Текст книги "Комедія з убивством"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

Я вийшов із прохолодного старовинного будинку на вже добряче розігріту вулицю і подумав, що, у принципі, нічого не знаю про нормальне життя. Скажімо, на такому ж заводі, як цей, чи ще деінде. І взагалі, що мене цікавить, окрім імовірних причин, реальних обставин та гіпотетичних версій чергового злочину? Ні, як нормальну людину мене багато що цікавить, але на це немає часу.

Я подзвонив з автомату на роботу і доповів Старому:

– Завдання товариша генерала виконане на дев'яносто п'ять відсотків. Негативи знайшли, віддали за призначенням. Зникненням фотографа ніхто не проймається, бо це у нього хронічне. Що накажете робити далі?

– Тягни резину, Олексо, доки у начальства у фаворі.

І я потяг. Але оскільки мене час від часу відвідували привиди совісті, то вирішив поєднати особисте з громадським. Весілля директорової доньки, як я дізнався, гуляли у нещодавно відкритій кав'ярні у самому центрі старого Києва. Хлопці зі «злодійської» бригади вже протоптали туди стежечку і божилися, що каву тамтешня барменша варить дуже навіть непогано. А головне – поважає правоохоронні органи, особливо у віці молодше тридцяти п'яти.

Це вже потім з'ясувалося, що нашого брата мента барменша з отієї кав'ярні на дух не терпіла. Бо її зять із районного відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності так ту власність захищав від розкрадання, що якось під гарячу руку ледь не засадив власну тещу. Розповіді про те, як розлючена барменша з макогоном у руках гнала патологічно принципового родича від Московської площі аж до мосту Патона, навіки увійшли до легенд київської міліції. Тож замість бажаної кави поза чергою мої колеги насправді одержували палкий монолог, який починався зі слів: «Замість бандитів ловити, дехто тут…», а закінчувався традиційним: «Всі мужики – сволота, всі баби – дурні, а щастя – в труді!»

Якщо тебе отак от обшмарували, на душі стає легше від самого усвідомлення, що ти у цій компанії не один. Тому мої колеги і розхвалювали тещу обехаесника сподіваючись, що у неї «доброго слова» на всіх вистачить.

На своє щастя, я не наразився на традиційний прийом з обов'язковим монологом, бо знав цю жіночку не перший рік. Під суд її, звичайно, тоді не віддали – заступилося і керівництво, і колеги, але оскільки шум від того сімейного марафону з макогоном пішов чималенький, барменшу заслали на якийсь час із ресторану «Динамо» варити каву у підземному переході на Хрещатику. Там ми й познайомилися і провели чимало часу за філософськими розмовами стосовно плинності часу взагалі і паскудства деяких зятів зокрема. Тож на мою честь негайно влаштували технічну перерву і по-справжньому міцну каву у маленькій підсобці.

– Пам'ятаю я, Олексо, оте весілля, чого ж не пам'ятати. Я таке другий раз у житті бачила. Колись іще зовсім молоденькою, як тільки в ресторан прийшла працювати. І оце – У ту суботу. Бо і наречений глухонімий, і батьки у нього глухонімі, і всі гості з його боку. І наречена – глухоніма. А таких, що нормальні, – то тільки її батьки і ще пару родичів з їхнього боку. Не танцювали, музики теж не було. Посиділи, руками помахали і розійшлись. Але, щоправда, посуду ніхто не бив і в туалеті не ригали. А так – діти веселі, а свати сумні…

– Тамарочко, а фотографа ви запам'ятали?

– А чого ж не запам'ятати? Трохи на тебе схожий, бо теж із вусиками. Але ти молодий, підтягнутий, а він може і не старий, але такий, наче його з одного місця витягли.

Я уявив собі фотографа, якого витягли із згадуваного місця разом із японським «Кеноном» в руках, – і весело розреготався.

– От бачиш, Олексо, тобі смішно, бо ти нормальна людина. А коли я таке своєму директору кажу, то він чогось червоніє.

– Та він, напевне, ще молодий. А до речі, отой, котрий з вусиками, він що на весіллі робив? Може, розмовляв із кимось чи, не дай Боже, посварився?

