Текст книги "Айвенго"

Автор книги: Вальтер Скотт

Розділ XXXIX

О діво, в тебе серце гонорове,

Але і в мене гонор є здоровий.

А. Сьюард, «Пісня»

адвечір того дня, коли відбувався суд над Ребеккою (якщо тільки можна це назвати судом), хтось тихо постукав у двері її темниці. Але вона не озвалася, бо була зайнята читанням вечірніх молитов, які закінчила співом гімну; ми спробуємо навести його в перекладі:

 
Ізраїль, обраний народ,
Із дому рабства утікав,
А Бог попереду на крок
Вогнем дорогу прокладав.
Удень жагучі язики
Лизали підчерев'я хмар,
Вночі Аравії піски
Вогненний віддавали жар.
Сурмили сурми голосні,
І гімн із тисяч вуст летів –
Війни священної пісні,
Дочок Сіону гордий спів…
…Вже не чатуєш Ти з небес
Синів Сіону мандрівних:
Забули пращури Тебе,
Ти ж, Господи, забув про них.
Але, незримий багатьом,
В годину ранішньої мли
Ти хмарою, немов щитом,
Зрадливий промінь затули.
Коли ж юдеїв на стезі
Підстереже буремна ніч,
Грімницею в тяжкій руці
Ти не карай своїх синів.
У вавилонських бурчаків
Лишились арфи золоті,
І згаснув пломінь вівтарів,
І сурми стихнули святі.
Бо Ти сказав суворо нам:
Криваву жертву не прийму –
Щоб Мій успадкувати храм,
Гординю в серці погамуй.
 

Коли звуки цього гімну завмерли, в двері знову обережно постукали.

– Увійди, – відгукнулася Ребекка, – коли друг ти мені, а якщо ворог – не в моїй волі заборонити тобі увійти.

– Це я, – сказав Бріан де Буа-Гільбер, заходячи, – а чи друг я, чи ворог, це залежатиме від того, чим скінчиться наше побачення.

Стривожена появою людини, нестримну пристрасть якої вона вважала головною причиною свого лиха, Ребекка позадкувала зі схвильованим і недовірливим, але далеко не боязким виглядом, який показував, що вона вирішила триматися від свого кривдника якнайдалі і ні за що не здаватися.

– У тебе немає причин боятися мене, Ребекко, – вів далі тамплієр, – або, вірніше, тобі нічого боятися мене тепер.

– Я й не боюся, сер лицар, – відповіла Ребекка, хоча пришвидшене дихання не узгоджувалося з героїзмом цих слів. – Віра моя міцна, і я вас не боюся.

– Та й чого тобі побоюватися? – підтвердив Буа-Гільбер серйозно. – Мої колишні божевільні пориви тепер тобі не страшні. За дверима стоїть варта, над якою я не маю влади. Вони поведуть тебе на страту, Ребекко. Але доти вони нікому не дозволять образити тебе, навіть мені, якби моє безумство, – адже це справді безумство, – ще раз спонукало мене до цього.

– Слава моєму Богові, – сказала єврейка. – Смерть найменше мене лякає в цьому прихистку злості.

– Так, мабуть, – погодився тамплієр, – думка про смерть не повинна страхати тверду душу, коли шлях до неї відкривається раптово. Мене не лякає удар списа або меча, тобі ж стрибок із висоти башти або удар кинджала не страшні в порівнянні з тим, що кожен із нас вважає ганьбою. Завваж, я кажу за нас обох. Цілком можливо, що мої поняття про честь так само безглузді, як і твої, Ребекко, проте ми обоє зуміємо померти за них.

– Нещасна ти людина! – вигукнула Ребекка. – Невже ти приречений ризикувати життям через віру, якої не визнає твій здоровий глузд? Адже це все одно, що віддавати свої скарби за те, що не може замінити хліба.

– Зупинись, – сказав тамплієр, – тепер марні такі міркування. Ти приречена померти смертю повільною, в жахливих тортурах і стражданнях, яку присуджують за те, що диявольське святенництво цих людей називає твоїм злочином.

– А кому ж, – заперечила Ребекка, – якщо така буде моя доля, кому ж я маю завдячувати?

– Не вважай, – сказав тамплієр, – що я був винен у цьому. Я власними грудьми оборонив би тебе від цієї небезпеки, як захищав тебе від стріл.

