Текст книги "Карло Сміливий"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

XXVIII

Веселою людиною він був.

Сніг старощів на нього впав. Але

Його байдужим не зробив… Мозок

Був повний привидів, шалених, диких…

Так сонце, що сіда, – на льодовик

Кида проміння, – і холодну кригу

Малює тисячею барв…

(Старовинна комедія).

Артур де-Вер, або молодий Філіпсон, спокійно, але дуже повільно посувався до Провансу.

В Льотарінґії, де стояло військо Карла Бургундського та блукали різні волоцюги, подорожувати тоді було дуже небезпечно. Доводилось раз-у-раз збочувати з битого шляху.

Артур мав великий досвід і знав, що не треба покладатися на провідників. Але – цьому, Тібо, що був родом з Провансу, юнак бачив, вірити можна. Дорогу знав надзвичайно добре й до обов'язку ставився якнайсумлінніше. Артур дуже з ними потоваришував, як молодий купець Філіпсон; і Тібо йому розповів усе за Прованс, за веселого короля Рене.

Він його дуже вихваляв, казав, що той справедливий, сумирний, що його кавалок землі є притулок усім лицарям та співцям. І в цих словах було багато правди.

Народжений від королівської крови, Рене протягом цілого життя не міг доскочити тих земель, що йому належали. З королівств, на які він мав право, не лишилось жодного в його руках, опріч графства Провансу. Чарівний тихий край, але зменшений з однієї сторони Францією, що забрала частину за гроші, видані на особисті потреби короля, а з другого боку – Бургундією: вона дала була колись викуп, як короля Рене було взято в полон. За молодощів він кілька разів воював, силкуючись повернути собі землі, та йому завжди не щастило, дарма що хоробрий був та відважний. Але особливого вражіння на нього це не справляло. Він весело жив собі з піснями та віршами, з музиками та ловами – і, навіть, родинні втрати не завдавали йому великого горя. Був уже зроду такий веселий та спокійний. Багато дітей повмирало йому. Потім він заплутався в нещастях своєї дочки, мусивши раз-у-раз діставати їй гроші. Можливо, старий король не стільки лиха зазнавав через ці гроші, як від того, що довелося Маргарету прийняти до свойого двору назад. Вони не могли вкупі помиритися. Горда королева, плачучи над втраченим престолом та друзями, не могла стерпіти веселощів та розваг, які буяли в палаці старого короля. Іще одне лихо мав Рене: Іоланда, дочка його від першої дружини, Ізабели, передала одержане від матері право на Льотарінзьке герцогство свойому синові Феррандові де-Водемонові. То був розумний та сміливий юнак. Але бургундський герцог вдерся до цього герцогства й заволодів ним, вважаючи, що належить йому за правами з чоловічої сторони. І нарешті, наче мало йому лиха з двома дочками – Рене довідався, що Людовік французький та його брат у других бургундський герцог змагаються потайки за ту невеличку частину Провансу, що її він, король Рене, посідає.

А проте король бенкетував, танцював, співав, писав вірші, малював і намагався, щоб його народові весело жилось.

Артур із провідниками опинилися у володіннях цього короля. Була пізня осінь – південно-західня частина Франції тоді не дуже привабна. Одноманітні дерева сохнуть, а листя схоже на спалений спекою ґрунт, і земля тоді виглядає похмура та неплодюча.

Країна взагалі мала особливий вигляд. Скрізь добре зберігалося старовинні пам'ятники, все що лишилось гарного, художнього – король Рене ретельно реставрував. І звичаї помітно інакші. Чабан виганяв стару, наспівуючи любовних баляд, а худоба немов почувала всю красу музики. Артур іще помітив, що прованські вівці чабан не підганяв, вони слухняно й вишикувано слідкували за ним і починали скубти травичку тільки тоді, як повернувшись до них обличчям той грав на сопілку якунебудь пісню.

