Текст книги "Карло Сміливий"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

А тепер скажіть мені, як оцю здобич поділимо між герцогом та його губернатором, базуючись на правах фортець?

– Правду кажучи, Кіліяне, ми уявимо, що місто взято наступом; добре ж знаєш, хто перший знайде, той і бере собі все, не забувши, проте, обдарувати вірні слуги.

– Прикладом, як ось і я! – промовив Кіліян.

– І таких, як я, – озвався інший голос луною на слова Кіліянові з найвіддаленішого кутка цієї старовинної залі.

– Чортяка! Хтось підслухав! – зарепетував Губернатор, хапаючи кинджала.

– Ваш щирий слуга, як ви сказали сами, – виступив кат наперед. Він повільно підходив до змовників.

– Зухвальцю! Як ти наважився?

– Не клопочіть собі тим голови, – зауважив Кіліян, – чесний Штейнергерць не має язика говорити, а вух – слухати інакше, як з вашої волі. Треба пустити його на нараду. Адже ж цих купців ми, однак, пошлемо до пращурів.

– Справді? – сказав Гаґенбах. – А я гадав, що їх можна буде пожаліти.

– І викажуть хай на вас бургундському герцогові… як ля-феретський губернатор збирає мито?

– Твоя правда! Але мертві не мають ні зубів, ні язиків. Готуйся, кате!

– Я до цього торгу й пішки. Але умова: як покажу їм тропу на той світ, дістану права на шляхетство, і ця страта буде законна, немов би перед усім народом на майдані.

Гаґенбах здивовано подивився. Але Кіліян з'ясував у чому річ: кат гадає, що старший полонений без сумніву благородної крови. Інакше б він так впевнено триматись не міг.

– Може й так. Ось, – протягнув руку Арчібальд, – пергаментний лист. Тут написано герцогові щодо намиста, яке просять прийняти як запоруку дружніх стосунків від йому дуже відомої особи, а пред'явникові намиста йняти віри у всьому, що він перекаже.

– Хто підписав? – жваво спитав Кіліян.

– Підпису нема… Треба думати герцог пізнає сам.

– Навряд, щоб він мав нагоду пізнавати, – посміхнувся Кіліян.

Гаґенбах дивився на діяманти. Вуста кривила похмура усмішка. Кат підбадьорений знову почав співати своєї: такої запоруки, такої необмеженої довіри не може бути до людини нешляхетного роду.

– Не бреши, дурню, – промовив Гаґенбах. – Таких прикладів чимало. Ось, приміром, Людовік – камердинерами переказував такі речі, які раніше доручали герцогам. Державці починають уже тепер думати, що людей для важливих доручень треба вибирати за розум, а не за рід. А втім, надалі надії не втрачай. Роби, що слід із купцями, а ми незабаром матимем у руках унтервальденського ляндамана; хоч і пошився у селюки, а роду шляхетного.

– Може б краще притримати англійців, поки докладніше довідаємся за них від швайцарців?

– Як знаєш, – махнув рукою Гаґенбах, немов відганяючи від себе докучливі турботи. – Годі! Мені набридло!

Люті посіпаки слухняно вклонилися й кривава нарада скінчилась. Арчібальд Гаґенбах заховав намисто, що його хтів привласнити, зрадивши державця та проллявши кров двох безневинних людей.

XV

І наші прабатьки цей пишний палац

Однісінькій людині збудували?!

(Old Play).

В'язниця, де кинули молодого Філіпсона, була похмура печера. Вона якнайкраще свідчила, які то жорстокі були наші предки. Не вміли неначе відрізняти безневинність від злочину й найменше обвинувачення каралося ув'язненням, незрівняно жорстокішим, ніж те, що за наших днів присуджують за доведений злочин.

В'язниця Артура Філіпсона являла собою досить довгу, але темну та вузьку камеру, вибиту в гранітній кручі під вежею. Світилася невеличка лямпа. Але руки Артурові міцно зв'язали, і коли він попросив води, в'язничий йому відповів:

– Можеш перетерпіти спрагу, вже тобі жити не довго!

Сувора відповідь пророкувала в'язневі, що він буде мордуватись від спраги до кінця свойого життя, але й те й інше незабаром скінчиться. В тьмяному світлі лямпи він підійшов до лави. Потроху очі звикали до пітьми. Ось він помітив на кам'яній підлозі отвір, ніби схожий на колодязя, хоч неправильною формою, певніше, нагадував безодню, що її трохи поширили людські руки.