– То чого ж ти хочеш, сер лицар? – запитала єврейка. – Кажи прямо, якщо ти прийшов не для того, щоб помилуватися завданим тобою болем, кажи. А потім, зроби ласку, залиш мене. Перехід від часу до вічності короткий, але страшний, а мені залишається так мало годин, щоб приготуватися до нього.

– Терпіння, Ребекко! – сказав тамплієр. – Жоден народ не вміє скорятися часу так, як твій, і, скоряючись йому, вести свій човен, використовуючи навіть супротивні вітри.

– У недобру годину навчився Ізраїль такому сумному мистецтву, – мовила Ребекка. – Але людське серце під впливом нещасть стає податливим, як тверда сталь під дією вогню, а той, хто перестав бути вільним громадянином рідної країни, мимоволі повинен гнути шию перед іноземцями. Таке прокляття, що тяжіє над нами, сер лицар, заслужене нашими гріхами і гріхами батьків наших. Але ви, ви, хто звеличив свою свободу як право первородства, наскільки ж глибша ваша ганьба, коли всупереч вашим власним переконанням ви принижуєтеся до потурання забобонам інших людей!

– У твоїх словах є гірка правда, Ребекко, – сказав Буа-Гільбер, – але я прийшов не за тим, щоб обмінюватися з тобою докорами. Ти пам'ятаєш клаптик пергаменту, на якому була написана порада просити захисника?

– Коротке відстрочення страти, і нічого більше, – відповіла Ребекка. – Не багато користі мені від цього; і невже нічого іншого ти не міг зробити для тієї, на чию голову накликав стільки горя і нарешті привів на край могили?

– Ні, це далеко не все, що я мав намір зробити для тебе, – сказав Буа-Гільбер. – Коли б не прокляте втручання того старого нелюда і дурня Гудольрика, роль бійця за честь ордену доручили б не пресептору, а одному з рядових лицарів. Тоді б я сам при першому заклику бойової сурми з'явився на поле бою – під виглядом мандруючого лицаря, шукача пригод – і зі зброєю в руках оголосив би себе твоїм захисником. І якби Бомануар виставив проти мене не одного, а двох або трьох із присутніх братів, не сумніваюся, що я кожного по черзі вибив би з сідла тим самим списом. От який я мав намір, Ребекко. Я відстояв би твою невинність і від тебе самої сподівався б отримати винагороду за свою перемогу.

– Усе це порожні балачки, сер лицар, – зітхнула Ребекка, – ти нахваляєшся тим, що міг би зробити; проте ти вирішив, що зручніше діяти зовсім інакше. Ти прийняв мою рукавичку. Значить, мій захисник – коли тільки для такої самотньої істоти, як я, знайдеться захисник, – явившись на герць, має битися з тобою. А ти досі представляєшся моїм другом і покровителем.

– Я й хочу бути твоїм другом і покровителем, – відповів тамплієр, – але подумай, чим я при цьому ризикую або, краще сказати, на яку неславу неминуче наражаюсь. Тож не засуджуй мене, якщо я поставлю деякі умови, перш ніж заради твого порятунку пожертвую всім, що для мене було любим.

– Кажи, – мовила Ребекка, – я не розумію тебе.

– Якщо я не з'явлюся на герць, Ребекко, я позбудуся свого сану і доброго імені – втрачу все, чим дихав досі: пошану моїх товаришів і надію успадкувати ту могутність, ту владу, якою тепер володіє старий нелюд Лука де Бомануар і якою я скористався б зовсім по-іншому. Така буде моя доля, якщо я не з'явлюся битися з твоїм захисником.

– До чого тепер всі ці пихаті промови та влесливі слова! – сказала Ребекка. – Ти мав вибір: пролити кров неповинної жінки чи ризикувати своїми земними вигодами і сподіваннями. Навіщо ти все це кажеш – твій вибір зроблено. До чого ти стільки разів повторюєш одне й те саме?

– Для того, – відповів тамплієр, – щоб ти ясніше могла уявити собі долю, що чекає на тебе.

– То переверни її іншим боком, – сказала єврейка, – що тоді буде?

– Якщо я виїду, – продовжував Буа-Гільбер, – і покажуся на фатальному полі бою, ти помреш повільною і болісною смертю, в таких тортурах, які призначені для грішників за труною. Якщо ж я не з'явлюся, мене позбавлять лицарського звання, я буду зганьблений, звинувачений у чаклунстві, в спілкуванні з невірними. Ребекко, я готовий усім пожертвувати, – додав він, кидаючись до її ніг, – відмовлюся і від слави, і від величі, і від влади, хоча вона вже майже в моїх руках, – все кину, аби ти сказала: «Буа-Гільбере, будь моїм коханим».

