Текст книги "Айвенго"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 28 страниц)

Розділ IX

… Найкращою ж з усіх була одна –

Чарівна і граційна, як весна, –

Царицею здавалася вона.

……….

З вродливиці очей не зводить двір:

Сліпуча врода, дорогий убір,

Водночас сукня пишна і проста,

А в косах діадема золота.

В долоні квітка цноти розцвіла –

Знак влади королева піднесла.

Дж. Чосер, «Квітка й листок»

ільям де Вівіль і Стівен де Мартіваль, маршали турніру, першими привітали переможця.

Вони попросили його зняти шолом або підняти забороло, перш ніж він стане перед принцом Джоном, щоб отримати з його рук приз.

Однак лицар Позбавлений Спадщини з вишуканою ввічливістю відхилив їхнє прохання, кажучи, що цього разу не може стати з відкритим обличчям через причини, які пояснив герольдам перед виступом на арену. Маршали цілком задовольнилися цією відповіддю, тим більше що в ті часи лицарі часто давали дуже дивні обітниці й нерідко – клятву зберігати повне інкогніто на певний строк або поки не станеться та чи інша намічена ними подія. Тому вони не дошукувалися причин, з яких переможець бажає залишатися невідомим, а просто доповіли про це принцові Джонові й попросили дозволу в його світлості представити йому лицаря, щоб принц особисто вручив йому нагороду за доблесть.

Цікавість Джона була роздрочена цією таємничістю. Він і так був незадоволений результатом турніру, під час якого лицарі-заводії, його улюбленці, зазнали поразки від руки незнайомця. Тому він зарозуміло відповів маршалам:

– Клянуся Пресвятою Дівою, цей лицар, мабуть, позбавлений не лише спадщини, але й ввічливості, якщо бажає стати перед нами із закритим обличчям! Як ви гадаєте, добродії, – звернувся він до свого почту, – хто цей гордий і хоробрий лицар?

– Не можу здогадатися, – відповів де Брасі. – От уже не думав, щоб у межах чотирьох морів, що омивають Англію, знайдеться боєць, здатний в один день перемогти цих п'ятьох лицарів! Клянуся честю, мені не забути, як він збив де Віпонта! Бідолаха йоанніт вилетів із сідла, ніби камінь із пращі.

– Ну, про це не варто багато балакати, – сказав один із лицарів йоаннітського ордену, – тамплієрові також порядком дісталося. Я сам бачив, як ваш знаменитий Буа-Гільбер тричі перевернувся на землі, щораз набираючи цілі пригорщі піску.

Де Брасі, який був у дружніх стосунках із тамплієрами, збирався заперечити йоаннітові, але принц Джон зупинив його.

– Мовчіть, добродії! – сказав він. – Навіщо сперечатися даремно?

– Переможець, – мовив маршал де Вівіль, – досі очікує на рішення вашої світлості.

– Нам завгодно, – відповів Джон, – щоб він чекав, поки не знайдеться хтось, хто міг би вгадати його ім'я й звання. Навіть якщо йому б довелося простояти до ночі, він не змерзне після такої гарячої бійки.

– Погано ж ви вшановуєте переможця! – сказав Вальдемар Фіцурс. – Ви хочете змусити його чекати, доки ми не скажемо вашій світлості того, про що ми гадки не маємо. Я принаймні не знаю. Хіба що це один із тих доблесних воїнів, які слідом за королем Ричардом пішли в Палестину, а тепер пробираються додому зі Святої Землі.

– Можливо, це граф Солсбері? – сказав де Брасі. – Він десь такий самий на зріст.

– Радше сер Томас де Малтон, лицар Гілслендський, – зауважив Фіцурс, – Солсбері ширший в кості.

І раптом у почті зашепотіли, але хто шепнув першим, важко було сказати:

– Чи не король це? Може, це сам Ричард Левине Серце?

– Помилуй Боже! – сказав принц Джон, сполотнівши як смерть і позадкувавши, наче поруч вдарила блискавка. – Вальдемар!.. Де Брасі… І всі ви, хоробрі лицарі й джентльмени, не забувайте своїх обіцянок, будьте моїми вірними прибічниками!