– Так ось моя могила! – глухо промовив Артур.

Нагло почув, що там у страшній глибині ніби шумить вода. Мов глухий рев – вимагає своєї жертви. Смерть завсіди страшна, але в розцвіті сил, за буйних молодощів, коли починаєш почувати усю красу її насолоди, коли вперше зазнаєш її радощів – то найбільший жах!

Таке становище, як Артурове, над краєм безодні стояти, не знаючи, яку доведеться прийняти смерть, може нагнати хоч на кого відчай. Бідолаха заплакав. Мужній перед кожною небезпекою, твердий і відважний він, проте, трохи мрійником був. А таким людям ще важче покірливо чекати страшної загибелі. Йому думки плуталися, розбігалися, перепліталися в надзвичайний хаос. Він думав за батька, що його так глибоко поважав, любив над усе на світі. Що діється з ним у розбишак, ладних таємно забити людей, щоб приховати свій злочин? Добрий батько, хоробрий, рішучий, – лежить десь, як і він, зв'язаний та безпорадний, під загрозою кинджалів підлих убивців. Артур згадав також стрімку скелю поблизу Геєрштейну та хижого яструба. Але тут не було спасителя, який з'явившись із тьми вивів би його до світла життя. В печері панувала вічна, підземна темрява, і в'язень може побачити тільки блискучого в тьмяному лямповому світлі ножа. Тоскне почуття раптом опанувало його всього, він скочив на рівні ноги, напружив усі сили – даремно, міцні матузи, не розірвеш. Вони врізались у тіло. Артур похитнувся й захоловши з жаху, щоб не звалитись у провалля, з розгону вдаривсь об підлогу.

Це сталося біля самої безодні; головою ударився об її край. Кілька хвилин лежав приглушений, непорушний. Лямпа погасла, як він був падав, його повивала цілковита пітьма.

Він стямився, бо зарипіли двері.

«Це вбивці» – подумав.

Його засліпило світло смолоскипу в руці чоловіка в чорному вбранні. Йшов просто до Артура, тримаючи кинджала в руці. В'язень подумав би, що вбивця, та коли ж невідомий був не сам. Вогонь падав на білий одяг жіночий і яскраво освітлював постать. Артур глянув… Невже він збожеволів? Від подиву, навіть, забув небезпеку. Приголомшений з несподіванки, зовсім стерявшись, відсунувсь назад.

То була Анна Геєрштейн.

Чоловік у чорному вбранні віддав їй смолоскипа, підійшов до Артура й перетяв мотузи. Одна мить – і руки вільні. Він захитався, так був ослаб, і Анна, жива Анна Геєрштейн подала руку, допомогла встати, підтримала так, як і колись, як тоді, коли під ногами ревів бурхливий потік. Цей дотик вернув йому силу, мужнє серце й життя занімілому тілу. Він хотів щось сказати, але жоден звук не злетів йому з горла: дівчина приклала до вуст своїх пальця, хитнула головою, щоб мовчав і йшов за нею. Він слухняно повернувся. Виходячи з в'язниці, вони минули кілька переходів, вирубаних у скелі, видимо до інших в'язниць.

Артур спинився. Як-же батько? Він, нарешті, зважився запитати' Анну. Але вона нетерпляче похитала головою, щоб мовчав.

– Ну, тоді я лишуся тут. Я врятую його, або сам умру! Анно, люба Анно!..

Але нічого не відповідала дівчина, а її супутник глухим голосом промовив:

– Мовчи!

Вони перейшли сходами – попереду Анна, за нею Артур, наприкінці чорна постать.

Скоро зійшли на гору, Анна метнулась у сторону й враз зникла. Він нічого не розумів.

– Ось твоя путь, – озвався до Артура чорний провідник. Погасив смолоскипа, узяв Філіпсона за руку й увів до темної довгої галереї.

– Тут кінчається наша путь, – за деякий час знов сказав чорний чоловік.

Перед ними відчинилися двері. Опинилися у великій, темній готичній кімнаті; скрізь дубові шафи з книжками та рукописами. Коли Артур оглянувся навколо очима, засліпленими від раптового проміння денного сяйва, побачив, що дверей, якими вони увійшли – вже нема. Він не здивувався, зміркував бо одразу, що, як тоді часто робили, двері мають вигляд шафи.

Тепер він добре міг роздивитися свойого спасителя. Одежа ченця, нічого страшного ні в поставі, ні в обличчі нема.

