Текст книги "Карло Сміливий"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 19 страниц)

XXXII

Ця зброя злякає

в наметі – звитяжця,

І владу – на троні…

(Старовинна комедія).

Війки гуркіт неясний

Вітер в далечінь несе.

Слідом – жах, війна… ідуть,

Сіють біль і смерть на все…

(Міскв).

Лишившись на самоті, Артур поїхав назустріч загонові бургундської кінноти під командою графа Конте.

– Просимо, просимо, – промовив вельможа, чвалем поскакавши до молодого лицаря. – Герцог Бургундський звідси за милю з великим загоном, щоб у разі потреби дати нам допомогу. З півгодини тому ваш батько повернувся до нас, прискакавши що було сили, й сказав, ніби зрадники завели вас у Пастку, і ви в полоні. Він обвинувачував Кампо-Басса, закидав йому зраду й викликав на бій. Обидва тепер у таборі, щоб не мали змоги стати на герць. Хоч італієць цього хоче, здається, не дуже. Герць відбудеться за п'ять днів.

– Побоююся, цей день не надійде ніколи для тих, хто чекає його, – сказав Артур, – але хай я тільки до нього доживу, я буду битися сам!

Він поїхав з Конте. Незабаром стріли другий, дуже великий загін кавалерійський, де маячив прапор бургундського герцога. Артура одразу рекомендували Карлові.

Герцогові було дуже неприємно, що Артур однієї думки з батьком і обвинувачує італійського графа, що до нього герцог ласкаво ставився. Але пересвідчившись, що Кампо-Басса уже потім після тих, хто оглядав межигір'я, порадив Артурові їхати наперед, тобто просто до засідки, герцог похитав головою, насупив чорні брови й стиха промовив:

– Це мабуть з помсти до Оксфорда. З італійців запальні месники.

Захоплено вислухав герцог звістку за смерть Рудольфа Донергуґеля й знявши важкого золотого ланцюга з своєї шиї, одів його Артурові.

– Честь і слава тобі, юний друже! Донергуґель був найстрашніший з усіх ведмідь, інші просто малі ведмежата; він мріяв, що може володіти списом. Добре, добре, хоробрий юначе, – ну розкажи, що ж далі? Як ти втік? Хитрощі?

– Пробачте, мене оборонив їхній начальник Ферранд де-Водемон, узяв мою зустріч з Донергуґелем за особисте змагання й бажаючи, як сказав він, поводитись чесно, пустив мене.

– Овва? – скрикнув Карло. – Він хоче показувати свою великодушність; будь ласка, прикладу з нього не братиму! Кажи далі, Артуре де-Вер!

Коли Артур розповідав де та як Альберт Геєрштейн з ним розмовляв – герцог кинув на нього бистрий погляд і мимохіть здригнувшись урвав:

– І ти не загородив йому в груди кинджала?

– Ні, ми благородно довірились один одному.

– Як? Проте ти знаєш, що він мій запеклий ворог. Нерішучість твоя зводить на нівець цілий подвиг. Що таке смерть Донергуґеля, коли ти зглянувся на Альберта Геєрштейна?!

– Хай і так, – сміливо відказав Артур. – Я не прошу хвали й може справді заробив на вашу догану. Але в обох випадках я мав особисті причини: Донергуґель був мені ворог, а графа Геєрштейна я… поважаю!

Вельможі навколо перелякані дивились, чим скінчиться смілива промова. Але таки справді виходить, Карловйх вчинків передбачати

неможливо ніколи. Він подивився навколо, тоді зареготав і весело скрикнув:

– Ви чуєте, як співає англійський півень? Якої заспіває, він колись із часом; коли й тепер так тримається перед державцем!

На цю^: мить вернулися післанці й сказали, що герцог Ферранд поїхав назад із загоном до свого табору й на бойовищі нема живої душі.

– То вертаймо й ми; – сказав Карло, – якщо немає надії піднімати списи. А ти, Артуре де-Вер, іди за мною!

