Текст книги "Карло Сміливий"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

XIII

Він неодмінно вимагав

Від наших чесних земляків-купців

Багато гульденів на їх життя…

Призводить це до ворожнечі,

Кривавих чвар…

(Comedy of Errors).

Скоро на далекому обрії зайнялася зоря, Артур Філіпсон устав лагодитися до від'їзду. Йому не важко було відшукати ретельно пов'язані батькові клунки між хаотичним багажем швайцарців.

Один ляндаманів син, Ернест, допомагав Артурові. Від юнака він довідався за дорогу з Графстлусту до Ля-Ферету; вона була рівна й проста, заблудитися ніде. Скінчивши з усім, Артур розбудив батька й сказав, що все готове. Тоді відійшов до каміну.

Не дивно, що поки батько вбирався, занепокоєний Артур утупився очима в двері кімнати, де спала Анна. Його дуже цікавило, чого шукала вона вночі.

Батьків голос пробудив Артура з задуми:

– Ти, сину, прокинувся, чи ще спиш від утоми після нічної варти?

– Ні, – відповів Артур, схаменувшись, – я трошки задрімав. Ось дихну свіжим ранішнім повітрям, і все мине.

Перейшовши обережно між людьми, що покотом спали в залі, Філіпсон ще раз привітно озирнувся на солом'яне Бідерманове ложе й знов думкою з ним попрощався – «справедлива душа, щира, чесна й благородна, щасти тобі на все добре!»

«Прощай наймиліша, щира, таємнича жінко», – були думки Філіпсона-молодшого.

Вони виходять за браму. Юнакові, що їх провожав, наказали безліч привітань Бідерманові від англійських гостей і звеліли сказати, що мають надію побачитись із ним у Бургундії. Потім Артур узяв за вуздечку коня й повільною ходою повів уперед. Батько йшов поруч.

За кілька хвилин старий озвався до сина:

– Я дуже побоююсь, ми не побачимо більше ляндамана. Молодики з його товариства тільки й шукають нагоди з чогось образитись, а бургундському герцогові не важко таку нагоду їм дати. Цей чудесний чоловік хоче виклопотати Швайцарії мир, а його порушать раніш, ніж він стане перед Карлом, а хоч би й ні – чи ж дасть згоду найгордіший з усіх європейських державців слухати докори мирних селюків? Так Карло Бургундський називає наших друзів. І тоді жахлива всім війна, всім, крім Людовіка XI, французького короля, спалахне страшним полум'ям! Яка страшна зустріч! Бургундська кіннота й мов із заліза виковані горяни, які так перебивали колись австрійське військо.

– Ваша правда, батьку; я гадаю, навіть, мир порушено буде не пізніш, як сьогодні. Я одягнув панцера, раджу й вас це зробити; часу віддасте небагато, а я заспокоюсь.

– Розумію, мій сину. Але я мирний мандрівник по землях Карла Бургундського й не хочу сподіватись, де віють його прапори, на розбишак. А щодо войовничих нахилів бургундських салдатів – у наших обставинах треба скорятись.

І мандрівники спокійно прямували до Ля-Ферету. Путь їм лежала не дуже коротка.

Ля-Ферет – невеличке містечко, на горбі, височіло над усі околиці. Власне кажучи, воно не належало до володінь бургундського герцога; австрійський імператор дав Карлові містечко, як заставу, натомість чималої суми грошей. А що місцина давала велику вигоду чинити утиски швайцарській торгівлі та пригноблювати Карлові ненависних швайцарських горян, то герцог бургундський за неї вхопився. В жодному разі не дав би він згоди повернути імператорові Ля-Ферет, передову фортецю, важливу таку в боротьбі.

Невеличке містечко здавалось досить міцне, хоч фортеці навколо навряд витримали б несподіваний напад, а довгу облогу й поготів.

Цього дня проміння ранкового сонця вже понад годину сипало сяйво своє на високу фортецю, коли до східньої брами підійшов високий, худорлявий, літній чоловік. З правого боку при пасах йому висів кинджал. На шапці стирчало перо; воно, як і лисячий хвіст, у Німеччині є ознака шляхетства.

