Текст книги "Короп по-чорнобильськи"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

Розділ сьомий
Жарти славетних… і не дуже

«Краще бути осміяним, аніж присоромленим».

Єврейська мудрість із зібрання Нодара Джинджихашвілі

Поклавши руку на серце, автори щиро визнають: у більшості випадків неможливо розрізнити, коли знамениті люди жартували насправді, а коли це були вигадки їхніх сучасників. «Сиділи ми оце вчора в ресторані з нашим славетним Н. І коли подали страсбурзький паштет, він сказав…». А потім уїдливі біографи з’ясовують, що гордість нації того дня не міг сидіти в тому ресторані, бо по-перше, був вегетаріанцем і харчувався виключно вдома, а по-друге, на той час перебував на іншому континенті, бо в Америці. І нарешті, славетний Н. навіть не підозрював про існування вищезгаданого оповідача.

Але – нехай буде, як люди хочуть…

Вождь російської революції Лев Давидович Троцький, як відомо, від народження носив прізвище Бронштейн. Він, до речі, наш земляк. Його тато колись купив на Елисаветградщині хутірець у полковника Яновського, далекого родича матері Миколи Васильовича Гоголя. Свій революційний псевдонім юний Льова позичив у надзирателя одеської в’язниці, в’їдливого служаки-зануди. Ідея, погодьтеся, була непогана. І молодий революціонер не раз реготав до сліз, уявляючи, як царського сатрапа раз-по-раз тягають до жандармерії і там грізно випитують: «А отой відомий Троцький, котрий проти царя – то не ваш родич?»

На жаль для Троцького і на щастя для сатрапа до сімнадцятого року Лев Давидович у Росії був не таким уже й відомим. Можна сказати, навіть обмежено відомим. В усякому разі, ті, хто знав про нього, могли вільно розміститися в середній цюріхській пивничці, де постійно збиралися російські політемігранти.

І після сімнадцятого року надзирателю Троцькому обійшлося. Ніхто не думав зводити з ним порахунки за минуле, бо з’ясувалося, що новій владі конче необхідні і в’язниці, і професійні тюремники. Більше того – той Троцький, котрий одеський, зробив у перші роки радянської влади непогану кар’єру, натякаючи, що він родич того Троцького, котрий вождь.

Все хороше має паскудну звичку колись закінчуватися. Це тільки неприємності не переводяться. Гримнуло над головою одесита тоді, коли однофамільця потурили з вождів, з роботи, з партії і нарешті – силоміць випхали за кордон. І, що найгірше, розпочалися судові процеси над «троцькістсько-зіновіївською бандою та їхніми поплічниками». На одеського Троцького нарешті почали позирати косо – і він не витримав. Побіг до загсу і замінив своє контрреволюційне прізвище на стовідсотково радянське – Красноармєйський.

Ну, взяв би він прізвище Іванов, Петренко чи Бронштейн, то може б і минулося. Але тут якраз загси перейшли у відання НКВС. І нове начальство активно включилось у пошуки замаскованих ворогів народу.

«Червоне колесо» крутилось, аж кров по стінах летіла. Старі в’язниці були переповнені, терміново відривали нові в колишніх монастирях, на безкраїх просторах виростали численні «зони», а людей все хапали і хапали. Одного дня звернули увагу і на власника чудернацького прізвища Красноармєйський. Вхопили, притягли, запхали в камеру, а потім – на допит.

– Ваше прізвище?

– Красноармєйский.

– Ваше справжнє прізвище?

– Та кажу ж – Красноармєйский.

– Ти нам, контрреволюційна морда, баки не забивай. Коли ти народився, червоної армії, як і Жовтневої революції, ще не було.

– Ну, Троцький я… був…

– Родич?

– Однофамілець.

– Бреши більше. Був би однофамілець – прізвища б не міняв. Он у нас замначальника НКВС – Романов! І нічого. Недавно орден одержав.

