Текст книги "Комедія з убивством"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

– Жарти ж у тебе, бригадир!

– А що? Поміж людей уже поголос пішов, знайшли, мовляв, нашого фотографа – і то розукомплектованого. Це правда?

– Спершу зайди, сядь і послухай. Правда, що знайшли – і неживого.

– Значить, то не бабські плітки, що його там під поїзд чи ще кудись?

– Пліток ти ще чимало почуєш. Але страшніше, ніж насправді є, ніхто не вигадає. Вибачай, далі без подробиць – таємниця слідства.

– Що від мене сьогодні хочеш? Я ж минулого разу, здається, все виклав.

– Хочу, щоб ти пригадав бодай когось із тих ваших дівчат, хто через сорок п'яту кімнату пройшов. Аби пам'ять працювала краще, підкажу: це було ще до скандалу з бухгалтеркою.

– Ну, то можна у паспортистки подивитися.

– У паспортистки самі прізвища і дати прописки-виписки. А мені живі люди потрібні.

– Капітане, тут є момент… як би тобі пояснити… я хоч і на справжній зоні не був, тільки на «хімії», але в СІЗО і надивився, і наслухався. От якби, скажімо, когось із наших баб образили чи навіть хоч вахтерів, про свою бригаду вже не кажу, – я б для тебе, капітане, не те що землю, асфальт би рив. А тут я з твоїх делікатних натяків здогадуюся, що його або якась нервова придавила, або той мужик, що він йому роги наставив. Розумієш, може не треба їх шукати, смикати, судити? Га?

Я вже не вперше потрапляю в таку ситуацію, коли людям доводиться пояснювати, що закон може бути дурний, недосконалий, чи ще там якийсь, але без закону ще гірше. Але на таких людей, як бригадир, всі ці високоморальні коментарі діяли, як качиний дріб на бегемота. Тому я сказав йому те, чого він не чекав:

– Розумієш, дорогий мій ударнику якоїсь там п'ятирічки. Те, що ти від мене почуєш, одразу забудь. Про це ніде не написано і про це ніхто не каже: ані на лекціях, ані там на уроках. Інакше завжди знайдуться ідіоти, які спробують власноручно перевірити. Так от, є люди, яким у кайф убивати. Тобі, приміром, у кайф напитися і яку-не-будь дурепу в ліжку – грунтовно і різнобічно… Я от за кавою пропадаю. Оцьому обсмоктаному Едіку в кайф було, судячи з усього, голих баб знімати, а потім нишком фото розглядати, коли ніхто не бачить… Так от, фактично доведено, що він нарвався на такого, чи на таку, яким подобається людину різати. Чув колись про щось подібне? Отож.

– Чути не чув, капітане, але готовий знову в Бога повірити, що саме він за гріхи воздає – надійніше вас, лягавих, і прокурора з судом. То що ти від мене хотів? А, живу людину… пощастило тобі, я вчора зустрів випадково одну… колись у нас працювала і отут жила. Начебто так, невиразно бачу її коло фотографа. В усякому разі, вона від нас якось одразу звільнилася – і все. А вчора здибав – ледь пізнав.

– Що, змінилася?

– Не те слово. Постарішала і якась не в собі стала. Може, випиває, а може – з головою негаразд? А може – і те, і те.

– Де ти її бачив?

– На Подолі. Вулицю, на якій жіночий монастир, знаєш? Так отам, у першому будинку, коли від Дніпра йти, праворуч, на розі, столовка-не столовка, закусочна, кафешка… ну, ригалівка, одне слово. Вона там «принеси-подай-підмети-помий».

– Ти з нею не розмовляв?

– Вона мене не впізнала. А мені чогось шкода її стало. Ну, спробуй, капітане. Може, вона щось розповість. Хоча – що? Де Крим, де Рим, а де попова груша. Скільки часу спливло…

Забігайлівку на Подолі я добре знав. Колись під час чергування вигнав звідти трьох неповнолітніх, які серед білого дня демонстративно розпивали принесене під великим плакатом, з якого вождь світового пролетаріату Ве-І-Ленін, по-батьківськи посміхаючись, промовляв: правильним шляхом ідете, товариші! Коли я пояснив директору торговельної точки політичний підтекст ситуації, він зблід і… кинувся здирати плакат. Тепер уже довелося пояснювати, що цим він тільки «усугубляє». Як кажуть у шахах – пат!

