Текст книги "Комедія з убивством"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

Прокурор погодився. На свою голову. Тепер комусь доведеться мити не лише унітаз, а й бачок. Старий зловтішно докинув:

– А от мені жінка забороняє виїжджати на виклики одразу після обіду.

Знесилений законник швиденько погодився, що заарештована побуде у нас, доки ми не зведемо докупи всі необхідні папери. Враховуючи унікальність справи, баришню повели одразу до Генерала. Там уже крутилася, начебто у справах, добра половина Управління, але наш високий начальник випроводив усіх за двері. Ввічливо запропонував заарештованій сісти, якусь хвилину розглядав її з відвертою цікавістю, а потім файно-ніжно, як власній дочці, тільки що на «ви», став пояснювати:

– Є всього три варіанти вашої подальшої поведінки. Перший – заперечувати все або взагалі мовчати. Суд візьме це до уваги і цілком можливо, підведе вас під розстріл. Тут є лише одна перевага: ви не будете довго мучитися. Ну, хіба що ваш адвокат добіжить не тільки до Верховного Суду, а й особисто до Голови Верховної Ради СРСР. Посидите зайвих пару місяців у камері смертників – та й усе. Варіант другий: ви зараз вигадаєте якогось невідомого, який чи то у вас украв ключі, чи то їх підробив, заманив у вашу відсутність отого порнографа до квартири… і так далі. Не рекомендую. Ви були настільки самовпевнені – чи нерозважливі – що позалишали на кофрі і банці з препаратом свої відбитки пальців. Тільки не кажіть, що ви його принесли з інституту, аби краще підготуватися до екзамену з анатомії. Наша експертиза швиденько доведе, кому саме належить цей «агрегат». Ну, і потім ви самі визнали, що були знайомі з покійником. Але то таке… Що це вам дасть? Ну, затягнете слідство і процес у сподіванні, що ми, як ті дурники, кинемося шукати таємничого невідомого, але результат буде той самий, що і в першому варіанті. І нарешті, третє: щиросердне визнання. Помилувати не помилують, але зрозуміють. Жити будете. Щоправда, у зоні. Проте, ви ще молода, тому навіть якийсь там десяток років особливого режиму – ще не кінець життя. І взагалі, поцікавтесь у капітана Сироти, він вам розкаже, що ви у нас не перша з таким діагнозом. Правда ж, капітане?

– Так точно, товаришу генерал! Але там ще веселіше було – вбивця розповіла, як покійника на фарш перекрутила, у прямому розумінні цього слова. Але все одно, врешті-решт, вона відбулася п'ятнадцятьма роками. Строк, звичайно, чималенький, бо обставини, все ж таки, обтяжуючі. Але й вона має змогу почати життя з чистої сторінки.

– От бачите – і все завдяки щиросердному визнанню. А з вашим фахом і в зоні життя не таке вже й похмуре.

Я пригадав, що майже те ж саме казав і тій, щойно згаданій. Цікавий збіг обставин: обидві медички, обидві молоді, красиві і в обох мужики з сексуальним прибабахом. Точно – закон парних випадків!

– То що – зараз будете говорити чи спершу з думками зберетеся? Посидите в капезе…

– А як для мене краще?

– Звичайно, краще одразу!

– З чого почати?

– А це вже, як капітан Сирота вирішить. Забирайте, капітане, заарештовану до себе – і під протокол!

Генерал не додав: з підписом на кожній сторінці і точно зазначеним часом проведення допиту. Це й так було зрозуміло.

Не знаю, як щодо самовпевненості, а витримка у баришні була ще та! Бо перше запитання не я поставив, а вона. І то таким тоном, наче йшлося про погоду:

– То що вас, власне, цікавить?

– Для початку: яка роль вашого брата в усій цій справі?

– Запитайте у нього. Він повнолітній. Сам скаже.

– Ви знаєте, я чомусь не маю сумнівів, що тепер він розкаже абсолютно все. Бо цього «всього» не так уже й багато. Крім абсолютно дурної спроби викрасти негативи, що там іще?… Я ж не повірю, що саме він вбивав чи хоча б ліквідовував останки. Ви ж його в усі подробиці не посвячували?

– Які подробиці? Сказала, що якийсь ідіот потай клацнув мене, коли я перевдягалася, а тепер шантажує.

– І чого ж ви до нас не звернулися, до міліції?

– Тоді вже краще одразу ці фото на Хрещатику вивісити.

– А це чому?

– Менше народу знатиме.

– Спасибі за високу довіру до правоохоронних органів. Дамо спокій братові, перейдемо до вашої особи. За що ви вбили фотографа?

– Неправильне формулювання. Спочатку треба було запитати, чи я вбила.

– Дякую за підказку. Запитую: ви вбили?

– Відповідаю: я. Далі?

– Сподіваюсь, не за те, що він знайшов собі іншу?

– Ні.

