Текст книги "Короп по-чорнобильськи"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

Янкель знімає з себе лапсердак, чіпляє його на ціпок і голосно каже:

– Гей, ти, там! Зійди з дороги! Бо нас тут двоє, а що два – то не один!

Дуже підозрілий мовчить (що саме по собі вже надто підозріло). Тоді Янкель знімає з голови котелок, одягає його на руку, відставляє вбік і гукає:

– Гей, ти, там! Зійди з дороги! Бо нас тут троє, а що три – то не один!

Знову тиша. Янкель знімає сорочку і вішає її на деревце край стежки.

– Гей, ти, там!…

Одне слово – що чотири, то не один!

В цю мить вітер зігнав з місяця хмару – і стало видно, що великий, мовчазний і підозрілий був усього-на-всього кущем.

Чи то сусіди чули, як Янкель на кущ страху наганяє, чи сам він не втримався і комусь розповів – але як пішов у народ вираз “хоробрий Янкель”, та так і досі ходить.

Часом здається – досить прийти на київський річковий вокзал, взяти квиток на один з чотирьох пароплавів: «Косенко», «Довженко», «Леонтович» чи «Гулак-Артемовський», сісти на нього ввечері – і вранці опинишся у тихому славному містечку Чорнобилі. Чалап-чалап, причалимо до дерев’яного дебаркадера (пристань побудують пізніше), а там уже чекає на пасажирів балагула Арєль зі своєю конячкою, запряженою до… (як би його охарактеризувати?… багатофункціонального, от…) запряженою до такого собі возика, що годиться на всі випадки життя – чи то людей везти, чи то рибу. Чи м’ясо на базар. Куди вам треба? Арєль відвезе. А з першого ж заробленого карбованця зайде до буфету на центральній вулиці (перейменованій у Радянську, але для чорнобилян вона завжди залишалася Корогодською), візьме пляшечку пива і примоститься за столиком у кутку біля фікуса. Люди казатимуть: «Ага, знову Арєль розсівся, як фон-барон!» А він просто думатиме: якого біса його племінники Сруль і Піня поперлися до того Києва? Чи погано їм було в Чорнобилі? Принаймні ніхто не сміявся з їхніх імен. Бо чого сміятися? Сруль – Ісроель, Піня – Пінхас. Зрештою в російській мові теж є слова, котрі на їдиш означають зовсім інше, не дуже гарне. Он начальника називають: дректор, дректор… і ніхто з євреїв не сміється. А племіннички мусили імена змінити. Тепер вони у тому Києві – Петя і Серьожа. Мишугоне! (в Чорнобилі це слово вимовлялося саме так).

А потім підійде до балагули-філософа сусід і почне хвалитися: «Моя Сура така хазяйка, така хазяйка! Глянь, Арєль, вона на базар іде – і панчоху плете! А який вона фіш робить – навіть моя мама такого не робила»…

І ще багато про що варто було би отак посидіти-подумати…

Але він довго не сидітиме. Бо ж ось-ось прийде пароплав з Києва, а на ньому, може, хтось із чорнобилян, котрі вибилися до столиці. Таки є: однокласниця його дочки, Таня Пащенко, вчителева донька, приїхала провідати тата з мамою. І хоча вона вже доросла мати двох дітей, Арєль впізнає її, як впізнає всіх, кого знав дітьми. Ай, красуне моя, дитинко, скаже він, сідай, я тебе відвезу! І повезе, по дорозі розпитуючи про здоров’я батьків і дітей… а за розмовами поверне за звичкою на Паркову, доведеться нагадати йому, що Пащенки після війни переїхали, бо хату на Парковій у війну розбило снарядом, тож тепер живуть вони біля лікарні…

Отоді здавалося, що все це буде вічно: і річка, і пристань, і Арєль на пристані. А зараз – єдине, що спадає на думку, це парафраз відомого поета: не той тепер Чорнобиль, Прип’ять-річка не та. Німці не добили, так свої постаралися.

