Текст книги "Комедія з убивством"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

Коли Старий повернувся з підмогою, я вже відклав усі негативи з розшифрованого мною списку. Але відчував, що на цьому справа не закінчиться. Хоча б тому, що експонати колекції були зібрані за неповні два роки. А почав свою діяльність непогамовний Едік набагато раніше. Напевне, так і було, – зберіг лише найдорожчі серцю екземпляри.

Я пояснив Старому ситуацію, проінструктував колег і побіг до нашої фотолабораторії. Через кілька годин, коли перші півсотні знімків були віддруковані і відглянцьовані, ми зі Старим дозволили собі маленький жартик на адресу Генерала. Обвішали ними всю дошку в кімнаті для політзанять і запросили нашого начальника без попередження.

Йому спочатку заціпило, а потім прорвало:

– Ні, я розумію, капітан Сирота у нас молодий, неодружений, кров грає, от йому дещо в голову і вдарило. Але ви, товаришу підполковник, ветеран, заслужена людина, сім'янин, ви чого либитеся так, наче всі ці… через вашу койку пройшли! Ну, зачекайте, я зараз сюди прокурора запрошу, він вам і не таке скаже.

– Краще замполіта покличте, бо у прокурора серце хворе. Ще гигнеться, а нам відповідати.

– А це думка… може, йому на якийсь час мову відбере?

– То що – дзвонити прокурору, товаришу генерал?

– Відставити! Жартів не розумієте, товаришу капітан! А ви, товаришу підполковник, замість доповісти мені по формі, дошку пошани тут влаштовуєте.

Ми перестали «либитися» і доповіли по формі. Генерал споважнів:

– Кажете, котрась із цих вбила?

– Є така версія.

– А коли, товариші, ця версія стане доказом по справі, і то незаперечним?

– Коли встановимо кожну особу з кожної фотографії і її алібі.

– Скільки їх тут?

– П'ятдесят.

– Нічого собі!

– І це ще не все, товаришу генерал. Кількість може подвоїтися.

– Ви хоч собі уявляєте, як усе це ідентифікувати?

– Є одна думка. У лабораторії вже видруковують самі тільки обличчя, ну, без усього того, що відволікає. Покажемо на заводі, в гуртожитку, в редакції, хай згадують. Хоча, можливо, хтось уже давно виїхав, когось і не знайдемо. Але щось робити треба.

– А отой, котрий з архіву, може, він допоможе?

– Спробуємо встановити коло його знайомих жіночої статі і співставимо з оцим от… архівом.

– Ну добре, працюйте, товариші. Тільки я вас дуже прошу: більше мені таких сюрпризів не влаштовуйте.

– Товаришу генерал, ви мене, старого, знаєте. Я після того, на що в міліції надивився, ні в Бога, ні в чорта не вірю, але оце зараз піду до Володимирського собору і поставлю велику свічку. Аби нікому з нас із подібною колекцією більше справу мати не довелося.

Після отого перегляду негативів у кожного з нас ще довго мерехтіло в очах. Ще б пак! Адже ми не обмежилися списочком і переглянули все до останнього кадру. Відтак, у середньому на кожного перепало десь триста плівок, щонайменше по тридцять кадриків. Врешті-решт, гарем покійного Едіка склав майже сотню молодих дівчат і жінок. Як він усе це тримав у пам'яті? Ніяких допоміжних записів, крім кільканадцяти бирочок, ми не виявили. Хоча, з іншого боку, нормальний колекціонер тих самих марок чи монет пам'ятає всі екземпляри свого зібрання. Навіть, якщо їх тисячі. А цей теж був по-своєму колекціонером, тільки «вальтонутим», – це так Старий сказав. Він же породив дві глибокі думки, якраз у процесі впорядкування галереї:

– Сирота, ти ще якісь фотографії цього збоченця бачив? Ну, крім тої, що нам першого дня принесли.

– Бачив, і не одну.

– І що ти про нього думаєш як про мужика?

– Ну, якби не джинсове шмаття – офіціант із ресторану «Поплавок». Самі вусики чого варті.

– Так ти ж у нас теж вусатий, Сирота.

– Ображаєте, товаришу підполковник. У мене – вуса. А у нього – вусики.

– Пробач. От і я думаю, чого на нього жінки кидалися?

