Текст книги "Карло Сміливий"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

XXIX

Кладе на чоло він вінок лавровий,

Що Аполон його і дев'ять муз Сплели.

Скидає він шолом сталевий

І діядему золоту. В той час,

У тій прикрасі з листя на чолі

Він владар е коханців і поетів…

Другого дня сталася важлива подія. Королева Маргарета на подив та незадоволення Рене вимагала побачення, щоб переговорити про важливі справи. Коли існувало щонебудь на світі, що міг ненавидіти король Рене, то були справи, а надто важливі.

– Чого бажає дорога дочка? – запитав він. – Грошей? Скільки?

– Ні! Батьку, я казатиму не за свої справи, а за ваші власні.

– А коли так – можемо їх відкласти на завтра, може випаде дощ, або кращого нічого буде робить. На мене чекають мисливці, гріх втрачати такий день.

– Хай вони їдуть сами та побавляться. Справа стосується вашої чести та життя!

– Але я сьогодні маю слухати Калезона та Жана, наших двох найславетніших трубадурів. Буде змагання.

– Відкладете на завтра!

– Коли ти вимагаєш, я не можу тобі відмовити.

І король мусів дати наказ, щоб лови починали без нього.

Батько з дочкою пішли до невеликої кімнати, щоб їм ніхто не заважав. Маргарета поставила свойого секретаря та Артура в передпокою, загадавши їм нікого не пускати.

Дочка дала батькові короткий список боргів, що за них заставлено його володіння, та кошторис великих сум, що їх час було платити, а грошей Рене не мав.

Король Рене боронився, казав, що в скарбниці має десять тисяч і ніяк не згоджувався, що цього не стане на всі борги, кожен не менший, як тисяч на сім.

– Тоді, – нетерпляче сказав, – заплатимо найгіршому кредиторові, а решта хай почекає.

– Нічого не вийде!

– Але хіба я, – промовив Рене, – не король неапольський, арагонський, єрусалимський та обидвох Сіцілій? Хіба державець таких чудесних земель…

– Ви справді державець цих земель, – сказала Маргарета, – але хіба треба нагадувати вашій величності, що ви такий самий король цих земель, як я королева Англії, де не маю й десятини землі, не маю одного шілінга прибутку. Наші володіння тільки на папері, а так само й прибутки.

– Що ж я робитиму? Хіба ж я винен, що не маю грошей? Я б охоче заплатив!

– Я вам скажу, де взяти коштів. Відмовтесь від вашого непотрібного сану короля, і прибутків вам буде досить, щоб жити в достатках та мати ваші улюблені розваги, як приватна людина.

– Маргарето! Ти не думаєш, що кажеш, – державець та народ міцно зв'язані! Підданці мої є вівці, а я їх доглядаю. Я не маю права відмовитись від свойого обов'язку!

– Коли б ви спроможні були його виконати, – заперечила королева, – я б цього не радила, а королівство ваше скелет: його Франція, або Бургундія однаково розіб'є.

По щоках старого короля текли сльози.

– Ради твоїх вигод я не мав змоги вжити заходів, – промовив старий. – Хіба ти не можеш мені допомогти?

– Коли вам важать мої вигоди, – озвалася Маргарета, – майте на увазі, що відмовившись Провансу, ви виконаєте єдине бажання моє; але заприсягаюсь, і вам це вийде тільки на краще!

– Не кажи нічого; дай акт, я підписую! Я бачу, ти його приготувала. Підпишу й піду на лови. Треба вміти терпіти й не плакати.

– А ви не питаєте, – здивувалась Маргарета, – кому віддаєте ваші володіння?

– А мені що до того! Адже ж мені вони не належатимуть. Це, мабуть, або Карлу Бургундському, або небожеві мойому Людовікові.

Обидва розумні та розуміються на політиці.

– Ви поступаєтеся Провансом бургундському герцогові!

– Я й сам волію його; він гордий та не лихий. Але почекай, а забезпечення буде мені та моїм підданцям?

– Вам призначають добре утримання, – відповіла Маргарета.

Рене байдуже почав насвистувати свою нову пісню та підписав акта зречення, не знімаючи рукавички та не прочитавши його змісту.

