Текст книги "Комедія з убивством"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

– Докладу зусиль, товаришу підполковник. Ви тільки мені підкажіть, яку я маю любов зобразити?

– А таку, щоб навіть півні неслися, філософ!

Я не став розвивати тему, бо коли Старий обзивав мене моєю базовою освітою, то найліпше було помовчати.

Мій друг психіатр, на відміну від Старого, почуття гумору не втрачав ніколи. І навіть у найскладніші хвилини свого життя виглядав бадьорим, підтягнутим і впевненим у собі і обов'язковому торжестві справедливості.

– Тут я, друже, дещо про твого фетишиста накопав. Але для початку нам з тобою треба вирішити, хто він: чиясь випадкова жертва, жертва власного збочення чи, нарешті, жертва своєї жертви?

– Борисе, не говори красиво. Кажи по-люд-ськи. Бо у мене на твої психіатричні терміни сірої речовини бракує.

– Будь ласка. Припустимо, твій фотограф – класичний фетишист. Йому не потрібні нормальні інтимні стосунки з живими жінками. Його збочення полягає у тому, що він одержує задоволення, викрадаючи предмети для своєї колекції або перебираючи їх на самоті. Далі пояснювати?

– Спасибі, второпав ще минулого разу.

– Ну от бачиш! У цьому випадку імена на бирочках не грають жодної ролі. Він їх може сам вигадувати, бо це гра. Розумієш, хвороблива, але гра. Тут важливі лише дати і час, коли він краде черговий предмет своєї пристрасті.

– Борисе, повторюєшся. До криміналу це не мас стосунку. Ти сам мені казав колись, що світ сексуальних відхилень фактично безмежний. А мене цікавить убивство, розумієш. Убивство. І не абстрактне, а конкретне.

– Пробач. Тоді як тобі подобається от такий варіант: твій фотограф потай убиває жінок і забирає на пам'ять деталі їхнього туалету. Аналогічних фактів у літературі достатньо. От Здіслав Мархвіцький, наприклад…

– Докторе, ти мені своїм ляхом вже дірку в голові зробив.

– Не буду. Ти спробуй співставити дати на бирочках із датами загибелі або таємничого зникнення молодих жінок у Києві та околицях.

– Вже. Вже, знав би ти, я сам на цю версію вийшов. У нас, звичайно, не Скотланд-Ярд і я не ІНерлок Холмс, але такої кількості вбитих і навіть зниклих жінок за звітний період просто не зареєстровано. Ще щось у тебе є?

– А у тебе? Ти ж обіцяв нову інформацію.

Тут я розповів Борисові все, що встановили прозектори, включно з наявністю відсутності важливого фрагменту останків. І він миттю споважнів.

– Олексо, а якщо той, кого ти шукаєш, набагато страшніший за оцього бідолашного фетишиста чи навіть шантажиста? Ви ж зі своїм експертом головного не зрозуміли: вбивця не тому все без поспіху робив, що у нього нерви залізні, а тому, що це йому подобалося. Розтягував задоволення.

Я сказав: «Ой!» і вилаявся. Бо якщо мій друг має рацію, то важко навіть уявити, чим це обернеться. Борис одразу відчув мій стан і спробував заспокоїти:

– Ну, це не обов'язково. Він міг бути звичайнісіньким вуайєристом, тільки ще й фотографував парочки коханців під час дійства, наприклад, на тому ж Трухановому острові чи у приміській зоні.

– А вони це засікли, відловили його, вбили і пошаткували на «бефстроганов». А потім привезли все це на Лук'янівку і там порозкидали. Геніальна версія!.. Ледь не забув! Перед цим вони пригостили свою жертву шампанським і дали закусити салатом олів'є та домашнім тортиком. Ні, друже, тут і справді, як у тій приказці: «Пішов по шерсть, повернувся стриженим». І це не тільки вбитого стосується, а й мене теж. Ой, здається час брати за душу представників другої найдревнішої професії.

Наша наступна зустріч з редактором заводської газети розпочалася на суто офіційній ноті:

– Все, що я мав сказати, товаришу капітан, я вам сказав минулого разу. Більш нічого додати не зможу.

