Текст книги "Айвенго"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 28 страниц)

Про це він і розмовляв з Ательстаном зараз. Слід зізнатися, що протягом бесіди Седрику, наче Готспуру [49]49
  Сер Генрі «Готспур» Персі(1364–1403) – англійський граф, який допоміг скинути з трону короля Ричарда II, щоб престол посів Генрих IV, а згодом сам очолив заколот проти Генриха IV.


[Закрыть], не раз довелося пошкодувати, що йому доводиться спонукати такий «глечик збираного молока» на такі великі справи. Щоправда, Ательстанові було притаманне марнославство, йому було приємно вислухувати промови про високе походження й проте, що він за правом народження повинен користуватися пошаною та владою. Але його дрібна чванькуватість цілком задовольнялася тією пошаною, що виявляли йому домочадці й усе саксонське оточення. Ательстан дивився у вічі небезпеці без остраху, але був занадто ледачий, щоб добровільно шукати її. Він був цілком згоден із Седриком у тому, що саксам варто було б відвоювати собі незалежність; ще охочіше погоджувався він царювати над ними, коли ця незалежність прийде. Але тільки-но починали обговорювати плани, як посадити його на королівський престол – тут він виявлявся отим Ательстаном Неповоротким, тупуватим, нерішучим і незаповзятливим. Жагучі й палкі промови Седрика так само мало діяли на його мляву вдачу, як розпечене ядро – на холодну воду: кілька секунд воно сичить і димиться, а потім остигає.

Побачивши, що переконувати Ательстана майже все одно, що пришпорювати втомлену шкапу або кувати холодне залізно, Седрик під'їхав ближче до своєї вихованки, але розмова з нею виявилася для нього навряд чи приємнішою. Позаяк його поява перервала бесіду леді Ровени з її улюбленою служницею про доблесного Вілфреда та його долю, Ельджита, щоб відомстити за себе та свою повелительку, негайно пригадала, як Ательстан був вибитий із сідла на арену, а всіляке згадування про цю жалюгідну подію було надзвичайно неприємне Седрику. Таким чином, для чесного сакса ця подорож була сповнена неприємностей і прикростей. Не раз він починав подумки проклинати турнір і того, хто його вигадав, та й себе самого – за те, що мав необережність туди поїхати.

Опівдні, за бажанням Ательстана, зупинилися в гаю біля джерела, щоб дати відпочинок коням, а самим трохи підкріпитися: хлібосольний абат щедро постачив їх провіантом на дорогу, який нав'ючили на віслюка. Трапеза затяглася надовго, а позаяк й інших перешкод на шляху було багато, вони втратили надію до ночі дістатися Ротервуда. Це змусило їх поквапитися і їхати швидше, ніж раніше.

Розділ XIX

А почет воїнів, які шляхетну леді

Охороняють (це-бо я підслухав,

Як ззаду непоміченим підкрався),

Вже недалечко замку – мають намір

Тут ночувати.

Дж. Бейлі, «Орра. Трагедія»

андрівники тепер повинні були заглибитися в глухі дрімучі ліси, які у ті часи вважалися вкрай небезпечними через безліч розбійників або втікачів; доведені до розпачу утисками й убогістю, селяни ховалися в лісах, об'єднуючись у такі великі ватаги, що місцева варта нічого не могла з ними вдіяти. Втім, незважаючи на пізній час, Седрик і Ательстан, маючи при собі десяток добре озброєних слуг, не враховуючи Вамби й Гурта, через те що один був блазень, а другий – зв'язаний арештант, не побоювалися нападу жодних розбійників. Потрібно додати, що, пускаючись у дорогу по лісах у такий пізній час, Седрик і Альтестан покладалися не лише на власну хоробрість, але також на своє походження й добру репутацію.

Розбійниками були здебільшого селяни та йомени саксонського походження, змушені вести таке безутішне кочове життя через жорстокі лісові й мисливські закони; звісно, вони не чіпали своїх одноплемінників.

Усе далі заглиблюючись у ліс, мандрівники стривожилися, почувши крик про допомогу. Під'їхавши до того місця, звідки чулися голоси, вони з подивом побачили на землі кінні ноші; поруч із ними на траві сиділа молода жінка в багатому єврейському одязі, а трохи оддалік метався старий, який, судячи з його жовтої шапки, теж був євреєм, він бігав туди й назад і, заламуючи руки, стогнав і жестами виказував такий розпач, ніби з ним сталося найжахливіше лихо.