Невеликий загін, що стояв на варті вночі, миттю вишикувався, віддаючи йому честь. Арчібальд фон Гаґенбах, – це був сам губернатор, – мав похмурий, дикий вигляд, як завжди вранці. Голова йому тряслась, живчик гаряче бився, щоки були бліді, – знати знову цілу ніч перебував з чарками й пляшками. З того, як кинулись стрімголов на місця салдати, з глибокої мовчанки, що гнітюче нависла над ними, видно було, вони звикли сподіватись і боятись його гніву. Він спитуюче подивився на них, незадоволено, мов би шукаючи на кого розлютитися і нарешті спитав:

– Де лінива собака Кіліян?

Кіліян виступив уперед. Похмурий, дужий вояка, з Баварії родом, він губернаторові був за найближчого посіпаку.

– Які новини про швайцарських селюків, Кіліяне? – спитав Гаґенбах. – Своїм звичаєм, години з дві вже б мали бути в дорозі. Невже ці йолопи наслідують шляхту й до півночі бавляться пляшками?

– Заприсягаюсь, можлива річ, – підповів Кіліян. – Базельські громадяни– постачили їм силу запасів.

– Як, Кіліяне, вони зважились? Швайцарським чабанам, всупереч моїй волі…

– Ні! Базельці їх до міста не прийняли, але я довідався, вони наготували зустріч у Графслусті, цілі гори шинки та пирогів, ріки райнвейну, барила з пивом та штофи з горілкою…

– Базельці спокутують мені це, Кіліяне! – грізно сказав губернатор. – Ага, вони гадають я завсіди буду за посередника між ними та волею герцога на їхню користь? Ці свині надто зарозумілі, відколи ми взяли від них якісь паскудні дарунки більше з жалю до них, аніж із вигоди! Адже це базельське вино мусіли похапцем пити величезними квартами, щоб до ранку воно не покисло!

– Його випито, й швидко, – сказав Кіліян, – все, що можу згадати…

– Отож будь спокійний, – мовив губернатор, – вони не знають, як ціную їхні дарунки.

– Ваша милосте, – сказав посіпака, – хочте посварити бургундського герцога з містом Базелем за те, що ті хоч стороною виявили гостинність швайцарському посольству?

– Так! Хочу! – сказав Гаґенбах. – Хіба що між ними знайшлися б розумні й зуміли мене вмовити. О, базельці ще не знають славетного герцога, не знають, як карає він бунтарів, хоч би й вільного міста! Можеш поінформувати їх, Кіліяне, так, як ніхто, яка доля спіткала лієзьких мерзотників, скоро почали виявляти свій розум.

– Я скажу їм, – промовив Кіліян, – а втім гадаю, вони шукатимуть вашої приязні.

– Хай дбають за це, мені що до того; здається, здорова та ціла горлянка чогось таки варта, хоч їсти ковбасу та пити чорне пиво, а що вже казати за вестфальську шинку та ніренштейнські вина! Кажу, що перерізане горло ні на що непридатне…

– Ось я їм з'ясую небезпеку! Навчу, як запобігти вашої ласки. Хіба мені вперше?

– До діла говориш! – сказав Арчібальд. – Чого ж мовчиш про тих йолопів? Я думав, ти, як старий ловець, трохи їх пощипаєш, поки вони бенкетують?

– Ну, це справа не легша, ніж схопити до рук настовбурченого їжака! – мовив Кіліян. – Я сам оглядав Графслуст: під мурами сторожа, на мосту вартові, навколо обходи. А інакше їм доброї дали б прочуханки..

– То більше витопимо з них товщу, як приїдуть сюди! Делеґація ж пишна, з усіма дорогоцінностями, із срібними ланцюгами своїх дружин, з мідяними бляхами, з олив'яними перснями. Ет!.. Такі люди, що й часу на них гаяти не варт!

– Але є дещо краще; мене повідомили, що з ними їдуть купці…

– Якісь покидьки! – сказав Гаґенбах. – Бернці або золурнці з грубим сукном, що його ні к бісу, з полотном, більше схожим на ганчірку. Ну, а проте я їх добре роздіну. Я навчу їх! Мало, користуючись із прав вільного народу, посилати послів та депутатів, ба посольськими правами вони заховують довіз забороненого краму! Це ж образа, ошуканство славетному бургундському герцогові! Не буду я лицар та шляхтич, як їх не покараю!

– Всі підстави затримати, – на те Кіліян, – бо що ви масте доказ, ніби з ними є англійські купці, то…

– Англійські купці! – закричав Гаґенбах, і очі заблищали з радощів. – Англійські купці, Кіліяне? – зарепетував. – Кажуть в Китаї та Індії є срібні, золоті поклади… І заприсягаюсь моєю шляхетною честю, ці брутальні островитяни мають у надрах туманного острова скарби цілого світу! А їхній крам! А, Кіліяне, скажи, багато з ними коней? Ціла валка? О, мені ввижається дзенькіт їхніх дзвіночків, кращий за кожну музику.

