Текст книги "Комедія з убивством"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Валерій Лапікура, Наталя Лапікура
Комедія з убивством

Передмова
«Коли були ми молодими…»

В останній рік двадцятого століття пішов на пенсію, дослужившись до полковника, останній із легендарної команди київського кримінального розшуку шестидесятих-семидесятих років. І тепер уже ніхто у старовинному будинку «присутственных мест» на Софійському майдані нічого не знає, і ніколи не чув про мого друга Олексу Сироту, капітана міліції, старшого інспектора розшуку.

Ми зустрілись і потоваришували у середині шестидесятих (Господи, яка сива давнина!) у стінах Київського Університету. Я вчився на російській філології, а Олекса просиджував години і штани поверхом нижче – на філософському факультеті. Точніше, на факультеті марксистсько-ленінської філософії. Бо про інші філософські школи та течії в радянських вузах або не згадували взагалі, або ж поминали побіжно і з виразом неприхованої гидливості на викладацьких мордяках.

Ми з Олексою належали до майже вимерлого нині племені шестидесятників. У нас були спільні кумири: у літературі – Хемінгуей, у живопису – Чурльоніс і Красаускас, у поезії – Євтушенко і молодий Вінграновський, у кіно – геніальний актор Інокентій Смоктуновський і режисер Михайло Ромм із його рафінованими «Дев'ятьма днями одного року» та «Звичайним фашизмом». Ми обожнювали молодих «бітлів» і Булата Окуджаву. До речі, ці два поняття: «покоління шестидесятників» і «люди шестидесятих років» не тотожні. Самі шестидесятники називали себе «дітьми хрущовської відлиги». Отої короткої пори з 1956-го по 1964-й рік, гучної і вражаючої, як постріл, пори – хоч і ерзац, а все ж таки свободи. Все, що було потім – то лише відлуння шестидесятництва. Хрип Володимира Висоцького, фільми Параджанова, Ільєнка та Осики, кінематограф Тарковського і Шукшина – то вже дісталося нашим молодшим братам і сестрам…

Ми увійшли у доросле життя, назавжди отруївшись п'янким повітрям хрущовської «відлиги». І на те не було ради: на щастя для влади, шестидесятників було дуже мало, фізично мало. У покоління наших батьків (рік призову 1920-25-й) були інші проблеми, аніж плодити дітей.

Наше покоління не вірило в Бога і співчувало бідним арабам, котрі в 1967-му році стали «жертвами ізраїльської агресії». І все ж, і все ж, і все ж… Підсвідоме почуття внутрішнього протиріччя вело нас не туди, куди вказували партія та уряд. Замість виховувати майбутніх будівників комунізму у дуже середній радянській школі, я прилаштувався працювати літературним редактором Телерадіокомітету. А Олекса, несподівано для всіх, пішов до Київського карного розшуку, у відділ особливо небезпечних злочинів.

Нещодавно мені до рук трапила книга з ономастики, себто, науки про власні імена. Там стверджується, що над усіма Олексами-Олексіями тяжіє карма бути захисниками знедолених. Повірте, ми зеленого поняття не мали ані про ономастику, ані про карму: нас хвилювали зовсім інші проблеми: де дістати і як зварити справжню каву, в якій пропорції треба розвести сухим вином марочний портвейн для коктейлю «Золота осінь» і, нарешті, чи десь насправді є презервативи з вусиками, чи то брехні тих, кому пощастило побувати «за бугром».

Ми були молодими, і це тішило, хоча створювало певні проблеми. Бо покоління наших батьків сприймало нашу молодість як нахабне зухвальство на адресу їхньої заслуженої старості.

