Текст книги "Айвенго"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 28 страниц)

Ледь Ребекка встигла опустити на своє чарівне обличчя довгу срібну вуаль, як двері відчинилися й увійшов Гурт, закутаний у широкі складки свого норманського плаща. Зовнішність його радше вселяла підозру, ніж налаштовувала на довіру, тим більше що, входячи, він не зняв шапки, а ще нижче насунув її на похмуре чоло.

– Це ти Ісак із Йорка? – запитав Гурт по-саксонському.

– Так, це я, – відповів Ісак на тому ж діалекті; ведучи торгівлю в Англії, він вільно говорив усіма мовами, вживаними у межах Британії. – А ти хто такий?

– Яке тобі до цього діло? – буркнув Гурт.

– Таке ж, яке й тобі до мого часу, – сказав Ісак. – Як же я з тобою розмовлятиму, якщо не знатиму, хто ти такий?

– Дуже просто, – відповів Гурт, – платячи гроші, я повинен знати, чи тій особі я плачу, а тобі, гадаю, цілком однаково, з чиїх рук ти їх одержиш.

– О Боже батьків моїх! Ти приніс мені гроші? Ну, це зовсім інша справа. Від кого ж ці гроші?

– Від лицаря Позбавленого Спадщини, – сказав Гурт. – Він вийшов переможцем на сьогоднішньому турнірі, а гроші шле тобі за бойове спорядження, яке, за твоєю запискою, дістав йому Кирджат Джайрам із Лестера. Кінь уже стоїть у твоїй стайні; тепер я хочу знати, скільки потрібно сплатити за обладунок.

– Я казав, що він добрий юнак! – вигукнув Ісак у пориві радісного хвилювання. – Склянка вина не зашкодить тобі, – додав він, подаючи свинареві келих такого витонченого напою, якого Гурт зроду ще не куштував. – А скільки ж ти приніс грошей?

– Пресвята Діво! – мовив Гурт, осушивши келих й ставлячи його на стіл. – Яке ж вино п'ють ці нечестивці, а щирому християнинові доводиться ковтати один лише ель, та ще й такий каламутний та густий, що він не кращий за свиняче пійло! Скільки грошей я приніс? – вів далі він, перериваючи свої нелюб'язні зауваження. – Невелику суму, однак для тебе буде достатньо. Подумай, Ісаку, треба ж і совість мати.

– Як же так, – сказав Ісак, – твій господар завоював собі добрим списом добірних коней і багатий обладунок. Але, я знаю, він гарний юнак. Я візьму панцир і коней на сплату боргу, а що залишиться зверх того, поверну йому грошима.

– Мій господар уже збув із рук весь цей товар, – сказав Гурт.

– Ну, це дарма! – сказав єврей. – Ніхто з тутешніх християн не в змозі скупити в одні руки стільки коней і спорядження. Але в тебе є сотня цехінів у цьому мішку, – продовжував Ісак, заглядаючи під плащ Гурта, – він важкий.

– У мене там наконечники для стріл, – збрехав Гурт.

– Ну гаразд, – сказав Ісак, вагаючись між жадобою наживи й раптовим бажанням виявити великодушність. – Коли я скажу, що за доброго коня й за багатий обладунок візьму лише вісімдесят цехінів, тут уже мені жодного гульдена баришу не перепаде. Знайдеться в тебе стільки грошей, щоб розплатитися зі мною?

– Ледь-ледь набереться, – сказав Гурт, хоча єврей запросив набагато менше, ніж він очікував, – та й то мій господар залишиться майже ні з чим. Ну, якщо це твоє останнє слово, доведеться поступитися тобі.

– Налий-но собі ще склянку вина, – сказав Ісак. – Замало буде вісімдесяти цехінів: зовсім без прибутку залишуся. А як кінь, чи не дістав він ушкоджень? Ох, якою жорстокою й небезпечною була ця сутичка! І люди й коні кинулися одне на одного, ніби дикі бешанські бики. Немислимо, щоб коневі від того не було ніякої шкоди.

– Кінь здоровий і неушкоджений, – заперечив Гурт, – ти сам можеш оглянути його. І, крім того, я кажу прямо, що сімдесяти цехінів позаочі досить за панцир, а слово християнина, сподіваюся, не гірше юдейського: коли не хочеш брати сімдесят, я візьму мішок (тут він потрусив ним так, що червінці усередині задзвеніли) і занесу його назад своєму господареві.