– Валки нема, їх двоє, увесь крам на одному коні. Але кажуть, там найдорожчі тканини, мережева, футро, перлини, коштовне каміння, східні пахощі та венецьке золото…

– О! – скрикнув жаднюга, – мовчи, мовчи, Кіліяне! Все буде наше! Вони мені раз-у-раз снились, цілісінький місяць, так, так! Двоє чоловіків, не дуже високих, круглі, вродливі обличчя, добре набиті животи, мов куріпкам, добре набиті гаманці. Як сон тобі мій, Кіліяне? Що ти скажеш?

– Тільки те, що для правдивої картини треба уявити собі вкупі з ними десятків із два дужих юнаків, найсильніших з усіх, хто колинебудь бігав по скелях, стріляючи дикі кози, добре озброєних ломаками, списами та келепами, такими, які розбивають щити та дзвонять по шоломах, мов у дзвони.

– Ще краще, друже! Ще краще! – закричав Гаґенбах. – Ми здеремо шкуру з англійських крамарів, ми добре дошкулимо швайцарським бикам. Узяти з них нічого, це добре я знаю: якесь нікчемне реміння, – але чудесно, що вони ведуть англійських двоє баранів; ми пострижемо, пострижемо їх! Ну, готуйтеся! Гей! Поручику Шенфельде!

Той підійшов.

– Скільки маємо вояків?

– Щось із шістдесят, – відповів Шенфельд. – Двадцятеро на ріжній варті, а сорок у касарнях.

– Загадай зібратися! Не треба ні рогу, ні сурм! Просто накажи кожному тихо озброїтись, і всім прийти сюди до східньої брами. Оголоси: буде пожива й кожному щось перепаде.

– О, тоді вони зуміють перейти павутинням і трохи не сполохавши павука! Зараз зберу їх!

– Кажу тобі, Кіліяне, – захоплено белькотав губернатор, – кращого годі й вигадать! Карло бажає розправу вчинити швайцарцям. Відвертого наказу він не давав, не може порушати міжнародні права мирного посольства. Та гадаю, відважний слуга, що позбавить державця від різних докорів, що його вчинки можна буде назвати непорозумінням, помилкою, зробить Карлові велику послугу. Може бути про людське око мені й перепаде, а віч-на-віч… ручуся, віддарувати не забуде! Чого мовчиш, насупився? Злякався двох десятків швайцарських хлопчиськів? Ми ж маємо чудовий загін!

– Швайцарці, – відказав Кіліян, – будуть боронитись, звичайно, хоробро. Та їх не боюся, але от Карло, ви надто на нього покладаєтесь; може зразу й зрадіє, що попобили горян, можливо, дуже можливо. Але що, як гнів? Такий державець може миттю повісить неслухняних підданців!

– Таке! Що, я не знаю його?! Людовік XI зробити так міг би, але Карло – ніколи!

– Ви, ваша милосте, не менше розважливі, як і відважні, я не можу гудити ваші наміри. Але мирне посольство, англійські купці… коли правда тому, що Карло зачинає війну з Людовіком, йому найпотрібніший швайцарський невтралітет, та допомога англійського короля. Едвард пливе через море з численним військом… І те, що Арчібальд Гаґенбах збирається зробити сьогодні вранці, може підняти против Карла союзні кантони, а з англійців зробити ворогів.

– Не страшно! Карлову вдачу я знаю. І коли він, мавши стільки земель, щохвилини ризикує, аби зробити по-своєму, чого ж боятись Гаґенбахові? Він на цій справі не втратить жодного цалю землі.

– Але він має життя!

– Життя? Жалюгідне право існувати, – скільки разів я ним ризикував за мідяні монети! То чи ж стерегтимуся там, де справа стосується золота, дорогоцінностів сходу, ненецьких скарбів? Ні, Кіліяне! Ми розвантажимо англійців, Гаґенбах може напитись вина трохи ліпшого за мозельське й убере на себе парчі замість плису; та й Кіліянові не завадить дістати нове вбрання та при пасах сховати гаманця із червінцями.

– Заприсягаюсь, цей доказ важить багато. Вагання моє розвіялось, більше не заперечую. Не маю права не слухати мойого господаря.