– Та ні! Поклацав собі, потім йому отут у кутку, на столику окремо накрили, він випив, закусив, підійшов до батька нареченої, щось йому тихо сказав, торбу свою через плече – і гайда на вихід!

Я допив каву, подякував барменші за безцінну інформацію і рушив на роботу. Що ж, схоже, жоден із учасників весілля до зникнення фотографа відношення не мав. Мій оптимізм зміцнила телефонна розмова з редактором багатотиражки.

– Директор дуже зрадів, що негативи не пропали. То попросив дати відбій стосовно пошуків нашого бахура. Сказав: коли той повернеться, влаштує йому такий кукенквакен, що той від переляку забуде, звідки у жінок ноги ростуть.

Я подякував редактору за добре ставлення до ментів і почав розмірковувати, як би це ще трохи поімітувати кипучу діяльність щодо розшуків людини, яка нікому не потрібна. Аж тут з'явився сам Старий. І вигляд у нього був абсолютно нехарактерний, бо він ховав від мене очі.

Спочатку я по-справжньому злякався: може, з мамою щось раптом трапилося? Але, на щастя, причина крилася в іншому:

– Олексо, синку, ти вже пробач, але така дурня з цим фотографом вийшла… хто би міг подумати?

– Та нічого, нічого, товаришу підполковник. Ну подумаєш – гайнув «наліво». Зіб'є оскомину – повернеться. Я що, не розумію? Якби не ті фотографії – ніхто б нас не смикав. І до речі, кликали для підстраховки, на випадок, якби негативи вдома лежали. Тоді хто ж би їм дозволив неофіційно двері висаджувати?

– Ти не зрозумів. Ми ж тобі хотіли перепочинок дати, а насправді – в лайно встромили, у прямому розумінні цього слова. Знайшли твого фотографа. Щоправда, ще не всього, але опізнати є по чому. Була справа про зникнення, а стала – про звіряче вбивство з обтяжуючими обставинами. Та ще й такими, яких навіть я вже давно не бачив.

Стосовно «встромили у лайно у прямому розумінні цього слова» – так це була щира правда. Змальовую обстановку, згідно з усіма правилами протоколу опису місця події. В самому кутку Лук'янівського ринку, біля того виходу, що до трамвая, стирчить пам'ятник безкультур'я нашої доби – сортир. Ні, не громадський туалет і навіть не вбиральня, а саме сортир із лицемірним написом на всю стіну: «Торгуючим на ринку у спецодязі вхід заборонено». Хто там слідкує, у чому вони заходять! І заходять, і руки не миють, бо нема де. За шістдесят п'ять років радянської влади про водогін не подбали.

Так от, щопонеділка, коли на базарі вихідний, приїздять сюди відповідні автоцистерни, як за часів царя Гороха, і починають викачувати вміст. А потім перевіряють, чи не залишилося чогось на дні. Бо всяке буває. От і цього разу – класична радянська нескладуха. Хтось там мав із понеділка у відпустку йти, а тому чистити об'єкт громадського користування взялися у ніч із четверга на п'ятницю. І витягли на свою голову… чоловічу майку, а в ній – голову особи чоловічої ж статі, бо з вусиками. Коли знахідку відмили зі шланга, відвезли до моргу і порівняли з усіма наявними фотографіями – одержали пшик. Доповіли по телефону Старому. А в того якраз на столі і лежав горезвісний «патрет» із характерними вусиками. Старий одне тільки уточнення зробив:

– Гляньте, у нього на лівій вилиці невеличкого рубця немає?

– Є, товаришу підполковник. Виразно читається.

– Тоді це наша голова. Шукайте решту клієнта.

Рубець на вилиці, як ти здогадався, був пам'яткою про чергове спотикання об роги, ускладнене струсом мозку. На міліцейському жаргоні називається особливою прикметою. Штука надійна, як відбитки пальців. Особливо, якщо фотографія рубця в наявності, а от пальці відсутні.