– Ні, ні, – сказав Ісак, так тому й бути, викладай таланти… тобто шекелі… тобто вісімдесят цехінів, і побачиш, що я зумію тобі віддячити.

Гурт виклав на стіл вісімдесят цехінів, а Ісак, повільно перерахувавши гроші, видав йому розписку про те, що одержав коня й гроші за обладунок.

У єврея руки тремтіли від радості, поки він загортав перші сімдесят золотих монет; останній десяток він рахував набагато повільніше, розмовляючи увесь час на сторонні теми, і по одній спускав монети в гаманець. Здавалося, що жадібність бореться в ньому з найкращими почуттями, спонукуючи опускати в гаманець цехін за цехіном, тимчасом як сумління підказує, що треба хоч частину повернути благодійникові або принаймні винагородити його слугу. Промова Ісака була приблизно такою:

– Сімдесят один, сімдесят два… твій господар – чудовий юнак. Сімдесят три… Що й казати, чудовий парубок… Сімдесят чотири… Ця монета трохи обточена збоку… Сімдесят п'ять… А ця й зовсім легка… Сімдесят шість… Якщо твоєму господареві знадобляться гроші, нехай звертається просто до Ісака з Йорка… Сімдесят сім… Тобто, звісно, із благонадійним забезпеченням…

Тут він помовчав, і Гурт уже сподівався, що інші три монети уникнуть долі попередніх.

Однак підрахунок тривав:

– Сімдесят вісім… І ти теж славний хлопець… Сімдесят дев'ять… І, без сумніву, заслуговуєш на винагороду.

Тут Ісак осікся й поглянув на останній цехін, маючи намір подарувати його Гурту. Він потримав його у висячому положенні, покачав на пучці, підкинув на стіл, прислухаючись до того, як він задзвенить. Якби монета зазвучала глухо, якби вона виявилася хоч на волосину легшою, ніж була, великодушність взяла б гору; але, на Гуртову біду, цехін покотився лунко, світився яскраво, був нового карбування і навіть на одне зерно важчий узаконеної ваги. В Ісака забракло духу розстатися з ним, і він, ніби з неуважності, опустив його у свій гаманець, мовивши:

– Вісімдесят штук; сподіваюся, що твій господар щедро нагородить тебе. Однак, – додав він, пильно дивлячись на мішок, що був у Гурта, – у тебе отут, напевно, ще є гроші?

Гурт скривився, що мало означати посмішку, і сказав:

– Мабуть, буде ще стільки ж, як ти зараз порахував.

Гурт склав розписку, дбайливо сховав її у свою шапку й зауважив:

– Але начувайся: коли ти розписку написав неправильно, я тобі бороду вискубаю.

Із цими словами, не чекаючи запрошення, він налив собі третій келих вина, випив його і вийшов не прощаючись.

– Ребекко, – сказав єврей, – цей ісмаїліт мало не надурив мене. Втім, його господар – добрий юнак, і я радий, що лицар здобув собі золото і срібло, й усе завдяки прудкості свого коня й міцності свого списа, що, мов спис Голіафа, міг змагатися у швидкості із ткацьким човником.

Він обернувся, очікуючи відповіді від дочки, але виявилося, що її в кімнаті немає: вона пішла, поки він торгувався з Гуртом.

Тим часом Гурт, вийшовши в темні сіни, роззирався навсібіч, міркуючи, де ж тут вихід. Раптом він побачив жінку в білій сукні зі срібною лампою в руці. Вона подала йому знак іти за нею в бічну кімнату. Гурт спочатку позадкував. У всіх випадках, коли йому загрожувала цілком приземлена фізична сила, він був грубий і безстрашний, як кабан, але він був боязкий в усьому, що стосувалося лісовиків, домовиків, білих жінок та інших саксонських забобонів так само, як його древні німецькі пращури. До того ж він пам'ятав, що перебуває в будинку єврея, а цей народ, крім усіх вад, приписуваних йому перегудами, ще й вирізнявся, на думку простолюду, найглибшими пізнаннями щодо всіляких чарів і чаклунства. Однак після хвилинного сум'яття він скорився знакам, що подавала примара. Увійшовши за нею до кімнати, він був приємно здивований, побачивши, що ця примара виявилася тією чарівною єврейкою, яку він щойно бачив у кімнаті її батька і ще вдень запримітив на турнірі.

Ребекка запитала його, яким чином розрахувався він з Ісаком, і Гурт передав їй всі подробиці справи.