* * *

Перед Першою Світовою війною у Чорнобилі було дві єврейські общини: хасидська та традиційна. «Традиційні» кепкували з хасидів, їхнього одягу, засмальцованих довжелезних – мало не до пояса – пейсів і любові до танців під музику з будь-якого приводу. Хасиди на те казали: фе! І не звертали увагу на таку дрібноту, як іудеї-ортодокси.

Та коли у серпні 1914 року у волинських лісах заляскали перші постріли великої війни, чорнобильські хасиди, наче змовившись (а хто зна, може й змовившись), миттю зібрали свої бебехи, завантажилися на пароплав, посадили згори свого цадика… і зникли. Виринули вони через кілька років у Палестині. Ортодокси сміялися, переказували один одному все ті ж анекдоти про пейсатих боягузів, бо де ж то фронт, а де тихий Чорнобиль! І навіть коли в 17-му в Петрограді скинули царя, ніхто цим особливо не пройнявся, бо де та Нева, а де Прип’ять. Це ж іще далі, ніж до фронту.

Ідилія закінчилася влітку 1919 року, коли містечко окупував котрийсь із численних тоді напівбандитів, напівотаманів, котрого вітри революції занесли сюди аж з Одеси-мами. «Батько» Струк затримався в Чорнобилі аж на місяць. Проте, й за цей короткий час вони в’їлися в пам’ять місцевих жителів настільки, що коли і вісімдесят років потому наша родичка, чорнобилянка Віра Михайлівна Кругленко, світла їй пам’ять, почала писати історію свого древнього містечка, то їй переповіли чимало і про бандитів, і про самого отамана. Його хлопці регулярно збирали контрибуцію з переляканих обивателів, підробляли старим грабіжницьким ремеслом на великій дорозі. А у вільний від основного заняття час задля розваги топили місцевих євреїв у Прип’яті. Десь у середньому по десять чоловік за день. На круг за місяць вийшло триста безвинно убієнних.

А як вибили Струка з Чорнобиля, то увірвалася до повіту божевільна чекістка на прізвисько Сонька-комісарша зі своїми головорізами. Похапали триста селян – перших, хто під руку втрапив, і втопили у колодязях. Така от – революційна помста.

Тих євреїв, хто вцілів і дожив до серпня 1941-го, закопали живцем у землю нові окупанти. Цього разу – німецькі. Люди, люди, що ви за створіння?

А потім у 1986-му році Чорнобиль обезлюднів остаточно. І тільки й лишилося сліду по місцевих євреях, що довжелезна братська могила з німецької окупації. А на обійсті школи вціліли, та й то випадково, пара могил чорнобильських цадиків, померлих ще в ХІХ столітті. А ще – жменька жартівливих оповісток про їхню мудрість. Наприклад, ось такі:

Колись давно-давно, либонь ще коли правобережна Україна була під Польщею, чорнобильський воєвода, поляк, ясна річ, втомився розбороняти бійки між ортодоксальними юдеями і хасидами. Тому прийняв радикальне рішення: кожна община делегує свого духовного провідника на релігійний диспут, в якому і з’ясується – чиє ж то зверху?

Але! Аби раз і назавжди відохотити бажаючих зробити таку практику традицією, воєвода звелів: тому, хто перший визнає, що чогось не знає, зітнути голову. Жах!

Треба сказати, що на той час рабином чорнобильських хасидів був уже добряче немолодий достойник та на додачу ще й здоров’я мав вутле. Відтак община вирішила виставити замість нього відчайдуха з бажаючих. Ще й нагороду добрячу призначила.

І от – уявіть собі – зголосився місцевий балагула. Може, й предок нашого Арєля. Його зодягли, як належить духовній особі, і привели на диспут. Ортодоксальний рабин, якому за жеребом випало першому відповідати на запитання, помітив підміну (ще б пак!) і єхидно поглядав на псевдоцадика:

– Що означає “єйнені жодеа”? – запитав переодягнений балагула.

