Текст книги "Карло Сміливий"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)

Карло Сміливий

Передмова

Валтер Скотт – славетний англійський романіст (1771–1831 р.р.) має в історії літератури надзвичайно велике значення. Сяйво слави на всесвіт, могутній вплив на романтичну літературу трохи чи не всіх європейських країн – ось який шлях Валтер Скоттових національних історичних романів.

Дібеліюс, новітній дослідник англійського роману, відзначає, що на початку XIX ст., коли англійський роман вийшов на роман світовий, – найбільший, незрівняний був вплив на цілий світ романів Валтер Скоттових.

І справді, романи цього найвидатнішого свойого часу романіста, – «шотляндського чарівника», як його називали, – створили школу. У Франції, Німеччині, взагалі в Европі його твори лягли в основу національного історичного роману. Більше, найвидатніші європейські письменники, що до них ставились із величезним захопленням, захопленням тривким і сталим, – Альфред де-Віньї, Гюґо, Меріме, Бальзак та інші, мали себе за учнів великого Валтер Скотта.

Валтер Скоттові романи великою формувальною силою увійшли до творчости першорядних західніх письменників. Його вплив бачимо, виходить, на літературі відповідній в Англії, Франції, Німеччині, Італії, Голяндії, Данії, Еспанії, Угорщині, а так само в Америці. Надзвичайне захоплення Валтер Скоттом у Росії призводить також до наслідування його й тут. Він спричиняється до розвитку російського історичного роману, російський історичний роман виростає з нього (Загоскін, Лажечніков та інші, а пізніше, за 90-х років, – Соловйов, Мордовцев, Полєвой…)

Відбитки його бачимо також у Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя, його переспівує Жуковський, пізніше Достоєвський, всі видатніші та другорядні представники рос. літератури 20–30 р.р., головне, – захоплюються ним; Валтер Скотт є улюбленець Некрасова. І за тих часів це про нього в статті своїй каже Дружінін, як про першорядного поета, що його поеми (Валтер Скотт написав багато поем, певніше, віршованих романів, що ними, насамперед, набув собі гучної слави) він вважає «как нельзя более новими», а з приводу одного розділу в «Аббаті» говорить: «Гений поэта, гений человека не в силах идти далее!»

Так само й у нашій літературі помітно вплив великого романіста, а Шевченко сам посилається у передмові своїй до повістей на В. Скотта. Наслідування В. Скотта бачимо ми також і в Куліша «Михайло Чернишенко», «Чорна рада» та інші.

Отож, і за перших десятиріч, – казали ми, – і в середині минулого століття – захоплення, наслідування Валтер Скотта, надзвичайний обсягом його вплив, славний літературним розквітом під його віянням час…

Валтер Скотт за дитинства перебував серед шотляндської природи. Вчився він в Едінбурзі, за шкільних років понад усе любив читання. Улюблені автори його тоді – Шекспір, Мілтон, Спенсер. Дуже рано виявив нахил вивчати історії – захоплювався середнєвічними хроніками та національними шотляндськими леґендами. Коли дійшов 21-го року свойого життя, вийшов на адвоката, але жив із цього мало, переважно присвятив себе літературній діяльності.

Вперше виступив В. Скотт з перекладами віршованими двох Бюрґерових баляд – «Ленора» та «Дикий мисливець», а тоді видав трьохтомову збірку «Minstrelsy of the Scottish Border» і відразу здобув собі літературне ім'я. До збірки увійшло кілька ориґінальних баляд та безліч опрацьованих південношотляндських леґенд.

Далі 1805 року В. Скотт почав свою серію романтичних поем про лицарський побут старовинної Шотляндії. Захоплення ним дедалі чимраз росло далеко за межами його батьківщини, але апогею своєї слави дійшов серією славетних романів. Над ними почав працювати з 1812 року в Абботсфорді. Найкращі – «Waverley» («Веверлей»), «Rob Roy» («Роб Рой», «Kuentin Durvard» («Квентін Дорвард»), «The fair maid of Perth» («Пертська красуня») та «Ivanhoe» («Айвенґо»), – чи не найпопулярніший з усіх. В цьому творі подано кінець боротьби між саксами та норманами, чудесно змальовано бурхливу картину з минулого Англії за перших часів февдалізму. В «Квентіні Дорварді» дуже дотепно та яскраво дано характеристику хитрого, лукавого Людовіка XI-го.