– Поквапся! Ні, почекай, а за церкву забули. Каноник св. Павла дуже допіру гніватись зволив і щось там патякав про нас із катедри: виходить, що ми, – що звичайні розбишаки та злодії – однаково. Більше, він наважився в очі мене перестерігати. Зухвалець! От би зрубати голову! Тільки ж герцог… треба бути обережним,

– Цей каноник небезпечний, – сумнівно похитав головою Кіліян, – його дуже слухає нарід…

– Дарма! – закричав Гаґенбах. – Я на нього маю намову. Мерщій шли по нього. А тоді, доки зберемо всі сили, постав стрільців перед фортецею та біля брами, пусти салдатів у будинки, що обабіч стоять, на вулиці понаставляй возів, щільно перев'язаних, – немов випадково з'їхались. Найодчайдушніших молодців посади на возах та заховай попід ними. Скоро увійдуть купці та їхні колі – зразу підняти моста та засипати стрілами тих, хто лишиться зокола. Тоді звелиш сторожі оточити тих, хто опиниться в місті. Забрати зброю – і тоді, Кіліяне…

– І тоді, – повторив той, – ми як справжні лицарі потрусим англійські коші,

– І як спритні ловці, – докинув Гаґенбах, – наточимо крони з швайцарців.

– Вони битимуться на смерть, – зауважив Кіліян, – над ними керує Донергуґель, той, кого прозивають Бернський ведмідь. То одчайдушний ватажок.

– Чудово! Друзяко, краще ж цькувати вовки, ніж різати вівці. З нами ж ціла залога! Е, сором, Кіліяне, ти боїшся? Вперше бачу!

– І ні трохи не боюсь. Але швайцарські келепи та двоєручні мечі, це вам не забавка. Пустіть на цей напад усю залогу, – хто ж боронитиме інші ворота, хто ж відстоїть міські мури?

– Інші ворота ти зачиниш, – провадив далі Арчібальд, – і принесеш ключі. З міста жодної людини не пускати. Громадянам накажи взяти зброю до рук, боронитимуть мури. Обов'язок свій вели виконувати добре, інакше скажеш, я стягну з них чималеньку пеню.

– Вони нарікатимуть. Кажуть і так, що хоч місто герцогові застава, але краяни не підданці, не мусять виконувати військової служби.

– Брешуть, підлі боягузи! – зарепетував Гаґенбах. – Що досі до них не вдавався, то тільки тому, що ставлюся з призирством. Та й тепер їх не кликав би, коли б справа поважніша, а не стояти на варті. Хай будуть слухняні, коли хочуть боронити себе та свої родини.

Арчібальд почув ззаду кроки. Розлючено озирнувся й стрінув похмурий, докірливий погляд каноників.

– У нас тут справи, отче! – сказав губернатор.

– Я з'явився, бо мені так наказано.

– А-а! Пробачте, шановний отче. Справді посилав я по вас. Благословіть на діло, що має статись уранці, на ньому ми добре розживемось.

– Сподіваюсь, ви не забули наших святих остільки, щоб просити їхнього благословлення на діла, яким найчастіше віддаєте увагу! Дозвольте додати, що хоч з поваги до звичайности, ви не можете пропонувати служителеві олтаря молитись за успіх грабунків.

– Розумію вас, отче, – відповів хижак, – і зараз доведу. Як герцогів підданець, ви мусите молитись про успіх усіх його справ, які базуються на справедливості. Ми шукаємо допомоги сеятих та допомоги вашої нині в такому ділі, що може трохи ухиляється від прямої стезі, може трохи двозначне… але невже ви гадаєте, що ми вас утруднятимем без належної нагороди?! В жодному разі! Я урочисто зобов'язуюсь, коли нам пощастить, принести в дар св. Павлу покрова на олтаря та срібну чашу; богородицї – атласу на ризу та намисто з перлин, а вам, отче, двадцять англійських монет за ваші молитви. Ми бо самі недостойні молитись, ми грішні. Тепер, канонику, розуміємо ми один одного? Бо я не маю часу. Знаю, ви лихої думки за мене. Але чорт не такий страшний, як його звичайно малюють.

– Чи ми розумієм один одного? – перепитав каноник, – Гай-гай! Я маю сумнів, і гадаю цього не буде ніколи. Хіба ви не знаєте, що сказав св. Бертодьд невблаганній королеві Агнесі, як та жорстоко покарала за вбивство свойого батька, Альберта…

– Я? – ні! – відказав Гаґенбах. – Я ніколи не читав літописів за імператорів, не знаю леґенд про святих, а тому, як пропозиція моя недоречна, не тратьте сил. Я не маю звички набиватися з моїми подарунками та благати попів, щоб вони їх приймали!

