Текст книги "Комедія з убивством"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

У такий спосіб я інтелектуально збагатився, можна навіть сказати, професійно підріс, і залишалася сутня дрібниця: встановити, хто ж вбив фотографа і за що.

Від автора: Для сучасного читача, який мало не щодня здибає у пресі і на телебаченні описи чергового розчленованого трупа, може видатися дивною реакція Олекси Сироти та його начальства на специфічні обставини загибелі фотографа. Але тут слід врахувати дві речі: переважна кількість убивств у Києві в семидесятих роках відбувалася на побутовому грунті. Тому безпосередні винуватці злочину або з'являлися з повинною головою до міліції самі, або тікали світ за очі, не замислюючись над наслідками. Проблема ліквідації трупів, даруйте за цинізм, тоді так гостро не стояла. Деградація особистості ще не досягла нинішнього рівня. Це по-перше. А по-друге… вже у часи перебудови сформувалася ціла каста психічно хворих людей, що зробили своєю спеціалізацією детальний опис у пресі саме от таких жахливих убивств. Це з їхньої легкої руки загуляв у засобах масової інформації новий жанр, який у Росїі одержав назву «расчлененка». Зараз важко підрахувати, скільки маніяків-убивць виховалися на такого типу публікаціях, але що це так – не заперечують навіть самі писаки-параноїки.

Олекса Сирота:

З моїм другом-психіатром ми домовилися зустрітися, як ті два поїзди у шкільній задачці: між пунктами А та Б. Точніше, M і К – морг на Оранжерейній і Кирилівка на Смородинському узвозі. Я поминув два вічні «недобуди» – спортивний комплекс і телецентр, вибрався на стежку, що кружляла між старими осокорами, і невдовзі побачив Бориса. Він схилився над розбитою забрудненою плитою – надгробком на чиїйсь забутій могилі – намагаючись прочитати епітафію.

– Нічого не розібрати, – поскаржився він мені, – крім року народження і року смерті. Вісімсот дванадцятий – вісімсот шістдесят перший.

– Війна з Наполеоном і відміна кріпосного права, – це вже я продемонстрував ерудицію. – Була людина – і нема людини. Епоха просвистіла – і ага!..

– Якщо тебе, друже, тягне на філософію, то це означає, що тобі потрібна консультація психіатра. Бажано – неофіційна і в моєму виконанні. Розказуй, або колися – як тобі зручніше.

– Слухай. Жив-був собі фотограф, працював у багатотиражці підприємства з переважно жіночим колективом. Любив інтим і різноманітність, а відтак не одружувався. Кілька днів тому зник. Востаннє, коли його бачили, біг, за його словами, до якоїсь молодої, красивої але норовистої «конячки». У його «гостинці» знайшли цікаву колекцію жіночих трусиків, пронумерованих і акуратно складених. Що скаже медицина?

– Білизна нова чи була у вжитку?

– Скажімо так: не з магазину. Але й не брудна.

– Розміри різні чи однакові?

– Стривай, я у жіночих розмірах не дуже тямлю, але розумію, що тебе цікавить. Ні, це від різних жінок. Бо там на кожних трусиках спеціальний ярличок з ім'ям і датою. Більше того, там навіть година і хвилини вказані, а не тільки рік, місяць і день.

– Година і хвилини? Дивно, дивно… така деталізація випадає з типової картини. А щодо кольору і фасону – теж різні?

– Які хочеш. Від фривольних плавочок до класичних штанців із мережкою. Те ж саме і щодо кольору.

– Тоді ще одне питання, але дуже важливе. Зосередься, Олексо. Ще якийсь жіночий одяг, крім трусів, у його квартирі був? Ну, там плаття, панчохи, комбінації… ліфчики, нарешті?

– Ні, більше нічого. Розумієш, суто парубоцька «гостинка», акуратна, чистенька, все на своїх місцях. І тільки оця от колекція.

– Вважай, що тобі вже пощастило, друже. Я грішним ділом подумав, що твій фотограф – трансвестит.

– Пробач, а це куди?

– А, так, я ж забув, що ти не психіатр. Це така особливість людської підсвідомості, досі нез'ясована. Людина, скажімо, за анатомією мужчина, з усіма статевими ознаками. А в душі ця істота вважає себе жінкою. Носить жіночий одяг або хоча б жіночу білизну під чоловічим костюмом. Сексуальні орієнтири у неї теж зміщені, але не плутай з гомосексуалістами, то вважається іншою патологією.