– Зовнішність – то ще не все, товаришу підполковник. Мені тут нещодавно друг-журналіст у польському журналі портрет Казанови показував…

– Це щось з тої опери, що й Дон Жуан?

– Саме так. Тільки Дон Жуана вигадали, а Казанова жив насправді. Так я про зовнішність – самий лише його шнобель чимало вартує… Ви Фернанделя, французького актора, знаєте?

– Коміка? Знаю і люблю.

– Так от, він у порівнянні з Казановою – Ален Делон.

– Що ти кажеш? І хто цих жінок зрозуміє…

Це була перша мудра думка. А щодо другої, то вже коли ми після цілодобового перегляду збиралися йти додому, підполковник раптом видав:

– Сирота, а як раптом її тут немає, то що будемо робити?

– Кого немає?

– Ну, тої, що вбила. Ти ж пам'ятаєш – тієї суботи Едік мав іти до якоїсь конячки, а його русалка переманила. Він до неї побіг, прихопивши кофра… ану, він плівку з нею ще не встиг проявити?

– А хто ж тоді нам цього Робін Гуда підіслав?

– А хто завгодно. Може, конячка. Може, якась інша, що їй важило, аби її знімки нікому на очі не втрапили. Дізналася звідкись, що фотографу капець, от і запанікувала: ану міліція фотографії знайде! От і вигадала всю цю аферу з архівістом. Тож думай, Олексо, навіть уві сні думай.

І вже коли ми розходилися по своїх кабінетах, Старий признався:

– А найбільше я боюсь, аби маму оцього благородного не лапав у десятому класі під партою якийсь дуже великий начальник. Якби ти знав, де вже в мене ті… номенклатурно-статеві зв'язки сидять!

Я, як міг, заспокоїв свого безпосереднього начальника:

– Що ви хочете, старше покоління у маразм впадає, все, що замолоду було, пригадується виключно у рожевому світлі, але і це проходить. Знову ж таки, з віком.

– Проходить, кажеш? Добре, потерпимо.

На щастя, мама затриманого якщо і мала колись амурні справи з нинішніми вождями, то ними не скористалася. Спочатку вона, щоправда, пообіцяла поскаржитися скрізь, де тільки можна, але всі так роблять. Потім розплакалась і довірливо забідкалася:

– Ви ж знаєте, як важко з цими дітьми…

Я проігнорував ту обставину, що сам швидше годжусь у її діти, аніж ровесники, і скрушно похитав головою:

– Так-так, я вас прекрасно розумію. Саме тому я поки що дітей не маю.

Потім я почав викладати версію затримання її ненаглядного синочка, акцентуючи на слові «тимчасове». Причому, я не кривив душею, тільки дещо відкоригував ситуацію.

– У нас склалося враження, що хтось, поки що нам невідомий, експлуатує благородство вашого сина. І саме тому бажано, аби він якийсь час перебував під нашою опікою. Бо знаєте – мало що може статися, доки цей негідник, поки що нам невідомий, не ізольований від суспільства.

Наприкінці нашої бесіди мама зі сльозами вдячності на очах вже сама благала потримати її дитинку у нас стільки, скільки це треба. Головне, аби хлопчик вчасно їв і не застудився. Я заприсягнувся забезпечити і перше, і друге.

За встановлення душевного контакту з мамою затриманого архівіста Старий мене похвалив. Від пропозиції вчинити негайний допит нашому Робін Гуду відмовився. Сказав лише: хай дозріє.

– Та я не проти, товаришу підполковник, але ж час іде. Менше доби залишилося.

– Стосовно ордеру – не суши голову. У нас із прокурором інша проблема вилізе: як його переконати, щоб заарештованого в Лук'янівку не переводили до пори, до часу.

– Не зрозумів – чого раптом? Він же не Котовський, по дорозі не втече.

– Сам знаю, що не втече. Але ж його в СІЗО в загальній камері досвідчені блатні дурницям навчать. І він тоді точно не розколеться.

– Не розколеться – розкусимо.

– Ага, аби потім лікті не кусати. Знаю я цих благородних. Він у тебе в кабінеті виплачеться, повинну напише, а потім у камері повіситься на власних кальсонах.

– Які кальсони, товаришу підполковник? Літо надворі.