Спочатку на всі розпитування Ательстана й Седрика старий єврей волав до всіх патріархів Старого Завіту, благаючи вразити синів Ізмаїла, які зараз прийдуть і порубають їх гострими мечами. Нарешті Ісак з Йорка (це ж бо був наш старий приятель) абияк пояснив, що в Ашбі він найняв шестеро людей збройної охорони на мулах і кінні ноші для перевезення хворого друга; найняті люди взялися проводити його до Донкастера. Дотепер вони їхали цілком щасливо, але зустрічний дроворуб сказав їм, що тут, у лісі, засіла велика зграя розбійників. Наймані слуги випрягли коней з нош і втекли, покинувши Ісака з дочкою, і вони не могли ані захищатися, ані продовжувати свій шлях, щохвилини очікуючи нападу розбійників, які могли їх пограбувати і навіть убити.

– Якби ласка вашої вельможної милості, – казав Ісак тоном найглибшої смиренності, – дозволити нам їхати далі під вашою охороною, клянуся скрижалями нашого закону, з тих пір як Ізраїль був у полоні, жоден єврей не платив за послугу так щедро, як ми вам відплатимо за таку милість.

– Ах ти, собако! – сказав Ательстан, що особливо добре пам'ятав усілякі дрібні образи. – Я ще не забув, як ти зухвало тримав себе в галереї на арені! Хочеш – захищайся, хочеш – біжи або відкупися від розбійників, але не очікуй від нас допомоги. Якби розбійники грабували лише вас, всесвітніх грабіжників, я би вважав, що вони найчесніші люди!

Але Седрик не погодився з таким суворим рішенням Ательстана.

– Ми краще ось що зробимо, – сказав він. – Дамо їм коней і двох людей з нашого почту, нехай проведуть їх до найближчого селища. Ми від цього небагато втратимо, а за допомогою вашого доброго меча, шляхетний Ательстане, та іншої прислуги нам неважко буде впоратися хоча б і з двома десятками волоцюг.

Ровена, незважаючи на страх, що викликало згадування про розбійників, гаряче підтримала пропозицію свого опікуна. І тут Ребекка, байдужа дотепер, пробралася крізь юрбу слуг до коня Ровени, схилила коліна й, за східним звичаєм, поцілувала край одягу саксонської леді. Потім вона підвелася й, відкинувши з обличчя покривало, почала благати її в ім'я великого Бога, якому вони обидві поклоняються, в ім'я одкровення на горі Синай, у яке вони обидві вірують, зглянутися на них і дозволити їм їхати під охороною їхнього загону.

– Я не для себе молю вас про таку милість, – казала Ребекка, – і навіть не заради цього нещасного старого. Я знаю, що кривдити й обдирати наш народ вважається в християн малим гріхом, мало не заслугою, і чи не однаково, де це робиться – у містах, чи у пустелі, чи в чистому полі. Але я звертаюся до вас заради того, хто й вам милий, і благаю вас, заради цього хворого, дозвольте нам продовжувати шлях під вашим заступництвом. Якщо з ним станеться лихо, то й останні хвилини вашого життя будуть отруєні думкою, що ви не виконали того, про що я прошу вас.

Урочистий тон цих слів справив сильне враження на саксонську красуню.

– Цей старий такий слабкий і безпомічний, – сказала Ровена своєму опікунові, – а дівчина така молода й приваблива. Притому з ними тяжкохворий. Хоч вони і юдеї, але ми, як християни, не повинні кидати їх у таку хвилину. Накажіть зняти в'юки із двох мулів. Мулів можна впрягти в ноші, а старому і його дочці дати пару запасних коней.

Седрик охоче пристав на цю пропозицію, а Ательстан зажадав, щоб євреї їхали позаду всіх: там їх супроводжуватиме Вамба зі своїм щитом зі свинини.

– Я свій щит залишив на арені, – відповів блазень. – Такою ж була доля й багатьох інших лицарів.