Артур зітхнув на широкі груди. Почував себе так, мов прокинувся від страшного кошмару. Він сказав:

– Кому я дякувати мушу?…

– Питай про те, що стосується твойого дому та родини. Про батька забув?

– Заприсягаюся, ні! Скажи, що ж робити? Я мушу його врятувати.

– Гаразд, саме цього й треба. Одягни це вбрання, а тоді йди за мною.

Він дав йому темного плаща з каптуром.

– Закрий обличчя й ні пари з вуст, коли хто тебе спинить. Я говоритиму, що ти дав обіцянку мовчати. Ходімо!

Артур пізнав, нарешті, його. Це – каноник. Але яким побитом? Чому каноник? Він не міг цього взяти в тямки.

Вони вийшли з бібліотеки, спустилися невеликими сходами й опинилися на вулиці. Юнак не витримав і озирнувся назад. Побачив, що вони вийшли з невеликої готичної будівлі, що по одну її сторону височіла чорна вежа над міською брамою.

– Йди за мною! – суворо сказав каноник.

Ніхто не звертав на них уваги, час од часу которий уклониться каноникові, або інший шанобливо його привітає кількома словами. Так перейшли вони майже половину міста. Раптом провідник повернув на північ у вузенький завулок. В кінці його були сходи аж на вал, що обабіч його височіли вежі фортеці.

Стояли вартові, не вояки, а громадяни, озброєні мечами та списами. Перший півголосом спитав каноника:

– Як?

Той відказав:

– Все буде гаразд!

– Сподіваємось! – промовив озброєний громадянин і знову почав ходити туди та сюди.

Інші вартові немов уникали обох. Відходили осторонь з свойого поста, удаючи, що перехожих не бачать.

Нарешті ті підійшли до старої вежі. Тут були вузенькі двері. Вартового не бачили.

– Тепер слухай, – озвався каноник, – життя твойого батька, а може й ще багатьох залежить від твоєї уваги та спритности. Ти зумієш утікти. Стрибнеш?

– Я зовсім не відчуваю утоми, – відповів Артур.

– Пам'ятай: у вежі є сходи, що ведуть униз до невеликих дверей, Я тебе туди спущу. Двері з середини закладені, але не замкнені. Відчинивши, вийдеш до рову, майже сухого. Перейшовши його, увійдеш до останніх будівель. Коли й будуть вартові, вони не побачать, – не розмовляй з ними, а перелізь огорожу. Сподіваюсь, тебе це не спиняє?

– Я перелазив і не такі. А що далі?

– Перед тобою буде гайочок, чи хащі – мерщій біжи туди. Тоді повертай на схід; але начувайся, можуть побачити бургундські салдати, що оберегають цю частину валу. Візьми до уваги, тоді – хмара стріл і гонитва кінного загону; тобі край. А очі вони мають орлині і здобич угледять здалеку.

– Я стерегтимусь.

– За хащами, – провадив далі каноник, – побачиш тропу і, кінець-кінцем, вийдеш на битий шлях з Ля-Фарету до Базеля. Тоді мчи назустріч швайцарцям. Скажеш, що батькові твойому загрожує смерть, а вони вже поквапляться. І головне, не забудь сповістити Донергуґеля, що каноник чекатиме його біля північної брами. Зрозумів?

– Чудово! – відповів молодик.

Каноник відчинив невеликі двері до башти, увійшов із Артуром, і хлопець хтів одразу спускатись.

– Почекай! Знімай убрання, воно тобі заважатиме. Артур миттю скинув, і знов кинувся, щоб злазити.

– Ще хвилину! Допоможи ж мені переодягнутися, щоб на нас не звертали уваги.

Хоч і важко було гарячому Артурові стримуватися, проте розумів, як справді це важливо: зняв із старого верхній одяг. Каноник стояв у чорному вовняному вбранні, але з таким дивним поясом, що його аж ніяк не сподівався Артур побачити: на ньому висів короткій гострий меч, що ним можна й колоти й рубати.

– Тепер дай мені оте вбрання, а зверху одінь рясу. Він похмуро всміхнувся, і посмішка ця була страшніша за його похмурість.

– Хутчій! Життя й смерть залежить від тебе.

Артур скочив униз, відчинив двері й опинився на краю зеленого рову. Глибокий, чи ні, він того не розбирав. Не відчував чіпкої грязюки, що важко повисала йому на ноги, а біг, усе біг, аж нарешті досяг протилежної сторони. Двоє громадян, що стояли на варті, його не помітили; один щось читав, а другий поважно дивився на дно рову, немов би чогось там шукаючи.