– Мій батько лиш пожартував з тобою, добра людино, – сказала Ребекка, – він заборгував твоєму господареві незрівнянно більше, ніж може коштувати будь-яка бойова кольчуга й кінь. Скільки ти заплатив зараз моєму батькові?

– Вісімдесят цехінів, – відповів Гурт, дивуючись такому запитанню.

– У цьому гаманці, – сказала Ребекка, – ти знайдеш сотню цехінів. Поверни своєму господареві те, що йому треба, а інше візьми собі. Іди! Йди швидше! Не гай часу на подяку! Та стережися: коли підеш через місто, легко можеш втратити не лише гаманець, але й життя… Ройбене, – покликала вона слугу, плеснувши в долоні, – посвіти гостеві, проведи його з будинку та замкни за ним двері!

Ройбен, темнобровий і чорнобородий син Ізраїлю, скорився, взяв смолоскип, відімкнув зовнішні двері будинку й, провівши Гурта через брукований двір, випустив його через хвіртку біля головної брами. Далі він замкнув хвіртку й засунув браму такими засувами й ланцюгами, які годилися б і для в'язниці.

– Клянуся святим Дунстаном, – казав Гурт, спотикаючись у темряві й навпомацки відшукуючи дорогу, – це не юдейка, а просто ангел небесний! Десять цехінів я одержав від молодого господаря та ще двадцять від цієї перлини Сіону. О, щасливий у мене видався день! Ще б один такий, і тоді кінець твоїй неволі, Гурте! Внесеш викуп і будеш вільний, як будь-який шляхтич! Ну, тоді прощавай, мій вівчарський ріжок і ціпок! Візьму добрий меч та щит і піду служити моєму молодому господареві до самої смерті, не приховуючи більше ні свого обличчя, ні імені.

Розділ XI

Перший розбійник

Гей! Стійте і давайте гаманці!

Ані – тоді скуштуєте рушниці.

Спід

Сер, нам кінець! Розбійники! Від них

Мандрівники давно вже потерпають.

Валентин

О друзі…

Перший розбійник

Ми не друзі – вороги.

Другий розбійник

Цить! Мовить хай.

Третій розбійник

Клянуся бородою,

Це гідний чолов'яга.

В. Шекспір, «Два веронці»

ічні пригоди Гурта на цьому не скінчилися. Він і сам почав так думати, коли, минувши одну чи дві садиби на околиці селища, опинився в яру. Схили його густо поросли ліщиною й гостролистом; місцями низькорослі дуби спліталися гілками над дорогою. До того ж вона була вся порита коліями й вибоїнами, тому що до дня турніру по ній проїжджало безліч візків з усілякими припасами. Схили яру були такі високі, а рослинність такою щільною, що сюди зовсім не проникало бліде світло місяця.

Із селища вчувався віддалений шум гулянки – гучні вибухи сміху, лемент, відгомін дикої музики. Всі ці звуки, що свідчили про безлад в містечку, переповненому войовничими дворянами та їхньою розбещеною прислугою, почали навіювати Гурту занепокоєння.

«Юдейка мала рацію, – думав він про себе. – Допоможіть мені, Боже і святий Дунстан, щасливо дістатися будинку зі своєю скарбницею! Тут таке збіговисько… не скажу записних злодіїв, а… мандрівних лицарів, кочових зброєносців, ченців та музикантів, блазнів та фокусників, що будь-якій людині з однією монеткою в кишені стане страшнувато, а вже свинареві з цілим мішком цехінів і поготів. Швидше б проминути ці прокляті кущі! Тоді принаймні помітиш цих чортів раніше, ніж вони скочать тобі на плечі».

Гурт пришвидшив кроки, щоб вийти з яру на відкриту галявину.

Однак це йому не вдалося. У самому кінці яру, де хащі були найгустішими, на нього накинулися чотири чоловіки, по двоє з кожного боку, й схопили за руки.

– Поділися своїм тягарем, – сказав один із них, – переклади його на міцні плечі – ми всіх звільняємо від мирських тягарів.

– Не так то легко було б вам звільнити мене від тягаря, – тужно промурмотів чесний Гурт, який не міг упокоритися навіть перед безпосередньою небезпекою, – якби я поспів хоч тричі стукнути вас по шиях.