Якщо ви вважаєте, що гумор ситуації саме в цьому, то помиляєтесь. Які смішки, коли людині «вища міра» – розстріл світить! Трагікомізм полягав у іншому. Слідом за Красноармєйським-Троцьким до слідчого притягають наступного заарештованого.

– Прізвище?

– Бронштейн.

Сказав – і мовчить. І весь труситься. Бо він якраз не однофамілець Лева Давидовича, а родич. Однак, чи то слідчий не знав усіх тонкощів біографії головного ворога народу, чи то просто втомився, вибиваючи щиросердне визнання з колишнього надзирателя, але факт є фактом. Він не став заглиблюватись у родовід Бронштейна і лише запитав:

– За що взяли?

– А я знаю? – щиро відповів родич.

– Зате радянські чекісти знають усе, – заспокоїв його слідчий.

Фінал: Красноармєйського розстріляли за те, що, будучи родичем Троцького, він зі злочинними намірами приховав своє справжнє прізвище.

А Бронштейн відбувся переляком.

* * *

Ходили в ті часи поміж єврейського народу кілька анекдотів у тему. Оскільки за них можна було заробити, як мінімум, п’ять років, то розповідали пошепки. Але розповідали.

Річ у тім, що серед «ворогів народу» було чимало євреїв. Скажімо, той же Єнох Гершонович Ієгуда (Ягода), нарком НКВС, та його заступники Янкель-Шевель Саулович Агранов і Марк Ісаєвич Гай. Двоє останніх, до речі, були реабілітовані. З-поміж розстріляних високопоставлених чекістів фігурував і такий собі Фельдман. Звідси й перший анекдот.

Викликають єврея до відділу кадрів. І одразу, з порогу:

– Слухайте, Фельдман, отой Фельдман, про котрого пишуть, що він ворог народу, то не ваш родич?

– Про що ви кажете! Боже борони, навіть не однофамілець!

* * *

Телефонна розмова:

– А можна товариша Дортмана?

– Його немає.

– На роботі?

– Ні.

– У відрядженні?

– Ні.

– У відпустці?

– Ні.

– Хворий?

– …ні.

– Я вас правильно зрозумів?

– Так.

* * *

І нарешті – класика.

– Ви знаєте Рабиновича?

– Це того, що живе навпроти в’язниці?

– Так, але тепер він живе навпроти власного дому.

Один із наших земляків, бо родом із Одеси, журналіст і драматург Матвій Грінберг (псевдонім – Грін) відсидів у радянських таборах 18 років. Узяли його десь після Єжова, тобто, коли основний потік репресованих дещо спав. У далекому Магадані Мотя Грінберг на своє здивування здибав знайомого: старого одеського бухгалтера, котрий за власними словами, сів по-чесному, бо за розтрату. От він і запитав у інтелігента Грінберга:

– Мотю, шановний, оце сиджу я тут, сиджу вже не перший рік і дивлюсь, як з кожним новим етапом самі вороги народу прибувають. Слухайте, що це за народ у нас такий, що у нього стільки ворогів?

* * *

Саме Моті Грінбергу, він же Матвій Грін, приписують авторство найславетнішого в історії ГУЛАГу розіграшу, або, як зараз кажуть, приколу. У 1948 році у цій зловісній табірній імперії почалося велике переселення ворогів народу. Мало не щодня прибували ешелони “гітлерівських посібників”, “українських буржуазних націоналістів”, членів сімей “зрадників Батьківщини” та інших викреслених із щасливого радянського суспільства, котре прокидалося вранці під бадьорі співи по радіо: “Эх, хорошо в стране советской жить…”

Врешті сталося те, що мусило статися – на черговому етапі десь загубилася особова справа зека Матвія Грінберга. Задрочений оперуповноважений МДБ, він же, згідно табірного жаргону, “кум”, все ж таки видивився з номеру в’язня, пришитого на грудях, коліні, спині і шапці, що перед ним не якесь там свіже “шобло”, себто новенький, а вважайте, заслужений ветеран “зони”. Тому він махнув рукою на приписи і сказав:

– Х… з ними, з документами. Запишемо зі слів. Хвамілія?

