Текст книги "Карло Сміливий"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)

– Я й у гадці не мав Анну в цьому винуватити! – скричав Рудольф. – І коли хто наважився б таке сказати мені – я забив-би його! Справа не в тому, а от може духи з таємного світу, зв'язані з родиною її, можуть з'явитися і таке витівати. Може прибирають собі її вигляду… Не зневажай мене за такі, як ти гадаєш, забобони: я маю підстави. Ось я розповім дещо й гадаю ги переконаєшся сам. Лише наперед дай мені слово, що збережеш таємницю.

– Я мовчатиму.

– Гаразд! Зовсім не маю на оці лютити тебе. Але хочу зберегти твою повагу, тому мушу навести докази.

– Кажи! А коли щонебудь безпосередньо за Анну, – промовч, бо не маєш права виказувати.

– Ти надт. о багато бачив і чув, щоб була потреба від тебе щось заховувати. Ходімо сюди, нам лишається обійти оте баговище; ще миля, я встигну тобі розказати.

– Починай!

Артур трохи вагався. Йому цікаво було послухати просто тому, щоб хоч ім'я почути, тому що він не міг пропустити нагоди, коли хто хоче говорити за Анну. Одночасно ж почував відразу до Рудольфа за його дику фантазію, подив, що забобонність і тут у цій країні має таке поважне коріння.

І взагалі він волів би, щоб Донергуґель не вимовляв своїми вустами Анниного ймення. Він ревнував. Але дедалі цікавість роз'ятрювалась і спинити себе вже не міг.

Частина 2

XI

І марили вони: стихію кожну

Заселюють різноманітні духи:

Десь глибоко в печерах під землею

Ховаються химерні чорні гноми,

Із піни океану виринають

Бліді наяди. А гарячий пломінь —

В злотистих іскрах крив свойого

Улюбленого духа – саламандру.

(Аnonymous).

Я казав уже тобі, що барони Арнґейми, хоч кожен віддавав свою увагу таємним наукам, проте хоробрі були й дуже кохались у ловах. Це найбільше стосується Анниного діда з матерньої сторони, Германа Арнґейма. Доречі, він мав багато коней і якоїсь надзвичайної породи жеребця. Я, звичайно, не можу тобі його змалювати, скажу лише, що був чорний-пречорний, жодної білої волосинки. Господар називав його Аполон, а люди гомоніли, що коневі дано, назву лихого духа.

Якось, у листопаді, барон поїхав на лови. Додому повернувся пізно ввечері. Гостей із ним не було, бо, як я вже казав, до Арнґеймського замку хіба що вряди-годи приймали кого, крім усіляких там чарівників. Барон сидів сам у залі, освітленій лампами та смолоскипами. В одній руці він гримав книгу, другою обперся на мармурового стола, де стояла пляшка токайського вина. Віддалік шанобливо стояв паж, на кінці великої похмурої залі. Тиша. Жодного звуку, тільки вітер нічний похмуро завивав, обвіваючи поіржавлені лати та подерті прапори.

Раптом добулися немов наляканої людини кроки на сходах.

Двері широко розчинились, і Гаспар. головний стайничий, з жахом підбіг до стола й закричав:

– Пане! Пане! У нас у стайні – чорт!

– Нісенітниця! – сказав барон здивовано, скочивши на рівні ноги, незадоволений, що його потривожили.

– Я правду кажу! – кричав Гаспар. – Аполон… Тут він замовк.

– Та кажи ж, боягузе! – зарепетував барон. – Мій кінь хворий, чи що?

Але стайничий, заточуючись, міг знову вимовити одне слово:

– Аполон…

– Ну що ж? – сказав барон, – Коли б і сам Аполон став тут перед нами, то й те ще не привід до такого жаху.

– Але, – вимовив, нарешті, стайничий, – в Аполона в стайні чорт!

– Дурню! – скрикнув барон, схопивши з стіни смолоскипа. – Мусиш більше опановувати себе.