– Поглянемо, – сказав розбійник. – Тягніть шахрая до лісу, – звернувся він до товаришів. – Як видно, цьому хлопцеві хочеться, щоб йому й голову проломили, й гаманець відтяли.

Гурта безцеремонно потягли схилом яру до густого гаю, що відокремлював дорогу од відкритої галявини. Хіть-не-хіть він змушений був іти за своїми розлютованими провідниками в найщільніші зарості. Зненацька вони зупинилися на відкритій галявині, залитій світлом місяця. Тут до них приєдналися ще два чоловіки, вочевидь з тієї ж банди. У них були короткі мечі на боці, а в руках – важкі кийки. Гурт лиш тепер помітив, що всі шестеро були в масках, це настільки явно свідчило про характер їхніх занять, що не викликало жодних сумнівів.

– Скільки при тобі грошей, хлопче? – запитав один.

– Тридцять цехінів моїх власних грошей, – тужно відповів Гурт.

– Відібрати, відібрати! – закричали розбійники. – У сакса тридцять цехінів, а він повертається з села тверезим! Тут нема про що балакати! Відібрати в нього все до крихти! Відібрати неодмінно!

– Я їх збирав, щоб внести викуп і звільнитися, – сказав Гурт.

– Ну ти й бевзь! – заперечив один із розбійників. – Випив би кварту-другу доброго елю й став би так само вільний, як і твій господар, а можливо, навіть вільніший за нього, коли він такий самий саксонець, як ти.

– Це гірка правда, – відповів Гурт, – але якщо цими тридцятьма цехінами я можу від вас відкупитися, відпустіть мені руки, я вам їх зараз же відрахую.

– Стій! – сказав інший, з виду ватажок. – У тебе тут мішок. Я його намацав під твоїм плащем, там значно більше грошей, ніж ти сказав.

– То гроші мого господаря, доброго лицаря, – сказав Гурт. – Я б про них і не заїкнувся, якби вам вистачило моїх власних.

– Ти бач, який чесний слуга! – сказав розбійник. – Це добре. Ну, а ми не такі вже віддані дияволу, щоб поласитися на твої тридцять цехінів. Лиш розкажи нам чисту правду. А поки що давай сюди мішок.

Із цими словами він витяг у Гурта з-за пазухи шкіряний мішок, усередині якого разом із цехінами, що залишилися, лежав і гаманець Ребекки. Потім поновив допит.

– Хто твій господар?

– Лицар Позбавлений Спадщини, – відповів Гурт.

– Це той, хто своїм добрим списом виграв приз на нинішньому турнірі? – запитав розбійник. – Ну ж бо, скажи, як його називають і якого він роду?

– Йому завгодно приховувати це, – відповів Гурт, – і, вже звісно, не мені видавати його таємницю.

– А тебе самого як звати?

– Коли назву вам своє ім'я, ви, мабуть, відгадаєте ім'я господаря, – сказав Гурт.

– Однак ти неабиякий нахаба! – сказав розбійник. – Але про це потім. Ну, а як це золото потрапило до твого господаря? У спадщину він його одержав чи сам роздобув?

– Добув своїм добрим списом, – відповів Гурт. – У цих мішках лежить викуп за чотири добрих коня і за повне озброєння чотирьох лицарів.

– Скільки ж тут усього?

– Двісті цехінів.

– Усього-на-всього двісті цехінів! – сказав розбійник. – Твій господар шляхетно повівся з переможеними й узяв замалий викуп. Назви на імена, від кого він одержав це золото.

Гурт перелічив імена лицарів.

– А як же обладунок і кінь тамплієра Бріана де Буа-Гільбера? Скільки ж він за них призначив? Ти бачиш, що мене не можна надурити.

– Мій господар, – відповів Гурт, – нічого не візьме від тамплієра, крім крові. Вони в смертельній ворожнечі, і тому між ними не може бути миру.

– Он як! – мовив розбійник і замислився. – А що ж ти робив наразі в Ашбі, маючи при собі таку скарбницю?

– Я ходив платити Ісаку, євреєві з Йорка, за панцир, який він доставив моєму господареві до цього турніру.

– Скільки ж ти сплатив Ісаку? Судячи з ваги цього мішка, мені здається, що там досі є двісті цехінів.

– Я сплатив Ісаку вісімдесят цехінів, – сказав Гурт, – а він натомість дав мені сто.

– Як! Що ти мелеш! – вигукнули розбійники. – Чи ти глузуєш?