Ательстан густо почервонів, тому що його самого спіткала така доля на другий день турніру. Тим часом леді Ровена, бажаючи загладити грубий жарт свого незграбного шанувальника, попросила Ребекку їхати поруч із нею.

– Мені б не личило цього робити, – сказала Ребекка з гордою смиренністю. – Моє товариство може виявитися принизливим для моєї покровительки.

Переміщення в'юків відбулося дуже швидко. Однак слова «розбійники» було досить, щоб змусити слуг поспішати, особливо зважаючи на сутінки. Під час метушні Гурта зняли з коня, і він скористався цією нагодою, щоб попросити блазня послабити мотузки, якими були зв'язані його руки. Вамба виконав його прохання й, можливо, навмисно так недбало зав'язав нові вузли, що Гурт легко визволив руки й прошмигнув у кущі. Ніхто не звернув уваги на його втечу.

Нові веління спричинили стільки клопоту й метушні, що Гурта кинулися не швидко. Пам'ятаючи про наказ посадити його верхи разом з одним зі слуг, усякий думав, що Гурт сидить за спиною в товариша; коли ж вони помітили, що Гурт зник, небезпека з боку розбійників здавалася настільки близькою, що не було часу думати ні про що інше.

Тим часом стежина, якою прямували подорожани, стала настільки вузькою, що не можна було проїхати нею більш ніж двом вершникам поряд; до того ж почався спуск у вибалку, де протікав струмок, береги якого були багнистими та поросли низькими кущами верби. Седрик і Ательстан, які їхали попереду, зрозуміли, що тут найбільш варто остерігатися нападу. Однак ні той, ні той не мали достатнього бойового досвіду. Вони вирішили, що найкраще якомога швидше проскочити вибалку. Не дотримуючись ніякого порядку, загін помчав уперед. Та ледь проводирі з частиною своїх супутників перетнули струмок, як розбійники накинулися на них відразу спереду, ззаду й з обох боків так стрімко, що опиратися не було сенсу. Навкруги лунав шалений лемент:

– Білий Дракон [50]50
  Білий дракон на червоному тлі – англосаксонський прапор. До сьогодні він є прапором Вессексу.


[Закрыть]! Білий Дракон! Святий Георгій постоїть за стару Англію! – бойовий клич нападників, які зображали саксонських розбійників.

Вороги вигулькнули так нагло, накинулися на мандрівників так відважно й розправилися з ними так швидко, що здалося: їх було вдвічі більше, ніж насправді.

Обидва саксонські ватажки потрапили в полон одночасно, але кожен за таких обставин, які були відбитком його характеру.

Угледівши першого ворога, Седрик метнув у нього дротик і поцілив цього разу так влучно, що пришпилив супротивника до дуба, біля якого той стояв. Упоравшись з одним, він вихопив меч і, повернувши коня, кинувся назустріч іншому. Однак Седрик розмахнувся мечем з такою запальністю, що зачепився за товсту гілку сусіднього дерева й обеззброїв себе цим незграбним ударом. Два чи три розбійники кинулися на нього, стягнули з коня й узяли в полон. Ательстана скрутили майже одночасно з Седриком. Він іще не встиг приготуватися до захисту, як його стягнули з сідла та зв'язали.

Слуги, навантажені багажем, здивовані й перелякані долею своїх панів, навіть не пручалися; леді Ровена, яка їхала в центрі загону, і єврей з дочкою, які були на затиллі, також опинились у полоні.

З усього загону одному лише Вамбі вдалося врятуватися. Він виявив при цьому набагато більше мужності, ніж ті, хто вважався розумнішим за нього. Він заволодів мечем одного зі слуг і, розмахуючи ним, змусив нападників відступити, а потім зробив сміливу, але безуспішну спробу пробитися на допомогу Седрику. Переконавшись, що це неможливо, Вамба вичекав зручну хвилину, зістрибнув із коня та зник у кущах.

Втім, опинившись у безпеці, хоробрий блазень кілька разів зупинявся в нерішучості, роздумуючи, чи не краще повернутися й розділити долю свого пана, до якого він був щиро прив'язаний.

– Чув я, як люди вихваляли волю, – промурмотів він, – а от тепер мені хотілося б, щоб який-небудь мудрець розтлумачив мені, що з цією волею робити!