Я швиденько зійшов по Андріївському узвозу, проминув паркан, що прикривав руїни, в які перетворився ще дореволюційний торговий дім, перетнув невеличку площу, відчинив двері установи громадського харчування… і перед моїм носом, як піратський прапор, зметнулася швабра з мокрою ганчіркою:

– Тобі що, повилазило? Не бачиш – обід!

Швабра сама відлетіла вбік, коли я ткнув під носа її хазяйці своє посвідчення.

– Я все бачу, бо служба у мене така. І обідати у вас не збираюся, бо я не самогубця і мені, як ви кажете, не повилазило…

– Санепідемстанція була вчора і нічого такого не знайшла, – вже з образою в голосі пробурмотіла прибиральниця. Вона й справді викликала у пам'яті спогади про документальні кінокадри «Визволення Освєнціму Радянською Армією в 1945 році». Бідолаха заховала за спину свою зброю і злякано озиралася на всі боки:

– Я нічого… Це вони… У мене нерви. Я їх не пускаю, а вони лізуть. Я кричу, а вони скаржаться. А я що? У нас графік.

– Заспокойтеся, будь ласка, я не по скарзі. Тут трошки інша справа. Напряму вона вас не стосується. Давайте сядемо десь у куточку, щоби нам не заважали.

Найзручнішим виявився той самий столик, з-за якого я колись вигнав малолітніх алкоголіків. Плакат із вождем, хоча і добряче пожовк, але висів на місці, тільки заохочуючий напис було акуратно відрізано ножицями. Я перепитав у жіночки її прізвище і уточнив, чи справді вона працювала колись на такому-то підприємстві. З'ясувалося, що працювала. Тоді я поклав перед нею фотографію, де вусатий Едік був ще цілий і неушкоджений. Вона зиркнула і покрутила головою:

– Не знаю…

– А якщо придивитися уважніше і подумати? А як не допоможе, то повторити процедуру у нас в Управлінні, та ще й очну ставку влаштувати зі свідками?

Вона скрикнула: не треба! – і розридалась.

Я встав, пішов на роздачу, взяв склянку компоту аби принести їй – для заспокоєння. Та коли придивився, а потім понюхав, виплеснув вміст у раковину, склянку старанно сполоснув і налив звичайнісінької води з-під крану.

Жінка урвала плач так само різко, як і почала.

– Що ви від мене хочете? Я його все життя намагаюся забути, а ви прийшли і під носа тичете… він мою молодість згубив, я через нього калікою стала, отут опинилася… не хочу я про нього говорити, не хочу. І не примусите! У мене довідка! І теж через нього. Ой, мамо, мамо… Гадина ж така, натішився, ославив, а потім ще й сміється: моя хата скраю, може то не моє, ти не маленька, викручуйся, як сама знаєш… Ненавиджу! Як ви не розумієте? Я ж сюди забігла, бо не хочу гріха на душу брати. Бо як ще раз побачу, боюсь, що не витримаю. В горлянку вчеплюсь!.. Ой, лишенько моє, лишенько…

Вона вже голосила без слів, заплющивши очі і розхитуючись на стільці.

– А вам, шановна, терпіти більше не доведеться. І мучитися теж. З Едіком вашим уже поквиталися. І то – раз і назавжди.

Подіяло.

– Хто це зробив, скажіть? Я їй у ніжки вклонюсь…

– А чому ви думаєте, що «їй», а не «йому»?

– Бо він після того, як отой офіцер його мордякою унітаз розбив, до заміжніх більше не чіплявся. Все таких дуреп, як я, зваблював, кого захистити нікому.

– Він вас фотографував?

– Він усіх фотографував, бо я у нього не перша і не остання. І боюсь, навіть не двадцять п'ята. Спочатку нормально знімав, як у ательє. Красиво так і задарма. Мовляв, батькам надішли, хай порадіють. Ну, а ми – що? Сільські дурепи. Де ми те життя до Києва бачили? А він такий культурний, у жінок навіть закурити дозволу просить… слова усі теж такі, як у книжках чи в кіно. Голову задурити вмів. І про любов, і про почуття… хоча, що я про це діло знала? Мене ж так батьки виховували. Як я у мами про «це діло» питала, то вона мені кричала: цить, як тобі не соромно! А батько, як вип'є, то своє: принесеш байстря у пелені, вб'ю обох! Тож коли Едік мене вперше на тахту завалив, я й не зрозуміла спершу, що він робити збирається. А як зрозуміла, то вже пізно було.

