Текст книги "Комедія з убивством"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Я пригадав історію, яка переповідалася по всьому Радянському Союзу на рівні анекдоту. Якось пізно ввечері хлопчики з Контори викликають нас, ментів, до свого заповідничка – готелю «Інтурист». Що сталося? Наша радянська громадянка, штатна перекладачка і водночас штатна стукачка, як водиться, гине у розпал банкету з нагоди від'їзду групи небідних італійських туристів. У який спосіб? Підносить до вуст бокал із шампанським, робить маленький ковток, раптом підскакує, скрикує, хапається за горло, синіє і падає непритомною. «Швидка допомога» прибуває миттю, але встигає лише констатувати смерть від гострого нападу задухи. Основна версія – ціаністий калій, хоча характерного запаху немає. Групу з величезними вибаченнями затримують у Києві на кільканадцять годин, платять великі гроші за перенесення рейсу літака і так далі, і так далі, і так далі…

Фінал: перекладачка померла тому, що її вщипнули за дупу в найневідповідніший момент – коли вона пригублювала шампанське. Темпераментний італієць пестив оком розкішні форми нашої співвітчизниці і нарешті не втримався… Коли ж вона звереснула, рідина пішла «не туди». На додачу, у дами виявився природжений дефект горлянки, і вона похлинулася насмерть.

…Ще по дорозі до гуртожитку я надумав собі, так би мовити, професійну версію вбивства. Тобто, покійник свого часу випадково чи свідомо щось відзняв за допомогою своєї японської чудо-оптики, а потім вдався до найпримітивнішого шантажу. Ну і заробив… Тут, щоправда, кінці з кінцями не сходилися, бо голову, віднайдену на Лук'янівському ринку, кинули туди мінімум за три дні до того, як знайшли. А вбивці важливо було не тільки прибрати шантажиста, а й віднайти компромат. У кімнаті ж, судячи з усього, ніхто не нишпорив. На меблях лежав тоненький шар пилу без жодних видимих відбитків. Проте, для очистки совісті я викликав по телефону наших експертів з Управи, аби вони пошукали бодай якихось слідів. А мені і без них роботи вистачало.

Для початку я вибачився перед понятими, що залишу їх на самоті чекати моїх колег, а сам без зайвих церемоній випер коменданта з його кабінетика і викликав туди вахтера.

– Що скажете про пожильця із сорок п'ятої?

– Культурний, вихований, завжди ноги витирає, коли заходить, не преться, як танк, горілку мішками не тягає. Завжди вітається. І то не якесь там «привіт», а «добрий день, добрий вечір, бувайте здорові».

– Коли ви його востаннє бачили?

– Так одразу і не скажу. У суботу точно. Зранку… Він вибігав із цією своєю сумкою…

– Кофром?

– Так, у якому апаратуру носять. А в обід я змінився. Ми працюємо через два дні на третій. Це у нас виходить неділя-понеділок… ні, у вівторок його не було.

– І це вас не здивувало?

– По-перше, я міг на хвилину відійти. Я ж не стирчу на прохідній добу без перерви. А потім – він і раніше зникав на кілька днів.

– Без попередження?

– Часом казав: як хто буде питати, мене немає. Справи.

– І що – питали?

– Та ні. Людина він самотня, з нашими теж не дуже знається. Ви ж бачили, який у нас контингент.

– І все ж таки, хтось до нього приходив, наприклад, у гості?

– У нас пропускний режим.

– Здогадуюсь, який у вас режим. Оті дами зі сто сімнадцятої яким чином туди втрапили? То ж не ваші, не з гуртожитку.

– Товаришу капітан, прошу зафіксувати: я вже два роки сигналізую коменданту, аби поставив грати на вікнах туалету другого поверху.

– А чому саме другого? А на першому у вас що?

– На першому у нас все гаразд. Всі можливі шляхи проникнення стороннього контингенту надійно перекриті. Але вони лізуть спочатку по пожежній драбині до другого поверху, а звідти – у вікно жіночого туалету.

– Я би на місці вашого спорторга стояв під тим вікном і видавав баришням значки «Альпініст СРСР». А назад вони що – теж через вікно, по пожежній драбині?., особливо, добряче випивши, як-от сьогодні, наприклад? Чого мовчите? Підказати? Входять вони, може, і через другий поверх, а от виходять через вахту, підмазавши вас і ваших напарників. Тільки не махайте руками, я вам не першокласник. Життя трохи знаю. Ви де до пенсії працювали?