– Боятися нічого! – сказав Вальдемар Фіцурс. – Невже ви так погано пам'ятаєте богатирську поставу сина вашого батька, що гадаєте, начебто він міг уміститися в панцирі цього бійця? Де Вівіль і Мартіваль, ви зробите найкращу послугу принцу, якщо в цю ж хвилину приведете переможця до підніжжя трону й покладете кінець сумнівам, від яких у його світлості зійшов рум'янець з обличчя! Роздивіться його гарненько, – вів далі Вальдемар, звертаючись до принца, – і ви побачите, що він на три дюйми нижчий за короля Ричарда й удвічі вужчий у плечах. І кінь під ним не такий, щоб міг витримати вагу короля Ричарда.

Під час його промови маршали підвели лицаря Позбавленого Спадщини до підніжжя дерев'яних сходів, що вели з арени до трону принца. Джон був наляканий самою думкою, що його царствений брат, якому він був багато чим зобов'язаний і котрого стільки разів ображав, раптово з'явився в межах свого королівства, і навіть усі докази Фіцурса не могли остаточно розвіяти його підозр. Уривчастим голосом принц пробурмотів кілька слів на похвалу доблесті лицаря Позбавленого Спадщини та велів підвести бойового коня в нагороду переможцеві; сам він увесь час тривожно чекав, чи не пролунає з-під опущеного заборола цього покритого сталевим панциром лицаря низький і грізний голос Ричарда Левине Серце!

Але лицар Позбавлений Спадщини жодного слова не сказав у відповідь на вітання принца, а лише низько вклонився.

Двоє багато одягнених стайничих вивели на арену прекрасного коня в повному бойовому спорядженні найтоншої роботи. Обіпершись однією рукою об сідло, лицар Позбавлений Спадщини підхопився на коня, не торкнувшись стремені, і, піднявши спис, двічі об'їхав арену з майстерністю першокласного вершника, випробовуючи чудові якості коня й змушуючи його змінювати алюр.

За інших обставин можна було б подумати, що ним керує просте марнославство. Але тепер усі вгледіли в цьому лише цілком природне бажання краще ознайомитися з усіма достоїнствами отриманого в дарунок коня, і глядачі знову привітали лицаря схвальним лементом.

Тим часом невгамовний абат Еймер пошепки нагадав принцу, що тепер прийшов час, коли переможець повинен виявити вже не доблесть, а витончений смак, обравши серед чарівних дам, які прикрашали галереї, ту, котра займе престол королеви кохання й краси й вручить приз переможцеві на завтрашньому турнірі. Тому принц Джон підняв жезл, щойно лицар, удруге об'їжджаючи арену, порівнявся з його ложею. Лицар негайно повернув коня і, ставши перед троном, опустив спис майже до самої землі й завмер, очікуючи подальших наказів принца. Всі були зачаровані майстерністю, з якою вершник миттєво впорався з розпаленілим конем і змусив його застигнути, мов статуя.

– Сер лицар Позбавлений Спадщини, – сказав принц Джон, – якщо це єдиний титул, яким ми можемо йменувати вас… Вам належить тепер виконати почесний обов'язок, обравши прекрасну даму, яка займе трон королеви кохання й краси та порядкуватиме на завтрашньому святі. Якщо вам як чужоземцеві складно зробити вибір і ви побажаєте прислухатися до порад іншої особи, ми можемо лише зауважити, що леді Алісія, дочка доблесного лицаря Вальдемара Фіцурса, давно вважається при нашому дворі першою красунею і посідає найпочесніше місце. Проте вам надається повне право вручити цей вінець кому завгодно. Та дама, якій ви його передасте, і буде проголошена королевою завтрашнього турніру. Підніміть ваш спис.

Лицар скорився, і принц Джон поклав на кінець списа вінець із зеленого атласу, окільцьований золотим обручем, прикрашеним зубцями у вигляді сердець і наконечників стріл, на кшталт того, як герцогська корона облямована суничним листям, яке чергується з кульками.

Зробивши прозорий натяк щодо дочки Вальдемара Фіцурса, принц Джон думав одночасно поцілити двох зайців, тому що розум його являв собою дивну суміш безтурботності й самовпевненості з хитрістю й підступом. По-перше, йому хотілося загладити в пам'яті почту недоречний жарт щодо Ребекки, а по-друге – прихилити до себе батька Алісії, Вальдемара, якого він побоювався й чиє невдоволення він викликав уже кілька разів протягом цього дня. Та й до самої Алісії він не проти був увійти в милість, тому що Джон був майже настільки ж розпусний у своїх забавах, наскільки аморальний у своєму честолюбстві. Крім того, він міг забезпечити лицареві Позбавленому Спадщини (до якого він уже відчував найсильнішу відразу) могутнього ворога в особі Вальдемара Фіцурса, який би образився, якби його дочку обійшли вибором, що було досить імовірно.