– Ну спасибі, втішив. Мені байдуже, зате на роботі у цього колекціонера гармидер зчинився б – я уявляю! Його ж там статевим гігантом вважають.

– Хай вважають і надалі. Тим більше, що він, судячи з усього, не трансвестит, а фетишист.

– Чекай, докторе, я цей термін десь уже чув.

– Усі чули, точніше – читали. Гашек, «Пригоди бравого вояка Швейка». Поручник Лукаш, він же – кобель в офіцерському мундирі. Виявляв схильності до фетишизму: цупив у своїх коханок предмети суто жіночого туалету. Хоча класичним фетишистом не був. Цій публіці жива жінка вже не потрібна. їх збуджує символ, фетиш. Скажімо, жіночі туфлі.

– О, Господи, ну трусики чи ліфчик – це я ще якось розумію. А взуття тут до чого?

– Олексо, у мене є тритомна енциклопедія психосексуальних відхилень, видана у тридцяті роки у Варшаві. Вважається й досі однією з найкращих у Європі. Так там любителям жіночого взуття присвячений величезний розділ з підвидами і варіаціями.

– Вік живи – вік учись, шановний докторе. А все одно помреш статевим невігласом… І все ж таки, повернімося до нашого фотографа. Такі, як він, вважаються небезпечними? Мені це дуже важливо знати.

– Максимум, на що здатний фетишист, – так це на дрібні крадіжки своїх улюблених забавок. Вбивати задля пари туфель чи красивої білизни вони, звичайно, не будуть.

– Вони – ні. А їх?

– Олексо, ти ж не гірше за мене знаєш, що в Радянському Союзі статевого виховання немає. Його взагалі не було як такого з часів запровадження християнства. Ти би побачив батьків, які притягають до мене своїх діточок, репетуючи: воно божевільне! І це через таку дурню, що ти і не уявляєш. Діти граються в акторів чи розвідників і міняються одягом, а у батьків уже очі на лоба лізуть: ой, збоченець! Або, скажімо, живуть чоловік і жінка, у шлюбі десять років. І десять років трахаються в одній і тій самій класичній позі. Нарешті він не витримує і делікатно пропонує, зверни увагу – тільки пропонує помінятися місцями. Все, катастрофа! Дружина біжить до телефону і набирає «нуль-три». Негайно надсилайте псих-бригаду! Не віриш? Це випадок з моєї практики, коли я на «швидкій» підробляв.

У мене самого на пам'яті було кілька аналогічних випадків, зокрема один, який свого часу струсонув увесь Радянський Союз. Хлопчики-семикласники вирішили покепкувати над відмінницею і підкинули їй у кишеньку форменого фартуха презерватив. Дівчинка не помітила, а вдома мама взялася прасувати і знайшла сюрприз. І без коментарів розвалила доньці голову праскою.

Те, що мій друг-психіатр заочно поставив покійному фотографу діагноз, тішило. Але не дуже наближало до розв'язання загадки. Я так і сказав Борису:

– І все ж таки, шановний, мені й справді важко уявити собі навіть радянську жінку, яка вбиває знайому чи навіть незнайому людину ножем за крадіжку трусиків, а потім тим самим ножем розчленовує бідолашного фетишиста на складові, аби потім розкидати його по району.

– То його так?… Що ж ти одразу не сказав? Тут треба подумати. Бо цілком імовірно, що який їхав, таку й здибав. Ти знаєш, до ваших матеріалів я доступу не маю, публікацій у відкритій пресі, навіть науковій, нуль цілих, ікс десятих. Поки що виручають братні соціалістичні країни, особливо Польща, Німеччина і Чехословаччина. У них ця тематика чомусь з-під цензури вискочила. Там навіть Фрейда видають. От тільки спробуй його до Союзу привезти.

На цьому й зійшлися, що мій друг все це обміркує, а я принагідно нову інформацію підкидатиму. Борис пішов стежкою через гай лікувати своїх психів, а я – ловити якого-небудь лівака, щоби дістатися до заводу, на якому працював фотограф.