– А це що? – подивився він на другого пергамента. – Невже мій родич Карло хоче одержати також Сіцілію, Неаполь та Єрусалим, як і рештки Прованса? Мені здається, тоді варто взяти більшого аркуша…

– Цей папір, – сказала Маргарета, – зречення від вимог Ферранда де-Водемона на Льотарінґію, та зобов'язання не мати з бургундським герцогом з цього приводу жодних чвар.

Цього разу Маргарета надто багато на себе взяла.

Рене здригнувся, почервонів та вперше обурено скрикнув:

– Як? Зректися мені мойого внука, Йоландиного сина? Сором тобі, Маргарето!

Маргарета почала йому доводити, що закони чести. не зобов'язують Рене підтримувати молодого претендента. Але не встиг батько їй відповісти, в передпокої почувся гомін, двері широко розчинились та до кімнати ввійшов цілком озброєний лицар, увесь запорошений – знати, зробив він далеку путь.

– Я тут, батьку моєї матері, гляньте на вашого унука Ферранда де-Водемона. Благословіть мене!

– Благословляю! – сказав Рене. – Будь щасливий, відважний юначе.

– А ви, тітко, – повернувся лицар до Маргарети, – ви, яку скинули з престола зрадництво та лицемірство, невже ви не підтримаєте вашого родича?

– Бажаю тобі добра, небоже, – відповіла англійська королева. – Але радити старому тебе підтримувати в такій безнадійній справі не буду.

– Невже моя справа така безнадійна і невже це говорить моя тітка Маргарета?

– Тебе, – провадила далі Маргарета, – підтримують самі розбишаки й німецькі шляхтичі, волоцюги з райнських міст та підлі швайцарці.

– Але доля за мене! – закричав Водемон. – Я примчав сюди переможцем з кривавого бойовища, де розбито військо бургундського тирана!

– Брехня! – скочила з місця Маргарета. – Не вірю!

– Ні, це правда. Чотири дні тому я залишив ґрансонське бойовище, закидане трупами Карлових вояків. Ви це пізнаєте? – він протягнув їй каменя, що прикрашав герцогський орден Золотого Руна: – Невже Карло покинув би сам таку дорогоцінність?

Маргарета розпачливо дивилась на цю річ. Руйнуються її наміри.

Артур, що стояв із секретарем Маргарети, був страшенно здивований, побачивши графа де-Водемона в супроводі другого швайцарця з величезним келепом на плечі. Коли принц себе назвав, Артур не вважав за можливе його спинити. Але він страшенно здивувався – другий юнак швайцарець був Зіґізмунд Бідерман. Той глянув на Філіпсона, радісно скрикнув і кинувся його обіймати. Артур не міг прийти до тями, слухаючи Зіґізмундове оповідання.

– Бачиш, Артуре, герцог дійшов із своєю величезною армією до Ґрансона. Там було шістсот союзників, вони мусіли здатися. Тимчасом у наших горах усі збиралися на війну. В Невшателі до нас приєдналося трохи німців з льотарінзьким герцогом. Ах, Артуре, ось начальник, ми маємо його за другого після Рудольфа Донергуґеля! Ти його бачив, це він пішов до короля Рене, але він траплявся тобі й раніше; синій базельський лицар був він, ми називали його Лавренцем. Отож коли ми увійшли до Невшателя, нас було щось із п'ятнадцять тисяч та не менше, як п'ятнадцять тисяч німців та льотарінґців. Ми довідались, герцогмає шістдесят тисяч на бойовищі, але одночасово прийшла звістка, що Карло повісив наших шістсот союзників, мов собак. Я б хотів, щоб ти чув крик п'ятнадцятьох тисяч швайцарців. Навіть мій батько перший подав голос за битву. На світанкові ми підійшли до Ґрансона. Герцог льотарінзький напав на кінноту. А ми пішли на гору виганяти піхоту. Справа діялась у невеликому межигір'ї між горою та озером. І нам досить було однієї хвилини. Кожен на кручах швайцарець був дома, а Карлові вояки – їм довелося погано! Пам'ятаєш себе першого дня в Геєрштейні? Але тут не було добрих дівчат, самі списи та кияки. Кіннота, що її попобили льотарінґці, побачивши нас з другої сторони – накивала п'ятами. Тоді ми знову зібрались під горою на великому полі. Вишикувались, заграли музики; раптом у долині таке ми почули кінське тупотіння, такий скажений рев, немов усі салдати та співці Франції та Німеччини зібрались на змагання. Ми побачили куряву. Це герцог Карло вів усю армію на допомогу передовому загонові. Вони везли гармати, але ми посунули на них – і гуркіт гармат раптом замовк. Земля струснулась від нового реву… мов грім під землею загримів: на нас скакала кіннота…