Мені вже колись пощастило мати справу з унікальною версією ліквідації трупа за допомогою виварки для білизни і електром'ясорубки. (Див. повість «Покійник по-флотському» у першій книзі. – авт.). Я сподівався, що до аналогічної витонченості цього разу не дійде. Але побігати доведеться. Найпаскуднішим у моїй ситуації було навіть не місцезнаходження речового доказу. Врешті-решт, бренний фрагмент заводського бахура акуратно відмили і просушили без мене. Просто з власної практики я добре знав, що всі, хто має чи матиме причетність до попереднього слідства, намагатимуться не стільки встановити істину, скільки якомога швидше позбутися всієї цієї халепи. Конкретно – у даному випадку мені потрібно було чимдуж мчати до райвідділу, доки там ще не встигли всіма правдами, а більше – неправдами зіпхнути справу нам.

Я увірвався до підрайонного відділку на Сирці, як махновська банда у тихе повітове містечко. Особовий склад, зачувши у коридорі мої страшні прокльони зробити з декого євнухів, повистрибував через вікна і дав драла. За кілька секунд я з'ясував, що мої підозри були більш ніж обгрунтовані. Те, що єдиним працівником відділку, який не встиг втекти, виявився мій лютий ворог, у минулому вигнаний з ганьбою з Управи за дрібні підлянки капітан, було ще півбіди. Головне – він якраз розігнався підписувати акт передачі нам усього розслідування.

Пояснюю для окремих філологів: справу з району ми так і так забрали б, але є одна «маленька обставина». Це сталося б тільки після того, як будуть віднайдені бодай більшість фрагментів тіла. Бо інакше наші органи на місцях радісно вмиють руки і скажуть:

– Хлопці, ви про що? Вам треба – ви й вигрібайте. То тепер ваша справа. А ми не будемо, воно ж воняє. І взагалі у нас своїх справ – вище даху.

Майстер зі спихотехніки, зобачивши мою розлючену фізіономію у дверях свого кабінету, зробив вигляд, що радий мені, як рідному:

– Сирота, як добре, що ти прийшов! Сто років не бачилися! Ось, тримай: протокол огляду місця події, тут усе написано, зараз я швиденько доклацаю папірець, що ми вам усе передаємо. Акту медекспертизи, щоправда, ще немає, але я довезу, слово честі.

Може б і обійшлося цього разу звичайнісінькою чоловічою лайкою на два голоси, але пройда з райвідділу помилково оцінив мою реакцію. У мене від його нахабства відібрало мову, а він вирішив, що я з ним без слів погоджуюсь, і перейшов на пані-брата:

– Сирота, а правду кажуть, що ти в оболонському райвідділі всі меблі переламав? Признавайся…

– Зараз. І не тільки розкажу, а й покажу.

Любитель підлянок ще навіть не встиг рота розтулити, як я вхопив його за петельки і з усіх сил посадив на казенний стілець. Мебля пипснула і розлетілася на складові. Почувся здвоєний удар… п'ятою точкою об підлогу і потилицею об стінку. Після чого у підрайвідділку запанувала тиша. Я взяв зі столу аркушик із актом передачі справи, зібгав його жужмом і заткнув колезі в усе ще роззявленого рота. Він лише кліпав очима.

– А тепер послухай мене, «целка-невидимка», і не метушись. Доки ти сам, особисто, не вигребеш із каналізації всього покійничка до останнього пальчика, я у тебе справи не прийму. Я сьогодні дуже сердитий, а головне – мене начальство чомусь розуміє. Як спробуєш на мене настукати, то я тебе, ганьба лягавих, через усю київську каналізацію вилами прожену. Ти мене знаєш. Відпочинь – і за роботу. А я в Управу.

Страх теж буває великим порадником. Ніхто на мене не настукав, і тільки Старий задля годиться поцікавився:

– Як там у тебе стосунки з підрайонним відділком?

– Душа в душу, товаришу підполковник.

– Сирота, коли ти мені кажеш стосовно «душа в душу», то я чомусь пригадую серпень сорок п'ятого року. Тоді наш нарком іноземних справ товариш Молотов запросив японського посла і вони дуже тепло, десь навіть душевно, поспілкувалися. Про це написали всі газети, а через добу ми чомусь оголосили японцям війну… Добре, можеш іти. Хоча ні, стій, іди назад. Сядь! Ніколи не гризися з дурнями. Всіх не перегризеш, бо їх більше.

– Я не бу…

– Знаю я твоє «не бу», зараза! Бери краще приклад з нашого Генерала. Йому доводиться мати справу переважно з дурнями. І нічого – дослужився до лампасів. А ти їх матимеш, хіба що коли мама на піжамні штани понашиває.