– Прекрасно! Тобто, чудово, що у вас хороша пам'ять, що ви одразу все пригадуєте і ніколи нічого не забуваєте. На цьому ваші функції свідка будемо вважати вичерпаними. Але даруйте, є ще одна службова необхідність. І це навіть не остання данина покійному колезі, а обов'язкова процесуальна вимога. Оскільки жодних родичів – ані ближніх, ані дальніх – у небіжчика не виявлено, то на вас покладається вимога провести акт опізнання. Тим більше, що, як ви вже десь у коридорах чули, труп ми вже віднайшли.

– А він не дуже?… Бо я, знаєте, не люблю мертвяків.

– Не будемо поки що вдаватися в деталі, скажу, що його вбили ударом ножа у серце, а решту ви побачите. Поїзд, в усякому разі, тут не фігурує.

Запропоноване редакторові видовище могло збити з ніг навіть декого з досвідчених сискарів. А що вже казати про пересічного громадянина. Ми удвох із санітаром відтягли напівзомлілого журналіста до туалету, а самі вийшли перекурити на свіже повітря. Крізь вуличний гамір з глибини моргу виразно проривалися характерні звуки. Коли редактор, заточуючись і тримаючись руками за стіну, виповз на пленер, від його зверхньості не лишилося і сліду. Він тільки поцікавився, що від нього вимагається.

– Вимагається відповідь. Фактично на одне запитання. Але під протокол і у нас в Управлінні.

– Як казав той – поїхали…

По дорозі до Управи я, щоправда, зробив зупинку на Львівській, аби привести свідка до остаточної тями традиційним методом: три подвійні кави без цукру. Подіяло… В усякому разі, коли ми дісталися до мого кабінетику, руки у редактора вже не тремтіли.

– Під час обшуку в «гостинці», де жив ваш співробітник, серед одягу було виявлено колекцію з кільканадцяти жіночих трусів різних кольорів, розмірів та фасонів. Як ви можете це пояснити?

– Я знаю, що це. Бо я їх бачив. З півроку тому ми святкували його день народження. Сорок років дядькові стукнуло. Вважайте, рубіжна дата. Дирекція кошти виділила. Ми добряче у «Динамо» посиділи, погоцали. Потім народ по хатах, а ми з іменинником в общагу. Я теж у малосімейці живу, тільки трьома поверхами вище.

– Перепрошую, що перебив. Винуватець урочистості з собою нікого не приводив, наприклад, подругу чи кандидатку в законні?

– Ні-ні, то всі наші попарно приперлися, тільки ми з ним самі. Так от, під'їхали до общаги, а настрій у мене як був кепський, так ще гірший став після випитого. Моя колишня, як ви кажете, законна, звідкись дізналася, що я потай від неї друкуюсь у московські пресі під псевдонімом. Либонь, хтось настукав. Ну, і зняла ґвалт, що до суду подасть, – за ухиляння від повної сплати аліментів-. А це не тільки викинштейном з роботи пахне, а й парою років «хімії».

– Знаю, особливо, якщо суддя – жінка і до того ж розведена.

– Так ото ж. А він хоч і випив добре, проте помітив, що я не у формі. Пішли, каже, до мене, чайку поп'ємо. Бо я хоч і орел неокільцьований, а тебе розумію. Випили ми, звичайно, не чаю і навіть не кави – на кухні. А потім він мене до кімнати завів. А там таке! Вздовж стіни мотузки натягнені у кілька рядів. А до них прищіпками жіночі трусики прикріплені і великі фотографії – вісімнадцять на двадцять чотири. А на кожній фотографії гола молода жінка і трусики в руках тримає, але так, що вони нічого не прикривають. Я аж витверезів.

– Можна подумати, ніколи голих жінок на фото не бачили.

– Та ні, звичайно, бачив. Але ці, на знімках… як вам сказати? Вони не професійні натурниці, які є у художньому інституті, і не якісь розбещені баришні, котрі від цього кайф ловлять… Зараз! От таке враження, що насправді вони дуже соромляться і погодилися роздягтись тільки для того, хто їх фотографує. Повірте старому бахуру, це заводить!

– А більше ви тих фотографій у свого підлеглого не бачили?

– Ні, я, коли оговтався, то запитав: не боїшся отаке зберігати? Раптом комусь на очі втрапить? А він: якби позитиви довше тижня протримав – точно погорів би. Згідно із законом максимальної підлоти. А так я їх зараз знищу – і гуд бай. До наступного ювілею.