Він вимовив ці слова досить голосно й раптом почув дуже близько від себе голос, який обережно й тихо проговорив: «Вамбо!» У ту ж мить собака, у якому він одразу впізнав Ікланя, кинувся до нього.

– Гурте! – озвався Вамба таким же обережним шепотінням. І свинар негайно постав перед ним.

– Що це значить? – запитав Гурт поспішно. – Що за гамір та стукіт мечів?

– Звичайна історія, – відповів Вамба, – усіх забрали в полон.

– Кого забрали? – нетерпляче вигукнув Гурт.

– Нашого пана, і леді Ровену, і Ательстана, і Гундіберта, і Освальда… всіх!

– Господи помилуй! – вигукнув Гурт. – Як же вони потрапили в полон і до кого?

– Наш господар відразу вступив у бій, – продовжував блазень. – Ательстан не поспів, а інші й поготів. А забрали їх чорні маски й зелені каптани. Тепер усі вони лежать, зв'язані, на зеленій траві, наче ті яблука, які ти трусиш у лісі на корм своїм свиням. Навіть смішно, справді! Я б сміявся, якби не сльози! – сказав чесний блазень, проливаючи сльози непідробного горя.

На обличчі Гурта відбилося сильне хвилювання.

– Вамбо, – сказав він, – у тебе є зброя, а хоробрості в тебе виявилося більше, ніж розуму; нас із тобою лише двоє, але раптовий напад сміливих людей може змінити багато чого. Ходімо!

– Куди й навіщо? – запитав блазень.

– Виручати Седрика.

– Чи не ти недавно відмовлявся служити йому?

– Тепер усе по іншому, – заперечив Гурт, – тоді йому було добре, а тепер він у скруті… Ходімо!

Тільки-но блазень зібрався погодитися, як перед ними з'явилася якась людина і наказала їм зупинитися. Судячи з одягу й озброєння, Вамба спочатку прийняв її за одного з розбійників, які взяли в полон Седрика. Однак на незнайомцеві не було маски, і по розкішному перев'язові із чудовим мисливським рогом, спокійних манерах, владному голосу Вамба одразу впізнав в ньому йомена на ім'я Локслі, який здобув перемогу на змаганні стрільців.

– Що значить цей шум? – запитав Локслі. – Хто насмілюється влаштовувати грабіж і насильство в цих лісах?

– Придивися до їхніх каптанів, – відповів Вамба, – чи не належать вони твоїм дітям: дуже вже схожі вони на твій власний, як два зелені стручки гороху між собою.

– Це я зараз довідаюся, – сказав Локслі, – а вам наказую, в ім'я порятунку вашого життя, прикипіти до цього місця, поки я не повернуся. І вам, і вашим панам буде краще, якщо ви послухаєтеся мене. Тільки спочатку треба мені трохи перебратися, щоб стати схожим на цих грабіжників.

Кажучи це, він зняв із себе перев'яз із рогом, зірвав перо зі своєї шапки й усе це передав Вамбі. Потім вийняв із сумки маску, натягнув її й, повторивши наказ не рушати з місця, пішов на розвідку.

– Чекатимемо на нього, – запитав Вамба, – чи спробуємо дати драла? Не схожий він на чесну людину.

– А хоч би він був і самим чортом, нехай йому, – сказав Гурт. – Нам не буде гірше від того, що ми його почекаємо. Якщо він із тієї ж банди, то вже встиг усіх попередити, і нам не вдасться ані напасти на них, ані втекти. До того ж останнім часом я переконався, що теперішні розбійники не найгірші люди… За кілька хвилин йомен Локслі повернувся.

– Друже мій Гурте, – сказав він, – я щойно побував поміж тих парубчаків і знаю, що це за люди й куди прямують. Я гадаю, що вони не збираються вбивати своїх бранців. Нападати на них утрьох було б просто божевіллям: це справжні воїни, і, як люди досвідчені, вони розставили вартових, які за першої спроби підійти до них негайно здіймуть ґвалт. Але я сподіваюся зібрати таку дружину, яка зможе їх здолати, незважаючи на жодну обачливість. Ви обидва слуги, і, як мені здається, віддані слуги Седрика Сакса – захисника англійських вольностей. Знайдеться чимало англійських рук, щоб виручити його з біди. Ідіть за мною.