– Ні, слухай слова святого мужа, – промовив каноник, – настануть часи, можливо чекати й недовго, ти охоче послухав би тоді того, що нині так рішуче відкидаєш.

– Ну, то кажи, тільки хутчій. І пам'ятай, що коли ти можеш лякати нарід, не означає, ніби можеш нагнати страху на таку людину, як я,

– Ну, так знай, – почав каноник: – Агнеса, дочка забитого Альберта, проливши ріки крови з помсти за вбивство, кінець-кінцем заснувала Кенінсфельдське аббатство. Щоб надати більшої слави, більших святощів, вона сама подалась до пустелі, просити благочестивого старця, хай він зглянеться на неї та оселиться в манастирі. Але що він сказав? – пам'ятай і тремти! «Йди геть, – промовив святий. – Святим не можна служити, покропивши руки в крові»…

– Годі! Годі! – скричав Гаґенбах. – Мені не страшно, але час не чекає. Ну так згода, чи ні? – Очі налилися кров'ю. – Кажи, отче!

Враз обличчя каноникові зовсім змінилося, немов його осяйнула нова думка.

– Сорок золотих монет, – байдуже кинув каноник.

– Гаразд! Тільки іншим разом так довго не розводься. А тепер – іди!

Каноник повернувся, підійшов до дверей, тоді озирнувся. Гаґенбах стрінувся з ним очима й відступив з жахом…

Поки той вийшов, Гаґенбах наказав принести бургундського вина. І в ту мить, коли він віддавав Кіліянові келиха, вартовий на вежі засурмив у ріг, сповіщаючи, що до брами під'їжджають чужинці.

XIV

Я хочу боротись, доки ворог мій

За мене дужчий буде…

(The Tempest).

– Щось сурмить він тихо, – сказав Гаґенбах. – Хто наближається,

Кіліяне?

– Двоє чоловіків із конем. Либонь купці.

– Купці? З глузду з'їхав! Де ж ти бачив, щоб англійські купці та ходили пішки? І хіба ж підвезе їхній крам один кінь?! То мабуть злиденні цигани, або ті люди, що їх французи прозивають шотляндці. Ось я їх помордую за жебрацькі гаманці!

– Не кваптеся! – відповів Кіліян. – Маленький вантаж може містити в собі найкоштовніші речі. Заможні, чи бідаки, однак, напевно скажу, то вони. Старший, – поставний, смаглявий, десь літ на п'ятдесят п'ять, в бороді має трохи сивизни; молодший років двадцять два – двадцять три, височенький, нівроку, вродливий, з яснорусявими вусами.

– Пускайте! І ведіть до митної фольтер-камери, до вежі!

І сам зараз же подався туди. Це була кімната у величезній вежі над східньою брамою. Тут лежали кліщі та різне знаряддя, що ним жорстокий Гаґенбах мордував полонених. Він увійшов до ледве освітленої кімнати, високої, з готичною стелею, де притято мотузи та линви. Страшне видовисько являло собою приладдя до тортурів з іржавого заліза, що висіло по стінах та розкидане було на підлозі.

Невеликий промінь падав на високого смаглявого чоловіка, що сидів у найтемнішому кутку. Правильні риси, обличчя, навіть, вродливе, але надзвичайно суворе. Мав червоне вбрання на собі, а навколо лисої голови кучерявилось густе чорне волосся, подекуди сиве. Він чистив та гострив широкого двоєручного меча, якогось особливого, багато коротшого за ті, що їх звичайно уживали швайцарці. Так поринув був у роботу, що аж здригнувся, коли зненацька заскрипіли величезні двері; меч йому випав із рук і важко гупнув на; кам'яну підлогу.

– А, кате, готуешся? – сказав Гаґенбах.

– Кожну мить мушу бути напоготові. Але в'язень неначе недалеко; бачте, падає меч.

– Відгадав! Злочинці близько. А передчуття тебе зрадило. То нікчемні люди, з них стане й доброго мотуза; меч твій жадає самої шляхетної крови.

– Ото кепсько! – обізвався кат. – Я сподівався, ви зробите з мене сьогодні шляхтича.

– Чи ти при умі? – скричав Арчібальд. – 3 тебе – шляхтича!