Але наші начальники були митці своєї справи. Ми перекинули коней, поперебивали вершників хорунжих та лицарів; із тих, хто падав, жоден не лишився живий. Карлове військо відступало… почало безладно втікати, а тут нахопився Ферранд льотарінзький до нас з допомогою. Ворожа піхота, побачивши в такому стані кінноту, також повернула назад… Тисячі загинули, армія втекла.

– А батько? – ледве прошепотів Артур.

– Він урятувався, – відповів швайцарець, – і втік вкупі з Карлом.

– Мабуть багато пролито крови, раніш, ніж він утік?

– Ні, він у битві участи не брав.

В цю мить Рене та Маргарета вийшли з кімнати, король за руку з унуком, і перейшли передпокій. Маргарета гукнула на Артура й сказала:

– Перевір, чи правдива звістка, та прийди до мене сказати. Вони вийшли.

– Зіґізмунде, кажи далі! – кинувся до нього Артур.

– Раніше мені треба попоїсти!

– Це легко. – сказав Артур.

За допомогою секретаря королеви вони влаштували собі добрий сніданок. Лишившись на самоті з своїм другом Артуром, Зіґізмунд розказував далі:

– …так от, піхота тікала також, ми половину б перебили, якби не спинились роздивлятися Карловий табор. Який розкішний, яка краса, яка пишнота! Я увійшов до Карлового намету і побачив у внутрішньому покою на столикові дорогоцінне каміння між рукавичками, черевиками та всілякими дрібничками. Я пригадав вас, тебе та твойого батька. Коли це несподівано побачив старого знайомого – Зіґізмунд витягнув із-за пазухи намисто королеви Маргарети – і одразу пізнав…

Артур скочив з місця.

– Це намисто страшенно дороге… Воно належить оцій королеві. Артур радісно вихопив із Зіґізмундових рук дорогоцінне намисто, а той вів далі:

– Карло втік до Бургундії, кажуть він, похмурий та задуманий. Дехто розповідає, ніби він знову готує армію, але вся Швайцарія приєднається до нас після такої перемоги.

– А батько мій із ним?

– Звичайно. Він щиро намагається скласти з Швайцарією мир, але Карло божеволіє… А вино це чудове!

– Чого ви сюди так поспішали? – запитав Артур.

– А це вже провина твоя!

– Моя?

– А ось слухай: до нас добулися чутки, ніби ви з королевою Маргаретою умовляєте старого Рене віддати Кардові свої володіння та зректися Ферранда. Тому льотарінзький герцог послав сюди післанця, ти його добре знаєш, цебто не його, а деяких осіб з його родини, щоб цьому перешкодити.

– Нічого не розумію!

– Ото лихо… Ніколи ніхто мене не розуміє. Це був мій дядько Альберт Геєрштейн… брат мойого дядька…

– Аннин батько, – закричав Артур, – я його ніколи не. бачив!

– Це, байдуже. Він усе знає. Мій дядько давно переїхав через Райн і знайшов притулок при Карлові Бургундському. Останніми часами вони один до одного дуже охололи. Альберт узяв участь у таємному товаристві; Карло розгнівався, а той уперто провадив свою діяльність; і дядько мій каже, що Карла він не боїться, що, навпаки, Карло може тепер стерегтися його. Ти сам бачив його сміливість у Ля-Фереті.

– Невже канонік?..

