Текст книги "Карло Сміливий"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)

VI

Як птануть битися могутні вороги —

Це дві страшні бурхливі водотечі,

Дві хуртовини люті…

Старий Філіпсон міцно спав. Артур обережно, щоб його не розбудити, підвівся з ліжка. Хоч, власне, коли б той і розплющив очі, це б нічим не загрожувало: батько звик, що син уставав раніше, сам дбаючи за все, що треба наготувати перед дорогою.

Артур узяв меча й потихеньку вийшов з кімнати.

Побачення з запальним швайцарцем він не міг відкладати. Артур опинився перед будинком. Займалась зоря чарівного осіннього ранку, ранку швайцарських гір.

Сонце ледве торкнулось промінням вершини найбільшого велетня гірського пасма. Довгі тіні падали на вогку траву. Трава хрумтіла під ногами юнакові – знати вночі був мороз. Але Артура на цю мить найменше цікавила краса ранкової зорі. Він поправив пояса, що за ним стримів меч, затягнув міцніше застібку й подався на призначене місце.

За тієї войовничої доби виклик на герць був обов'язок; відмовитись від нього – неможливо. І хоробрий Артур мусів притишити своє внутрішнє почуття протесту, що з ним він завжди ставився до такого ганебного звичаю. Артур ішов весело й радісно, або принаймні так могло видаватись.

Швиденько проминувши поля та хащі, що між Бідермановою оселею і Геєрштейнським замком, він увійшов на старе подвір'я з протилежної від потоку сторони. І майже одночасово його велетень-супротивник – здавався ще вищий та дужчий у блідому ранішньому світлі – з'явився на мосту, Рудольф прийшов іншою дорогою.

За спиною бернцеві висів величезний двоєручний меч із клинком на п'ять футів завдовжки. Таких мечів майже скрізь уживали швайцарці. Бо вони розрубували сталеві лати німецьких вояк і добре боронили гірські переходи. Саме такий велетенський меч висів Рудольфові Донергуґелеві, кінцем його б'ючи по п'ятах, держало вистромлюючи над лівим плечем багато вище за голову. Він тримав другого такого самого меча в руці.

– Ти вчасно! – закричав він Артурові.

І гучний його голос добре вирізнявся під рев водоспаду.

– Але я так і гадав, ти не маєш двоєручного меча. Ось Ернестів! – він кинув на землю того, що тримав був у руці. – Не зневаж його, чужинче, – мій родич ніколи не подарує. Або мойого бери, як він на твою думку кращий.

Англієць тільки здивовано дивився. Він не знав, що робити з такими мечами. Нарешті промовив:

– Той, кого викликають, має, – по всіх країнах так, – право вибирати зброю.

– Але змагаючись у швайцарських горах, треба вживати й швайцарської зброї. Хіба ж наші руки для того, щоб воювати складаними ножиками?

– А наші не звикли битися косами! – відрубав Артур. І крізь зуби І промовив: – «Usum nou habeo», я не вмію поводитись із такою зброєю.

– Може ти вже жалкуєш? – гукнув Рудольф. – Коли так, признавайся, боягузе, й іди спокійно додому. Кажи хутчій, замість цитувати латину, мов якийсь писарчук.

– Ні, задавако! Я нічого не прошу! Тільки нагадаю тобі битву І між пастухом та велетнем, де перший переміг із зброєю багато відміннішою. Я можу битися тим, що я маю. Мій власний меч боронитиме мене, як і завсіди дотепер.

– Гаразд! Але потім мені нічим не докоряй! Я пропонував тобі однакову зброю. А тепер мене слухай. Наш герць буде не на життя, а на смерть, – під акомпанімент водоспадного реву. Так, старий гуркотуне, – подивився він униз, – ти давно ж не чував приємного брязкоту зброї. Озирнися туди, чужинче! Бо коли ти загинеш, я кину тіло твоє в його води.

– А коли ти загинеш, пишако, я поховаю тебе й над могилою повішу твойого меча, а на камені вирізьблю напис: «Тут лежить бернське ведмежа, що його забив англієць Артур.»

– Нема такого каменя в Швайцарії, дарма що вона вся із каміння, де б міг зробити такого ти написа. Готуйся!

Англієць кинув спокійний і уважний погляд на місце, де вони мали битися. Трохи рівного простору, а то руїни.