– Не знаю, – відповів ортодокс… і власне, відповів правильно. Бо в перекладі з івриту ці два слова означають “не знаю”. Але ж виглядало так, що він не знає відповіді на питання.

Воєвода наказав стратити ортодокса, балагула одержав свою нагороду. Бійки, природно, припинились, але запитання до переможця таки залишилися. Балагулу запросив до себе головуючий кагалу і сказав:

– Слухай, ти що, знав, що треба запитати?

– Та ні, мені просто пощастило. Кілька днів тому я запитав нашого високоповажного рабина, що це за слова такі: “єйнені жодеа”? А він мені сказав: не знаю. От я й подумав: якщо вже наш високоповажаний ребе не знає, то навряд чи це знає отой пархатий.

* * *

Хасид із Чорнобиля емігрував до Америки. І одразу звернув увагу, що місцеве населення якось не дуже доброзичливо споглядає на його традиційні довжелезні пейси і бороду. Тож він негайно подався до нью-йоркського рабина і запитав:

– Ребе, маю потребу поголити бороду. Чи наш Закон це дозволяє?

– Забудь раз і назавжди! І не заїкайся! Наш Закон забороняє торкатися лезом людської шкіри.

– Ребе, а чого ж у такому разі ви поголений?

– Бачиш, сину мій, бо я ні в кого не питав на це дозволу.

* * *

Чорнобильський єврей, який живе через паркан од місцевого цадика, доходить висновку:

– Святі книги пишуть правду. Немає жодної людини без гріха. Але! Є різниця між цадиком і звичайним грішником. Цадик, доки живе, знає, що він грішить, а грішник – доки грішить, знає, що він живе.

* * *

У поїзді здибаються чорнобильський та брацлавський цадики. Ввічливо вітаються, зручно вмощуються і мовчать.

Хасиди, що супроводжують достойників, з нетерпінням чекають, коли ж ті розпочнуть мудру і повчальну бесіду або, ще краще, дискусію.

Але обидва мудреці мовчать.

Нарешті в одного з хасидів уривається терпець:

– Високоповажні ребе! Чого ви мовчите?

Чорнобильський, як старший за віком, відповідає з усмішкою:

– Я знаю все. І він знає все. То про що нам говорити?

Від авторів: допитливий читач одразу впізнає в цьому сюжеті класичний віршик українського пересмішника Степана Руданського. Нічого дивного! Адже поет більшу частину життя прожив на Поділлі. До того ж – неподалік од Брацлава. Почув від місцевих хасидів – і літературно обробив. А може, все було навпаки: склав отакий от жарт, добре знаючи вдачу своїх сусідів-євреїв – і пустив у народ.

Чорнобильський рабин та кілька віруючих виходять із синагоги. Настрій – сама благість, ребе продовжує говорити про щось там божественне і піднесене, коли раптом уриває на півслові і поминає нечистого. Ще б пак! Під самісінькою синагогою стоїть молодий Сруль і, даруйте, лапає християнську дівчину.

– Лайдак! Атеїст! – вибухає ребе. – Побійся Бога! Як ти посмів! Та ще й під час посту.

– Ребе, не робіть ґвалту, – заспокоює Сруль. – Я Бога поважаю. Те, про що ви подумали, ми з цією дівчиною робитимемо після “кучок” (єврейська Паска, – авт.). А зараз ми про це лише домовляємося.

* * *

Взірець красномовства чорнобильського ортодоксального рабина:

– Як пожертву на цвинтар офірувати – так від вас не допросишся. А як дійде до там поховати, так біжите наввипередки!

* * *

Ще один анекдот на тему про одвічне. Небідний чорнобильський єврей звертається до рабина:

– Що ви скажете, ребе, якщо я офірую все своє добро на синагогу, то після смерті я втраплю до раю?

Ребе замислюється, а потім видає:

– Стовідсоткової гарантії дати не можу, але думка цікава. Треба обов’язково спробувати.