Він пішов за стайничим через замковий двір до великої стайні. Там стояло п'ятдесят чудесних коней. Сюди збіглися слуги. Барон швидко перейшов між рядами до улюбленого жеребця. Але кінь не заіржав, не повернув голови, не забив копитами, господареві не зрадів. Барон почув стогін, неначе кінь просив допомоги.

Арнґейм підняв смолоскипа… Перед ним – високий чорний чоловік, що поклав свою руку на шию коневі.

– А хто ти? – запитав барон. – Чого тут?

– Я шукаю притулку та гостинности, – сказав незнайомий. – Не відмов мені!

– Ти, мабуть, брат священного вогню, – сказав барон Герман Арнґейм, – і я не можу тобі відмовити притулок. Проти кого й наскільки часу просиш мойого захисту?

– Проти тих, що прийдуть вимагати мене раніш, ніж заспівають треті півні, і на один рік та один день від цієї години.

– За законами чести, я не можу відмовити. Рік і один день буду тебе захищати. Але ти мусиш, мудріший, мене навчати.

– Ви глузуєте з мене, – сказав чужинець. – Але коли зможу, будь ласка.

– Заприсягаюсь священним огнем, братством, що єднає нас, буду тебе боронити!

Чужинець вийшов із стайні. Не диво, що стайничий злякався: він був увесь чорний. Коли увійшли до освітленої залі, його всі добре роздивились. Мав на собі азіятський одяг, довгий чорний кафтан, – такі носясь вірмени, – та високу чотирьохкутну шапку з астраханських баранців. Увесь одяг був чорний, і ще виразніше сивіла довга борода. На чорному шовковому пасі замість кинджалу, або меча, висіла срібна скринька. Єдина прикраса – великий рубін. Він надзвичайно яскраво блищав.

Барон загадав поправити лямпи, подати ще смолоскипів, а тоді послав усіх спати. Опівночі справді затремтіла брама й чийсь голос вимагав видати чужинця. Дозорець почув, як у залі відчинилось вікно й господар уступив у розмову. Але ніч була темна. Він не бачив, хто говорив, а такої мови не знав.

І відтоді персіянин Данішменд гостював в Арнґеймському замкові. Він ніколи не переходив мостом. Сидів у бібліотеці та лябораторії, працювали з бароном по кілька годин. Населення замку бентежило тільки те, що чужинець нехтував релігійними обрядами. Помітили, що персіянин розмовляв лише з самим бароном.

Надійшла весна, луки вкрило квітами літо, осінь жовтавими овочами всіяла дерева…

Одного разу паж почув, як персіянин казав Арнґеймові:

– Добре зробиш, мій сину, як уважно поставишся до моїх слів. Моїм лекціям тобі надходить край, і ніщо не відбере мене від моєї долі.

– Ех! – сказав барон. – Невже так-таки й лишитись мені без тебе, коли я стою вже на порозі мудрої науки?

– Не бентежся, сину, – промовив мудрець: – свій обов'язок я доручу своїй доньці. Але май її за навчительку й тільки. А коли захопишся красою, – зазнаєш багато лиха. Але годі!.. Нас, здається, слухають.

Люди з Арнґеймського замку знічев'я охоче стежили за чужинцем. Коли надійшов час і персіянин мав зникнути, всі гадаючи, що то є чарівник, з острахом чекали якихось надзвичайних та страшних подій.

Але нічого не сталось. Призначеної години Данішменд виїхав верхи за браму, як звичайнісінький особі мандрівник.

Барон дуже сумував.

Більше ніколи чужинця не бачили.

Цілу днину тоді похмурий барон пересидів у великій залі.

