Текст книги "Карло Сміливий"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

XXII

Нічого не кажи мені за це:

Завжди було мені нестерпне лицемірство

Тієї гречности нещирої:

«Будь ласка, Сідайте, сер!»

«Ні, ви раніш, мілорде!»

Щоб вас поперевішали усіх!

(Old Play).

Чекали. Артур сів трохи віддалік біля столу. Аннине обличчя прибрало виразу гордовитого спокою. Сходами добувалися кроки, швидкі та нерівні, кроки дуже стривоженої людини. Двері відчинилися й до кімнати увійшов управитель.

Такої повишиваної одежі з стількома блискучими прикрасами Артур не бачив ні у Франції, ні в Англії. Соколяче перо на шапці застібалось золотом. Саме вбрання – з буйволової шкіри, а на шиї висів золотий ланцюг. Він увійшов, поспішаючись, сердито, стурбовано, та досить брутально сказав:

– Анно Геєрштейн! Що це означає? В замкові чужинці під таку пізню годину?

Анна Геєрштейн, хоч і довго жила далеко від своєї батьківщини, проте знала її звичаї. Вона відповіла:

– Чи ти васал Арнґеймів, чи хто інший, що можеш так розмовляти? Як це ти говориш з баронесою Арнґейм в її власному замкові й не скинувши шапки? І коли ти попросиш мене тобі пробачити та почнеш розмовляти як слід, тільки тоді, не раніше, я матиму змогу тебе слухати.

Управитель мимохіть узявся за шапку й скинув її.

– Пробачте, може я з переляку недобре повівся. Але сталося ось що. Райнграфські салдати зчинили заколот, подерли державного прапора та підняли свойого, незалежного, оголосивши, що воюватимуть із цілим світом. Вони хочуть узяти замок, і ви мусите на світанкові його покинуть.

– Невже нічого не можна зробити?

– П'ятсот чоловіка було б нам досить, а я не знаю, де набрати й десятків із два. А тепер ви все знаєте, і дозвольте вас попросити вислати звідціля цього молодика. Я покажу йому найкращу дорогу, а з нас досить буде дбати за самих себе.

– А ти куди думаєш? – спитала Анна.

– Поїду до Страсбурга, коли дозволите, – сподіваюсь бунтарі не помітять. По-мойому, нам краще тікати туди. Там чекатиме ваш батько – Альберт Геєрштейнський.

– Гаразд! Ви, Філіпсоне, – повернулась Анна до Артура, – казали мені, що також їдете до Страсбурга? Хочте вкупі?

Легко уявити собі, як зрадів Артур і з яким задоволенням пристав на таку пропозицію.

Управитель намірявся сперечатись.

– Баронесо!.. – нетерпляче почав він.

– Подумай спочатку, друже, – перехопила Анна, – навчися розмовляти з пошаною.

Нахабний управитель щось промурмотів крізь зуби та вимушено ввічливим голосом сказав:

– Дозвольте, в наших умовах мусимо дбати за себе; я не можу через те дозволити чужинцеві їхати разом.

– Коли б я, – підвівся Артур, – вам перешкоджав, я б не підтримував такого наміру. Хіба ви не розумієте, що вам можу стати в пригоді?

– Аз чого я знаю, що ви не зрадник?

– Стережіться! – скричав Артур, та Анна його спинила:

– Ми мусимо якнайшвидче заснути, бо вранці лагодитись у дорогу. І ти слухай: я наказую тобі, щоб цей юнак ночував сьогодні в замкові, а взавтра поїхав вкупі з нами. Відповідальність перед батьком беру на себе, а ти мусиш мене слухати…

Управитель люто подивився на Артура, проте змовчав.

Повернувся й повів його до якоїсь кімнати, де панувала цілковита тиша та стояло вигідне ліжко.

Артурові здавалось, що з хвилювання не буде спати. Сталось по-інакшому. Тільки кинувсь на постіль – одразу заснув.

Прокинувсь від крику над головою. Управитель гукав:

– Вставайте, ми їдемо!

Скочити, умитись, убратись, одягнути панцера та взяти зброю забрало Артурові кілька хвилин. Потім він побіг до стайні, осідлав коня й виїхавши на двір, почув Аннетин голос:

– Сюди, Філіпсоне, хочу щось вам сказати! Він підійшов.