Саме так і сталося. Лицар Позбавлений Спадщини проминув розташовану поблизу трону принца ложу, де Алісія сиділа у всій славі своєї гордовитої краси, і повільно проїхав далі уздовж арени, користуючись своїм правом пильно розглядати численних красунь, які прикрашали своєю присутністю ці блискучі збори.

Цікаво було спостерігати, як по-різному вони поводилися в той час, коли лицар об'їжджав арену: одні червоніли, інші намагалися прийняти гордий і неприступний вигляд; інші дивилися просто перед собою, прикидаючись, що нічого не завважують. Деякі відкидалися назад із трохи робленим переляком, тоді як їхні подруги ледь втримувалися від посмішки; дві чи три відверто сміялися. Були й такі, які поспішили сховати свої зваби під покривалом; але, за свідченням саксонського літопису, це були красуні, уже років десять відомі у світі. Можливо, мирська суєта трохи їм набридла, і вони добровільно відмовлялися від своїх прав, поступаючись місцем молодшим.

Нарешті лицар зупинився перед балконом, де сиділа леді Ровена, і очікування глядачів досягло найвищого ступеня напруги.

Слід зізнатися, що якби лицар Позбавлений Спадщини, намічаючи свій вибір, керувався тим, де під час турніру найбільше цікавилися його успіхами, він мав віддати перевагу саме цій частині галереї. Седрик Сакс, окрилений поразкою тамплієра, а ще більше невдачею, яка спіткала обох його підступних сусідів – Фрон де Бефа й Мальвуазена, – перехилившись через поруччя балкона, стежив за подвигами переможця не лише очима, але всім серцем і душею. Леді Ровена не менше за нього була захоплена подіями, хоча вона нічим не виказувала свого хвилювання. Навіть незворушний Ательстан начебто позбувся своєї звичайної апатії: він зажадав великий кухоль мускатного вина й оголосив, що п'є за здоров'я лицаря Позбавленого Спадщини.

Інший гурт, що розташувався саме під галереєю, зайнятою саксами, не менше за них цікавився результатом турніру.

– Праотче Аврааме! – промовляв Ісак із Йорка в ту хвилину, як відбувалося перше зіткнення між тамплієром і лицарем Позбавленим Спадщини. – Як прудко скаче цей християнин! Доброго коня привезли здалеку, із самої Берберії, а він із ним так обходиться, начебто це осля! А чудовий панцир, яка так дорого обійшлися Иосифу Перейрі, зброяру в Мілані! Він зовсім не береже їх, ніби знайшов серед дороги!

– Але якщо лицар ризикує власним життям і тілом, батьку, – сказала Ребекка, – чи можна очікувати, що він берегтиме коня й панцир у такій страшній битві?

– Дитино, – заперечив Ісак з роздратуванням, – ти сама не знаєш, що верзеш! Його тіло й життя належать йому самому, тоді як кінь і озброєння… О отче наш Якове, про що я кажу… Він гарний юнак. Молися, дитя моє, за порятунок цього доброго юнака, його коня й панциря. Дивися, Ребекко, дивися! Він знову збирається вступити в бій з філістимлянином. Боже батьків моїх! Він переміг! Нечестивий філістимлянин упав від його списа, точно як Ог, цар Бешана, і Сихон, цар Армаритів, полягли від мечів батьків наших [36]36
  За біблійними переказами Ог і Сихон були одними з найсильніших царів, які трапилися на шляху Мойсея, коли той виводив ізраїльський народ із Єгипту, і яких євреї перемогли завдяки заступництву Єгови.


[Закрыть]! Ну, тепер він відбере їхнє золото й срібло, їхніх бойових коней і лати. Усе буде його здобиччю!

