтар до храму…

– І за доставку у ваші льохи постійних запасів гасконського вина торік, – перебив його єврей, – але це дрібниці.

– Що ти верзеш, нечестивий собако! – сказав пріор. – Якщо послухати його, то можна подумати, що наша свята братія заборгувала за вино, яке нам дозволяється пити propter necessitatem, et ad frigus depellendum [71]71
  З необхідності і для захисту від холоду (лат.).


[Закрыть]. Підлий юдей блюзнить проти святої церкви, а християни слухають і не зупинять його!

– Це все порожні балачки, – урвав його Локслі. – Ісак вирішить, скільки з нього здерти, щоб цілком не облупити шкіри.

– Шістсот крон, – відповів Ісак. – Цю суму поважний пріор цілком може сплатити вашій доблесній милості. Від цього він не розориться.

– Шістсот крон, – повторив поважно ватажок. – Гаразд, я задоволений. Ти справедливо вирішив, Ісаку. То, виходить, шістсот крон. Таке. рішення, сер пріор.

– Ухвалено, ухвалено! – полинув лемент розбійників. – Сам Соломон не міг би краще розсудити.

– Ти чув вирок, пріоре? – запитав ватажок.

– Чи ви не втратили глузду, добродії! – залементував пріор. – Де ж я візьму таку суму? Якщо я продам і дароносицю, і свічники з вівтаря, навряд чи виручу половину цієї суми! А для цього потрібно мені самому поїхати в Жорво. Втім, можете залишити в себе заручниками моїх двох ченців.

– Ну, на це не можна покладатися, – сказав ватажок. – Краще ти в нас залишайся, а ченців ми пошлемо по викуп. Ми голодом тебе не моритимемо: склянка вина та шматок запеченої дичини завжди до твоїх послуг, а якщо ти справжній мисливець, ми тобі покажемо таке полювання, якого ти й не бачив ніколи.

– Якщо ваша ласка, – втрутився Ісак, бажаючи заслужити милість розбійників, – я можу послати в Йорк по шість сотень крон, взявши їх позичково з довіреного мені капіталу, аби лише його високопреподобіє пан пріор погодився видати мені розписку.

– Розписку він тобі дасть, яку захочеш, Ісаку, – сказав Локслі, – і ти відразу сплатиш викуп і за пріора Еймера, і за себе.

– За себе! Отакої, доблесні добродії, – вигукнув єврей, – я навіки розорена людина! Справжнісінький жебрак: якщо я заплачу за себе, скажімо, п'ятдесят крон, мені доведеться старцювати.

– Ну, це нехай розсудить пріор, – заперечив ватажок. – Отче Еймер, як ви гадаєте, чи може цей єврей дати за себе гарний викуп?

– Чи може він? – підхопив пріор. – Так, адже це Ісак із Йорка, такий багатій, що міг би викупити з ассірійського полону всі десять колін ізраїлевих! Я особисто з ним дуже мало знайомий, але наш келар і скарбник ведуть із ним справи, і вони кажуть, що його будинок у Йорку повен золота й срібла. Навіть соромно, як таке можливо в християнській країні.

– Зачекайте, отче, – сказав єврей, – стримайте свій гнів. Прошу ваше преподобіє пам'ятати, що я нікому не нав'язую своїх грошей. Коли ж духовні особи чи миряни, принци й абати, лицарі й ченці приходять до Ісака, стукають до нього в двері й позичають шекелі, вони розмовляють із ним зовсім не суворо. Тоді лише й чуєш: «Друже Ісаку, зроби ласку. Я сплачу тобі в строк – побий мене Боже, коли затримаю виплату хоч на один день». А коли настає строк і я приходжу, щоб отримати борг, тоді інша річ – тоді я «клятий юдей». Тоді прикликають кару єгипетську на все наше плем'я.

– Слухай-но, пріоре, – мовив Локслі, – хоч він і юдей, а цього разу каже правду. Тому годі сваритися, і признач йому викуп, як він тобі призначив.

– Хіба можна ставити на одну дошку християнського прелата й нехрещеного юдея! А втім, якщо ви мене просите призначити викуп за цього негідника, я прямо кажу, що ви вчините дурницю, взявши з нього менше тисячі крон.

– Ухвалено! Ухвалено! – сказав ватажок розбійників.

– Ухвалено! – підхопили його сподвижники. – Християнин довів, що він людина чемна, і постарався на нашу користь краще за юдея.

– Отче батьків моїх, допоможи мені! – заволав Ісак. – Ви хочете вкрай занапастити мене, нещасного! Я втратив дочку, а ви хочете відібрати в мене й останні кошти?

– Якщо ти бездітний, юдею, тим краще для тебе: нема для кого збирати гроші, – кинув Еймер.

– На жаль, мілорде, – мовив Ісак, – ваші закони забороняють вам мати родину, а тому ви не знаєте, яка дорога дитина для батьківського серця… Якби кожен листок із цього дерева був цехіном і всі ці цехіни були моєю власністю, я віддав би всі ці скарби, аби лише знати, що дочка моя жива та врятувалася від рук назарянина.

– Скажи, у твоєї дочки чорне волосся? – запитав один із розбійників. – Чи не було на ній шовкового покривала, вишитого сріблом?

– Так! Так! – вигукнув старий, тремтячи від нетерпіння, як щойно тріпотів від страху. – Нехай благословення Якова буде з тобою! Ти можеш сказати щось про неї?