– Анна хоче на хвилинку побачитись з вами, раніше ніж ми сядемо на коні.

– Де ж вона? – скрикнув Артур, заходячи до кімнати.

– Ось зараз прийде… Поверніться в той бік. Увіходила Анна, цілком одягнена до подорожі.

– Я певна, що ви, Артуре, цінуєте мою гостинність, хочу сказати дружнє почуття, тому я й не згодилась, щоб ви увечері виїхали. Майте на увазі, біля страсбурзької брами ми розлучаємось: я поїду до батька, ви також до свойого. І відтоді всі стосунки між нами припиняться.

– Але будуть спогади, – схвильовано промовив Артур, – що їх із серця не вирвеш довіку.

– Годі! Ніч скінчилася, мрії розвіялись… Надійшов ранок, з ним збудився і розум. Так мусить бути! Ще Одне: дорогою розмовляти не можна зі мною! Це небезпечно. Прощавайте, я йду!

Гнів і раздратовання, біль і розпука обхопили Артура.

Терпець і навіть лагідність Анни Геєрштейн вчора увечері, коли він промовляв їй слова кохання, ніяк не приготували його до сьогоднішньої обережної стриманости. Він не знав, як мучиться Анна, в

ладен був її осуджувати. Сумно подивився на Аннету, яка йому потіха з її важких зітхань! Дівчина сказала:

– Я сама нічого не розумію. Вона так змінилася, пізнати не можна. Але ходімо швидче, ми їх затримуємо.

Вона показала Артурові коритар, що ним ближче із замка вийти до осідланих коней, сама побігла вперед.

Вийшовши Артур знову на двір, побачив свойого коня між двадцятьох інших. Все населення Арнґеймського замку рушило в путь.

Артур не міг зрозуміти одразу, чому не чути тупотіння копит. Незабаром зайнялося на днину, і тоді він розгледів, що ноги всім коням обгорнуто вовною. Дивно так було, що їде маленький кінський загін, униз від замка кам'янистим шляхом, тихо й нечутно.

Проїхавши дві годині, управитель пропонував Артурові попоїсти. Він мав із собою пляшку доброго вина. Анна була трохи далі. Управитель зачіпав його то тим, то іншим словом, хоч Артур, пам'ятаючи останні Аннині слова, нічим не виявляв своєї ворожнечі.

По сніданкові мандрівники посідали знову на коні й не поїхали, а помчали, так швидко, що вже перед полуднем опинились у містечкові Келі, яке лежить навпроти Страсбурга, на східньому березі Райна. Там знов спинились на півгодини, а тоді взяли дорогу на Страсбург.

Ось маленький загін досягає й протилежного берега.

Анна вимудрувала якось зручну хвилинку та під'їхала трохи ближче до Артура. Він і собі подався в її сторону.

– Чужинче, тепер прощаюсь востаннє. А чи ви знаєте, де шукати батька?

– В заїзді «Крилатий Олень», – похмуро відповів Артур, – а де він є в тому великому місті – не уявляю.

– А ти не знаєш? – спитала Анна управителя.

– Я? О ні, не знаю ні Страсбурга, ні його заїздів!

– Ну ти принаймні розмовляєш по-німецькому, – розгнівалася Анна, – можеш краще розпитати, зроби це, будь ласка!

Знизавши плечима, управитель пішов до міста шукати, де є заїзд «Крилатий Олень».

І хоч вони, власне, були в самому Страсбурзі, і від управителя відділяла їх відстань дуже мала, встигли проте кинути один одному кілька останніх слів.

– Прощавай… – прошепотіла Анна, – ось, візьми… і будь щасливий! А він мурмотів безліч ніжних слів, приймаючи її дарунка, та Анна вже від'їжджала, а перед очима виріс управитель:

– Йди сюди, я відшукав заїзд! Поспішай, мені ніколи!

Він поїхав уперед, Артур своїм конем мовчки за ним до міського перехрестя, де широка вулиця перетинала ту, що нею вони над'їхали з надбережжя від берега.

– Ось і «Крилатий Олень», – показав управитель на величезну дошку, що трохи не всю посідала вулицю. – А далі, гадаю, тобі стане своїх очей!