– Завагітніли від нього?

– Я ж нічого не тямила, а він заспокоював: я, каже, все знаю, про все подбаю. Може, й знав. Але не дбав. А як я залетіла, то знущатися почав, мовляв, якщо сучка не схоче, то кобель не скоче.

– Вибачайте, може я щось не те скажу, але можна було в профком піти, в дирекцію, до його редактора, нарешті. Чого ж ви? Не в лісі ж живемо.

– А він пообіцяв по всьому заводу порозкладати оті фото, де у мене все видно, як на кріслі у гінеколога. І ще в село послати, в кожну хату. Я ще дужче злякалася і втекла. Забігла до одної землячки, вона мені аборт організувала, тільки щось там уже не так вийшло, ледь сама на той світ не пішла. Ну, видряпалася, але бачите, яка стала? Ні здоров'я, ні життя…

– Вибачайте, що мучаю, але в мене служба така, собача. Ви часом не пам'ятаєте, де він оті знімки ховав, котрими вам погрожував?

– Сумка у нього була така: чорна, велика, там завжди фотоапарат лежав і ще щось. Він її завжди з собою носив. Отам вони в нього і були, у чорному такому конверті. Коли умовляв знятися, казав: це тільки для нас із тобою, для нас із тобою. А вже потім… усім покажу, всім розішлю…

– Заспокойтеся, він уже нікому нічого не покаже і нікуди не пошле.

– Тоді для чого ж вам ці фото потрібні? Аби знайти ту, що вбила?

– Аби вони випадково в чужі руки не втрапили. Слово таке «шантаж» чули коли-небудь? Оце те, що він колись із вами робив. Між іншим, кримінальний злочин, за це строк належить.

– Тепер знаю, а тоді поняття не мала. От і вляпалася… шкода тільки, що мене випередили. Я б його… він би у мене помучився! А з цими фотками що робити будуть?

– Знищать після суду, як речовий доказ.

– Господи, швидше б!

– Тому і прошу пригадати все, що знаєте.

На жаль, знала вона небагато. Хоча підтвердила головне: крім порнографії, підтоптаний Едік розважався ще й шантажем. І то напевне мій друг-психіатр зміг би визначити, від чого покійник мав більшу втіху: власне від сексу чи зі знущання над беззахисними дівчатами.

Технологію зваблення, даруй за цинізм, ми, звичайно, до справи підшили. В усякому разі, це дало нам підстави не тільки продовжити слідство, а й виділити мені на підмогу ще кілька інспекторів. Вони добряче розпрацювали оточення фотографа, перевірили всі його зв'язки за останні кільканадцять років. Але не знайшли двох дуже суттєвих для нас речей: де і у кого він заховав найважливіші речові докази. Складалося таке враження, що ми маємо справу не з людиною, у якої, щоправда, збочена психіка, а з якимсь раком-самітником, який лише раз-пораз визирав з-під своєї скряжки, хапав дурну рибку, що підпливала надто близько, висмоктував і викидав.

Все, що ми могли на той час розшукати традиційним, оперативним шляхом, ми розшукали. І це мусила визнати навіть прокуратура, котра хоч і не надокучала, але час від часу встромлялася з недоречними запитаннями. І на тому спасибі.

До речі, алібі прибиральниці ми, звичайно, перевірили. Воно було бездоганним. На момент убивства фотографа вона вилежувалася у витверезнику. І не вперше…

Доки оперативники трусили всіх бодай віддалено причетних, а я малював чортиків у робочому зошиті і плакався портрету Л. І. Брежнєва на стінці, у гуртожитку зафіксували один дивний дзвінок. Якийсь чоловічий голос поцікавився нашим фотографом, де він, мовляв, у себе чи на роботі? Непроінструктований вахтер (не той, що з колишніх конвойних), щоправда, поцікавився, хто дзвонить. Зачувши, що родич, взяв і ляпнув:

– До міліції звертайтеся, він чи то пропав, чи то його вбили. Бо вже і нас тут усіх передопитали, і в кімнаті навіть плінтуси поздирали. Це ляпало вилетіло з роботи – аж загуло. Проте, й мені перепало. Генерал не втримався, щоб не ущипнути:

– А ви, товаришу капітан, обов'язково беріть із собою в напарники когось із незакінченою середньою освітою. Такого, що від життя не відірвався. І тоді ви будете робити філософські узагальнення, а він працюватиме зі свідками і речовими доказами.