Увійшовши до намету, герцог знову почав розпитувати Артура, який нічого не сказав йому про те, що батько Анни Геєрштейн говорив за дочку. Кардові, він думав, знати цього не треба. Але відверто розповів загрози графа Альберта. Герцог слухав його цього разу спокійніше, але почувши, що той, хто не тремтить за своє життя, цілковитий владар над життям свого ворога, він закричав:

– Підлий зрадник, убивця! Підійшов до виходу й гукнув:

– А ну ведіть сюди тих, хто під вартою!

Маршал Бургундії та граф Оксфорд увійшли й сказали, що другий, Кампо-Бассо; так красномовно просив дозволити обдивитися вартові табори, де його військо, що він одмовити не міг.

– Гаразд, – сказав герцог Бургундський, – а вам, Оксфорде, я хтів рекомендувати вашого сина, якщо ви не встигли обійняти його. Він зажив собі чести та слави, а мені зробив важливу послугу. Тепер такі дні, коли хочеться прощати своїм ворогам, не знаю чому, і ось проти свого звичаю я дуже хочу запобігти герцеві. Згодьтесь для мене. Потоваришуйте йому. Візьміть назад свої запоруки й дайте мені закінчити цей рік, може бути останній рік мого життя, примиренням.

– Ви просите небагатого, – мовив Оксфорд. – Я втратив надію був бачити сина. Ви вертаєте йото. Але бути другом Кампо-Бассові я не Можу. І свою честь даю на волю вашу; візьме назад він свою запоруку, Я охоче беру мою! Джов де-Вер не буде боятись, щоб хто не подумав, ніби він злякався Кампо-Басса!

Герцог щиро дякував і запросив усіх присутніх перебути з ним вечір. Артурові видалося, наче герцог багато ласкавіший, ніж раніш, а Оксфорд старший пригадав минулі роки, свої з Карлом дружні стосунки, поки необмежена влада та шалені успіхи Карла трохи змінили.

Герцог давав різні накази, розпитував за вояків й почувши відповіді, сумно півголосом мовив:

– Коли б не моя присяга, відклав би війну на весну. Шкода салдатів.

А втім нічого особливого в герцогові більше не помітили, ото тільки ж раз-у-раз питав про Кампо-Басса й, нарешті, йому сказали, що граф, нездужаючи, з наказу свого лікаря лежить у ліжкові, обіцяючи на світанкові встати.

Герцог промовчав, гадаючи, що італієць уникає стрічатись з Оксфордом. З герцогського намету гості пішли за годину до півночі. Оксфорд із сином повернулись до себе – до шатра. Старий був у великій задумі. Хвилин за десять сказав:

– Сину, загадай привести перед світанком коні. Я б хотів, щоб ти запросив нашого сусіда Колвена нам товаришувати. Я огляну передову варту.

– Такий несподіваний намір? – зауважив Артур.

– А проте, може й пізно, – відповів Оксфорд. – Ех, коли б місячна ніч, я б поїхав не гаючись!

– Тепер темно, – озвався Артур. – Але ви ніби сподіваєтесь небезпеки?

– Так, Артуре! Йди!

Артур повідомив Колвена, дав наказ щодо коней і тоді ліг спати.

Перед світанком першого січня тисяча чотириста сімдесят сьомого року – відомий історичний день – Оскфорд, Колвен та Артур із Тібом та ще двома вершниками поїхали оглядати військо навколо табору Карла Бургундського. Здебільшого панував лад. Ранок був холодний. Землю укривав сніг, що подекуди танув, бо два дні стояла відлига, де-не-де узявся кригою, – з вечора почався дужий мороз. Але як здивувався, як злякався Оксфорд, доїхавши тієї частини табору, де напередодні був Кампо-Бассо з своїми італійцями, понад дві тисячі чоловіка. Оксфорда та його супутників ніхто не спинив, жоден кінь не іржав, жодної навколо душі…

Вони даремно оглядали спорожнілі намети…

– Мерщій до Карла! – скричав Оксфорд. – Вдаряймо на сполох! Зрада!

– Дозвольте, – заперечив Колвен, – може краще раніше довідатись. За двісті кроків звідціля стоїть моя батарея; гляньмо, чи на місці вона. Я ладен ручитися. Батарея розчищає вузьку дорогу, єдину, що нею можна до нас перейти; коли мої вояки на своїх місцях, відповідаю життям: ми будемо боронити перехід, поки ви приведете військо!