Соловейчики перебудови, всі оті перезрілі хлопчики-демократики обізвали часи нашої молодості застоєм. Бог їм суддя. Поквитаємося на тому світі, в існування якого ми врешті-решт повірили. Бо і в часи так званого застою люди, незважаючи на заклики компартійних ідеологів, підкрадали – і по дрібничці, і «в особливо крупних розмірах», калічили один одного і навіть (о, жах!) убивали ближніх своїх. Сексу в Радянському Союзі, як відомо, не існувало. Існував, виявляється, сексуальний ґрунт, на основі якого процвітав цілий букет злочинів, передбачених кримінальним кодексом. І наркоманія не перестала бути наркоманією від того, що її соромливо перейменували в «залежність від певних ліків та медичних препаратів». Тож у відділі Головного управління МВС міста Києва, де працював дипломований філософ Олекса Сирота, роботи було – тільки встигай підхоплювати. От лише ніхто, крім особливо посвячених та потерпілих, і не здогадувався про справжній розгул злочинності у Радянському Союзі. Бо старе гасло зловісного Лаврентія Берії: «Немає людини – немає проблеми» за часів Андропова і Чебрикова було замінене на: «Немає інформації – немає проблеми». Не так кровожерливо, як у 1937-му, зате не менш ефективно.

Дотепники жартували, що детективний жанр у СРСР виродився в одну-єдину форму: сценарії урочистих концертів до Дня радянської міліції. Щоправда, і там траплялися непередбачувані грандіозні проколи. Не було секретом, що учасникам таких концертів на сцені вручали лише квіти від імені керівництва МВС, зате за кулісами – коштовні подарунки від того ж керівництва. І от – одна, звідусіль облауреачена і винятково народна артистка приперлася невдовзі після концерту на теж традиційний телевізійний «Голубой огонек», зодягши розкішну старовинну брошку філігранної роботи, офіровану їй міліцейськими генералами. Триклятуще телебачення, бодай йому, показало презент крупним планом, і вибухнув гучний скандал. Якась стара, хирлява недорізана інтелігентка впізнала сімейну реліквію, викрадену у неї з квартири за якийсь час до отого концерту. Я вже не знаю, як видряпувалася московська міліція з тієї халепи, але сталінська лауреатка більше ніколи не з'являлася на людях з вищезгаданою прикрасою.

На щастя – чи на нещастя – Олекса Сирота не мав жодного стосунку до подібних махінацій начальства і навіть його безпосередні командири, тодішнє керівництво Київського ГУ МВС, у такі високі сфери не допускалося.

– Наше діло собаче, – часто любив повторювати Олекса, – унюхав слід, догнав, вхопив і притяг до хазяїна. А решта – то лірика.

Була лише єдина, не пов'язана з розшуком, область людської діяльності, про яку Олекса міг натхненно говорити годинами: мистецтво варити каву. Він зажив слави одного з кращих у Києві кавоварів і кавознавців. Бо сучасному поколінню, розбещеному доступністю до широченної палітри кавових сортів, гатунків і відтінків, важко зрозуміти, чому тоді вважалося вищим пілотажем підсмажити куплені у продмазі кавові зерна рівно настільки, аби лишень знищити запах цвілі. Або – як, маючи під рукою лише два сорти натурпродукту: «кава в зернах» і «кава мелена», досягти несхожості смаку продукту висхідного – залежно від способу приготування! Він міг, навіть не куштуючи, лише з самого запаху визначити, що у чашці: «мокко», «арабіка» чи звичайнісінька «робуста». А ви кажете – «Чібо-ексклюзив», «Моккона», «капучіно»… Про існування таких прибамбасів нам знати було «не положено».

Треба сказати, що ця обізнаність допомогла колись Олексі перехопити одну з перших у історії Київського карного розшуку великих партій наркотиків. Я розкажу про це згодом. А зараз – про те, чому епіграф кожної з повістей – то рецепт кави від Олекси Сироти. Це не тільки тому, що за кавою та чаркою доброго коньяку мій друг оповідав найцікавіші історії зі своєї служби. Просто чомусь Олексин підхід до розкриття чорних кримінальних справ якось невловимо перегукувався зі способом приготування улюбленого чорного напою.

І останнє зауваження у нашій передмові. Уважні читачі першого тому «Інспектора і кави» напевне звернуть увагу на те, що у другому томі з деяких Олексиних розповідей зникає один із постійних персонажів – начальник відділу карного розшуку ГУ МВС по м. Києву, він же Полковник, він же Полкан. То не авторська забаганка. Просто у той період знадобилося, як тоді казали, зміцнити керівництво органами внутрішніх справ у одній із областей. Безпосереднього начальника Олекси і Старого і перекинули туди – у тимчасове відрядження. За його відсутності розшуком знов, як і в старі часи, керував Старий.