– Шекспір, – несподівано для самого себе ляпнув Мотя Грінберг.

– Англієць, значить, – не здивувавшись, підсумував опер, – Шпигун?

– Та ні, я вроді як по п’ятдесят сьомій (славетна стаття про контрреволюційну і антирадянську діяльність, котра мала чи не сто підпунктів).

– Ну, п’ятдесят сьома, так п’ятдесят сьома, – не став заперечувати “кум”. – Звать як?

– Вільям, – гнув далі своє Грінберг.

– А по батькові?

Зек Грінберг знахабнів остаточно.

– А у нас, у англійців, по батькові немає. Тільки ім’я і прізвище.

– Ну добре, – погодився “кум”, – соціальне походження у тебе яке?

– Драматург. П’єси пишу.

– Ти диви! Ну чистісінький тобі Максим Горький!… Ну, йди. А, ні, стій! Ти дуже вчасно приїхав. Ось-о у мене бомага лежить з міністерства: влаштувати конкурс табірної самодіяльності до тридцятиріччя ВЧК-НКВС-МДБ. П’єсу написати зможеш?

– А про що, громадянин начальник?

– Про органи.

– А це про которі? Дихання, травлення чи внутрішньої секреції?

– Ідіот! Про наші! Которі щит і меч… Тільки щоб без баб, бо у нас чоловічий табір. І щоб не більше години, бо комісія втомиться. І так чоловік на п’ять-шість, а то знаю я вас, філонів. Працювать буде нікому, всі в актори подадуться. То що, берешся, Шекспір?

– Ну, це як сказать, громадянин начальник. З такими обмеженнями… не знаю, не знаю.

– Так ти що, ніколи п’єс не писав?

– Та ні, писав.

– І де їх показували?

– Та в основному в театрі “Глобус” в Лондоні, – сказав щирісіньку правду “Шекспір”.

Після тривалої торгівлі зійшлися на тому, що драматурга звільняють від усіх видів робіт, включно з прибиранням території, забезпечують йому небачений для політичних в’язнів госпітальний режим та ще й окрему палату з посиленим харчуванням. Грінберг корчив із себе Шекспіра десь зо два місяці. Найсмішніше, що він не збрехав, подавши себе за драматурга, бо за радянських часів до цієї професії належали не лише поважані автори п’єс для академічних театрів, а й так звані текстовики, що писали репризи для естрадних акторів. Саме до останніх і належав Мотя Грін. Халява закінчилася несподівано. До табору прибула комісія з Москви для перевірки культурно-просвітницької роботи серед зеків. Придурок “кум” негайно ляпнув, що у них є свій драматург на прізвище Вільям Шекспір, котрий якраз закінчує роботу над п’єсою про щит і меч. Серед членів трапився хтось начитаніший, аніж нещасний опер. В результаті з “кума” здерли зірочки і послали дослужувати на вишку, а “Шекспіра” під веселий регіт усього табору спровадили, як героя, до загального бараку.

* * *

Напевне саме почуття гумору допомогло Матвію Гріну дожити спочатку до амністії, а невдовзі і до реабілітації. Та от дивина – випустили, реабілітували, очистили, так би мовити, чесне ім’я, а в Спілці письменників не відновили. І до новоствореної Спілки журналістів чомусь не поспішали брати. Довелося заробляти на життя у такій суто радянській структурі як “Комітет драматургів”. Саме там працювали літературними чорноробами такі ж, як Мотя Грінберг, “жертви п’ятої графи”.

Коротенька історія з того часу, записана нині популярним російським гумористом Леонідом Французовим.

Комітет драматургів зібрався на звітно-виборну конференцію. Висувають кандидатів у члени бюро. Себто, керівництво організації. Хтось із залу вигукує:

– Я пропоную Ленську! Запишіть до списку Ленську!

Такий собі Зілов, що заробляв на рецензіях і анонсах фільмів, голосно перепитує:

– А хто така Ленська?