– Шановна, ми з вами не в гестапо, і я не витрушую з вас дані, де партизани сало заховали. Якщо ми йдемо на щиросердне, вам належить бути дещо багатослівнішою. Повторюю запитання: за що ви його вбили?

– Не за зраду. У нас зараз не дев'ятнадцяте століття. Він хотів поламати мені життя.

– Навіть отак?

– А як ви думали? Я мала вийти заміж за солідну людину. З перспективою, і не тільки для мене. Я навіть домовилася, щоби мені в Одесі ліквідували дефлорацію. Сподіваюсь, ви розумієте, що це таке?

– Аякже! Як кажуть у тій самій Одесі, вирішили «підрихтувати целку», бо жених із забобонами, а майбутня свекруха взагалі з прибабахом.

– Ну, це вже ви перебільшуєте. Але я маю дуже високе реноме, навіщо людей розчаровувати?

– Я не розумію, Едік що – вас ревнував чи хотів із вами одружитися?

– Яке одружитися? Я схожа на таку, що пішла б заміж за того типа? Чи йому потрібен штамп у паспорті? Просто він хотів, щоб усе було так, як досі: спочатку я стрибаю голяка перед фотоапаратом, а потім ми стрибаємо голяка у ліжку. Бо цей збоченець інакше не збуджувався. Зате потім… втім, ці подробиці вас не стосуються.

– Правда ваша. Такі подробиці не для протоколу. В суді їх теж не рекомендую розголошувати. Особливо, якщо засідательки – старі діви і на додачу – відмінниці народної освіти. Засудять! По максимуму!

– Ви ж казали – щиросердне допоможе…

– Знаєте, є люди, які надмірну відвертість сприймають як цинізм. Мене це не стосується. Отже, причиною вбивства був шантаж із боку потерпілого. Я правильно записав? Дякую… розпишіться отут – нижньому правому куточку сторінки – і поїдемо далі. В кофрі лежала вся апаратура, але не було жодного шматочка плівки – ані в касетах, ані в фотокамері. Не повірю, аби потерпілий ішов на зустріч з вами і не збирався вас фотографувати.

– Я їх спалила. Так і запишіть. Всі негативи знищені мною особисто.

– Не для протоколу: якщо ви знищили негативи, то чому ви втягли у цю авантюру свого братика?

– Я не була впевнена, чи він ще десь якісь мої фото не заховав. Я прорахувала, де він міг їх тримати. Найвірогідніше – у лабораторії.

– А ви сказали братові, що фотограф уже мертвий?

– Сказала, але не сказала, хто вбив.

– Міцно ж він вас любить, якщо наважився на таке…

– До чого тут любов? Йому теж дуже важило моє заміжжя. Один раз уже обпікся, в інституті, довелося зі стаціонару режисури ховатися на заочний театрознавчий, а звідти – у підвал до архівів. Це ж тупик! У архіваріусів найменша рознарядка на дисертації по всій академії наук! Посивієш у лаборантах.

– Логічно. І все ж таки, він отак одразу й погодився? Це ж не яблука в садку красти.

– А то сама лише назва, що старший, та ще й брат. Я вже мамі якось казала, що вона нас переплутала: мені треба було ним народитися, а йому – у спідниці бігати. Типово жіноча модель поведінки.

– Щодо моделей поведінки – спасибі за підказку. Відтак наступне запитання: фрагменти свого колишнього коханця ви розкидали самотужки чи з чиєюсь допомогою, наприклад, того ж брата?

– Сама. Я ж сказала – він не втаємничений. Тричі виходила, боялася, що помітять. Але пощастило.

– Щодо «пощастило», то відносно. Слідство цікавить, чому найважливіший для опізнання фрагмент, а саме – голову – ви кинули не до каналізації, а до вигрібної ями базарного туалету? Ви що, сподівалися, що його не будуть чистити мінімум до двохтисячного року? Там же немає виходу в каналізацію.

– Я над цим не замислювалася. Я виконувала обіцянку.

– Яку таку обіцянку?

– Я йому пообіцяла: якщо не віддасть негативи – втоплю у базарному сортирі. Він сміявся. Може, тому я й не вагалася, що з ним робити.

– Даруйте за наївне запитання, хіба не страшно вбивати людину, та ще й ножем? Можете не відповідати.

– Страшно? Гм… Скажімо, складно. Я не розрахувала силу удару, і він у мене з ножа злетів. А треба було, щоби лезо в рані лишилося. Тоді б крові не набігло стільки.

– Професійний у вас підхід. І, до речі, чому ви весь труп викинули, а «прибамбаси» заспиртували, та ще й поставили ледь не посеред кімнати?

– Як? Ви що, не розумієте? На пам'ять. Що б там не було, але він же у мене перший. Я його навіть по-своєму кохала.