Я не пам'ятаю, чи розповідав тобі колись про свого шкільного вчителя математики – старого єврея Лева Львовича, який ходив у вишитих українських сорочках і кричав, що Ейнштейн – шмаркач у порівнянні з Шостаковичем. Бо Аліка вигнали з гімназії за двійки, а Діма у школі мав з математики кругле «п'ять». І якби не ця дурна громадянська війна з розрухою, що змусила Шостаковича заробляти музикою, то ще невідомо, чи не відкрив би він другу теорію відносності.

Після чого вчитель опускався до наших грішних особистостей і кричав:

– Математика – це цариця наук! А ви, ледарюги, з неї тільки ікс плюс ігрек засвоїли, та й то без мене.

Чому я згадав про цього зворушливого єврея? Бо коли зайшов до кабінету генерального директора «мотьчиної фабрики», то в першу секунду подумав, що маю справу з молодшим братом нашого Лева Львовича. Зовнішність – один до одного.

Однією рукою директор показав мені на крісло, а другою клацнув тумблером на селекторі і загорлав:

– Мене немає ні для кого, крім Голди Меїр, – а потім вже до мене, – ви не повірите, але я й досі тримаю на дачі стіл, який свого часу зробив подільський столяр Мойша Мабович, Голдин тато і сусід мого діда.

– Чому ж не повірю? Повірю. Шкода, що я на власні очі не побачу цю пам'ятку історії, бо таких, як я, на директорські дачі не запрошують.

– Ой, облиште, юначе, з вашим кокетством. Таким, як ви, запрошення не потрібні. Ви самі приходите, та ще й з привітом від прокурора.

– От і познайомились…

Я виклав директору практично все, що знав сам. Від факту вбивства фотографа до таких деталей, як зникнення кофру з апаратурою і не дуже нормальний потяг до жіноцтва. Директор не перебивав і не розпитував. Він дуже уважно вислухав і лише потім, коли я замовк, взяв слово:

– Мужика, звичайно, шкода. Він хоч і справді щодо переднього довольства був слабенький (зустрічали такий термін у Бабеля?), але свою роботу знав. Фотографії маю на увазі. За це йому багато що прощалося. Апаратури, звичайно, теж шкода. Бо, як ви не знайдете, то доведеться списувати. А це вже клопіт. Якби моє прізвище було на «ов» або на «ко», хоча краще, звичайно, на «єв» – Брежнєв, наприклад – то я б не мав проблем. Але оскільки я Вексклєр, то перша думка у ревізора: десь заникав і списує на покійника. Та це півбіди.

Я спробував запевнити старого єврея, що міліція, звичайно, докладе усіх зусиль, що японська оптика – то вам не фотоапарат «Смена» за сімнадцять каербе, жадібність фраєра врешті-решт згубить, не витримає і понесе продавати, а тут уже й ми не схибимо. Але директор махнув рукою і продовжив своє:

– Якби ж на цьому все скінчилося! А то опісля вас прийдуть ці, з вашого ОБХСС, опісля них наші – з московського КРУ, потім ці живоглоти з Мінфіну і, нарешті, власною персоною – товариш прокурор. Аякже! У старого жида вбили фотографа. Кажуть, що вони удвох ночами друкували долари, вдень обмінювали їх на рублі за офіційним курсом і потай переправляли до Ізраїлю. Я вже мав таку халепу у шістдесят сьомому. Коли наші надумали повернутися до Єгипту, звідки їх вигнали, не заплативши. І що? Якийсь космополіт накапав, що у мене родич міністром в Ізраїлі. А він навіть не однофамілець. Ні, звичайно, якщо моє прізвище перекласти з ідиш на іврит, то може бути. Але вони, на щастя, до цього не додумалися. Кажуть: а раптом це ви змінили прізвище, щоби приховати своє минуле? І знаєте, чим я їх добив? Кажу: покажіть мені хоч одного радянського міністра, у якого родич – директор заводу в Ізраїлі. Такого ж ані їхній, ані наш партком не допустять. Одчепилися…

– Ну, щодо підпільного виготовлення доларів, це ви, звичайно, пожартували.

– Ясна річ, пожартував. А от про те, що я маю дві фабрики – одну цю, а другу підпільну – так про це на мене вже давно пишуть.