– У Головному управлінні таборів. Останнє місце роботи – начальник зміни охорони тимчасової зони на одній «хімії».

– Ну бачите – от вам і пом'якшуюча обставина. За стільки років втомилися від режиму, тепер дозволяєте собі розслабитися. Та я не про вас зараз, а про фотографа. Дами до нього приходили?

– Виключно родички. Я ж вам казав – людина він самотня, культурна, йому товариство потрібне, але не таке, як наше. Тому він, я так розумію, свої справи у місті облаштовував. Хоча, часом і сюди приводив.

– Що за народ?

– Племінниці. Такі, знаєте, культурні, молоденькі, соромливі. Проїздом у Києві. Він їм столицю показував.

– Щось тут у вас племінниці у моді. Мене теж одна сьогодні у свої дядьки записала. І почім брали за родичку?

– Товаришу начальник, то наклеп.

– Не морочте голову своєю принциповістю. Може, хтось у неї й повірить, тільки не я. То скільки?

– Символічно. І не одразу, а потім. Бо ще баришня подумає, що її в бордель привели. Він сам наполягав.

– Що поробиш… репутація установи – то свята справа. Прізвища племінниць фіксували? Звичайно, ні. Ну, а хоча б опізнати при нагоді зможете?

– Спробував би, але я теж людина вихована, я на них не витріщався, як деякі.

– Кажете, вихований, культурний, тактовний? А це ви одразу із зони сюди влаштувалися чи з пересадкою?

– На Трухановому острові трохи попрацював у більярдній.

– От-от-от! Труханів острів! Більярдна! Там пару років тому кумедна історія трапилася. Одному невихованому і некультурному більярдного кия в очко встромили. Тупим кінцем. Ви, часом, із тим бідолахою не знайомі? Я так і думав. Він, кажуть, одразу ж звільнився. Я вам скажу, як більярдист більярдисту – бувають моменти, коли і відсутність вихованості, і її надмір однаково шкідливі для здоров'я.

Квартирка у покійника була невеличка, меблів мінімум, все, як я вже казав, лежало і стояло на своїх місцях, тому експерти зі своєю роботою впоралися швидко. Ніяких свіжих відбитків поверх кількаденної пилюки не фіксувалося. Не було також спроб зламати замок чи відчинити його не своїм ключем. Через вікно – ані по карнізу, ані згори за допомогою мотузки – ніхто до приміщення не навідувався. На деяких предметах побуту, зокрема, на чашках, вдалося зафіксувати старі відбитки пальців, але проблема полягала у тому, що з точною їх ідентифікацією доведеться зачекати до віднайдення бодай хоч рук покійника. Раптом це він із них пив. А раптом – хтось із племінниць. В усякому разі, експерти пообіцяли порівняти їх із архівними, але ми – не Америка, у нас фіксують тільки пальчики кримінальних елементів. А цю публіку, як я був глибоко переконаний, фотограф тягати до себе в «гостинку» не став би.

Я відпустив понятих, бо пригадав, що в гуртожитківському блоці на мене вже добру, годину чекають передовики виробництва з подругами. Як на сьогодні, то я вже досить з гегемону познущався.

Та з'ясувалося, що я недооцінив ступінь сп'яніння учасників оргії. Скидалося, що йдеться навіть не про «перебор», а про гостре алкогольне отруєння. Довелося гарикнути:

– Або ви за півгодини самі себе до тями приведете, на дурняк, або вам це зроблю я, але за гроші. Через витверезник. Із відповідним повідомленням на роботу. Тож готуйтеся наступного року не чергового «Москвича», а комендантову тачку пропивати, в якій він сміття возить.

Те, що вбивця чи вбивці мене, судячи з усього, не випередили, я був майже впевнений. Але оце «майже» все одно не давало мені спокою. Раптом убивця такий самий акуратист, як і його жертва? Прийшов у рукавичках, забрав ключі покійника, непоміченим прослизнув у секцію, старанно все оглянув… знайшов або не знайшов те, що йому потрібно – і зник, подбавши про максимальне ускладнення найближчого майбутнього капітана Сироти.