Матвій Грін сплескує руками:

– Як!? Ви не знаєте, хто така Ленська? Всі знають, хто така Ленська. Це ж її брата застрелив Євгеній Онєгін.

* * *

Важко сказати, чому в наші часи скромне єврейське прізвище Рабинович асоціюється виключно з героєм псевдоєврейських анекдотів. Несповідимі шляхи антисемітської логіки. Що він їм зробив, той Рабинович? Хоча, здогадуємося. Адже прізвище найславетнішого єврея, котрий наприкінці ХІХ– на початку ХХ століття жив і творив в Україні було саме Рабинович. Ми знаємо, як письменника Шолом-Алейхема. Чому б і ні? Є ж серед українців прізвище Добридень. Так ото ж воно і є, тільки на івриті.

Розповідають, що Шолом-Алейхем узяв собі за дружину дівчину з міста Хелма. Таку собі Годл, дочку Елімелеха. Він, звичайно, знав про особливості інтелекту тамтешніх мешканців, але що вдієш, як від кохання навіть письменники втрачають гостроту зору.

Одного дня Шолом-Алейхем мав кудись поїхати у справах. Тому суворо попередив молоду дружину, аби у його відсутність не здумала прибирати в його кабінеті, а особливо – на робочому столі.

Вертається письменник додому, заходить до кабінету і ледь не втрачає свідомість: на столі замість закінченого напередодні рукопису книги лежить стос чистого паперу. Він зривається на крик:

– Що ти наробила! Я ж тобі сказав нічого не чіпати!

– Ти що, за дурну мене тримаєш? – обурилася дружина. – Я жодного чистого листочка не чіпала. Викинула тільки пописані – бо нащо вже вони тобі?

* * *

І ще про дружину Шолом-Алейхема. Якось він надовго поїхав у справах до Санкт-Петербургу. На додачу, на зворотному шляху мав ще завернути до Вільна. Склалося так, що в останню хвилину маршрут довелося змінити: відпала потреба у вояжі до литовської столиці. Тому перед поверненням до Дубна, де тоді жило подружжя, письменник дав телеграму. Телеграфні повідомлення у російській імперії, природно, приймались і передавалися «на великом и могучем», з яким у Шолом-Алейхема на той час були проблеми. Відтак звістка, що глава сімейства їде додому навпрошки, нікуди не завертаючи, в оригіналі виглядала так: «Еду ровно домой. Встречай на вокзале детьми».

Дружина зустрічала. На вокзалі. З дітьми. Пізно ввечері, до речі. Але… не в Дубно, а в Рівному. З одного боку – це не так уже й далеко, а з іншого – не так уже й близько. А головне – візник за дезінформацію здер подвійну оплату.

Вражений Шолом-Алейхем вичитував своїй дружині:

– Ну, ти подумала б своєю головою: якого дідька мені їхати до Рівного, коли у мене там немає ніяких справ?

Відповідь Годл Елімелехівни була вражаюче філософська:

– А я знаю? З тебе станеться…

* * *

В останні роки свого життя Шолом-Алейхем з гумором згадував історію зі своїм першим романом. Натхненний біблейською «Піснею пісень» царя Соломона, молодий Шолом Менахемович Рабинович вирішив, що цей твір буде по-перше – великий, а по-друге – виключно алегоричний.

Коли титанічна робота була завершена, молодий автор вирішив ознайомити з нею самого Менделе Мойхера-Сфорема, живого класика єврейської літератури на їдиш. «Дідуньо», як ніжно звали його молоді сучасники, жив і творив на той час у Бердичеві, який у своїх новелах іменував містом Придурськом. Що ж до майбутньої слави єврейської культури Шолом-Алейхема, то він на цей час разом із сім’єю відпочивав в Одесі на орендованій дачі. Яким чином молодий талант замість поїхати до живого класика в Бердичів, умовив старого влітку, в спеку, поїздом прителіпатися до Одеси – історія замовчує. Але той прибув. Після безсонної ночі, бо в маленького Мойше Рабиновича якраз різалися зубки і він позбавив спокою всіх до ранку, господар посадив високого гостя на веранді і, шануючи його вік, почав сам читати йому товстелезний рукопис. Знаючи, що Мойхер-Сфорем недочуває, він не стільки читав, скільки викрикував текст. На додачу, маленький Мойшик уже не скиглив, а успішно перекрикував тата.

