Текст книги "Комедія з убивством"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

На другому поверсі, одначе, світло горіло. Крізь скляну стіну на сходах я бачив, як вони піднімалися, як зупинилися зрештою біля якихось дверей, вона подзвонила, він завбачливо відійшов на кілька кроків, двері розчинилися, прощальний кивок – і на цьому прогулянка завершилася.

Я дочекався, доки практикант порівняється з великим деревом у кутку двора, вихилився з-за нього і тихенько свиснув. Хлопець чомусь не здивувався. Тільки поцікавився:

– Так це у мене що сьогодні – контрольна робота чи екзамен? Бо я заліковку вдома забув…

– Стосовно екзамену – не вийде. Доведеться перездавати. Ти впевнений, що вона тебе до свого будинку привела?

– Звичайно, не впевнений. Ось почекаємо, перевіримо.

Чекати довелося довго. Ми курили за деревом і тихенько перемовлялися:

– Що це квартира не тата з мамою – ясно. Та зовсім в іншому районі, і то далеченько. Цілком ймовірно, що ця підходить під нашу версію.

– Так, якщо вже знімати квартиру, то поряд з інститутом… але не обов'язково вона. Може бути просто якоїсь знайомої чи знайомого.

– Знайомої. Двері жінка відчиняла.

– Не заперечую. Може бути напарниця – удвох дешевше.

– Не ускладнюйте ситуацію, товаришу капітан. При напарниці нікого вбивати не стануть.

– А такий графік: «сьогодні ти йдеш у кіно і до одинадцятої не повертаєшся, а завтра – я» тобі невідомий?

– Якби так було, то знав би про цю квартиру весь медінститут і ще половина Шулявки – від зоопарку до шляхопроводу. Ні, це може бути відпрацьований трюк для настирливих залицяльників. Зараз вони чайку поп'ють, попліткують – і «на добраніч, діти!» Кожна під своїм дахом.

– А раптом ночувати залишиться?

– Тоді й ми переночуємо. Он там пара лавочок… зручні і широкі. І ніч тепла…

На щастя, ночувати нам не довелося. Крізь давно не мите скло на другому поверсі промайнув знайомий силует. Потім рипнули двері під'їзду, зацокотіли підбори… Дівчина уважно роззирнулася на всі боки. На щастя, дерево було старе, крислате і тінь від нього густа. Об'єкт нашого спостереження дійшов висновку, що все чисто, і попрямував з двору.

– Чого стоїш, Пінкертон? Наздоганяй!

– А навіщо? Вулиці порожні, ліхтарі світять. Ще засіче… кінець нашій грі.

– Ну, тоді я пішов.

– А навіщо? У неї Вася на хвості.

– Який Вася?

– Ну, з нашого курсу. Він теж на практиці. Не пам'ятаєте? Маленький такий, більше на хлопчика схожий. Навіть якщо вона його побачить, то за старшокласника матиме.

– Молись, аби наші специ по малоліткам сьогодні рейду разом з комсомолом не проводили. Бо ще заметуть йолопи твого Васю і зірвуть нам всю операцію.

Останню фразу я кинув для порядку. Бо якщо наша інспекція у справах неповнолітніх і влаштовувала пару разів на рік показові облави, то по-перше, ми про це знали заздалегідь, а по-друге, чистили в основному Хрещатик і залізничний вокзал.

І ми пішли в Управу чекати на Васю.

Вася подзвонив десь посеред ночі.

– Товаришу капітан, баришня вже лягли і просять.

– Чого просять? – я ще не прочумався від дрімоти на казенному стільці і тому не «просік» цитату з класики.

– Свирида Петровича Голохвастова просять.

– Товаришу курсант, я би вас теж попросив… не займати службовий телефон різними дурницями. Доповідайте по формі.

Але Васю аж розпирала радість від вдало виконаного завдання, тому вийшло не дуже «по формі».

– Тут вона, товаришу капітан, тут. Це її ничка. Та, котру ви шукаєте.

– Відставити телячі радощі! Може, у неї там коханець живе? Або жених офіційний?

– Ні, товаришу капітан, вона там сама, сама!..

– А ти звідки знаєш? Бачив, чи що?

– У неї навпроти старий будинок із пожежною драбиною. Як залізти і добряче вихилитися, то все, як на долоні. Тільки триматися незручно.