– Ну то й що? У мене колись один нервовий примудрився розпустити шкарпетки, сплести з них мотузку і… сам здогадаєшся… Добре, що у нас у капезе телекамери поставили. Щоправда, не чути нічого, зате добре видно, що у камерах робиться. А найголовніше – черговий по управлінню бачить, спить охорона чи не спить.

Здається, моя щаслива смуга в розслідуванні обламалась. Бо я занадто повірив у надійність душевного зв'язку, що встановився межи мною і мамою затриманого, перепрошую, вже заарештованого. Не знаю, які аргументи наш Старий наводив прокурору, але свого досяг. Нам і ордер підписали, і дозволили тримати архівіста в капезе, за умови, звичайно, якщо не буде скарг з його боку.

Весь наш відділ недоїдав, недосипав і навіть недоперекурював. Фотографії з архіву Едіка, звичайно ж, не на повний зріст, а самі обличчя, були роздані всім, хто був під рукою, і народ ганяв по колу: завод – гуртожиток – колишні працівники – редакція – відділ кадрів – паспортний стіл – знову завод. Проте, крім тієї нещасної з подільської забігайлівки, достеменно опізнали лише кількох – ще з першої хвилі, коли покійник бавився з гуртожитськими. Підозрювані давно вже позвільнялися з заводу, декілька вийшли заміж і змінили прізвища. Кожна розмова з оперативниками починалася словами: «я його не знаю», а закінчувалася сльозами і прокльонами. І що було кепсько не стільки для них, скільки для нас, так це те, що у жодної – жодної! – не було алібі. Тобто, не могли вони достеменно пригадати, де були і що робили у часовий проміжок, визначений експертами, як момент смерті фотографа-ловеласа. Чи впала на когось із них серйозна підозра? Якщо відверто, то ні, бо навіть досвідчений оперативник не зможе вам отак одразу пригадати, де він був, скажімо, між першою і четвертою годинами ночі два тижні тому. Більшу підозру викликала б саме негайна відповідь когось із допитуваних.

От тоді я запросив до себе мамуню. Поскаржився на складності слідства, на те, що не вистачає людей, часу і звичайного розуміння з боку свідків до важкої і невдячної роботи радянського міліціонера.

– От ви розумієте, шановна, втрапили ми в замкнене коло. Коли я кажу «ми», то маю на увазі і вас, і вашого синочка. З одного боку – все вказує на те, що він діяв під чужим впливом, а з іншого – ніхто зі свідків навіть не натякнув нам на, образно кажучи, джерело цього впливу. Я, звичайно, здогадуюся. Син у вас красивий, молодий, але дуже вже романтично налаштований. І довірливий. От якась особа цим і скористалася. Але ж не подумала, що він за її гріхи віддуватися муситиме… Чи, може, саме й подумала! Ви подивіться, що виходить: послала хлопчика, можна сказати, на плаху – і совість її не мучить! Бо інакше сама би прийшла і зізналася.

– Боже! Чи ж для того я його породила…

– …щоб його якась зміюка занапастила! – підхопив я. – Хіба вперше любов людей губить?

– Так у нього ж наче нікого й нема! Він же ще зовсім дитина!

– Повірте моєму життєвому досвіду, в цих питаннях маму інформують в останню чергу.

На щастя, мама в той момент витирала сльози і взагалі була в такому стані, що навіть не поцікавилася, а який у мене має бути життєвий досвід «у цьому питанні». Натомість простогнала:

– То що ви порадите?

– А що вам материнське серце підказує?

– Може, він мені скаже те, чого не каже вам? Якби я могла з ним поговорити…

– Процесуальний кодекс забороняє побачення до закінчення слідства. Це коли йдеться про справжніх злочинців. А ваш син, як ми вже домовилися, став жертвою чужої підступності. Тому не будьмо бездушними бюрократами, закриємо очі на формальності. Я розпоряджуся провести вас до нього і залишити наодинці.

Сказати, що громадянка зраділа, – нічого не сказати. На той момент вона була готова на мене молитися.

Мушу сказати, що Старий погодився на цей експеримент виключно завдяки технічній новації нашої Управи – телекамерам у капезе. Щоправда, і то не одразу:

– Ти б іще йому діда з бабою з села привіз. І козу з козенятами – для відповідного ліричного настрою. Експериментатор… А хоча – де наше не пропадало! А раптом пощастить?