– Атож! Чому б ні? Моє ім'я, здасться, на те цілком заслуговує. Чого ви дивуєтесь? Коли кат виконав тяжкий обов'язок над дев'ятьма злочинцями, відрубавши кожному голову одним замахом, чи ж не слід звільнити його від податків та подарувати шляхетську грамоту?

– Закон справді так каже, та це глум! Хто ж бере закони поважно? Я не чув ніколи таких вимог. Кат подивився на нього.

– То більша слава, – сказав, – тому, хто перший вимагає нагороди, на яку заробив гострим мечем та вправною рукою. Я Франціск Штейнергерць, буду з моєї верстви – перший шляхтич, я покажу тропу на той світ ще одному імперському лицареві.

– Ти ж завсіди на мене працював, адже так?

– При кому ж іншому я б міг мати таку постійну роботу? Я виконав усі ваші карні вироки над злочинцями. З того часу, як навчився вживати нагая, брати на тортури, тримати вірного меча, ніхто не скаже, що я не влучив з першого разу. Трістам Опіталь [4]4
  Відомий кат давніших часів


[Закрыть] та його славетні співробітники – діти передо мною в цьому мистецтві!

– Так, з тебе не абиякий майстер. І невже я нині, коли шляхетна кров трохи чи не диво в цих країнах, де селяни верховодять лицарями та баронами, – так багато вилив її?

– Я можу прочитати реєстра з іменнями й титулами, – урочисто виголосив Франціск.

Він витягнув пергамента.

– Граф Віліям Ерверсгоє – моя перша спроба,

– Пам'ятаю – він упадав біля моєї коханої.

– …помер року 1455-го…

– Років не згадуй!

– Другий – фон Штокенброґ…

– Він забрав у мене череду рогатої худоби! – зауважив Гаґенбах.

– …Людвіг фон Різенфельд…

– А, він закохався в моїй дружині!..

– …Троє юнаків з Лямербурґу – ви одного дня відібрали їхньому батькові всіх трьох дітей.

– Він відібрав мені маєтки – ми поквитались! Ну, досить. Я рахункові вірю й так, хоч їх трьох маю за одного.

– Несправедливо. Мій меч мусів тричі зніматись угору…

– А сьогодні не дуже розгуляєшся: купці, прості люди не заслуговують на таку велику честь. Твоє шляхетство ще трохи зачекає…

– Ой, а мені так снилося, ніби ви дарували цю милість…

– Запий сподіванки вином і забудь!

– Ба ні! Перед полуднем пити не годиться. Ще руки тремтітимуть, а я ж вам потрібен.

І Франціск підняв свого меча, з пошаною стер з нього порох і спершись на зброю двома руками став у кутку страшної кімнати.

Двері розчинилися знову. Попереду йшов Кіліян, за ним – кілька вояків вели обидвох Філіпсонів. Руки їм поперев'язувано мотузами…

– Подайте стільця! – і губернатор поважно сів перед столом, де лежало все потрібне до писання.

– Хто вони, Кіліяне, й навіщо зв'язані? Той низенько вклонився.

– Як зволите, ваша милосте. – Тепер його тон був не той, товариський, а улесливий, запобігливий. – Ми вважали за потрібне забрати в них зброю, ведучи перед ваші очі. На вимогу юнак учинив опір. Мушу, проте, визнати, він одразу віддав зброю, як це наказав йому батько.

– Брехня! – скричав Артур. Але батько зробив йому знак і він замовк.

– Сер, – мовив Філіпсон, ми, чужинці, не знаєм законів вашої фортеці. Англійці не терплять зневаг. Сподіваюсь, ви це пробачите, дізнавшись, як нас брутально схопили. Син молодий, гарячий, кинувся до зброї; на мій знак спинився і навіть не встиг витягнути меча. Щодо мене, я купець і звик підкорятися законам та звичаям тих земель, де торгую. Ми у володіннях бургундського герцога, і я певен, закони його справедливі. Він могутній і вірний союзник Англії і я нічого не боюсь під обороною його влади.

– Гм! – сказав Гаґенбах. Його трохи збентежила впевненість старого англійця. Опріч того пригадав, що Карло Бургундський, коли його не опановував пристрасний запал – як у справах з швайцарцями – любив, щоб мали його хоч і за суворого, але справедливого державця.

– Красно говорите, коли ж такі слова не можуть виправдати поганих учинків. Підняти меча проти герцогських салдат!