– Виходить, це и тягнув гордий тамплієр, коли пробивався через наш загін учора ввечері, – сказав йомен. – Я хотів був пустити йому навздогін стрілу, вже й лук натягнув, та побоявся ненароком влучити в дівчину, тому й не вистрілив.

– Ох, краще б ти вистрілив! Краще б твоя стріла прохромила їй груди! Краще їй лежати в могилі своїх пращурів, ніж бути у владі розпусного й лютого тамплієра! Горе мені, горе, пропала чеснота мого дому!

– Друзі, – мовив ватажок розбійників, – хоч він і юдей, але горе його зворушило мене. Скажи чесно, Ісаку: сплативши нам тисячу крон, ти справді зостанешся без грошей?

Це запитання Локслі змусило Ісака сполотніти, і він промурмотів, що, можливо, все ж таки залишаться якісь крихти.

– Ну гаразд, – сказав Локслі, – тоді не торгуватимемося. Без грошей ти маєш так само мало надії врятувати своє дитя з пазурів сера Бріана де Буа-Гільбера, як тупою стрілою вбити спритного оленя. Ми візьмемо з тебе такий само викуп, як і з пріора Еймера, або ще на сто крон менше. Ця сотня склала б мою частку, і я від неї відмовляюся на твою користь, від цього ніхто з нашої поважної компанії не постраждає. Таким чином, ми не зробимо ще одного жахливого гріха: не оцінимо юдейського купця так само високо, як християнського прелата, а в тебе в кишені залишиться п'ятсот крон на викуп дочки. Тамплієри люблять блиск срібних шекелів не менше, ніж блиск чорних очей.

Йомени, як і зазвичай, виказали свою повну згоду з думкою ватажка. А Ісак, утішений звісткою, що його дочка жива й можна спробувати її викупити, кинувся до ніг великодушного розбійника.

Локслі позадкував і, намагаючись вивільнитися, вигукнув не без презирства:

– Годі, підводься швидше! Я англієць і не схильний до таких східних церемоній. Кланяйся Богові, а не такому бідному грішнику, як я.

– Так, Ісаку, – мовив пріор Еймер, – схили коліна перед Богом в особі його служителя, і хто знає – можливо, щире твоє каяття й добрі пожертвування на усипальницю святого Роберта принесуть несподівану благодать і тобі, і твоїй дочці Ребецці. Я вболіваю за долю цієї дівиці, тому що вона дуже гарна й чарівлива. Що ж до Бріана де Буа-Гільбера, то на нього я маю великий вплив. Подумай же гарненько, чим ти можеш заслужити моє благовоління, щоб я замовив за тебе перед ним добре слово.

Тут Локслі відвів Ісака вбік і прошепотів йому:

– Обміркуй гарненько, Ісаку, як тобі діяти; моя порада – постарайся піддобрити цього попа. Не думай, що я повірив твоїм запевненням, нібито ти дуже бідний. Я чудово знаю про залізну скриню, в якій ти тримаєш мішки з грошима. Та це ще не все! Я знаю й про той величезний камінь під яблунею, що приховує потаємний вхід до підвалу під твоїм садком у Йорку. Ісак сполотнів.

– Але ти не бійся мене, – продовжував йомен, – тому що ми з тобою старі приятелі. Чи пам'ятаєш ти хворого йомена, якого дочка твоя Ребекка викупила з йоркської в'язниці та тримала в себе вдома, поки він зовсім не одужав? Коли ж він оклигав і зібрався йти геть, ти дав йому срібну монету на дорогу. Хоч ти й лихвар, а ніколи ще не поміщав свого капіталу так вигідно, як того разу: ця срібна монета зберегла тобі сьогодні цілих п'ятсот крон.

– То ти Дик Самостріл? – вигукнув Ісак.

– Так, я Дик Самостріл, – відповів ватажок, – а також Локслі.

– Тільки ти помиляєшся, мій добрий Дику Самостріле, щодо склепінчастого підвалу. Бог свідок, що там нічого немає, крім товару, яким я охоче поділюся з тобою… Я надішлю його тобі, чесний Дику, за твою до мене прихильність… Лише, будь ласка, мій добрий Дику, мовчатимемо щодо цього підвалу.

– Будь певен, мовчатиму. І повір, я щиро засмучений долею твоєї дочки. Але допомогти тобі не можу. Якби я знав, що з Буа-Гільбером була Ребекка, я спробував би тоді її звільнити. А тепер один спосіб: дій хитрістю. Коли хочеш, я за тебе укладу угоду з пріором…

– Чини як знаєш, лише допоможи мені виручити рідне дитя! Локслі пішов до Еймера, Ісак простував за ним як тінь.

– Пріоре Еймер, – сказав Локслі, – прошу тебе, підійди до мене; кажуть, начебто ти більше любиш добре вино та приємне жіноче товариство, ніж це личить твоєму званню. Але до цього мені немає діла. Ще кажуть, що ти любиш породистих собак і жвавих коней, і легко може статися, що не відмовишся й від мішка золота. Але я ніколи не чув, щоб ти любив насильство й жорстокість. Отож Ісак згоден доставити тобі гаманець з сотнею срібних монет на твої задоволення та примхи, якщо ти вмовиш свого приятеля тамплієра, щоб він відпустив на волю дочку Ісака.