– Це безглуздо, сер лицар, – відповіла Ребекка, – Поспішай, їдь до регента, до королеви матері, до принца Джона. З поваги до англійської корони вони не можуть дозволити вашому великому магістру чинити таке свавілля. Цим ти можеш надати мені справжнє заступництво, без усіляких жертв зі свого боку і не вимагаючи від мене жодних винагород.

– Я не хочу мати з ними справи, – вигукнув він, хапаючись за поли її одягу, – я звертаюся лише до тебе. Що ж змушує тебе робити такий вибір? Подумай, нехай я буду хоч сам сатана, – адже смерть ще гірша за сатану, а мій суперник – смерть.

– Я не можу розсудити, що гірше, – сказала Ребекка, побоюючись занадто прогнівити нестримного лицаря, але сповнена твердої рішучості не лише не приймати його пропозицій, але й не вдавати прихильність до нього. – Будь же чоловіком, заклич на допомогу свою віру. Якщо правда, що ваша віра навчає милосердю, якого у вас більше на словах, ніж на ділі, позбав мене страшної смерті, не вимагаючи винагороди, яка перетворила б твою великодушність на ниций торг.

– Ні! – вигукнув гордовитий тамплієр, підводячись. – Цим ти мене не обдуриш! Якщо я відмовлюся від здобутої слави і від майбутніх почестей, я зроблю це лише заради тебе, і ми врятуємося не інакше, як разом… Слухай, Ребекко, – заговорив він знову, стишивши голосі – Англія, Європа – адже це не весь світ. Є й інші країни, де ми можемо жити, і там я знайду простір для свого честолюбства. Поїдемо до Палестини. Я прокладу нові шляхи до величі, – вів далі він, широко ступаючи кімнатою, – Європа ще почує дзвінку ходу того, кого вигнала з-поміж своїх синів. І ти будеш царицею, Ребекко. На горі Кармель поставимо ми той престол, який я завоюю своєю доблестю тобі, і замість магістерського жезла у мене в руці буде царський скіпетр.

– Мрії, – мовила Ребекка, – лише мрії! Але якби й здійснилися вони, мені до них немає діла. Якої б могутності ти не досяг, я не зможу розділити її з тобою. Для мене любов до Ізраїлю і твердість у вірі так багато важать, що я не можу поважати чоловіка, якщо він охоче зрікається батьківщини, розриває зв'язок із орденом, якому присягався служити, і все це лише задля того, щоб задовольнити пристрасть до жінки чужого племені. Не призначай плати за моє визволення, сер лицар, не продавай великодушного подвигу – надай заступництво нещасній з одного лише милосердя, а не з особистих вигод. Звернися до англійського престолу. Ричард почує мої молитви і звільнить мене від жорстокості моїх мучителів.

– Нізащо, Ребекко, – відповів розлючений тамплієр. – Якщо вже я зречуся свого ордену, то зроблю це заради тебе однієї! Але якщо ти відкинеш моє кохання, мої честолюбні мрії залишаться зі мною. Я не дозволю ошукати себе! Схилити голову перед Ричардом! Просити милості у цього гордого серця! Ніколи цього не буде, Ребекко! Орден Храму в моїй особі не ляже до ніг Ричарда! Я можу відмовитися від ордену, але принизитися або зрадити його – ніколи.

– Усі мої сподівання – на милість Божу, – сказала Ребекка, – люди, мабуть, не допоможуть.

– Тож знай, – відповів тамплієр, – ти дуже горда, але і я теж гордий. Якщо я з'явлюся на герць у повному бойовому озброєнні, ніякі земні помисли не перешкодять мені пустити в хід всю мою силу, все моє мистецтво. Подумай, якою буде тоді твоя доля! Ні, Ребекко, жінці не витримати думки про таку долю. Ти ще поступишся моїм бажанням!

– Буа-Гільбере, – відповіла єврейка, – ти не знаєш жіночого серця або бачив лише таких жінок, які втратили найкращі жіночі чесноти. Можу тебе запевнити, гордий лицарю, що ні в одній із найстрашніших битв не виявляв ти такої мужності, яку виявляє жінка, коли обов'язок або прихильність спонукають її до страждань. Я жінка, зніжена вихованням, від природи боязка, я насилу витримую тілесні муки; та коли ми з тобою з'явимося на фатальне поле бою, ти – битися, а я – на страту, я твердо переконана, що моя відвага буде набагато вищою за твою. Прощавай, я не хочу більше витрачати слів на тебе.