Треба віддати належне легендарному бердичівському самітнику. Дідуньо витримав аж шість годин цієї какофонії. Потім, дочекавшись паузи, ніжно взяв молодого письменника за руку і лагідно сказав:

– Шльомо, послухайте, я вимушений вас перервати. Як ви вважаєте, у вас на кухні вже готують обід?

Засоромлений господар ляпнув себе по лобі:

– Напевне, так! Вибачайте, я ж забув, що ви навіть не снідали. Зараз я скажу аби вам терміново принесли що-небудь перекусити, доки буде готове гаряче.

– Гаряче? Перекусити? Боже сохрани! Я тільки хотів би знати, чи вже розпалили плиту.

– Плиту? Напевне ж розпалили.

– Ну, якщо розпалили, то зробіть мені ласку: киньте оцю вашу писанину у вогонь – і то негайно. Бо по-перше алегорія – це не ваш жанр, а по-друге… це нікуди не годиться.

І він повторив:

– Нікуди!

* * *

Ставлення до смерті у євреїв, а особливо – у освічених євреїв, своєрідне. І немає, либонь, аналогів серед інших народів Європи. Напевне, причиною тут їхня історія, встелена кістками предків – від часів прадавніх і до найновітніших. Інші б вдарились або в чорну містику, або ж у ще чорнішу п’янь. А от народ Ізраїлів розглядає цю трагічну проблему і досить іронічному ракурсі.

Жартувати з власної смерті – то, погодьтеся, вдається не кожному. Останніми словами Шолом-Алейхема, котрий помирав від діабету, було:

– Нормальний єврейський письменник повинен сконати від голоду. А я помираю від спраги…

А коли розкрили і прочитали заповіт письменника, то знайшли там наполегливу вимогу приблизно такого змісту: щороку в день його смерті найближчі родичі мають читати над могилою поминальну молитву. Але якщо у них немає бажання це робити, то необов’язково вибиратися на кладовище. Достатньо сісти за столом і в теплій компанії або почитати щось із його веселих оповідань, або просто пригадати всі ті кумедні випадки, які з ним траплялися. Закінчувалося це прохання наступною фразою: «І взагалі – нехай ім’я моє краще буде пом’януте зі сміхом, аніж не пом’януте зовсім».

* * *

У довоєнному Львові особливо уїдливим стилем спілкування відзначався поет, перекладач і журналіст у одній особі Артур Зісман, котрий увійшов до історії під своїм псевдонімом Бруно Ясенський.

Львівська критика не поминала “незлим тихим словом” жодної публікації Зісмана-Ясенського – чи то йшлося про вірші, чи то про публіцистику і навіть переклади. Особливо відзначалася газета “Львівський кур’єр”. І от одного дня шеф-редактор цього видання одержав наступну телеграму від Бруно, котрий Артур:

“Вельмишановний колего! Сиджу, власне, у затишному місці, куди навіть царі пішки ходять, і маю перед собою вашу газету з вашою рецензією. За хвилину матиму її під собою”.

Від авторів: гарно жартувалося, та кепсько закінчилося. З Польщі Зісмана-Ясенського вигнали – саме за його публіцистику. З Німеччини, куди він перебрався, попросили ще швидше. Французи, котрих він вшанував своєю появою, віддали жартівника до суду. Тоді Зісман-Ясенський терміново оголосив себе стовідсотковим комуністом і радянське посольство в Парижі витягло його з буцегарні та урочисто відтранспортувало до СРСР.