– Я кажу чисту правду, – сказав Гурт. – Це така ж свята правда, як те, що місяць світить на небі. Можете самі перевірити: рівно сто цехінів у шовковому гаманці лежать у цьому мішку окремо від інших.

– Отямся, хлопче! – мовив старший. – Ти говориш про юдея, сина Ізраїлю! Та йому віддати золото – те саме, що сухому піску в пустелі повернути кухоль води, вилитої на нього мандрівником… Роздмухайте вогонь – я подивлюся, що в нього там у мішку. Якщо цей хлопець сказав правду, щедрість єврея – воістину таке ж чудо, як та вода, яку його предки висікли з каменю в пустелі.

Миттю добули вогонь, і розбійник почав оглядати мішок. Інші скупчилися довкола; навіть ті двоє, які тримали Гурта, за прикладом інших уже не звертали уваги на бранця. Гурт скористався цим, струсив їх із себе й міг би бігти, якби зважився кинути хазяйські гроші напризволяще. Але про це він і не думав. Вихопивши дрюк в одного з розбійників, він лупонув старшого по голові, саме коли той найменше очікував такого нападу. Ще трохи, і Гурт схопив би свій мішок. Однак розбійники виявилися моторнішими й знову заволоділи як мішком, так і вірним зброєносцем.

– Ах ти шахрай! – сказав ватажок, підводячись. – Адже ти міг мені голову проломити! Попадися ти в руки іншим людям, які промишляють тим самим, чим ми, поплатився б ти за таку зухвалість! Але ти зараз дізнаєшся свою долю. Поговоримо спочатку про твого господаря, а потім уже про тебе; попереду лицар, а за ним – його зброєносець, адже так за лицарськими законами? Стій сумирно! Якщо ти поворухнешся, ми тебе заспокоїмо навіки. Друзі мої, – вів він далі, звертаючись до своєї зграї, – гаманець вишитий єврейськими письменами, і я гадаю, що цей йомен сказав правду. Господар його – мандрівний лицар і схожий на нас із вами, нехай пройде через наші руки без мита: адже й собаки не гризуться між собою в таких місцях, де водиться багато лисиць і вовків.

– Чим же він схожий на нас? – запитав один із розбійників. – Хотів би я почути, як це можна довести!

– Дурню ти! – сказав отаман. – Та хіба цей лицар не такий самий бідний і знедолений, як ми? Хіба він не добуває собі на прожиття гострим мечем? Чи не він побив Фрон де Бефа й Мальвуазена так, як ми самі побили б їх, якби могли? І чи не він оголосив ворожнечу не на життя, а на смерть Бріану де Буа-Гільберу, якого нам самим доводиться боятися з безлічі причин? То невже ж у нас менше совісті, ніж її виявилося в юдея?

– Ні, це було б соромно! – пробурмотів інший. – Однак коли я був у банді старого здорованя Ганделіна, ми такими тонкощами не переймалися… А як же бути з цим нахабою? Так і відпустити його не провчивши?

– Спробуй-но сам провчити його, – відповів старший. – Агов, слухай! – продовжував він, звертаючись до Гурта. – Коли ти з такою охотою ухопився за кий, може, ти вмієш ним орудувати?

– Про це тобі краще знати, – сказав Гурт.

– Так, зізнаюся, ти добряче мене вперіщив, – сказав отаман. – Відшмагай-но цього хлопця, тоді й іди на всі чотири боки; а коли не впораєшся з ним… Що робити, ти такий славний упертюх, що я, здається, сам внесу за тебе викуп. Ну ж бо, Мірошнику, бери свій кий і бережи голову, а ви, хлопці, відпустіть бранця та дайте йому кия теж. Тут тепер світла вдосталь, і вони зможуть чудово віддухопелити одне одного.

Озброєні однаковими киями, бійці виступили на освітлену середину галявини, а розбійники розташувалися довкола. Мірошник, схопивши кий якраз посередині й швидко вертячи ним над головою, тим способом, що французи називають faire le moulinet, хвалькувато викликав Гурта на двобій:

– Ну ж бо, селюче, виходь! Лиш сунься, я тобі покажу, як потрапляти мені під руку!

– Коли ти й справді мірошник, – відповів Гурт, з такою же моторністю вертячи своїм кийком, – виходить, ти двічі грабіжник. А я чесна людина й викликаю тебе на бій!