Така ж тривога й таке ж хвилювання охоплювали поважного єврея при кожному новому подвигу лицаря, бо він щораз намагався нашвидкуруч обчислити вартість коня й обладунків, які повинні були перейти у власність переможця. Тож у тій частині публіки, перед якою зупинився лицар Позбавлений Спадщини, особливо цікавилися його успіхами.

Чи то з нерішучості, чи то з якихось інших причин переможець зо хвилю стояв нерухомо. Глядачі мовчки, з напруженою увагою стежили за кожним його порухом. Потім він повільно й граційно схилив спис і поклав вінець до ніг прекрасної Ровени. У ту ж мить заграли труби, а герольди проголосили леді Ровену королевою кохання й краси, погрожуючи покарати кожного, хто насмілиться їй не скоритися. Потім вони повторили свій звичайний заклик до щедрості, і Седрик у пориві сердечної піднесеності вручив їм велику суму, та й Ательстан, хоча й не так швидко, додав зі свого боку таку ж солідну подачку.

Серед норманських дівиць почулося незадоволене перешіптування: вони так само мало звикли до того, щоб ними нехтували задля саксонок, як норманські лицарі не звикли до поразок у запроваджених ними ж лицарських іграх. Але ці спроби висловити невдоволення потонули в гучному лементі глядачів: «Нехай процвітає Ровена – королева кохання й краси!» А з юрби простого народу чулися вигуки: «Хай живе саксонська королева! Хай квітне рід безсмертного Альфреда!»

Хоч як неприємно було принцові Джону чути такі вигуки, проте він був змушений визнати вибір, зроблений переможцем, цілком законним. Наказавши подавати коней, він зійшов із трону, сів на свого жеребця й у супроводі почту знову виїхав на арену. Призупинившись на хвилину в галереї, де сиділа леді Алісія, принц Джон привітав її з великою люб'язністю й сказав, звертаючись до оточуючих:

– Клянуся всіма святими, добродії, хоча подвиги цього лицаря показали нам сьогодні міцність його м'язів і кісток, але слід визнати, що, судячи з його вибору, він не вельми гострозорий.

Але цього разу, як і протягом всього життя, принц Джон, на свою біду, не міг відгадати характер тих, кого прагнув піддобрити. Вальдемар Фіцурс радше образився, ніж відчув себе влещеним тим, що принц так явно підкреслив зневагу до його дочки.

– Я не знаю жодного правила лицарства, – сказав Фіцурс, – яке було б таким дорогоцінним для кожного вільного лицаря, як право обрати собі даму. Моя дочка ні в кого не шукає переваги; у своєму колі вона, звісно, завжди одержуватиме ту частку поклоніння, якої вона гідна.

Принц Джон на це нічого не відповів, але так ушпорив свого коня, наче хотів зірвати на ньому досаду. Кінь рвонув із місця й умить опинився поряд із тією галереєю, де сиділа леді Ровена, біля ніг якої досі лежав вінець.

– Прекрасна леді, – сказав принц, – прийміть емблему вашої королівської влади, якій ніхто не підкориться щиріше, ніж Джон, принц Анжуйський [37]37
  Королівський рід Ричарда Левина Серце та принца Джона походив від норманських графів із роду Анжу.


[Закрыть]. Чи не буде вам завгодно разом із вашим шляхетним батьком та друзями прикрасити своєю присутністю наш сьогоднішній бенкет у замку Ашбі, щоб дати нам можливість познайомитися з королевою, служінню якій ми присвячуємо завтрашній день?

Ровена не мовила ні слова, а Седрик відповів за неї рідною мовою:

– Леді Ровена, – сказав він, – не знає тієї мови, якою повинна була б відповісти на вашу люб'язність, через те вона не може взяти участь у вашому святі. Так само і я, й шляхетний Ательстан Конінгсбурзький розмовляємо лише мовою наших предків і дотримуємося їхніх звичаїв. Тому ми із вдячністю відхиляємо люб'язне запрошення вашої високості. А завтра леді Ровена прийме на себе обов'язки того звання, до якого призвав її добровільний вибір лицаря-переможця, затверджений схваленням народу.

З цими словами він підняв вінець і поклав його на голову Ровени на знак того, що вона приймає тимчасову владу.

– Що він каже? – запитав принц Джон, прикидаючись, що не розуміє по-саксонському, тоді як насправді чудово знав цю мову.

Йому передали зміст промови Седрика французькою.