Але що найбільше здивувало Артура – ніде не було видно жодного салдата, жодної людини зі зброєю. В Англії ніхто не виходив із дому без меча, лука та списа. В Німеччині й милі не переїдеш битим шляхом, щоб не стрінути в хмарі куряви пера та блискуче військове озброєння. Навіть у Швайцарії горянин, ідучи десь милі за дві, обов'язково брав келепа та меча. А тут, у Провансі, панував мир, немов би всі пристрасті приборкував геній музики. І коли час од часу їм трапляв верхівець – був він з лірою.

– Мир, – промовив оглянувшись навколо Артур, – чудесна річ! Але його легко вкрасти, коли рука та серце не напоготові його боронити.

Перед мандрівниками виростало старовине місто Ей, де перебував король Рене.

Англієць запитав Тіба, чи він повертає назад.

– Мені наказано, – відповів провідник, – лишатися в Еї, доки будете там ви: і я мушу тримати всіх, – він показав на решту мандрівної варти, – може вам навіщо будем потрібні. Я пошукаю приміщення, а тоді з'явлюся до вас. Я пропоную роз'їхатись тільки тому, що вам це потрібно.

– Так! Я мушу негайно їхати до двору. Чекай мене за півгодини на вулиці біля водограю.

– Але коли ви шукаєте короля Рене, – він тепер прогулюється там. де камін. Ви не бійтеся, можете підійти. Він ласкаво приймає.

– Але його придворні не пустять мене до палацу!

– До палацу? – запитав Тібо. – Якого палацу?

– До палацу короля Рене… Якщо він гуляє там де камін, виходить – у палаці…

– Ви мене не зрозумили, – засміявся Тібо. – Ми називаєм «каміном» короля Рене ось цей вузький вал. Він лежить між двома вежами на південь і закритий з усіх інших сторон. Там він любить гуляти прохолодними ранками, як от і сьогоднішній. Він каже, що ці прогульки живлять його поетичний геній. Ви підійдіть до нього, і він охоче поговорить з вами, звичайно, коли в ту мить не складатиме вірші.

Артур не міг не посміхнутися, уяв'ивши вісімдесятилітнього старого короля, в небезпеці, який зазнав стільки лиха, – на прогулянці, з віршами…

– Йдіть сюдою навпростець, – сказав Тібо, – там незабаром побачите нашого доброго короля та сами розміркуєтесь, чи можна до нього підходити.

Артур нічого не сказав, охоче користуючись із нагоди подивитись на доброго старого Рене, раніш, ніж його королю рекомендують.

Обережно підійшовши до того місця, де любив уранці гуляти Рене, який, як нам каже Шекспір, мавши титул короля неапольського, єрусалимського та обох Сіцілій був не багатший за доброго англійського фармера. Артур міг добре його розгледіти.

Перед ним був старий з таким сивим волоссям та довгою бородою, як і швайцарський депутат; але рум'янцем палали свіжі щоки, а в очах горіли вогні. Одяг мав надто вишуканий, як на його роки. А впевнена та легка хода примушувала забувати його сивизну. Старий король тримав у руці маленького зошита та олівця і, здавалось, нічого більше не бачив, хоч трохи нижче навколо нього стояли люди.

Деякі вбранням та загальним виглядом скидались на трубадурів, – в руках тримали скрипки, ліри та арфи. Були тут і перехожі; йдучи в справах своїх, нашвидку поглядали на короля, на таку людину, що звикли бачити щодня, але кожен знімав шапку та вклонявся з повагою.

Рене нікого не помічав, то прискорював, то тишив ходу, щось записував, всміхався, іноді в запалі стрибав, а то раптом поринав у задуму. Коли він випадково кидав погляд на юрбу, вітав нарід ласково, відповідаючи на поклони, коли їх помічав.

Нарешті король угледів Артура й побачив одразу, що то чужинець. Рене покликав пажа й щось прошепотів. Тоді юнак увічливо підійшов до Артура й сказав, що король хоче з ним говорити.

Англієць пішов, хоч і не уявляв собі гаразд, як поводитись перед таким давним державцем.

Коли він наблизився, Рене вдався до нього ласкаво, але велично, і Артур раптом відчув до нього багато більшу повагу, ніж на те сподівався.