Ні до бібліотеки, ні до лябораторії не заходив. Другого дня на світанку барон викликав пажа й одівся з великим смаком. Молодий був, вродливий. Скінчивши туалету, поки сонце підбилось на обрії, взяв ключа від лябораторії й пішов з пажем туди. Біля дверей спипився. Кілька хвилин він вагався, нарешті себе переміг, повернув ключа, відчинив двері й увішов. Паж – за ним. Він не побачив нічого страшного, але який подив охопив пажа! Там сиділа чарівна юнка в криваво червоній перській одежі. Темне волосся їй обвивала блакитна стрічка, пристібнута золотою пряжкою. На ній всіма кольорами переливався величезний опал. Дівчина була невисока на зріст, добре з'будована, надзвичайно граційна та струнка. Східне вбрання з широкими шароварами показувало маленькі ноженята, такі вродливі, як і прекрасні ручки. Обличчя розумне, бистрі чорні очі, над ними тоненькі брівки й веселі, трохи лукаві вуста.

Красуня привітно посміхалась. І хоч барон, власне, сподівався побачити щось подібне, але від такої краси він скам'янів. Потім трохи отямившись підійшов до неі й привітно поздоровався.

– З мене буде терпляча й ретельна навчителька. Сподіваюся мати пильного учня.

І з того часу, як вона оселилась в Арнґеймському замкові, там усе змінилось. Арнґейм виписав до себе стару родичку, вдову. Вона держала господарство й завжди сиділа на всіх лекціях.

За її словами, то була якась дика наука. Вона нічого не тямила, а якісь там спроби її, навіть, лякали.

Приїжджав і єпископ. Хотів пересвідчитись сам, бо на цілу округу залунала слава про незвичайний розум і велике знання цієї дівчини, Герміони на ймення. Це трохи розвіяло чутки, що ширились були день-у-день, ніби Герміона якась чарівниця, близька з відьомськими силами. Тоді трохи на краще змінились до неї сусіди.

Ну, я багато розводитись не хочу. Кінець-кінцем, звичайно, барон Арнґейм з нею одружився. За дванадцять місяців баронеса народила дочку, її назвали – Сівіла. Коли мати встала, призначили христини, запросивши силу-силенну гостей.

Серед прибулих була одна стара жінка, що їй люди накидали ролю лихої чарівниці з казок. То – баронеса Штейнфельд.

Вона скрізь совала свого носа й була дуже нахабна.

За кілька днів у замкові вона вже встигла розвідати все, що знали, говорили, підозрівали про Герміону. І те, що перед одруженням в іграх з молодими дівчатами вона ніби спритно якось уміла зникати, що її ніхто не знайде. І ще багато іншого. От у самий день христин усе товариство зібралось уранці до залі. Чекали на Герміону, щоб разом вийти. В цю мить між гордовитою Штейнфельд та графинею Вальдштетен занеслась сперечка про першенство. Барона Арнґейма попросили з'ясувати непорозуміння. Він тримав руку графині. Тоді Штейнфельд у; страшенному гніві наказала сідлати свого коня.

– Я покидаю цей замок, – верещала вона, – де господар чарівник, господиня відьма, а їхня гостя за шматок хліба ладна допомагати одруженню чорта з дияволом!

Розлючена вона вибігла геть,

Арнґейм виступив наперед і запитав присутніх, хто мас о. хоту підтримати мечем підлу зневагу його жінці та родичці.

Але всі визнали її слова за брехню.

До залі вийшла Герміона й свято почалось.

І от барон, щоб наочно показати гостям брехливість паскудних чуток, зняти наклеп з неї, немов жартома бризнув на обличчя дружині кілька краплин із купелі, Одна крапля впала на опал. Дорогоцінний камінь кинув яскравий блиск і, мов зірка, враз погас. Герміона застогнала, упала долі. Навколо стовпилися гості. Бідолашну господиню підняли та понесли до її покою. Вона страшенно змінилася, живчик слабнув, здавалось, умирає. Герміона попросила, щоб її лишили вдвох із чоловіком. Всі вийшли. Барон перебув там годину, а вийшовши замкнув кімнату на замок.

Тимчасом більшість гостей повтікало, з'явився доктор, але барон не віддавав ключа. Просили, благали, вмовляли, нарешті він згодився, але похмуро кинув:

– Даремно! Ну, та хай усі сторонні підуть собі геть.

Спальню відчинили. Там нікого не було. На ліжкові – жменька легенького сірого попелу.