Я подумав: Господи, посадити б тебе за таке кохання з усього розмаху на антикварну порцеляну. Можна навіть на справжнє Дулєво, але її власне. Та вголос я цього, звичайно, не сказав.

Я сказав інше:

– Тоді у мене все. У вас є якісь запитання, побажання, скарги? Кажіть зараз. Бо я мушу відправити вас до слідчого ізолятора, і за кілька днів з вами працюватиме вже прокуратура.

– Прокуратура? Це отой, що заспиртованого пеніса ніколи в житті не бачив?… Ні, до вас у мене нічого немає. Я хочу лише трохи відпочити. Важкий був, знаєте, день.

На тому й порішили: вона написала на останній сторінці протоколу сакраментальне «З моїх слів записано правильно» і поставила автограф. А я не стримався і таки запитав:

– Складається враження, що ви не сподівалися на такий фінал. Тоді на що ж ви розраховували? На свою спритність чи на нашу дурість?

– Я ні на що не розраховувала. Він мені заважав – я його прибрала. От і все. А зараз я розраховую на щиросердне визнання. Далі – час покаже.

Для захисту своєї коханої дочки батьки найняли найкращого київського адвоката. Того, що захищав колись вбивцю начальника охорони Хрущова і фактично виграв процес. Шкода, що засідання суду було закритим. А я проходив лише свідком і, відговоривши свої кільканадцять хвилин, повернувся до Управи. Кажуть, адвокат зробив усе можливе і неможливе. Розмалював у найчистіші кольори підсудну і змішав з гноєм убієнного. По Києву довго як приказка ходила його геніальна фраза: «Якщо потерпілий є людиною, тоді Дарвін неправий». Свої десять років баришня, однак, одержала. Щоправда, у колонії загального режиму. її братик відбувся легким переляком. Більше того, навіть виграв на горі своєї родини. Я зустрів його десь через рік після суду на вулиці. Він упізнав мене (ще б пак!) і радісно похвалився, що у колективі до нього поставилися дуже добре, можна сказати, душевно. Директор-академік навіть вибив для нього позалімітну аспірантуру.

– Наука – то добре, щиро заздрю. А як там справи у сестрички? Вона ж, здається, десь в Україні відбуває? їздили до неї?

Відповідь брата мене приголомшила:

– А ви знаєте, вона там уже не сидить. її до іншої колонії перевели. Якась спеціальна. Там, сказали, можна буде паралельно інститут закінчити – це раз. І два – скоротити строк аж наполовину. Щоправда, чомусь переписку і побачення там забороняють. Напевне, щоб менше знали, бо це ж усі туди проситися стануть… ви тільки нікому не кажіть, бо з усіх нас підписку взяли про нерозголошення, аж на двадцять п'ять років. Уявляєте?

– Що ж ви так одразу мені розказали?

– Ну, ви своя людина, про цю колонію і без мене, напевне, знаєте. Мене, щоправда, попередили, доки сестра не відсидить, то виїзд за кордон заборонено. Але то нічого. Я туди й не збираюсь. Аби їй добре було…

Я зрозумів, що знову опинився у безпосередній близькості до якоїсь чергової таємниці. Можливо, так само небезпечної, як історія зниклого поїзда, а можливо, ще небезпечнішої. Бо я знав, що офіційно таких колоній з таким режимом на території Радянського Союзу і близько не існує.

Від автора: Єдиний, хто безвинно постраждав у цій історії – редактор багатотиражки. Його обійшли з обіцяною квартирою – бо треба ж було покарати когось із непричетних. Незабаром він звільнився з «мотьчиної фабрики» і, рятуючись від колишньої дружини, забіг чи то в Адигею, чи то в Гірську Шорію, одне слово, куди не ходять поїзди. У 1998-му абсолютно випадково наші шляхи перетнулися в Мінську. З'ясувалося, що колишній король багатотиражки врешті-решт осів там і завідував кореспондентським пунктом якогось московського видання.

Щодо таємничої колоші, куди перевели молоду вбивцю, т о її секрету Олекса не встиг розгадати. Хоча – є одна гіпотеза. Під час першої війни у Чечні в 96-му році російським військам страшенно дошкуляли таємничі і невловимі, як привиди, жінки-снайпери. Ні живими, ні мертвими їх ніхто не бачив, зате добре знали їхній почерк – вони відстрілювали російським воякам статеві органи. Ходили глухі чутки, що ці снайперші – випускниці якоїсь надзвичайно секретної школи із ще радянських спецслужб, конкретніше – колишні естонські біатлоністки. Можливо, і вона серед них затесалася.

І насамкінець – про річ абсолютно містичну. Вгадайте з трьох разів назву художнього салону, який відкрився же на початку двадцять першого століття саме в тому будинку, куди ній друг Олекса Сирота супроводжував зажливу даму – купувати старовинний сервіз. Правильно, «Салон антикварної художньої порцеляни». Щоправда, Дулєва там поки що немає. Навіть підробного.