– Тож ми розлучаємося, – промовив тамплієр після хвилинного мовчання. – І навіщо Бог допустив нас зустрітися на цьому світі! Чому ти не народилася від шляхетних батьків і в християнській вірі! Присягаюся небесами, коли я дивлюся на тебе і думаю, де і коли я тебе знову побачу, я починаю шкодувати, що не належу до твого племені знедолених. Нехай би рука моя порпалася в скринях із шекелями, не відаючи ні списа, ні щита, гнув би я спину перед дрібною знаттю і наводив би страх на одних лише боржників!.. Ось до чого я дійшов, Ребекко, ось чого бажав би, аби бути ближчим до тебе в житті, щоб позбутися тієї страшної ролі, яку повинен зіграти в твоїй смерті.

– Ти говориш про євреїв, яких зробили такими переслідування людей, схожих на тебе. – відповіла Ребекка. – Гнів Божий вигнав євреїв з батьківщини, але працьовитість відкрила їм єдиний шлях до влади й могутності, і на цьому шляху вони не знайшли перешкод. Почитай стародавню історію ізраїльського народу і скажи: хіба ті люди, через яких Єгова творив такі дива серед народів, були торгівцями й лихварями? Знай же, гордий лицарю, що серед нас чимало є знатних імен, у порівнянні з якими ваші хвалені дворянські прізвища, – все одно що гарбуз перед кедром. І є ще нащадки великого роду, є й такі, які не осоромлять свого високого родоводу, і серед них буде дочка Ісака, сина Адонікама. Прощавай!

– Я зачарований, присягаюся небесами! – сказав Буа-Гільбер. – Мені починає здаватися, що скелет, який давно з'їхав з глузду від старості, мав рацію, я не маю сили розлучитися з тобою, ніби мене втримує якась надприродна сила. Прекрасне створіння! – вів далі він, наближаючись до неї з великою пошаною. – Така молода, така гарна, така безстрашна перед обличчям смерті! І приречена померти в ганьбі й у муках. Хто може не плакати над тобою? Двадцять років сльози не наповнювали моїх очей, а зараз я плачу, дивлячись на тебе. Але що має відбутися – відбудеться, ніщо не врятує тебе. Ми з тобою обоє – сліпі знаряддя долі, що штовхає нас на призначений шлях, як два кораблі, які мчать бурхливими хвилями, а скажений вітер зіштовхує їх між собою на погибель. Пробач мене, і розійдімося як друзі. Марно прагнув я похитнути твою рішучість, але й сам залишаюся твердий і непохитний, як непохитна наша доля.

– Люди нерідко звалюють на долю наслідки власних пристрастей, – сказала Ребекка. – Але я пробачаю тобі, Буа-Гільбере, винуватцю моєї дочасної смерті. У тебе сильна душа; іноді в ній спалахують благородні й величні пориви. Але вона – як недоглянутий садок, що належить недбайливому господареві: бур'яни розрослися в ній і заглушили здорові паростки.

– Так, Ребекко, – сказав тамплієр, – я саме такий, як ти кажеш: неприборканий, свавільний і гордий тим, що серед натовпу пустоголових дурнів зберіг силу духу, що возвеличує мене над ними. Але ти пробачаєш мені, Ребекко?

– Так щиро, як тільки може жертва пробачити своєму катові.

– Прощавай, – сказав тамплієр і вийшов з кімнати. Пресептор Альберт Мальвуазен із нетерпінням чекав у сусідній залі повернення Буа-Гільбера.

– Присягаюся небесами, Мальвуазене, ця дівчина перетворила мене на ганчірку! Я майже зважився йти до великого магістра, кинути йому в обличчя зречення від ордену і відмовитися від жорстокості, яку нав'язав мені цей тиран.

– Ти втратив глузд! – вигукнув Мальвуазен. – Таким учинком ти погубиш себе, але не врятуєш юдейки, яка, з усього видно, така дорога тобі. Бомануар вибере замість тебе когось іншого на захист ордену, і засуджена все одно загине.

– Дурниці! Я сам виступлю на її захист, – відповів тамплієр гордовито, – і тобі, Мальвуазене, я вважаю, відомо, що у всьому ордені не знайдеться бійця, здатного витримати удар мого списа.