«Мені здається, – снувала йому думка, – людина, що знає як поводитись із своєю зброєю, знає замах клинка свойого й має мужність серця – не може боятися, що суперників меч на два фути довший».

Так міркуючи він силкувався запам'ятати, як дозволяв на це час, всі подробиці цієї місцини. Став посеред двору на просторому місці, скинув з себе плаща й вийняв меча.

Рудольф спочатку гадав, що його супротивник тендітний юнак. Збирався повалити його першим ударом. Але молодикові впевнені рухи примусили швайцарця замислитись. Його зброя важка, поспішати не треба. Бо ворогові може бути вигода з того, – він виглядає і сміливий, і уважний.

Рудольф витягнув із піхов величезного, через ліве плече, ножа, – на це пішло чимало часу. От Артурові б скористуватись із цього, – але де там: почуття своєї гідности не давало йому почати напад раніш, ніж наготується ворог. І англієць непорушно стояв, поки на сонці виблиснув довжелезний меч, поки той вимахнув ним разів із чотири, мовляв, ось який він важкий, і як я ним ловко орудую. Потім супротивник спинився на такій віддалі, що міг дістати Артурового клинка, тримаючи обома руками меча з піднятим догори лезом і перехилившись трохи наперед. Англієць – навпаки – узяв зброю однією рукою й тримав її нарівні з обличчям, поземо. Напоготові —рубати, колоти, відбивати вдари!

– Коли, англійцю! – сказав швайцарець, як вони так з хвилину простояли один проти одного.

– Довший меч починає перший!

Він не скінчив ще цих слів, – Рудольф, піднявши меча, пустив з жахливою, як на вагу й величину його, швидкістю. Та не дурно покладався Артур на свій гострий зір та на спритність. Легко відскочив убік – і вдар промчав мимо. Раніш, ніж швайцарець устиг знов зброю підняти, його поранено. Щоправда не важко, в ліву руку.

Роздратований з невдачі та з рани, Рудольф чимдуж розмахнувся, нарешті, мечем і дав суперникові кілька зряду з усіх сторін ударів з такою силою, так швидко, що коли б не виїмкова Артурова звинність – відбити, відскочити, ухилитись, йому довелося б погано. Кожен міг розколоти найміцнішу скелю. Артур мусів нахилятись, відступати, скакати туди та сюди, а то закривати себе якою руїною. Але він чекав кожну мить твердо й уперто хвилини, коли осатанілий ворог утомиться, або необережним ударом дасть йому змогу самому напасти. І справді, скажено наскакуючи, швайцарець спіткнувся об велику каменюку в високій траві й не встиг отямитися – його добре вдарено по голові. Від рани захистила підбита сталлю шапка. Швайцарець скочив і люто кинувся в новий бій. Але молодому англійцеві здавалося, що той тепер дихає важче й удари його обережніші.

Вони билися далі. Коли – над брязкіт зброї, над шум водоспаду розлігся владний, суворий голос:

– В ім'я вашого життя – годі!

Враз спустили обидва мечі. Може бути, вони не дуже сумували з несподіваної перешкоди. Адже битва мусіла скінчитися смертю.

Перед юнаками гнівний, насупивши брови, стояв Бідерман.

– Як, хлопці? Ви, гості Арнольда Бідермана і ганьбите його оселю!? Дикунський вчинок, що більше личить диким вовкам, ніж людським сотворінням.

Поруч нього виріс Філіпсон:

– Артуре! – закричав він. – Ти збожеволів! Чи тобі приділені обов'язки маєш за такі незначні? Віддаєш час на сварку та на бійку з першимліпшим сільським забіякою?!

Молодики стояли мовчки, поглядаючи один на одного, спершись на свої мечі.

– Рудольфе Донергуґелю! – сказав господар. – Віддай меча мені, голові цієї родини й начальникові цього кантону.

– Я у всьому скоряюся вам, – відповів Рудольф; – на ваш наказ кожен горянин виймає та складає меча. І він подав свою зброю.

– Заприсягаюсь, це ж той самий меч, що ним батько твій Стефан бився під Земпахом, після славетного Вінкельріда. Який сором піднімати його на чужинця. А ти, юначе… – повернувся він до Артура, але одночасово старший Філіпсон загадав:

– Сину, віддай вдеча Бідерманові!