– Кажете, більше ви знімків не бачили і до цієї розмови не поверталися.

– Не бачив. Не повертався. Зрозумійте, якби ми просто друзями були чи разом працювали – то одне. А він мій підлеглий. Якби його за порнографію замели, мені б теж окошилося.

Я оформив за всіма правилами протокол, відпустив редактора і замислився. Ця ситуація була мені знайомою. Фотограф виявився еротоманом – знімав приятельок голенькими. І трусики у них не крав, вони йому самі вручали цю пам'ятку, попередньо стягнувши перед фотооб'єктивом. Вже легше. Бо залишається фактично дві версії. Перша проста, як віник: хтось із натурниць випрошує фотографію собі на пам'ять. її віднаходить ревнивий чоловік, а як казав старий бахур, «це заводить». Кого на еротичні спогади, а кого на вбивство із заздалегідь обдуманим наміром. Покривджений Отелло влаштовує закоханим класичну пастку у формі дострокового повернення з нібито відрядження і пригощає паскуду-коханця ножичком у його велелюбне серце – на десерт після шампанського, олів'є і «наполеона». Далі з почуттям глибокого задоволення, і нікуди не поспішаючи, розчленовує покійника на частинки і спускає в каналізацію. Стоп! А що робить сучасна Дездемона? Сидить маком і рада, що її не спровадили слідом? Рада. Але це не значить, що вона мовчатиме на допиті, коли її вирахують. Бо одна справа – звичайна аморалка, а зовсім інша – співучасть у вбивстві.

А тепер, як запитується у підручнику з радянської криміналістики, чим це світить старшому інспектору Сироті і решті причетних до справи? Відповідаю. Якщо товариш Отелло не належить до вищої державної чи партійної номенклатури, то капітана Сироту, можливо, навіть похвалять. А по сукупності з успішним проведенням експертизи антикварної порцеляни, можливо, ще й нагородять… Абрам, вилазь із машини, сиди вдома. Скажи спасибі, якщо знімуть раніше накладені стягнення.

Моє безпосереднє начальство у цьому випадку зведе всі епізоди масового фотографування радянських жінок голими до одного-єдиного, нехарактерного випадку: коханець-фото-чоловік-ревність-афект-вбивство з пом'якшуючими обставинами. Це, звичайно, якщо (див. вище!) прозектор-любитель не належить до вищої номенклатури. Але тьху-тьху-тьху, облишмо про це.

Щодо решти. Редактор ще трохи зачекає на окрему квартиру, генеральний директор у черговий раз відбудеться легким переляком, ударна бригада встановить черговий рекорд, проп'є чергову премію, а бригадир, можливо, помре від інфаркту. Сумно, але я його попереджав. Убитого швидко забудуть, речові докази знищать, і значна група гарних молодих жінок із полегкістю переведе подих – пронесло!

Така версія – не без ризику, проте надійна, як стара колгоспна кузня. Щоправда, є чималеньке «але» – з тих, якими я полюбляю ускладнювати життя і собі, і своєму керівництву. Минулого року в інформації для службового користування було цікаве попередження. Виявляється, у постійних читачів порнографічних видань Західної Європи у великій моді фотографії жінок із-за «залізної завіси». І у нас, в СРСР, і в інших соціалістичних країнах вербують фотографів-професіоналів, які виконують замовлення і контрабандою передають на Захід. В інформації, як приклад, подавали одного московського молодого вченого, що «випадково» забрів у горезвісний «квартал червоних ліхтарів» у Копенгагені. І у вітрині секс-шопу побачив величезне, у людський зріст, кольорове фото своєї юної дружини на тлі їхньої затишної квартири, купленої на державну премію СРСР. Увесь одяг красуні складало намисто, привезене, до речі, чоловіком із попереднього зарубіжного відрядження. Але це були лише квіточки. Виявляється, плакат був рекламою тематичного видання якогось журналу, де оця легковажна професорша разом з кількома незнайомими чоловіку партнерами і партнершами демонструвала, яке глибоке коріння пустила на берегах Москва-ріки ідея групового сексу. Порнографічного змісту фотографіям надавали повне зібрання класиків марксизму-ленінізму в книжковій шафі і портрети вождів революції на стінці.