Продукція його величезна, і всі його історичні романи, інколи не зовсім однакові художньою вартістю, важать дуже багато, бо, виступивши, як новатор, створивши справжній національний історичний роман, заснувавши школу, давши цілу літературну добу, блискучу йменнями великих митців, він сам і стилем, і мовою, і змалюванням характерів якнайкраще віддав дух певної доби, якнайхудожніше змалював драматичні моменти шотляндської, англійської та загальноєвропейської історії, почавши з часів, як Англію завоювали нормани та аж кінчаючи XVII ст. Отже дав широку картину минулого, яскраво змалювавши історичні характери, поєднавши реалізм у побутових описах з поетичною ідеалізацією цих характерів, одночасово об'єктивно подаючи минуле життя зах. – европ. країн.

Заснуватель національного історичного роману, В. Скотт виспівав февдальну добу та пізніші часи, на меті мавши показати нащадкам життя їхніх пращурів, подати про нього відомості, певне знання. Творець найяскравішого вияву романтичної літератури, він посідав у цьому чільне місце найголовнішою рисою своєї творчости.

І ця риса – couleur local його романів. Така риса – в найдокладніших описах місцевостей, замків, найменших, найрізніших будівель, убрання, зброї, засіданнів, церемоній, ба й страв на бенкетах, – в антикварському, виходить, матеріялі, що з нього створює автор роману життя. І це якнайдокладніше змальовування життя в описах, в кожній подробиці дає читачеві обізнатися з інтимною стороною життя в найдрібнішому (за Венгеровим).

Хай на думку сучасного читача, хоч би того самого критика Дібеліюса, така особливість саме затримує розвиток дії, але це якраз і найбільше приваблювало в його романах, і саме це імпонує нам, саме цей величезний обсяг опису в В. Скоттових романах, що ніби являють собою якісь «музеї старовини».:

Оцей couleur local є та риса В. Скоттової творчости, що становить головну цінність його романів для нашого часу, як багатющий матеріял вивчати февдальної доби. І цікава друга характерна риса його творів – поетизація народнього духу; хоч вона в автора зв'язана, насамперед, з його монархічно-патріотичними настроями та сучасний читач, бачучи по-інакшому соціяльні явища тієї доби, інакше сприймаючи, ніж автор, ніж давній читач, події минулого на Заході, має незрівняно багатий матеріял у змалюваннях саме дуже й дуже яскравих часів.

Дуже виразна в автора варіяція другої характерної В. Скоттові риси, поетизації народнього духу: захват В. Скотта в характерах своїх героїв рисами, що їх він має за глибоко народні. «В. Скотт чудово розуміє психологію близьких йому національностей, цебто шотляндців», – каже Замотін, а що він змальовував справдешні характери, згоджуються всі його критики. Визнає це й новітній його критик Дібеліюс. На думку дослідників, характерна риса авторових національних типів у тому, що він їх подає, так би мовити, en beaux, з погляду їхньої духовної краси, що становить їх національну гордість. Це – «декоративний опис національної душі, як от буває декоративний опис національного побуту, той самий «місцевий кольорит», тільки не до побуту приложений, а до духу народів».

Ми сприймаємо в автора не ідеологію творів, а запас документів, і ці документи дають нам спроможність ближче приглянутися до минулого зах. – европ. країн. Твори його знайомлять нас із добою февдалізму, виховують докладніше розуміння певного устрою і звичайним тільки об'єктивним змальовуванням подій збуджують ненависть до тих, хто душив найменший вияв протесту проти жахних лабетів тодішнього ладу, сваволі провідних верстов, гніту та неволі. Хай дуже мало в дієвих осіб авторових, тільки денеде, потягу до опору, хай сам автор випадково, бувши об'єктивний спостерегач, кине такий опис, а сам є вщерть перейнятий монархічним патріотизмом, та самий його життьовий матеріял докладно змальовуваної доби гучно промовляє без авторового втручання, або й усупереч йому. І це споріднює Валтер Скоттові романи з читачами в нашій країні, за наших часів