З цими словами він швидко пішов уперед, а свинар і блазень мовчки посунули за ним. Однак Вамба не міг довго мовчати.

– Здається мені, – сказав він, розглядаючи перев'яз і ріг, які досі тримав у руках, – що я сам бачив, як летіла стріла, що виграла цей славний приз, і було це зовсім недавно.

– А я, – сказав Гурт, – готовий заприсягтися своїм порятунком, що чув голос того доброго йомена, який виграв приз, і чув я його і вдень, і в нічну пору, і місяць зістарився відтоді ніяк не більше, ніж на три дні.

– Любі друзі мої, – звернувся до них йомен, – тепер не час допитуватися, хто я й звідки. Якщо мені вдасться виручити вашого господаря, ви по справедливості вважатимете мене своїм найкращим другом. А як мене кличуть і чи справді я вмію стріляти з лука краще за пастуха, і коли я люблю гуляти, удень чи вночі, – все це вас не обходить, а тому ви краще не сушіть собі голови.

– Ну, втрапили ми в левову пащу! – пошепки сказав Вамба своєму товаришеві. – Що тепер робити?

– Цить! Стули писок, заради Бога! – сказав Гурт. – Тільки не дратуй його своєю дурною балаканиною, і побачиш, що все скінчиться щасливо.

Розділ XX

В осінній ночі місяць зник,

Стежки у лісі замело…

Радіє щиро мандрівник –

Зачув самітника псалом.

Заграла пісня на вустах –

І лід на серці миттю скрес.

До сонця так співає птах,

І пісня лине до небес.

«Самітник біля струмка святого Климентія»

луги Седрика, ідучи за своїм таємничим провідником, години за три дісталися невеликої галявини серед лісу, у центрі її величезний дуб розкинув навсібіч своє могутнє гілля. Під деревом на траві лежали четверо чи п'ятеро йоменів; поблизу, освітлений місяцем, повільно походжав вартовий.

Зачувши наближення кроків, він негайно здійняв ґвалт; сплячі миттю прокинулися, схопилися на ноги й одностайно натягнули луки. Шість стріл лягли на тятиву й були спрямовані в той бік, звідки чувся шерхіт, але щойно стрільці вгледілися та впізнали провідника, вони привітали його з глибокою повагою.

– Де Мірошник? – запитав провідник.

– На дорозі до Ротергему.

– Скільки при ньому людей?

– Шестеро, і є надія на гарну поживу, якщо допоможе Святий Миколай.

– Благочестиво сказано! – сказав Локслі. – А де Ален з Вибалки?

– Пішов на дорогу до Вотлінга – підстерегти пріора з Жорво.

– І це гарно придумано, – сказав проводир. – А де чернець?

– У себе в келії.

– Туди я піду сам, – сказав Локслі, – а ви йдіть у різні боки та зберіть усіх товаришів. Намагайтеся зібрати якнайбільше народу, тому що є на оці велика дичина, яку важко загнати, притому вона кусається. На світанку всі приходьте сюди, я буду тут… Стривайте, – додав він. – Я мало було не забув про найголовніше. Нехай двоє з вас вирушать швидше до Торкпістона, до замку Фрон де Бефа. Загін переодягнених пройдисвітів везе туди кілька полонених. Не спускайте їх з ока. Навіть у разі, якщо вони доберуться до замку, перш ніж ми встигнемо зібрати сили, честь зобов'язує нас покарати їх. Тому стежте за ними гарненько, і нехай наймоторніший із вас принесе мені звістку про те, що там коїться.

Стрільці обіцяли все виконати як слід та швидко розійшлися врізнобіч. Тим часом їхній проводир і слуги Седрика, які дивилися на нього тепер з найбільшою повагою й деяким острахом, продовжували свій шлях до каплиці урочища Копменгерст.

Коли вони досягли освітленої місяцем галявини й побачили напівзруйновані залишки каплиці, а поруч із нею бідне житло самітника, що цілком відповідало суворому благочестю його мешканця, Вамба прошепотів на вухо Гурту:

– Коли тут справді мешкає злодій, то правду каже прислів'я: «Що ближче до церкви, то далі від Господа Бога». Я готовий закластися на свою шапку, що це так і є. Послухай-но, що за спів звучить в цій келії подвижника.