Трьома роками пізніш цього самого дня ховали барона останнього нащадка чоловіка з арнґеймського роду.

Швайцарець замовк. Товариші підходили до мосту Графслутсько-го замку.

XII

Повірте, – надзвичайних форм

Набирав воно, але то певно дух…

Кілька хвилин обидва мовчали. Артура не здивувало таке оповідання. За тих бо часів забобонність була звичайне явище.

Але його здивувало те, як дотепно, дібравши всі факти, Рудольф зумів розказати історію.

«Виходить, він досить розумний, от тільки цікаво, чи бреше, чи сам вірить у те», подумав Артур.

– Так од цього шлюбу й народилась Анна Геєрштейн?

– її мати, – відповів швайцарець, – була Сівіла фон Арнґейм. Арнґеймське баронство, як спадщина чоловіків, перейшло до імператора. В замкові ніхто не живе, відколи помер останній власник. Кажуть, тепер там руїни. Оселитись ніхто не хоче.

– Ну, а хто ж є мати Аннина, що з нею одружився ляндаманів брат? Яка її вада?

– Дивні розмови я чув. Щось таке, ніби вона вночі встає й плаче над малою дочкою. Це як Анна була мала, але докладно нічого не знаю. Не маю певности, як от, приміром, щодо історії, яку допіру тобі розповів.

Артур іронічно спитав:

– На чому ж базується певність?

– Охоче скажу! Теодор Донергуґель, улюблений паж останнього арнґеймського барона, був брат мойому батькові. Він потім повернувся до Берну. Бачив на власні очі й сам чув усе, за що я тобі казав. Як трапиться тобі бути в Берні, можеш його побачити.

– А Анну ж чого приплітають?

– Ну, я з'ясувати не вмію. Але як інакше зрозуміти те, що бачив ти, Артуре, цієї ночі, – аджеж у жилах її тече дивна кров?!

Англієць мовчав. Тут саме на товаришів гукнув вартовий.

На питання: «Хто йде?» – вони двічі мусіли відказати, аж, нарешті, Зіґізмунд їх пустив.

– Ой, ти осле, – сказав Рудольф, – ну й чого б ото затримувати?

– Сам ти осле, Гавптмане! – відповів швайцарець. – А я бачив привида, він мене піддурив, я більше не дамся.

– Який привид, – сказав Донергуґель, – буде гаяти час із дурнем таким?!

– Ти, Гавптмане, тільки й умієш лаятись. То дурень, то йолоп… годі вже! В мене є вуста, зуби та язик для розмови однакові, як і в інших людей.

– Ну я з тобою сперечатись не буду. Якщо ти різнишся од інших, сам відчувати того не спроможен. Але скажи, що тебе налякало?

– Слухай! – сказав Зіґізмунд Бідерман. – Я трохи втомився, поглядаючи на ясного місяця, і питав себе, з чого він зроблений; яким побитом з нашого дому, так, як і тут, його однаково добре видно. До Геєрштейну ж далеко… Від мудрих міркувань я відчув утому. Заплющив очі…

– Заплющив очі на варті? – закричав Донергуґель.

– Не турбуйся. Я зате відкрив вуха. А втім, це мені не допомогло, бо хтось перейшов моста так тихо, мов миша. Я здригнувся, розплющив очі, переді мною – як ви думаєте?

– Якийсь дурень, як і ти, – відказав Рудольф, штовхнувши ног. ою Філіпсона. Але Артур і сам напружено слухав.

– Заприсягаюсь, – закричав Зіґізмунд, – це була наша родичка Анна!

– Не бреши! – сказав швайцарець.

– Я б і сам так сказав,' – підхопив Зіґізмунд, – бо я бачив кімнату її: така вигідна, тепла, чого б виходити та ще й уночі, коли можна любісінько спати.

– Може бути, – промовив Рудольф, – вона виходила на моста поглянути, яка година на дворі.