Не пощастило! На маленькому моніторі ми бачили, як вони там ніжно обіймалися, як мама плакала, а синок мовчав і кивав головою. І лише після того, як вона стала заламувати руки і сповзати на коліна, струсонув головою і кинув одне коротке слово. І знову замовк. Але і мама раптом підвелася, випросталася, поцілувала дитинку в маківку і рішуче закалатала у двері.

Я ще не встиг розтулити рота, як одержав:

– Не знаю, що ви від мене хотіли! Але я не збираюся грати ту принизливу роль, яку ви мені нав'язали! До речі, коли до мого сина допустять адвоката?

– Після закінчення слідства.

Вона навіть не попрощалася.

На моє здивування, Старий відреагував спокійно:

– Запам'ятай, Сирота, є ситуації, коли слово «ні» говорить набагато більше, аніж слово «так». І оце саме той випадок. Вона вважає, що нічого нам не сказала? Ха! Та вона сказала ВСЕ!

– Тобто?

– Що він їй когось-таки назвав, ти сам бачив. Шкода, світло в камері кепське, а я по губах читати так і не навчився. Можна було, звичайно, оту перекладачку, що у нас свідком проходила, запросити, але, як-то кажуть: «хорошая мьісля приходит опосля». Втім, обійдемося. Вирахуємо. От просто зараз. Дивися: наш благородний юнак жертвує собою заради когось. Він красивий, але не дурний, розуміє, що світить йому не стаття за аферизм, а дещо страшніше: співучасть у злочині. Знає, але мовчить. Прикриває. Кого? Ясно, що не випадкову знайому, котра колись покрутила голою дупою перед фотоапаратом. Як мінімум це та, кого він кохає. Тепер мама. Спочатку вона була готова визнати, що її сину задурила голову якась гадюка, а тут раптом – викапана тобі Марія Олександрівна Ульянова після побачення з сином Олександром перед стратою. Ідіть ви, мовляв, куди хочете, а я піду іншим шляхом.

– Це не мама Леніна сказала, а він сам…

– Сирота, не збивай. Баришням будеш свою ерудицію демонструвати. Отже, заради кого вона сином жертвує? Заради ідеї? Дзуськи. Заради іншої близької, я б сказав – рідної людини, якій загрожує справжнє покарання. Співстав позиції сина і мами, додай, що всі жертви фотографа були молоді і красиві жінки та дівчата, – і що одержиш?

– Ну, напевне ж не тата.

– Молодець. Ти його сестру до нашої галереї приміряв?

– Ще не встиг. Ми навіть конячку з русалкою не ідентифікували.

– Тоді зроби це негайно. Тільки благаю – без шуму і гамору, який ти так любиш.

З об'єктивок, які зібрали районні оперативники, я дізнався, що молодшій сестрі нашого лицаря двадцять років, що вчиться вона у Київському медінституті і збирається спеціалізуватися (увага!) саме на хірургії. Цікаво, які у неї оцінки з анатомії?

На щастя, побоювання Старого щодо номенклатурно-статевих зв'язків не виправдались. Тато з мамою наших підозрюваних були достатньо заможні, аби забезпечити дітям радість життя, але недостатньо впливові, щоби зіпсувати цю саму радість життя нехорошим дядям із міліції. Вже легше!

З'ясувалося, що в Едіковій галереї немає нікого і близько схожого на юну медичку. Одержіть, капітан Сирота, чи як вас там – товариш Сізіф? – і розпишіться. З вас десять копійок за доплату.

Коли я доповів Старому про свою чергову халепу, він одразу попередив:

– Я тебе розумію. Сам таким був і сам у таке встрявав, що вже все «ось-ось-ось!», крути дірочку під орден, а тобі замість ордена – відро з помиями на голову. Але я тебе прошу, Сирота, жодного волюнтаризму. Досить із нас Микити Сергійовича.

– До чого тут Хрущов, не розумію.

– А до того, що я вже бачу, чого ти збираєшся мене просити. На лобі написано. Не дасть нам прокурор ордер на обшук твоєї медички. Вистачить того, що він на наші зловживання з її братиком очі закриває.

– Які зловживання, про що ви, товаришу підполковник?

– А такі, що ми людину загалом даремно за ґратами тримаємо.

– Так він же співучасник!