Мій улюблений Станіслав Єжи Лєц писав: «Ну добре, припустимо, що ти проб'єш головою стінку. І що ти робитимеш у сусідній камері?». До чого тут це? Пояснюю, якщо не зрозумів. Часто-густо, розкрутивши чергову версію до кінця, ти виходиш не на злочинця, а всього лише… на нову версію.

– Сирота, що ти мені морочиш голову своїм московським придурком, який одружився із курвою? Скажи краще, кого наш сучий син знімав? Яких жінок? Або точніше – чиїх жінок? Ти чим думаєш?

– Головою, товаришу підполковник.

– Я би тобі сказав, чим, але Генерал дуже просить, щоб я з вами, молодими, спілкувався щозмога без мату. А як із тобою накажеш спілкуватися, коли у тебе то зимою снігу не випросиш, то ти мені притягаєш цілий віз… ну, сміття, одне слово, і радісно кажеш: товаришу підполковник, оце я накопав, давайте разом розгрібати.

– Так я ж кажу: ось основна версія, а щодо москвича – то це так, для загального розвитку.

– У нас у Києві один такий уже для загального розвитку був. Щоправда, не знімав, а на магнітофон записував. Це ще до твоєї появи було. У «Комунарі» працював, бугай симентальський. Не знаю, як він уже тих номенклатурних коровидлів облапував, доки мірки знімав, але багатьох це збуджувало.

– Чув я цю історію. Мені експерти з НТВ розповідали. Він їх… того, а мікрофон під ліжком стояв і магнітофон – на кухні.

– От бачиш, а нам тоді ледь голови не поскручували. Можна подумати, що то наша міліцейська справа – їхніх баб за пелену тримати.

Підполковник ще хвилин десять коментував деякі основні недоліки на ниві виховання службових якостей у окремих офіцерів міліції молодшої та середньої ланки. Потім змінив гнів на милість:

– Сирота, я про цю твою дурню з Москвою і Копенгагеном Генералу не доповідатиму. І про нормальну версію з ревнивим чоловіком також. Знайди фотографії, а ще краще – негативи. От тоді й поговоримо. Зрозумів?

– Так точно, товаришу підполковник. Нема лайфу без кайфу.

– Чого?!

– «Нету щастя в жизні».

– Словечка ж у вас, молодих. Краще б уже матюкалися. І, до речі, замполіт звелів передати: як у кого в кабінеті знайдуть порожню склотару з-під алкоголю, вживатимуть заходи.

– А я в кабінеті не лишаю, я до туалету виношу.

– Тиць-Гриць!.. Щезни!

На сьогодні пронесло. До Генерала Старий, звичайно, піде, але доповість йому про мою версію у прийнятній для начальства формі. Треба подумати, де ж їх шукати, ті негативи. В общазі? Порожній номер. Народ там простий і безхитрісний, а от у речах сусіда понишпорити – то на раз. Такі от кулібіни, як той самий бригадир, до будь-якого замка швиденько ключ підберуть. І не задля того, щоб вкрасти, а на випадок, якщо там у заначці пляшка лежить.

Родичів у нього немає, друзів, здається, теж… колегам такі скарби не довіряють, ці першими носа встромлять і скрізь роздзвонять. На Дикому Заході фотограф поклав би свої негативи до якого-небудь банку – і горя не знав би. А у нас такий номер не проходить. У нас для трудящих виключно ощадкаса, а туди жодних предметів на зберігання не приймають.

Стоп! Ломбард! Тоді має бути квитанція на здачу під заставу якої-небудь старовинної шкатулки з подвійним дном. Якщо він цю квитанцію зберігав у себе вдома або на роботі, я її знайду. А якщо вона була у нього в кишені? Тоді – ой! Ні, можна, правда, зазирнути у книгу реєстрації, оформити вилучення… але і це, здається, артіль «Даремна праця».