– А-а! зрозумів? Отож то! Він вихвалявся, що Карло не покарає його за участь у страті Гаґенбаха. Вийшло справді на його, дарма, що дядько Альберт підмовив бургундську шляхту не дати Карлові грошей. А коли почалася війна з Швайцарією, Альберт подався до табору Ферранда в Невшателі та послав Карлові папера, що він касує свою перед ним присягу й не боїться його.

– Дивно! Діяльна та хитра людина!

– І зауваж, він за п'ять чи шість днів покинув швайцарський табор і хоч між Невшателем і Провансом чотириста миль, ми стрінули його, як він вертав од вас назад.

– Кого? каноніка?

– А так! Це твій післанець!

– А я йолоп пропонував його послуги королеві Маргареті!.. Увійшов секретар. Королева кличе Артура.

– Що ти довідався? – спитала Маргарета, коли Артур увійшов до її покою.

– Дуже мало. Але герцог знову збирає свої сили.

– Щоб зазнати нової поразки? Або щоб тривала безконечна війна? Де твій батько?

– З герцогом!

– Поїдь до нього й скажи, хай дбає за себе. Мене підтяв цей останній удар. Наша справа безнадійна. Я лишилася без спільника, без друга, без грошей.

– Ні, королево, щасливий випадок повертає вашій величності дорогоцінне намисто.

І Артур розповів королеві, що довідався від Зіґізмунда.

– І ще мушу додати про Альберта Геєрштейна… – Артур розказав і за це.

– Але ж не може людина, що прийняла духовний сан, зберегати свою владу між членами карного суду.

– Ні, з фемгеріхтами це трапляється. Члени цього суду мають багато переваг.

– Тепер їдь, – сказала королева, – до батька й скажи, хай він заховається в Бретані. Вирушиш на світанкові.

Попрощавшись із королевою, Артур пішов шукати Тіба й наказав провідникові лаштуватися до від'їзду.

Увечері Зіґізмунд та Артур брали участь у бенкеті короля Рене. Там була й Маргарета. Наприкінці вечора повернувшись Артур глянути на обличчя королеви, перелякано скочив. Голова Маргареті схилилась на груди, обличчя змінилося. Руки звели корчі.

Підбігши юнак до крісла, з криком відскочив.

Королева померла.

XXX

Бажаєте ви бачити людину,

Досвідчену в житті, в його пригодах!

Вона до наших послуг…

(Старовинна комедія).

Артур зараз же відрядив Тіба до свого батька з листом, де додавав, що через похорон йому доведеться лишитись у Провансі, і він чекатиме на відповідь.

За кілька днів відбувся і похорон. На великий подив Артурові в останню хвилину, коли похід уже вирушав, приїхав граф Оксфорд.

Коли церемонія скінчилася, старий, узявши сина за руку, повів його до невеличкого оточеного мурами двору. Вони опинились на самоті.

– Наша драма скінчилася. Ми грали останню ролю, мій сину. Артур зідхнув.

– Я ще довідаюсь, – промовив Оксфорд, – чи не потребує моєї допомоги Генрік Річмондський, законний спадкоємець лянкастерської родини. Це намисто йому стане в пригоді, А до Карла Бургундського я вже не верну, бо він нічого зробити не може. Ми поки залишимось при дворі короля Рене, а там я налагоджу зв'язок із Річмондським графом.

Артур рекомендував свого батька королю Рене. Сказав йому, що це особа вельможна, ретельний прихильник лянкастерської родини. Але на Рене краще вражіння б справило, коли б гість знався на піснях та музиках. Проте, Оксфорд мав нагоду допомогти королеві, склавши договора між Рене та Людовіком XI. Старий поступався, нарешті, правами на Прованс цьому хитрому монархові. Він дістав багато грошей і тепер міг спокійно жити.

Людовік зумів розстаратись на прихильність Оксфордову, обіцяючи йому в майбутньому допомогу лянкастрам в Англії. Вони, навіть, почали перемови, і ці справи, що примусили обох Оксфордів двічі їздити до Парижу на весні та влітку 1376 року, забрали їм місяців із шість.