Я хотів, звичайно, огризнутися, що в усій Управі незакінчену середню освіту має тільки мій безпосередній начальник – Старий. Атестат зрілості екстерном, звичайно, до уваги не береться. Але щось мене стримало від продовження дискусії. Я тільки сказав:

– Єсть бути ближчим до життя!

І пішов до редакції.

Після екскурсії у морг редактор був, як шовковий: без офіційності, але й без амікошонства. Та й решта співробітників, із блатняками включно, після багатогодинних розмов з нашими оперативниками вже не позирали на мене зверхньо.

– Я розумію, товаришу капітан, – делікатно почав журналістський начальник, – це не від вас залежить, але коли приблизно ви закінчите слідство?

– А що, виникли якісь проблеми?

– Власне, дві. Одна велика, а друга маленька, але похідна. По-перше, нам же треба когось взяти на його місце.

– Ну, так беріть, міліція тут до чого? Ви ж його бачили, оскаржувати не буде, хіба що у страшному сні.

– Та ви розумієте, для того, щоб взяти іншу людину, нам треба звільнити попередника. У даному випадку – в зв'язку з фізичною смертю, формулювання таке.

– Ну, так звільняйте.

– Та ви розумієте, кадровики вперлися. Кажуть, виключно на підставі свідоцтва про смерть, а нам його загс не видасть без вашої довідки.

– Тепер я знаю, що робитиму, коли за мною прийде смерть. Я зажадаю від неї довідку від того, хто її послав. Із круглою печаткою… Добре, давайте другу проблему.

– Ви ж опечатали лабораторію, а нам треба терміново передати негативи в державний архів. Звідти вже двічі дзвонили.

– А навіщо це їм? Хіба ви свою газету туди не надсилаєте?

– Надсилаємо і не тільки туди. Але газета – то один архів, а фото-кіно – зовсім інший. Вони навіть у різних приміщеннях. Преса біля Золотих воріт, а фото-кіно у Софійському заповіднику. Ви хіба не звертали уваги? Це ж коло вас, там і вивіска є на стіні.

– А ви що – негативи раз у п'ятирічку здаєте? Бо їх же там, на стелажі, пригадую, коробок зо тридцять стоїть, якщо не більше.

– Та ми їх раніше взагалі не здавали – і негативи, і позитиви. Республіканські, обласні і міські видання – це я знаю зі старої роботи – щороку відсилають. Але не всі поспіль, а тільки ті фото, що друкувалися. А це якийсь новий порядок завели з минулого року, що тепер і робочі матеріали треба здавати, і багатотиражкам теж.

Я тільки розтулив рота, мовляв, вигрібайте своє добро, а щодо довідки, то я попрошу у начальства у порядку винятку – ще до закінчення слідства. І раптом ледь не прикусив собі язика. Я ж ті негативи на світло не розглядав, повірив тому, що на конвертах написано! Ану там в якусь підбірку передовиків затесалася зовсім інша тематика? Адже будь-який фотограф як знімає? Доки до кінця котушку не доклацає, проявляти не буде. Тож цілком ймовірно, що мій бригадир-передовик і Едікова русалка на якійсь плівці – сусіди.

Коли я зайшов до лабораторії, усвідомлення своєї геніальності втратив миттю: коробок було з п'ятдесят і у кожній лежало десь приблизно тридцять – тридцять п'ять конвертів з касетами. Загалом – мало не дві тисячі «одиниць збереження» – так, здається, називаються вони у архівістів. Тому я одразу порадив редактору:

– Ви б пояснили цим, які негативи у вас вимагають, що так просто здати всю цю гору неможливо. Тут грузовик у директора просити треба…

– А я вже казав. А вони: нічого, самі приїдемо. Напевне, їх хтось згори прикрутив, що вони такі добренькі. Мені колись для своєї халтури пару старих фотографій знадобилося. Так ці архівні пацюки ганяли мене по інстанціям, як старшина салагу. Хоча, «дай» – то не «на».