Зрадівши Артур, що досі йому так велося, стрімголов кинувся до огорожі. Думав, як схопиться за палю, так і перескочить. Але він хотів забагато. Упав назад на землю, й підвівшися знову, побачив салдата в синьому. Це був один з Гаґенбахової сторожі. Вояка помчав за Артуром навздогінці, п'яний, байдуже, неуважливо трохи покричавши: «Тривога! Тривога! Нетяги, лінтюхи! Спиніть його, бо накладете головою!»

Почувши вартові такий крик, мусіли реагувати. Один витягнув меча, махнув собі над головою й побіг, але не швидко, за Артуром. Той, хто читав, немов ненароком кинувся навперейми салдатові. Цей з цілого розгону наскочив на нього, обидва покотилися долі, і салдат потрапив просто до рову. Тоді обидва вартові теж не дуже кваплячись пішли рятувати несподіваного товариша.

Тимчасом Артур перескочив горожу й далеко мчав до кущів. Знав, що становище кожну мить гіршає, бо ось уже один знає про втечу. Така думка збільшила запал, додала прудкости його ногам, і він неймовірно швидко опинився у хащах. Звідціля побачив східню вежу й побіг, силкуючись триматися так, щоб його не вгледіли. Ось уже міські вежі позаду, ось і битий шлях. А вдалині, ген-ген, невелика хмара куряви й немов щось блищить. Артур зрозумів, що то наближаються до Ля-Ферета швайцарські вояки – аванґард мирного посольства.

Незабаром він добіг. Загін складався із двадцятьох чоловіка, вів перед Рудольф Донергуґель. Як же здивувались швайцарці, побачивши Артура, запорошеного, поплямленого крюв'ю – падаючи у в'язниці він трохи забився. Всі оточили юнака, і тільки Рудольф ні подиву не виявив, а ні зворушення. Велетень швайцарець скидався на Геркулеса, з обличчя віяло силою та відвагою, але було воно байдуже й наче хмарне.

Він і бровами не скинув, поки Артур, задихаючись, розповідав несподівану пригоду; і коли той закінчив, що його батька ув'язнено та засуджено на страту, сказав:

– А ти ж як думав? Хіба вас не попереджали? Легко було передбачати такий кінець, а ось хто його знає, чи не пізно лихові запобігти.

– Правда, правда, все правда! – розпачливо скрикнув Артур. – Ми були божевільні! Забудьте, а ти, Рудольфе, покажи себе хоробрим та великодушним – рятуй!

– Гаразд, але як? – неначе вагаючись промовив Рудольф. – Беручи приклад з вашої покірливости, ми з базельцями попрощались. Бачиш, нас не більше, як двадцятеро душ; напасти на фортецю, де є міцна залога, може вшестеро численніша проти нас?..

– Рудольфе, а друзі за мурами фортеці? У вас їх багато… Я цього певен… І слухай! – Артур намагався шепотіти Рудольфові на вухо. Каноник переказати тобі доручив, що він чекає на тебе біля північної брами…

– Ну, звичайно, – відповів Рудольф, – силкуючись позбавити Артура змоги розмовляти віч-на-віч і підсиливши голос, так щоб усі його добре почули: – я знаю, біля північної брами побачу каноника, він висповідає мене та простить усі гріхи, а тоді шибениця, меч та кат. Е ні! Треба подумати. Коли вони забивають крамаря-англійця, що ніколи нічим не міг зневажити їх, – що вчинять вони з Бернським ведмедем? його пазурі Арчібальд Гаґенбах добре знає.

Артур стиснув руки, на очі йому наверталися сльози. Він повернувся спиною до швайцарців і хотів іти.

– Ти чого гніваєшся? – спитав Рудольф, – і куди підеш?

– Врятувати батька, або вкупі загинути! – з цими словами Артур побіг. Коли це дужою рукою його хтось ісхопив.

– Ось зажди трошки, дай час підтягнути підв'язки, – промовив Зіґізмунд Бідерман, – і я піду з тобою, Артуре!

– Ти? Дурню! – зарепетував на нього Рудольф, – ти? Без наказу?

– Чи бачиш, братіку, – відповів юнак, спокійно поправляючи свої підв'язки: – ти твердиш, ніби ми, швайцарці, вільні люди, а яка вигода вільній людині, коли вона не може робити, що схоче? Ти мій начальник, не заперечую, але тільки доти, доки мені це завгодно.