– Добре, якщо мама, товаришу підполковник! А якщо сам – у психушці?

– Тіпун тобі на язик! Ти мені краще розкажи, де це ти навчився відрізняти підробну порцеляну від справжньої? В Університеті?

– Та ні, кілька років тому у хлопців зі «злодійського» відділу була одна цікава справа. Там саме обчистили квартиру і, з-поміж іншого, забрали дулєвський сервіз. Так от, коли злодіїв відловили, вони почали запевняти, що порцеляна не справжня, а підроблена, а відтак суму збитку треба зменшити мало не вдесятеро, а то вже інший параграф і менший строк.

– Ти дивись, які комбінатори виросли! За часів Сталіна – хоч ти Дулєво вкрав, хоч Хрюлєво, але якщо це особисте майно громадян, то строк не більше одного року.

– Пам'ятаю, ви вже казали якось. А за дванадцять колосків розстрілювали.

– Не за дванадцять колосків, а з дванадцяти років.

Від автора: Старий міліціонер анітрішечки не перебільшував. Справді, радянський кримінальний кодекс часів Сталіна передбачав суто символічне покарання за крадіжку особистого майна і досить таки відчутні строки за зазіхання на соціалістичну власність. Після п'ятдесят шостого року такі перекоси було ліквідовано, але особиста власність так і не була остаточно урівняна у правах із державною. Наприклад, за розкрадання, привласнення чи елементарну крадіжку соцвласності на суму понад десять тисяч тодішніх радянських карбованців (приблизно десять тисяч доларів за офіційним курсом і дві з половиною за курсом чорного ринку) можна було заробити і вищу міру покарання, себто, розстріл. А от за аналогічні діяння відносно особистої власності, навіть якщо йшлося про сотні тисяч, – світило максимум вісім років. При цьому потерпілому ще доводилося добряче попобігати і не раз змокнути, аби довести, що все, вкрадене у нього, нажите чесним шляхом або лишилося у спадок від чесних родичів.

Олекса Сирота:

Відверто кажучи, мій вибрик у підрайвідділку жодного сенсу не мав. Я просто зірвав злість. Знайдуть, зрештою, покійника у повному комплекті чи фрагментарно – особливої ролі для прокуратури і суду не відігравало. Головне, що мав місце факт особливо небезпечного злочину, і від цього нікуди не дінешся, хоч ти поламай усі казенні меблі і згодуй хитрозадим колегам підшивку журналу «Радянський міліціонер» за п'ять років.

Тому я сказав собі: Сирота, повидригувався – берися за роботу. І знову пішов до кав'ярні, де глухонімі грали днями весілля. Тільки вибрався я туди вже не як добрий знайомий барменші на прізвисько Цариця Тамара, а як службова особа при виконанні… відповідно – під протокол.

Цього разу мене цікавило єдине питання: чи не заїдався фотограф із кимось із глухонімих гостей. Бо вони, як відомо, люди дуже вразливі, надто болюче сприймають свою неповноцінність, і їм увесь час здається, що «нормальні» з них кепкують. Барменша заперечила, що нічого такого не було, фотограф робив свою справу, потім щонайбільше десять хвилин посидів, попоїв, розпрощався і побіг. Та й випив він лише сто грамів коньяку. Вона навіть не пам'ятає, чи до нього взагалі підходив хтось із гостей, – крім перекладачки з Товариства глухих. Вахтер, який чергував того дня і випускав фотографа, підтвердив, що ніхто за ним не виходив.

Я не полінувався розшукати по телефону оту перекладачку і запитати, чи не образив фотограф випадково когось із її підопічних, бо вона, кажуть, підходила до нього із якимсь запитанням.

– Та ні, що ви, товаришу капітан. Єдине, що цікавило гостей, чи фотографії зроблять для всіх. Дізналися, що так, – і заспокоїлися.

Отже, перша версія під умовною назвою «глухонімі» відпала. Відверто кажучи, народ вони емоційний і, до речі, фізично дуже сильний. Дати в лоб, стукнути головою об стінку, а то й придушити, щоб і не квакнув – це в їхньому стилі. Але розпатрувати труп на складові і розкидати його по місту – ні, то вже почерк людини, у якої з мовою та слухом усе гаразд. Тож не лінуйся, Сирота, не хапайся за перше-ліпше, що в голову прийшло, подумай гарненько.