Саме ці слова і мобілізували мене до негайних дій. Передивитися негативи, звичайно, потрібно, але ж яка це купа часу! А час підпирав, у будь-який момент могли з'явитися архівісти, завантажити все у «рафік» – і поминай, як звали! Дідька лисого потім підступишся. З іншого боку, мені абсолютно не хотілося сваритися ще з архівістами. Як вони такі зануди, то попсують нерви – дай Боже моїм ворогам! Найдієвіше у цій ситуації – з'явитися особисто з могутнім підкріпленням у вигляді офіційних паперів плюс моя вища філософська освіта.

Вже у приймальні директора архіву я похвалив себе за передбачливість. Бо з таблички на дверях зрозумів, що збереженням для нащадків усіх фото і кінодокументів керує не якийсь там бюрократ, а доктор наук і членкор республіканської Академії! А редактор казав – пацюки!

Директор уважно прочитав службового листа на бланку управи і підписом Генерала, а потім розгублено розвів руками:

– Вибачте, але тут якась дифамація. Тобто, я хотів сказати – вас неправильно поінформували. Ми справді забираємо на збереження оригінали негативів з багатотиражок, але в тому самому порядку, що і з інших газет та журналів. Тільки ті фото, які були опубліковані. З відповідним формуляром. А робочих матеріалів ми навіть у Давидзона не вимагаємо. Зрозумійте, архів же не безрозмірний. У нас одних районних газет біля шестисот. Навіть якщо раз на тиждень і по одному фото – скільки це вже буде? Три тисячі одиниць зберігання на рік! А є ж такі, що не по одному дають і частіше виходять. Тому нехай не умовляють, передадуть нам те, що належить згідно з інструкцією, а решта – то їхній клопіт.

– А давно ви оцей порядок для багатотиражок встановили?

– Доки їх було небагато і поліграфія шкутильгала, то такої потреби не було. А тепер, коли все налагодилося, то… четвертий рік буде.

– Як? Не з цього року?

– Ні, я ж сам це розпорядження підписував, тому добре пам'ятаю. Це, мабуть, точно хтось у редакції наплутав… ви хоч бачили ті архіви?

– Бачив, там коробок з п'ятдесят.

– І куди би ми все це добро поділи? Нам би за рік Палацу спорту не вистачило.

Я вибачився перед членкором, повернувся в Управу і подзвонив до багатотиражки. Редактор не повірив;

– Як це – ми переплутали? Щойно перед вами нам подзвонили і попередили, що машина буде завтра.

Оце уже цікаво.

Наступного ранку в кабінеті редактора замість нього сидів я і вдавав з себе акулу пера, шакала ротаціонки і… як там іще писали Ільф та Петров? Не пам'ятаю. Не в цьому суть. Ще кілька оперативників дуже вдало замаскувалися по сусідству. На прохідній теж були наші люди. Одне слово, навіть якби замість підозрюваних у вульгарному вбивстві з'явився б спецпідрозділ ізраїльських диверсантів з метою викрасти секрети виробництва «мотьчиної фабрики» з гендиректором на додачу – і у них би нічого не вийшло.

Точно у визначений час замість кремезного одноокого Моше Даяна до кабінету увійшов типовий слов'янин: молодий, худющий і десь навіть гарний. Як на мене – так занадто красивий для чоловіка, але то справа смаку. Привітався, представився, сказав, що він з Держархіву, і попросив допомоги у перенесенні негативів до машини, бо часу, мовляв, в обріз. Я водночас і вибачився, і заспокоїв:

– На жаль, мої в розгоні, позачерговий номер готуємо. Я мушу бути на телефоні. Але ви не переймайтеся, коробки легенькі. Тільки не забудьте залишити мені акт прийому-здачі, бо за ворота не випустять. У нас, знаєте, режим.

Ми з колегами мали величезне задоволення від того, як молодик кривився, струшуючи з коробок пилюку, а потім тягав їх до машини. І лише коли все було винесено і завантажено, я з безневинним виглядом простяг йому аркуш з актом, який він заздалегідь залишив у мене на столі:

– Розумієте, люб'язний, згідно з нашою міністерською інструкцією такі документи підписують керівники установ, а не начальники служб. А тут у вас замість директора заввідділом автограф залишив – і то якийсь невиразний. І потім – бланк. Для матеріальних цінностей необхідний гербовий, а у вас для звичайного листування. Просто не знаю, що з вами робити.

Молодик виразно занепокоївся.

– Та я вам довезу! Щоб двадцять раз не крутитися, я цей акт залишу, а той, що вам треба, закину додатково.