Подаваний оце роман «Карло Сміливий» (Anne of Glierstein) належить саме до тих двох непритаманних авторові романів (ще «Роберт Паризький»), що мають ненаціональний сюжет. Бурхливі події в Европі за життя Карла Сміливого (XV ст.), боротьба його з французьким Людовіком XI, сутички з Швайцарською Республікою, що її кантони повстали проти утисків його посіпак та тяжких податків і оголосили Карлові війну; взаємовідносини з Австрією, складна та запальна з швайцарцями війна – ось таке тло роману: тривожна доба воєн. А на цьому тлі, як в усіх типових романах, в центрі – герой невідомий, мало відомий в історії, а тільки стикається з постатями історичними, знаними нам. Герой неодмінно на початку є в дорозі (в інш. творах часто лагодиться в дорогу), потім герой прибуває до замку, де знайомиться з героїнею (так само в «Айвенго», «Веверлеї» та інш.), далі через увесь роман кохання на тлі заколоту між європейських держав, і герой та героїня, звичайно, в різних таборах.

Цей твір, може менш відомий з Валтер Скоттових романів, є надзвичайно цікавий. «Карло Сміливий» – дуже художній роман, передусім. І вдячніша, ширша проти інших його творів тема дала спроможність авторові виявити якнайцікавішими сторонами для нас нині, – Швайцарію в її минулому. Швайцарію по тому, як здобула вона свободу собі. Швайцарію за тих часів, коли їй доводилося палко боронити цю свободу від імперіялістів-хижаків.

В основу роману лягли незаперечні історичні факти. Факти дуже цікаві нам. Влада свавільножорстокого фохта, тяжке життя підлеглих його, втеча бургундського війська, страта засудженого цього фохта Гаґенбаха, і політика Карлова, і становище менших держав… А об'єктивний авторовий хист саме в справі швайцарської боротьби за свободу, робить цей роман, може бути, і найцікавішим з усіх його творів.

Н. Ткаченко-Ходкевич.

Частина 1

Майже чотири сторіччя скінчили невтомний біг, відколи промайнули в Европі події, що спогадом за них віють ці сторінки. Довго-довго славетна бібліотека Сен-Галенського манастиря про них зберігала літописи. Літописи ті якнайкраще б довести могли, що то справді бувальщина. Та ба! – Їх немає тепер, вони знищені, як і інші, там заховані, літературні скарби…

Це сталося все, як нам каже історія, десь усередині XV-го сторіччя – велична, велика доба. Тоді буяло в усій пишноті лицарство останнім блиском своєї слави, що незабаром геть-геть уже розвіялась. Де розквітли вільні городи, а де зросло могутнє самодержав'я, і існуванню тих оборонців пригнобленого, знедоленого люду надходив край.

Коли скрізь на заході почало ширитись світло культури – Франція, Бургундія, Італія та Австрія, найголовніш, уперше обізнались із життям того народу, що досі його існування ледве чи й уявляли вони. Щоправда, людність із Швайцарією сусідніх держав чула й раніш за Гельвеції вільнолюбних синів. Тільки ж відомо, було лише, що Альпи, хоч країна навдивовижу дика й пустельна, де долини самотні лежать між велетенськими пасмами гір, плекають ловців та чабанів. Хліб насущний вони здобувають тяжкою працею; живуть, як первісні люди, здираються на страшні скелі, вганяють по дрімучих лісах, полюючи на дичину; або пасуть отари скрізь, де тільки можуть знайти їм хоч яку злиденну пашу, навіть близько снігами вічними вкритого верхогір'я.

Але що могло важити за тих часів існування такого народу, ба й не народу, навіть, – кількох мізерних якихось громад, жменьки злидарів, які в поті чола заробляють на хліб, – могутнім владарям сусідніх держав?! Не важило воно нічого для них, не могло уваги привабити, як не ваблять око голодні сарни на злиденній паші кам'янистих круч, коли поруч, де пішніють буйні пасовища, скубе соковиту траву хмара добре вгодованих отар.