Комедія з убивством

Кава «Даміана» робиться так: пара ложок порошку хорошої розчинної кави перемішується з такою самою кількістю цукру і заливається двома – трьома столовими ложками міцнючої чайної заварки. Потім акуратно перетирається і доливається окропом. Кава і чай мають бути імпортні. Бо з горезвісного продукту Одеської фабрики і пачки брудної тирси, яка чомусь називається «Чай грузинський, другий сорт», ви в результаті одержите підсолоджені помиї.

З рецептів Олекси Сироти.

Інколи, щоб не перенасититися хорошою кавою, варто зайти до привокзального буфету і взяти склянку рідкої багнюки, яка у них у меню нахабно іменується «кофе». Дуже допомагає позбутися аристократичних закидонів.

З порад Олекси Сироти.

– Скажи мені, друже Олексо, чи є на світі чогось такого, що і не снилося мудрецям з карного розшуку?

– Було у матері три сини. Два розумних, а третій – російський філолог. Ти що вирішив перевірити: моє знання Шекспіра чи моє знання особливостей одеського діалекту? Як там: «Одесса имеет много таких вещей, которых нет в других городов»? Так у карному розшуку їх теж до біса – на десять Шекспірів вистачить.

– Знаю, знаю. Ти вже колись довів до гикавки викладача логіки, переконуючи його, що «Гамлет» – то стовідсотковий детектив, а не класична трагедія.

– Розумієш, нашому доцентові досить було відповісти мені, що в часи Шекспіра не було такого жанру – детектив. Та й край. А він мене цитатами з професора Костюка почав гвоздити. Навіть не здогадався, що я його просто підколюю.

– Шкода, не дожив Шекспір до Скотланд-Ярду. Там би його просвітили стосовно концептуальної різниці у літературних жанрах. А то й справді – в які рамки ставили геніїв? Якщо є труп – пиши трагедію. Нема трупу – видавай «на гора» комедію.

– А про комедію зі вбивством ти коли-небудь чув?

– Читав у спогадах про Маяковського, що він страшенно мріяв про аналогічний сюжет. Але дійшов висновку, що ні в житті, ні в літературі такого не буває.

– Перефразовуючи славетну фразу Ве-І-Леніна з цього приводу, скажу: не знаю, як щодо літератури, а от щодо криміналістики, Володимир Володимирович стовідсотково неправий. Була в моєму житті така «комедь» – не знав: чи сміятися, чи плакати.

Від автора: Мій друг Олекса Сирота, як і всі сищики-професіонали, любив кепську погоду. Наприклад, нудний осінній дощ чи класична київська ожеледь викликали в його міліцейській душі суто професійну реакцію: в таку погоду жоден порядний злодій на діло не йде. Йому своє здоров'я дорожче. Він краще посидить вдома і подивиться по телевізору діда Панаса у «На добраніч, діти!».

Я теж: любив діда Панаса і несприятливі для злочинців кліматичні умови. Бо тоді у мого друга Олекси випадало більше вільного часу, і можна було спокійно дослухати до кінця за один раз його чергову кримінальну історію. Коли бандити і менти нікуди не поспішають, то класичним філологам від цього теж є якась користь.

Олекса Сирота:

Все почалося з кави «Даміана», коньяку «Камю» і російської антикварної порцеляни. А закінчилося, вибачай, громадським туалетом на Лук'янівському ринку. А якщо врахувати, що надворі щойно запанувало літо, то можеш собі уявити букет запахів і вражень.

Настрій у мене був паскудний. Я тобі про справу «Музиканта» розповідав? Ні? Тоді нагадай якось іншим разом. Скажу лише – обійшли тоді і мене, і Старого з обіцяними нагородами, та ще й у душу плюнули: начальство на моєму робочому органі (голову маю на увазі) у нові квартири в'їхало, а нам і про звичайне «спасибі за службу» забули. Генерал, вочевидь, моральні обстановини відчував. Бо викликав мене невдовзі і, схоже, навіть вибачився:

– Я розумію, капітане, тобі зараз тяжко, але що поробиш? У нас усе планується: і нагороди, і роздовбони. Тож вільні квартири для старшого командного складу ще були, а ордени і медалі для середньої офіцерської ланки вже закінчилися. Все, що можу, – попросити тебе про послугу: одна дуже високопоставлена людина, сам її пізнаєш, вимагає на пару годин інтелігентного офіцера з хорошими манерами для делікатної справи… що ще додати? Справи, яка не підлягає розголошенню. Але всі підходящі кандидатури з нашого Управління були перебиті під час виконання службових обов'язків саме через свою надмірну інтелігентність і делікатність.