Власне, цю версію я відкинув навіть із полегкістю, бо якось не лежала душа звинувачувати людину, і так уже долею скривджену. І хоча це додавало мені роботи, я взявся до неї десь навіть завзято. Добре, що зопалу не викинув ордерів на обшук фотолабораторії та «гостинки», які ми оформили ще тоді, коли все це здавалося недоречним жартом старого парубка. І от тепер мені належало поринути у специфічний світ, де нас, міліціонерів, люто ненавидять, а ми у свою чергу платимо жителям цього світу взаємністю. Я їхав тролейбусом туди, де доведеться забути про хороші манери і білі рукавички, де не пригостять коньяком «Камю» і нікого не здивуєш рецептом кави «Даміана», бо там ніколи не чули, що на світі є нормальна кава, яку варять у джезві або експрес-автоматі, а не у дюралевій каструлі. Зате там, у тьмяних коридорах, можна елементарно заробити по голові шматком арматури або дістати у живіт заточену викрутку лише тому, що ти чужий. Там зникають без сліду добре виховані дівчатка з хороших сімей і переховуються від закону втікачі з колоній.

Ні, це не злодійська «малина», як хтось подумав, а звичайнісінький робочий гуртожиток типового столичного підприємства. Хоча – споруда, до якої я дістався за півгодини, зовні справляла враження. Сучасні архітектурні форми, десять поверхів, три під'їзди, велике фойє, окремий перехід до блоку малосімейних квартир, він же – «гостинка». Дитячі коляски під бетонним козирком над входом, красива вивіска накладними металевими літерами по металевому ж тлі… просто-таки «Весна на Зарічній вулиці», серія друга, виробництво кіностудії імені О. П. Довженка.

Щоправда, ідилію пролетарського раю дещо порушували острівці битого скла на асфальті по периметру гуртожитку. Здається, мешканці, щоб не ходити до сміттєпроводу, викидали порожні пляшки просто у вікна. З трьох секцій три магнітофони несинхронно горлали «Распутіна» у виконанні «Боні М». Цікаво, чи знала тутешня ліміта бодай що-небудь про цього одіозного героя новітньої російської історії? Навряд.

Мої подальші роздуми перервало дівчисько, за віком і на вигляд – петеушниця, яка перехопила мене біля парадного входу.

– Дядю, ви не можете на четвертий поверх у сто сімнадцяту кімнату зайти?

– Можу, скажімо. І що далі?

– Ми у них учора день народження гуляли, так я там трусики забула. А Лінка свариться, бо це її.

– Драстуйте! А в тебе що – своїх немає?

– Є, але Лінчині імпортні. Ми у неї завжди позичаємо, коли якесь серйозне запрошення. Я ж не можу на день народження у совському трикотажі йти. Що про мене люди подумають?

– Справді, це дуже серйозно, що люди думають про твою нижню білизну.

– От бачите, а Лінка свариться. Взагалі-то вона Капітоліна по паспорту, але так себе по-городському зве. Дядю, виручайте! Бо Лінка на. мене свою кодлу напустить, а вони б'ються.

Сентиментальний настрій у мене чомусь ще не зник. Мені стало шкода і цю маленьку блудяжку, яка так швидко стала повією, що й не зчулася. Я присягнувся зайти і виручити, чим виразно заспокоїв дитину.

У напівмороці вестибюлю смерділо хлоркою, дитячою несподіванкою і кицьками. Старий вахтер виринув переді мною, як тінь отця Гамлета у провінційному театрі.

– Стороннім не положено!

– Я не сторонній.

– Родичам теж не положено. Тільки через коменданта.

– От і клич його – і то бігом, бо я не родич, я з міліції.

Вахтер нікуди не побіг, лише натис кнопку на бортику дерев'яної барикади – і невдовзі з'явився комендант, на пиці якого було чітко написано типову біографію цієї породи двоногих: Крим, Рим, вода, вогонь, мідні труби, радянська армія, військкомат, відставка, відділ кадрів і нарешті – доживання віку старшим по людському мурашнику. Етапи великого шляху! Я не опускався до детальних пояснень з такими, лише мовчки тицьнув йому під ніс своє посвідчення. Це на нього не вплинуло, бо він виявив надмірну цікавість:

– Я хотів би детально дізнатися про ваші наміри.