– Це зайве, батьку, тепер, – жваво озвався юнак: – я вважаю, наша сварка скінчилася. Хоробрий юнак запросив мене сюди, очевидячки, спитувати мою відвагу. Щодо мене, я цілком визнав його мужність і добру в цьому науку. Сподіваюся, він також лихого слова не скаже за мене. Гадаю, ми, навіть, надто довго билися, коли важити на дурницю, що спричинилась до цього.

– Так, надто довго для мене, – відверто визнав Рудольф. – Зелений рукав мойого убрання так узявся червоним, немов би побував у руках найкращого фарбаря. Але від щирого серця я вам дарую, чужинче. Ви свойого вчителя добре повчили, і він це забуде не скоро. Коли б такі були всі англійці, мій дядьку, навряд високу насипапи б ми ту Бутішольцьку гору.

– Рудольфе! – засяяло Бідерманові, обличчя, – я завсіди знав, що ти великодушний не менше, ніж запальний та легковажний. Молодий гостю, – сказав швайцарець до Артура, – коли в нас кажуть – сварку скінчено, її більше не відновлять ніколи. Ми не плекаємо помсти, як людність східніх долин. Так край, мої діти?!

– Ось рука моя, чужинче! – вийшов Донергуґель. – Ти навчив мене, як битись мечами. Поснідавши, ходімо до лісу, я покажу, натомість, як треба полювати. Коли тобі нога матиме наполовину досвіду проти руки, а око половину твердости твойого серця – жоден ловець не доскоче!

Артур на це щиро пристав.

Всі повернули до дому. Дорогою старі почули, як хлопці весело розмовляли про лови, мов би й не було між ними жодної сутички.

– Оце гаразд! – сказав Бідерман. – Я завжди пробачу запал, коли хлопець має мужність визнати свою помилку й щиро помиритися.

– А проте чимало лиха б вони накоїли, що б ви, шановний господарю, вчасно не довідались. А справді, яким побитом так змогли запобігти?

– То вже моя мила небога Анна помітила, як юнаки обмінялись рукавичками. Е, жіноча спостережливість – велике діло! От поки ж то хто з моїх хлопців що запримітив би…

– Я, здається, бачу її, он – на узгір'ї. Тільки дівчина наче ховається, – сказав Філіпсон.

– А-а… То вона хоче пересвідчитись, що все вийшло на добре.

– А знаєте, мені б дуже хотілось висловити вашій небозі мою щиру подяку. Я все не наважувався…

– Прошу, тепер – найвідповідніша хвилина! – і Бідерман голосно гукнув на дівчину.

Анна стояла віддалік на горбі напівзахована серед кущів. Почувши дядька, вона зійшла вниз і попрямувала назустріч старим. Коли вона підійшла до них, Бідерман поздоровавшись промовив:

– Шановний друг і мій гість хоче з тобою говорити. Філіпсон озвався привітно:

– Буває, ми, купці, не можемо зразу сплатити борги. Але ми цілком справедливо вважаємо, що людина, яка їх не визнає, не гідна пошани. Отож прийми подяку від батька, що його сина ти врятувала. І не раз, а двічі… Не відмовся, ось, – він вийняв невелику коробочку й відкрив її, – сережки! Це перлини, але коштовні, незвичайні…

– Тим то, – перехопив Бідерман, – вони їй цілком нідочого. Потім того, такий коштовний подарунок взагалі… він же зменшить ваші капітали.

– Пробачте! Я вибрав найвідповіднішу річ віддарувати вашу небогу. Не бороніть. А щодо коштовности… Я маю змогу саме такі робити дарунки.

Бідерман дивився незадоволено.

– Я завсіди проти таких речей. Дорогоцінності – кому вони потрібні? Але коли ти, Анно, хочеш мати прикрасу… Чому ж? Вони тобі чудово личитимуть.

Анна на те тільки весело розсміялася.

– Ні, шановний гостю й мій дядьку! Це не для мене. Навіщо мені, що я з ними робитиму? Я не люблю таких непотрібних речей і ані трохи їх не ціную. Даруйте, шановний гостю, – я щаслива, мавши нагоду допомогти вашому синові й дуже ціную, що ви так пильно до цього поставились. Але не вважаю за можливе взагалі брати за це жодних дарунків. Свою нагороду я маю – все вийшло на добре обидва рази. Ще раз – пробачте!