– Я бачу, ти, юначе, чужинець. Як на ймення тебе, та яка справа дає нам приємність побачити тебе тут?

Артур мовчав. Старий прихильно витнув головою:

– Скромність є добрий дар. Ти, либонь, починаєш веселе життя співів та музик і тому з'явився сюди?

– Я не шукаю чести бути трубадуром! – відповів Артур.

– Вірю тобі, – сказав король, – бо вимову маєш північну, або нормано-французьку; так розмовляють в Англії та по інших землях, де мова ще не зовсім чиста. Але може ти співець із загірніх країн? Ми з охотою слухали їхні сміливі та дикі співи. Вони щось мають таке, що запалює серця, мов звуки сурм.

Увага вашої величности цілком слушна; я чував співців моєї батьківщини, але сам їм не наслідував ніколи. А тепер я приїхав з Італії.

– Може ти присвятив своє життя малюванню? Коли так, знай, ти стоїш перед монархом, який кохається в цьому, як і в прекрасній Італії.

– Я англієць, ваша величносте; рука моя надто звикла до лука, меча та списа, щоб грати на арфу чи тримати пензля.

– Англієць? – запал Рене трохи зменшився. – А яким побитом тут? Давно вже між Англією та мною немає дружніх стосунків.

– Ось через те саме я тут, – сказав Артур. – Я приїхав засвідчити мою повагу вашій дочці, принцесі Маргареті Анжуйській, що її я та інші вірні англійці визнаємо за нашу королеву.

– Ех, добрий юначе, – мовив Рене, – тебе мені жаль. Коли б Маргарета була слухалась мене… не пролилося б ріки крови її благородних та хоробрих прихильників.

Король, здавалося, хотів ще щось додати, але утримався.

– Йди до мене, до палацу, спитай там гофмаршала де-Сен-Сіра. Він дасть тобі змогу побачитись з Маргарет, якщо вона зволить тебе прийняти. А коли ні – повертайся до мене. Ти міг би, гадаю, зробити великий успіх у моїх улюблених науках… Ось я придумав простий, але високовчений мотив.

Король взяв струмента й намірявся заграти юнакові свою баляду. Але Артура охопив сором. Той тяжкий сором, що його зазнають чесні люди, коли їм доведеться бути за свідків чийого вихваляння. Одно слово, Артурові стало соромно за короля неапольського, єрусалимського та обидвох Сіцілій, і він кваплячися відійшов. Рене здивовано подивився навздогінці, але взяв це на карб англійського виховання.

– Збожеволів старий! – сказав Артур. – Дочку скинуто з престола, землі розпорошено, винищується рід, унука позбавлено спадщини… а він здурів із своєю музикою! Довга сива борода – я гадав він хоч трохи схожий на Миколу Бонштетена, але старий швайцарець – Соломон проти нього!

З такими думками Артур дійшов того місця, де мав знайти Тіба. Той стояв біля водограю. Сказав, що всіх розташував і що Артура можна провести до палацу.

Палац вражав своєю красою. Передня частина складалася з трьох веж римської архітектури – дві на кожному розі, а третя, мавзолей, належала до цілої будівлі. Ця була особливо гарна. Долішня частина квадратова, немов правила за підставу горішній, круглій, з гранітних колон. Навпроти цих решток римської побудови – сторіччя V чи VI-го, височів двома сторіччями пізніше збудований палац давніх прованських графів.

Артур здивовано спинився навпроти дверей, завжди відчинених, де міг кожен зайти. Хвилину подивившись навколо, юнак підійшов до старого, який стояв біля дверей, і запитав де можна знайти гофмаршала. Той увічливо дав йому пажа, і за дві хвилині Артур опинився в кімнаті перед старим приємним гофмаршалом. Ніколи не бачивши Артура, він проте одразу його пізнав.

– Ви розмовляєте північно-французьким говором, маєте біляве волосся, та й шкіра вам біліша проти тутешніх краян, і ви питаєте королеву Маргарету. Очевидячки, ви англієць, її величність тепер у манастирі, і коли вас звуть Артур Філіпсон, я маю наказ вас одразу до неї привести, тобто раніше почастувавши від імени мойого державця.