На четвертій за рахунком батьківщині товариш Бруно без зайвої скромності дав собі таку поетичну характеристику:

«Певец коммунизма грядущих идей, восславивший дней наших великолепье».

Однак у радянських чекістів чомусь була інша думка щодо творчого доробку Артура Зісмана. Його заарештували в 1937-му році, звинуватили у шпигунстві на користь польської, німецької і французької розвідок, а також у глибоко прихованому троцькізмі – і розстріляли. У повоєнній комуністичній Польщі Бруно Ясенського записали у класики польської (?) літератури. У сучасному польському Інтернеті нам вдалося відшукати лише одне-єдине посилання на зацитовану вище історію з газетою “Львівський кур’єр”.

* * *

Ще один шкіцик з життя єврейської інтелігенції на західних теренах України до 1939-го року.

Єврейський поет Бер Горовіц мав своїх шанувальників, проте ніколи не мав достатньо грошей. Відтак він вирішив заробити ще й на малярстві. І написав портрет не когось там, а мера міста Станіслава. Коли робота була закінчена, міський голова видав рецензію:

– Якби не ордени, то я би сам себе не впізнав.

* * *

Вічна для всіх цивілізованих народів тема “поет і видавець”. Ще одна знакова особистість довоєнної Галичини – літератор і перекладач з івриту Давид Фрішман дискутує зі своїм видавцем. Раптом обриває розмову та іронічно всміхається.

– Охоче дав би пану Фрішману двадцять злотих, – каже видавець, – аби він тільки сказав, про що він зараз подумав.

– Те, про що я зараз подумав, і ламаного гроша не варте.

– Тобто?

– Про вас.

* * *

Був такий собі добряче призабутий революціонер і пролетарський поет Морис Вінчевський. Він любив їздити єврейськими містечками аби збудити революційну самосвідомість єдиновірців.

І от десь на початку ХХ століття з’явився він у Бердичеві і одразу ж таки, на вокзалі підняв голос протесту проти єврейських погромів:

– Годинник історії зупинився! – кілька разів виголосив революціонер.

Назавтра з самого ранку до готелю, де ночував товариш Вінчевський, з’явився незнайомий йому старий єврей.

– Ви знаєте, я вчора теж був на вокзалі. Слухайте, яка промова! Яка промова! Я не пропустив жодного вашого слова. Але я так зрозумів, що у пана є якісь проблеми з годинником. То я найкращий в Бердичеві майстер. Давайте сюди ваш годинник, я з ним таке зроблю, що він уже ніколи не зупиниться.

* * *

Хто вже сьогодні пам’ятає, що “Інтернаціонал” до 1944 року був державним гімном СРСР, а потому – вже “тільки” компартійним. І вже нікому нічого не говорить ім’я Аркаша (пробачте, Аркадій Якович Коц), колишній одеський биндюжник, котрий ще в 1902 році переклав канонічний французький текст гімну на російську мову. Можливо, Аркашу підвела відсутність належної освіти, а можливо – професійна звичка биндюжників снідати півлітрою горілки, заїдаючи її жменею маслин. Але текст вийшов… як би це делікатніше сказати… ні в тин, ні в ворота. Проте, після 1917 року всі жарти з цього приводу стали небезпечними для життя. І хто, ви думаєте, ризикнув посміятися над святинею? Звичайно ж, євреї.

Громадянська війна, через містечко, виспівуючи “Інтернаціонал”, проходить Перша Кінна. З-за плоту визирають два євреї:

– Фіма, а що це у них на головах?

На головах у кіннотників – шоломи “будьонівки” з характерними шишаками.

– Ви що, Ізя, не бачите? Труби!

– А навіщо?

– Щоби пара виходила.

– Яка пара, звідки?