– А ти довів? Є на фотографіях хтось, заради кого так ризикують?

– Сестри нема.

– От бачиш, а решта? Решту ти приміряв?

– Хлопці працюють, товаришу підполковник. Круг звужується.

– Ти мені тут круги не звужуй. Навчився у своєму Університеті. Я хочу почути відповідь: у тебе є щось проти цього недійшлого афериста?

– Ну, в принципі, крім самого факту зловживання…

– І куди ми цей факт притулимо? Хто від нього потерпів? Редакція? Так вони йому ще пляшку поставлять за те, що Едіків мотлох вивіз, місце звільнив.

– Ну, все ж таки, незаконне заволодіння чужими матеріальними цінностями, п'ятдесят коробок з негативами.

– Сирота, якби він поцупив коробки з чистими, невідзнятими плівками, ото б були цінності. Навіть найдосвідченіший адвокат не заперечував би, а почав шукати пом'якшуючі обставини. А так – я не знаю. Передзвони, проконсультуйся. Але у мене таке враження, що цей товар на заводі давно списали як використаний за призначенням. Тож думай. Бо якщо не придумаєш, доведеться архіваріуса випускати.

– Як, зовсім?

– Ну, не зовсім, а під опіку трудового колективу. Мені, до речі, його начальник уже дзвонив. Дуже чемна людина, одразу видно – академік.

– А як же ми?

– Сирота, не знаю, кого ти маєш на увазі, кажучи «ми», але ми з Генералом, здається, скоро подамо рапорти про переведення у собачий розплідник. Песики хоч і безсловесні, зате нервів не псують, як деякі капітани. А якщо хочеш професійну пораду, то розпрацьовуй сестричку і братика, як належить. Особливо її. Десь вона та мусить схибити. Це ж не Сонька Золота Ручка.

Щиросердно зізнаюся, що Старий мав рацію на сто відсотків. Я хоч і пропрацював у розшуку не один рік, але так і не звик до рутинної роботи, коли працює не тільки голова, а й ноги і язик. Я був більше схильний не спати цілу ніч, похлинаючись гарячою кавою і вибудовуючи на папері схеми версій, аніж, наприклад, обходити будинок від квартири до квартири і скрізь ставити одне і те саме запитання: «Чи ви не чули чогось підозрілого між першою та другою годинами ночі?». Комісару Мегре добре, у нього була ціла зграя інспекторів, які робили для шефа всю чорнову роботу і приносили йому на стіл у дзьобиках усю потрібну інформацію. А у мене є тільки дільничні, які мають талант на генному рівні зникати саме тоді, коли вони вкрай необхідні. І їхні рапорти можна сміливо посилати на шістнадцяту сторінку «Літературки». Або в «Перець», у рубрику «Страшне перо не в гусака».

На моє щастя, в усіх вузах саме закінчувався навчальний рік і розпочиналися екзамени та практики. І нам до Управи надіслали старшокурсників із вищої школи міліції, тієї, що на Солом'янці. Якраз по темі, бо їм належало опрацювати оперативні методи слідства. Як правило, я намагався якомога швидше скараскатися цих геніїв. А тут – зрадів, як рідним. Знайшов серед них високого красеня, який виявився не тільки розумним, а й тямив у основах медицини, бо в армії служив фельдшером у госпіталі. Його навіть умовляли поступати до військово-медичної академії, давали найкращі рекомендації, але хлопець врешті-решт обрав нашу невдячну професію. Я одразу відчув у ньому рідну душу, і без особливих преамбул запустив у роботу. Практикант мав вештатися у білому халаті коридорами медінституту, удаючи з себе вечірника, який приїхав на сесію, наче випадково познайомитися з сестричкою архіваріуса-афериста і встановити максимально близькі дружні, підкреслюю, виключно дружні стосунки. Бо, як грубувато, але точно жартували у нас в Управі, якщо секс заважає роботі, доводиться кидати роботу. А втрачати такий цінний кадр, як мій практикант, ми не маємо права.

Цінний кадр подзвонив через годину з телефону-автомату і сказав лише одне слово: вже! Після чого поклав трубку, що дозволило мені зробити теж цінний, я би сказав, навіть безцінний висновок: щастить не тільки дурням. Часом і міліціонерам.