Артур хотів заперечувати, але той не дав змоги:

– їжа ніколи не вадить справам. Я сам попоїм із гостем королеви та вип'ю пляшку старого вина.

Частування наготували так швидко, що Артур побачив, гостинність в палаці Рене є на першому місці. Пироги, дичина, смачна кабаняча голова та інші ласі страви з'явились на стіл і гофмаршал гостинно Артура частував.

– Їжте добре, юначе, бо навряд чи пообідаєте, поки зайде сонце; добра королева так сумує, що живиться самими зітханнями, а задовольняє спрагу слізьми. Але я гадаю вам потрібні коні, до неї сім миль.

Артур відповів, що провідника та коні він має, та попросив дозволу рушати. Гофмаршал провів його до дверей. Внизу стояв Тібо з новими кіньми з королівської стайні.

– Вони наші, бо ті стомилися. Добрий король Рене ніколи не бере назад коня, даного гостеві; може бути саме тому його величність та ми дуже часто мусимо ходити пішки.

Гофмаршал попрощався з Артуром і мандрівники рушили в путь.

На Артурове запитання, де саме є королева, Тібо пишаючись показав йому на гору, заввишки три тисячі футів.

Тоді Тібо запитав, чи знає Артур. чого королева переїхала до манастиря.

– Обіцянку дала, – відповів Артур, – це знає цілий світ!

– А вся столиця гомонить про інше! Я б сказав вам справді істину, коли б ви не образились.

– Кажи, тільки стримуй свої вислови!

– Добрий король Рене, сумуючи, що дочка так побивається, ужив усіх зусиль, щоб її розвеселити. Влаштовував свята, збирав співців та трубадурів, по цілій країні лунали веселощі. Але королева замкнулась у себе й рішуче відмовилась приймати навіть свойого батька.

– Не дивно, – зауважив Артур: – як вона з ним не збожеволіла!

– І королева так розсердилась, коли сам король, бажаючи розважити її, виконував головну ролю якогось видовиська, вдаючи царя Соломона з кумедними придуркуватими рухами, що силоміць продерлась скрізь юрбу, вихорем промчала вулицями, та скакала чимдуж до гори, де стоїть манастир. Там і залишилась.

– Це сталось давно?

– Минуло три дні. Ну далі нам їхати верхи неможливо! Он бачите, манастир між двома високими кручами, до нього є тільки одна дорога.

– А ти що робитимеш з кіньми?

– Ми відпочинем у заїзді, тут неподалік. А ви поспішайте! На заході збираються хмари, може нахопитися буря, коли ви не сховаєтесь вчасно.

Артур стрімкою кам'янистою тропою поліз на гору. За годину він був на вершині. Біля манастирської брами стояв чоловік. Артур сказав, що він є англійський купец Філіпсон і хоче засвідчити пошану королеві Маргареті. Його провели до вітальні. Артур вийшов на балкон і побачив під ногами безодню, принаймні, на п'ятсот футів завглибшки. Вражений, здригнувся й перевів очі в далечінь, де погасала вечірня заграва. Червоне проміння освітлювало горби та долини, луки, ниви, міста та замки між деревами, високі кручі та струмки.

А з другої сторони краєвид немов Артурові загрожував. Чорні хмари насувалися небом, розлягалися дикі звуки, мов стогін чи рев у печерах гори, насувався гнів далекої бурі. Артур дивився і розумів, чому ченці вибрали це місце – напрочуд дика краса!

Артур майже забув про свою справу. Він опам'ятався, побачивши перед собою Маргарету. Не знайшовши його у вітальні, вона нетерпляче вийшла на балкон.

Королева мала на собі чорну сукню без жодних прикрас; вузька золота стрічка перев'язувала їй довге чорне волосся, що вже починало сивіти. З-за стрічки стриміло чорне перо та червона троянда – символ лянкастерського роду.

Кожному іншому післанцеві добре б перепало, що він не був на місці, коли ввійшла королева. Але Маргареті Артур нагадував улюбленого померлого сина. Вона любила Артурову матір, мов сестру.