У цю хвилину самітник та його гість горлали стародавню застільну пісеньку з таким приспівом:

 
Налий-но чари, згинуть чвари!
Зух і пройда, зух і пройда!
Налиймо чари, згинуть чвари!
Пий – видно пана по халявах.
Налий-но чари, згинуть чвари!
 

– Справді непогано співають! – сказав Вамба, пробуючи підтягти приспів. – Але скажіть на милість, хто б міг подумати, що почує глупої півночі у келії самітника такий веселенький псалом!

– Що ж тут дивного, – сказав Гурт. – Усім відомо, що тутешній паламар – знаний веселун; він убиває добру половину всієї дичини, яка щезає в цих місцях. Кажуть, начебто лісничий скаржився на нього своєму начальству, і якщо самітник не схаменеться, з нього зірвуть і рясу, і скуфію.

Поки вони перемовлялися, Локслі щосили грюкав у двері; нарешті самітник і його гість почули цей стукіт.

– Клянуся чотками, – вигукнув самітник, – раптово обірвавши свої дзвінкі рулади, – хтось стукає! Заради мого каптура, я не хотів би, щоб нас захопили за такою приємною справою. Всяка людина має недоброзичливців, шановний Ледарю; ще знайдуться злі пліткарі, які гостинність, з якою я прийняв втомленого мандрівника та збавив із ним три години нічного часу, назвуть розпустою й пияцтвом.

– Але ж це підлий наклеп! – сказав лицар. – Мені б хотілося провчити їх як слід. Однак це правда, святий паламарю, що у всякої людини є вороги. У тутешньому краї є такі люди, з якими я сам охочіше розмовляв крізь ґрати забрала, ніж із відкритим обличчям.

– То надягай мерщій на голову свій залізний горщик, друже Ледарю. А я тим часом приберу ці олов'яні фляги. Те, що в них було налито, бовтається тепер у моїй голові. А щоб не чутно було брязкоту посуду, бо в мене трохи руки трясуться, підтягни ту пісню, що я зараз заспіваю. Тут справа не в словах. Я й сам не дуже твердо їх пам'ятаю.

Сказавши це, він громовим голосом затяг псалом: «De profundis clamavi» – «Із безодні волаю…» – і взявся знищувати сліди бенкету. Лицар, регочучи від душі, продовжував одягатись у свій бойовий обладунок, ретельно підтягуючи господареві щораз, коли встигав придушити регіт, що розпирав його.

– Що у вас за чортова заутреня в таку пізню годину? – почувся голос крізь двері.

– Прости вам Боже, сер мандрівник, – відповів самітник, який через шум, а можливо, й сп'яна не впізнав голосу, що насправді був йому дуже добре знайомий. – Ідіть своєю дорогою, заради Бога й святого Дунстана, і не заважайте мені й праведному побратимові моєму читати молитви.

– Чи не з глузду ти з'їхав, чернече? – відповів голос зовні. – Відімкни, це я, Локслі!

– А-а! То добре, все гаразд! – сказав самітник, звертаючись до гостя.

– Це хто ж такий? – запитав Чорний Лицар. – Мені потрібно знати.

– Хто такий? Я ж кажу тобі, що друг, – відповів самітник.

– Який такий друг? – наполягав лицар. – Можливо, він тобі друг, а мені ворог?

– Який друг? – сказав самітник. – Це, знаєш, таке запитання, що легше поставити, ніж відповісти на нього. Який друг? То ось, коли гарненько помізкувати, це той самий добряга, чесний лісничий, про котрого я тобі вчора казав.

– Розумію, – мовив лицар, – виходить, він такий же чесний лісничий, як ти благочестивий чернець. Відчини ж йому двері, бо він виламає їх.

Тим часом собаки, що спочатку зчинили страшний гавкіт, тепер начебто впізнали голос того, хто стояв за дверима. Вони припинили брехати, почали дряпатись у двері й скавучати, вимагаючи, щоб гостя швидше впустили. Самітник зняв із дверей засуви та впустив Локслі й обох його супутників.

– Слухай-но, отче, – сказав йомен, увійшовши й вгледівши лицаря, – що це в тебе за товариш по келиху?