– Ні, бо верталась із лісу. Я побачив, як підійшла до моста й хотів добре на неї розмахнутись. Думав привид. Але вчасно зміркував, що мій келеп не березовий прутик.

– Йолопе! Ну що б до неї озватись!

– Ба ні! Я не озвався. Батько гнівається завжди на мене, як я кажу не подумавши, а на таку мить мислити не міг. Та й часу не було. Вона промчала повз мене, мов сніжинка, що жене її вітер. Я пішов за нею до замку, кликав її голосно, всіх побудив; товариші кинулись до зброї й такий там зчинився шарварок, немов сам Арчібальд Гаґенбах стояв із мечем. Анна вибігла з хати стривожена, перелякана, як і ми. Почала запевняти, що вона цілу ніч не виходила з спальні, і всі накинулись з гнівом на мене, немов би я можу забороняти прогулюватись привидам. Ну я таки не стерпів, накричав на неї:

– Всім відомо, сестричко, з якого ви роду, і як я ще раз побачу вашого двійника, – добре почастую киякою…

На мене всі накинулись, батько люто прогнав, немов дикого пса. Рудольф стримано, сливе з призирством йому відповів:

– Ти заснув на варті, Зіґізмунде, поперше – ти завинив. Подруге – тобі привидився сон. Щастя твоє, що ляндаман не догадався вигнати тебе назад до Геєрштейну, як бідолаху Ернеста.

– Ернест ще не від'їхав, – заперечив Зіґізмунд, – гадаю, він зможе з нами вступити до Бургундії. Однак попрошу тебе, Гавптмане, прислать когобудь на зміну. Якщо завтра робота, варто було б попоїсти та поспати хоч трохи.

І велетень-юнак, роздираючи рота, позіхнув.

– Їсти, спати! Та тобі цілого смаженого бика не стане, щоб прийти до тями. Але я твій приятель, я загадаю змінити тебе. Ідіть спати, – повернувся Донергуґель до товаришів: ми з Артуром самі підем до ляндамана.

Повернули до замку. Увіходячи, Рудольф схопив Артура за руку.

– От дивно! Як гадаєш, казати ляндаманові?

– А це вже як ти. Мені здається, справи родинні йому не чужі. Може небезпека…

– Ні, не бачу потреби; чи не краще поговорю сам з Анною? Артура брав жаль. Найкраще зовсім мовчати. Він стримано відказав:

– Роби так, як велить обов'язок. А я за пригоду мовчатиму.

– Так само й про те, що ти бачив і чув за наших базельських спільників? – запитав Рудольф.

– Певна річ; от тільки скажу батькові про небезпеку з митом.

– Ні до чого. Ручуся своєю головою, все, що належить йому, буде ціле!

– Велика дяка за батька. Але ми люди мирні, бажаємо уникнути сутичок навіть тоді, коли вони можуть скінчитися на нашу користь.

– Так каже купець, не вояка! – незадоволено промовив Рудольф. – Хоч власне це справа ваша. Пам'ятай, подавшись до Ля-Ферету без нас, ви наражаєте на небезпеку не то крам, а й життя.

Вони увійшли до залі. Ті, хто з ними обходили замок, вже полягали біля товаришів. Ляндаман та бернський хорунжий вислухали Донергуґеля. Тоді Рудольф закутавсь плащем, ліг на солому й за кілька хвилин заснув міцним сном.

Артур пішов, подивився на двері кімнати, де Анна; він думав про дивну пригоду. Думки хаотично переплітались, він не знав, що йому робити. Але ось Артур пригадав собі, що треба поговорити з батьком.

Він ліг біля нього на ліжкові. Старий одразу прокинувся. Син пошепки повідомив його по-англійському, що має важливу справу.

– Ворог? До зброї?

– Ні, не вставайте, це стосується нас двох!

– Ну кажи!

– Обходячи з товаришами замок, я довідався, що ля-феретський губернатор має намір захопити наш крам, як мито бургундському герцогові. Мене також повідомили, що швайцарці вирішили чинити опір.