– Ну, і звідки ти дзвониш? З телефону-автомату, чи з прохідної у апостола Петра?

– З прохідної… тут пожежна частина поряд, мені дозволили.

– Ну доповідай уже!

– А що доповідати? Зайшла, двері своїм ключем відчинила, увімкнула світло. Як роздягалася – не бачив, бо доки я ту драбину знайшов, вона вже в халаті була. В основному на кухні товклася, через тюль усе видно. Потім перейшла в кімнату, розчинила вікно, постояла, мабуть, провітрювала… Трохи подивилася телевізор і лягла. Все, зараз спить, а я доповідаю. Які будуть розпорядження?

– Потерпи трохи, я тобі напарника підішлю. Він уже перекуняв.

Будити тямущого практиканта не довелося, бо він сам підскочив від першого ж дзвінка і зараз нетерпляче виконував навколо мене туземні танці. Одержавши завдання, одразу розігнався до дверей, тож я ледь встиг його перехопити:

– Ти що – до Лук'янівки пішки зібрався добиратися? Зачекай, я зараз чергову машину випрошу. А до речі, як це ти до трюку з Васею додумався?

– А у нас на курсі ваш Старий… тобто, товариш підполковник читав оперативну роботу. Ми ще й не таке знаємо!

– Ну-ну…

Назавтра Київський карний розшук навдивовижу нагадував Смольний у ніч перед тим, як крейсер «Аврора» зробив своє історичне «ба-бах!» А все почалося з безневинного запитання Генерала після того, як ми доповіли йому про результати екзамену з майстерності зовнішнього оперативного спостереження.

– А скажіть-но мені, товариші, що у студентів буває після екзаменів?

Ми хором відповіли, що практика.

– А після практики?

Ми вже не хором, а врізнобій вимовили: канікули! Подумалося: до чого він? Раптом на відгули розщедриться?

– А після канікул що? – продовжував нидіти Генерал.

– Після зимових, товаришу генерал, новий семестр. А після літніх – новий навчальний рік.

– Це добре, товаришу капітан, що у вас хороша пам'ять. От тільки вона працює не в тому напрямі. Наша підозрювана – студентка? Що у неї там зараз?

Ми поступово втрачали оптимістичну впевненість, але ще не зрозуміли, до чого гне начальство.

– У нашої підозрюваної, товаришу генерал, зараз літня сесія… Або вже практика.

– Я попрошу конкретизувати: ще сесія чи вже практика?

Здається, Старий навчив курсантів міліцейської школи не лише основам розшуку, а й деяким набагато делікатнішим матеріям. Бо красень-практикант зовсім як в аудиторії підняв руку і попросив:

– Дозвольте, товаришу генерал?

– Дозволяю. Можна з місця. Бо дошки тут немає.

– У підозрюваної вчора закінчилася сесія і через тиждень у неї практика.

– Прекрасно, товаришу курсант! І як вона склала іспити?

– Як завжди, на відмінно, товаришу генерал. Йде на «червоний» диплом.

– Ситуація! Ви, товаришу курсант, поки що постійте, а ви, товаришу підполковник, скажіть, що ви про це думаєте?

– Одне з двох, товаришу генерал: або у цієї дитинки зовсім немає нервів, або ми знову «дубль-пусто» витягли.

– Втішили, товаришу підполковник, втішили. Спасибі. А ви, товаришу курсант, скажіть мені таке: де і коли ваша знайома відроблятиме практику?

До нас поступово почав доходити підтекст генеральської зацікавленості студентськими проблемами підозрюваної. Не скажу, що ми від цього зраділи. Навпаки, навіть Підполковник засовався і механічно поліз в кишеню по цигарки. Але вчасно схаменувся.

– Взагалі, товаришу генерал, з понеділка, – у Жовтневій лікарні. Але до того має у якихось своїх справах до Одеси з'їздити. З практикою в інституті строго, але їй, як відмінниці, дозволили.

Мій армійський командир, полковник Осипов казав у таких випадках: стройову підготовку не можна освоювати лекційно-семінарським способом. У перекладі на міліцейську мову це звучало би приблизно так: ніхто вам не дозволить влаштовувати канікули, доки підозрювана у вбивстві шастатиме, де їй заманеться і скільки їй заманеться.