Тодішнім звичаєм Артур став перед нею на коліна; вона ласкаво його підвела та почала розпитувати про доручення та новини з Діжона.

Потім вона запитала, якою дорогою герцог Карло посунув із своїм військом.

– Як казав начальник його артилерії, – відновив Артур, – до Невшательського озера; біля його берегів герцог Карло має намір напасти на швайцарців.

– Упертий! – скрикнула королева. – Невже твій батько радить мені віддати рештки моїх земель та за кілька тисяч монет останній скарб мойого рода цьому гордому егоїстові Карлові Бургундському?

– Я б погано виконав моє доручення, коли б лишив вам цю думку. Батько добре знає жадобу бургундського герцога до завоювань. А проте, він гадає, що Прованс однаково по смерті короля Рене а може й раніше перейде до герцога Карла або французького короля. Мій батько, вояка та лицар, сподівається на велику допомогу, коли матиме засоби вийти до Великобританії. Але ви маєте вирішити.

– Юначе! – сказала Маргарета, – мені тьмариться розум.

І мов несила їй більше стояти, вона схилилась на кам'яну лаву, на самому краю балкона. Блиснула блискавка, гримнув грім. Полляв дощ.

Артур упрошував її заховатись від бурі.

– Ні, – категорично відповіла Маргарета, – стіни мають вуха. Слухай! Після побачення з твоїм батьком я все гаразд обміркувала, але коли б я знала, що герцог бургундський щиро погоджується допомогти мойому вірному Оксфордові, я б поступилась землею. Але ось батько… Мені сором, що я його так ображала. Він же від усієї душі хтів розважити мене. Чи маю я право віддати його задоволений нарід до влади лихого державця? Чи не буду я катом рідному батькові? Мені страшно й подумати. Коли ж знов проґавити єдину нагоду… Може ж твій батько справді зможе помститись йоркам та відновити престола.

– Я надто молодий та недосвідчений, щоб радити вашій величності в таких важких обставинах. Я б хотів, щоб мій батько сам був тут.

– …Коли б мова йшла про мої особисті права, – правадила далі королева, – за змогу на єдину мить стати ще раз ногою на рідній англійській землі, я б охоче відмовилась від Провансу, від нікчемної корони, як віддаю я бурі цей непотрібний символ відібраного мені королівства.

Маргарета висмикнула з свойого волосся чорне перо та червону троянду й кинула їх із балкона. Вітер підхопив та високо поніс перо. Артур стежив за ним. Але в цю мить протилежний порив вітру приніс назад червону троянду, просто до нього на груди.

– Радощі вам, королево! Це щастя! – схопив квітку Артур.

– Так, – мовила Маргарета, – але це пророцтво, відновлення лянкастерської родини, стосується не мене, а тебе; мої очі цього не побачать. Але ти доживеш, ти побачиш, будеш йому сприяти… Мені зле… Ти завтра побачиш мене інакшу… а поки бувай здоров.

Вони увійшли до вітальні, королева ляснула в долоні і з'явилося двоє жінок.

– Улаштуйте чужинця на ніч!

Вона протягнула юнакові руку. Той над нею схилився. Королева вийшла.

Другого ранку Артурові принесли листа. Юнак прочитав: «Любий сину Артуре. Вважаю за потрібне тебе повідомити, що нині мандрівники у великій небезпеці. Герцог, узявши міста Грі та Грансон, забив п'ятсот чоловіка залоги; але наближаються союзники, їхні сили численні, хто знає, чия буде перемога. Хоч який там буде кінець, а поки війну ведуть запальну, обидві сторони й у гадці не мають миритись; виходить нам велика небезпека, поки настане цьому край. Можеш запевнити королеву, що наш кореспондент, як і раніше, має намір купити крам. Але заплатити зможе тоді, коли скінчить теперішні важливі справи. А я сподіваюся, це станеться вчасно. Пред'явникові цього можеш довіряти. Твій батько Джон Філіпсон».