– А що, хіба не маєте? З вашим розумом і досвідом…

– Кажіть, не соромтеся… і з вашою національністю. Підпільну фабрику заводить собі той, хто погано знає наші закони. А той, хто їх добре знає, жодного підпілля не потребує. Кажуть, ви вже розмовляли з нашою передовою бригадою?

– Невже кажуть? Я ж їх попередив про нерозголошення. Хто ж це настукав – комендант чи вахтер?

– Як вам так уже кортить, то прибиральниця. Вона у гуртожитку під дверима підлогу мила, коли ви їх усіх допитували.

– Багато ж підлоги під тими дверима… Але пробачте, я вас перебив.

– Так от, ці хлопці роблять для мене рекорд, одержують свого «Москвича», пропивають і відлежуються до наступного рекорду. Море задоволення мінус печінка. А що одержую я? Загинайте пальці. Кілька окладів за рекорд, ще стільки ж – за перевиконання соціалістичних зобов'язань і ще майже стільки за перевиконання планового завдання, бо то різні речі. Та якби я нелегально взяв бодай десяту частину того, що мені офіційно приносять у дзьобику, то про мене б давно вже всі забули, включно з родичами. А ви думаєте – і що той директор крутив зі своїм фотографом?

– Дозвольте поцікавитися недосвідченому менту у досвідченого господарника: але ж після вашого рекорду по всій галузі знижують розцінки і підвищують норми. Вибачайте, але що ви, товаришу директоре, будете ставити наступного року?

– Ха! Він мене лякає наступним роком! Так нам, як передовикам соцзмагання, дозволять нову номенклатуру товарів. І я одержу ще дві доплати: одну за впровадження, а другу за успішний експеримент. Як ви вважаєте, юначе, чому радянські євреї їдуть до Ізраїлю? Поклик Батьківщини? Ой, перехрестіться, який поклик, коли я навіть на ідиш розмовляю з українським акцентом, а там державна мова – іврит. Ми їдемо, бо тут нам не дають працювати так, як ми вміємо. Коли я востаннє бачив Льоню, – вибачте, Леоніда Ілліча Брежнєва, – то я йому сказав: Льоня, хочеш, ми, євреї, ваш комунізм для вас-таки побудуємо під ключ? А він мені: ні, не хочу. Бо ви його спочатку для себе побудуєте. І що? Мене перестали до нього пускати. А кому від цього гірше?

Я мусив погодитися, що гірше від цього всім потроху. І євреям, і православним, і генеральному директору і навіть генеральному секретарю. Але що можу тут зробити я, старший інспектор міського карного розшуку?… Щось у мене теж єврейські інтонації з'явилися, тобі не здається?

Наостанок я все ж таки попитав директора, що він сам думає про вбивство фотографа.

– Перш за все, що у мене ідеальне алібі: п'ятдесят гостей на весіллі. А що ще? Дивне якесь вбивство. Вибачайте, не радянське. Ну, дали б по голові, але навіщо ту голову одрізати? Якийсь ненормальний, слово честі. А якщо серйозно, то є у мене до вас, товаришу капітан, одне прохання. Дехто зараз робить на цьому кар'єру, але не приплутуйте до цього вбивства євреїв. Досить із нас справи Бейліса… до речі, ви зараз куди – в редакцію чи в гуртожиток?

– Якщо не заважатиму прибиральницям, то в гуртожиток.

Від автора: Після смерті Сталіна в офіційній радянській політиці було три хвилі державного антисемітизму. Щоразу приводом були арабо-ізра'ільські війни – п'ятдесят сьомого, шістдесят сьомого і, нарешті, сімдесят третього років. І якщо після перших двох близькосхідних конфліктів радянським євреям лигає позакручували гайки, то після ганебної поразки прорадянських арабів у сімдесят третьому за нащадків Давидових узялися по-справжньому. Генеральний директор заводу, з яким зіткнувся мій друг Олекса, належав до категорії так званих «хороших євреїв», їх мусили терпіти, аби при нагоді демонструвати Західному світу як доказ пролетарського інтернаціоналізму, але загалом їхнє становище було таким самим непевним і хистким, як і в біблейських садах Семіраміди.