– Гаразд, – сказав він, – завтра ми самі проведемо цю безсловесну царицю до її почесного місця. Але принаймні ви, сер лицар, – додав він, звертаючись до переможця, що досі стояв перед галереєю, – розділите з нами трапезу?

Тут лицар уперше заговорив. Посилаючись на втому й на те, що йому необхідно приготуватися до завтрашнього змагання, він тихим голосом скоромовкою попросив принца вибачити його.

– Гаразд, – відповів принц Джон зарозуміло, – хоча ми й не звикли до таких відмовок, однак докладемо зусиль, аби якось перетравити свій обід, незважаючи на те, що його не бажають удостоїти своєю присутністю ані лицар, який найбільше відзначився у бою, ані обрана ним королева краси.

Сказавши це, він зібрався полишити арену й повернув коня назад, що було сигналом до закінчення турніру.

Але вражена гордість буває злопам'ятною, особливо за гострого усвідомлення невдачі. Джон не встиг від'їхати й трьох кроків, як, озирнувшись, кинув гнівний погляд на того йомена, який так розлютив його вранці, і, звернувшись до варти, мовив наказово:

– Накладете головою, якщо цей хлоп'яга вислизне.

Йомен спокійно й твердо витримав суворий погляд принца й сказав із посмішкою:

– Я й не маю наміру їхати з Ашбі до післязавтра. Хочу подивитися, чи добре стафордширські й лестерські хлопці стріляють із лука. В лісах Нідвуда й Чарнвуда мають водитися гарні стрільці.

Не звертаючись безпосередньо до йомена, принц Джон сказав почту:

– От ми подивимося, як він сам стріляє, і горе йому, якщо його мистецтво не виправдає його зухвалості.

– Давно час, – сказав де Брасі, – на пострах покарати кого-не-будь із цих хлопів. Вони знахабніли понад міру.

Вальдемар Фіцурс лише знизав плечима й нічого не сказав. Про себе він, імовірно, подумав, що його патрон обрав не той шлях, який веде до популярності. Принц Джон полишив арену. Слідом за ним почали розходитися всі глядачі.

Різними дорогами, залежно від того, хто звідки прийшов, потяглися люди геть із галявини. Більша частина глядачів попрямувала в Ашбі, де багато знатних гостей проживали в замку, а інші знайшли собі притулок в самому місті. Серед них і більшість лицарів, які брали участь у турнірі або збиралися взяти участь у завтрашньому змаганні. Вони повільно їхали верхи, розмовляючи між собою про події цього дня, а народ вітав їх голосними вигуками. Такими ж вигуками проводжали й принца Джона, хоча ці вітання скоріше були викликані пишністю одягу й блиском почту, ніж його чеснотами.

Набагато щирішими й одностайнішими вигуками зустріли переможця. Але йому так хотілося швидше ухилитися від цих знаків загальної уваги, що він із вдячністю прийняв люб'язну пропозицію маршалів ратного поля зайняти один із наметів, напнутих біля дальнього кінця огорожі. Тільки-но він пішов у свій намет, розійшлася і юрба народу, що зібралася подивитися на нього й обмінятися різними міркуваннями й здогадами.

Гамір і рух, невіддільні від багатолюдного збіговиська, помалу стихли. Якийсь час вчувалися балачки людей, які розходилися врізнобіч, але невдовзі й вони стихли оддалік. Тепер лунали тільки голоси слуг, що забирали на ніч килими й подушки, лунали їхні суперечки й лайка через недопиті пляшки вина й залишки перекусок, які розносили глядачам протягом дня.

На лузі, за огорожею, у багатьох місцях розташувалися ковалі. Що більше згущалися сутінки, то яскравіше і яскравіше розгорялися вогні їхніх багать; це говорило про те, що зброярі всю ніч проведуть за роботою, займаючись лагодженням або переробкою зброї, що знадобиться назавтра.

Сильний загін озброєної охорони, який змінювався що дві години, оточив арену й охороняв її всю ніч.

Розділ X

І як пророчий ворон навісний

У дзьобі долю хворого несе

І в тишині жаскій нічної мли

Смертельну пошесть струшує із крил,

Отак Варавва змучений біжить

І проклинає лютих християн.