– Навіщо ж покидаєш мене, нерозважний?

– А ось. Цілий місяць ходив я на лови з Артуром і його полюбив; не називає мене дурнем та йолопом тільки за те, що я не так бистро міркую, як ви. І батька його люблю. Він також мені радив не впадати в одчай, бо краще думати добре, ніж думати швидко. І цей добрий старий тепер сидить в гаґенбахській бійні? Артуре, ми звільним його! Я битися буду!

Він вимахнув у повітрі величезним келепом, що тремтів у дужій руці мов лист у негоду. Щирість справжнього почуття завсіди справляє вражіння. Більшість юнаків почали кричати, що Зіґізмунд має рацію; як ускочив старий'у халепу, то тим, що більше думав про успіх посольства, ніж за справи свої.

– Ми мусимо його врятувати! – одностайно лунали юнацькі голоси.

– Та мовчіть ви! – промовив Рудольф. – А ти, Артуре, йди до ляндамана; він десь уже близько. Тобі відомо, то головний наш начальник, щирий друг твойому батькові, – ми всі виконаємо його наказ.

Молодий Філіпсон збагнув, що так і треба зробити. Хоч і Рудольф із своїми зв'язками з швайцарською та базельською молоддю й дорученням від каноника має змогу допомогти, але ще більше треба покладати надії на чесного Арнольда Бідермана.

Не гаючий й хвилини, він помчав далі. Добіг до горба, побачив, що посольство недалеко, й знову стрімголов кинувся уперед.

Попереду старий, – навколо сторожа, – далі коні з вантажем, поруч жінки… Артур побачив Анну. Все так само вбрана в сірому вкривалі з чаплиним пером… Артур ладен був відступати, немов знов перед привидом. Хтож тоді був у в'язниці? Півгодини тому в підземеллі ля-феретської вежі? Анна стояла перед ним?

Коли Артур став перед ляндаманом та його товаришами, ті не менше здивувались, ніж Рудольфові юнаки. Посипали безліч питань.

Артур коротко розповів, не згадавши й словом про Анну; і ще затаїв молодик дещо – доручення від каноника до Рудольфа.

Ляндаман остовпів з подиву та печалі. Старого Філіпсона поважав і полюбив.

– Вперед! – закричав він до бернця та інших: – ми заступимся перед тираном. Мусить звернути увагу на таке клопотання. Мені відомо, що його державець чекає Філіпсона до свойого двору, старий стільки разів на це натякав, тепер ми це використаєм. Хіба ж зважиться Гаґенбах, довідавшись, що ми можемо повідомити Карла про те, як ля-феретський губернатор свавільно спиняє його післанців?

– Дозвольте, шановні товариші. Ми ж депутати швайцарського союзу, йдемо по мир. Втручаючись у чвари чужинців, ми не зможемо оборонити самих себе, до того ж, якщо герцог таким вчинком з англійськими купцями накличе на себе гнів англійського короля, сварка з Едвардом швидче примусить Карла задовольнити шваицарські вимоги.

Так, тут були політичні міркування. Адам Ціммерман приєднався до бернця; ще до того сказав, що треба пам'ятати, адже англійці з власного бажання сьогодні вранці відокремилися від посольства, саме тому, що не хтіли втягати до своїх справ депутатів.

– Яка ж вигода тепер нам, якщо ми таки встрянемо в ці справи? Навіщо ж було даремно англійським купцям йти до ьазелю самим?

Ляндаман мовчав. Він же допіру сам вихваляв великодушність старого Філіпсона, що волів іти назустріч небезпеці, аби посольству не було перешкод.

Микола Бонштетен вперше відчув, як хитається його віра в Бідермана. Невже він згодиться?

Ось Бідерман хоче говорити.

Зітхнувши він мовив:

– Брати, я помилився, вихвалюючись перед вами сьогодні моїми здібностями до політики. Цей старий не земляк нам, але ж чесна людина й наш гість. Ми не маємо права відмовлятись йому допомогти. Це щоб нас рятувати він підставив свою шию; і чи ж його провина, що все пішло на марне. Мужности, мужности, діти! ми йдемо на допомогу!

– Я пристаю також, – озвався бернець: я говорив проти свойого власного бажання, бо мусів так казати, як швайцарський посол. Як людина, я з вами. А ще, як вояка, додам: краще битись з удвічі численнішою залогою в чистому полі, аніж нападати на їхні фортеці.