– Для початку мушу зазирнути у сто сімнадцяту кімнату.

– Яка конкретно мета ваших відвідин?

– У мене є дуже серйозне доручення.

Комендант, як я і чекав, уперся рогом:

– Я повинен знати точну мету вашого візиту.

– Все, що ви повинні знати, ви вже знаєте. Надмір інформації для таких, як ви, шкодить здоров'ю.

– Я так не вважаю. Я повинен знати все в деталях.

– То вже ваше горе. Я, наприклад, вважаю, що ви – ідіот, який заважає роботі правоохоронних органів. Накажіть вашому церберу розблокувати вхід і терміново знайдіть мені двох тверезих понятих. Із паспортами.

– Як ваше прізвище? Я буду скаржитися. Звідки я знаю, що ви справді за службовою потребою?

Прелюдія дещо затяглася, в усякому разі, мій сентиментальний настрій кудись зник.

– Послухайте, ви, непорозуміння роду людського, це я зараз викличу патруль і вам вліплять п'ятнадцять діб за спробу перешкодити офіцеру міліції при розслідуванні особливо небезпечного злочину. І потім – мені дуже підозріла ваша упертість. Знаєте, на що це схоже?

– На сумлінне виконання інструкцій.

– Ні! Схоже на те, що ви – співучасник і зволікаєте, аби мати час, щоб замести сліди… Ану марш вперед, доки я тобі твою інструкцію не запхав, сам знаєш, куди!

Подіяло! Комендант пополотнів. Зробив знак вахтеру, щоби той відпустив педаль. І раптом бовкнув:

– У сто сімнадцяту, товаришу старший інспектор, вам без підкріплення краще не заходити. Там москвича пропивають.

– У вас тут що – гуртожиток двічі орденоносного підприємства чи бандитська «малина»? Гарне мені діло: киянина вбили, москвича пропивають, а потім якого-небудь мінчанина в карти програють?

– Та ні, не того москвича, що з паспортом… тьху!.. Того, що з колесами і з техпаспортом. Машину, одне слово.

– Сподіваюсь, хоча б не крадену?

Тут уже втрутився вахтер:

– Боже борони, товаришу начальник! Усе законно і чесно зароблено. Бригада взяла перше місце по галузі, її нагородили «Москвичем», а нащо він їм, один на всіх? Ви ж знаєте, як не своє, то вважай – нічиє.

Я озирнувся навколо і одержав підтвердження його слів.

– Так ото ж, товаришу начальник, хлопці взяли грішми і пропивають. Третю добу. Під музику.

– Здогадуюсь – їхній магнітофон той, що найголосніший. А до речі, як же робота, так би мовити, на благо Батьківщини?

– Відгули узяли. Вони ж на той «Москвич» три місяці без вихідних шурували.

Я подумав, що альбомчики покійного фотографа, подаровані членам комісії союзного міністерства, теж, напевне, відіграли певну роль у становленні новітнього пролетарського обряду пропивання «Москвича». Але змовчав. Натомість з насупленим виглядом скомандував:

– Кроком руш за мною! Як сказав товариш Сталін, немає таких фортець, що їх не могли б узяти більшовики!

Комендант із вахтером мовчки потеліпалися за мною до ліфта.

Кімната номер сто сімнадцять ходила ходором. Чи то якість запису була кепська, чи магнітофон за три доби захрип, але з загального ревища і какофонії прослуховувалися лише три слова: «Распутін» і «лав мешін». Хоча двері й були замкнені, але складалося враження, що саме ці три слова найточніше відповідають тому, що діялося всередині.

Жестом я звелів коменданту постукати, а сам став збоку. Відставник несміливо не те що постукав – пошкрябав зігнутим пальцем об одвірок.

– Хто ж так стукає? – обурився я і показав, як це треба робити. Каблуком, із розбігу.