– Це не мені треба, це для порядку треба. Порядок – перш за все. Ви це мусите знати, мабуть, не вперше ж оформлюєте.

– Та я, власне, недавно – за призначенням. Молодий, знаєте, спеціаліст. У нас теж запарка, от мене і послали. Але це ж не патрони. Давайте, я відвезу і одразу повернусь. Бо мені ще треба з «Арсеналу» негативи забрати, а там уже чекають.

– Ну, раз не патрони, то й ми не будемо зайвої бюрократії розводити. Зараз я зателефоную вашому директору, і якщо він згоден підтвердити ваші повноваження, то забирайте наше добро разом із тарганами. А, до речі, як ваше прізвище? Бо тут, в акті чомусь не вписано, лише прочерк стоїть.

Я ще не доторкнувся до телефону, лише руку простягнув, як молодий спеціаліст вже опинився біля дверей. Там його лагідно прийняли двоє дебелих оперативників, закрутили руки, клацнули наручниками і принагідно дали по шиї – легенько, тільки натякнули, щоб не дригався.

Справжній акт я таки підписав. Тільки, звичайно, не про передачу негативів до держархіву, а про тимчасове вилучення як важливі речові докази по кримінальній справі. Потім уся наша кавалькада попрямувала до Управи. Найбільше перелякався водій «рафіка», якого молодик найняв за пляшку. Бо подумав, що його вплутали у якусь грандіозну аферу з крадіжкою державного майна – на великий строк відсидки. Але забігаючи наперед, скажу, що на радощах ми навіть не здали його даішникам. Списали протокол і відпустили.

Я не мав сумніву, що прилапав якщо не самого вбивцю, то як мінімум дуже причетну до цього особу. Тому своє повернення до Управи обставив у традиціях тріумфів давньоримських імператорів. Спочатку оперативники довгою вервечкою несли коробки з негативами, потім під руки не стільки вели, скільки тягли напівпритомного підозрюваного і, нарешті, позаду з безневинним виглядом ішов ваш покірний слуга.

Коли хлопці почали складати коробки в кутку кабінету Старого, він спочатку мовчки розглядав це дійство і лише згодом, зобачивши мене, поцікавився:

– Олексо, це що, у нас виїзна торгівля?

– Так точно! Речовими доказами. А ось і експедитор. Хлопці, садіть його на стілець, бо сам він, здається, ще не в змозі.

А потім до затриманого:

– Громадянин, як вас там, якщо не втямили, то пояснюю офіційно: це Управління внутрішніх справ міста Києва. Конкретно – відділ особливо небезпечних злочинів карного розшуку. Ось цей серйозний товариш – мій начальник, а я старший інспектор, капітан Сирота. Якщо вас цікавить, у якості кого ви тут опинилися, охоче поясню. Вас підозрюють у співучасті, поки що у співучасті, у скоєнні вбивства з обтяжуючими обставинами. Згідно з останніми поясненнями Верховного Суду, доводжу до вашого відома, що саме поняття «співучасть» у даному випадку означає не лише безпосередні фізичні діяння, які призвели до смерті жертви, а й свідому співпрацю з безпосередніми вбивцями з метою підготовки або приховання слідів злочину. Відповідно це тягне за собою повну міру кримінальної відповідальності. У вашому випадку – від дванадцяти до п'ятнадцяти років таборів суворого режиму або смертна кара.

«Як по писаному чеше, зараза!» – було написано на обличчі у Старого. Але він сказав дещо інше.

– Нагадайте затриманому стосовно пом'якшуючих обставин, товаришу капітан.

– А, так, вибачте. Товариш підполковник мають на увазі щиросердне зізнання і активну співпрацю зі слідством.

Красень почав поступово приходити до тями:

– Як же я можу активно співпрацювати, коли я в наручниках? І потім, до чого цей поспіх?

– Поспіх ні до чого, наручники теж знімемо. Руки помити не бажаєте? Бо й це можна. Ми ж не енкаведе часів Берн'.

Старий загрозливо кашлянув. Я зрозумів натяк:

– Проведіть затриманого. І наручники, наручники зніміть. А тепер, товаришу підполковник, слухаю вас уважно.