– Ех, – сказав хитрий порадник, – ти зовсім не завважуєш, що тобі не дадуть ані нагоди, ані можливості виконати твій божевільний план. Ледве встигнеш вимовити ці слова, як опинишся на сто футів під землею, в темниці тюремної башти пресепторії, де чекатимеш суду, – а судитимуть тебе як підлого відступника і малодушного лицаря. Якщо ж вирішать, що ти зачаклований, тебе закують у кайдани, відвезуть у який-небудь віддалений монастир, замкнуть у окрему келію, і ти валятимешся там на соломі, в темряві, очамрілий від заклинань і наскрізь мокрий від святої води, якою тебе старанно поливатимуть, щоб вигнати з тебе бісів. Ні, ти повинен з'явитися на герць, Бріане, бо в іншому разі ти загинув!

– Я вирвуся звідси і втечу! – мовив Буа-Гільбер. – Втечу в яку-небудь далеку країну, куди ще не проникли людське невігластво і бузувірство. Принаймні жодна крапля крові цієї вродливої дівчини не проллється за моєї участі.

– Тобі не вдасться втекти, – заперечив Мальвуазен. – Твоє божевілля викликало підозри, і тебе не випустять за стіни пресепторії. А з якою радістю гордовитий Ричард дізнається, що той-таки лицар, який завдав йому чимало клопоту в Палестині і мало не затьмарив його всесвітньої слави, сам утратив честь і добре ім'я через юдейку і все-таки не зміг врятувати її, навіть ціною такої великої жертви.

– Мальвуазене, – сказав лицар, – дякую тобі. Ти торкнувся тієї струни, яка найсильніше бринить у моїй душі. Хай там як, але слово «зрадник» ніколи не стане поряд з ім'ям Буа-Гільбера. Дай Боже, щоб сам Ричард або один із його мазунчиків виїхав проти мене на герць. Але ні, там буде порожньо – ніхто не захоче ризикувати життям через невинну, самотню…

– Тим краще для тебе, якщо справа цим скінчиться, – мовив пресептор. – Якщо її захисник не з'явиться, не ти будеш винен у смерті нещасної дівчини, а великий магістр, який засудив її до страти. На ньому й лежатиме відповідальність за цю справу, і він її поставить собі не в провину, а в заслугу, гідну всіляких похвал.

– Це правда, – сказав Буа-Гільбер, – якщо у неї не буде захисника, я буду лише частиною пишного видовища, тобто з'явлюся на полі бою верхи на коні в повному озброєнні, але не братиму жодної участі в тому, що там відбуватиметься.

– Звісно! – підхопив Мальвуазен. – Не більше, ніж статуя Георгія Переможця в церковній процесії.

– Що ж, нехай буде так, як я вирішив раніше, – сказав гордовитий тамплієр. – Вона мене відкинула і принизила, знехтувала мною. Для чого я жертвуватиму своєю славою і пошаною інших людей? Мальвуазене, я виїду на герць.

Виголосивши ці слова, він поспіхом вийшов із зали, а пресептор поквапився за ним, щоб підтримати його в ухваленому рішенні, бо сам він був надто зацікавлений в успіхах Буа-Гільбера, очікуючи для себе великого зиску у разі, якщо той із часом очолить орден, поминаючи вже сподівання отримати місце, обіцяне йому Конрадом Монт-Фітчетом за умови, що він усіляко сприятиме засудженню нещасної Ребекки.

Розділ ХL

Цур, тіні! Ричард став собою знов.

В. Шекспір, «Ричард III»

роте повернімося до пригод Чорного Лицаря. Від'їхавши від заповітного дуба, він вирушив до сусіднього монастиря, скромного і небагатого, який називався абатством святого Ботольфа, куди після падіння замку Торкілстон перевезли пораненого Айвенго під наглядом вірного Гурта і доброго Вамби. Перед від'їздом лицар звернувся до Айвенго:

– Ми з тобою побачимося в Коннінгсбурзі, замку покійного Ательстана, куди вирушив твій батько Седрик поминати свого шляхетного родича. Я познайомлюся там ближче з твоєю саксонською ріднею, сер Вілфред. І ти туди приїжджай, я беруся примирити тебе з батьком.

Сказавши це. Чорний Лицар ласкаво попрощався з Айвенго, який висловив полум'яне бажання проводити свого рятівника. Але про це Чорний Лицар і чути не хотів.