Добре, що встиг відскочити. Замок клацнув, двері трохи прочинилися, звідти вистромилася кошлата лапа, вхопила коменданта за петельки і блискавично втягла всередину. Хтось прогудів: «Казали ж тобі – не лізь, коли робочий клас гуляє…». Ми не встигли ще зреагувати, як комендант вилетів за двері, заточуючись і розмахуючи руками. Йому на голову хтось натяг целофановий кульок, чим перекрив дихання. Я встиг підхопити бідолаху, здер з нього знаряддя тортур, відтяг убік і поклав під батареєю.

Такі ситуації мене завжди підбадьорюють і десь навіть збуджують, бо тут нічого не треба думати, тільки робити. Пістолет із кобури, патрон у патронник, розбігтися – і плечем у двері! Замки у гуртожитку хирляві, вилітають одразу. Гуркіт виламаних дверей злився з чиїмсь несамовитим виттям. Виявляється, я принагідно поблагословив клямкою по лобі одного з переможців всесоюзного соціалістичного змагання. Він полетів у один бік, двері – в інший, а я став посередині, як грізний месник і відтворив улюблений ритуал вітання київських ментів часів молодості нашого Старого: постріл у стелю, постріл у магнітофон, і на всю горлянку:

– Лягай, бо вб'ю! Я капітан Сирота!

Від автора: Описуючи саме такі службові мізансцени, Олекса завжди цитував свого улюбленого письменника – польського гумориста Анатоля Потемковського: «Сюжет повісті починається мляво – з пожежі у борделі під час повені, викликаної землетрусом на острові. Але далі акція набуває динамізму».

Олекса Сирота:

Коли дим від пострілів і сигарет витягло протягом у розбите рикошетом вікно, і відкрилося поле після битви, мені стало недобре. Ні, я, звичайно, бачив у своєму житті не лише «Плейбой», а й порнофільми, конфісковані колегами під час службових рейдів. І взагалі, у питаннях інтиму вважав себе людиною ліберальною, бо розумів, що між природою людини і моральним кодексом будівника комунізму є певні розбіжності. Але тут… По-перше, мене ніколи не збуджувала вусмерть п'яна жінка, навіть коли її єдиним одягом був бруд під нігтями. Одна жінка! А їх тут було аж п'ять. По-друге, попри протяг, мене аж занудило від букету з людського поту, свіжого самогону, брудного чоловічого тіла і дешевої косметики. У цій палітрі запах пороху видавався ніжним відтіночком імпортних парфумів. Тому я узяв зі столу пляшку з самогоном і жбурнув її у ще цілу половинку вікна. Брязкіт розбитого скла, а за якусь мить – дзвін об асфальт і чийсь переляканий мат знадвору подіяли на моїх майбутніх співрозмовників чи не сильніше, ніж постріли. Навіть бідолаха з розбитим лобом перестав стогнати.

Нарешті, волохатий з маківки до п'ят пролетар із наколкою ДМБ-68 на плечі кашлянув і прогудів:

– Ти, цеє, начальник, будь ласка, острова Даманського більше не влаштовуй.

– А ти мені не влаштовуй тут Кампучію. Узяв моду – людину кульком душити, червоний кхмер знайшовся.

Від автора: На жаль, мушу порушити динаміку сюжету і знову впхатися зі своїми коментарями. На далекосхідному острові Даманському посеред Амуру взимку 1968-го року дві доби тривали жорстокі бог між радянськими і китайськими військами – зі значними втратами з обох боків. Великої війни уникли чудом. А щодо Кампучїі, – то в цьому тихому азійському королівстві вже на початку семидесятих місцеві комуністи, оці ж «червоні кхмери», без усякої війни вирізали понад два з семи мільйонів співвітчизників. У порядку пролетарського перевиховання. Страта за допомогою целофанового кулька була улюбленою забавою кампучійських «вихователів». Цікаво, що в'єтнамці, які повалили режим червоних кхмерів і врятували мільйони безневинних, не стали займатися перевихованням садистів, а згодували їх крокодилам. Єдиний радянський тележурналіст Олександр Каверзнєв, який намагався розповісти правду про специфіку кампучійської пролетарської революції, раптово помер від якоїсь екзотичної тропічної хвороби. Про стан здоров'я крокодилів на такій специфічний дієті преса мовчала.