К. Марлоу, «Мальтійський єврей»

ойно лицар Позбавлений Спадщини ввійшов у свій намет, як з'явилися зброєносці, пажі й челядники, прохаючи дозволу допомогти йому зняти обладунки й пропонуючи свіжу білизну й обмивання. За їхньою люб'язністю приховувалось, імовірно, бажання довідатися, хто цей лицар, який здобув за один день стільки лаврів і не погоджувався ані підняти забрало, ані назвати своє справжнє ім'я, незважаючи на наказ самого принца Джона. Але їхня надокучлива цікавість не дістала задоволення.

Лицар Позбавлений Спадщини навідріз відмовився від усяких послуг, кажучи, що в нього є свій зброєносець. На цьому грубому на вигляд слузі, схожому на йомена, був широкий плащ із темної повсті, а на голові – чорна норманська хутряна шапка. Вочевидь, побоюючись, що його упізнають, він насунув її на саме чоло. Випровадивши всіх сторонніх з намету, слуга зняв із лицаря важкий панцир і поставив перед ним їжу й вино, що було далеко не зайвим після напруги цього дня.

Лицар ледь устиг нашвидку поїсти, як слуга доповів, що його запитують п'ятеро незнайомих людей, кожний із яких привів у поводі коня в повному бойовому спорядженні. Коли лицар зняв обладунок, то накинув довгу мантію з великим каптуром, під яким можна було майже так само добре сховати своє обличчя, як під заборолом шолома. Однак сутінки вже настільки згустилися, що в такому маскуванні не було потреби: лицаря міг би впізнати тільки дуже близький знайомий.

Тому лицар Позбавлений Спадщини сміливо вийшов із намету й побачив зброєносців усіх п'ятьох лицарів-заводіїв турніру: він упізнав їх по коричнево-чорних каптанах і по тому, що кожний із них тримав у поводові коня свого господаря, нав'юченого його обладунками.

– За правилами лицарства, – сказав перший зброєносець, – я, Болдуїн де Ойлей, зброєносець грізного лицаря Бріана де Буа-Гільбера, з'явився від його імені передати вам, хто нині називає себе лицарем Позбавленим Спадщини, того коня й ту зброю, які служили згаданому Бріану де Буа-Гільберу під час турніру, що відбувався сьогодні. Вам надається право утримати їх при собі або взяти за них викуп. Такий закон ратного поля.

Четверо інших зброєносців повторили майже те ж саме й вишикувались, очікуючи рішення лицаря Позбавленого Спадщини.

– Вам чотирьом, добродії, – відповів лицар, – так само як і вашим поважним і доблесним господарям, я відповім однаково: передайте шляхетним лицарям мій привіт і скажіть, що я б вчинив погано, позбавивши їх зброї й коней, які ніколи не знайдуть собі хоробріших і гідніших наїзників. На жаль, я не можу обмежитися такою заявою. Я не лише по імені, але й на ділі позбавлений спадщини і змушений зізнатися, що добродії лицарі зроблять мені ласку, якщо викуплять своїх коней і зброю, тому що навіть і те, що я ношу, я не можу назвати своїм.

– Нам доручено, – сказав зброєносець Реджинальда Фрон де Бефа, – запропонувати вам по сто цехінів викупу за кожного коня разом із озброєнням.

– Цього цілком достатньо, – сказав лицар Позбавлений Спадщини. – Обставини змушують мене взяти половину цієї суми. Із грошей, що залишаються, прошу вас, добродії зброєносці, половину розділити між собою, а іншу роздати герольдам, вісникам, менестрелям та слугам.

Зброєносці зняли шапки та з низькими уклонами засвідчили йому найглибшу вдячність за таку виняткову щедрість. Потім лицар звернувся до Болдуїна, зброєносця Бріана де Буа-Гільбера:

– Від вашого господаря я не приймаю ні обладунків, ні викупу. Скажіть йому від мого імені, що наш бій не закінчений і не скінчиться доти, поки ми не поборемося і мечами, і списами, піші або кінні. Він сам викликав мене на смертний бій, і я цього не забуду. Нехай він знає, що я ставлюся до нього не так, як до його товаришів, з якими мені приємно обмінюватися люб'язностями: я вважаю його своїм смертельним ворогом.