Тимчасом між бургундським герцогом та швайцарськими кантонами з льотарінзьким графом тривала жорстока війна. В першій половині літа 1376 року Карло набрав нову армію: шістдесят тисяч чоловіка та сто п'ятдесят гармат. Горяни мали тридцять тисяч війська. Спочатку перша перемога дісталася Карлові; він забрав багато країв та повернув собі більшість завойованих міст після Ґрансонського бою. Але замість забезпечити себе добрим кордоном, або скласти мир, упертий державець знову захотів пролізти до самого центру Альпійських гір та добре покарати горян. Досвід Карла нічого не навчив. Повернувшися Оксфорди в половині літа, довідалися, що Карло дійшов Муртена на берегах Муртенського озера, на порозі Швайцарії. Потім повідомили їх, що Адріян Бубенберґ, старий бернський лицар, уперто б'ється з бургундцями, чекаючи на швайцарське військо.

– Ех, – сказав старий синові: – глибокі озера, неприступні кручі, – Карлові загрожує ґрансонська трагедія, а може ще страшніша!

Останніми липневими днями в столиці Провансу перелітали нові чутки. Бургундці вдруге зазнали поразки, – такої страшної поразки, що старий Оксфорд не міг повірити, що то правда.

Оксфордам не спалося, хоч успіхи чи поразки бургундського герцога не могли вже мати такого важливого значення, як раніше для них; але старий дуже хвилювався за долю колишнього товариша. А син був молодий та запальний юнак.

Артур уставши з ліжка почав убиратися. Раптом вони почули тупіт кінських копит. Підбігши юнак до вікна закричав:

– Новини, новини з армії!

Артур вибіг на вулицю; там стояв Колвен, начальник бургундської артилерії. Мав Колвен вигляд страшний. Він ледве зліз з коня, захитався й напевно б упав, коли б його не підтримали; очі не бачили, ноги не могли вже йти. Але він сказав:

– Це втома – спати та їсти!

Артур повів його до кімнати та дав попоїсти. Але Колвен ледве похапцем щось перехопив, тільки випив чарку вина. Тоді подивившись на старого Оксфорда, він розпачливо сказав:

– Герцог Бургундський… – Забитий? – скричав Оксфорд: – ні! ні!

– Краще б це сталося, але ні не смерть, а ганьба! Його страшенно побили, такого бою я не бачив ніколи, хоч нас було двоє на одного ворога, щонайменше. Я не маю сили за це говорити. Це жах. Армія тікала, тікала, і герцог не міг спинити… Тоді він поскакав за вояками. Він нас страшенно тривожить, нічого не їсть, нічого не розмовляє, байдужий… Він у такому відчаї, що ми вирішили просити вас, Оксфорде, може ви якось вплинете. Рятуйте йому життя!

І Оксфорд поїхав. З начальником бургундської артилерії вони прискакали до замку Ля-Рів'єр, миль за двадцять на південь від Салінса., Досвідчене Оксфордове око одразу помітило в герцогському стані страшенний нелад. На запитливий погляд, Колвен тільки знизав плечима.

В кабінеті Оксфорд побачив бідолашного Карла. Він так змінився, що скидався на привид. Немитий, незачісаний, очі глибоко позападали, погляд байдужий в одну, точку перед себе.

Коли Оксфорд, перед ним схилився, він байдуже озвався:

– Мій єдиний друже, як ти мене відшукав?

– Я, не єдиний друг вам, державцю, їх маєте ще багато. І найхоробріший лицар може впасти з сідла, але той боягуз, хто буде валятись на землі, замість устати знов!

– Боягуз?!.. Що ти кажеш? – скричав герцог. – Ідіть, Оксфорде, ідіть й не показуйтесь мені на очі!

– Державцю, я можу відчувати жаль, коли падає велич, але не можу поважати того, хто сам себе ганьбить!

– А ти хто такий, щоб мені тут таке говорити? – вже на ввесь голос закричав Карло, цілком прийшовши до тями, забувши байдужість, віддавшись властивому йому гніву.

– Своєї долі я не соромлюсь! Але чи можу я пізнати Бургундського герцога, Карла Сміливого, кажу я, коли він мов поранений у барлозі вовк ховається в похмурому замкові! Як я можу пізнати Карла Сміливого, хто покинув лицарського меча, хто не борониться ним!..