– Бачте, Філіпсоне, – заспокоював гостя господар, – у нас інші люди, інші розуміння й інші звичаї. Ви з того не бентежтеся!

VII

Хай той, хто зрікся лагідної згодн,

Зазнає жаху лютої війни!

(Hoole's Tasso).

Довір'я між Бідерманом і англійським купцем зростало дедалі то більше протягом того короткого часу, поки вони очікували дня, призначеного на від'їзд до двору Карла Бургундського.

Про становище Европи та Швайцарського Союзу дещо вже згадувалося. Але, щоб пояснити оповідання, потрібен маленький ще огляд.

Того тижня, що англійські мандрівники перебували в Геєрштейні, відбулося кілька нарад по міських та лісових кантонах Союзу. Міські повставали проти утисків митом, що його накладав Карло Бургундський на їхню торгівлю. Тяжко страждало населення від насильства та сваволі людей, що збирали його. Тим то так гаряче мріялось про війну. Але, звичайно, були й такі, що до протесту збуджували їх розкішні дари Людовіка XI. О, той не скупився на золото, аби тільки хоробрі союзники повстали проти його могутнього ворога, Карла Сміливого!

Багато обставин могли, здавалось, доводити, що не мавши надто поважної причини, Швайцарії не варт би заходити у війну, може, з найбагатшим, найхоробрішим та могутнішим державцем Европи. Такий бо без сумніву був Карло Сміливий. Кожного дня підтверджувались чутки – Едвард IV англійський склав таємну оборонну спілку а Карлом Бургундським. І нібито англійський король, що вславився перемогами над Лянкастерським домом, в такий спосіб утримавшись на троні, має намір поновити вимоги на французькі землі, що так довго належали його предкам. Цього тільки й бракувало його славі. Скінчивши з унутрішніми ворогами, він тепер кидав оком далі: відібрати назад землі, втрачені за владарства Генріка IV, за жахливої громадянської війни Білої та Червоної Троянд. Відомо, що в Англії втрату французьких провінцій мають собі за неймовірну ганьбу. Не сама шляхта, – вона втратила вигоду з маєтків в Нормандії, Гасконії, Мені та Анджу, а військові, що звикли заживати слави коштом Франції, однаково запалились: відновити війну!

З останніх і либонь чи не найпевніших чуток – король англійський неначе лагодиться з армією до Франції сам. Легко зробити, мавши у владі своїй Кале. І армія та – численнішої та кращої Англія досі не мала. До походу вже все наготовлено, і Едвард незабаром вирушить.

Могутня допомога Карла Бургундського та багатьох незадоволених французьких шляхтичів по провінціях, довго колись приналежних Англії – добре загрожували Людовікові XI.

Певна річ, мудрішу політику повів був би Карло, збираючи сили проти сусіди, спадкового й особистого ворога, коли б не сварився з Швайцарським Союзом. Бідний, але войовничий нарід довів, що його піхота може перебити найкращу кінноту. Але Карло, ставши на герць з найхитрішим у тодішній Европі державцем, найкращим політиком, керувався не здоровим розумом, ні! Він увесь був у владі свойого запалу, своїх шалених пристрасних почуттів. Гордий і непохитний у бажаннях своїх – він ненавидів маленькі союзи чабанів з кількома містами, де люди жили з торгівлі. Замість дати дружню руку Швайцарським Кантонам, як зробив його хитрий ворог, або принаймні стерегтися збуджувати в них лють, Карло чинив зовсім по-інакшому. Користувався з найменшої нагоди висловити своє призирство до їхніх недавніх перемог. Хотів помститись за февдальних власників.

І володіння Бургундського Карла в Альзасі придалися йому якнайкраще. Є невеличкий замок та місто Ля-Ферет, миль за десять – одинадцять од Базелю} сюдою привозили крам для торгівлі між Берном та Золурном, двома головними містами Союзу. І ось у містечкові Карло посадовив губернатора, управителя, що також мав збирати й мито, і, здавалось, родився спеціяльно на те, щоб бути грозою й бичем своїм республіканським сусідам.