– Не турбуйся, – сказав Бідерман, – я щиро сподіваюся, ми увійдемо до Ля-Ферету й вийдемо з нього не порушивши миролюбної мети, що з нею нас послано.

XVI

Геть голову злочинну з Сомерсета!

(Генрік VI).

Ля-феретський губернатор стояв на вежі східньої брами своєї фортеці й дивився на базельський шлях. В далечині з'явився передовий загін швайцарського посольства, а тоді депутати з охороною, Ще трохи переїхавши, передні спинилися, ті приєдналися до них, і вже один великий загін попрямував до брами. Ґерольд засурмив.

– Вони вимагають впустити їх, – сказав Кіліян.

– їх і впустять, – відповів Арчібальд Гаґенбах, – а ось як вийдуть вони звідціля, то вже інше й багато складніше питання.

– І його негайно треба добре обміркувати. Згадайте ж, швайцарці справжні чорти в бою. а зідрати з них нічого, коли б і наша була перемога. Мізок їхній ви виссали – глядіть же не зламайте тепер собі зуби, гризучи кістки.

– Ти дурень, Кіліяне, й боягуз. Якісь два-три десятки швайцарських волоцюг, а ти ховаєшся, злякався. Мої роги міцні та дужі, мов диким баранам. Зміркуй, полохлива звірюко, що пустивши швайцарських депутатів, ми дочекаємось наклепу Кардові. Він змушений буде їх прийняти, а як з намистом тоді?

– Ну, а напавши на післанців ви що ж, виправдаєтесь, що обікрали англійців?

– От іще сліпий кріт. Почувши герцог бургундський про сутичку між моєю залогою та ненависними селюками, за крамарів просто забуде, а що потім може бути яке слідство, так то ж пусте. Мені досить години, і я опинюся у володіннях такої імперії, де намисто мені дасть добрий притулок.

– А я буду з вами до останньої хвилини. Побачите, що коли я і дурень, то аж ніяк не боягуз.

– Не мав ніколи тебе за такого, коли справа доходить бійки, а от у політиці справді таки нерішучий. Дай но мені лати! Міцніш одягай! Швайцарські мечі та швайцарські списи то не жартиі

Кіліян одягав свого начальника в убрання імперського лицаря.

– Так категорично – напад? – запитав він. – Який же знайдете привід?

– Ось лиши мене на самоті – я знайду, я вигадаю. А ти постав скрізь вояків і пам'ятай: гасло буде «Бургундія та відсіч!» Скажу вперше – хай готуються, ще раз повторю – нападайте. Тепер іди, відчиняй браму й пускай.

Кіліян уклонився і пішов собі геть.

Швайцарці кілька разів сповіщали рогом про себе. Всі були роздратовані, бо півтори вже годині безнадійно стоять перед Ля-Феретською брамою, їм уривався терпець. Нарешті ґратницю піднято, брама розкрилася, спустився міст і Кіліян, озброєний з ніг по самі вуха, виїхав верхи назустріч.

– Зухвальці! – скричав. – Як наважилися ви перед Ля-Феретською фортецею стояти озброєні? Перед фортецею, що належить славетному бургундському та лотаринзькому герцогу, і під командою Арчібальда фон Гаґенбаха, лицаря священної Римської імперії?!

– Ми, – мовив ляндаман, – не маєм ворожого наміру; зброя потрібна боронитись підчас небезпечної подорожі. А лихого не мислим. Інакше не прийшло б нас так мало.

– Хто ви? Чого з'явилися сюди? – спитав Кіліян нахабним тоном, як говорив з усіма губернатор.

– Уповноважені, – тихо й лагідно відповідав Бідерман, нічим не виявляючи, що його зневажено. – Уповноважені від вільних сполучених швайцарських кантонів та міста Золурну. Маємо доручення від законодавчої ради до бургундського герцога в дуже важливих справах для обидвох держав. Сподіваємось з повелителем вашого начальника підписати довгий мир на умовах вигідних обом країнам.

– Покажіть мені грамоти!

– З вашого дозволу ми встигнемо їх показати самому губернаторові.

– Он ви як? Гаразд! Але послухайте моєї поради: буває краще вернути назад, ніж посуватися уперед. Мій начальник, та повелитель мойого начальника, – о, з ними важче мати справу, ніж з базельськими крамарями, що їм продаєте ваш сир. Вертайте додому! Ось моя дружня пересторога.