– Мій пан, – відповів Болдуїн, – уміє на презирство відповідати презирством, за удари платити ударами, а за люб'язність – люб'язністю. Якщо ви не хочете прийняти від нього хоча б частини того викупу, що призначили за обладунки інших лицарів, я повинен залишити тут його зброю й коня. Я впевнений, що він ніколи не зганьбиться до того, щоб знову сісти на цього коня або надягти цей панцир.

– Чудово сказано, добрий зброєносцю! – сказав лицар Позбавлений Спадщини. – Ваша промова викриває сміливість і палкість, які личать тому, хто відповідає за відсутнього господаря. І все-таки не залишайте мені ані коня, ані зброї й поверніть їх господареві. А якщо він не побажає прийняти їх назад, візьміть їх собі, друже мій, і владуйте ними самі. Якщо я маю право ними розпоряджатися, охоче дарую їх вам.

Болдуїн низько вклонився й пішов разом з іншими, а лицар Позбавлений Спадщини повернувся в намет.

– Дотепер, Гурте, – сказав він своєму служнику, – честь англійського лицарства не постраждала в моїх руках.

– А я, – підхопив Гурт, – для саксонського свинаря непогано зіграв роль норманського зброєносця.

– Це правда, – відповів лицар Позбавлений Спадщини. – А все-таки я всякчас хвилювався, що твоя незграбна постава видасть тебе.

– Ну, саме цього, – сказав Гурт, – я анітрохи не боюся! Якщо хтось може мене впізнати, то хіба що блазень Вамба! Дотепер я не знаю, дурень чи шахрай він насправді. Ох, і важко ж мені було втриматися від сміху, коли старий мій господар проходив так близько від мене; він же думав, що Гурт пасе його свиней за багато миль звідси, серед лісів і боліт Ротервуда! Якщо мене впізнають…

– Ну, годі про це, – перервав його лицар. – Ти знаєш, що я обіцяв тобі.

– Не в цьому річ! – сказав Гурт. – Я ніколи не зраджу друга зі страху перед покаранням. Шкіра в мене товста, витримає різки не гірше будь-якого кабана з моєї череди.

– Повір, я винагороджу тебе за ту небезпеку, на якути наражаєшся з любові до мене, Гурте, – сказав лицар. – А поки що візьми, будь ласка, десять золотих монет.

– Я тепер багатший, – сказав Гурт, ховаючи гроші в торбу, – ніж будь-який раб чи свинар за всіх часів.

– А цей мішок із золотом, – продовжував його господар, – доправ в Ашбі. Розшукай там Ісака з Йорка. Нехай він із цих грошей візьме собі те, що треба за коня й обладунок, які він дав мені в борг.

– Ні, клянуся святим Дунстаном, цього я не зроблю! – вигукнув Гурт.

– Як не зробиш, шахраю? – запитав лицар. – Як ти смієш не виконувати моїх наказів?

– Завжди виконую, коли те, що ви наказуєте, чесно й розумно, і за християнським звичаєм, – відповів Гурт. – А це що ж таке! Щоб єврей сам платив собі – нечесно, бо це те ж саме, що ошукати свого господаря; та й нерозумно, бо значить пошитися в дурні; та й не за християнським звичаєм, бо значить пограбувати одновірця, щоб збагатити нехриста.

– Принаймні сплати йому як слід, упертюху! – сказав лицар Позбавлений Спадщини.

– Це я виконаю, – відповів Гурт, запхавши мішок під плащ. Але, виходячи з намету, він пробурчав собі під ніс: – Не бути мені Гуртом, коли не змушу Ісака погодитися на половину тієї суми, що він запросить!

Із цими словами він пішов, надавши лицареві Позбавленому Спадщини можливість заглибитися в міркування про свої особисті справи. З багатьох причин, яких ми поки що не можемо пояснити читачеві, ці міркування були важкі та сповнені суму.

Тепер ми повинні перенестися подумки в селище біля Ашбі, чи, радше, у садибу, що стояла на його околиці і належала багатому єврею, у якого оселився на цей час Ісак зі своєю дочкою та прислугою. Відомо, що євреї гостинно приймали своїх одновірців і, навпаки, сухо й неохоче тих, кого вважали язичниками; втім, вони й не заслуговували кращого прийому, бо самі пригноблювали євреїв.