– Смерть тобі! – гучно скричав герцог і хотів схопити меча, але меча не було. – Конте! – зарепетував. – Де мої салдати?

– Державцю! – вбіг схвильований Конте, – маєте численне військо, але в ньому панує нелад. Салдати вимагають платні, скарбник не дає без дозволу вашої високости; а ви не приймаєте нікого з нас і не хочете ні з ким говорити. Наказів вашої ради ніхто без вас не виконує.

Герцог гірко посміхнувся. Але знати було, що йому така відповідь приємна.

– А! Тільки Карло Бургундський може керувати своїм військом. Завтра я огляну його! Накажи принести одежу та зброю! Мене трохи повчили. – Карло кинув похмурий погляд на Оксфорда. – Я помщуся швайцарцям! Ідіть обидва геть. Ти, Конте, пришли з рахунками скарбника!

Не встигли ще зачинитися за ними двері, як герцог знов закричав:

– Оксфорде, де ви вчилися медицини? Напевно у вашому славетному університеті? Ліки чудові! Одначе, докторе Філіпсоне, ти міг заплатити життям.

– Я не можу тремтіти за своє життя, коли треба допомогти другові!

– Ти справжній друг, – сказав Карло, – Але йди… Я дуже схвильований. Завтра ми поговоримо докладніше. Я дуже поважаю тебе.

XXXI

Так згоду дав я самохіть

Покинути мій пишний одяг,

Змінити славу – на неславу, владу

Державну – на гірку неволю,

Величність горду – на залежність…

(Річард II).

В стані Бургундського герцога вирувало життя. Карло добув грошей, найняв нових салдатів і лагодився до походу.

Кампо-Бассо всіма силами намагався підтримувати герцогові поганий настрій; хитрий італієць бачив, що могутності Карла Бургундського надходить край. Він уже важив на здобич. І мавши Оксфорда за найрозумнішого друга та порадника герцога, він вигадував на нього всілякі наклепи, щоб якось їх посварити. І Оксфорд кожну хвилину мусів начуватися.

Союзні швайцарці настоювали, щоб перші військові операції почалися в Савої та у Вальдському кантоні. Герцог Ферранд чекав на союзників. Час минав, уже кінчався грудень, коли одного разу до герцога, як він засідав у своїй раді, раптом увійшов Кампо-Бассо.

– Я приніс добру звістку! – італійцеві обличчя засяяло. – Божевільний Ферранд зійшов з гір і що б ви гадали? – вони вдерлись до Льотарінґії та взяли Нансі! Ха, ха, ха!

Його радість усіх здивувала. Вельможі скочили на ноги, обурені з такого невчасного сміху.

– Ви смієтесь, – скричав Конте, – так, як сміялись після наших поразок при Ґрансоні та Муртені!

– Мовчіть! – сказав герцог, – граф Кампо-Бассо має погляд такий, як і я; до зброї! Рушайте на Льотарінґію. Послати вперед італійську та албанську легку кінноту! Оксфорде, ти йдеш у похід?

– Звичайно.

І обидві армії підійшли одна до одної так близько, що передові загони вже мали кілька сутичок. Оксфорд помітив, що італійська кіннота, завжди повертаючись, казала, ніби ворога розбито. Герцог шалено бажав узяти Нансі, хоч більшість вельмож та Оксфорд умовляли його, бо це було небезпечно. На Карла ніщо не впливало.

Бургундська армія стала на досить вигідній позиції перед Нансі. Перед нею протікала річка. Попереду стояло тридцять гармат під орудою Колвена.

За два дні вночі зчинився великий шарварок. Опівночі, коли всі спали в герцогському наметі, раптом пролунав крик: «зрада»! Але допомога була близько, і коли в одну мить всі збіглися до намету, герцог трохи заспокоївшись розповів, що члени таємного суду були у нього в кімнаті й вимагали, щоб він за три дні став перед священним Фем'ом.

Присутні б не повірили, але в Кардовій руці був пергамент; три хрести замість підписів стояло внизу. Оксфорд уважно прочитав. Там було призначено, де герцогові з'являтися.

– Це справа Альберта Геєрштейна, – сказав герцог, – ми довідались, що він у Феррандовому стані. Дорого заплатить мені за це.