* * *

Ми вже зазначали, що слава чорнобильського рабина вийшла за межі не лише самого містечка, а й губернії. Тож або порадитися до пастиря пхалися не тільки свої, місцеві, а й чимало приїжджих. Порадь їм та порадь, а головне – на халяву.

Зрештою одного дня ребе не витримує і вивішує оголошення: “Поради платні. По 10 рублів за дві штуки. Гроші наперед”.

Перший же відвідувач довго крутить носом, врешті решт сплачує і уїдливо зауважує:

– Ребе, вам не здається, що 10 рублів за два запитання – то забагато?

– Здається. А яке ваше друге запитання?

* * *

Один із останніх анекдотів про чорнобильського рабина з’явився, на нашу думку, десь у середині 30-х років минулого століття. Бо саме тоді у великій моді були так звані антирелігійні диспути і гасла на взірець “Комсомолець – на літак!”

Так от – хтось із місцевих єврейців-комсомольців єхидно запитує:

– Ребе, а ваша (???) віра дозволяє у суботу стрибати з парашутом?

Якщо брати до уваги ту обставину, що Талмуд забороняє віруючому юдею в суботу навіть виходити з хати, не кажучи вже про поїхати на аеродром, взяти парашут, сісти в літак і злетіти, то підступність за питаннячка стане очевидною. Але ребе реагує миттєво:

– Стрибати можна. А от розкривати парашут – ні.

Від авторів: ми вже згадували вище, що чорнобильські хасиди, ледь почалася Перша Світова війна, швиденько спакувались і зникли з міста. У зібраннях Горація Сафріна ми знайшли оповістку, котра, як нам здається, проливає світло на обставини цієї таємничої події.

До чорнобильського рабина приходить удова-хасидка і запитує:

– Ребе, кажуть, війна почалася?

– Не кажуть, а почалася. Руський цар з німецьким зчепилися.

– Ой, біда, біда, біда! Це ж мого єдиного сина можуть до війська забрати!

Ребе виголошує монолог:

– Не мороч собі голову завчасно. Послухай мене! І запам’ятовуй. В житті кожного єврея завжди є два виходи з халепи – один кращий, другий гірший. Коли твого сина призвуть до війська, то у нього буде два виходи: або його таки заберуть, або він не пройде медичну комісію. Якщо не пройде – це добре. Якщо ж пройде, то знову є два виходи: або його пошлють на фронт, або прилаштують десь у тилу: щось там охороняти чи лайно з-під поранених у шпиталі виносити. Як втрапить виносити лайно, то це добре. А якщо його пошлють на фронт, то знову є два виходи: його там або поранять, або не поранять. Якщо не поранять, то це дуже добре. А якщо поранять? Знову дві можливості. Якщо легко поранять, то це дуже добре. А якщо важко? Ну що ж, або житиме калікою, або помре. Якщо зостанеться калікою, то це дуже добре. А якщо ж помре, то, знову ж таки – або його поховають на єврейському цвинтарі, або кинуть до спільної могили. Якщо його поховають на єврейському цвинтарі за всіма приписами Закону, то це дуже добре. А от якщо його закопають у спільній ямі, без рабина і без кантора, та ще й так, що його вигребуть і з’їдять собаки – от тоді тільки у нього буде лише один вихід.

Розділ восьмий
Наше вам із Фрейдом

Про непересічний вклад бідолашної єврейської кози в українську сучасну науку ми згадували у передмові. Подейкують навіть, що сам директор Інституту філософії НАН України Мирослав Попович в’їхав у велику науку верхи на цьому бідолашному створінні, котре в незрозумілий спосіб змінювало стать на заздрість нинішнім трансвеститам.