– Ну, чому ж усі, товаришу генерал? От наш замполіт, наприклад…

– Якщо наш замполіт – інтелігент, то я – прима-балерина! І взагалі – не перебивай старших… Але це добре, що ти встряв. Бо це означає, що й тобі до хороших манер, як до Фастова рачки… по шпалам. Тому ти зрозумієш мої переживання. Але вибирати нема з кого, я вже сказав. Шуруй додому, поголись, почисти зуби, черевики, помий ноги і не забудь поміняти шкарпетки. Як удома немає цілих – заскоч на склад речового довольства, записку я дам.

– Спасибі, у мене мама пильнує…

– Мамі привіт. Так от, зараз одинадцята, о чотирнадцятій нуль-нуль чекаю для стройового огляду. Форма одягу цивільна, сорочка біла. Краватка обов'язкова, можна яскраву, бо завдання все ж таки неофіційне. Виконуй!

Я вклався у дві години, проте Генерал залишився задоволений моїм виглядом і облишив жартівливий тон:

– Сирота, одна дуже впливова жінка, здогадуєшся, хто, вирішила купити своїй доньці на весілля порцеляновий антикваріат. Є товар, є продавець, але з'являтися до комісійного нашій дамі не з руки. Не той рівень номенклатури. Тому операція відбудеться вдома у хазяйки сервізу. Природно, такі люди без охорони нікуди не рипаються. Але вона не хоче втягувати у цю справу конторських, бо я вже казав, що це все у приватному порядку, суто по-сімейному. їй не потрібні зайві чутки. Повторюю, не той рівень. Тому вона звернулася до мене. Сирота, я тебе дуже прошу – не підведи. Людина вона принципова, але від її настрою багато що залежить. І для мене, і для тебе. Через півгодини тебе забере чорна «Волга». Вперед – і благаю: жодних сирітських жартиків.

Я сказав: сука буду!

Генерал показав мені кулак і зробив вигляд, що збирається вийти з-за столу. Я вискочив за двері – в обійми замполіта. Той щось одразу запідозрив.

– Капітан Сирота, куди це ви такий святковий?

– До Палацу одружень, розписуватися. Товариш генерал вже благословили. Він же для мене – як батько рідний, ви ж знаєте.

І побіг собі коридором на вихід.

Новенька «Волга» зі спецномерами прибула секунда в секунду. Загалом у нашій столичній номенклатурі нараховувалося чотири серйозні дами, від яких багато що залежало. Багатьом людям. І нашому Генералу теж. Але три з чотирьох начальниць звеліли би привезти сервіз їм додому або на роботу. І лише в однієї залишилося достатньо делікатності, аби поїхати по подарунок самій.

Я все правильно вирахував. Вона вийшла з під'їзду відомого всім киянам будинку через кілька секунд після нашого прибуття. Мені вистачило часу тільки на те, щоби вискочити з машини, ввічливо привітатися і відчинити перед нею задні дверцята. Ми досить швидко примчали у старий двір на Микільсько-Борщагівській. Там вийшли з машини. Я запитливо глянув на даму, вона кивнула у бік середнього під'їзду. Біля входу я вибачився:

– Даруйте, я перший.

Швидким жестом перевірив наявність пістолета під лівою пахвою і увійшов. У під'їзді було прохолодно і порожньо. Я викликав ліфт. Коли він прийшов, дама сказала:

– Третій.

Мені подобалася ця суто професійна манера не видавати всю інформацію одразу, та ще й в одній фразі.