– Це чернець нашого ордену, – відповів самітник, похитуючи головою, – ми з ним всеньку ніч молитви читали.

– Мабуть, він служитель войовничої церкви, – сказав Локслі, – ця братія тепер усюди трапляється. Я тобі кажу, чернече, відклади свої чотки вбік і берися за кий. Нам тепер кожна людина на вагу золота – однаково, чи духовного звання чи світського… Але, – додав Локслі, відвівши самітника убік і знижуючи голос, – у тебе, здається, скаламутився розум! Як же можна приймати зовсім невідомого лицаря? Хіба ти забув наші правила?

– Як – невідомого? – сміливо відповів чернець. – Я його знаю не гірше, ніж жебрак знає свою тарілочку.

– Як же він називається? – запитав Локслі.

– Як називається? – повторив самітник. – А називається він сер Ентоні Скреблстон. Ото ще! Питиму я з чоловіком, не знаючи, як він називається!

– Ти забагато випив сьогодні, братику, – сказав йомен, – і, гляди, забагато натеревенив.

– Друже йомен, – сказав лицар, наблизившись до них, – не гнівайся на веселого господаря. Він гостинно відчинив мені двері, це правда, але якби він не погодився прийняти мене, я б змусив його це зробити.

– Ти б змусив? – сказав самітник. – Ось зачекай, зараз я переміню свою сіру хламиду на зелений камзол, і нехай я не буду ні чесним ченцем, ні гарним лісничим, якщо не розіб'ю тобі голову своїм києм.

Із цими словами він скинув із себе широку рясу та вмить убрався в зелений каптан і штани того ж кольору.

– Допоможи мені, будь ласка, зашнурувати всі петлі, – сказав він, звертаючись до Вамби. – За працю я тобі піднесу чарку міцного вина.

– Дякую на ласкавому слові, – відповів Вамба, – тільки чи не зроблю я святотатства, якщо допоможу тобі перетворитися зі святого самітника на грішного бурлаку?

– Не бійся, – сказав самітник. – Варто висповідати гріхи мого зеленого каптана моєму ж сірому балахону, і все буде гаразд.

– Амінь! – кивнув блазень. – Сукняному грішникові личить мати справу з полотняним духівником, тож заодно нехай уже твій балахон дасть відпущення гріхів і моїй куртці.

Кажучи це, він допоміг ченцеві прошелити шнурки в незліченні петлі, що з'єднували штани з курткою.

Поки вони займалися цим, Локслі відвів лицаря убік і сказав йому:

– Не заперечуйте, сер лицар, ви той самий герой, завдяки якому перемога зосталася на боці англійців на другий день турніру в Ашбі.

– Що ж із того, якщо ти вгадав, друже йомен? – запитав лицар.

– У такому випадку, – відповів йомен, – я можу вважати вас прибічником слабкішої партії.

– Такий прямий обов'язок кожного щирого лицаря, – сказав Чорний Лицар, – і мені було б сумно, якби про мене подумали інакше.

– Проте для досягнення моєї мети, – сказав йомен, – мало того, що ти добрий лицар, треба, щоб ти був і добрим англійцем. Те, про що я хочу поговорити з тобою, є обов'язком усякої чесної людини, але ще більшим обов'язком кожного чесного сина цієї країни.

– Навряд чи знайдеться людина, – відповів лицар, – якій Англія й життя кожного англійця було б дорожче, ніж мені.

– Охоче цьому повірю, – сказав йомен. – Ніколи ще наша країна так не потребувала допомоги тих, хто її любить. Послухай, я тобі розповім про одну справу. У ній ти зможеш взяти почесну участь, якщо ти дійсно такий, яким видаєшся. Зграя негідників, переодягнених в одіж людей, які набагато кращі за них, захопила в полон одного знатного англійця на ім'я Седрик Сакс, а також його вихованку і його друга, Ательстана Конінгсбурзького, і відвезла їх в один із замків у цьому лісі, що зветься Торкілстон. Скажи мені як добрий лицар і добрий англієць: хочеш допомогти нам виручити їх?

– Дана обітниця зобов'язує мене це зробити, – відповів лицар, – але я хотів би знати, хто ж просить мене допомогти їм.