Артур зрозумів листа. Він запитав післанця, яка велика герцогська армія. Той сказав, що має шістдесят тисяч чоловіка, а союзники не набрали й третини. Молодий Ферранд де-Водемон, що його потайки підтримує Франція, є також в їхньому військові. Взагалі, як розповідав післанець, всі вигоди на Карловій стороні. Артур страшенно зрадів.

Увійшла королева.

– Я все думала цілу ніч. Рене не згодиться. Я гадаю поступитись Провансом. Тому треба поводитись дуже обережно. Ось я заготую потрібні акти, тоді поїду до батька.

– А цей лист, ваша величносте, повідомляє про важливі події. Треба поспішати. Швидче давайте акти. Я їхатиму день та ніч, щоб швидче опинитися в герцогському таборі. Я напевно потраплю туди в день перемоги. І тоді Карло… тоді ми одержимо величезну допомогу і побачимо, чи довго ще розпусний Едвард Йоркський матиме вкрадену корону! Але все залежить від нашої швидкости!

– Так, за кілька днів все буде вирішено між Карлом та його ворогами, але краще наперед, ніж віддавати землі, ще раз пересвідчитися, чи може нам допомогти Карло. Проте, я поспішатиму.

– Але хто складе вижливі акти? – запитав юнак. Маргарета подумала:

– А, твій батько каже, що післанцеві можна довіритись. Ми йому й доручимо. Він чужинець і за гроші мовчатиме. Прощавай, Артуре де-Вер!

Сьогодні Артур багато швидче спустився з гори, ніж учора на неї ліз. Його думки перелітали до скель Унтервальденського кантону, до Анни, і тому юнак цілком забув батькову пересторогу. Вірити змістові листа треба було, наперед потримавши його над вогнем.

Перше, що йому за це нагадало, був огонь у кухні заїзду біля підгір'я, де він знайшов Тібо та свої коні. Який подив охопив Артура, коли піднісши папера до вогню, ніби бажаючи його висушить він побачив слово, нове слово в найважливішому місці листа: «Післанцеві не довіряй».

Соромлячись, приголомшений Артур помчав на гору.

Не минуло й сорок хвилин, як Артур де-Вер стомлений, заточуючись стояв перед Маргаретою.

– Післанцеві не вірте! – скричав він. – Зрада! Я винен! Ось кинджал, накажіть мені себе заколоти!

Маргарета сказала, щоб він докладно все розповів.

– Це велике лихо, – мовила вона, – я вже доручила йому скласти акти. Він оце вийшов від мене, щоб співати в хорі, але я можу попросити, щоб його затримали в манастирі, а ми йому добре заплатимо. Спочинь, Артуре. Розстібни плаща. Бідолашний, як ти стомився.

Артур послухався, сів на стільця, бо він справді не міг уже стояти.

За дві хвилині проте підвівся. Королева сказала:

– За три дні ми побачимося в мойого батька!

Артур повернувся до заїзду, де відшукав здивованого Тіба, який не міг отямитись, побачивши, як Артур скаче на гору. Юнак пояснив, ніби він забув там свойого гаманця.

– Тоді не дивуюсь, хоч заприсягаюся честю, не бачив живої істоти, хіба крім кози, що її переслідує вовк, яка б так шалено мчала по скелях.

За годину вони примчали до столиці короля Рене. Його приняли там чудесно.

Четвертого дня прийшла звістка, що королева Маргарета в'їде до столиці перед полуднем, щоб оселитися в палаці свойого батька. З усіх рухів доброго короля знати було, що він так само боявся побачення з дочкою, як раніш його бажав. Королеву прийняли дуже пишно. Але вона не зраділа всенародній зустрічі. Щоб спокутувати свій попередній запал перед батьком, вона зійшла з коня і ставши перед ним на коліно, просила пробачити.

– Бідолашна голубко моя, – промовив добрий король. – Встань, ти нічим не завинила. Провина моя.

І добрий король Рене сам став перед дочкою навколішки. Нарід плескав у долоні.

Вони подались до палацу. Батько та дочка йшли під руку. Пообідали, і вже надходив вечір, час було кластися спати.