Лише один досить безневинний приклад: в семидесятих роках у Москві гігантським тиражем – 120 тисяч екземплярів – було видано книгу якогось В. І. Ракітіна про специфіку сприйняття образотворчого мистецтва. У ній автор із захватом підносив на п'єдестал «Вітебську групу» художників, які працювали в цьому місті на початку двадцятих років. «Основоположники нового мистецтва… азбука нового розвитку… сплетіння мистецьких завдань із завданнями філософськими… Центр народження нового революційного мистецтва» – стільки епітетів, стільки абзаців найвищих оцінок і характеристик! І – жодного прізвища. Жодної ілюстрації. А все тому, що члени Вітебської групи на чолі з геніальним Марком Шагалом за національністю були, як ви здогадались, євреями.

Олекса Сирота:

Я недаремно вирішив зазирнути спочатку до гуртожитку, бо знав, що старий хитрюга вахтер сьогодні на зміні. Відтак сподівався, що моя згадка стосовно нетрадиційного використання більярдного кия прочистить йому пам'ять. Так воно й сталося. Ледь зобачивши мене на порозі, вахтер радісно загорлав:

– Я згадав, товаришу начальник! Усе згадав!

– От бачите – що то значить поговорити по-людськи. Викладайте.

– Я його бачив не тільки вранці, коли він на весілля біг. Він сюди опісля обіду повертався. Веселий такий, рукою махнув і побіг до ліфта. А йому щось бригадир із сто сімнадцятої від душової гукнув, я не розчув, що саме, але фотограф теж щось таке кумедне відповів. Бо вони зареготались дуже голосно. Ну, а хвилин п'ятнадцять по тому – я вже вахту здавав – подзвонили на службовий. Жінка. І голос такий, знаєте, командний, без «добрий день». Питає: такий-то вже прийшов? Ну, я пояснюю, мовляв, нещодавно піднявся до себе. А вона мені: а тепер ви підніміться до нього і передайте, аби негайно подзвонив. У нас, загалом, не прийнято до службового телефону кликати, он аж два автомати висять, дзвони скільки влізе. Але ви ж знаєте – наш фотограф, то ж не ліміта заводська, а солідна людина. Подумав – раптом від гендиректора? Тому ввічливо так у жінки запитую: вибачте, кому він має передзвонити? Вона засміялася і у відповідь: русалці! Він, мовляв, знає.

– І ви передали?

– Аякже! Піднявся, поінформував, він підскочив, схопив свою сумку і побіг. Ми ще разом у ліфті спустилися. Потім я на вахту, а він – на вулицю.

– В який бік?

– Ліворуч. Напевне, до заводу… Ой! Ледь не забув. Він, як із ліфту вибіг, то підскочив до автомату, якийсь номер набрав і так, одну тільки фразу кинув. Я йду чи зараз буду… і помчав, як хлопчик, мало не вистрибом.

– Сумка, кажете, з ним була?

– На плечі висіла. І то не порожня, бо він її рукою притримував.

– А чому ви думаєте, що він до заводу побіг?

– Бо як на тролейбус чи машину зловити, то це у нас праворуч. А ліворуч, дворами – за п'ять хвилин завод.

Ну що ж – принаймні маємо повну картину суботнього дня. Вранці фотограф поїхав разом із молодими до Палацу одружень, потім знімав їх біля Вічного вогню, далі – у кав'ярні. Звідти, не дочекавшись закінчення посиденьок, повернувся до гуртожитку і схоже на те, що збирався у гості до однієї, як він сказав, конячки. Та ще й норовистої. З серйозними намірами, до почесної парубоцької капітуляції включно. Аж тут подзвонила русалка, і його наміри повернулися на сто вісімдесят градусів. Він вихором помчав до неї, прихопивши апаратуру. Але негативи з весілля, все ж таки, до лабораторії закинув. Певно, передчував, що загул із русалкою буде довгий, тому й залишив, мовляв, як припече – самі знайдуть, проявлять і віддрукують. Нормальна підстраховка. Отже, голови остаточно не втратив. Це сталося вже потім, вибач за каламбур.

А для чого ж він тоді взяв апаратуру? Боявся у гуртожитку залишити? Дурня. Замкнув би у сейфі на роботі, та й годі. До речі, треба буде запитати у редакції, чи він так завжди робив: зникав разом зі знаряддям виробництва, фотокамеру маю на увазі, а не те, що дехто подумав. Залишається встановити, на чий конкретно поклик він помчав. Що русалка – то не конячка, зрозуміло. Різні дами, різні інтимні псевдоніми. Хоча, з іншого боку, яка жінка, навіть закохана, погодиться, що схожа на кобилу? То тільки юна Кніппер-Чехова підписувала любовні листи своєму Антоші: «Твоя Лошадь». Але тут не той калібр, порівняли «щось» зі стамескою.