Генерал щось приблизно таке і сказав. І ще додав:

– Деякі офіцери, здається, засиділися у кабінетах. Капітан Сирота, доповідайте ваші подальші дії.

– Думаю, що треба просити у прокурора ордер на обшук цієї «явочної квартири».

– На якій підставі?

– На тій підставі, що вона підозрюється у вбивстві.

– У вбивстві кого?

– Фотографа, товаришу генерал.

– Ну, нарешті. А то я вже подумав, що Джона Кеннеді. І які у нас підстави?

– Ну, ви ж самі бачили, товаришу генерал…

– Я вам скажу, що я бачив, товаришу капітан. Ні, я вам цього не говоритиму. Я вам краще скажу, як на це моя дружина відреагувала: «Щось ти останнім часом надто активний став, як молоденький. Не інакше, як коханку завів і увагу відвертаєш»… Це хто там пирхнув?

– То хтось у черговій частині чхнув, товаришу генерал.

– Тоді на правду, товариші. Так от, слухайте і виконуйте. Перше: ти, Сирота, організовуєш перевірку паспортного режиму як мінімум у трьох будинках на цій вулиці. Аби ніхто не запідозрив, що нас цікавить тільки одна конкретна квартира і її мешканці. Друге: особисто і негайно відкриваєш ще одну кримінальну справу…

– Єсть організувати перевірку і відкрити кримінальну справу. От тільки за яким фактом? Підозра у вбивстві? Так ми ж, можна сказати, і так її ведемо.

– Ти, Сирота, і так уже всіх завів, як той Сусанін. Записуй: кримінальну справу за фактом шантажу з використанням фотографій порнографічного змісту. От де твоя колекція знадобиться. Нехай і товариш прокурор подивляться, у нього теж дружина є, порадіє…

– То що виходить, товаришу генерал, ми порушуємо кримінальну справу проти покійного?

– Ні, проти Папи Римського. Звичайно, проти вбитого. А потім ми ж її і закриємо – в основній частині – за фактом смерті звинуваченого. Зате ми можемо прив'язати до цієї справи отого матусиного синочка, котрий у нас у капезе париться. І все це поєднати у головну справу – стосовно наглої смерті з наступним розчленуванням трупа. Втямив?

– Так точно, втямив, товаришу генерал.

– Брешеш, Сирота, нічого ти не втямив. Просто не хочеш на неприємності нариватися. Я з тобою в головному згоден – обшукати цю квартиру необхідно. Хоча і є у мене одна думка, але це потім. А у нас не сімнадцятий рік і не тридцять сьомий, не виходить так, щоби ногою в двері, прикладом межи плечі і головою об стінку. Останній раз запитую: до всіх дійшло? Тоді хапоніть пару людей з паспортного відділу і бігом уперед! Тільки в ЖЕКу перевірте, хто там прописаний.

Під час короткої наради тут-таки, у коридорі під генеральськими дверима, вирішили: кому, куди і з ким іти, що саме і кому відповідати на різні недоречні запитання. Потім паспортисти з курсантами побігли, а мене притримав за рукав Старий:

– Олексо, ти звернув увагу на те, що Генерал сказав про якусь там думку?

– Звернув. Але не став уточнювати. Я так вважаю, що у начальства є певні вагання.

– Не вагаються тільки дурні і автоінспекція. Щоправда, з різних причин. Генерал, напевне, побоюється, що ця квартира не має жодного стосунку до вбивства. Розумієш, Сирота, тут одна річ не сходиться, дуже важлива. Ну от зведи все докупи: молода, красива, розумна, відмінниця, перспективна… під судом і слідством не перебувала, сім'я благополучна. Шкідливих звичок немає. Янгол во плоті! І раптом вбиває людину, потім патрає і розкидає все це! Це ж не курча зарізати. Тут і досвідчений рецидивіст або лягає на дно, або п'є до видіння зелених чортів на шафі. А вона ходить до інституту, відмінно здає іспити, дурить голову красивому хлопцю, а головне – спокійненько ночує на тій самій квартирі, де, ймовірно, зарізала коханця. Не сходиться… Якщо це її робота, то вона нам такі натяки робить, що і телеграфний стовп зрозуміє.

– А що, такого не буває, товаришу підполковник?