Арчібальд фон Гаґенбах – родом із Німеччини був, шляхтич. Мав маєтки у Швабії. Між прикордонними власниками, що їх називали – лицарі-розбишаки, був один із найлютіших та найжорстокіших. Маєтки цих лицарів підлягали Священній Римській імперії. Тим то вони на землях з квадратову милю завбільшки мали себе за повновладних державців, як німецькі принці. Брали данину та мито з чужинців, садовили до в'язниць, судили й посилали на страту тих, хто на їхню думку чим завинив. Більше, – щоб ширити власницькі права, один а одним вони воювали; нападали на вільні імперські міста, грабували великі валки та загони, що за допомогою їх провадили в Німеччині внутрішню торгівлю.

Безліч неправди й злочинств робив Арчібальд. На всю губу росходився, користуючись із так званого faustrecht [3]3
  Право сильного


[Закрыть]. І мусів, кінець-кінцем, уже старий, утеком піти з свого власного краю. Там кожну мить мав начуватися помсти. Тоді й уступив він на службу до бургундського герцдга. Той залюбки погодився з ним – де ж, то вельможна та хоробра людина! А головне, такий, як Гаґенбах, лютий намісник, чудово виконуватиме його жорстокі наміри.

Бернські та золурнські крамарі водноголос скаржились на страшенні утиски. Мито раз-у-раз свавільно збільшувано; і тих крамарів, які. не могли одразу заплатити, кидали до в'язниці, тяжко мордували. Торговельні міста Німеччини не раз клопотались перед герцогом та просили Гаґенбаха забрати.

Але Кашо на те не вважав. Тоді Швайцарський Союз почав уживати найможливіших заходів, вимагав оборони проти губернатора, що нехтує народніми правами. Все даремно!

І от, кінець-кінцем, Союзна Рада ухвалила послати урочисте посольство. Двоє уповноважених поділяли мирний та розважливий настрій Арнольда Бідермана. Вони сподівалися, такий поважний крок розжене туман з герцогових очей. Інші знов, таким ходом, відкривали собі путь до війни.

Арнольд Бідерман палко прагнув миру. Нарід незалежний – чого б іще бажати?! Але Артур помітив, що так думає з його цілої родини він сам. Синів захопив своїм красномовством та дужим впливом Рудольф. Той дедалі то більшої набував ваги й впливу у радах свойого кантону та взагалі серед молоді. Артур на ловах та в іграх все дослухався до розмов про майбутню війну. Юнацтво непереможно бо вабила слава. Подвиги їхніх предків у боротьбі з Німеччиною були такі романтично-величні. Казковими видавалися, мов неймовірні події з книжок. А що й це покоління було так само дуже, непохитно мужнє, то й воно сподівалося – перемога буде тільки на їхній стороні. Згадуючи за ля-феретського губернатора, вони кожного разу називали його собакою на бургундському ланцюгу. Відверто кричали: коли Карло його не приборкає, коли його не викинуть за межі Швайцарії – Арчібальда фон Гаґенбаха не захистить його фортеця. Населення повстане само!

Про цей войовничий запал цілої швайцарської молоді син сказав старому Філіпсонові. Той почав вагатися. Чи не краще справді податися далі їм удвох, ніж наражатись на небезпеку, потрапити на яку бійку, коли ці горяни опиняться поза своїми рідними межами. Адже мета його подорожі, передусім, закликає до щонайбільшої обережности. Та, кінець-кінцем, купець зробив висновок, що на те ж є Арнольд Бідерман. До нього така повага, так надзвичайно всі шанують його – хіба ж не досить одного Бідерманового слова всіх утихомирити? А там, коли вони виконуватимуть свою місію, з ними розлучитися.

За десять днів посольство, що мало подати герцогові скаргу на утиски Арчібальда Гаґенбаха, нарешті зібралося до Геєрштейну. Звідціля воно й мало рушати, їх було троє, крім Рудольфа та Бідермана. Один, як і Арнольд, краянин з лісових кантонів, вродливий, з довгою сріблястою бородою, – на ймення Микола Бонштетен. Інших двоє – Мельхіор Штурмталь, бернський хорунжий, людина вже літня, та Адам Цімерман, золурський громадянин, старий-престарий. Кожен убрався найкраще, як міг. Суворий погляд Арнольда Бідермана неприхильне спинявся на двох срібних застібках на поясі та срібному ланцюгу, що прикрашали поставну особу золурського громадянина. А проте могутні звитяжці, якими були тоді швайцарці, мабуть ніколи ще не мали послів з таким патріярхальним простим виглядом.