Поставили надійний загін бургундців. Другого дня після цієї тривоги Оксфорд сам оглянув табор Ферранда Льотарінзького. Коли Кампо-Бассові сказали, щоб він поїхав з Оксфордами перевірити численність Феррандового війська, він виявив велику радість.

Вони втрьох поїхали. Вступивши до невеликого межигір'я, Кампо-Бассо сказав Оксфордові, що на його окрайкові ставши можна побачити ввесь ворожий стан.

І Артур, що їхав попереду, окремо, побачив, але не самий стан, а до того ще загін кінноти, який чимдуж мчав до межигір'я. Він хотів повернути коня та скакати назад, але покладаючись на його швидкість, спинився на хвилину роздивитися табор.

Артур помітив, що вершник попереду загону мав на щиті бернського ведмедя, та дуже скидався на Донергуґеля.

І тоді він поїхав назустріч. Вони бадьоро з'їхались, закрившись щитами. Швайцарців спис пройшовся тільки шоломом Артура, – але Артурів спис улучив добре. Рудольф упав з коня, перевернувся двічі на землі й зідхнув востаннє.

Люті крики почулися ззаду між вершниками, де вже наближався сам Ферранд Льотарінзький. Артура напевно б забили, але за нього вступився Ферранд. Він наказав його взяти в полон.

Коли Артура підвели до Ферранда, той сказав:

– Ви вільні, Артуре Оксфорде. Ви та батько ваш завжди вірно служили моїй тітці Маргареті. З пошани до пам'яті її я вас звільняю, але треба подбати, щоб ви спокійно повернулись до бургундського табору. По цей бік гір вчинки відверті та благородні, але за межигір'ям є вбивці та зрадники. Ви, лицарю, напевно охоче проведете Оксфорда?!

Лицар, що до нього вдався Ферранд, одразу під'їхав, а тимчасом Артур дякував молодому льотарінзькому герцогові.

Скоро Артур та його супутник від'їхали трохи, чужинець вступив у розмову.

– Ми раніше їздили з тобою разом, али ти цього не пам'ятаєш. Я Альберт Геєрштейн!

– Граф Альберт? – скричав стурбований Артур, реагуючи на все, що могло стосуватися Анни. – Вертайтесь швидче назад! Ви тут у небезпеці, герцог оцінив вашу голову, а всю місцевість сповняє італійська кіннота!

– Я її не боюся, та й ти зі мною!

– О, я завжди вас обороню!

– Невже? – посміхнувся Альберт: – допоможеш ворогові твого повелителя?

Артур на мить збентежився.

– Але ви сами мені допомагали, чому ж і я… – нарешті спромігся він на відповідь.

– Добре сказав, – відповів Альберт, – але здається мені, маєш інші причини. Ось що, я радий, що помер Донергуґель, бо він умовляв Ферранда, щоб той допоміг йому одружитись з моєю дочкою. Поки я живу, цього б не сталось ніяк, але я боявся, щоб по смерті моїй… Та з цим скінчено! Тепер ось що, Артуре де-Вер! Дочка мені все розказала. Не знаю, як ти, а я не від того, щоб ти взяв собі злиденну дівчину за дружину. А я знаю, надійдуть часи, коли ймення де-Вер та Геєрштейн знову засяють на обрії політичного життя. Ми зараз попрощаємось! Я повертаю назад.

Артур відповів:

– А ви, графе Альберте, ви з нами не житимете?

– Які мрії! Може життя незабаром скінчиться. Бургундського герцога засуджено на смерть. Я мушу виконати доручений від суддів вирок. Мені дано мотуза та кинджала.

– Та киньте ви ненависні символи! Не ганьбіть імени Геєрштейнів!

– Ні, Карло помре! Такий вирок справедливого суду!..

– Благаю, мовчіть! – перехопив Артур. – Я на службі в цього державця!

– І ваш обов'язок йому переказати мої слова? Я цього й бажаю. Скажіть Карлові, що він жорстоко зневажив Альберта Геєрштейна. А тепер прощавайте! Он наближається загін з бургундським прапором. Я мушу їхати!

Альберт Геєрштейн повернув коня та поскакав назад.