Ну, що ж, недаремно ще у Святому письмі сказано: шукайте і віднайдете. І я віднайшов. А якщо точніше, не віднайшов того, що мало би тут бути – за логікою. У приміщенні не було жодного негативу з робочими матеріалами. За винятком кількох широкоформатних кадрів, як я зрозумів, спеціально для публікацій у журналах. Безневинні київські пейзажі: дерева, квіти, пам'ятки архітектури, легенькі хмарки на чистому небі. Суцільна тобі теорія безконфліктності. Крім того, я не знайшов у «гостинці» кофру з апаратурою. Не було його ані на роботі, ані в редакції. А це вже щось. Японську апаратуру за кілька тисяч доларів не викидають до сортирів і смітників із такою легкістю, як розітнутий труп.

Насамкінець обшуку я вдався до дрібного акту мародерства: зайшов на мініатюрну кухоньку, вибачився подумки перед покійним господарем, витяг із шафки його джезву, банку доброї молотої кави і заварив собі чималеньку порцію. Потім заліз у куток і з насолодою висьорбав усе до краплі. І лише після цього запросив на розмову коменданта. Не до його кабінету, а сюди ж, на кухоньку.

Відставник ріс у мене на очах.

– Так що ви можете розповісти про жильця цієї кімнати?

– Якби я, товаришу капітан, точніше знав, що саме вам потрібно, або що він такого зробив, то це б мене зорієнтувало.

– Досить стелити собі соломку, кажіть, як є.

– Людина обачна, солідна, не те, що деякі, наприклад, пожильці із сто сімнадцятої… Правил соціалістичного гуртожитку не порушував. Щоразу, коли просили підновити наочну агітацію, не відмовлявся. А так що скажеш?

– За нашими даними, востаннє його бачили у суботу в першій половині дня, коли виходив. А от чи повертався він до гуртожитку після цього?

– Я не бачив навіть, коли він виходив. У нас не казарма, перекличок перед відбоєм не проводимо. А не завадило б…

– Ну, тоді вже одразу вішайте на всіх вікнах грати і чіпляйте пожильцям на спини номери. Жартую.

– Зрозумів, товаришу старший інспектор. Організуємо допит вахтерів.

– Тільки не у вас – у мене в Управлінні. По-вісточки я вам залишу, роздасте. А поки що піду гляну на вашу комплексну бригаду після балу-маскараду.

Видовище було незабутнє. Бо крім найдійовішого народного способу, описаного ще Сергієм Єсеніним як «пальці в рот і веселий свист», хлопчики з дівчатками застосували ще й термічну обробку: холодний душ. І ось результат: баришні виявилися набагато молодшими, аніж мені спочатку здалося. Що то невдало накладена косметика!

Я почав суто офіційно:

– Якщо комусь, громадяни, на момент нашого несподіваного знайомства позакладало вуха, то дозвольте відрекомендуватися ще раз. Я капітан Сирота, Київський карний розшук. Дозвольте також поздоровити вас із заслуженою перемогою у Всесоюзному соціалістичному змаганні.

Бригадир від реагував негайно:

– Спасибі. Тепер я розумію, що то ви нам салют давали з нагоди, так би мовити, трудової перемоги…

– Мені подобається тверезий хід ваших думок. Як хто ще не до кінця витверезів, дозвольте запитаннячко: ви не бажаєте недопропиту частину грошей передати у Фонд Миру?

– Ми що – п'яні? – із кутка буркнув хтось, але тут-таки прикусив язика.

– Бачу, всі вже тверезі, наче скельце. Тоді – хто тут у вас за старшого? Представте мені своїх дам.

– Оце Соска, це Помпа, а руда – то Земснаряд. Ну і ота, що в кутку, – Вампірка.

– Чим ви тут займалися до мого приходу, можете не пояснювати, я все зрозумів. Нормальні імена у них є? А, до речі, всі повнолітні? Бо інакше можна заробити сто дев'ятнадцяту статтю УПК УРСР.

– Соска – неповнолітня? – заіржав невидимий мені «хтось у кутку». – Ну, ви даєте!

– Дають вони, а я статтю визначаю.

– Та всі, всі повнолітні. І потім – ми по согласію.

– Ну, раз «по согласію», тоді стаття сто вісімнадцята. Унікальна, скажу вам. Можна не тільки вас, телепнів, по ній притягти, а й тата з мамою. А, до речі, тут учора одна Червона Шапочка трусики залишила виключно тому, що жарко стало? Годі, хлопці, гратися з вогнем. А як комусь смішно, то хай піде до вендиспансеру і перевіриться. Отоді разом посміємося. А зараз – марш у коридор, доки я у ваших дам паспортні дані перепишу.