– Я, – сказав йомен, – людина без імені, але друг твоєї батьківщини і тих, хто любить її. Задовольняйся поки що цими відомостями про мою особистість, тим більше що й сам ти бажаєш залишатися невідомим. Знай, однак, що моє слово честі так само віддане, як коли б я носив колоті шпори.

– Цьому я охоче повірю, – сказав лицар. – Твоє обличчя говорить про чесність і тверду волю. Тому я далі не розпитуватиму тебе ні про що, а просто допоможу звільнити цих нещасних бранців. А там, сподіваюся, ми з тобою познайомимося ближче й, розійшовшись, будемо задоволені одне одним.

Тим часом самітник нарешті переодягся, а Вамба перейшов на інший кінець хатини й випадково почув кінець розмови.

– Он як, – шепнув він Гурту, – у нас, схоже, буде новий спільник? Сподіваймося, що звитяга цього лицаря виявиться не такою фальшивою монетою, як благочестя самітника або чесність йомена. Цей Локслі здається мені природженим мисливцем за чужою дичиною, а піп – гуляка й лицемір.

– Припни язика, Вамбо, зроби милість! – сказав Гурт. – Воно, можливо й так, проте з'явися зараз хоч сам рогатий чорт і запропонуй нам свої послуги, щоб визволити з лиха Седрика й леді Ровену, боюся, у мене не вистачило б побожності відмовитися від його допомоги.

Тим часом самітник озброївся, як справжній йомен, мечем, щитом, луком і сагайдаком зі стрілами, через плече перекинув важкий бердиш. Він першим вийшов із хатини, а потім ретельно замкнув двері й заховав ключ під поріг.

– Ну що, брате, годишся ти тепер до справи, – запитав Локслі, – чи хміль досі бродить у тебе в голові?

– Щоб прогнати його, – відповів чернець, – досить ковтка води з купелі святого Дунстана. У голові, щоправда, дзижчить щось і ноги не слухаються, але все це миттю мине.

З цими словами він підійшов до кам'яного басейна, на поверхні якого біліли та стрибали у блідому світлі місяця бульбашки від дужого струменя води, припав до нього ротом і пив так довго, начебто задумав осушити джерело.

– Чи траплялося тобі раніше випивати стільки води, святий паламарю з Копменгерста? – запитав Чорний Лицар.

– Лише одного разу: коли моє барило з вином розсохлося й вино витекло незаконним шляхом. Тоді мені нічого було пити, крім води зі щедрості святого Дунстана, – відповів чернець.

Тут він занурив руки у воду, а потім занурив голову й змив у такий спосіб усі сліди опівнічної пиятики.

Протверезившись остаточно, веселий самітник схопив свій важкий бердиш трьома пальцями й, вертячи його над головою, як тростину, заволав:

– Де вони, підлі грабіжники, що викрадають дівиць? Чорт мене забирай, коли я не впораюся з цілою дюжиною тих мерзотників!

– Ти й лаятися вмієш, святий паламарю? – запитав Чорний Лицар.

– Досить мене до паламарів зараховувати! – заперечив йому видозмінений чернець. – Клянуся святим Георгієм і його драконом, я лише доти й чернець, поки в мене ряса на плечах… А як надягну зелений каптан, то можу пиячити, лаятися й залицятися до дівчат не згірш будь якого лісничого.

– Іди попереду, баляндраснику, – сказав Локслі, – та помовч трохи; ти сьогодні галакаєш, як ціла юрба ченців у святвечір, коли батько ігумен заснув. Ходімо, друзі, баритися нема коли. Треба швидше зібрати людей, і все-таки в нас мало буде люду, щоб взяти приступом замок Реджинальда Фрон де Бефа.

– Що? – вигукнув Чорний Лицар. – То це Фрон де Беф виходить нині на битий шлях і бере в полон вірнопідданих короля? Хіба він став злодієм і гнобителем?

– Гнобителем він був завжди, – сказав Локслі.

– А щодо злодійства, – підхопив чернець, – то добре, якби він хоч наполовину був би таким чесним, як багато хто зі знайомих мені злодіїв.

– Іди, іди, чернече, і помовчуй! – сказав йомен. – Краще б ти спритніше провів нас на збірне місце й не базікав, про що варто помовчувати як із пристойності, так і заради обережності!