– Швидче, швидче! – скричав Оксфорд.

Лихою дорогою, кригою, снігом, перелякані, захекані поскакали вони до гармат.

В тьмяному місячному світлі, що переливалося з першим промінням ранішньої зорі, вони побачили – гармати на місці; але жодної людини навкруги.

– Неможливо, неможливо! – хвилювався Колвен. – Вони не втечуть. А, по наметах вогні. Ох, це вино! Вони, напевно, п'яні. Ось я їм!

Скочив з коня, побіг до першого намету: артилеристи майже всі були там. Але вони лежали долі покотом між шклянками та пляшками п'яні; Колвен з величезними труднощами ледве-ледве зміг підвести трьох. Хитаючись вони посувались на Колвенів наказ, певніше, інстинктово, аніж з обов'язку, та подались до батареї.

Десь у кінці межигір'я почувся приглушений гуркіт, мов тупіт сили-силенної людей.

– Це котиться в далечині снігова брила! – сказав Артур.

– То не сніг, а швайцарці! – заперечив Колвен. – Що робити? П'янчуги… Гармати набиті, напевно наставлені! Один вибух зчинить тривогу багато раніш, ніж ми сами! О, кляті п'янчуги!

– На них не чекай! – закричав Оксфорд. – Ми з сином беремо ґноти й ідемо до гармат!

Вони зскочили з коней, віддали їх Тібо, тоді обидва Оксфорди взяли ґноти з рук гарматників, які не настільки ще впились, щоб не мати сили хоч цим допомогти.

– Чудесно! – закричав відважний начальник. – Знаменита батарея! Кожен стояв біля своєї гармати, стримуючи віддих. Страшний, ґуркіт чимраз наближався.

– Товариші, а ви. п'янчуги, також – не стріляйте! Я дам наказ! І ось у світлі нового дня вони побачили щільну лаву людей, озброєних довгими списами, келепами, а над ними – прапори.

Колвен дав наблизитись їм кроків на вісімдесят, тоді скрикнув:

– «Стріляй»!

Грізно гримнула одна гармата. В інших палівки засвітились – і погасли: зрадники італійці їх позабивали.

Коли б усі гармати були справні, Колвенове пророцтво неминуче здійснилося б. Один постріл перебив та поранив цілу лаву швайцарців, а між ними того, хто ніс прапора.

– Сміливо! – кричав Колвен. – Набиваймо знову гармату! Було запізно.

Велетенський вояка, що йшов попереду розпорошеної колони, підняв прапора та гучно закричав:

– Земляки! Пам'ятайте Муртен та Ґрансон! Ви злякалися першого пострілу? Прапори Берна, Урі та Швіця – вперед! Унтервальдене, ось прапор! Унтервальдене, за мною!..

І розбурхана лава посунула вперед, заглушливо ревучи, головокрутно прудко.

Колвена повалили. Оксфорд та Артур покотилися долі під дужими вдарами. Юнак устиг підповзти під гармату, але батько потрапив швайцарцям під ноги, і його певно забили б на смерть, коли б не міцні лати. А чотирьохтисячне військо кинулось до табору, сповняючи повітря страшним криком, що незабаром переплівся із зойками, стогоном, тривожним гомоном зброї.

Кривавочервоне полум'я нагадало Артурові його становище.

Ззаду був у вогні його табор, лунали крики перемоги й жаху. Скочивши на рівні ноги, він оглянувся навколо, шукаючи батька. Той зімлілий лежав неподалік. Схилившись Артур полегшено зідхнув. Батько розплющив очі.

– Коні! Коні! – кричав Артур. – Де Тібо?

– Тут! – вискочив вірний товариш, що обачно сховався був із кіньми в кущах.

– Де хоробрий Колвен? – запитав Оксфорд. – Дайте йому коня!

– Для нього війна скінчилася, – промовив Тібо. – Він більше не сяде на коня!

Оксфорд повернув голову й важко зідхнув: перед гарматою з розрубаною головою лежав Колвен.

– Куди ми тепер? – хапливо закричав Артур.

– Шукати герцога!

– Я бачив герцога, що чвалем перемчав з десятьма вояками через річку на поле, на північ. Я покажу куди.

– Швидче на коні! За герцогом!