Я акуратно занотував усе, що мені належало, як міліціонеру, а потім запитав:

– Хтось клієнта з сорок п'ятої кімнати обслуговував? Фотографа з вусиками? Такий, ще не старий, але пожмаканий.

Дівчата заприсяглися, що і близько не підходили ані до сорок п'ятої кімнати, ані до всієї секції малосімейників.

– Ваше щастя. Марш додому і скажіть спасибі, що у мене вбивство на шиї висить і мені не до вашого б…ства. Але на оперативний облік я вас уже взяв. Киш звідси! Кличте своїх кавалерів, хай заходять по одному.

На відміну від дівчат, стахановці-гагановці-мамаєвці-загладовці фотографа знали. Щоправда, чогось нового про покійника я не дізнався. Так, дрібнички всілякі…

– Ну, як знали? Ми – в общаку, він – у малосімейці. Коли там на великі свята чи на природі, то він, звичайно, з нами, бо така у нього робота.

– Пару разів пили в одній компанії. Він не відмовлявся, але й не набивався.

– Нормальний мужик був. Коли знімав нас для газети, обов'язково пару зайвих фоток зробить і віддасть, а грошей не бере. Каже, батькам пошліть, хай порадіють.

– На пропой «Москвича» ми його, звичайно, позвали зарані. Але він чомусь не прийшов. Ми ходили, стукали, а у нього тихо.

Найцікавішим співрозмовником виявився бригадир. Отой, волохатий, із наколкою «ДМБ-68». З'ясувалося, що він фактично мій ровесник і в гуртожитку вважається старожилом.

– Якби не дурна історія, капітане, то може б я зараз разом із тобою в Управлінні працював. Мене ще в армії фактично засватали у школу міліції. Співбесіду пройшов, перевірки всілякі… Я ж не салагою зеленим після школи призивався, а з дипломом сільгосптехнікуму. Механізатор! А у війську на посаді командира танкового взводу був.

– І що ж завадило? Якийсь небажаний родич у Гваделупі віднайшовся?

– Не знаю, капітане, де вона, твоя Гваде…лупа і що воно таке взагалі. Але здогадуюся. Знайшовся. У жінчиному ліжку знайшовся. І не родич, а бахур. Мене достроково дембельнули, я без попередження додому, а воно там… і хропе, головне! Ну, я, щоправда, нічого такого, бо він, як мене побачив, то з переляку під себе сходив. Тому я лише витер усе те його ж мордякою і викинув за двері. Жінці ляща відважив, але тільки раз. І то умовно, бо зуби цілі лишилися. А з тещею промашка вийшла. Вирішив налякати добряче за те, що в доччиній хаті бардак допустила. Уявляєш картину, капітане? Жінка в одному кутку верещить, що це «роковая ошибка», теща в іншому руки заламує, а я швабру взяв, сиджу мовчки і кінець хазяйським милом намазую. Нарешті ця стара бандерша запитує: а що це ви, зять мій дорогий, робите з отією шваброю? Уявляєш – на «ви» до мене заговорила! А я їй пояснюю, що зі мною в армії азіати служили, так у них дуже повчальний звичай є: якщо теща доччиної честі не вбереже, так її зять на палю саджає. Але я вас, кажу, до такого азійського варварства опускати не буду, нащо вам паля, досить з вас і швабри. А намилюю я її, аби ви, дорога моя тещо, не дуже мучилися, бо я вашу старість поважаю. А вона – «Ой!», а потім на підлогу – геп! І копитами засовала. Інсульт. Мову відібрало, фізію на вісімку перекрутило. Кому школа міліції, а мені два роки «хімії».

Соромно згадувати, але я реготав тоді до сліз, уявивши собі картину, описати яку був би не в змозі і сам Ілля Юхимович Рєпін. От вам і «Не ждали»… Хоча, з одного боку, гріх сміятися над горем, котре, як обіцяє статистика, наздоганяє мало не кожного другого, а відтак, може звалитися і на твою дурну голову. А з іншого – якби ж то була не теща! Бо ця особа – класичний об'єкт чорного гумору, сміятися з неї дозволялося офіційно навіть на урядових концертах. Я сміявся, як сміються глядачі на фільмах Чапліна, коли його герой одержує в пику… Тільки моєму співрозмовнику було не сміху. Тільки моєму співрозмовнику чомусь було не до сміху…

– От і на суді, начальнику, всі реготали. Прокурора навіть водою відпоювали. І що? Посміялись, але посадили. От і ти зараз смієшся, а що далі?