У списку жіночих імен, які я переписав з бірок на трусиках, ані Русалка, ані Руслана не фігурувала. Далі моєї фантазії стосовно похідних форм не вистачало. Русалку цілком могли звати, наприклад, Клавдією. Зі мною в школі вчилася така собі Валька Лоза, так вона чужим хлопцям на танцях представлялася виключно як Валерія Лозинська.

Від автора: Я тоді ледь стримався, аби не процитувати Олексі старий анекдот щодо оголошення в газеті: «Семен Ггвно міняє ім'я на Едуард». Але не хотів збивати друга з думки.

Олекса Сирота:

Я підходив до заводської прохідної і думав: як добре, що я не комісар Мегре і навіть не інспектор Люка. І взагалі – то прекрасно, що у нас не Франція. Інакше би за мною вже котрий день ганялася б ціла тічка дрібної журналістської наволочі з вимогою негайно викласти їм усі таємниці слідства, включно з прізвищами та робочими версіями. І раптом почув ззаду:

– Товаришу з міліції, а це правда, що нашого фотографа вбили і два рази під поїзд поклали?

Я озирнувся – і побачив жіночку невизначеного віку й типово пролетарського вигляду. Як не намагався, так і не збагнув, звідки вона мене знає. Тому від прямої відповіді ухилився. Натомість сам запитав:

– А як це – два рази?

– Ну, спочатку впоперек рейок, а потім вздовж?

– Навіщо? Щоб уже точно не встав?

Жіночка бовкнула щось нерозбірливе, крутонулася і щезла у прохідній.

Що ж, з одного боку, ми не у Франції, а з іншого, таких дурних запитань мені там, напевне, не ставили б.

Заводський охоронець уважно вивчив моє посвідчення і констатував:

– То ви, товаришу капітан, сьогодні вже четвертим будете.

– Після кого?

– Після ваших із ОБХСС, наших із райвідділу і ще з прокуратури заглядали, але ненадовго. Чув межи ними розмову: хай лягаві все вигребуть, а ми вже потім у рукавичках.

– От бачите, як нас поважають, – зітхнув я, але до дирекції не пішов. Повернув у редакцію. Час уже, здається, пригадати мудру настанову нашого Старого: скажи мені, хто твій друг, і я скажу, від чого ти помреш. Я, наприклад, ніколи не сприймав ці слова, як жарт.

Атмосфера загальної паніки подіяла навіть на веселих блатняків із багатотиражки. До мене не чіплялися з запитаннями, лише відводили очі і вискакували «покурити у коридорі». На моє прохання далеко не забігати, шеф редакції похмуро відповів:

– А куди ми, суки, дінемося?

Я подзвонив на роботу Старому, аби доповісти про свої досягнення, і почув від нього:

– Ти мені не розказуй, ти мені краще напиши. І то, знаєш, так, як для доповіді на День міліції. Бо нашого Генерала вже по «вертушці» за горлянку хапають.

– А це ще чому?

– Сам знаєш… що у вас там діється, вже людей на частини ріжуть… наче це ми його.

– І що їм Генерал?

– Як завжди. Мовляв, не треба узагальнювати, випадок поодинокий, слідство у розпалі, є реальні версії.

– Заспокоїв?

– Поки що, але не надовго. Ти вже там на заводі конкурентів здибав?

– їх тут, як того гною. Я від них у редакції ховаюся. Що накажете?

– Директора не ображай. Він людина порядна, я його давно знаю. У сорок першому приписав собі два роки, аби взяли на фронт. Має два ордени Слави, і якби не певні обставини, про які ти здогадуєшся, мав би три. Але ніколи їх не чіпляє, навіть на свята. Каже, я ж не за ордени воював. Я свою справу робив.

– Єсть не ображати, товаришу підполковник! А як щодо мене?

– Тікай назад на Богдана, бо ще крайнім зроблять. Генерал уже поскаржився нагору, що за умов масового скупчення перевіряючих ефективне розслідування вбивства неможливе.

– Зрозумів. Зараз тільки з газетярами покумекаю п'ять хвилин – і повернуся.