– Ви хіба не чуєте, що вони співають? “Кипит наш разум возмущенный…”

І ще про революцію. Жив собі у Одесі на самому початку минулого століття такий собі тихий Йоселе Вайнсбейн. Так йому не пощастило з дітьми. Мало того, що його улюблений синочок не захотів брати уроки гри на скрипочці у мосьє Столярського, так він ще й відмовився вивчитися на адвоката. Ну, нехай! Так пішов би і найнявся в нальотчики до Мойші Вінницького (він же – Мишко Япончик). А що? Нормальна робота для молодого єврея. І куди, ви думаєте, Льодя розігнався? Ой, вей! Пішов до цирку і показує там різні дурниці на трапеції під ідіотським псевдонімом Леонід Утьосов.

Але якби тільки це! Дасть Бог, підросте дитина – перебіситься. Але ж і дочка подалася – сором навіть вголос сказати – у революцію! Ну добре, нехай вони її десь там роблять на Старих Млинах чи за Пересипом. А то ж влаштовують мітинги у нього вдома. Знайшли собі базар!

І от, одного разу терпець у старого Вайсбейна увірвався. Коли черговий соратник його доньки по революційній боротьбі завершив свою промову вигуком: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», татуньо встромив голову в двері і категорично заявив:

– Тільки не в моїй хаті!

Йоселю Вайсбейну приписують ще один апокрифічний жарт. Щоправда, на його авторство претендують одразу кілька батьків славетних євреїв – і то не лише з Одеси, а й із самої Варшави.

Час від часу революційно налаштовані друзі Вайсбейнової дочки засиджувалися в його квартирі далеко за північ. Тому відпускати їх у таку пізню пору додому гостинний господар не наважувався. Адже на темних вулицях підвищували свою кримінальну кваліфікацію молоді євреї з банди Мойші Вінницького, він же – Мишко Япончик. Однак, пропозицію залишитися ночувати Вайнсбейн-старший супроводжував традиційним запитанням:

– Панове революціонери помиють ноги на ніч, чи, як завжди, ляжуть спати взутими?

* * *

А тепер – про Льодю Вайсбейна. Він же – Леонід Утьосов. Цю історію ми вважали класичною акторською байкою, проте серйозне періодичне видання – журнал “Советский экран” стверджує – чистісінька правда. Без жартів.

Десь у повоєнні роки Леонід Утьосов, уже широко знаний, популярний і улюблений, засидівся в гостях у свого друга, режисера московського цирку Арнольда Григоровича Арнольда (від авторів: таке от ім’я-прізвище Арнольд Арнольд – теж свого роду єврейський жартик. Згадайте у Макбейна: детектив-єврей на ім’я Мейєр Мейєр). Так от, господар почав умовляти Утьосова переночувати у нього, мовляв: метро зачинене, транспорт не ходить, погода кепська, таксі навряд чи зловиш, та ще й час непевний, можуть і пограбувати.

Леонід Осипович довго відмовлявся, щоправда, не через надмірну скромність. Річ у тім, що господар збирався постелити йому на диванчику, де зазвичай спав улюбленець Арнольда Арнольда – величезний породистий дог вагою мало не в центнер. Утьосов небезпідставно побоювався, що собака сприйме появу чужака на своєму законному місці як неповагу до себе.

Нарешті гостя умовили після того, як хазяї заприсяглися, що пса зачинять у коморі.

Серед ночі щось страшенно бабахнуло, і за мить на сплячого Утьосова впало щось велике, важке і живе. Це, як ви зрозуміли, собака висадив двері комірчини і відновив статус кво. Вусмерть переляканий Утьосов гукнув на допомогу Арнольда, але що характерно – кричав він на їдиш.

Коли дога стягли з артиста, Арнольд здивовано поцікавився:

– Льодя, чого це ти раптом єврейською заговорив? Скільки тебе знаю, вперше почув.

– А то я навмисне, – викрутився Утьосов. – Аби твій бісів собака не зрозумів, про що йдеться.

Від авторів: психологи називають описаний нами феномен “рецидивом генетичної пам’яті під впливом стресової ситуації”. Що вам сказати? Таки так. За часів нашої журналістської діяльності відчули ми цей феномен на власному прикладі. Уявіть собі: один із Балканських фронтів, обложене місто, комендантська година, до повної картини підкріплена артобстрілом, а всі наші документи і гроші – у супроводжуючого, який, як з’ясувалося, після контузії панічно боявся вибухів, тож залишив нас напризволяще і зашився до якогось бомбосховища.