– Буває, Олексо, буває. Але переважно у досвідчених, старих злочинців, яким їхнє життя вже поперек горла стоїть, «зав'язати» самому сил не вистачає, прийти з повинною злодійський гонор не дає. От вони і підставляються. Може, і несвідомо, не знаю. Я ж сискар, а не твій друг-психіатр.

– Спасибі за ідею, товаришу підполковник. Бо я зі своїм другом ще тоді поговорив, коли все це розпочалось. Ви ж самі звеліли… а тепер бачу – недоговорив.

Позапланова паспортна перевірка особливих проблем не викликала. Ніхто не запитував – чого це раптом, лише цікавилися, коли ж будуть паспорти нового зразка. Щодо квартири, де ночувала наша медичка, то ще в ЖЕКу нам сказали приблизно таке:

– Хазяї кудись поїхали на пару років. Здається, на Кубу, а може, що і в Африку. Але стосовно комунальних розрахунків, то тут усе гаразд – платять родичі. їхня дочка доглядає за хатою, бо ж самі знаєте, оселя без людей кепсько себе почуває. Одразу починають крани текти, меблі розсихатися, а там, не дай Боже, проводка з ладу вийде.

Сусіди фактично підтвердили цю інформацію:

– Приходить дівчина, культурна, вихована, бо з нами вітається. Часом ночує. Але ніяких гулянок, ніяких «бугі-вугі». Часом телевізор увімкне, але й то неголосно. Компаній не водить… Чи хтось до неї приходить? Може, хтось колись і приходив, але знаєте, так акуратно, тихо. От у нас поверхом вище сімейство проживає, так то не люди, а кара Господня. Як не пісні горлають, то п'ють. Як не п'ють, то порожні пляшки об підлогу б'ють. А оце якось до четвертої ранку вчилися під гармошку танцювати цей… як його? Шейк! Уявляєте?

Уявити, що хтось до четвертої ранку танцює шейк, мені було неважко. Сам грішив у студентські роки. Але щоб робити це під російську трьохрядну гармошку?! Я би заплатив, щоб таке побачити.

Одне слово, слідство в цьому напрямі додало пір'ячка у крильця нашому янголяткові. Більшу надію я покладав на розмову з другом-психіатром. Ану він щось читав такого у своїх іноземних книгах, що допоможе мені переконати начальників, вихованих на суворих принципах діалектичного матеріалізму, що і диявол був колись янголом, і то не абияким, а мало не генералом небесного воїнства.

Мій друг робив одразу три речі, які йому подобалися. Курив, запивав нікотин кавою і водночас гортав сторінки товстелезної книги німецькою мовою. Щоправда, для цього йому довелося вийти з кав'ярні на вулицю і сісти на вузеньке підвіконня вітрини. Зсередини прибиральниця гупала у скло, вимагаючи негайно віддати чашку, ззовні засмиканий народ обтирав об його ноги авоськи з картоплею, але такі побутові дрібниці ніколи не бентежили Бориса.

– Ніж ото тулитися куприком на холодному бетоні, купив би собі складаний стільчик, як у рибалок.

– Я про це думав. Але то дефіцит.

– А по блату? Ти ж лікар.

– По блату тільки урологам.

– Не зрозумів гумору.

– Бачиш, деякі мужики платять урологам скажені гроші за маленьку довідку: мовляв, те, що ваш благовірний привіз із полювання чи риболовлі, то ніякий не трипер, а якась там застуда якихось протоків. Одне слово – нежить, тільки знизу.

– Ага, попісяв проти вітру! – згадав я характеристику, виписану колегами убієнному Едіку.

– Я тобі вчора весь день дзвонив – і на роботу, і додому. Де ти зник?

– Проводжав до самої хати одну гарну, ніжну і дивовижну студентку-медичку.

– Психіатра?

– Хірурга. З ухилом у патологоанатомію.

– Тобі, Олексо, більше би придався травматолог.

– Чому саме травматолог?

– Ну, йдеться ж про законний шлюб, як я здогадуюсь? Кращої жінки для мента, аніж лікар-травматолог, крім психіатра, звичайно, годі й шукати.

– Мій наївний друже, я цю баришню проводжав на такій відстані, що вона навіть не здогадувалася про моє існування.

– Пошляк ти, Олексо. Я думав, у тебе нарешті справжнє почуття, а це, виявляється, твої лягавські жартики. Якщо не секрет, що вона тобі зробила? Не запросила на білий танець? Сирота, ти жорстока людина.