– Сирота, не ліпи горбатого до стіни, а політику до відрізаного… сам знаєш, чого. Допитуй, звичайно, не відкладаючи, але май на увазі, що отакі от, на вигляд слабенькі, можуть рогом впертися – і нічого ти з ним не зробиш. Якщо він тільки «шістка» у цій справі, та ще й «шістка» підкована, то намучаєшся добряче.

Я це враховував. Тому після обов'язкової для кожного допиту преамбули запитав:

– З якою метою ви намагалися вивезти з території підприємства робочі фотоматеріали багатотиражної газети? Для економії часу пояснюю, що вчора я розмовляв особисто з директором вашого архіву (якщо ви й справді там працюєте)…

– Працюю. Можете перевіряти, це недалеко.

– Знаю. Перевіримо. А тепер чекаю відповіді на своє запитання: для чого ви вчинили цю акцію?

– От ви тут мене у співучасті до якогось злочину підозрюєте, а насправді я хотів інший злочин упередити. Так, у не зовсім законний спосіб, згоден відповідати.

– Цікаво, цікаво, і що ж саме ви збиралися упередити?

– Один негідник шантажував… дуже хорошу людину.

– Дозвольте заперечити. Дуже хороша людина не дасть себе шантажувати, а якщо раптом таке і трапиться, то вона спокійно звернеться до нас.

– Тут особливий випадок. І цей негідник усе розрахував.

– Давайте від узагальнень перейдемо до конкретики. По-перше, хто цей негідник. По-друге, яке відношення він має до матеріалів, які ви намагалися викрасти, зловживаючи, до речі, службовим становищем? Це вам світить, до речі, як мінімум звільненням з вовчим квитком. І, по-третє, хто ця жертва шантажу? Ну, є ще по-четверте, по-п'яте і по-шосте, але не будемо збивати все докупи. Давайте почнемо, як казали древні римляни «аб ово», себто, від яйця. Чого ви посміхаєтеся? Якісь асоціації?

– Та так, є певні. Але дуже далекі. Я вже відповів: це хороша людина, я не хочу, аби її вимазували брудом на всіх перехрестях і ламали їй життя. Я готовий нести відповідальність за зловживання службовим становищем. Щодо особи шантажиста, то оскільки його вже Бог покарав, і ви це знаєте не гірше за мене, то про що ми будемо говорити? Я не знаю, хто, де і коли спровадив його на той світ, але переконаний, що ані я, ані людина, якій я допомагаю, в це не вплутані. І, нарешті, капітан Сирота, так вас, здається, звуть, ви тут згадували енкаведе часів Берії? Дуже доречно. Тоді принцип презумпції невинності не діяв. А зараз діє. Це не я повинен доводити вам, що я хороший, а ви зобов'язані переконати суд у зворотному. У мене все.

Старий знову кашлянув, мовляв, а що? Я тебе попереджав. Довелося змінити тактику.

– Добре. Вчинимо у суворій відповідності з законом, який ми тут усі поважаємо. У нас є сорок вісім годин… ні, вибачте, вже сорок сім, аби затримати вас без пред'явлення вам офіційного звинувачення. За цей час ми переконаємо прокурора, аби ваш статус затриманого змінити на заарештованого, а відтак – офіційно підозрюваного. У нас є достатньо часу і доказів, щоб довести вашу як мінімум причетність до набагато важчого злочину, аніж вульгарна дрібна афера. А вам раджу добряче подумати. Бо знаєте – трансформація з підозрюваного через підсудні в засуджені відбувається дуже швидко.

– Спасибі на доброму слові, капітане. Як каже начальник мого директора, «працюйте – і вас помітять».

Молодого архіваріуса відвели до нашої управлінської капеу (камери попереднього ув'язнення – авт.), а ми зі Старим сіли і стали мовчки дивитися один на одного.

Від автора: Слід сказати, що процедура попереднього затримання з наступним оформленням у прокуратурі ордеру на арешт була у Радянському Союзі суто формальною. Прокурори підписували потрібні папери мало не автоматично, особливо, якщо йшлося про розслідування важких злочинів. Для порівняння: згідно із законами незалежної України, дозвіл на арешт і утримування під вартою видає тільки суд.

Олекса Сирота:

У мене було таке враження, що спілкування з бригадиром і його оточенням згубно на мене подіяло. Старий це підтвердив:

– Що, Сирота, який їхав, такого й здибав? Теж, між іншим, із дипломом. Щоправда, не університетським, а театральним. Як зіграв. Га? Отож, це тобі не петеушниць ганяти. Що збираєшся робити?