Але задля об’єктивності наголосимо, що задовго до Поповича справді науковий глибокий аналіз єврейського гумору зробив славетний Зиґмунд Фрейд. Ще в 1905-му році у своїй книзі “Дотепність і її ставлення до підсвідомого” батько психоаналізу чітко визначив, чим відрізняються власне єврейські анекдоти від анекдотів про євреїв:

· Саме на ґрунті єврейського народного життя виросла велика кількість дотепних жартів… Це історії, створені євреями і спрямовані проти своєрідності єврейського характеру. Що ж до дотепів, створених неєвреями про євреїв, то в переважній більшості примітивні жарти, побудовані на приниженні єврея як особистості.

Зазначимо, як кажуть науковці, на маргінесі, що свідоме приниження інших народів є, на жаль, характерною домінантою так званого радянського гумору. Згадаймо незугарні дотепи щодо чукчів, “хахлов”, вірменського радіо та “ліц кавказской национальності”.

Але повернемося до наших євреїв, конкретно – до Зигмунда Фрейда. У за цитованій монографії він наводить не просто єврейський гумор, а анекдоти, створені в єврейських містечках Галичини, Буковини та Прикарпаття. Тож не дивно, що в них ми зустріли наших із Горацієм Сафріним спільних знайомих.

Ось коротка антологія єврейського гумору, укладена Зиґмундом Фрейдом.

Переважна більшість анекдотів, що зацікавила знаного психоаналітика, присвячена шадхенам, себто, сватам. Маються на увазі не ті, котрі родичі через молодят, а ті, котрі облаштовують знайомство, сватання і все, чому за ним належить бути. За єврейською традицією цю почесну, складну і відповідальну, а відтак небезпечну місію виконують чоловіки.

Отже, маестро, вріжте, будь ласка, марш Мендельсона!

Молодий єврей запитує у свата, чи є у запропонованої ним нареченої батьки. Сват відповідає миттю:

– Напівсирота. Матір при здоров’ї, а от батька серед живих немає.

Вже на весіллі з’ясовується, що тесть живісінький, та от придибенція: сидить у в’язниці і незабаром має вийти на волю. Ошуканий жених бере свата за петельки:

– Ти мені сказав, що вона напівсирота, що батька немає в живих!…

– Ну, сказав. То й що? Хіба це життя – у в’язниці?

* * *

Шадхен пропонує молодому амбітному єврею кандидатку в наречені, але той крутить носом:

– Теща мені не подобається. Єхидна і дурна на додачу.

– Юначе, ви на кому женитеся – на тещі чи на її дочці?

– На дочці, але вона ж не така молода, як ви казали і на додачу некрасива.

– Це нічого, що вона немолода і страшненька. Не буде вам зраджувати.

– Та й посагу там, виявляється, як кіт наплакав.

– Хто сказав про посаг? Ви на баришні одружуєтеся, чи на грошах? Ви мені що замовляли? Баришню. От і беріть.

Ошуканий кандидат вдається до найвагомішого аргументу:

– Так вона ж на додачу ще й горбата!

– А ви що хотіли? Щоб у вашої нареченої не було жодного недоліку?

* * *

Шадхен привів із собою для переговорів про наречену помічника, котрий має підтверджувати в якості об’єктивного свідка все, що скаже сват.

– Вона струнка, мов ялинка, – починає шадхен.

– Як ялинка! – підтверджує помічник.

– У неї такі очі, такі очі!… Це треба бачити.

– Ах, які очі, які очі!

– А яка вона освічена – інші їй не рівня.

– Така, освічена, така освічена!

– Щоправда, є один м-а-анюсінький недолік, – признається сват. – у неї невеличкий такий горбик.

– Що значить – невеличкий? – обурюється помічник? – Отакий-о горб!

Від авторів – зверніть увагу: сама конструкція цього анекдоту фактично повторює схему сюжету з української літературної класики. Ну просто вам “Підбрехач” Квітки-Основ’яненка у єврейському варіанті. Але про це своєрідне взаємопроникнення культур ми вже згадували.

Відповідальний момент: шадхен приводить молодого єврея на оглядини в хату до майбутніх родичів. На чільному місці в кімнаті стоїть засклена шафа зі срібним начинням. Сват радісно вигукує:

– Дивіться сюди! Ви мене питали, чи це багата родина – ось вам відповідь!