– Ви надто берете до серця цілком зрозумілу поведінку. Що ж, як суд суворий – опір мечем треба покарати штрафом. Ми заплатимо!

– От іще дурний баран, – тихенько сказав катові Кіліян, – сам підставляє свою вовну.

– Навряд це допоможе викупити йому свою шию!

– Щось наш губернатор себе сьогодні зраджує, – посміхнувся Кіліян.

Тимчасом їхній начальник почав хитрий допит про справи купців у Швайцарії, зв'язок з ляндаманом, причини подорожі до бургундського герцога. Філіпсон спокійно на все відповів, крім останнього пункту. Сказав, що їде до Бургундії в торговельних справах; – в розпорядженні губернатора крам, і той може звідти взяти скільки заманеться, – як на це дозволяє відповідальність перед державцем. А справа з герцогом – таємнича, загалом щодо торгівлі – у ній беруть участь ще інші люди, тому Філіпсон мовчатиме.

– Самому герцогові, – рішуче додав, – я скажу в чому річ. А хто вчинить що лихе мені та синові, матиме справу з герцогом!

Гаґенбах трохи стерявся. На нього справив вражіння Філіпсонів настрій. Він кілька разів удався по пораду до пляшки. Філіпсон подав губернаторові папірця із зареєстрованим крамом. Жаднюга Арчібальд аж затремтів, такі коштовні речі було в ньому зазначено. Посидів, подумав, потім підвів голову й озвався:

– Мусите знати, що з герцогової волі жодного швайцарського краму перевозити через його землі не можна. А ви призналися сами, що деякий час перебували в цій країні й навіть подорожували вкупі з швайцарськими депутатами. Тоді е причини гадати, ніби дорогоцінні товари, певніше, належать їм, ніж такому бідному чоловікові, на якого ви виглядаєте. Коли б я хотів пристати на грошевий викуп – триста золотих монет сума невелика; а тоді можете забиратися з вашими товаришами геть, де хочте, крім Бургундії.

– А проте саме до Бургундії, до герцога я мушу їхати. Коли не потраплю туди, моя подорож даремна, і герцог ніяк не подякує: тим, хто зважився стати мені на перешкоді. Повідомляю вас, у такому випадкові: герцог чекає на мене. Нема сумніву, він розшукуватиме, хто мене спинив.

Гаґенбах мовчав. Він дошукувався способу задовольнити свою пожадливість, нічим не ризикуючи.

За кілька хвилин додав:

– Ти, друже, тримаєшся рішуче. Але ж я маю додержуватися наказу не пропускати з Швайцарії краму. А що, як я візьму під варту коня з вантажем?

– Чинити опору не буду. Як хочте – я дам відчит герцогові.

– І не забудеш згадати, що Арчібальд Гаґенбах дуже суворо виконує герцогові накази?

– Слово чести, я скаржитись не буду!.. Дайте тільки мені назад мої власні гроші, я доїду до герцога, а про речі мені зовсім байдуже. Той неймовірно похитав головою.

– Коли люди говорять у такому стані, як ти, їм не можна вірити. Що саме везеш, оте, що мав дати самому герцогові?

– Не знаю. Пакунка запечатано!

– Коштовне?

– От не скажу вам, – відповів Філіпсон. – Мені відомо, герцог це дуже високо цінує. Але ви, мабуть, знаєте, що державці часто платять величезні гроші за дрібниці.

– Де він? Але стережись. Глянь на ці речі, що, навіть, німого примусять подати голос і пам'ятай: ти в моїй владі!

– Але я нічого не боюсь і знесу все, – відповів Філіпсон спокійно.

– Згадай, я зможу звеліти тебе обшукати!

– Я чудесно розумію, що мушу скоритись. Щоб не дати вам жодного приводу виправдати насильство до беззахисного мандрівника, скажу, що герцогський пакунок у мене на грудях.

– Виймай!

– Мені зв'язано руки, – не дають мотузи та моя честь.

– Видери, Кіліяне, в нього пакунка!

– О, коли б я міг боронитись! – скричав Філіпсон. – Швидче вирвали б мені серце. Але ж я прошу всіх присутніх бути за свідків, що печатка на пакункові ціла в ту мить, як мені силоміць його відбирають! – закричав він до салдатів, що за них зовсім забув Арчібальд.

– То ти так, собако?! – розлютився губернатор. – Хочеш підбурити проти мене моїх підданців? Кіліяне! виведи салдат звідціля!