І раптом я смиконувся так, наче мені хто жменю жару за комір сипонув. Ключі! Ключі від «гостинки», лабораторії та сейфу. Ми їх так і не знайшли, як, до речі, і кофр з апаратурою, і одяг. Що заважало вбивці спокійненько прослизнути до гуртожитку і зробити там ретельний обшук ще до нашої появи задля вилучення негативів? Зануда-вахтер, наприклад. Але їх там троє, а допитав я фактично лише одного. Плюс – це ж не військовий склад, можна спокійно пройти «стежкою Амура» – через туалет на другому поверсі. Але це якщо знаєш дорогу. Хоча варіант геніальний, особливо для пізньої пори. Як хтось побачить, то все одно тривоги не здійме. А в коридорах достатньо перевзутися у капці і обмотати голову великим рушником, щоби навіть стукачка-прибиральниця подумала, що це якась новенька з душу вертається. Що ж, доведеться ще раз потрусити общагу, тільки цього разу вже без стрілянини та інших шумових ефектів.

Не встиг подумати, що варто було би постукати по дерев'яному, як розчинилися двері і до мого кабінетику власною персоною вплив замполіт. У руках у нього була велика тека із чорного дерматину, з якої стирчали ріжки паперів.

– Сирота, у тебе недостача по двох бойових патронах, пиши пояснення.

– Здрастуйте, товаришу полковник! Сідайте, будь ласка. Вибачайте, що накурено, я зараз кватирку відчиню.

– Привіт, привіт, Сирота. Не заговорюй зуби. Де бойові патрони?

– Вибачайте, але це ж компетенція зама по вогневій. Чи може, якась нова інструкція вийшла, що ви за цю справу взялися?

– У нас у державі позапартійних справ немає, Сирота, щоб ти знав! Якщо ми є керівна і спрямовуюча сила, то нам інструкція до дії не потрібна.

– От добре, що ви нагадали, товаришу полковник, стосовно керівництва до дії. Що ж ви так кепсько спрямовуєте, що у країні народжуваність падає?

– Я так здогадався, Сирота, що це ти знову знущаєшся над КПРС. Обдумаю і зроблю висновки. А щодо зама по вогневій, так він захворів, на бюлетені. І я вирішив, так би мовити, в порядку партійної ініціативи перевірити звітність з використання боєприпасів. Так де два патрони?

О Господи, я за цими сексуальними маніяками зовсім забув відбрехатися за ті набої, що відстріляв у общазі. Доведеться імпровізувати.

– А, ці, товаришу полковник? Використані як попереджувальні постріли вгору. Згідно з інструкцією про порядок застосування службової зброї працівниками міліції.

– Ну, і де ж твій рапорт з резолюцією начальника Управління?

– Та ви знаєте, товаришу полковник, це ж тільки вчора увечері було.

– І кого це ти попереджував? І де?

– Ближче не встановлених хуліганів. Напали на перехожого. До речі, біля вашого будинку. І знаєте, товаришу полковник, оце я зараз подумав, що вони його з вами переплутали. Бо дуже він був на вас схожий, тільки що в цивільному. Я ж тому таких кардинальних заходів і вжив, бо теж спочатку помилився. А це ж ганьба, коли дрібні хулігани міліцейського полковника б'ють!

– Затримав хоч одного?

– Та де там! Рвонули після пострілів, як ті зайці, навіть роздивитися толком не встиг.

– А той, на котрого напали?

– А він теж чогось утік. Отут я і зрозумів, що це не ви. А що, не треба було стріляти?

– Ні, ну… звичайно… якщо згідно з інструкцією і в такій ситуації… ти хоч гільзи підібрав?

– Шукав, товаришу полковник. Слово честі. Але по-перше, темно, а по-друге, там водозлив, либонь, під решітку закотилися.

– Кажеш, на мене був схожий?

– Не зійти мені з цього місця. Ну, а якщо вже я вас переплутав, то хуліганам і сам Бог велів…

– Добре, Сирота, зробимо так: ти минулого разу, коли чергував, на виїзді зробив один попереджувальний постріл, так я туди припишу ще ці два, щоб було три. Аби перевіряючі знали, що у нас інструкції виконуються…

– І перевиконуються, товаришу полковник!

– На що натякаєш, Сирота?

– Та ні, то я за інерцією. Знаєте, на всіх перехрестях гасла порозвішували: виконаємо і перевиконаємо. А я ще саме по розслідуванню маю справу з рекордистами… себто, рекордсменами. Передовиками соцзмагання, одне слово. От і вихопилося.

– Дивись, Сирота, щось у тебе все дуже легко вихоплюється: як не слово, то зброя.

Такого афоризму від нашого партійного бюрократа я не сподівався. Але той, здається, сам не второпав, що сказав. Повернувся і вийшов… ні, не вийшов, а виніс свою папочку з рапортами і формулярами.