І ось настали часи – який подив збудили горяни! Десь у половині XV-го сторіччя прикували до себе увагу цілого Заходу. По всіх-усюдах лунали чутки – в шалених боях горяни долають німецьке лицарство! Ті йшли втихомирити своїх васалів-бунтарів, а зазнали кривавих поразок. А їх же, проти ворога, була сила-силенна! Вся перевага, здавалося б, на тій стороні – воєнна дисципліна, найдосконаліша зброя?! А втім?! Але найбільше диво – кінноту, яка за тих часів становила найголовнішу силу февдальних армій, подолала піхота.

Вкритих по самі вуха сталлю вояків побороли люди, що не носили жодного захисного знаряддя, які сяк-так узброювалися тим, що трапить до рук – списами, сокирами, киями, й отак кидались у наступ. А над усе – хіба ж не таємні то чари? – лицарів та шляхтичів високого роду перебили звичайні горяни, чабани.

Та перемоги швайцарців раз-у-раз, – під Лявпеном, Земпахом та в інших, не менш славетніх боях, доводили: нові засади громадянського устрою, такі добрі, як і воєнна наука, зросли в суворій країні Гельвеції.

І рішучі перемоги зміцнили навіки незалежність Швайцарських Кантонів. Уперто, непохитно й розважливо члени невеликого союзу чинили опір усім зусиллям могутньої тоді Австрії. Геть лунала-котилась далеко по сусідніх країнах слава звитяжців.

І дарма що по стількох боях вони й сами відчували свою силу, та міць, проте, аж до половини XV-го століття, ба ні, ще довше, либонь, – швайцарці зберігали мудру розважність, невибагливість та просте життя попередніх віків.

Грізно лунає війна – громадяни стають до бою. Мине битва – вони знову отари пасуть серед гір. І хто вів перед цілому військові, хто був за ватажка, – також і собі – чабанського костура. Ватажки сходили з свойого п'єдесталу проводирів, і мов римські диктатори, додержували цілковитої рівности з товаришами-громадянами, покінчивши з командуванням, на яке зносили їх їхній хист, на яке кликав їх голос батьківщини.

Так ось які сталися були події в лісах Швайцарських Кантонів, восени 1474-го року…

I

Навколо льодовців тумани линуть

І піняться, немов шалене море

Волоссям довгим, сивим наді мною..

Хитаюсь я… зімлію… якось млосно

Мені стає…

(Манфред).

Двоє мандрівників – один давно вже лишив позаду весну свойого життя, другий десь років на двадцять два або три – переночували в невеличкому містечку Люцерні.

Цей головний центр Люцернського краю мальовниче розкинувся над озером Чотирьох Кантонів.

З одягу мандрівників та з цілого вигляду давалося знати, що то заможні купці. Обидва йшли пішки; тут бо серед гір така подорож є найкраща. Молодий провідник, селянин з Італійських Альпів, поспішав позаду, ведучи в'ючне лоша з речами подорожніх. Час од часу юнак сідав верхи, але здебільшого також ходою – лоша на вуздечці.

Мандрівники були на око дуже приємні. Видавались на кревних, – певніше – то батько з сином. Бо ж у маленькому заїзді, де перебули вони минулу ніч, усім упало в очі, як шанобливо, з якою повагою молодший ставився до старшого. А тутешні краяни, як і всі люди по глухих закутках від цілого світу заховані, були цікаві саме настільки, наскільки обмежену мали змогу роздобуватись на всілякі новини.

Вони звернули так само увагу й на те, що купці, немов поспішаючи, не схотіли й порозв'язувати свої вантажі. Відмовились зайти в торгівлю, просили пробачити їм, мовляв, не мають на продаж краму гідного люцернських краян. А над усе в маленькому містечкові допекли мандрівні крамарі жіноцтву. Як на здогади цієї частини населення, поведінка чужинців має зв'язок із тим, що везуть вони надто коштовні речі, – либонь, не мають надії знайти спроможних покупців серед Швайцарських гір. Аджеж провідник прохопився – купці прийшли аж з Венеції, де набрали безліч розкошів. З Індії та Єгипту бо вивозять усяку всячину до цього славетного торговельного центру, а звідтіля вже по всіх країнах Европи. А тут, як на те, швайцаркам-дівчатам допіру розкрилися очі: коштовні тканини, дорогоцінне каміння такі приємні на зір! Хоч зазіхати на це – мрія даремна – пусте! Тут їм хоч би глянути! Чудова ж нагода. Але всі надії їх завели. І побавитись дівчат позбавили змоги – вони з того журились страшенно.