Сяк-так підсадивши Оксфорда на коня, чимдуж поскакали. Дорогу показував Тібо.

Кілька разів обертались назад до табору, де палала пожежа. Де ж сліди Карла Бургундського?

Милі за три від того місця, де спіткала їх поразка, де ще чулися войовничі вигуки з дзвоном переможним із Мансі, вони доїхали до півзамерзлого болота, вкритого трупами.

Насамперед побачили Карла. їх вразив вигляд Карла, того Карла, що мав необмежену, може бути наймогутнішу владу в Европі.

Роздягнений, як і всі навколо, лежав він проколотий та порубаний; холодна рука ще тримала меча, а на блідому-блідому обличчі – скажений гнів.

Поруч нього лежали трупи Альберта Геєрштейна та його управителя, в одежі герцогських вартових.

Виходить, на Карла напав загін Кампо-Бассовких зрадників.

Оксфорд, зійшовши з коня, огледів тіло забитого товариша.

Тяжкий сум засвітився в очах на спогад давнього минулого. Довго стояв скорботно схиливши голову, увесь віддаючися смутним думкам.

Раптом Тібо, – він поглядав на дорогу, – скрикнув:

– На коні! Швайцарці!

– Тікай, – промовив Оксфорд, – і ти, Артуре, також! Бережіть своїх молодощів на щасливіші дні. Я не можу й не хочу. Я здамся.

– Я не піду нікуди! – промовив Артур.

– І я лишаюся теж, – приєднався Тібо. – Швайцарці благородно воюють.

Підходив загін. То була унтервальденська молодь. Привідця – Зіґізмунд Бідерман, поруч нього Ернест. Зіґізмунд радісно оголосив усім волю. Це втретє дарував він Артура.

– Я відвезу вас до батька, – сказав Зіґізмунд. – Він буде дуже радий. Тільки страшенно горює, бо помер Рюдіґер на бойовищі з прапором у руці від єдиного пострілу протягом цього ранку. Інші гармати не стрельнули, бо Кампо-Бассо їх позабивав, інакше ми б мали багато жертв. А Колвена вбито…

– То виходить Кампо-Бассо був із вами? – запитав Артур.

– О, ні… Ми з призирством ставимось до таких товаришів. Але італієць змовився з герцогом Феррандом, напоїв німецьких гарматників та прискакав до нашого табору, пропонуючи битись укупі; та півтори тисячі його вершників мій батько не схотів прийняти до наших лав. Отож ми використали дорогу, але з ними не товаришували. Тоді Кампо-Бассо помчав до Ферранда, і вони разом помчали з іншої сторони.

– Ні, – закричав Артур, – ніколи світ не бачив такого зрадника!

– Правда твоя, – підтвердив і швайцарець. – Кажуть, герцогові вже не пощастить зібрати нове військо.

– Ні, юначе, – промовив Оксфорд, – бо ось він лежить мертвий перед нами.

Зіґізмунд аж здригнувся і оступився назад. Він завсіди мимоволі з глибокою пошаною та острахом слухав імення Карла Сміливого. Не хтів йняти віри, що ось порубаний труп – Карло. Нещодавно такий могутній, такий грізний!? Але обличчя йому ще більше змінилось, коли він побачив труп свого дядька, Альберта Геєрштейна.

– Помер! – закричав. – Ходімо до батька! Оксфорда підсадили знов на коня й хотіли рушати, коли він рухом спинив їх і сказав:

– Поставте сторожу доглядати тіл, щоб їх більше не порубали.

– Я схиляюсь перед вами, дякую, що ви мені нагадали, – відказав Зіґізмунд.

Вони поїхали до ляндамана. Дорогою бачили такі жахливі картини, що Артур. ба й сам батько його, який давно звик до страшних боїв, не могли байдуже дивитися. Тоді Зіґізмунд, помітивши це, почав розмову:

– Маєте справи в Бургундії нині, коли Карло Сміливий помер?

– Гадаю, що ні! – мовив Артур. – Герцогиня Бургундська, яка має наслідувати свого покійного чоловіка, є Сестра Едварда Йоркського та запеклий ворог прихильників Лянкастерського дому, і нам небезпечно перебувати в її країні.