На поверсі перед розчиненими дверима вже стояла літня жінка. Зобачивши нас, розпливлася у посмішці на всю ширину одвірка. Я ще раз вибачився й увійшов першим, увігнавши господиню в стан легкого шоку. Але моя дама незворушно поводилася, як належить, – зупинилася перед порогом. Я швидко обійшов усю квартиру, в якій жила, як я зрозумів, вдова медичного світила. Не проминув не те що ванної і кухні, а й туалету. Потім так само рвучко повернувся до передпокою і сказав:

– Прошу вас.

Дама рефлекторно затрималася на секунду перед великим круглим дзеркалом на стіні і вочевидь залишилася задоволеною. Господиня, пройнявшись нашим настроєм, жестом запросила нас до вітальні. Тут я вже не пхався поперед батька в пекло.

В центрі великої кімнати на столі чекав на нас дивовижної краси антикваріат: сервіз на дванадцять персон із картинками пасторального життя у стилі бароко на кожному предметі. Я скромно відійшов на пару кроків і почав вивчати корінці книжок у великій дубовій шафі. Чимала частина літератури була німецькою мовою – старі видання з готичним шрифтом. У склі шафи я бачив усе, що діялося за моєю спиною.

Господиня пояснювала:

– Справжнє Дулєво часів цариці Єлизавети. Жодної тріщинки. Це просто чудо. Перед евакуацією мій покійний чоловік замурував сервіз на антресолях і заклеїв шпалерами. На щастя, ніхто не помітив, а в сорок четвертому, коли ми повернулися, квартиру нам віддали без проблем.

Вдова ще раз повторила стосовно «справжнього Дулєва», продемонструвала фабричні знаки на денцях чашок і тарілок. Впливова дама уважно переглянула всі предмети, делікатно постукала, прислухаючись на звук, чи й справді немає тріщинки і, здається, залишилася задоволеною. Отут я повернувся і подав голос:

– Перепрошую, але дулєвську порцеляну почали підробляти ще за часів Ломоносова. Як, до речі, і мейсенську. А мейсенські майстри, у свою чергу, підробляли китайську продукцію. Тож товарний знак – то ще не показник.

– Нам його через антикварний як справжній продавали, – розгубилася господиня.

– А я точнісінько такий в Ермітажі бачила, з таким самим розписом. Невже і там підробка? – нарешті подала голос дама.

– В Ермітажі я в основному просиджую в залах імпресіоністів, але як професіонал припускаю, що і в Зимовому палаці у вітринах стоїть вдала імітація, а справжнє Дулєво зберігається у закритих фондах. Аби не спокушати… Тож розписи – теж не гарантія.

– А що ж? – мало не дуетом запитали обидві жінки.

– Єдине, чого не змогли досягти фальсифікатори – справжнє Дулєво прозоре на світло. А підробка – ні.

Впливова дама уважно подивилася на мене, потім ще раз переглянула всі предмети сервізу, цього разу на світло. З професорської вдови вже капало, але вона мовчала.

– Все гаразд, порцеляна справжня, я її забираю.

Господиня воскресла і збуджено замахала руками:

– Боже, він у нас стільки років, а ми й не знали! Думали, якщо через антикварний, то це гарантія…

Я кашлянув:

– Вибачте, вип'ю води.

Вийшов на кухню і повернувся, коли відшарудів папір для упаковки і асигнації Держбанку СРСР. Узяв до рук великий пакет і вийшов у двір. Водій прийняв із моїх рук запаковану порцеляну і поклав на заднє сидіння. Дама примостилася поряд.

їхали мовчки. Тільки на Печерську вона кинула водію:

– їдь у гараж. Молодий чоловік мені допоможе.

До під'їзду вона увійшла першою, притримала двері, конторський у формі кинувся допомагати, але ледь не врізався в мене. Дама знизала плечима, зітхнула, але нічого не сказала. Ми залишили конторського червоніти за дверима і піднялися ліфтом до квартири. Господиня показала, куди покласти сервіз і одразу запитала:

– Каву будете?

– Спасибі, з задоволенням. Якщо ви не проти – дозвольте, я зварю, а ви відпочивайте.

– Все потрібне – на кухні, в шафці якраз над плитою.

На кухні справді було все, що потрібно. Я би з задоволенням зіграв би тут весілля і провів медовий місяць. Вистачило б і місця, і припасів. Цейлонський чай у його рідній упаковці підказав мені ідею зробити «Даміану». До того ж, розчинна кава у скляній банці була теж не з Одеси чи Львова.