Мій улюблений університетський викладач доцент Прожогін колись поставив мені діагноз:

– Сирота, ви надзвичайно талановита людина, і я би з задоволенням узяв вас до себе в аспірантуру. Тим більше, що такі несуттєві для науки проблеми, як партійність і прописка, саме вам не заважають. Але у вас, мій юний колего, є один недолік, який не дозволить збагатити не лише вітчизняну, а й світову науку. Ви стовідсотковий ледарюга! І ваш талант теж від лінощів, бо ви тягнете все до останнього моменту, потім мобілізовуєтеся, вивчаєте за ніч тибетський діалект китайської мови, вранці складаєте його на «відмінно» і одразу забуваєте. Вам щастить, Сирота, вам дуже щастить. Але боюсь, колись у вашої карети в найнесподіваніший момент злетить колесо. Бо ви, як завжди, відкладете на потім техогляд, а потім не буде часу… Шкода.

У глибині душі я був згоден зі старим Прожогіним. Заперечив йому лише в одному: після смерті засновників марксистсько-ленінської філософії намагатися зробити в неї ще якийсь внесок не тільки неможливо, а й навіть небезпечно. Тож краще я збагачуватиму криміналістичну науку. І то не нудними теоретичними розробками, а, як там сказав котрийсь із героїв класики: наука нудна, зате вічне дерево життя. Так ото ж…

На ранок концепція моєї подальшої поведінки у цій препаскудній справі була готова. За звичкою, я розпочав від кінця. Подзвонив редактору заводської газетки і запропонував забрати свої негативи:

– Усе, що нам треба, ми знайшли, відібрали, склали протоколи, а решту нам і даром не треба.

Відповідь редактора була унікальна:

– Капітане, ми тут домовилися з директором, аби нас вписали у список премії за якесь впровадження. Так от, ми ці гроші не проп'ємо, а всі до копієчки віддамо вам, щоби ви той мотлох десь вивезли і спалили.

– А як же фотолітопис трудових звершень рідного колективу?

– А ну його, той літопис, у ті місця, які полюбляв покійний Едік. Ми всі негативи двадцять разів списали і пересписали. Мені оті коробки вже в печінках сидять. Я йому щороку на кожному суботнику казав: викинь негайно! А він мені: я ще не систематизував. Ми ж не знали тоді, що він там насправді ховав, у цих коробках.

– Ну, добре, зглянемося над вами, бідолашними. Утилізуємо ваш мотлох. До речі, ви там просили повідомити, коли можна буде нового фотографа наймати. Можете ще трохи потерпіти?

– Мусимо. І без вашого прохання. Коли я директору доповів щодо Едікової колекції, то він у мене знаєте, що запитав?

– Куди дивився колектив?

– Не вгадали. Чи були фотографії у газеті «Правда» за часів товариша Леніна?

– Наскільки я пам'ятаю, ні.

– От і я так відповів. А він: якщо сам Володимир Ілліч обходився, то ви тим більше переб'єтеся.

Редактор не лише розвеселив мене, а й порадував. Бо саме ця інформація дозволила мені брати бика за роги. Ну, не бика, щоправда, а дурного барана, але все одно за роги. Я зайшов до камери, де наш молодий романтик насолоджувався тишею, самотністю і передачами від мами. Натягнув на обличчя маску офіційної придуркуватості і врізав:

– Оскільки ваш трудовий колектив, а також громадські організації звернулися до нас з поданням, то ми порадились і вирішили замінити вам кримінальну відповідальність на заходи громадського впливу. Закон це передбачає.

– Я не розумію, про що йдеться. Можна пояснити?

– Можна. Збирайте манатки і готуйтеся «нах хауз», себто, до тата-мами – та інших близьких родичів.

– А як же слідство?

– А до чого тут ви? Я ж вам пояснював ще першого дня, що йдеться про зловживання вами службовим становищем. Оскільки жодних матеріальних втрат ви нікому не завдали, то, відповідно, судити вас нема за що. Пожитку з вашої афери теж ніякого не одержали, самі неприємності.

– Так я ж хотів негативи викрасти? У великій кількості.

– Вони вже давно списані. Навпаки, редакція вдячна вам за те, що ви нарешті прибрали мотлох з фотолабораторії, бо у них якось руки не доходили.

– Так це що, ви мене відпустите?