Кіліян саме виймав пакунка й подав його Гаґенбахові. Той похапцем сховав його під убрання. Вояки повиходили геть, але повільно, озираючись назад.

– Ну, друже, – почав знову Гаґенбах, – тепер нас поменшало. Кажи відверто, що в цьому пакункові та від кого він?

– Коли б уся залога вдерлась сюди до кімнати, я однаково повторив би те, що сказав. Що в пакункові, – мені не відомо, а особу, яка його посилає – не назву.

– Може бути, твій син балакучіший!

– Він не може сказати того, чого аж ніяк не уявляє.

– Ви хочте тортурів? Ось я розв'яжу вам язика. Я бачив багатьох, які дивлячись, як ламають руки та ноги їхнім дітям, поступалися:

– Спробуйте, – промовив Артур, – я зумію стерпіти.

– А я зумію зберегти свою твердість, – додав його батько.

Арчібальд Гаґенбах крутив у руках великого пакунка; він лютився. Воскова печатка на тоненькій обгортці з тафти, перетягнутій шовковою ниткою, ховала, видимо, від ненажерливих очей якусь коштовну річ.

Нарешті він звелів Кіліянові знову гукнути на вояків і відвести їх до в'язниці.

– Вкиньте їх окремо, поодинці, й добре стережіть.

– Будьте всі мені свідки! – скричав Філіпсон, – що губернатор забрав у мене пакунка, призначеного повелителю його та державцеві, бургундському герцогові.

Гаґенбах задихався з люті.

– Хіба ж не мусів його відібрати? – закричав. – Може там ховається який замах на життя світлого державця. Отрута! І ми, що боронимо, так би мовити, браму до володінь його величности, бургундського герцога, не пропустимо тих, хто може позбавити Европу слави її лицарства, Бургундію – державця, а Фландрію – батька. Ні! Вояки! Ведіть їх до тюрми, найтемнішої, найглибшої, посадіть окремо й поставте добру сторожу. Тут якась змова з Берном та Золурном.

Арчібальд Гаґенбах скажено репетував, увесь червоний од гніву, поки кроки вояків з полоненими, поки брязкіт зброї затихли. Тоді раптом зблід, насупив брови, чоло вкрили зморшки; притишеним голосом він казав:

– Кіліяне, стоїмо ми на слизькій дошці, і під ногами – бурхливий та шалений потік. Що чинити?

– Йти вперед упевнено й обережно, – відповів хитрий Кіліян. – Який жаль, що вояки побачили пакунка! Та що там згадувати, пакунок ваш, і вас неодмінно будуть обвинувачувати в насильстві й сваволі. Хоч і верніть його з цілою печаткою, однаково кожен запевнятиме, ніби ви її підробили. Отож, гляньмо, що там усередині, тоді й знатимемо, якою ступати. Незвичайна дорогоцінність, я певен, коли купець так легко відмовлявся від усього краму, аби не заглядали сюди.

– Може, важливі політичні папери від Едварда англійського до нашого герцога?

– Хай так, хай і так! Що ж з того – ми надішлемо їх до Діжона. А може, – прошепотів, схилившись над Арчібальдом, – може Людовік XI французький король заплатить за них щирим золотом?

– Сором, Кіліяне! Це ж як, продаватиму таємниці мойого державця французькому королю? Краще понесу свою голову на шибеницю!

– Та невже? А мені відомо, що ваша милість…

Кіліян спинився, побоювався розгнівати свойого повелителя.

– Грабує герцога, не вагаюся хотів ти сказати? – дурню! Я беру свою пайку з мита з герцогової волі, і це цілком справедливо. Бо ж і собака і сокіл дістають свою пайку із здобичі. На те я губернатор, і герцог, який мене тут настановив задовольняти свій гнів, а мою кешеню, не буде мені тим докоряти. До того ж на цілу Ля-Феретську округу я герцоговий представник. Я розпечатаю пакунка, бо призначений йому, він належить також разом з тим і мені.

Він ніби сам себе переконував. Перерізав мотуза, зняв матерію: перед ними маленька скринька.

– Щось дуже коштовна тут річ, коли так мало місця вона забирає.

Відчинив. У скриньці – розкішне намисто, й ціни йому зразу не визначиш.

Губернаторові очі хижо засвітилися. Обидва мовчки радісно подивились один на одного.

– Впертий віслюк мав підставу сперечатися. Я б і сам хвилини з дві терпів би тортури, аби не розлучатися з отаким намистом.