Айвенго проводжав поглядом Чорного Лицаря і Вамбу, поки вони не зникли в гущавині навколишніх лісів, потім повернувся до монастиря.

Але невдовзі після ранньої обідні він послав сказати абатові, що хоче його бачити. Старий прибіг переляканий і почав допитуватися, як він почувається.

– Краще, – відповів Вілфред, – набагато краще, ніж міг сподіватися спочатку: або моя рана була не такою серйозною, як я гадав, судячи з великої втрати крові, або цілющий бальзам зробив свою чудотворну дію, але я так почуваюся, що, мабуть, можу надягти панцир; це велике щастя, тому що мені спадає на думку, що я не можу більше тут вилежуватися.

– Боже збав, – сказав абат, – щоб син Седрика Сакса залишив нашу обитель, перш ніж загоїлися його рани. Соромно нам буде, якщо ми допустимо це!

– Ти помиляєшся, пріоре, – заперечив Айвенго, – сили в мене достатньо, і я чудово можу витримати бій із кожним, хто схоче зі мною помірятися. Але хіба я не можу бути корисним в інший спосіб, окрім зі зброєю в руках? А для того, щоб я міг втілити свій намір, прошу тебе: дістань мені верхового коня, крок якого був би м'якішим, ніж у мого бойового.

– Що ж, – відповів поважний абат, – я поступлюся моєю іспанською кобилою: вона ходить інохіддю. Проте ж, люб'язний сер, я прошу вас взяти до уваги, що кобила так само недосвідчена щодо зброї, як і її господар. Я не ручаюся за те, що може статися, коли вона побачить вашу зброю, а особливо коли відчує її вагу на собі.

– Повірте, святий отче, – сказав Айвенго, – я не навантажуватиму вашого коня зайвим тягарем, а якщо він упреться, то йому ж буде гірше.

І Айвенго швидко та легко зіскочив з ґанку, чого не можна було очікувати від нещодавно пораненої людини. Він сів на коня і вирушив до лісу слідом за Чорним Лицарем. А настоятель абатства святого Ботольфа поплентався назад до трапезної посісти належне голові місце за столом, де щойно подали в'ялену тріску і пиво ченцям на сніданок.

Тим часом Чорний Лицар і його провідник неспішно пробиралися вперед крізь лісову гущавину. Нам хотілося б надати читачеві хоч приблизне уявлення про їхню розмову.

Отже, уявіть собі лицаря, високого на зріст, міцної статури, широкоплечого, могутнього, верхи на кремезному вороному коні, ніби навмисне створеному для нього, який легко ніс свого важкого вершника. Забороло на шоломі було підняте, щоб легко дихалося. Було видно його засмаглі вилиці, на яких грав здоровий рум'янець, і великі блакитні очі, що виблискували з-під піднятого заборола. Постава і манери лицаря виказували безтурботну веселість і завзяття, зраджуючи розум, не здатний передбачати небезпеку, але завжди готовий відбити її.

У ту хвилину, коли ми наздогнали їх у дорозі, ця весела пара виспівувала старовинну пісню. Лицар Пут і Кайданів Лазурових виконував її досить майстерно, а блазень лише підтягував приспів. Зміст пісні був такий:

 
Лицар
Анно Маріє, сонце зійшло,
Вже осяває кохане чоло.
Анно-Маріє, розвиднився день,
Пташка цвірінькає вільних пісень.
Анно-Маріє, квітне лужок,
В горах співає мисливський ріжок,
Дзвоном луна виповнює ліс.
Анно-Маріє, кохана, збудись.
Вамба
Коханий мій Тибальде, ще не буди,
Ще я не полишила райські сади.
Чи радість, яку зазнаєм наяву,
Зрівняти зі сном, що у нім я живу?
Хай пташка співає веселий мотив,
Мисливець сурмить у ріжок золотий, –
Солодші пісні чую я уві сні,
Але не гадай, що ти снишся мені.
 

– Славна пісня, – сказав Вамба, коли обидва закінчили приспів. – Присягаюся моєю нікчемною шапкою, і мораль чудова. Ми її часто співали з Гуртом. Колись ми з ним були товаришами, а зараз він, з милості Божої і з панської волі, сам собі пан і вільна людина. А одного разу нам із ним неабияк дісталося через цю пісню: ми так захопилися, що дві зайві години валялися в ліжку, виспівуючи її крізь сон. Відтоді, як пригадаю цей наспів, так у мене кістки й защемлять. Проте я все-таки заспівав партію Анни-Марії на догоду вам, сер.