– Борисе, мені особисто вона ще нічого не зробила. Але щоби ти не вважав себе таким уже гуманістом, знай: на неї ми вийшли не без твоєї допомоги. Ти пам'ятаєш, я тобі розповідав про розібраного на частини фотографа?

– А, таки відшукали? З міліції належить.

– Відшукати – відшукали, але не знаємо, як підступитися. Щось вона як для вбивці, для жінки, та ще й в такому юному віці, надто впевнено почувається.

І я коротко переказав другові наш кримінальний сюжет – і про віднайдену еротичну колекцію, і про невдаху-брата з його аферою, і про незламну мамуню, і про підпільну квартиру. Борис не перебивав, і навіть коли я закінчив, не став нічого питати. Натомість одразу перейшов до висновків:

– Заспокойся сам і заспокой своє міліцейське начальство. Ви зробили все, що від вас вимагалося, більше того – все, що могли. А далі починаються невідомі для вас і заборонені для нас сфери так званої судової психології. Прошу не плутати з судовою психіатрією.

– Ну, тут і я трішки тямлю. Це коли злочинця визнають або осудним, або неосудним на підставі медичної експертизи.

– Молодець, п'ять з плюсом, кава за мій рахунок. Але тут виходить зачароване коло. Бо експертиза щодо осудності чи неосудності призначається і у нас, і в усьому світі виключно за рішенням суду. В крайньому випадку – постановою прокурора, але ажніяк не слідчим. А судової психології не існує взагалі. У нас, маю на увазі.

– У нас багато чого не існує, Борисе. «Зате ми робимо ракети і підкоряєм Єнісей».

– Знаю, знаю, знаю… Зате коли наша солістка Великого театру раптом почувається пригніченою, то вона махає на це рукою і працює далі – до нервового чи психічного зриву. А солістка «Ла Скала» негайно йде до психоаналітика.

– Спасибі, переконав. Тепер, будь ласка, від теорії до практики.

– Прошу. Спочатку про матусю. Абсолютно нормальна позиція для абсолютно нормальної психічно матері. Підкреслюю: нормальної, а не тої, яку Максим Горький вславляв.

– Ніловна?

– Ні, інша. Та, котра з ідейних міркувань сина зарізала… Затям… ця жінка буде обстоювати своїх дітей, навіть коли їй покажуть у морзі результати їхньої діяльності. Вона все одно знайде їм виправдання.

– І що це доводить?

– Все і нічого. Бо наскільки я знаю, такі речі відбуваються на рівні глибокої підсвідомості, а цієї штуки у радянському суспільстві не існує взагалі. Є лише свідомість – високоморальна, класова, ідейна, загартована, в чортабіса-диявола, розтуди її так! А ми у психушці вже по двоє на одне ліжко кладемо.

– Ближче до теми, Борисе.

– Вибач. Тепер щодо братика і сестрички. Класична домінантна пара, описана в усіх зарубіжних підручниках з психології і психіатрії. В перекладі на твою мову: злочинець-спільник. У цій парі хтось один завжди домінує, тобто, переважає іншого, підминає його під себе, перетворює на безвольне знаряддя. Ваш випадок – унікальний, бо тут домінує жінка, до того ж, зовсім юна. Це й ти знаєш на практиці в абсолютній більшості випадків усе навпаки: мужчина – ініціатор і керівник, жінка – спільник.

– І які тут у мене шанси?

– Братик мовчатиме, як заціплений, доки ви не посадите за грати сестричку. Отоді він зламається і виляпає все, як перелякана дитинка.

– За що я тебе люблю, мій друже Борисе, так це за полегшення моєї важкої роботи. Для того, щоб розговорився брат, я повинен на підставі неіснуючої науки переконати прокурора у своїй – чи твоїй, ділитися не будемо, – правоті. Щось маєте додати, докторе, на своє виправдання?

– Маю! Ніколи не дивіться у кіно радянських детективів. Бо тільки там у злочинців дрижать руки і бігають очі, і вони вимушені носити темні окуляри навіть увечері. Саме отака високодомінантна особа, як твоя медичка, виріже цілий взвод фотографів, таксистів, бухгалтерів і трамвайних контролерів – і «хлопчики криваві» ш в очах не мерехтітимуть, і спатиме спокійно. От тільки сни у неї будуть кольорові.