– Та я здогадуюся, що далі у тебе було. Либонь, повернувся з «хімії», прописка анульована, дружину з тобою заочно розвели. У хату не пускають.

– Гірше. В хаті взагалі чужі люди. Вона її продала – і слід по ній згинув. Спасибі, що хоч на цю от «мотьчину фабрику» взяли. Восьмий рік квартиру обіцяють. Як рекорди давати – то в ніжки падають, а як черга підходить, "блатняки виринають. А ти, кажуть, посидь, у тебе судимість і «моральний облик». А де його, той «облик» візьмеш, коли у нас не держава, а собача тічка. Ти як та, вибачай, начальник, сучка, лобом уперся, ноги розкарячив, а до тебе вже десять кобелів у черзі стоять.

Я зрозумів, що зараз мого бригадира понесе на таку відвертість, що й пролетарське походження від Контори не порятує. Але перебивати його не став. Може, виговориться спочатку щодо «морального облику», а там і про мого фотографа щось згадає – до слова. Тому я демонстративно відсунув листки протоколу на край столу, ще й руки на грудях склав. А передовика прорвало:

– В усьому натягують! У розцінках, нормах, безпеці праці, вихідних, відгулах, відпустці… а хто відповідає? Он у генерального пальму вкрали, коли він у новий корпус переселявся. Так твої ж лягаві два тижні з заводу не вилазили. А тут щодня здоров'я крадуть, життя крадуть – і кого це колише? Знімеш якусь малу дурепу з петеу, бо хіба порядна баба до тебе піде? Приведеш в общагу, напоїш, натягнеш – наче легше стане. Одне слово – і сміх, і сльози, і бардак!

– То ще не сльози. От коли тебе яка-небудь Червона Шапочка модною геометричною хворобою нагородить…

– А це ще що за напасть?

– Півтора кола називається. Коло – «два пі ер», а ця «три пі ер». Трипер, одне слово. От тоді наплачешся.

– А, ти про це… теж бувало. Все жартуєш, капітан. Двері зламав, магнітофон розстріляв, вікна побив, дівок порозганяв, кайф зігнав.

– Ну, погарячкував трохи, вибач.

– Нема за що. Це тобі спасибі, капітане. Бо якби ти нам нашу майовку не прикрив, точно до криміналу допилися б. Ми ж збиралися йти бити того головного інженера, котрий у нас «Москвича» начебто купив. Він би ще сто років на нього у черзі чекав, а тут – прямо в руки, та ще й задешево! І взагалі, наше щастя, що колектив переважно бабський, бо розірвали б нас за оті рекорди. їм же під наші досягнення розцінки зрізали, а норми підвищили.

Бригадир сплюнув і замовк. Я теж не поспішав із запитаннями, бо почув, як хтось сопе під дверима. Явно підслуховує. Я зробив попереджуючий жест бригадиру, тихенько дістав пістолет і зробив вигляд, що заміряюся бабахнути у двері. Жертва соціалістичної планової економіки приречено махнула рукою:

– Та ну його! Не стріляй, капітане, бо що толку? У сімнадцятому вже стрельнули, досі у вухах дзвенить.

Подіяло. Бо той допитливий за дверима відскочив і побіг подалі від гріха.

– Тепер про твого фотографа, капітане. Не знаю, чим він вам допік, але точно не порнографією. Я його колись сп'яну попросив клацнути через щілину у дверях наших баб голими, щоби потім їх подражнити, так він мені: а ти знаєш, що за порнографію однаковий строк дають і тим, хто фотографує, і тим, кого фотографують. Давай краще я з ваших дівчат порядні портрети зроблю – на добру пам'ять.

– А я й сам не знаю, кого він допік, якщо чесно. Але те, що його від суботи ніхто не бачив, навіває підозри.

– Ну, капітане, у вас у міліції ні два, ні півтора. То вас не дочекаєшся, коли треба, а то не встигла людина піти по бабах, як ви вже тут› при повному параді.

– Про баб – це ти умовно сказав чи був за ним такий гріх?