Олекса Сирота:

Голий дембель, він же бригадир, від політичних натяків остаточно витверезів. А може просто – зі слова «кхмер» почув лише три фонеми, які йому рідніші. Бо почав виправдовуватися:

– Ми, власне, обіцяли йому око на очко натягти, як іще раз встромиться, а він лізе… Хай спасибі скаже, що лише кулька на голову… а у вас, товаришу начальник, якась справа, либонь? То ви сідайте, будь ласка. Ми зараз, душевно…

– Слухать сюди! Товариші стахановці, гагановці, мамаєвці, загладовці! Тут у вас учора одна Червона Шапочка випадково забула свої трусики і їй нема в чому йти у гості до бабусі. Нарешті, що подумає Сірий Вовк, коли вона залізе до нього у ліжко?

– І оце все? Стільки гуркоту?

– Якщо комусь мало, то додам хуліганський напад на представника адміністрації. Тоді дехто насидиться.

– Добре, добре… Клавко, давай сюди труси.

– А я думала – ти мені їх подарував…

– Я тобі зараз такого подарую! Вибачайте, товаришу начальник. Самі бачите, яке виховання у сучасного жіноцтва.

Подруга бригадира витягла зі своєї сумочки пожмакані перехідні Капітолінчині трусики і простягла мені. Я заховав їх у кишеню, а пістолет у кобуру і наказав:

– Півгодини часу даю, аби всі помилися і витверезиш. Робіть що хочете, бо розмова буде довгою і, як ви самі сказали, душевною. За поріг гуртожитку – ані ногою! Товаришу комендант, простежте. Ви всі передаєтеся у розпорядження Київського карного розшуку. Я за кожним окремо пришлю, коли треба буде.

Комендант вже ожив і стояв на порозі:

– Ви там, товаришу капітане, щодо тверезих понятих наказували, так їх куди? У цю кімнату чи спочатку до мене в кабінет?

Я вже вкотре переконався, що відставників повертає до людської подоби обстановка, максимально наближена до бойової.

– Спасибі. Тут мені поняті не потрібні. Підішліть їх, будь ласка, у сорок п'яту, в малосімейний блок. Разом із запасним ключем. Досить із мене на сьогодні вибитих дверей. А я поки що Червону Шапочку додому спроваджу. Нічого їй дивитися на дорослі ігри.

Мала петеушниця зраділа моїй появі, взяла трусики, писнула: «Ой, спасибі, дядю!» і вже збиралася бігти, але я її притримав:

– Я тобі, племіннице, мушу дати дві поради. Задаром, але спробуй не виконати. Ніколи не одягай чужі трусики, бо це не гігієнічно. А як уже одягла, то не ходи туди, де їх з тебе дуже швидко знімуть. Зрозуміла?

– А хто ж мене тоді у гості зватиме?

– Краще посидіти зайвий вечір удома, аніж пролежати півжиття у вендиспансері з проваленим носом. І май на увазі – як ще раз побачу тебе разом з твоєю Капітоліною у такому от кодлятнику, вишлю на сто перший кілометр. Будеш там до старості років вигрібати гній і робити аборти від механізаторів.

Погроза втратити принади міської цивілізації, здається, подіяла на малу сильніше, ніж морально-етичні повчання, бо вона злякалася по-справжньому і побігла, не озираючись. Я подивився їй услід, коли раптом десь над моєю головою почулися дивні звуки, що нагадували рев голодних тигрів над здобиччю. Було в них стільки непідробного болю і муки, що я навіть здригнувся, а потім розреготався, бо до мене дійшло, що це кращі у галузі разом зі своїми подругами виконують мій наказ стосовно негайного витверезіння.

В кімнаті, яку за життя займав фотограф, був такий самий лад, як і в його лабораторії. Всі речі лежали на своїх місцях – жодного тобі парубоцького гармидеру, – ярлички пральні на постільній білизні було пришито міцно і саме там, де треба. Над тахтою висів великий портрет самого майстра, на протилежній стінці – красивий знімок Лаврських храмів крізь гілки розквітлих вишень. Сюди можна було водити майбутніх доцентів і професорів по інформацію для дисертацій на тему: «Формування морально-етичних засад радянської інтелігенції в епоху науково-технічної революції». Саме на цю тему, бо зовні ніщо не вказувало на оте хобі покійного господаря, що за життя змушувало його час від часу серйозно порушувати трудову дисципліну. Хоча – хто сказав, що причиною його смерті став непогамований статевий потяг?