А далі блазень вирішив заспівати ще одну пісню – таку собі комічну співаночку, яку миттю підхопив лицар.

 
Лицар і Вамба
Із трьох сторін світу летять парубки, –
Співають про це старовинні пісні, –
Вдовиці Вайкомба просити руки,
А де ж є вдовиця, що скаже їм «ні»?
А першим Тиндальського краю був син, –
Співають про це старовинні пісні, –
Пишався славетними предками він,
Яка ж удова скаже лицарю «ні»?
«Мій дядько був сквайром і паном татусь», –
Він гордо згадав старовинні пісні, –
Та швидко зів'яв напиндючений гусь,
Бо ця удовиця сказала тут «ні».
Вамба
А другий повів, що він з вельських шляхтян, –
Співають про це старовинні пісні, –
І клявся: до кінчиків нігтів він пан,
А де ж є вдовиця, що скаже тут «ні»?
Сер Девід ап Морган ап Грифіт ап Райс
Ап Тюдор ап Гю, – так співають пісні.
«Одна удовиця – а скільки ж бо вас?» –
Вона каже вельському шляхтичу «ні».
А третім був йомен із Кенту простий, –
Співають про це старовинні пісні,
– Він чемно повідав, як хліб він ростив,
А де ж є вдовиця, що скаже тут «ні»?
Обидва
І лицар, і сквайр подалися назад, –
Співають про це старовинні пісні, –
А йомен із Кенту за жінку узяв
Вдовицю – й вона не сказала тут «ні»!
 

Під час безтурботного співу легка тінь не сходила з лиця Вамби. Зміст своїх роздумів він не забув повідати попутникові:

– У місцевих лісах можна зустріти тих, хто для проїжджих набагато небезпечніший, ніж наші розбійники.

– Хто ж це такі? Адже ні вовки, ні ведмеді у нас не водяться, – сказав лицар.

– Зате у нас водиться озброєна челядь Мальвуазена, – сказав Вам-ба, – і вже повірте, що півдюжини таких вояків варті цілої зграї гарних вовків! Тепер вони виїхали по здобич, а з ними нишпорять і солдати, які втекли з Торкілстона. Тож якби ми з ними зустрілися, дорого довелося б нам поплатитися за наші подвиги. А що, сер лицар, якби, наприклад, трапилася нам пара таких зухвальців, як би ви вчинили?

– Якби вони надумалися перегородити нам дорогу, пришпилив би мерзотників до землі списом.

– А якби їх було шестеро, а нас із вами двоє, от як тепер, – вів далі Вамба, – невже ви не пригадали б про ріжок Локслі?

– Що? Кликати на допомогу проти такої зграйки? – вигукнув лицар. – Та один справжній лицар може розігнати їх, як осінній вітер жене сухий лист!

– Так, так, – сказав Вамба, – я у вас попрошу дозволу розглянути ближче цей ріг, що породжує такі потужні звуки.

Лицар відстебнув застібку своєї перев'язі і задовольнив цікавість свого супутника, передавши йому ріжок. Вамба в цю ж хвилину надів його собі на шию.

– Тра-ра-ля-ля! – проспівав блазень. – Тепер і я зумію просурмити сигнал незгірше за когось.

– То он як, шахраю! – скипів лицар. – Віддай ріг назад!

– Не хвилюйтеся, сер лицар, я його берегтиму. Коли доблесть подорожує поряд із дурістю, ріг варто передати дурості, тому що вона вміє краще сурмити.

– Стережися, шахраю, – мовив Чорний Лицар, – ти дуже багато собі дозволяєш! Гляди, бо мені урветься терпець!

– А ви краще не погрожуйте мені, сер лицар, – відповів блазень, від'їхавши на шанобливу відстань від роздратованого лицаря, – інакше дурість дасть тягу і дозволить доблесті самій шукати собі дорогу в лісі.

– На цьому ти мене підловив, це вірно, – погодився лицар, – та ще й, правду кажучи, ніколи мені з тобою сваритися. Мабуть, залиш ріжок собі, лише їдьмо хутчіш.

– А ви не кривдитимете мене? – запитав Вамба.

– Я тобі кажу, що не буду, шахраю ти такий!

– Ні, ви перше дайте мені своє лицарське слово, – похитав головою Вамба, з побоюванням наближаючись до Лицаря Пут і Кайданів Лазурових.