Молодий чоловік вагається:

– А може вони все це взяли напрокат аби справити на мене враження?

– Ну що ви таке подумали, юначе, – обурюється шадхен, – ви не знаєте цих людей! Їм не те що срібла – їм ламаної виделки ніхто не позичить!

* * *

Жених неприємно вражений оглядинами і тут-таки відводить шадхена у куток кімнати аби заявити претензії:

– Куди ви мене привели? Вона ж бридка, вона ж стара, вона ж зизоока і на додачу підсліпувата! І половини зубів немає!

– Вам не обов’язково про це шепотіти мені на вухо, – перебиває шадхен. – Говоріть нормально, бо вона глуха на додачу.

Від авторів – у чорнобильській версії цього анекдоту фінал дещо інший:

– Ха! – вигукує шадхен, – ви ще не чули, як вона кашляє!

Природно, що Зиґмунд Фрейд не міг оминути у своєму дослідженні таку колоритну фігуру, як рабин із Хелма:

Хелмський ребе зі своїми учнями молиться у синагозі. Раптом він обриває молитву і видає розпачливий зойк. На запитання, що сталося, повідомляє:

– Щойно у Львові помер головний рабин. Будемо сумувати і оплакувати.

Кілька днів хелмські євреї сумують і оплакують покійного. Аж тут випадково прибивається до міста єврей зі Львова. Природно, всі кидаються розпитувати, як помер славетний ребе, на що хворів і чи довго мучився.

– Тю на вас! – вигукує шокований львів’янин. – Наш ребе живий і здоровий, дай Боже кожному! Хто вам таку дурню сказав?

Хелмська община кидається до свого душепастиря:

– Ребе, ви сказали, що львівський рабин помер, а він живий! Це ж велика ганьба перед гоями!

– То нічого, – втішає ребе. – Головне, що я з Хелма побачив, що робиться у львівській синагозі. Хіба це не чудо? А те, що я чогось там не додивився, так то дрібниця.

* * *

Характерна особливість життя євреїв Австро-Угорської Імперії на відміну від Росії: юдейські піддані цісаря Франца Йосипа мали право, не вихрещуючись, здобути офіцерське звання. Відтак чимало австрійських, угорських, галицьких та буковинських євреїв зголошувалися до служби добровільно.

Іцик записався в артилерію. Невдовзі його безпосередній командир відчув різницю між особливостями єврейської ментальності і вимогами армійського статуту.

– Іцику, чому гармата не блищить, як у кота, самі знаєте, що?

– А чому вона повинна блищати, пане лейтенанте?

– А ви що – не читали статуту?

– А де я мав прочитати, що його треба читати?

– А вам хіба не пояснював фельдфебель?

– А ви самі робите те, що вам наказує фельдфебель?

– А ви хіба не знаєте, що в армії молодший виконує накази старшого?

– А звідки я знаю, який у вас рік народження, пане лейтенант? Може якраз я старший?

Нарешті втомлений лейтенант зовсім по-цивільному бере Іцика під лікоть, відводить його подалі від решти вояків і каже:

– Іцику, нам ти, звичайно, не підходиш. Але я дам тобі пораду: купи собі гармату і заробляй на життя самостійно.

Від авторів: характерно, що доктор Фрейд делікатно оминає одну суттєву подробицю з зацитованого ним анекдоту про Іцика-артилериста. От скажіть, шановні читачі, хто був за національністю бідолаха-лейтенант? Підказуємо – який іще народ має генетичну звичку відповідати запитанням на запитання? Так ото ж…

Окрім шадхенів почесне місце у колекції єврейських анекдотів, відібраних Зиґмундом Фрейдом, займають… от одразу навіть і не скажеш, як їх правильно по-сучасному назвати, цих людей. Бо як не крути, а займалися вони відвертим жебрацтвом. Однак називали себе “прохачами”. На відміну від православних жебраків і старців єврейські “прохачі” не побиралися на паперті або на весіллях чи похоронах. Вони вициндрювали гроші – і то чималенькі – у своїх багатих сородичів. Заходив такий “прохач” до купця другої чи першої гільдії або банкіра – і одразу тиснув на психіку: “Ну хіба порядний єврей не повинен допомогти своєму бідному єдиновірцю?”