Зауважили люди й ось іще яке: західці, ввічливі досить і ґречні, не виявляли, проте, жодних сусиль припасти до серця місцевим красуням. Яка різниця з мандрівними крамарями Льомбардії та Савої! Ті інколи відвідували горян, дедалі – частіше, відколи зміцніла в перемогах країна трохи розжилася і зазнала нових потреб. Які були ті поштиві, які ретельні – що ж? Такий їхній фах! А ці гості якось зовсім ніби нічого не дбають, їх аніяк не обходить можливий у Швайцарії зиск.

Цікавість розпалилась і з того, що мандрівники розмовляли мовою, яка, певна річ, не була ні французька, ні італійська, й аж ніяк не німецька. На думку одного старого офіціянта в заїзді – він колись доїжджав аж Парижу – треба було думати – то мова англійська.

За цей нарід тут у горах знали мало: то горді островитяни, з давніх-давен воюють із Францією; їхнє численне військо колись то вдерлося було до Лісових Кантонів, і його розбито в Рюсвельській долині. Спогадів за це ще не стерло забуття в пам'яті люцернських дідів. Вони чували бувальщину від своїх батьків.

А юнак-проводир, незабаром довідались всі, був родом із Гравсінського краю. Чужинці погодили його вказувати путь, певна річ, – як на це давало його знання гірської місцевости. З юнакових слів, західці мали намір податися до Базеля, тільки манівцями, пустельними дорогами.

Зацікавленість більшала мить-у-мить. Хто ж то такі? Який їхній крам?

Та жодної торбини не розв'язано, і гай-гай! – другого ж таки ранку купці покинули Люцерн. Воліли далекий шлях, погані дороги через мирні швайцарські кантони, ніж трапити до рук шаленим грабіжникам, представникам німецького лицарства. Ті брали бо приклад з могутніх державців, починали борню своєю сваволею, стягали примусову данину з кожного, хто тільки переїжджав їхніми володіннями, дарма що здебільшого ціла територія бувала на милю завширшки, а коли то й ще менша…

От Люцерн лишився позаду.

Кілька годин мандрівники спокійно посувалися далі. Стрімка дорога, важка. Та вбирали очі чарівні краєвиди Швайцарських Альпів – жодної країни в Европі нема над Швайцарію.

Межигір'я скелисті, полонини зелені, широкі озера, гульливі потоки, – все немов як і в інших чудових горах… Але воно тут не те, зовсім не те!.. Незрівняна краса жахних льодовиків! Над швайцарські гори ніде в світі нема!

Але за тих часів краса й велич природи не справляли вражіння на мандрівників та краян. Тубільцеві наймальовничіші краєвиди були такі по знаку, так перепліталися день-у-день з його повсякчасною буденною працею… А мандрівник, е-е, – той бачив, може бути, більше жаху, ніж краси в напрочуд дикій країні. Більше клопотав собі голову тим, як би живому й цілому дістатися де на ночівлю. Де вже там захоплюватися величними пишнотами, які лежать між ним і його відпочинком.

Проте, купців дуже вразило те, що розкинулося їм перед очима. Дорога лежала берегом озера, часом долі понад самим його краєм. Подекуди геть на височині викручувались схилком гори над безоднями, які прямовисно зривались до води, мов мури палацу над доокружним ровом. Час од часу – місцини надійніші, зелениною вкриті узбіччя, заховані полонини, де пасовища, де людські лани… А далі бистрі струмки – в'ються, вигинаються серед маленьких селищ із фантастичними маленькими церквами та дзвіницями, біжать далі між виноградом порослих горбів, ласкаво дзюрчать собі й нарешті вливаються до озера.

Вони йшли й мимохіть милувались.

– Цей ручай, Артуре, – озвався старший подорожній, – нагадує мені життя доброї та щасливої людини.

– А потік – он він шалено мчить із гори, позначаючи путь свій білою піною – нащо схожий він? – запитав Артур.