Обмінявшись такими люб'язностями, супротивники зійшлися й протягом декількох хвилин з однаковою силою й хоробрістю завдавали один одному ударів і відбивали їх. Це робилося з такою спритністю й швидкістю, що по галявині йшов безперервний стукіт і тріск їхніх кийків і оддалік могло здатися, що тут б'ються принаймні по шість осіб із кожного боку. Менш завзяті й менш небезпечні побоїща не раз бували описані в гучних героїчних баладах. Але бій Мірошника з Гуртом так і залишиться неоспіваним через брак поета, який віддав би їм належне. Все-таки, хоча бій на кийках уже вийшов із моди, ми постараємося якщо не у віршах, то в прозі звеличити цих відважних бійців.

Довго вони боролися з однаковим успіхом. Нарешті Мірошник, зустрівши завзятий опір, супроводжуваний глузуванням і реготом товаришів, втратив усіляке терпіння. Такий стан духу дуже несприятливий для цієї шляхетної забави, де виграє холоднокровніший. Ця обставина дала рішучу перевагу Гурту, який із рідкісною майстерністю зумів скористатися помилками свого супротивника.

Мірошник люто наступав, завдаючи ударів обома кінцями свого кия й намагаючись підійти ближче. Гурт лише захищався, витягнувши руки й швидко молотячи києм. На цій оборонній позиції він тримався доти, поки не помітив, що супротивник виснажився. Тоді він навідліг заніс кий. Тільки-но Мірошник зібрався відповісти на цей удар, як Гурт моторно перехопив кий у праву руку й щосили тріснув його по голові. Мірошник відразу розпластався на траві.

– Молодець, чесно побив! – закричали розбійники. – Хай живе добра забава й стара Англія! Сакс забере цілою скарбницю й збереже власну шкіру, а Мірошник наш зганьбився перед ним.

– Ну, друже мій, можеш іти своєю дорогою, – сказав Гурту ватажок розбійників, висловлюючи загальну думку. – Я дам тобі в провідники двох товаришів. Вони тебе доведуть найкоротшим шляхом до намету твого господаря й у разі чого захистять від нічних бурлак, у яких совість не така вразлива, як у нас. Нині вночі багато їх валандається тутешніми місцями. Стережися однак, – додав він суворо. – Адже ти не сказав нам свого імені, то й наших імен не запитуй і не намагайся дізнаватися, хто ми та звідки. Якщо не послухаєшся, нарікай на себе.

Гурт подякував ватажкові й обіцяв дотриматися його порад. Двоє розбійників взяли свої киї та повели Гурта манівцями через хащу вниз, до яру. На узліссі їм назустріч вийшли двоє людей. Вони обмінялися декількома словами із провідниками та знову зникли в глибині лісу. З цього Гурт зробив висновок, що банда велика й місце зборів охороняється пильно.

Вийшовши на порослу вересом відкриту рівнину, Гурт не знав би, куди йому прямувати, якби розбійники не повели його просто на вершину пагорба. Звідти було видно освітлений місяцем частокіл, що оточував арену, намети, розкинуті з обох його кінців, прапори, що майоріли над ними. Гурт міг навіть розчути тихий спів, яким розважалася нічна варта.

Розбійники зупинилися.

– Далі ми не підемо, – сказав один із них, – інакше нам самим буде непереливки. Пам'ятай, що тобі сказано: мовчи проте, що з тобою сталося сьогодні, і побачиш, що все буде добре. Але, якщо забудеш наші поради, від помсти не вбережешся, хоч би ти сховався в Тауері.

– Добраніч, добродії, – сказав Гурт, – я ваших наказів не забуду й сподіваюся, що ви не сприймете за образу, якщо я побажаю вам зайнятися безпечнішим і чеснішим ремеслом.

На цьому вони розійшлися. Розбійники повернули назад, а Гурт попрямував до намету свого господаря й, незважаючи на тільки-но вислухані настанови, не забарився розповісти йому про всі свої пригоди.

Лицар Позбавлений Спадщини був здивований щедрістю Ребекки (якою він, утім, вирішив не користуватися) не менше, ніж великодушністю розбійників. Втім, він недовго міркував про ці дивні події, тому що хотів швидше лягти спати. Йому було необхідно відпочити, щоб набратися сил для завтрашнього змагання.

Отже, лицар ліг на розкішну постіль, приготовлену в його наметі, а вірний Гурт розтягся на підлозі, покритій замість килима ведмежими шкурами, біля самого входу, щоб ніхто не міг пролізти до них, не збудивши його.