– Ну то й що, що кольорові? Мені теж іноді такі сняться.

– Тобі – іноді. І то від надмірного психічного перевантаження. А їй – постійно, бо у неї інфантилізм психіки, як у всіх особистостей такого типу. Але це вже ми з тобою, Олексо, в такі високі матерії залізли, що краще їх не чіпати. Безпечніше політичні анекдоти у кав'ярні розповідати.

– Так що, справа, виключно, як би це ти сам сказав, у гіпертрофованій самовпевненості вбивці? Щось на зразок дитячого: «ось заплющу очі – і все погане зникне»?

– Не зовсім. Спробую пояснити, але то виключно для тебе. Бо якщо поняття домінантності наша юриспруденція ще сяк-так визнає, хоч і називає по-іншому, то про цю теорію не заїкаються навіть у закритих дисертаціях. Але я читав, звичайно ж, у зарубіжних виданнях… до речі, це найновіші дослідження… Так от, вважається, що психічно неврівноважений вбивця, або, по-їхньому, маніяк, після першого ексцесу відчуває спочатку неймовірне сексуальне задоволення, а згодом – страх. Страх подвійний – на рівні свідомості: що я наробив, мене ж можуть зловити, судити, розстріляти і так далі; і на рівні підсвідомості: здається, я не зможу надалі без цього обійтися, бо те відчуття було незрівнянним. Отже, доведеться знову вбивати. Статистика показує стандартну модель поведінки: між першим і другим вбивством у таких типів проходить значний проміжок часу. А далі все котиться, як колесо згори. І що цікаво: от у цей проміжок вбивця підсвідомо, повторюю, підсвідомо підставляється тій же міліції. Ось я, я це зробив, хапайте мене, посадіть мене, бо інакше я знову вбиватиму.

– Ти добряче здивуєшся, Борисе, але щось подібне мені наш Старий розповідав.

– Твоєму Старому ще б Фрейда почитати – ціни б йому не було.

– Йому й так ціни немає. На жаль, мало хто це розуміє. Навпаки – якби хтось у нього в руках Фрейда побачив і настукав, Старого вже за п'ятнадцять хвилин не було б у міліції, незважаючи на заслуги.

За що я вдячний філософському факультету, так це за науку говорити майже відверто про певні речі, не називаючи їх своїми іменами. Доки я дійшов від Львівської площі до нашої Управи, основні тези Борисової експертизи у моїй голові наче самі собою трансформувалися у доступну навіть прокурорському розумінню форму.

– Ситуація виглядає так, товаришу генерал. Молода дівчина з хорошої інтелігентної сім'ї стала жертвою нахабного шантажиста, до того ж, сексуального збоченця, хворого типа. її фотографій ми, щоправда, не знайшли, але, можливо, він ще не встиг їх проявити і носив із собою у кофрі. До речі, те, що японська апаратура, за оперативними даними, досі ніде не виринула, свідчить на користь нашої версії. Коли дівчина зрозуміла, як далеко завела її власна легковажність, вона у стані афекту вбила негідника. Оскільки потрясіння було сильним, замість чесно з'явитися з повинною, заходилася ховати сліди злочину. Щодо її подальшої поведінки, товаришу генерал, то вона теж цілком логічна. Підозрювана виховувалася за всіма нормами радянської моралі, її свідомість глибоко не сприймає самої ідеї злочину, її пече сором, але, водночас, вона боїться. От і вибирає найпростіший шлях: нікуди не тікає, не замітає слідів, а слухняно чекає, доки ми по неї прийдемо.

– Складно говориш, Сирота, аж сльоза пройняла. А куди ми брата дінемо? Він що – теж глибоко розкаявся? Ану раптом вони вдвох із сестричкою по Лук'янівці чужі кінцівки розкидали?

– Товаришу генерал, я пропоную не ускладнювати. Прокуратура і суд цього не люблять. Досить, що мені якось наша районна феміда одного разу сказала: у вас, товаришу капітан, не матеріали розслідування, а друга серія фільму «Воскресіння». Візьмемо сестричку, заговорить і братик. І до речі, закриємо благополучно одразу дві кримінальні справи. Чи навіть три… бо я його аферу ще не встиг об'єднати з тою справою, що за фактом вбивства.

– Сирота, є щось таке, що змусило б тебе подорослішати?