Більше не додавши й слова, він помчав назад до свойого загону.

Очі Артурові мимохіть повертали за ним, але згадавши за батька, він потомленому коневі дає остроги й за кілька хвилин прибув до «Крилатого Оленя».

XXIII

Гуди, скорботний дзвоне!

Немає сил давно.

Розбите хворе серце

Вже не болить воно…

Лише омана – краси принада

Запона чорна на сцену пада.

(Старовинна пісня).

В «Крилатому Олені», в Страсбурзі, як і взагалі геть по всіх тогочасних заїздах імперії, так само неуважно ставились до потреб подорожніх, як і в Джона Менґса. Але Артурові молодощі, врода, справили велике вражіння на низеньку кремезну, червонощоку дівчину, господареву дочку. Сам господар, товстий, старий чоловік, не вставав з свойого дубового крісла у вітальні. І молоденька господиня виявила таку дбайливість, що аж сама зважилась перейти брудним двором показати Артурові, де стайня. А коли юнак запитав за батька, вона, навіть, завдала собі труднощів пригадати, що саме такий, як він каже, мандрівник приїхав до них напередодні увечері й розповідав, ніби чекатиме на молодого товариша.

– Я зараз пришлю його сюди, – мовила низенька дівчина й на вустах їй з'явилася посмішка. Так, сталося диво – дівчина ще й усміхнулася.

Вона слова додержала. За кілька хвилин старий Філіпсон увіходив до стайні.

Вони кинулись один одному в обійми.

– Сину! Любий! – скричав старий англієць. Звичайної стриманости не було й сліду, вибухнуло природнє почуття. – Я завсіди любив бути з тобою, а сьогодні мільйон разів щасливіший побачити тебе, після таких перешкод, таких небезпек… Ще більше радію, що ти над'їхав у ту мить, коли ось вирішиться наша доля. За кілька годин ми довідаємось, на що можна сподіватися від бургундського герцога. А… ця річ – із тобою?

Артурова рука мимохіть спершу почала шукати те, що лежало ближче до серця – Анниного подарунка. Та вмить схаменувся й дав батькові скриньку, що були її втратили й потім знову знайшли в Ля-Фереті.

– Небезпека стерегла близько, – промовив Артур, – як я спинявся в одному замкові й там починались події, бунт… Але дякувати долі, все, як бачте, гаразд.

– Терням усіяний путь наш, – обізвався батько, – мене також спіткала пригода – загроза була страшна… Це минулої ночі, потім тобі розповім. А оце вранці виїхав був і вже безпечно дістався сюди; тепер поклопотався про охорону, що проведе нас до герцогського табору біля Діжона, а ввечері, гадаю, станем йому перед очі. Коли ж останні надії наші не справдяться, ми подамось до Марселя, звідтіля до Кандії, або на острів Родос і будемо вдвох собі жити. Бо як немає змоги Англії допомогти…

Він не скінчив і в тривожній задумі замовк. Артур схилив голову. Мовчав. Батькові слова наче відкрили перед ним завісу, що за нею – темна безнадійна ніч. Так засуджують злочинця на вічне ув'язнення, викидаючи його з громади, позбавляючи всіх радощів життя.

Старий Філіпсон сказав, що хоче трошки перейтися. Син залюбки приєднався до нього.

Проходячи містом повз величезний собор, вони побачили, як це буває по всіх католицьких країнах, силу жебраків біля входу. Деякі мали такий нужденний вигляд, що старий Філіпсон потягнувся до кешені. Висока жінка біля самісіньких дверей протягнула також до старого руку. Він поклав їй більшу монету, срібну.

– Ну й дива, – мовила вона по-англійському, проте так тихо, щоб більше ніхто не міг чути. – Справді дива. Англієць ще має срібло й може давати його злидарям…

Артур побачив, що батько стрепенувся на звук цього голосу, чи, може, слів, – юнакові також видалося, щось ніби є дивне в жебрачці.

Старий, глянувши на жінку, пішов за нею до церкви. Там саме відбувалась відправа. Він мовчки став, біля нього Артур, а жінка підійшла до вівтаря і спинилась перед ним.

Відправа перейшла й скінчилася з усіма звичайними обрядами. Піп одразу пішов, люди й собі потягли додому.