– Яке «умовно»? Перестрівав я його кілька разів не самого. Жінки у нього, як тобі сказати, молоді, гарні і не з петеу. Такі у нашому хліві трусиків не забувають. Вони до нього взагалі не заходять.

– А все ж таки, якщо конкретніше, – з ким, де, коли? Зріст, масть, одяг, взуття? Під протокол. Бо по-перше, він уже рік, як у загули не ходить, а по-друге, раніше, коли з ним це траплялося, то він свою сумку з апаратурою на роботі у сейфі залишав. Бо танці-шманці-роздяганці – то одне, а казенна техніка ціною в пару «Москвичів» – то інше. А тут і сам з кінцями пропав, і апаратура.

– Ну, раз така справа, давай пригадувати. Колись він наших баб до себе тягав – гуртожитківських. Було! Але знаєш, що таке жіночий колектив? Назавтра все знають всі, крім базару. Може, це подіяло, може, щось інше… але останнім часом працював він десь на стороні.

– А ви його часом не били за те, що він ваших подруг до себе тягає?

– Та у нас цього добра на всіх вистачить. І ще залишиться. Ні, тут щось інше. Може, він одружитися вирішив? Хто знає…

– Добре, коли ти його востаннє бачив?

– Тижнів зо два. І не тут, а на вулиці.

– Самого?

– Та ні, з дамою.

– Знайома? Маю на увазі – ти її знаєш?

– Ні, хоча бачив тільки зі спини. Молода, ноги довгі, волосся таке, як воно називається… ну, до плечей і рівненько обрізане.

– Брюнетка?

– Світла, але чорт їх зараз розбере, всі ж фарбуються. Білі в чорних, чорні в білих. Сірі в рудих.

– А що крім зачіски запам'ятав?

– Ходить якось цікаво.

– Ноги тягне чи задом крутить?

– Та ні, я ж тобі кажу: інша порода. Не наші, не ліміта… Згадав! Я минулого року після чергового рекорду в лікарні відлежувався. То отак не йшли, а несли себе красиві медсестри, які собі ціну знають.

– А чого ж ти в лікарню потрапив? Виробнича травма?

– Виключно виробнича. Мотор у рознос пішов.

– А ти й після цього п'єш?

– А що мені робити, коли я на тверезу голову вже й на бабу не заводжуся, тільки коли вип'ю. Слухай, згадав! Ти про сумку говорив, чорна така, на широкому ремені. І кишеньок багато.

– Точно.

– Бачив я його в ту суботу. Після обіду, одразу. Він звідкілясь прибіг, мабуть, із якоїсь халтури, бо сумка була з ним. А ми, як старі парубки, весь час один одного дражнили. Мовляв, хто першим піде здаватися. Ну, я йому і кричу через увесь коридор: ну що, старий Бляо-дун? Знайшов свою смерть? Із речами на вихід? А він мені, не зупиняючись – знайшов, знайшов! Гарна конячка, тільки кусається.

– Красиво висловився, образно. Але до протоколу я мушу записати дещо інше. От послухай: свідок востаннє бачив громадянина Н. приблизно о чотирнадцятій годині у суботу, такого-то числа. У короткій розмові громадянин Н. повідомив, що поспішає до знайомої. Крім того, що у неї гарна зовнішність і складний характер, інших даних про свою знайому громадянин Н. не подав. Якщо згоден – розпишись.

Бригадир розписався, ще раз вибачився, що завдав мені клопотів, а потім запитав:

– Якщо не секрет – він пропав по особистій лінії чи по виробничій?

– А тобі яка різниця?

– Бо як по виробничій, то зараз поназбігаються комісії-перекомісії, перевірки, ревізії, контролі… Ні тобі, нормальній людині, якусь дрібничку для себе вкрасти, ні тобі випити. Бо зловлять, бо винюхають… Гавкнулося нормальне життя. Ні, краще би він якійсь бабі ляльку встругнув і від аліментів ховався. Бо тут як тиждень не поп'єш, то такі думки в голову лізуть – хоч вішайся.