– За пораду вам дяка, – сказав ляндаман, вихоплюючись уперед перед бернцем, що в запалі хтів щось кричати. – Наш путь через Ля-Ферет і ми його зробимо.

– Увіходьте ж, хай ухоплять чорти вас, – сказав Кіліян. Він сподівався їх налякавши примусити справді вернутися назад. Але швайцарці опинилися в місті.

Та кілька кроків зробили, коли їм заступили дорогу кози. Тоді вони вишикувались трьома лавами, посередині жінки й депутати. Невеличка колона була звернена фронтом обабіч вулиці, а передні намірялися вишикуваною лавою рушити, скоро заберуть ті вози. Тимчасом з бічних дверей високої вежі вийшов озброєний лицар. Причілля в шоломі було підняте. Він загрозливо закричав:

– Хто ви? Чого вдерлись озброєні до міста, де військо бургундського герцога?

– Ми мирні люди, хоч і носимо зброю, – відповів ляндаман. – Ми депутати від міст Берну та Золурну, від кантонів Урі, Швіцю та Інтервальдена, послані на перемови про важливі справи до бургундського та лотарінзького герцога.

– Які міста, які кантони! – промовив ля-феретський губернатор. – Ніколи не чував таких назв між вільними містами Німеччини. Берн? Цього ще бракувало… Чи то давно Берн є вільне місто?

– З двадцять першого червня, – відказав Бідерман, – тисячу триста тридцять дев'ятого року: з дня Лявпенської битви.

– Мовчи, не вихваляйся! Думаєш напустити мені туману? – лицар сіл та якихось містечок, що чинили заколот в Альпійських горах! Знаю, повставши проти імператора в своїх проваллях та засідках, вони забили кілька лицарів австрійського герцога. Але хіба ж нікчемні бунтарі можуть мати нахабство привласнювати собі назву вільного уряду й мати перемови з таким могутнім державцем, як Карло Бургундський?

Ляндаман спокійно на нього подивився.

– Дозвольте нагадати, що за вашими власними лицарськими законами, коли сильніший зневажає слабшого, або шляхтич ображає міщанина, цей вчинок касує між ними клясову різницю, і зухвалець мусить зневаженого задовольнити так, як той сам захоче.

– Забирайся в гори, нахабо! – закричав гордовитий лицар. – Розчісуй там бороду та печи каштани! Невже мусимо терпіти, щоб якісь пацюки та миші з нір наших мурів зневажали своєю присутністю нас та вихвалялись якоюсь свободою?! Таких ми душимо закаблуками своїх чобіт!

– Ми не такі люди, щоб нас топтати ногами, – байдуже промовив Бідерман. – Покиньте, лицарю, мову таку, бо з того може спалахнути війна. Краще слухайте мирних слів. Звільніть нашого супутника, англійського купця Філіпсона. Хай заплатить вам викуп, а ми похвалимо вас герцогові Карлу.

– Справді, яка великодушність! – глузливо скричав Арчібальд.—

Таки йняти вам віри?

– Даю слово чести!

– Зухвальче! – закричав лицар. – Ти, ти зважився пропонувати умови й таку запоруку? Не бачити вам Бургундії, а коли підете туди, хіба з ланцюгами на ногах, з мотузами на шиї. Геть! – зарепетував голосніш, – «Бургундія та відсіч!»

Тут вибігли салдати й оточили швайцарців. На фортеційний вал також вибігли люди. Інші з'являлися з дверей, стояли в вікнах, усі готові до нападу.

Але невеликий швайцарський загін не злякався. Бідерман вирішив пробиватись. Бічні сторони стали одна до одної спинами, щоб відбивати напад з будинків. Було ясно, що тільки силою, ріками крови можна скорити цю жменьку відважних вояків. Сам Арчібальд це відчув і довго не давав наказу нападати. Раптом ззаду пролунав крик:

– Зрада! Зрада!

Увесь у грязюці підбіг до губернатора салдат і, захеканий крикнув:

– Полонений утік! Громадяни впускають ворога до фортеці. А в'язня я намагався затримати… мене вартові кинули в багно…

– Кіліяне! – скричав губернатор. – Бери сорок чоловіка й мчи до північної брами. Ріж! Коли! Рубай! Кидай з валу всіх – і ворогів і громадян! А тут я вже сам…

Кіліян метнувся виконувати наказ. Та в цю мить повітря затремтіло від гучних голосів:

– Базель! Базель! Свобода! Свобода! Настав наш ча:!