Артур був дуже здивований, побачивши, як батько, який, на його думку, не мав часу виконувати релігійні обряди, підійшов до жінки, що й досі стояла перед вівтарем, і спинився позаду, втупивши очі в завинену вкривалом жебрачку.

Жодної відповіді не міг підшукати Артур. Хто ця жінка? Яку може мати справу до неї батько? Він тільки знав, що батькові доручено важливе діло, дуже небезпечне, знав про силу перешкод, а так само й за те, що політичні діячі у Франції, в Італії, у Фляндрії часто мусіли перебиратися, зберігаючи таємницю, щоб не викликати підозри, з'являючись там, де їм треба. Людовік XI, надзвичайний політик, що мав величезний вплив на тодішні політичні справи, на цілу добу, раз-у-раз посилав аґентів в убраннях жебраків, циган, мандрівних співаків тощо.

І Артур уже втямив, що то не старчиха, як виглядає жінка з одягу, а хтось зовсім інший. Він вирішив брати у всьому приклад з батька.

Ось жінка встала. Підійшла до старшого Філіпсона; той схилив голову з таким шанобливо покірливим виглядом, якого Артур ще в батька ніколи не бачив. Він чекав, що вона скаже, сам, очевидячки, не маючи наміру починати.

Хвилину тривала мовчанка. Крізь довгі вузенькі шибки кольорового вікна світило проміння осіннього сонця, зливаючись із тьмяним мерехтливим вогником останньої непогашеної свічки. Але яскраво на цьому тлі вирізнялася постать жінки, скорботна й немов задумана, велична. Обличчя Філіпсона старшого виявляло тривогу. Артур схвильовано дивився, йому розпалювалась буйна фантазія і він сподивався незрозумілих незвичайних подій.

– Я виїхала назустріч, щоб швидче довідатись… Мене схиляє скорбота… Щасливий ти, що можеш думати за своє власне щоденне життя…

– Я глибоко переживаю лихо, якого зазнала наша країна… – схиливши ще нижче голову відповів Філіпсон.

– Що важать твої втрати проти моїх, – глибоко зітхнула жінка й закрила обличчя руками.

Артур стояв трохи віддалік. Він не міг більше витерпіти й підійшовши до батька стиха промовив:

– Батьку! Хто це? Може моя мати?

– Ні, сину, – озвався Філіпсон: – але мовчи, мовчи! Та жінка почула й питання і відповідь.

– Ти не помилився, юначе, – сказала, – я була тобі матір'ю… матір'ю цілого англійського народу… я Маргарета Анжуйська…

Артур став на одне коліно перед відважною удовою Генріка VI, що так довго, в найжахливіших умовах непоборною мужністю й розважливою політикою підтримувала безнадійну справу свойого слабкого чоловіка. Щоправда, вона інколи з перемоги користувалась на лихо, була жорстока тоді та мстлива, але багато також і спокутувала; їй припала жорстока доля. Артура виховали так, щоб він прихилився всією душею до позбавленого престола лянкастерського роду, що одна з найславетніших підпор йому був Артурів батько. Його діяльність, його подвиги часом, дарма що зазнавали поразки, мали на меті знести знову на трон цю династію. І Артур перейнявся запалом – він був ще молодий і гарячий.

Маргарета відкинула вкривало. Величне обличчя, навіть і тепер, коли сльози порили зморшками щоки, вкрили чоло, зберегло красу, що колись над неї, казали, не було на цілу Европу. Холодна байдужість від безмежних, безперервних страждань і оман на мить змінилась: обличчя пом'якшало, набрало лагіднішого виразу. Вона протягнула юнакові руку.

Артурів батько тимчасом відійшов і зачинив двері, ставши біля них, щоб бува хто не увійшов.

– Так ти, юначе, – сказала жінка, й у сталевому голосі забреніла ніжність, – ти останній з того славного роду, що гине в боротьбі за наше діло. Що я маю змогу зробити тобі? Маргарета не може й побажання тобі дати, бо воно накликає нещастя, бо її доля жорстока, бо її слова дають іншим – горе. Я мов отруйне дерево довела до загину ті добрі ростини, що оточували мене. Я – причина смерти всіх моїх друзів, хоч сама ніяк не можу її дійти.