Настав час рушити. Уповноважені вийшли пішки. Взяли до рук обковані залізом костури. За ними нав'ючених двоє коней – вели два молодики, які користувались із нагоди побачити трохи світу, що поза їхніми горами.

Отож саме посольство було нечисленне. Але з таким важливим дорученням не можна подорожувати без охорони. От хоч би взяти вовків – ті, як настає зима, залишають своє гірське лігво й бігають по селах. А подорожнім не раз доведеться спинятись на спочинок. До того ж розбишак багато на кордоні Альзасу та Німеччини – без охорони не обійтися ніяк.

І тим то з дванадцятеро чоловіка добірних юнаків з різних швайцарських кантонів, серед них, звичайно, Рюдіґер, Ернест та Зіґізмунд, – Арнольдових тройко синів, – становили сторожу посольства.

Але вони йшли попереду, окремо. Поділившись на загони по п'ятеро в кожному, вони полювали по межигір'ях та кручах. А що посольство посувалось повільною ходою, то й часу їм не бракло. Досхочу могли цькувати вовки та ведмеді з своїми велетенськими кошлатими псами. Інколи вганяли по скелях за дикими козами. Проте, пильно оглядали ловці кожну місцину, – чи немає де засідки; отож, виходить, велика вигода була з того, що посувались юнаки попереду.

За гасло, умовились, їм буде – швайцарський ріг. В разі небезпеки Рудольф Донергуґель, наймолодший з усіх членів посольства, мав бути за начальника загону гірської сторожі. Зброя добра: двоє-ручні мечі, довгі келепи, списи та великі луки, короткі тесаки й ловецькі ножі. Важка зброя, щоб не заважати у ловах, лежала з речами, але зверху, напоготові.

Артур, як і Рудольф, цілком природно, мав більшу охоту перебувати в товаристві юнаків. Правда, щось вабило його туди до валки… Коли б була змога, англієць залюбки відмовився б від розваг. Бо в кінці валки їхала Анна Геєрштейн.

Обидві жінки – Анна та ще одна юна швайцарка – їхали віслюками. Лінивою ходою ті ледве встигали за лошаками. Яким легким видався б Артурові обов'язок допомагати дівчині в дорозі. Адже він їй зобов'язаний життям! Але не міг наважитись. Видима бо річ, не такі тут звичаї в країні; інакше Рудольф давно б уже був біля своєї родички. Тай, потім, Артур бачив, це однаково неприємно й батькові й Арнольдові Бідерману.

Тому Артур був увесь час між юнацтва. Тільки коли спинялись на відпочинок, Артур висловлював Анні увагу чим міг, але такою мірою, щоб нікого не прогнівати. Час од часу, проте, покидаючи непомітно лови, він дозволяв собі наближатись до шляху, подивитися, хоч здаля, на дівчину. Товариші уваги на те не звертали, вони не знали, що його вабить сіре Аннине вкривало, – думали, – просто нецікаво йому. А зате, як тільки щось небезпечне – цькувати вовка чи ведмедя, Артур зараз тут. За ним не встигав, навіть, сам Рудольф Донергуґель.

Тимчасом інші, поважніші справи клопотали стару Філіпсонову голову. Він добре знав світ, де мав місце, звичайно, зовсім не те, як удавав у Швайцарії. Дивився на юнацтво, і згадувались йому давні роки… Колись і він був таким, і він так само весело бавивсь. Гавкання собак серед пустельних гір, темних лісів, звуки рогу – луною від скелі до скелі, – все збуджувало бажання взяти участь самому в справі, що за тодішніх давніх часів у Европі мали за найважливішу, крім війни.

Але так було одну мить. Потім він примусив себе звернути увагу на звичаї та думки тих людей, що з ними звела його доля.