– Є, товаришу генерал. Позачергова відпустка, а ще краще – позачергове присвоєння наступного звання.

– Нахаба! Походиш у хлопчиках. Ну, може там, розвантажу тебе на якихось пару тижнів.

– Дозволю собі нагадати, товаришу генерал, що оця справа, в яку ми всі влізли по саму маківку, почалася з того, що ви вирішили мене розвантажити…

– Капітан! Кругом! Кроком руш… а ви, товаришу підполковник, залишіться.

Ця мала чортяка, красуня-відмінниця і таке інше, задурила голову не тільки мені, а й моїм начальникам. Бо прокурор, вислухавши наші довгі і сумні міркування щодо комуністичної моралі і докорів совісті, від душі розреготався:

– Товаришу підполковник, я не дивуюся вашому Сироті. Він людина абсолютно безвідповідальна і всі його фантазії спрямовані, самі знаєте, куди. Але ви, досвідчений працівник, трьох міністрів пережили!

– Чотирьох, товаришу прокурор. Між Строкачем і Бровкіним був ще Мешик, якого разом із Берією розстріляли. Три місяці у п'ятдесят третьому…

– А де ж я був у п'ятдесят третьому?… Ну, це, зрештою, не грає ролі. Я про інше: що ви мені принесли? Це ж не подання, це допис у газету «Молодь України». До чого тут совість-пересовість, усвідомлення-неусвідомлення? Все набагато простіше. Ви одержуєте сигнал, що у квартирі за такою-то адресою ночами відбуваються незрозумілі дії підозрілого змісту. Хтось там когось лаяв, щось гупало об стінку, хтось кликав на допомогу… ну що, вчити мені вас? Чи послати разом із поданням?

Від автора: У дубця два кінця. За якийсь час точнісінько така ж модель була використана для ордеру на обшук і арешт всесвітньо відомого кінорежисера Сергія Параджанова. Був сигнал, до того ж – підписаний і зі зворотною адресою. Потім арешт, обшук, суд, вирок… щоправда, і саме прізвище, і зворотна адреса «сигнальника», як потім з'ясувалося, були взяті зі стелі. І вже сам Олекса Сирота страшно переконався, куди насправді веде дорога, вистелена благими прокурорськими намірами. Участь у справі Параджанова коштувала йому життя. Але про це потім, потім, потім…

Олекса Сирота:

Ми погодилися з прокурором, що так воно простіше і навіть краще. От тільки як бути з самою підозрюваною? У стража законності була і на це готова відповідь:

– Перехопіть її по дорозі, збрешіть, що у квартирі, мовляв, якісь сторонні люди, потрібне негайне втручання міліції, але без виламування дверей. Тихо, делікатно. А ключі ж – у неї. Головне – задурити голову баришні. А там уже дійте за обстановкою. Інформуйте, я буду напоготові.

Всупереч нашим побоюванням, все пройшло чітко за прокурорським сценарієм. Не довелося навіть клепати фальшиву заяву. Зробили краще: перехопили медичку на вулиці і переляканими голосами заволали, що до квартири її знайомих, здається, залізли злодії, а ключі у неї. Сусіди підказали, що подзвонили по нуль-два. Тож – миттю, бо ж двері ламати не хочеться, а найкраще брати на гарячому!

Дівчина навіть не вагалася. У таких випадках головне – говорити, говорити, говорити, безперервно і максимально переконливо. Задовбати потоком слів. Тут не зміст головне, а інтонації. Більше того – баришня навіть сама вийняла на наше прохання ключі і тихенько відчинила двері. Звідки ж їй знати, що оті двоє цивільних, котрі мовчки стояли на сходах поверхом вище, то не наші співробітники, а поняті.

І лише коли двері були відчинені і дівчина показала жестом, що можна заходити, вперед вийшов Старий:

– Спасибі, але спочатку зайдете ви, а потім наша бригада і поняті. Ніяких злодіїв там немає, вибачте за маленький спектакль. Але справа не в тому.

Коли всі увійшли і хлопці вже розігналися нишпорити по всіх кутках, Старий зупинив їх і знову звернувся до медички:

– Давайте обійдемося без звірства з вигрібанням речей, перетрушуванням білизни і зриванням паркету. Зекономимо вашим батькам кошти на вимушений ремонт чужої квартири. Але для цього ви маєте відповісти на кілька запитань. Якщо ваша воля – оформимо як явку з повинною. Почнемо?