– Заприсягаюсь, цього не буде! – промовив старий. – Оце добре були б заплатили ми за гостинність ляндаманові, давши буйному герцогові привід до війни. Кожне мито я заплачу; от коли б не забрали моїх паперів. Я побоювався цього, Артуре, тим то й неохоче пристав до Бідермана. А тепер мусимо розлучитись. Хижак губернатор навряд зважиться образити посольство до двору його державця під обороною міжнародніх прав. А коли б ми лишились, справа кепська. Ми відрізнимось та зачекаємо, поки депутати поїдуть далі, а Гаґенбаха, якщо він має краплину здорового розуму, я задовольнити зумію; ну, я пішов до ляндамана.

В одну мить Філіпсон опинився біля Арнольда Бідермана.

Той уважно слухав, а йому з-за плеча виглядала голова та довга борода швайцарського депутата; блакитні очі уважно дивились на чужинця.

– Друже, – мовив Філіпсон, – ми довідались, що на крам накладуть мито, а може й заберуть його зовсім; і мені, як і вам, дуже хочеться уникнути сварки.

– Ви, звичайно, не маєте сумніву, що ми зможемо й захочемо вас борочити, – відказав ляндаман. – Я миру бажаю, але й самому герцогові не дам образити мого гостя…

Швайцарський депутат на ці слова протягнув через рам'я свого друга величезного кулака.

– Через те саме ми мусимо покинути вас, поїдемо окремо. Подумайте, друже, ви посол, хто їде боронити мир, а я купець, їду заживати зиску. Війна чи сварка, яка неминуче до неї спричиниться, однаково пошкодить обом. Я можу й охоче заплачу великі гроші. Ось ви поїдете, а я тоді поторгуюсь, залишуся в Базелі, поки скінчу з Арчібальдом Гаґенбахом. Коли він справді зажерливий, поведеться зі мною обережно, щоб я не поїхав іншим разом десь кружка.

– Справедливо! Дякую, ви нагадали мені мій обов'язок, але вам може щось трапитись; базельці – боягузи, не оборонять, віддадуть вас губернаторові, а його правда відома всім.

– Пусте. Я маючим приборкати Гаґенбаха, а от салдати… так, це загроза, вони нас заб'ють. Тоді, коли розлучатись неминуче, їдьте раніше за нас. Шлях безпечний. Бо сподіваючись на охоронну варту, грабіжники ховаються і Гаґенбах до того ж поки буде тверезий, зможе вислухати розумних порад, тобто зрозуміти власну вигоду. По сніданкові, упившись райвейном, він починає скаженіти.

– Гаразд, – сказав Філіпсон, – але я не маю коня на мій крам.

– Візьміть нашого, він належить мойому другові, а той дасть охоче.

– Коли б він коштував і двадцять крон, але як хоче цього мій товариш Арнольд!.. – промовив сивий дід.

– Дякую, а як же ви?

– Чи ж довго нам із Базелю дістати другого?! І це, навіть, доречі. Я призначив від'їзд на світанкові; ми можем поїхати на годину пізніше, тоді дістанемо коня, а ви приїдете до Ля-Ферету, скінчите справу з Гаґенбахом і ми залюбки, гадаю, з'їдемось ізнов.

– Буду дуже щасливий. А тепер надобраніч, пробачте, що ми потурбували ваш спочинок.

Ляндаман устав і обняв англійця.

– Може ми не стрінемось більше, а я завсіди пам'ятатиму купця, що поступився вигодою в ім'я справедливости… Чи є в світі людина, що не схоче ріки крови пролляти, аби врятувати кілька унцій золотих? Прощавай, юначе, – потиснув рукуАртурові, – ти навчився ходити швайцарськими скелями, але ніхто краще за батька тебі не покаже, як іти навпростець між багна та проваллів людського життя.

Він ласкаво попрощався з обома, за ним його друг, швайцарський депутат. Довгою сивою бородою приклався він до обличчя англійцеві й ще раз щиро сказав, що кінь до їхніх послуг.

Потім усі полягали трохи відпочити, аж настане осінній світанок.