Вони здавались усі такі самі одверті та прості, як старий Арнольд. Тільки навряд хто з них має такі глибокі думки, пророчий розум. Розмовляючи за політичний стан своєї країни, вони ані трохи з тим не таїлись. Крім Рудольфа, інші на нарадах не бували, а проте від них не ховали нічого. При старому Філіпсоні вони вільно собі обмірковували вчинки бургундського герцога, про змогу, що мала країна підтримати свою незалежність. Казали, – Швайцарський Союз певніше повстане на цілий світ, а не дасть своєї свободи, не поступиться нею ніяк. Щодо всього іншого, вони були неначе розважніші та спокійніші. Хоч бернський хорунжий та величний золурнський громадянин, очевидячки, менше боялися наслідків війни, ніж обережний Бідерман та його шановний товариш Бонштетен. Той же поділяв геть усі ляндаманові думки.

Часто розмова перескакувала на що інше, Філіпсонові менше цікаве. Яка буде година, скільки давав урожай останніх років, як краще тримати виноградники, збирати буйне родиво. Цікаві горянам розмови не справляли жодної приємности старшому Філіпсонові. Шановний Цімерман, золурнський громадянин, все жадав зайти з ним у розмову: за промисловість, за вироби різні. Але англієць – він торгував дуже малими на розмір речами та дуже коштовними, долаючи далекі моря, безконечні краї, – мало мав матеріялу для такої розмови. Швайцарський крамар торгував із місцевостями бїля Бургундії та Німеччини, – грубим сукном, ремінням та футром.

Але раз-у-раз, скоро хто з мандрівників почне мову за маленькі торговельні справи, за хліборобство, за падіж худоби, кожною дрібничкою слухачів повільно стомлюючи, – от мов на ярмаркові, – якесь відоме місце зразу нагадає їм назву та історію битви. Хтось неодмінно брав у ній участь – не було жодного в каравані, хто б свойого часу не мав зброї в руках.

І на воєнні теми запальна точилась розмова. Таке по інших країнах чути тільки між лицарів та військових людей, або хіба ще між вчених. І це – улюблюна тема в казковій країні, між мирних хліборобів-ловців!

І згадався англійцеві давній Рим, де плуг так часто міняли на меча, хліборобство – на керівництво державними справами.

Він почав казати за це старому Арнольдові. Той запишався з такого порівняння його батьківщини. Але сказав:

– Хай збережемо ми цю особливість, але хай боронить нас доля від римської жадоби розкошів.

Мандрівники йшли дуже повільно, їм довелося перед Базелем через те двічі дорогою переночувати. Де спинялись вони, їх приймали привітно, вітали дуже гостинно, їхнє прибуття брали за привід влаштовувати свята.

Старі діди із сіл приймали уповноважених Союзу, а сторожу з молодиків вітали їхні юнаки. В стравах зайвих розкошів не було, хоч усе смачне й добірне. За найбільші ласощі – молоді козлята, баранці та підстрелена в горах дичина.

Але Артур Філіпсон та його батько зауважили, що більшу охоту до їжі виявляли бернський хорунжий та золурнський громадянин, аніж ляндаман із швайцарським депутатом. Ті брали собі найкращі шматки й смакували вином, надто чужоземним, що його не абияк уміли хильнути. Арнольд надто був мудрий лаяти їх, коли запобігти цьому несила йому. Але сам їв стримано, заживав самих овочів, запиваючи їх чистою водою. Так само робив і сивий Микола Бонштєтен.

Був третій день їхньої подорожі. Швайцарська депутація наближалась до базельських околиць. Базель тоді – одне з найбільших міст південно-західньої Німеччини. Мандрівники мали на увазі перебути тут ніч, цілком певні дружньої зустрічі. Місто, щоправда, не було ще тоді те, як тридцять літ пізніше, частина Швайцарського Союзу, що до нього воно приєдналось 1501-го року. Але то було вільне імперське місто, і завжди підтримувало зв'язок з Берном, Золурном, Люцерном та іншими швайцарськими городами. А мета посольства, по змозі підтримати мир, мала всміхатись однаково: й швайцарським кантонам, і вільному Безелю. Мир забезпечить торгівлю, яка безперечно припиниться, якщо між кантонами й Карлом Бургундським зайде на відверту борню; а що місто лежить між двох ворожих держав, його вигоди потребують додержувати невтралітету й поготів.

І посольство сподівалося від базельської міської влади такої дружньої зустрічі, як досі по всіх містах власного Союзу. Бо ж місту багато залежить на тому, чого прагнуть посли.

Як справдяться їхні сподіванки, побачимо далі.