– Скажімо так: на підписку про невиїзд. Але не надовго. Доки не знайдемо того, хто фотографа вбив. Або доки той вбивця вас не порішить як небажаного свідка. Але то вже ваш клопіт. Все, що від нас залежало, ми зробили.

– Хіба ви не зобов'язані свідків захищати?

– Ну, коли вас уб'ють, ми заведемо кримінальну справу. А доти – вибачайте. І сподіваюсь, свідки по вашій справі будуть трошки відвертішими, ніж ви.

– Не маєте права кидати мене напризволяще! Я не згоден!

– Як говорив один герой однієї популярної книги? – «Згода є продукт неспротиву сторін». Ми до вас з усією душею. А ви? Рогом уперлись, як той… вибачайте.

– Я буду скаржитися.

– Будь ласка. Але виключно на те, що ми вас перетримали у капезе. І, прошу звернути увагу, на прохання вашої мами. А згідно з процесуальним кодексом, ми вас мали через сорок вісім годин до Лук'янівського СІЗО відправити, до загальної камери. Але ваша мамуня бідкалася, що там протяги і хулігани, які зіпсують її безневинну чисту дитинку. А від себе додам: є лише одна причина, через яку люди бояться виходити на свободу… це коли там їх чекає набагато страшніше, аніж життя за ґратами. Чорт із вами – доба вам на роздуми, а там або вимітайтеся, або… самі розумієте.

Своєю поведінкою братик підтвердив наші підозри. Адже поки він залишався єдиним реальним фігурантом у справі, справжній, точніше, справжня вбивця могла почуватися спокійно, наскільки це можливо. І навіть, що головне, замести сліди.

Багато розуму не треба, аби здогадатися, що баришня робила бефстроганов з Едіка не на лавочці у парку. Бо одна справа – просто вбити, а зовсім інша – те вбивство приховати… витратити кілька годин на вищеописану операцію і рознести (теж не за один раз) лук'янівського бахура по мікрорайону. Навряд чи вона робила це вдома, під носом у тата з мамою та відданого братика. Але ж, напевне, і не в заводському гуртожитку, де коридорами раз-пораз хтось шастає.

Ідеальний варіант, звичайно, морг медінституту. Але це вам не парк культури і відпочинку. Заманити туди Едіка у пізню пору ще можна було – на екзотику. Але з власного досвіду знаю, що вахтери і нічні чергові там надзвичайно спостережливі. Одразу запитають: а де другий і що це ви несете? Я вже не кажу, що можуть і зазирнути, начебто по службі, в саму анатомку. Щоправда, наприкінці шестидесятих, саме коли я дослужував армію, у тому ж медінституті шумонула кримінальна справа кількох старшокурсників. Вони у гуртожитку своїм колежанкам підпільні аборти робили мало не конвеєрним методом. Не пам'ятаю вже точно, на чому вони погоріли, – чи на якійсь унікальній патології чергової вагітної, чи на пізньому строку, але баришню ледь урятували вже у стаціонарних умовах. От після того контроль над усіма приміщеннями не просто підсилили, а довели до можливого максимуму.

Отже, що залишалося? Чиясь квартира. Звичайно, окрема, не комуналка і на той момент порожня, без пожильців. От саме цю версію і мав перевірити мій красень-практикант.

Хвилювали мене, щоправда, дві речі. Перша: чи не призабув наш Пінкертон за кілька років навчання у школі міліції необхідний медичний мінімум. І друге: чи вплинуть його чоловічі чари на вередливу столичну баришню? Тому я не втримався і вирушив до медінституту, переконуючи себе, що просто зобов'язаний перевірити обстановку на місці. Вигадувати легенди на випадок зіткнення з надто пильним черговим і не доводилося: досить було послатися на історію з зайвою рукою, віднайденою в каналізації.

Але й це не знадобилося. Потрібну мені пару я побачив за кільканадцять кроків від воріт. Наше агент делікатно вів під лікоть довгоногу красуню і досить голосно пояснював:

– …я просто іншим разом не знаю, де що шукати. Розумієте, по світу попоїздити довелося, сміх сказати – навіть на Камчатці побував, а у рідному Києві – лише тричі: ще в дитинстві, це не рахується, потім, коли документи подавав та на вступні екзамени… Зимову сесію у філії здавав, а це ось виходить – втретє. Так, уявіть собі: я – першокурсник, першачок, тому допомога старших товаришів мені дуже потрібна.