– Велика королево! – мовив старший англієць. – Не попускайте собі! Хай мужність, що давала вам сили зносити горе та страждання, не зрадить тепер, коли все страшне минулося, коли є, нарешті, надія на відродження Англії, на відновлення вашої величі.

– Мені вже нікого й нічого не треба, Оксфорде. Я не маю сили. Коли б завтрішнє сонце освітлило мене на престолі – і тоді, і тоді, кажу, я не сила… Хто поверне мені мойого сина. Моє військо, моі хоробрі друзі – Сомерсет, Персі, Стаффорді, Кліффорді. безліч інших – де вони? А мій чоловік… Але Едвард, Едвард мій син!.. О, як мені дивитись на юнака твойого й не згадувати мойого чудового хлопчика. Вони ж були однолітки, ба й однієї ночі з'явились на світ. Як часто ми з твоєю дружиною намагались були відгадати, що дасть ім майбутнє… І ось… твій Артур ще живе… а мойого… хлопчика нема. Нема Едварда!!

Вона закрилась вкривалом. Філіпсон, або вигнаний граф Оксфорд, щов славився за тих часів – мінливих настроїв та повсякчасної зради – своєю непохитною вірністю лянкастерському родові, зрозумів, що час починати про справи. Треба заспокоїти королеву.

– Велика королево! – сказав, – життя – мов короткий зимовий день; воно плине само, як хоче, де хоче, – цікавимось ми ним, чи ні – однаково. А я сподіваюся, що ви добре зумієте опанувати себе. Я приїхав сюди, згідно з вашою волею, незабаром стану перед Карлом Бургундським, і коли він з нами погодиться, стануться такі події, які ваше горе перетворять на радощі. Але не можна гаяти часу. І дозвольте мені довідатись, чому ви зволили прийти сюди в такому убранні, забувши про небезпеку? Вже ж не для того, щоб ридати над цим юнаком, велика» королева Маргарета покинула двір свойого батька й прийшла до такого підозрілого, небезпечного місця.

– Ти може глузуєш, Оксфорде, чи просто помиляєшся сам. Ти пам'ятаєш колишню Маргарету, а перед тобою стоїть інша жінка. Де мій розум, розсудливість, відвага! Мене жене страшна туга з місця на місце; де з'явилась, уже одразу лишатись не можу, подамся де-інде – знов те саме. Ти кажеш, батькова столиця мені надійний захист. Але як може витримати це моя душа! Як може королева найвеличнішої країни в Европі, позбавлена престолу, втративши військо, друзів, удова, мати без дитини, та, що на неї доля вилила до останньої краплини свій гнів – сидіти з старим серед пісень та музики, бавитись звуками арфи та віршами й у цьому проти призирства та горя мати розраду?!

– О, навіщо, королево, ви так кажете про доброго короля Рене. Адже це гаразд, що він змучений і прибитий зумів знайти собі потіху, хоч яка б там вона була.

– Ні, ні, не кажи так! Цей нікчемний старий… О, благородний Оксфорде, я трохи не збожеволіла, живучи в його столиці. Жалюгідне життя, мізерне оточення, що його називає він своїм двором… Ні, ні, краще пустельні Піренеї! Хай зітреться з моєї пам'яті, батькове ймення, хай зітреться воно з сторінок історії, там йому місця не буде. Але годі… Я мушу тобі розповісти й од тебе почути багато важливіші речі. Отже, Оксфорде, які відомості з Італії? Міланський герцог нам допоможе – порадами та грошима?

– Порадами – охоче, а от як вони вам припадуть до вподоби не знаю. Бо герцог радить нас скоритися долі.

– Лукавий італієць! Виходить, Галеацо нічого не хоче дати з свойого багатства й не допоможе тій, кому він стільки разів заприсягався в дружніх почуттях?

– На нього не вплинули й діяманти, що ми йому пропонували на заставу. Хоч він додав, що коли Карло Бургундський стане за вас, він з пошани до великого державця та з співчуття до страждань вашої величности, подивиться, що може дати нам його скарбниця, спустошена всілякими податками.