Я зачекав кілька хвилин і теж вибрався з кабінетику.

Повз двері Старого йшов навшпиньки і навіть дихати перестав. Не допомогло. Ледь я перейшов на нормальний крок і з шумом видихнув застояне в легенях повітря, як за спиною почулося:

– Сирота, зайди!

– А я саме до вас і збирався.

– Спиною вперед, колінами назад? Сідай, розказуй.

Довелося визнати, що доповідати, в принципі, нічого. Бо, мовляв, не всі свідки виявилися під рукою і так далі, і таке інше.

– Та я тебе, Сирота, власне, не для того викликав. Просто минулого разу забув сказати, мабуть, старішаю. Ти мені згадував про інформацію в матеріалах ДСК (для службового користування – авт.) – ну, оту «парашу» про московського вченого і його гулящу жінку.

– Було, товаришу підполковник. А що, розробити версію?

– Як казав Чапаєв, тільки не той, з кіно, а справжній, наплювати і забути. Не було дурної жінки і рогатого вченого. Все це конторські вигадали в порядку профілактики. Аби зменшити небажані контакти наших людей з іноземними туристами.

– Тьху ти! Робити їм нема чого, чи що?

– Не скажи! Вони ці плітки не навмання розпускають. Пам'ятаєш, років з десять тому, ти ще в Університеті вчився, гуляла така історія про маму, яка свою неповнолітню доньку на дикому пляжі вистежила. А її, цю маму, доньчині приятелі тут-таки й порішили.

– Щось таке було, всі базари гули.

– Так от, виявляється, то конторські перевіряли швидкість поширення пліток і анекдотів по території Радянського Союзу. Запустили цю мульку, приміром, у Калінінграді і фіксували уважно, коли вона до Владивостоку дійде. А щодо профілактики, то вже це ти мусиш добре пам'ятати. Десь у ті самі роки стаття була в «Комсомолці» про радянську студентку, яка вийшла заміж за араба, поїхала до нього на батьківщину, а він її до гарему іншого араба продав.

– Ще б не пам'ятати! Така сенсація вийшла, куди тобі Тунгуський метеорит зі сніговою людиною.

– Так ото ж! Статтю всі запам'ятали, а те, що за два тижні дрібним шрифтом спростування було на три рядочки, мало хто помітив. Теж, виявляється, конторські постаралися. Профілактика небажаних контактів на статевому грунті.

– Слава Богу, товаришу підполковник! Бо мені аж недобре стало, коли подумав, що у версію іноземних порнографів конторські обов'язково ж влізуть, а при них же – ані матюкнись, ані висякайся.

– Дай спокій конторським, Олексо, їм зараз не до нас. Вони знову інтелігенцію крутять. Замполіт тобі хіба нічого не казав?

– Та про інтелігенцію – нічого такого.

– А повинен був поінформувати всіх членів партії. Черговий закритий лист прийшов про цих, як їх… дисидентів. Щось там знову про якісь контакти – чи то з іноземною розвідкою, чи то з еміграцією. Ну, і як завжди: посилити пильність, привернути увагу… і водночас не узагальнювати, не сприяти поширенню пліток. Одне слово, «наше дело правое, враг будет разбит, победа будет за нами».

– Спасибі, що попередили, товаришу підполковник. Треба буде обов'язково «вражий голос» послухати, но наш комісар паніки навіть закриті партійні документи оприлюднювати боїться.

Від автора: Тепер, коли і радіо «Свобода», і Бі-Бі-Сі, не кажучи вже про «Голос Америки», широко транслюються українськими радіостанціями, молодим читачам важко повірити, що колись усе було навпаки. Передачі вищезазначених каналів заглушали досить складною і дорогою в експлуатації системою придушення радіосигналів. Сам же факт прослуховування «вражих голосів» автоматично свідчив як мінімум про ідеологічну неблагонадійність радянського громадянина. І все одно – слухали, і все одно виловлювали в ефірі уривки вільного слова, бо де ж можна було дізнатися про те, що тебе цікавить? Класичним анекдотом на всі радянські часи був жарт-каламбур про дві головні радянські газети: «В «Прав-де» нет известий, в «Известиях» непі правдш».