Сервіз для кави був не дулєвський, але теж нічогенький. А от таця – справжній Палех, без підробки.

Дама спочатку відзначила оригінальність аромату, потім, коли скуштувала – своєрідність смаку. Я пояснив, що це «Даміана» і що саме такий рецепт добре знімає втому і не тисне на судини.

– Ви дуже доречно нагадали про судини, молодий чоловіче. За вашою спиною в барі коньяк. Візьміть «Камю», якщо у вас немає на нього алергії. І не кажіть, що ви на службі, – я вас до кінця дня забрала… посуд для коньяку – трошки вище.

Довелося демонструвати ще й своє вміння відрізняти коньячні бокали від лікерних. Я скуштував «Камю» з таким виразом, наче роблю це щоранку після чистки зубів та гоління. Проте, про всяк випадок не дозволив собі розслабитися і був правий, бо раптом почув:

– А ви, молодий чоловіче, справді в міліції служите? Чи може, вас по дорозі Федорчук підмінив?

– Взагалі у нас у карному розшуку водиться занюхувати «Камю» обшлагом мундира. Але я справді служу в міліції.

– Мій охоронець – ідіот, щоб ви знали. Цієї зими мені треба було терміново в ЦК на Орджонікідзе. Вирішила пройтися пішки. І що? Навпроти банку посковзнулася. Ви думаєте, цей бовдур встиг мене підхопити? Ні, стояв і дивився, як я гепнулася, мов базарна перекупка. Ідіть працювати до мене, не пошкодуєте. Генерала я умовлю.

– Спасибі. У мене дуже брудна робота, я цього не приховую. Сьогодні, завдяки вам, я чудово відпочив. Але знаєте, з певного віку не варто міняти спеціальність. Я цей поріг уже переступив.

– Молодець. По-державному міркуєте. Не те, що цей ідіот Микита Сергійович, котрий хотів нас, номенклатуру, міняти, як циган коней. Дякую за відвертість. А генералу вашому від мене великий привіт. Дуже милий мужчина, дуже. І обов'язковий.

«Милий і обов'язковий мужчина» чекав на мене, як старшокласник танців із вимкненим світлом. Ледь я заїкнувся про каву з коньяком, як він посадив мене у крісло і примусив двічі переповісти все у найподрібніших деталях. Зачувши характеристику, що дала йому номенклатурна дама, він аж помолодшав і засяяв, як бляха дембельського ременя.

– А ще що вона казала?

Я промовчав щодо пропозиції перейти на службу до дами, зате вирішив відігратися по повній програмі за старі гріхи мого начальника. Річ у тім, що у справі «Музиканта» чимало паскудства принесла мені дружина нашого Генерала зі своєю улюбленицею: розбещеною пекінесихою. (Розповідь про справу «Музиканта» ви зможете прочитати в одному з наступних томів. – авт.). Я подумки перехрестився і ляпнув:

– А ще вона казала, що ви, товаришу генерал, мужчина із себе показний, підтягнутий, приємно глянути. І собака у вас по рангу: великий, сильний, справжній вівчар. А дружина, каже, ваша, ніби й не дурна жінка, а такого недомірка на мотузці тягає, наче у чоловіка зарплата маленька.

Генерал купився миттю.

– Та я це сученя сьогодні ж утоплю в дачному сортирі! Скільки разів їй казав: заведи собі нормального собаку. А вона: «Моя Сюзечка, моя Сюзечка…» Тьху! І потім, ці її знайомі, які пекінесів тримають – там же жодної солідної людини, самі бухгалтери.

Не знаю, чи й справді Генерал втопив «Сюзечку», але через тиждень його дружина з'явилася на собачому п'ятачку з рідкісною псярою – афганським хортом на ім'я Анжела. На мою превелику радість, з пекінесячою мафією було покінчено.

Отака передмова. До подальшої справи вона не має жодного стосунку. Просто я так занудно все це переповідав, аби ти зрозумів, що і у житті старшого інспектора Київського карного розшуку бувають світлі моменти. Іноді. Але бувають.