Мало в кого вистачало мужності відповісти нахабі: якщо ти бідний, то ти неправильний єврей. Для особливо непоступливих “прохач” завжди тримав у загашнику “рекомендаційного листа”, звичайно ж підробленого, від віденського барона Ротшильда або цадика любавицьких хасидів. Від такого нахабства аргумент “якщо тобі Ротшильд не допоміг, то чому маю допомагати я?” якось застрявав у горлі.

Отже – анекдоти про єврейських жебраків, перепрошуємо, прохачів. Необхідне уточнення: у Києві вони, як правило, отиралися навколо чи не найбагатшого в Російській Імперії фабриканта Бродського. Він був людиною не тільки кмітливою, а й допитливою, проте надмірна доброта зробила і його героєм єврейського фольклору.

Один професійний “прохач”, посилаючись на те, що й він сам, і його сім’я помирають з голоду, таки спромігся видурити у Бродського чималу суму грошей. За годину благодійник заходить до найдорожчого у Києві ресторану – і що ж він бачить? Отой “бідний і голодний” сидить за столиком і навертає червону ікру ложкою.

Обурений до глибини душі Бродський вигукує:

– Так от, виявляється, для чого знадобилися мої гроші!

“Прохач” у свою чергу теж обурюється:

– Я на вас дивуюся! Коли у мене не було грошей, я не міг їсти ікру ложкою. Тепер, коли гроші у мене є, то я, по вашому, теж не повинен цього робити? То може ви мені скажете, пане Бродський, коли ж, власне, я можу їсти ікру ложкою?

* * *

До Бродського з’являється черговий “прохач”, який удає з себе смертельно хворого і навіть показує якусь довідку – начебто від популярного у Києві доктора Караваєва. Мовляв, тільки відома всім доброта пана Бродського і лікування на курорті можуть врятувати життя чесного молодого єврея.

Розчулений Бродський лізе в шухляду по гроші і водночас запитує:

– Де, до речі, збираєтеся лікуватися?

– Як де? Звичайно, на французькій Рів’єрі.

– А що-небудь ближче вас не влаштує? Приміром, Одеса? Там теж непогані курорти. І на круг дешевше вийде.

– Як ви могли про це навіть заїкнутися, пане Бродський! Які можуть бути розмови про економію, коли йдеться про здоров’я?

* * *

Два відомих єврейських “прохачі” зустрічаються на вулиці і один із них радісно вигукує:

– Колего! Я чув, ви дочку заміж видали. Поздоровляю, така радість!

– Ой, яка там радість… Я на цьому шлюбі фактично розорився. Зять заломив такий посаг, такий посаг!

– І що ви дали за дочкою?

– Ой вей, вей! Половину Межигірської і весь Нижній вал.

Від авторів: згадані вулиці – якраз центр київського Подолу. Саме на них до революції жили якщо не найбагатші, то дуже заможні євреї.

Професійний жебрак наближається до дверей особняка Бродського і натикається на свого колегу, котрий виходить з тих дверей:

– Раджу сьогодні не потикатися! Бродський не в настрої! Більше рубля нікому не подає.

– Як це – не потикатися? Чого раптом я повинен подарувати йому бодай рубля? Він мені що-небудь коли-небудь подарував?

Від авторів: звісно, у єврейському фольклорі набагато більше анекдотів про любителів жити чужим коштом, аніж їх навів у своїй монографій Фрейд. От приміром, така класична оповістка з нашого зібрання:

До мільйонера Бродського приходить єврейський жебрак. Саме жебрак, а не прохач, це суттєво. Бо всі ці “бідні й голодні родичі” або добрі знайомі давно забутих знайомих допускалися безпосередньо до особи благодійника. А жебраків – як нижчих за рангом – швейцар одразу спрямовував на кухню.