А ще кажуть, що то я спец з прикидання сиротою казанською! Ось вам гросмейстер! За кілька хвилин розмови він встиг видурити у неї якийсь конспект, ще за кілька – вони вже перейшли на «ти».

– А чому ти пішов на медичний? – нарешті подала голос баришня.

– Куди ж мені ще йти, як у нашому роду до мене три покоління медиків. І мама, і тато…

– Яка спеціалізація?

– Мама невропатолог, а татко хірургом був.

– Чому – був?

– Бо вже має переводитися до Києва у Міністерство. Тоді й я стану киянином і не буду морочити тобі голову, як проїхати на Відрадний до Медмістечка…

І він знову затьохкав соловеєчком. А баришня, як я помітив, почала реагувати на цей солодкий спів дещо активніше.

– А куди ми зараз йдемо? – нарешті поцікавився соловейко.

– Куди ти – не знаю. А я додому… Правильна тактика. Хай не думає, що вона – легка здобич.

– Поясни точніше. Я ж тобі казав, що Київ знаю погано. Тож мушу знати, куди тебе провести.

– Чому ти вирішив, що я дозволю себе проводжати? Ми ледве знайомі. Можна сказати – я тебе вперше бачу.

– От і не вперше! Коли вступні іспити були, ми з тобою на другому поверсі зіштовхнулись. Я ще вибачився, а ти на мене подивилася, як на Венеру Мілоську, що у вестибюлі стоїть. А потім – скоро стемніє, як же я можу допустити, щоб дівчина сама вночі додому йшла? Ні-ні, я розумію, з мамою знайомити мене ще рано. Присягаюся – я доведу тебе до твоїх дверей, скажу «до побачення» і навіть не попрошу дозволу на прощання поцілувати в щічку.

– А раптом я заміжня?

– Тоді мушу сказати, що у тебе нікудишній чоловік. Маючи таку дружину, я би вранці відвозив її до інституту, а ввечері чекав з машиною біля воріт… Я тобі казав, що у мене «Волга»? Ні? Татко на мене вже переписав. Ось переберемося до Києва – і мої колеса до твоїх послуг!

Я крадькома йшов за ними і, здавалося, «телепатив» думки, які крутилися в голові красуні-медички: колега, гарний, вихований, високопоставлений батько, машина… Непоганий резервний варіант. Якщо не основний. Щоправда, жіноча половина факультету приміряла до цієї красуні всіх імовірних кандидатів у женихи ще з першого дня навчання. Але стовідсотково надійної інформації на цю тему ми не мали. Баришня виявилася інтровертом – зайвого не казала, на прямі запитання або взагалі не відповідала, або відбувалася жартами.

Спочатку парочка йшла по Зоологічній попід парканом зоопарку, потім вибралася на стару вулицю з деренчливими трамвайчиками. Тут переплуталися всі архітектурні стилі і епохи. Дореволюційні «доходні будинки» стояли поряд з довоєнними «ДОСами», себто, «домами офицерского состава». Кажуть, у тридцять сьомому з одного з таких сірих, як армійське життя, корпусів хлопці з енкаведе витягли командарма Якіра, на ходу зриваючи з його гімнастерки ордени. Командуючий округом випльовував на землю вибиті зуби і кричав: «Хай живе товариш Сталін!».

Поміж зелені і старих будівель то там, то сям стирчали безликі п'ятиповерхівки, спадок Микити Хрущова. Це зараз їх називають «хрущобами» і розповідають анекдоти, а в кінці п'ятидесятих квартира у такому будиночку була світлою мрією мільйонів скатованих чужими кутками, комуналками і гуртожитками.

Оскільки провулок, до якого зрештою завернула наша парочка, і вдень був малолюдний, а ввечері – й поготів, то я мусив трохи відстати. І вже не чув, про що говорять молодята. Дівчина довела нашого практиканта до під'їзду, поклала йому руку на плече і кивнула, мовляв, іди вже. Він замотав головою і почав гаряче її переконувати, напевне, що коли вже обіцяв довести до самих дверей, то доведе, а інакше спокою не матиме… нарешті вона знизала плечима: що з тобою поробиш? І дозволила супроводити себе у темноту під'їзду.