У невеликій, але розкішно прибраній на східний манер кімнаті Ребекка сиділа на гаптованих подушках, нагромаджених на низькому помості, влаштованому біля стіни кімнати замість стільців і ослонів. Вона з тривогою й дочірньою ніжністю стежила за своїм батьком, який схвильовано крокував туди й назад. Часом він сплескував руками й зводив очі до стелі, як людина, обтяжена великим горем.

– О Якове, – вигукнув він, – о ви, праведні праотці всіх дванадцяти колін нашого племені! Чи я не виконував усіх завітів і найменших правил Мойсеєвого закону, за що ж на мене така жорстока напасть? П'ятдесят цехінів одразу вирвані в мене пазурами тирана!

– Мені здалося, батьку, – сказала Ребекка, – що ти залюбки віддав принцові Джону золото.

– Залюбки? Щоб на нього напала виразка єгипетська! Ти кажеш – залюбки? Так само залюбки, як колись в Ліонській затоці власними руками шпурляв у море товари, щоб зменшити вагу корабля під час шторму. Я одягнув тоді бурунисті хвилі у свої найкращі шовки, умастив їхні пінисті гребені миррою та алое, прикрасив підводні печери золотими й срібними виробами! То була година невимовної скорботи, хоч я й власними руками приносив таку жертву!

– Але ця жертва була бажана Богові для порятунку нашого життя, – сказала Ребекка, – і хіба відтоді Бог батьків наших не благословив твою торгівлю, не примножив твоїх багатств?

– Нехай і так, – відповів Ісак, – а що коли тиран здумає накласти на них лапу, як він зробив сьогодні, так ще змусить мене всміхатися, поки він буде мене грабувати? О дочко моя, ми з тобою знедолені блукальці! Найгірше зло для нашого племені в тому й полягає, що, коли нас ображають і грабують, усі навкруги лише сміються, а ми зобов'язані ковтати образи й смиренно посміхатися!

– Доволі, батьку, – вигукнула Ребекка, – і ми маємо деякі переваги! Щоправда, ці язичники жорстокі й деспотичні, однак і вони певною мірою залежать від дітей Сіону, яких переслідують і якими нехтують. Якби не наші багатства, вони були б не в змозі ані утримувати військо під час війни, ані давати бенкети після перемог; а те золото, що ми їм даємо, сторицею повертається в наші же скрині. Ми схожі на траву, що росте то пишнішою, що більше її топчуть. Навіть сьогоднішній блискучий турнір не обійшовся без допомоги зневажуваного юдея і лише з його милості зміг відбутися.

– Дочко моя, – сказав Ісак, – ти торкнулася ще однієї струни мого суму! Той добрий кінь і багаті обладунки, що становлять весь чистий бариш моєї угоди з Кірджат Джайрамом у Лестері, пропали. Так, пропали, поглинувши заробіток цілого тижня, цілих шести днів, від однієї суботи до іншої! Втім, ще подивимося, можливо, ця справа матиме кращий фінал. Він, здається, справді добрий юнак!

– Але ж ти, – заперечила Ребекка, – напевно, не розкаюєшся в тому, що відплатив цьому лицареві за його добру послугу.

– Це так, донько моя, – сказав Ісак, – але в мене так само мало надії на те, що навіть найкращий із християн добровільно сплатить свій борг юдеєві, як і на те, що я своїми очима побачу стіни й вежі нового храму.

Сказавши це, він знову почав невдоволено крокувати кімнатою, а Ребекка, розуміючи, що її спроби утішити батька лише змушують його скаржитися на нові й нові лиха й додають йому невеселого настрою, вирішила втриматися від подальших зауважень. І рішення це найвищою мірою мудре, і ми порадили б усім утішникам і порадникам у схожих випадках чинити як вона.

Тим часом зовсім стемніло, і слуга, увійшовши, поставив на стіл два срібні ліхтарі, запалені гноти яких були занурені в запашну оливу; інший слуга приніс дорогі вина й витончені страви й розставив їх на невеликому столі з чорного дерева, прикрашеному сріблом. Водночас він доповів Ісаку, що з ним бажає поговорити назаретянин (так юдеі називали між собою християн). Хто живе торгівлею, той зобов'язаний повсякчас віддавати себе в розпорядження будь-якого відвідувача, який бажає вести з ним справу. Ісак поспішно поставив на стіл ледь пригублений келих із грецьким вином і, сказавши дочці: «Ребекко, опусти покривало», – наказав слузі покликати гостя.