Що ж до «закритих листів», то це був, напевне, унікальний в історїі людства епістолярний жанр – листування ЦК КПРС із рядовими комуністами. У цих посланнях компартійні ідеологи-маразматики по секрету посвячували довірених членів napmvi y те, чого не мали права знати мільйони безпартійних. Характерно, що ці листи не вручалися особисто, а зачитувалися, знову ж таки, на закритих партзборах. Така собі гласність з-під поли, для вузького кола.

А щодо кампанії КДБ проти дисидентів, про яку згадує Старий у розмові з Олексою, то це була чергова хвиля масових репресій проти української інтелігенції.

Олекса Сирота:

З нашим Старим ніколи не вгадаєш, що він насправді має на думці. От і того разу: покликав начебто поговорити про те, що жодного стосунку до справи фотографа не мало, а сам, все ж таки, на неї звернув:

– Сирота, ти знаєш, у чому твоя версія слабує?

– У тому, що з усіх речових доказів у мене є тільки один – сам труп. Ну, ще показання редактора.

– Правильно. Доки ти не знайдеш бодай одне фото, прокурор у тебе матеріалів не візьме. Ще й накапає… ну, то вже традиція.

– Товаришу підполковник, тут з речовими доказами, як казала одна моя знайома, суцільний цирк із перекидушками. «Гостинку» вже кілька разів обшукували. На роботі, коли негативи з весілля знадобилися, теж начебто в кожен куток зазирнули. Та й хто такі речі на службі зберігає? Про родичів нічого не знаємо, про друзів, крім невідомих нам баб, – теж.

– А ти з іншого боку підійди. Спробуй пошукати якщо не тих, хто йому трусики дарував, то бодай хоч одну з його давніх пасій. Ану щось цікаве розкаже? І в редакції добряче порозпитуй стосовно подруг. Раптом вони їх іще колись бачили, скажімо, без фотографа?

– Знаю, товаришу підполковник. У жінок запитувати, у що дама була вбрана, у чоловіків – які у неї ноги і розмір ліфчика.

– Ну, коли знаєш, то чого ти тут стовбичиш? Працюй.

І я знову потеліпався вже наїждженою трасою.

Для початку я вирішив поставити остаточну крапку на общазі. І не тому, що знайшов там усе, на що сподівався. Просто чомусь у мене виникло дурне передчуття, що в якийсь із моїх візитів до цього осередку комуністичного співжиття чергова порожня пляшка, викинута з вікна, розіб'ється не об асфальт, а об мою дурну маківку. Тому я заспівав старовинну солдатську «Последний нонешний денечек…» і сміливо ступив під бетонне склепіння уособлення специфічної моралі.

Старий пройдисвіт-вахтер нічого нового, на жаль, не пригадав. Небагато пожитку я мав і з обох його напарників. Ніхто не цікавився фотографом після його зникнення – ані по телефону, ані особисто. За життя покійний являв собою, як з’ясувалося, взірець усіх цнот і чеснот. І сама собою напрошувалася (хоча тут-таки й відпадала) версія, що його живцем узяли на небо. Я зайшов до коменданта і попередив, що невдовзі сюди прийдуть майстри своєї справи, аби розібрати всю сорок п'яту кімнату до останнього гвіздочка. Відставник зітхнув і лише поцікавився, коли можна буде заселяти нового жильця, бо ж площа простоює. Я не став його обнадіювати і натомість запитав: хто тут, у гуртожитку, за старожила. З'ясувалося – двоє: вже знайомий мені бригадир-ударник і… прибиральниця. Чи не та сама, що старанно мила підлогу під дверима кімнати, де я вів перші допити?

Жіночка виявилася з тих, хто вже давно поставив хрест на своїй статевій приналежності. І замість особистого життя жила громадським.

– Чи давно ви, шановна, тут прибиральницею?

– Я не прибиральниця, я техроб. А працюю – відколи заселили.

– І всіх, напевне, знаєте, пам'ятаєте?

– Ну, у мене голова – не Рада міністрів, але трохи є.

– Громадянина із сорок п'ятої як охарактеризуєте?

– Це ви про Едіка?

Ну, дочекався. Нарешті хоч хтось назвав покійника на ім'я, а то все – фотограф, сусід, колега, потерпілий, покійник. А він, виявляється – Едік!