– На життя хороброго та нещасливого…

– Тоді для мене – потік! – Скричав юнак. – Палкий біг, що жодна людська сила проти нього не стане! Промайне метеором, і крайї Що з того?… чекає там слава!

– Так завжди мислить юнацтво, – відказав батько. – І я добре знаю, такі почуття є глибоким корінням у твойому серці. Ніщо не може їх розвіяти, аж поки тобі добре дасться в тямки жорстока рука лихої долі.

– Це коріння міцно притяте в моїм серці на споді навік! – гукнув Артур. – Адже ж, здається мені, лиха доля вже торкнулася його.

– Говориш, мій сину, за те, на чому ще зовсім не розумієшся. Знай, і половина життя мине, а людина ледве вміє бачити, де справжнє щастя, а де її лихо. От: вганяють, мов за надзвичайною ласкою долі, за тим, що, власне, треба вважати, як вияв гніву її. Он глянь на ту гору: над хмурною вершиною вінець із хмар. Вони підіймаються, вони спускаються знов, – як падає соняшний промінь – але розігнати він їх не може. Дитина сказала б: то слави вінець. А дорослий знає – наближається буря.

Артур глянув туди, де очима вказував батько, на темну верховину найвищої гори.

– Невже туман над диким верхогір'ям така грізна ознака?

– А он поспитай Антоніо, – озвався батько; – він розповість тобі леґенду.

Артур удався до провідника. Спитав, яку назву має гора, найвища і найвеличніша серед височенного пасма люцернських околиць.

І швайцарець почав розповідати леґенду. Тут ніби скінчив своє життя юдейський проконсул Понтій Пілат. Кілька літ він тинявся в пустельних межигір'ях цієї гори, тим то й дістала вона його

ймення. От якось він у розпачі кинувся до страшного озера на її верховині: чи вода не схотіла прийняти його, чи що інше – тільки ж ніби його тінь відвідувала потім це місце, де сталося було самогубство. Цього Антоніо з'ясувати охоти не мав. Сказав тільки, що згодом, частенько з чорних вод з'являється постать людини. І раз-у-раз тоді горнувся туман, збирався над Пекельною горою – давня назва її – потім повивав у пітьму цілу верховину. І кожного разу то віщувало бурю, гураґан.

Антоніо додав, що чужинцям не вільно здиратись на ту гору й бачити місце, де вкоротив собі віку Понтій Пілат. Міська влада Люцерну геть усім заборонила наближатись до Пілатової гори.

Провідник закінчив. Настала мовчанка. Леґенда, сумнівна й неймовірна, як більшість усіляких леґенд, мандрівників зацікавила. Так от як люди, бувало, з'ясовували звичайні явища природи.

Посувалися далі й далі.

Враз охопив їх палкий подих дужого вітру. Загриміли погрози, загуло, заревло. Вниз нерівними схилами попливли тумани крізь зубчасті розколини, мов лява потоками з бурхливого кратера. Скелі зносили над туманами загострене верхогір'я, роздирали чорні хмари… А там, в далині, разючим контрастом до страшного, до грізної загрози, – променисто палало веселкою в сліпучому сяйві осіннього сонця пасмо Ріґських гір.

Мандрівники стали. Втопили очі. Немов на жахну битву повстануть світло і тьма. А провідник переконував своїм жарґоном з італійських та німецьких слів хутчій поспішати далі. Село бо, де мав їх завести, ще далеко-далеко. Коли темна сила вкриє долину пітьмою, буде небезпечна, страшна путь. Він може не знайти дороги.

Тоді мандрівники щільно застібнули коміри своїх плащів, рішуче насунули на очі шапки, добре стягнули застібками широкі пояси й кожен маючи в правиці гірського костура з залізною кінцівкою, бадьоро й хоробро подалися вперед.

З кожним кроком навколо мінялись картини. Кожна гора, в міру того, як подорожні пересувалися далі, набирала нових форм, нових обрисів.

Такі на погляд непохитні громади, тепер, здається, ненастанно мінливі, рухливі, чимраз новіші, чимраз химерніші: це туман спричинився до такого дива.