– Брехун! Лицемір! Коли допомога бургундського герцога дасть нам надію повернути все наше, він позичить якісь мізерні грошенята, щоб ми, випливаючи, знову забули за його байдужість до нас у нещасті. Ну а герцог, герцог Карло Бургундський? Я зважилась прийти сюди довідатись, що ти зробив і розказати, що знаю. Надійні люди вартують. Я не мала тепцю тебе дожидатись… Мій вірній Лямберт повідомив, що ви приїхали й я поспішила відшукати вас.

– Велика королево! – відповів Оксфорд. – Я не бачився ще з герцогом. Ви знаєте його легковажну, горду й уперту вдачу. Якби він був хоч трошки здатний підтримати мирну й розважливу політику – він давно б помирився з Людовіком, своїм непримиренним ворогом, а може й з Едвардом. Але він – увесь порив, божевілля, пристрасть, і може збурити проти себе бідних, але хоробрих швайцарців. А тоді буде зле…

– Він звичайно не довіриться хижакові, що вкрав мойого престола, коли той так довів своє лицемірство.

– Тобто? Я не розумію…

– Як, мілорде? Невже я перша повідомляю вас, що Едвард Йоркський переплив море з такою армією, що її, навіть, славетний Генрік V, мій свекор, ніколи не вводив із Франції до Італії?!

– Я лише чув, що на це сподіваються, – відповів Оксфорд, – і мав на увазі, що наслідки для нашої справи – лихі.

– Так, Едвард переїхав! – сказала Маргарета. – Зухвалець вимагав від Людовіка, французького короля, корони держави, немов би вона йому належала за правами спадщини, корони, що її дано було мойому бідолашному чоловікові, коли він ще був у колисці…

– Виходить, напевно англійці у Франції? – спитав Оксфорд. Голос звучав глухо, стривожено. – Кого ж він привів із собою?

– Усіх найлютіших ворогів нашого роду. Брехливого, підлого Георґа, що його він називає герцог Кларенський, кривавого Річарда, розпусного Гастінґса, Ґоварда, Станлея – одно слово ватажків усіх зрадників…

– І… і? я не маю сили питати… Бургундія має намір до них приєднатися і об'єднатися з йоркським гостем проти Людовіка?

– Я маю таємні відомості, – відказала королева, – цього не буде.

– Яке щастя! – скричав Оксфорд. – Едвард Йоркський – я не хочу гудити хоч би й запеклого ворога – відважний ватажок, але він не Генрік III, ні Чорний Принц, ні навіть Генріх V Ланкастерський, що його нащадкам служитиму довіку. Хай Едвард повоює з Людовіком без Бургундії. Що й казати, і Людовік не герой, а проте добрий напрочуд політик, може, ще страшніший за нашої політичної доби, ніж сам Карло Великий. Людовік не зважиться на такі битви, як під Крессі, Пуатьє, або Азінкуром. Коли Бургундія з нами, Едвард може втратити Англію. Але що робить Карло?

– Він загрожує Німеччині, – відповіла Маргарета, – його військо скрізь по Льотарінґії, по всіх головних містах та фортецях.

– А де Ферранд де-Водемон – хоробрий юнак, що б'ється за Льотарінґію, ніби з права від матері, Йоланди Анжуйської, вашої сестри?

– Він утік чи до Німеччини, чи до Швайцарії.

– Хай Бургундія начувається! – сказав досвідчений граф. – Бо коли він знайде собі товаришів у Німеччині та погодиться з одчайдушними швайцарцями – Карлові Бургундському буде поважна загроза, а він і в гадці цього не має собі. А ми тепер покладаємось на самого Карла, наша остання, єдина надія. Коли він зменшить свою силу цілком непотрібними бійками, наша надія вмирає разом з його могутністю. Мої друзі в Англії поклали, поки нічого не робити, аж одержимо з Бургундії військо та гроші.

– І це ще не головне, – відповіла королева. – Надто побоююсь я політики Людовіка XI, бо коли мої шпигуни мене не дурять, він уже потайки пропонував Едвардові мир на сім років, обіцяючи величезні гроші на підтримання Англії за йоркською родиною.

– Цього не може бути, – заперечив Оксфорд, – з такою бо армією, яку має Едвард, ганьба йти з Франції не спробувавши повернути свої колишні володіння.