– Коли так, – зрадів Зіґізмунд, – ви вертайте до Геєрштейну та живіть із нами. Артуре, твій батько буде брат мойому, багата кращий, ніж був дядько Альберт. А ти, Артуре, – замість бідолахи Рюдіґера. До того ж Анна, моя сестра в других, тепер у Геєрштейні, а ти знаєш, Артуре, ми завсіди вважали її за твою наречену.

– Що ти плетеш?

– А проте це так. Бачиш, я дуже любив розповідати Анні за мої лови, тощо, але вона ніколи не слухала й тільки добре наставляла вуха, коли казав їй за тебе. Донергуґеля забито, він не стоїть тобі на заваді, можете одружуватись…

Артур почервонів під своїм шоломом і майже забув лихо цього дня.

– Ти не вважаєш на те, – заперечив, намагаючись говорити байдуже, – що твої земляки ненавидять мене за смерть Рудольфа.

– Ми ніколи не гніваємось за те, що сталось у чесному бою, під щитами.

Вони вже в'їжджали до міста Мансі. Всі вікна геть пообвішувано кольоровими тканинами, вулиці сповняла шумлива, весела юрба. Святкували перемогу над Карлом Бургундським.

Ляндаман прийняв Оксфордів дуже ласкаво й запевняв, що навіки їм друг. Він силкувався мужньо зносити скорботу з приводу загибелі сина Рюдіґера.

– Краще, що він скінчив своє життя на бойовищі, – казав старий, – ніж жив би, ставлячись із призирством до давньої простоти своєї батьківщини, захоплюючись війнами та здобиччю.

– Золото заб. итого Карла Бургундського, – додав, – може завдасть більше лиха швайцарцям, ніж Карловий меч – ворогам. Не здивувався, коли сказали йому за смерть брата.

– Такий буває кінець багатьох честолюбних задумів, що обіг цяють прекрасне майбутнє, а кінчаються, здебільшого, загином.

І ляндаман додав, що його брат попередив про змову, що Альберт доручив йому свою дочку.

На цьому побачення скінчилось.

Одпочивши, ляндаман прийшов до Оксфорда й спитав, чим може йому допомогти.

– Гадаю поїхати до Бретані, – відказав граф. – Там живе моя дружина, відколи Тюкезбурійська битва вигнала нас із Англії.

– Лишатись там не можете, – сказав Бідерман, – краще приїжджайте до Геєрштейну з дружиною, і якщо вона також зможе призвичаїтись до нашого гірського життя, вас з радощами приймуть у будинкові вашого брата. Бретанський герцог – слабодуха, нікчемна людина, цілком під владою фаворита, лютого Лянда, що може зарізати й рідного батька. Пам'ятайте це, адже знаєте, що у Франції та Бургундії деякі люди жадають вашої крови.

Оксфорд був дуже зворушений, гаряче дякував за гостинність. Відповів, що запросини охоче приймає, коли згодиться на переселення його Генрік лянкастерський, що за його підданця себе нині вважає Оксфорд.

Ще кілька слів.

Минуло місяців із три після битви під Нансі. Оксфорд, прибравши знову попереднього ймення – Філіпсон – приїхав із жінкою до Швайцарії, Вони оселились поблизу Геєрштейну й за деякий час з Бідермановою допомогою виклопотали собі права швайцарських громадян.

Анна Геєрштейн та Артур де-Вер одружилися. Аннета оселилася з ними, доглядаючи господарства. Артур волів віддавати увагу ловам, хліборобством нехтуючи, та це ані трохи не заважало їм існувати.

Збігали роки… 1482-го – помер Арнольд Бідерман, мудрий із мудріших, з хоробріх найхоробріший проводир давньої Швайцарії.

А там далеко закордоном знову лунали події. За тієї доби лянкастри ще раз випливли на бурхливих хвилях життя.

Тоді Оксфорди обидва залишили на час нову батьківщину й ше раз брали участь у політичних справах. Коштовне намисто Маргарети дійшло своєї мети і на ці гроші зібрано військо. Воно незабаром уславилось Босвордською битвою, де зброя Оксфордів чимало сприяла успіхам Генріха VII.

Потім того Артур де-Вер із батьком знову повернули до Швайцарії.