Повагом сповзаючи, розкривав туман горби та доли, оповиті млою. Витка, мов покручена, вузенька тропа вела мандрівників над страшними проваллями, – дивна, дика, барвиста природа, – і вони, кінець-кінцем, зовсім заплутались у шляхах.

– Я хотів би, – озвався, нарешті, старший, – мати таємничу ту голку, що морякам завсіди промовляє, де північ. Вона веде їх у чистому морі, як не видно ні берега, ні узгір'я, ні сонця, ні місяця, ні зірок. Небо й земля одгукнутись не хочуть, і вона сама тоді вказує путь.

– Навряд щоб ота голка нам прислужилась, – відказав юнак. – Що чарівне знаряддя показує напрям на північний полюс – дарма. Тут велетенські кучугури стали б непохитними мурами між магнетною стрілкою й тим, що її притягає.

– Ех, – сказав на те батько, – виглядає так, наче наш провідник з кожною хвилиною безтямніший, що далі ми відходимо від його рідних місцин. Чи й він незабаром буде зовсім нідочого нам, як на твою думку та голка в цьому дикому краї? Можеш ти сказати мені, юначе, – вдався він кепською італійською мовою на адресу Антоніо, – правдивий наш шлях, а чи ми заблудили?

– Сподіваймось, доля веде нас правдивим шляхом, – відказав провідник. – Був він надто збентежений, щоб відповідати одверто.

– Ну, а напівсхована в тумані вода, що блищить у темряві на дні он величезної чорної безодні? Це що? Частина Люцернського озера, чи вдершись на гору, дійшли вже нового?

Антоніо міг тільки сказати, що вони вже неподалік Люцернського озера. Сподівався, може вода в далечині є затока його.

Артур розлютився:

– Ах, ти ж такий-сякий! – скричав молодик. – Начувайся! Чого берешся діла, на якому до пуття ти не тямиш?

– Е-е, Артуре, годі! – втрутився батько. – Як ти хлопця налякаєш, він дремене. Ми тоді позбавимося і тієї маленької вигоди, що дасть нам його хоч яке там знання місцевости, цілком чужої нам. А спробуй ужити кия – він кинеться на тебе з ножем: такі звичаї мстивих льомбардців. Застерігаю, нам ти не допоможеш, наслідки твоєї поведінки будуть дуже лихі…

Тоді він сказав до італійця – той мовчки, нічого не розуміючи, поглядав на обох:

– Слухай ось, друже, – знов ламана італійська мова, – не вважай на запал цього юнака. Я образити тебе не дам. А ось скажи мені краще, коли тільки зумієш, назви тих сіл, що їх сьогодні нам треба перейти.

Звуки ласкаві – і провідник заспокоївся. Він був таки трохи злякався сердитого голосу та юнакових погроз. Тоді враз посипав своєю рідною говіркою безліч назв. Груба німецька вимова дивно перепліталася з ніжними звуками італійського говору. Тільки ж слухачеві то все нідочого. Він назв не зрозумів. Тут уже й старому увірвався терпець.

– Веди ж нас, – скричав він, – де хочеш! Я бачу, не варт гаяти час, намагаючись тебе зрозуміти.

Вони рушили. Але тепер проводир із лошам ішов попереду. Хмарки купчились, і туман, що був перше ніби легка пара, взявся дрібним дощем; водяним порохом укривав плащі подорожнім. Проразливим стогоном гомінкі звуки лунали далеко-далеко між гірських верховин; Пілатова гора немов справді віщує бурю. Проводир квапився, нетерпляче підганяв своїх супутників, так наче б то це не він сам же й затримує їх, бо вказує шлях дуже повільно й нерішуче.

Перейшли десь миль із чотири. Але вони були удвічі довші, і ось тепер мандрівники, нарешті, опинилися знову на вузенькій тропі вподовж аж краю безодні. Внизу – вода. Яка? Хто з них може це визначити? Вітер, щоправда, час од часу тумани розганяв; тоді сліпив очі блиск бурхливих хвиль унизу. Може те саме озеро, що з його берегів вони вранці почали свою подорож; може інша така сама вода, а може й ріка, чи широкий потік – що з того? Годі було роздивитись. Єдине з певністю могли собі казати, – то не ті береги Люцернського озера, що їх вони вже переходили. Порив вітру покаже – то води на дні, то часом і протилежний берег; але яка віддаль від них по той бік – не знати, хоч як добре видно височенні стрімкі скелі та кудлаті сосни; дерева безладно розкидані, подекуди купами, а де поодинці на кручах, над самою водою.