А прибиральниця, вибачайте, техроб, продовжувала:

– Такий же кнуряка, як і всі мужики. Тільки що акуратний.

– Як на мене, то коли акуратний, то вже не кнуряка, але не буду сперечатися. Він тут давно прописаний?

– Разом заселялися. Тільки він у «гостинку», а я – на койку. Це мені пару років як, спасибі гендиректору, теж кімнатку виділили. Щоправда, без балкону і на північну сторону, але окрему. Заслужила…

– Ну, раз ви Едуарда давно знали, то може пригадаєте, що там за скандал колись у нього був?

– Як у всіх мужиків. Або через баб, або по алкогольній часті.

– Вибачайте, шановна, так все ж таки через жінок чи горілку? Уточніть, будь ласка.

– Через них, профур.

Оцим старим, ще довоєнним словечком «профура» жінка видала своє стовідсотково київське походження, а якщо точніше – подільське. І я подумав: як же її доля мотала, що занесла на схилі літ на койку посеред «ліміти».

– А конкретніше? З анкетними даними, наприклад.

– Та шо вам казати? До нього, знаєте, такі чіплялися, що їм своїх чоловіків мало. Так вона, інфекція, на чужого лізе. Тут із вашого брата ніхто б не встояв. А він тільки радий був.

– І що, врешті-решт, оцю, як ви кажете, інфекцію з Едіком чоловік застукав?

– Не знаю, чи він їх застукав, чи хтось йому настукав, бо я того дня на базар ходила. І прийшла, вже коли їх обох «швидка» забрала, а чоловіка – комендатура.

– Чекайте, а до чого тут комендатура? Він що – військовий був?

– Натурально, військовий. Офіцер! Такий, кажуть, весь із себе, красивий, як на плакаті, а його ця інфекція задурила, на себе натягла, та ще й по чужих скакала. І уявляєте – якби хоч гарна, а то ж навіть вуса мала! Ні, не такі, як у вас, малесенькі. Але видно було.

Я хотів пояснити мадам-техробу, що справжні «кнуряки» аж шаленіють за жінками з вусиками, бо то ознака непогамовного темпераменту. Але не став. У будинку повішеного, як кажуть…

– А ви часом ту, вусату… особисто не знаєте? Хто вона, звідки?

– Чого ж не знаю! З наших! Заводська. Тільки з города. В бухгалтерії працювала. А бухгалтерія і редакція тоді в одному коридорі були, от вони і знюхалися.

– Де вона зараз?

– Хто? Ота? А я вам хіба не казала? Звільнилася, як тільки з лікарні вийшла. Написала заяву – і все! А Едік теж швидко оговтався. Тільки рубець на щоці залишився. І тихішим став. Раніше все наших баришень запрошував на чай та на каву та на карточку батькам в село, а тут як відбило. Може, справді?…

– І давно все це було?

– Зараз скажу. Позаторік… Ага! Тонька, яка в бухгалтерії прибирає, чула, як баби між собою пліткували, що отой офіцер свою хвойду простив і кудись із нею поїхав – чи то в Туркво чи в Дальво… одне слово – подалі.

– Спасибі. Ви нам дуже допомогли. А скажіть, отих ваших заводських, котрі у сорок п'яту на чай з кавою бігали, як мені знайти, бодай хоч пару?

Жіночка помовчала, поворушила губами, закотила очі до стелі і нарешті «виродила»:

– Ні, либонь уже жодної тут нема. У нас на заводі, знаєте як? Або заміж за киянина вискакує з пропискою, або назад на село. Не тримаються за роботу зараз. Не те, що колись. Як я молодою була, то мені оця койка раєм здавалася. А тепер і «гостинки», і по двоє в кімнаті, і душ внизу, в баню не треба ходити. А не держаться.

Я відчинив двері, проводжаючи заслуженого техроба. І в цей час повз нас простукало копитцями довгоноге створіннячко з перефарбованою до невпізнання гривкою. Мені здалося, що це Червона Шапочка замаскувалася. Я уважно провів її поглядом і раптом почув, що техробша тихо, але виразно буркнула:

– І цей – кнуряка…

За спиною почулося бадьоре:

– Капітане, давно не бачилися! – від дверей махав мені рукою бригадир. – Якщо тобі вчора легенько гикалося, то це я тебе згадував. Скучив за нами? Чи ще когось чорти взяли?