А тепер повернемося туди, де «Даміаною» і не пахне. Маю на увазі вже згаданий мною об'єкт громадського користування у самому кутку Лук'янівського базару.

В нагороду за відмінне виконання делікатного завдання і зміцнення авторитету начальства в очах високої номенклатури Генерал підкинув мені виключно блатну справу. Вона мене і наш розшук ні до чого не зобов'язувала, зате дозволяла на якийсь час відкрутитися від повсякденної марудності. Того ж дня, коли я забезпечував перевезення антикварної порцеляни, до Генерала подзвонив директор відомого київського підприємства з проханням допомогти розшукати фотографа заводської багатотиражки. Суть була навіть не в самому майстрі об'єктиву, бо зникав він не вперше і неодмінно за якийсь час виринав. Просто цього разу він десь здимів, не встигнувши віддрукувати фотографії весілля директорової доньки. Аби не ця обставина, ніхто б фотографа і не шукав. Інструктаж, який я одержав із цього приводу, був максимально відвертим:

– Знайдеш у майстерні або вдома у цього мордоляпа негативи з весілля і віддаси безпосередньо директору. Стосовно пошуків особливо не напружуйся, бо заяву про його зникнення вони якщо й подадуть, то не раніше, ніж за тиждень – другий. Одне слово – відпочинь. «Патрет» зниклого директор на всяк випадок уже передав, може, зустрінеш його випадково десь у кав'ярні – передаси від начальства палкий привіт. Тож бігти не треба, йди спокійненько.

І я пішов відпочивати. Без відриву від виробництва.

Сам завод займав приміщення ще дореволюційної будови, здається, військових казарм часів Миколи Першого. Основною вигодою будівлі були товстезні стіни і висока стеля. Тож взимку тут було тепло, влітку – прохолодно, а головне – світла для виробничого процесу вистачало зранку до сутінків. Щоправда, віднедавна адміністрація підприємства не без комфорту розташувалася у новому корпусі через вулицю, а старі директорські апартаменти зайняла редакція багатотиражки. Фотографу дісталася «кімната відпочинку» з туалетом і душем, переробленим у проявочну.

Колективчик у редакції підібрався веселенький. Був тут з-поміж інших і відомий київський поет, який з п'яних очей якось чи то заримував щось антирадянське, чи то публічно виконав чуже, але заборонене цензурою. Враховуючи щиросердне каяття, жертву п'яної музи замість мордовських таборів відправили на перевиховання у пролетарський колектив. Керував багатотиражкою, як з'ясувалося при особистому знайомстві, донедавна відомий спортивний журналіст. Він одразу перейшов на «ти».

– Бачиш, капітане, слави я вже наївся. А от іще одну квартиру мені моя рідна спортивна газета зробити не могла. Тож куди було подітися після розлучення? А тут, на заводі, одразу дали «гостинку» і навіть з балконом. А ще через пару років обіцяють повноцінну однокімнатну.

Я порадів світлим перспективам свого ближнього і поцікавився його думкою щодо зникнення фотографа. На моє здивування, редактор весело розреготався:

– Ти знаєш, як його у нас між собою звуть? «Проти вітру»! Це тому, що він час від часу зникає, а потім з'являється обдертий, як котяра у березні, і приносить довідку з вендиспансеру. І каже: «Оце знову випив пива, попісяв проти вітру і застудив… Думав, що «три пі-ер», та, дякувати Богу, обійшлося». А пару разів задля різноманітності замість пісяти проти вітру він після пива на рівному місці перечепився і мордяку об асфальт розбив. Ну, і лежав у травматології.

– А ви у все це вірите?

– У що, у пиво? Чи в те, що вітром надуло? Звичайно, ні. Мужик на передок слабенький. Може три дні не їсти-пити, не палити, ляпатися у своїх хімікатах – і нічого. А як побачить те, що з-під міні-спідниці визирає, – пропав! Ось був – і вже нема! А потім з'являється і співає баєчку про вітер.

– А як же моральний рівень, трудова дисципліна, врешті-решт?