Решта виробничників фактично повторили те ж саме, що й їхній бригадир. Фотограф компанії не цурався, але й не засиджувався – мовляв, багато пити не може, бо руки дрижатимуть. Щодо кола його знайомств, то принаймні в останній час нічого такого особливого не помічали. Колись і справді водив до себе сусідок. А потім, як воно буває у бабському колективі, хтось щось побачив, комусь ляпнув, а жіночка чи то заміжня була, чи збиралася заміж за киянина з постійною пропискою. Начебто якийсь скандал шумонув, але чи то воно насправді, чи бабські плітки, – хто його зараз розбере.

Я поскладав усі протоколи докупи, ще раз спустився у сорок п'яту кімнату, висипав у джезву залишки кави з банки, добряче підсолодив, аби інтелект не впав до рівня оточуючого середовища, і вирішив іще раз подумати. Бо залишалося підсвідоме враження, що попри подвійний обшук і я, і експерти проґавили щось суттєве. Якусь дрібницю. Колег зациклило на відбитках пальців, мене – на негативах із гіпотетичним компроматом. Щось могли і прогледіти. От наприклад, носові хусточки я перемацував, чи не вкладено туди чогось, але не розгортав. Те ж саме і з білизною…

Я встав, пішов до кімнати і витяг на тахту весь одяг покійного. Невдовзі знайшов. Ні, не жадані негативи. Стопка чоловічих трусів єгипетського виробництва виявилася з секретом. У кожних, як у чохлі, лежали красиві жіночі трусики. Білі, чорні, рожеві… я почав уважно їх розглядати і, нарешті, віднайшов спільне: мініатюрну бірочку, дуже схожу на фірмовий знак. Вона була вшита зсередини під резинку. І на зворотному боці був дрібнюсінький напис. Схоже, писали під збільшувальним склом. Я підійшов ближче до світла і напружив зір: жіноче ім'я, далі якісь цифри. Схоже на день, місяць, рік… Довелося знову кликати понятих, оформлювати акт вилучення і акуратно пакувати жіночу галантерею як речовий доказ.

Коли я розклав трусики перед Старим, той закліпав очима:

– Тьху! Знову на сексуально збентеженого налетіли! Ти, Олексо, молодий, щодо статевої злочинності у тебе досвід обмежений, а мені довелося. Ти думаєш, вони йому оце своє барахло на пам'ять подарували? Зараз! Брав я колись одного такого. Він, де тільки міг, жіночі труси крав, а потім перед знайомими мужиками вихвалявся, який він, мовляв, Дон Жуан, що коханки найінтимніше дарують.

– Я здогадуюсь, як ви на нього вийшли. Хтось не просто повірив, а й дико позаздрив, а позаздривши, стукнув.

– Стукнув, тільки не нам, а його, бо пізнав жінчині манатки. А потім побіг благовірну вбивати.

Та коли ми роздивилися написи на бірочках, то замислилися. Ну, з ім'ям тут все зрозуміло. День, місяць, рік – теж. Але до чого тут години і хвилини?

– А може, товаришу підполковник, це точний час, коли він їх із мотузки крав? Як ви там розповідали…

– Олексо, не прикривай брак досвіду авторитетом старших товаришів. Такі речі у дворі не сушать, а тільки вдома на кухні. Як казали колись на Подолі: «у духовке на веровке, чтоб не стибрили воровки». А потім, я розумію, ти недолюблюєш колег зі «злодійської» бригади, але у цьому випадку справу їм не скинеш. Краще побалакай зі своїм знайомим психіатром.

– Щодо себе чи щодо фотографа?

– Щодо обох. До речі, твій друг ще у Кирилівці працює?

– Працювати-то працює, але є у нього дві проблеми, які мають спільний корінь. Він ніколи не сприймає людину розумнішою за себе тільки тому, що ця людина займає вищу від нього посаду.

– Це, як я зрозумів, корінь. А проблеми?

– Я ж казав – дві. Або відмовляється визнати хворою здорову людину, або хвору – здоровою.

– Важко йому, либонь. Але ти подзвони, попитай… так, неофіційно. І ще, щоб не забути. Що ти такого наробив у підрайвідділку? Мені начальник дзвонив, цікавився. Каже, отой капітан, якого ми свого часу з Управи виперли, після розмови з тобою іншою людиною став. То його не примусиш нещасну довідочку написати, а тут особисто керує розшуком останків твого фотографа. Підняв усіх золотарів із водоканалу, сам від люків не відходить…

– Гадки не маю, товаришу підполковник. Можливо, він просто усвідомив.

– Сирота, я член партії з сорок третього року, тому в чудеса не вірю. Повторюю питання: що ти там уже наробив?