Так ото ж, один такий жебрак якось прослизнув непоміченим до самого кабінету Бродського. Той одразу здійняв крик:

– Ти що, не знаєш – у моєму домі подають не далі кухні! Якого біса ти приперся до кабінету?

– Пане Бродський, ви заробляєте на цукрі. Я на жебрацтві. Я не вчу вас, як продавати ваш товар. То хто вам дав право вчити мене, як треба жебрати?

Які ж анекдоти Зиґмунд Фрейд вважав класичними взірцями фольклорної творчості свого народу? Їх два. Фрейд не просто наголосив, що це, на його думку, найкращі жарти, а й виділив їх у своїй монографії спеціальним шрифтом. Зробимо й ми так.

Абрам позичив у Боруха мідний таз аби варити варення. Після того, як зварив і повернув, Борух потяг його до рабинського суду. Мовляв, Абрам позичав у нього цілий таз, а повернув дірявий.

Абрам з почуттям безневинно ображеної гідності пояснює:

– По-перше, я взагалі не позичав таз у Боруха. По-друге, коли я його у Боруха позичив, то ця дірка там уже була. А по-третє, я повернув Боруху цього таза цілісіньким!

* * *

Двоє знайомих євреїв здибаються на пероні вокзалу:

– Рабинович, ви кудись їдете?

– Я їду до Одеси.

– Рабинович, ви мені кажете, що їдете до Одеси, аби я подумав, що ви їдете не до Одеси. Але ж ви таки їдете до Одеси, то навіщо ви мені брешете?

Зиґмунд Фрейд саме щодо цього анекдоту зауважив, що він примушує замислитися над глибинною філософською проблемою. Що є правда – те, що говоримо ми самі чи те, що від нас хочуть почути інші?…

Ми вже згадували про те, що до єврейського фольклору окрім класичних анекдотів незмінно входять історії, котрі насправді траплялися з євреями – відомими і не дуже. Кілька з них цитує у своєму дослідженні і Зиґмунд Фрейд.

Престарілий цісар Франц Йосип Перший інспектує військовий гарнізон у Станіславі. Серед місцевих офіцерів йому впадає в око вояк, виразно схожий на нього самого. Монарх запитує:

– Прізвище?

– Надпоручник Рабинович!

– Дивно… скажіть, а ваша матінка в молодості не працювала у моїй зимовій резиденції у Відні?

– Аж ніяк, ваша величність! Але мій тато працював!

* * *

Ще одна реальна історія, жертвою якої став все той же Франц Йосип. Якогось дня згідно етикету він виявив милість до пацієнтів віденського шпиталю для бідних. Лібералізм імператора зайшов так далеко, що він побажав бути присутнім на операції, яку проводив молодий єврей-хірург.

Лікар ампутував якомусь нещасному ногу професійно і швидко. Франц Йосип зааплодував і вигукнув:

– Браво, доктор, браво!

Хірург вклонився і ввічливо запитав:

– Дозволите відрізати на біс і другу ногу?

А цей анекдот із серії про шадхенів Фрейд вважав найдотепнішим:

Під час оглядин нареченої з’ясовується, що у неї одна нога коротша. А тому вона сильно кульгає. Природно, що винен в усьому шадхен. Однак, вислухавши всі гнівні претензії на свою адресу, він незворушно відповідає:

– Ви не праві. Ну припустимо, знайшов би я вам баришню з нормальними однаковими ногами. І що?

– Я б на ній одружився!

– І що б ви мали? Ви б жодної хвилини не переставали потерпати від думки, що одного нещасного дня ваша дружина таки впаде, зламає собі ногу і кульгатиме решту життя. І на додачу: крики, стогони, видатки на доктора! Ой! А якщо ви одружитеся на цій дівчині, то таких проблем не буде. Бо ви одержите готове нещастя.