– Капітан, капітан, посміхнися! Про що ти кажеш! У нас за штатом три одиниці. Я, машиністка і оцей от… вічноберезневий. А скільки насправді у редакції сидить? Десять. Нормальні блатняки, які записані хто де – від пожежної частини до ВТК. Та стаж заробляє, того чекісти на налигачі привели. Ця он колись із головним технологом спала. А той – коханий небіж двоюрідної тітки самого директора. Яка тут може бути дисципліна? Ти мені краще скажи: пити будеш?

– Мені б спочатку негативи знайти…

– Ну куди від тебе дінешся. Пішли, глянемо.

На моє здивування, на робочому місці мордоляпа панував взірцевий лад. На полицях міцного стелажа стояли великі коробки з написами: «Передовики», «Кращі агітатори», «Рейди якості», «Наші гості», «Відпочинок трудящих». Окремо стояв металевий ящик із негативами для Дошки пошани, прикрашений грізною обіцянкою відірвати руки всім, крім парткому, при спробі туди зазирнути.

Негативи з весілля ми знайшли майже одразу. Вони лежали на горішній полиці стандартного сейфу у цупкому чорному конверті, до якого було пришпилено карточку з датою, місцем і темою зйомки. Червоним олівцем великими літерами було написано: обережно! Не проявлено!

Половину роботи, вважай, було зроблено. Залишалося для проформи уточнити решту:

– Так коли він, кажете, щез?

– Зараз підрахуємо. Весілля гуляли у суботу. На роботу ми приходимо у середу. Робимо газету. В четвер нам її друкують, у п'ятницю ми розносимо по цехах – і вільні до середи. Але він свої знімки здав нам ще минулого тижня, тому цієї середи не був потрібний. Та його почав шукати директор. Ну, от і виходить…

– Виходить, що нічого не виходить. Раз він заніс негативи, то як мінімум у суботу забігав до редакції. Або в неділю, або в понеділок чи вівторок.

– У вівторок його тут не було. Він мав віддати знімки директору, але не з'явився.

– У четвер ваш директор подзвонив нашому начальнику, сьогодні маємо п'ятницю… нормально!

– Звичайно, нормально. Бувало й таке, що його по два тижні десь носило.

– І часто його пробиває на кобеляж із наступним зникненням?

– Раніше – частіше. А коли він одного разу добряче спіткнувся, як я здогадуюсь, об чиїсь роги, і заробив, крім пари фінгалів, ще й струс мозку, то майже рік сидів тихо. В усякому разі, вкладався у графік.

– Тоді, товаришу редактор, у мене таке собі єхидне запитаннячко: я розумію, у вас не завод «Арсенал» і не поштова скринька номер 13 дріб 13. Ви радянський народ товарами широкого вжитку забезпечуєте. Але ж має бути бодай якась дисципліна, чи хоч натяк на неї.

– Бачиш, капітане, він у нас не просто фотограф. До речі, дуже непоганий. Він у нас лейб-фотограф генерального директора. Йому все можна. Зникне, вирине, збреше, покається, а потім зробить пару альбомчиків – і «наша пісня гарна й нова, починаймо її знову».

– Яких альбомчиків? У вас же багатотиражка, а не фотоательє.

– Господи, до чого ж тебе у твоїй ментурі задовбали! Елементарних речей не розумієш. Ми ж не «Сільські вісті» і не «Вечірка». Ми – багатотиражка. Мале-е-енька така газетка, рівно на два оселедці, аби загорнути і принести додому. Періодичність – раз на тиждень. Штат – три чоловіки. З головою. Робота – не бий лежачого. От у нашого фотографа по суті основне заняття зовсім інше: альбомчики робити. Сімейні урочистості у начальства, свято у трудовому колективі, приїзд високої комісії чи виїзд людей на природу. Він акуратно наклацає, потім бігцем у свою лабораторію і надвечір вже готово – фотозвіт у красивому альбомчику з якісними знімками. Собі подивитися, людям показати, перевіряючим подарувати – у комплекті до «Української з перцем» і київського торта. Краще не вигадаєш! А ти питаєш про дисципліну.

– А рідня, сім'я, зрештою?

– У нього вся рідня – японський «Кенон» зі змінною оптикою. Директор колись розщедрився, виділив валюту. Оце він береже, як рідну дитину. А більше у нього нікого. Яка ж дружина такі зальоти витримає?