Колеги вбитого дали мені ще менше інформації, аніж його сусіди по гуртожитку:

– ні, друзів і знайомих поза заводом у нього точно не було. Принаймні, ніколи про них не згадував;

– про свої загули детально нікому ніколи не розповідав, відбувався жартиками про пиво і вітер;

– останній рік працював сумлінно, нікуди не зникав. Казав, що є багато місць, де і пиво смачне, і сортир теплий, без протягу;

– знайомі жінки у нього були, але у колектив він їх не приводив. Мовляв, щоб колеги не заздрили, а колежанки не комплексували;

– на вулицях із красивими дамами його бачили, але імен він жодних не називав. Казав: це моя подруга. Ніяких «пташечок», «конячок», «русалок» та іншої фауни і міфології;

– казенну апаратуру часом брав із собою на вихідні, бо знімав потроху для серйозних журналів. Ні, не для «Чеського фото» (у радянські часи це був єдиний журнал, в якому регулярно друкувались фото оголеної жіночої натури, – авт.). Виключно для радянських видань. Так, приносив, показував, з гонорарів виставляв. Міські пейзажі, знаєте, любив знімати, старі вулички… портретів не любив, казав, на роботі остобісіли;

– про родичів нічого не говорив. До редакції йому на загальний телефон практично ніхто не дзвонив, але у нього в лабораторії окремий стоїть, для зручності. Туди дзвонили час від часу. Ні, змісту розмов через цю стінку не чути;

– а який нам сенс щось приховувати, товаришу капітан? Він же нікому з нас у борщ не плюнув, дорогу не перебіг, роги не приробив…

Останнє, якщо чесно, було під сумнівом, але від дискусії на цю тему я поки що ухилився. Вирішив відкласти допити з тортурами до кращих часів.

Наступні кілька днів я займався поточними справами, які не мали стосунку до «двічі переїханого» фотографа. Був, як кажуть, на підхваті у інших слідчих груп. Генерал, побоюючись, що згори нашлють перевіряючих і на нас, понакручував усім хвости задля профілактики.

Я допоміг розшукати шмаркача-семикласника, який пішов із дому, бо батьки не купили йому на день народження обіцяної «Спідоли», розігнав компанію гомиків, які обрали точкою рандеву туалет в Університетському ботанічному саду, і нарешті, абсолютно випадково встряв у бійку в ресторані «Маяк» саме за день до його остаточного закриття. На щастя, все обійшлося легкою контузією. Тільки не моєю, а випадкового перехожого, на якого разом із вибитим вікном упав офіціант. Багато ще було такого приємного, про що я із задоволенням пригадаю на схилі літ. Якщо доживу… Не було головного – бодай якоїсь зачіпки по справі фотографа. Колеги зі «злодійського» відділу вже почали кепкувати, пропонуючи за їх допомогою поповнити мою колекцію жіночих трусиків предметами інтимного туалету своїх дружин та подруг. Я лише зціплював зуби і відбивався улюбленою фразою: до нашого берега щось та приб'ється, як не речовий доказ, то бодай усна інформація.

За якийсь час моє пророцтво потихеньку почало збуватися. Приємним сюрпризом була поява у моєму кабінетику судмедексперта з Оранжерейної. Всупереч звичаю, він не став пересилати нам документи службовою поштою, а привіз особисто.

– Сирота, з тебе належить. Тільки не спирт, бо у мене від нього вже пальці на ногах у кулак зводить. Щось культурніше.

– Вибач, «Камю» немає. Напій «Коньячний» за п'ять сорок зійде?

– Той самий спирт, Олексо, щоб ти знав! Тільки настояний на дубових стружках і розведений не з-під крану, а артезіанською… Наливай!

– За що честь така?

– Особисте прохання буде, Сирота. Як зловиш вбивцю свого фотографа, то дай мені на нього подивитися.

– Невже клієнта докупи зібрав і маєш щось цікаве?

– Майже всього. Але про це – насамкінець, під завісу і бурхливі оплески присутніх.

– Тоді прошу, по порядку. Акт перший, дія перша.

– Акт перший – розтин. Вбивство відбулося у теплій, невимушеній обстановці, бо жодних тілесних ушкоджень, окрім самої смертельної рани, за життя не зафіксовано. Моменту вбивства передувала легка вечеря… чи, може, дуже ранній сніданок із традиційним київським меню: шампанське, салат олів'є і тортик домашньої випічки типу «наполеон» з перевареною «згущонкою» замість крему… Наливай!