– Засадив за роботу. І тільки.

– Мебля хоча б ціла після цього залишилась?

– Частково. Там стільчик один був – розсохлий, а так все нормально. Дозвольте йти?

– Іди, нещастя моє. Де ви тільки беретеся такі на мою голову?

Капітан із підвідділку сприйняв мої погрози абсолютно адекватно. Бо вже наступного дня більшість фрагментів колишнього фотографа була відловлена і зібрана докупи на цинковому столі у прозекторській. Аби мене не звинуватили, що я звалюю брудну роботу на інших, я особисто ознайомився зі знахідкою. Судмедексперт, у міру цинічний, як і всі його колеги, не став виголошувати довгих монологів над розпатраним небіжчиком, а запросив мене до свого кабінетику.

– Ну що, Сирота, вважай, тобі пощастило. Ще дечого не вистачає, але для повноцінного опізнання і експертизи, сподіваюсь, вистачить.

– Щодо «не вистачає» – то не страшно. Аби зайвого не було.

– Вже є. Твій капітан з підвідділку перестарався: три руки притяг. Не лякайся, то не на твою голову, а на голову проректора з виховної роботи Київського медінституту. Студентики препарат у анатомці потягли, дівчат по гуртожитку лякати. Награлися – і викинули до каналізації, от воно і прибилося до нашого берега.

– Професійні жарти у сучасної молоді, нічого не скажеш. А як щодо висновків по реальним фрагментам?

– Якщо без писанини, яку ти сам не любиш, а так, для загального розвитку, то картина вже вимальовується. Спочатку його вбили ударом ножа у серце. Потім випустили кров, акуратно розібрали на складові, спакували і вкинули в каналізацію. А голову чомусь занесли до базарного туалету.

– Ну, це я і без тебе знаю. А як щодо вбивці? Стать, професія, вік?

– Боюсь помилитися, але цілком імовірно, що це жінка. Мужик у таких випадках хапається за сокиру або за ножівку – кого на що тягне. Кістки рубає або розпилює. Груба робота. А тут акуратненько розрізано, як індика на новорічному столі. Звичайно, довелося пововтузитися, але якщо час не підпирає і зайвий свідок за стінкою не хропе, то так навіть краще. І сусіди вранці не питатимуть: а що це ви там рубали посеред ночі?

– То хочеш сказати, вбивця знає анатомію?

– А чого її тут особливо знати? Це ж не операцію на серці робити.

– Я чомусь вважав, що такі речі не для жіночої психіки.

– Олексо, ти, напевне, ніколи не був одруженим і тещі у тебе не було. Тому і недооцінюєш реальних можливостей жіноцтва. Нам колись у студентські роки професор – світла йому пам'ять, геніальним експертом був – розповідав, як іще до війни на Деміївці у приватному секторі жінка зрадливого чоловіка вбила. Так вона його пошаткувала і за ніч спалила у звичайній грубці з кахлями. Уявляєш, усю ніч сиділа і палила… Чого це ти зблід, Сирота? Водички дати?

– Мені б чогось міцнішого.

– Тобі, друже, треба було не в менти, а в літератори податися. Уяви у тебе забагато. Либонь, заважає протоколи писати.

Ми хапонули символічно розведеного спирту, занюхали рукавами, перекурили. І повернулися до теми.

– Ну, якщо вбивця – жінка, то може, вона ще й медик на додачу?

– Забагато хочеш, Сирота. Мало тобі акту експертизи поза чергою і спирту на халяву? Єдине, що можу сказати напевне, все це було зроблено одним і тим самим добре вигостреним кухонним ножем. Знання анатомії не обов'язкове. Якщо пощастить, ніж одразу втрапляє між ребрами і вражає серце. Це може зробити і слабка жіноча рука. Решту я тобі напишу. Питання будуть? Чи одразу налити?

– Будуть питання. Як оту жінку з Деміївки вирахували? По залишках крові на підлозі?

– Ні, підлогу вона не тільки вимила, а й шклом вишкребла. Кахлі підвели, що ними грубка була облицьована. Потріскалися. Мій професор глянув і одразу зметикував: це ж до якої температури треба було розтопити, аби кахлі не витримали! А головне, навіщо? Хоч надворі і зима була, але ж Київ – то не Якутськ. Просіяли попіл, знайшли часточки недоспалених кісток.