Вона мовчки кивнула головою.

– Чи знайомі ви з таким собі фотографом на ім'я Едуард?

Ще один ствердний кивок. Ми зраділи. Навіть Старий посміхнувся.

– Спасибі. І коли ви його бачили востаннє? За яких обставин?

– Точно не пам'ятаю. Тижнів зо три тому ми домовилися про побачення, але він не з'явився.

– І ви не цікавилися, що з ним? Раптом захворів, чи, не дай Боже, під трамвай втрапив?

– Мене це абсолютно не хвилює. Він не прийшов на побачення і не знайшов способу бодай якось це пояснити. Після цього він для мене не існує взагалі.

– Не існує взагалі – чи тільки для вас?

– Я не розумію, що ви маєте на увазі, але я людина горда. Він не існує для мене. А що там з ним насправді – то хай у нього голова болить.

Я помітив, що у неї легенько здригнулася верхня губа. Що це – образа, зловтіха?… Чи може, просто розсмішив власний каламбур? Як там казав мій друг Борис – унікальний приклад психологічної домінантності?

– Голова у нього не болить, а чому – ви знаєте. Пропоную востаннє: ви все розповідаєте, а ми не влаштовуємо вам, як казали старі подільські євреї, гармидеру.

– Робіть, що хочете. Я вже все сказала.

Нам не довелося нічого ламати і взагалі влаштовувати класичний обшук за всіма правилами. Бо сліди крові нормально читалися на паркеті кімнати і в коридорі, по якому труп витягли у ванну. Вона навіть не викинула ножа. Більше того, у шафці ванної лежав такий собі медичний саквояжик із набором хірургічних інструментів, навіть із гравіровкою її ініціалів. А на антресолях спочивав, вкриваючись пилом, кофр з японською фотоапаратурою. Щоправда, у протоколі обшуку ми записали: знайдено плями, схожі на кров, набір хірургічних інструментів і сумку з фотоапаратурою імпортного (японського) виробництва, фабричні номери такі-то. Персональну приналежність всіх цих доказів мала встановити подальша експертиза.

Останній віднайдений доказ відправив нас у глибокий нокаут. Ні, я на ногах втримався, Старий таки присів на канапу, а от для понятих довелося терміново шукати нашатир. Хоча, зовні мужики наче й міцні.

Бо і справді – видовище акуратно відрізаних чоловічих первинних статевих приналежностей у літровій банці зі спиртом – то виключно для натренованих. Характерно, що один з понятих, дізнавшись, що для консервації використано спирт, ледь не зомлів удруге, простогнавши: «Такий продукт перевела, зараза! І на що?…».

Старий прийшов до тями набагато швидше від інших, цивільних. Як сказав би класик, у ньому було життя ще на добру сотню таких обшуків.

Від автора: Тут Олекса не помилився. Старий прожив набагато довше і навіть на момент підготовки цієї книги до друку ще почувався нормально, як для свого віку. На свою колишню службу ходив регулярно, щоправда, вже як керівник Ради ветеранів МВС.

Олекса Сирота:

Ми без зайвих слів запакували всі речові докази, зняли відбитки пальців, позначили крейдою «плями, схожі на кров» і дали понятим підписати всі потрібні папери. Потім, як домовлялися, подзвонили прокурору. Він пообіцяв ордер на арешт привезти особисто!

У шафці на кухні, як у всіх хороших київських домах, була не тільки мелена кава, а й дефіцитна розчинна. Але на халяву чомусь не потягло. В чеканні ордеру ми запалили, про всяк випадок запропонувавши сигарету дамі. З'ясувалося, що крім усіх інших чеснот, вона ще й не палить. Я не втримався і спитав:

– Ви, часом, перед сном не молитеся?

Вона глипнула на мене:

– А навіщо?

Прокурор примчав, як сільський пацан на танці до клубу: веселий, спітнілий і збуджений.

– Якщо хочете, товариші, то ми її у вас одразу заберемо! Ви й так напрацювалися, спасибі. Складна справа, складна справа… Підозрювану вже допитували?

Старий глянув на мене. Я зрозумів.

– Та ні, товаришу прокурор, оце щойно закінчили обшук і вилучення доказів. Хочете глянути?