– Мені не шкода, але ти попередь, на скільки актів у тебе спектакль? Бо як треба, то я у сусідів стрельну.

– Не перебивай. Акт другий – посмертне розчленування. Минулого разу я помилився. Той, хто розбирав покійника на складові, знає анатомію не зі шкільного підручника. Розумієш, невіглас, як би він не старався, але бодай кілька зайвих надрізів зробить… А чого це ти не п'єш? Так от, тут усе акуратно. Більше того, за інших обставин я б цю людину, не зазираючи у диплом, запросив до себе асистентом. Ну, капітане, будьмо! За професіоналізм.

– Будьмо, будьмо. І нарешті, що у тебе під завісу? Не інакше, як акт третій – статевий, що передував першим двом.

– Сирота, я не НІекспір. Я прозектор. Патологоанатом по-сучасному. Аби я сказав тобі все про статевий акт, мені треба мати основне знаряддя цього дійства. А в мене його немає. Тобто, пробач, допились… Саме у мене є, а от у покійника – немає. Тю! Налий, Сирота. Бо я заговорюватися почав. Я хотів сказати, що за життя він у нього був, але після смерті його відокремили і заникали так, що навіть твій приятель з підвідділку не знайшов. Хоча й дуже старався.

– Виходить, вбивство таки на сексуальному грунті? Схоже, нам натяк зробили. Дивіться, мовляв, менти, в корінь? Так, із вами, прозекторами, як наберешся, то стаєш на вас схожий. Давай краще перекуримо.

Коньяк, навіть у його ерзац-виданні, позитивно відрізняється від горілки тим, що після першої фази сп'яніння діє приблизно так, як і кава. Розум чистий, вимова бездоганна, думки не спотикаються… це вже, звичайно, потім, коли проґавиш відповідний момент, раптом вирубаєшся і падаєш фізією в салат чи що там ближче. Тому за перекуром ми з експертом дійшли цікавих висновків стосовно ймовірної особистості вбивці:

– брак фізичної сили компенсується залізною витримкою;

– крім акуратності розтинання, на користь цього припущення говорить той факт, що фотографу завдали один-єдиний удар;

– якби бідолаху зарізали у стані афекту, без заздалегідь обдуманого наміру, то вдарили б його як мінімум кілька, а то й кільканадцять разів;

– крім самовпевненості, вбивцю вирізняє ще й зухвалість. Відсутність отого самого фрагменту може справді бути відвертим натяком, у якому напрямі вести слідство;

– аз іншого боку, це може бути спробою збити нас із пантелику. Доки ми шукатимемо вбивцю серед покинутих жінок або зраджених чоловіків, інші версії, наприклад, шантаж за допомогою фотографій, відійдуть у тінь.

Того дня я, звичайно, доповідати начальству не наважився. Воно хоч і ставиться зі зрозумінням до таких дрібних порушень дисципліни, але різницю між «остограмитись» і «опівлітритись» просікає чітко, з відповідними оргвисновками. Тому всі новини я залишив на наступний ранок, аби з'явитися на ясні очі Старого чистеньким, свіженьким і зелененьким, як парниковий огірок.

– Не люблю я, як мені бандити натяки роблять, – пробурчав Старий, коли я виклав йому висновки судмедекспертизи. – Інші версії у тебе є? Чого мовчиш? А по цій, сексуальній, що ти можеш сказати?

– Були там чутки про якийсь давній скандал, товаришу підполковник.

– Були!.. Чутки!.. Одна баба казала! В бані! Саме коли я голову намилив, тому її не роздивився. Сирота, то не розмова. Офіційні сигнали надходили? У місцевком, профком, дирекцію на нього скаржилися? Під гуртожитком морду не били? На службі істерик не влаштовували? А що, до речі, твій психіатр каже? Ти з ним говорив?

– Була розмова.

– Значить – була і загула. Більше ти на нього не виходив, можеш не виправдовуватися. От бачиш, у тебе не слідство, а куряча любов: галасу багато, пір'я летить, а результат? Золоті яйця тільки у казках несуть. А так – по рублю за десяток. Не варто й дупу дерти.