– Треба подумати.

– Геніально! А досі ти що робив?

– Проводив оперативно-розшукові заходи.

– Не дури голову. Я так розумію, що цьому захиснику хороших людей треба було викрасти компромат. Де цей компромат, він нам пальцем показав. Бо якби, скажімо, йому потрібні були бухгалтерські звіти за минулий рік, то повір, він би таку ліву ревізію на заводі організував, – жоден обехаесесник не запідозрив би. Сиди слухай, думати я буду. Перше: доведеться зараз переглянути кожну плівку. Тільки не підскакуй. Треба буде – сорок вісім годин сидітимеш тут і вивчатимеш.

– Вже сорок шість – тридцять…

– Значить – без сніданків, обідів, вечерь і перекурів. Ну добре, підмогу я дам. Далі… подзвони додому оцьому, скажи, затримали, мовляв, вашого сина… лякати поки що не треба… Чого там голову морочити – за зловживання службовим становищем. Тим часом підключимо район, дільничних, щоб до завтрашнього ранку у нас була вся інформація на нього і на його оточення. Аж до того, що п'є і з ким спить. Останнє може виявитися першорядним.

– Ви що, вважаєте, то не він вбивав?

– Сирота, все може бути. От доведеш, чи був другий, і хто саме перший, тоді все якось саме собою укладеться. А зараз думай: що з оцим благородним робити? Отак – передивляйся плівки і думай. Бо ти вже ледь головне не проморгав. Тебе ж мало не носом тицьнули: якщо жіночі трусики заховані в чоловічі труси, то де мають бути нелегальні негативи? Правильно, серед легальних. Ну, давай, працюй, зараз я підмогу підішлю. Як щось підозріле знайдеш, одразу технарям віддавай. Хай друкують. Я їх зараз попереджу. І не журися, ми колись утрьох, аби знайти пістолет, звичайнісінькими вилами скирду соломи перетрусили. І знайшли!

– А де це ви, товаришу підполковник, посеред Києва здибали скирду соломи?

– А то після війни, коли ми і на місто, і на область працювали. Поділили нас уже пізніше.

– Добре, що поділили. Інакше б довелося мені ті скирди щодня перетрушувати.

Старий пішов, а я почав розмірковувати, як полегшити оцю Сізіфову працю. І тут пригадав написи на бірочках, пришитих до трусиків. Всі вони були акуратно переписані стовпчиком у мій блокнот, я його дістав, розгорнув і вкотре став перечитувати. Ну, імена відпадають, доки не знайдеш натурницю, це нічого не дасть. День, місяць… ага, он у Старого на стінці календар, звіримо одну здогадку. Так, все сходиться. Трофеї, принаймні цьогорічні, здобувалися від суботи до середи. Якраз у ті дні, коли редакція сачкувала. Тепер місяці? Різні. Від січня до грудня. А от на біса було вказувати години і хвилини? Він же не Пушкін, котрий «пам'ятав мить чудову»? Дурна якась скрупульозність. Я знав сексуально збентежених мужиків, які детально фіксували свої подвиги, і навіть тримав у руках такі щоденники. Але там, у кращому разі, вказувалася пора дня – ранок, день, вечір, ніч. Або ж «в обідню перерву» чи «після роботи». Але не хвилини.

А якщо абстрагуватися і розглядати це, як набір цифр? Що тоді? П'ятдесят ящиків. А на біса ця нумерація, якщо у коробках негативи за тематикою розсортовані: «Передовики», «Кращі агітатори», «Рейди якості» і так далі? І на додачу ще й невеличкий номер. На конвертах, окрім написів, теж номери. Що мається на увазі?

Оте саме й малося. Перший же рядок з донжуанського списочка… дванадцять-тридцять шість. Дванадцята коробка… підписана «Удостоєні знаку ударника п'ятирічки». Тридцять шостий конверт – «Склад готової продукції». Ану, глянемо, які там у нас комірники? Чи комірнички? Портрет, портрет, портрет… а це – на повний зріст. Своєрідний спецодяг у цих ударниць: самі трусики, та й ті в руках. Що у нас далі за списком? Вісім – сорок п'ять? Поїхали. Той самий варіант. Десь тут має бути ота нещасна з подільської забігайлівки… цікаво, чи впізнаю я її, коли віддрукуємо фото?