Досі стежка, хоч стрімка й нерівна, добре вирізнялася, позначаючись слідами переїжджих верхівців та піших подорожніх. Мандрівники йшли. Антоніо попереду. Ось він досягає узгір'я, ведучи за вуздечку лоша. Обом чужинцям видно, там дорога враз завертає. Коли це провідник раптом став, скрикнувши якесь прокляття. Артурові видалося, що й кінь так само вжахнувся. Бо він уступився назад, уперся передніми нагами, широко розставивши їх – знати, вперто поклав собі не рушити з місця. Жах сповнив коня, жах від чогось, що було перед ним.

Артур кинувся стрімголов уперед. Не цікавість і не переляк: але жодна небезпека не повинна спіткати його батька! Він мусить перший її стрінути, мусить їй запобігти. Вихорем доскочив умить до Антоніо на скелясту площинку, де дорога, здавалось, вже зовсім скінчилась. Перед ним – безодня. Жахне провалля ховалось у тумані, зникала глибінь, але, мабуть, була десь футів на триста.

Обидвом мандрівникам серце сповнив холодний жах. Кінь також зляканий і тривожний. Несподівана перешкода. Видима річ, її не подолати ніяк.

Підійшов батько. З обличчя старого знати юнакам, – його також опала страшенна тривога. Став поруч них, пильно-пильно вдивляється вниз у чорну безодню; тоді оглядається навколо; даремно шукають очі, чи немає де далі тропи, яка не могла ж вести-вести, та тут так фатально кінчитись.

Яку мить стояли нерішуче, вагалися, що чинити далі. Тяжка гризота опосіла Артура. Треба придумати щось, але що ж? – щоб посуватися далі. Батько вже майже вирішив пропонувати вернутись назад тим самим шляхом, що ним вони дістались сюди.

Раптом – дикий вітер заревів, ще сильніший, ще гучніший пролунав у долині. Вони хапались на кущі, за громади стрімкі – кожен свідомий небезпеки: вихор так легко може скинути їх з того ненадійного місця. Ба й бідолашне лоша, здавалось, ще міцніше вперлось ногами у ґрунт, намагаючись встояти поривам дужого гураґану.

Вихор знову пронісся – такий дужий, такий незрівняно поривний; вони відчули, – затремтіла круча. Ще хвилина, коли б вчасно були не схаменулись змело б їх геть долі, мов листя сухе.

Та шалений вихор промчав – і на кілька хвилин розвіявся густий над долиною морок. Розплились тумани. Виринула вся природа. Подорожні виразно тепер побачили, що стало їм на заваді.

Одна хвилина, та бистре Артурове око враз ухопило, що тропа з площинки, де вони стояли, бігла раніше далі в тому самому напрямі, грубим шаром землі, що вкривав стрімкий похил височенної кручі. Але сталася була страшенна завала, це раз-у-раз трапляється по диких країнах, і земля з кручі зсунулась з прокладеною зверху тропою, з кущами, з деревами – з усім, впала на дно шумливого провалля, у бистру ріку. Добре ж побачили, вода там унизу, – саме ріка, – не озеро, не затока його, як гадали вони досі.

До такої завали мабуть спричинився землетрус. В країнах тих то не диво, трапляється часто. Ота земля являла собою тепер дужу порепану брилу, руїни. Росло там кілька поземно розкинутих дерев; інші знов дерева впали верхів'ями униз, розбились дощенту, і їх ки_г нуло, немов билинки, в бистрінь, у ріку, ту ріку, що її береги колись укривали вони були тінню. Круча геть гола лишалась позаду, мов без м'яса кістяк страшної потвори, страшенній безодні здіймалася муром. А провалля скидалось на каменярню, тільки жахливіше, бо створене нещодавно, не поросло поки жодними пагонами, якими природа швидко вкриває поверхню навіть найнеплодючіших проваллів та скель.