– Та воно то так, такої думки був би законний державець, але не Едвард, що підло привласнив йому не належне. Кожен порив вітру з Англії несе йому страх, нагадуючи, що можуть збуритися ті, над ким він незаконно тримає владу. Він не зможе спокійно спати, аж повернеться із своїм військом до Англії. З Людовіком не воюватиме. Той ладен бо запобігати його ласки, принижуватись перед ним, дарувати величезними грішми – той політик, політик. А Едвард жадібний золота, жаднюга страшенний!

– То швидче нам треба скінчити справу з Карлом Бургундським, – свазав Оксфорд, – Я помчу до Діжону. Такій армії, як Едвардова, треба кілька тижнів, щоб перейти назад. І можливо, вона перезимує у Франції, хоч би й мир. Я візьму тисячу вояків із Фляндрії й подамся до північної Англії, де маємо так багато друзів, до того ж допомога з Шотляндії… Західні графства тримають нашу руку й на перший поклик стануть до зброї. Зберуться валійці – й розквітне ще Червона Троянда, і на всю Англію пролунає крик: «Хай живе король Генрік».

– Ох, – мовила королева, – не чоловік, не друг, тільки син моєї свекрухи та валійського ватажка. Холодний, хитрий. Та що подіяти – аби лянкастри. Помститись йоркам, а там можу вмирати.

– Отже, ви хочете, щоб я пропонував Карлові все, як ви писали. Коли він довідається за мир між Францією та Англією – це вплине на нього найбільше.

– А проте, обіцяй усе. Я добре його знаю. Він хоче ширити й ширити свої володіння. Тому він вдерся до Гельдерну, тому він зазіхає на мізерні рештки Провансу, що в мойого батька. Він хоче змінити герцогську корону на корону великого державця. Скажи йому, що Маргарета допоможе, що батько мій, король Рене, дасть йому Льотарінґію та що з моєї згоди оголосить його своїм спадкоємцем Провансу, скажи… скажи, що старий поступиться своїми володіннями йому того дня, коли герцогське військо сяде на судна до Англії. А королю Рене – маленький прибуток на життя серед музиків та віршів. Інших потреб він не має. Мої ще менші – помста йоркам, тоді можу вмирати. А за потрібну нам невелику суму золота дай йому діяманти. Ручись йому чим хочеш у всьому іншому!

– Крім вашого королівського слова я можу ручитись своєю лицарською честю, а мало – хай у заставу лишається син!

– Ні, ні! – скричала королева зворушено. – Він останній з вірного роду де-Верів, не наражай його дитя на небезпеку. Він був би брат і товариш мойому синові…

– Пробачте! Син мій – де-Вер! Обов'язок і честь – хоч би за те меч, спис, чи сокира. Предки показали йому шлях.

– Так, – заломила королева руки, – всі мають гинути, всі, хто нам служить. Вмирає кожен, хто мене любив, і кого любила королева Маргарета… – вона майже ридала.

– Заспокойтесь, велика королево! – мовив Оксфорд. – Здається стукають у двері.

– Це знак, що нам час розлучатись, – перемогла себе Маргарета. – А ти не бійся, Оксфорде, це зі мною трапляється тільки вряди-годи. Я вже заспокоїлась. Юначе, ось мій тобі дар!

І королева зняла з себе золотого ланцюга.

– Він належав мойому чоловікові, – сказала вона. В двері постукали вдруге.

– Швидче! – сказала королева. – Ти, Оксфорде, мерщій до Діжону, а я поки знову до батька. Прощавайте, може побачимось за кращих часів – чи ж я можу тепер сподіватись? Я казала це стільки разів. Але надія – така річ, що її з грудей не вирвеш нічим.

Вона вийшла й змішалась на вулиці з юрбою. Філіпсони за нею, але повернули в інший бік. Вони пішли назад до заїзду. Там їх уже чекав післанець від бургундського герцога. Він сказав, що коли вони ті англійські купці, що везуть дорогоцінний крам до двора, йому наказано їх туди привести, щоб були цілком безпечні.

Так вони поїхали з Страсбурга. Але герцог Карло так дивно їхав і так важко було переїжджати, бо скрізь переходило військо, заступаючи путь, що аж увечері другого дня дістались вони на велике поле поблизу Діжона, де стала табором більшість Карлового військо.