Вулицю сповнили базельські юнаки. Швайцарці, що розташувались були позаду посольства, й собі приєдналися миттю до них. Набігло сила-силенна ля-феретських громадян, добре озброєних – були ж бо вони вартові, це ж ніхто інший, як вони таки справді впустили Арчібальдових ворогів.

Залога, яка так була вже стерялась, кинулась у розтіч, дехто, рятуючи своє життя, просто з валу стрибав до рову. Кіліян та кілька одчайдушних вояків завзято билися. А ляндаманів загін стояв тихо, Бідерман не дозволяв їм заходити в бій.

– Не забивайте нікого! – кричав він. – Де Рудольф? Куди він подівся? Артуре, не виходь з лав! Можна боронити життя та й годі.

Колотнеча скінчилася швидко. Кінець-кінцем Гаґенбахові вояки лежали покотом у крові. Навколо глушливо ревли переможці.

Артур сказав Бідерманові:

– Я тут лишатись не можу. Йду шукати батька; такий зчинився шарварок, – щоб, бува, під гарячу руч його не забили.

– Твоя правда. Ходімо, я поможу тобі. Брязкіт зброї меншає кожну мить, треба сподіватися, бійці незабаром кінець. Цімермане! Бонштетене! Благаю, втримайте наших, щоб не брали участи в борні! Хай базельці сами відповідають за свої вчинки! Я зараз вернусь.

Старий швиденько почвалав за Артуром. Добра пам'ять привела юнака до того місця, де вже раз довелося. йому побувати. Там стояв похмурий чоловік у шкіряному вбранні; йому біля пояса висіли ключі.

– Де в'язниця англійського купця? – закричав Артур.

– Которого? Старого, чи молодого?

В'язничий, видимо, добре проспав усі події – і Артурову втечу, і цілу збройну сутичку, міський переворот. Артур дуже здивувався.

– Старого, звичайно. Молодий уже від тебе втік.

– Коли так, ідіть от сюди! – в'язничий зняв залізного засува з важких дверей.

В кутку темного льоху лежав чоловік. Обидва підбігли до нього, підвели, обіймали.

– Батьку!

– Друже! Як вам?

– Дуже добре, якщо ви озброєні прийшли сюди переможцями, але зле, якщо маєте поділити мою долю!

– Ні, ні! – мовив Бідерман. – Ми були в небезпеці, але все минуло. Спирайтесь на мене, друже, ходімо мерщій! Десь грюкнуло залізо.

– Заприсягаюся! – закричав Артур, що одразу збагнув у чому річ, – або в'язничий засунув двері, або засув вирвався йому з рук.

Ми замкнені, і звільнити нас можна тільки знадвору. Гей! Одчиняй, або помреш!

Добувався, мов прибій бурхливого моря, галасливий гомін людського потоку. Гриміло повстання.

– Твойого крику мабуть він не чує, – сказав старий Філіпсон, – це нідочого. Але ви певні, що швайцарці справді взяли місто?

– Ми мирно взяли його, – відповів Бідерман, – хоч жодного сами не кинули вдару.

– Тоді ваші товариші незабаром нас відшукають. Ми з Артуром непомітні постаті, і ніхто не зверне уваги, що нас нема; але ви, ляндамане, надто важлива людина й вони зразу згадають, коли перевірятимуть ваш загін.

– Сподіваюся! Хоч кумедно сидіти, мов кішка замкнена в коморі, прийшовши красти вершки. Хлопче, а ти не можеш нічого придумати, щоб зламати засува?

Артур з хвилину уважно роздивлявся. Не міг нічого придумати.

– Доведеться, – сказав він, – терпляче чекати на звільнення, що його прискорити сами ми не можем нічим.

Арнольд Бідерман, проте, починав гніватися на неуважливість синів та друзів.

– Ціла молодь моя, – хвилювався він, – не знаючи, живий я, чи ні, користується з того, що мене з ними нема, брати участь у борні. Політик Рудольф байдужий цілком, верну я, чи ні. Банарет, Бонштетен, хто називає себе моїм другом, мене покинули, а вони знають, одначе, що безпеку кожного з них я цінував дорожче за мою власну. Це виглядає як змова, як стратегічний хід. Чи не хотіли вони просто позбавитись людини, надто миролюбної, щоб припадати довподоби буйним забіякам, які тільки й мріють про чвари й війну?!