– Ну, даю тобі лицарське слово, а зараз не барися і показуй дорогу.

– Гаразд, – мовив блазень, з готовністю під'їжджаючи до лицаря. – Значить, доблесть із дурістю знову дружньо поїхали поряд. Проте якщо дурість оволоділа ріжком, нехай доблесть трошки випростає свої кості та трусне гривою. Якщо не помиляюся, ген у тому чагарнику нас очікує тепла компанія. Нам влаштували засідку.

– З чого це ти взяв? – запитав лицар.

– А з того й узяв, що разів зо два бачив, як серед зелені хтось миготів. Якби це були чесні люди, вони б виїхали на відкриту стежину. Але ця гущавина – якраз гарне місце для недобрих справ.

– Присягаюся честю, – відповів лицар, опускаючи забороло, – цього разу ти маєш рацію!

І добре, що він встиг це зробити, тому що в ту ж секунду з придорожніх кущів вилетіли три стріли, пущені йому в голову та в груди; одна з них устромилася б йому в мозок, якби не відскочила від сталевого забрала. Решта дві потрапили в нагрудник і в щит, що висів у нього на шиї.

– Дякую зброяреві, міцні виготовив мені обладунки! – сказав лицар. – Вамбо, вперед! Повоюємо з ними!

З цими словами він спрямував коня на кущі. З гущавини вискочили шестеро чи семеро озброєних вершників і щодуху помчали на нього зі списами напереваги. Три списи розлетілися на друзки, ударившись об сталевий панцир. Очі Чорного Лицаря виблискували гнівом крізь вузькі очні ямки забрала. Він величаво підвівся на стременах і вигукнув:

– Що це означає?

Замість відповіді воїни вихопили мечі і напали на нього зусібіч.

– Помри, тиране! – кричали вони.

– Ага! Ось тобі, в ім'я святого Едварда! Ось тобі, в ім'я Георгія Переможця! – з кожним вигуком Чорний Лицар збивав на землю воїна. – Он як, серед нас є зрадники?

Якими не були хоробрі його супротивники, проте вони позадкували від могутньої руки, кожен помах якої обіцяв їм смерть. Здавалося, що він один здолає всіх ворогів. Але тут підоспів лицар у синьому панцирі, який досі тримався оддалік; він пришпорив свого коня і, націливши спис не на вершника, а на коня, смертельно поранив шляхетну тварину.

– Це зрадницький удар! – вигукнув Чорний Лицар, коли його кінь повалився набік, тягнучи його за собою.

Тої ж миті Вамба засурмив у ріг: усе сталося так швидко, що він не встиг зробити цього раніше. Раптовий звук рогу змусив убивць знову позадкувати, а Вамба, незважаючи на те, що був погано озброєний, без вагань кинувся вперед і допоміг Чорному Лицареві підвестися.

– Чи не соромно вам, підлі боягузи! – вигукнув лицар у синьому панцирі, який, мабуть, був ватажком. – Чому ви порозбігалися від простого ріжка, на якому надумався заграти блазень?

Підбадьорені цими словами, вони знову напали на Чорного Лицаря, який притиснувся до стовбура товстого дуба і відбивався лише мечем. Віроломний Синій Лицар озброївся тим часом іншим списом і, зачекавши хвилину, коли його могутній супротивник змушений був відбиватися зусібіч, помчав на нього з наміром пришпилити його списом до дерева. Але Вамба перешкодив і цього разу. Не наділений великою силою, але вирізняючись спритністю, блазень скористався тим, що бійці, захоплені боротьбою з лицарем, не звертали на нього уваги, тож встиг стати на заваді нападу Синього Лицаря, покалічивши ноги його коня ударом палаша. Кінь і вершник покотилися на землю. Проте становище Чорного Лицаря залишалося вкрай небезпечним, оскільки його з усіх боків оточили воїни, озброєні з голови до ніг. Він безперервно оборонявся мечем від нападників і вже почав знемагати від утоми, як раптом влучна стріла поклала на місці одного з його найкремезніших супротивників. У ту ж хвилину на поляну висипав натовп йоменів, очолюваний Локслі та веселим самітником. Вони негайно взяли участь у боротьбі й невдовзі негідники всі до ноги полягли мертві або смертельно поранені.

Чорний Лицар подякував своїм рятівникам із такою величавою гідністю, якої вони раніше не помічали, вбачаючи в ньому радше відважного воїна, ніж знатну персону.