То що ви думаєте – аби пояснити патрулю, хто ми, звідки і що сталося, чи не заговорила Лапікуриха сербською, яку вперше почула лише за тиждень до того? Головне – її прекрасно зрозуміли. А якщо врахувати, що сербська мова – то по суті старослов’янська, от і маємо чистісінької води рецидив генної пам’яті.

Єврейська община Одеси делегувала до лав російської літературної класики чимало яскравих особистостей – від Іллі Файзільберга (він же Ільф) до Михайла Жванецького. Проте, безумовно, найяскравішим у цій компанії був Ісаак Бабель. Судячи зі спогадів сучасників, характер Ісаак Еммануїлович мав такий, що сам міг би бути героєм власних оповідань.

Костянтин Паустовський розповідав, як насамкінець двадцятих на запрошення Бабеля відпочивав у нього в Одесі. На жаль, ідилічне спілкування двох непересічних талантів спаскудив приїзд Бабелевої тещі. І не стільки її самої, скільки малолітнього онука, котрого вона прихопила з собою. Ця дитинка витворяла таке, що Вождь Червоношкірих О.Генрі, як зараз кажуть, поруч не стояв.

Паустовский залишив вичерпну характеристику цього чуда природи: «Це був жахливо втомлюючий хлопчик. Він заспокоювався лише уві сні. Вдень він увесь час смикався, стрибав, крутився, кривлявся, скидав на підлогу речі, бив посуд, ганяв з дикими криками, падав, їздив на дверях, голосно реготав, дражнив собак, нявкав, коли почувався ображеним, рвав на собі волосся і заходився найпаскуднішим виттям без сліз, носив у кишенях напівдохлих ящірок з відірваними хвостами і випускав їх на стіл під час трапези, випрошував у дорослих усе, що йому подобалось, а подобалося йому все, крав і ламав те, що йому не давали, а на додачу у нього ніколи не закривався рот. Він засипав нас безперервними безглуздими запитаннями і дражнилками, – тож можете собі уявити, як ми «любили» це дитятко».

Бабель у своїй характеристиці був лаконічнішим: «Пекельне породження».

Спочатку сподівалися, що тещі набридне і вона здимить разом із «породженням». Дні минали, проте найменших ознак, що їй знудив відпочинок у Одесі, не спостерігалося. На додачу, вона щоранку власноручно варила зятеві яйця і ображалася, коли він їх не їв.

Обидва письменники хапалися за голову. Всі творчі плани плюс офіційні зобов’язання перед видавництвами накривалися відомо чим. Врятував випадок.

Одного дня, коли Бабель без тіні гумору почав обговорювати з Паустовським власне самогубство як варіант виходу з ситуації, жвавий хлопчик Люся раптом упав на підлогу, вхопився за вухо з нелюдським криком: «Болить, болить!» і став качатися по кімнаті. З його вуха текла якась темна рідина. Люся вив безперервно, на одній ноті, сотав ногами…

Теща заридала:

– Негайно везіть його в Одесу до професора по вуху, горлу й носу!

І тут Бабель зірвався на ноги і загорлав обурено:

– Мамаша, ви з глузду з’їхали! Ви ж цього хлопчика без ножа заріжете! Хіба в Одесі лікарі? Шарлатани! Всі до одного! Коновали! Невігласи! Вони починають лікувати вам бронхіт і роблять з нього крупозне запалення легенів! Вони виймають вам з вуха якогось там комарика і при цьому протикають наскрізь барабанну перетинку!

Письменникова теща впала на коліна, заломила руки і звернулася безпосередньо до Бога. Хлопчик Люся вторив їй уже захриплим голосом.

– Господи, що мені робити? Відкрий очі!

Замість Господа озвався Бабель:

– І ви не знаєте, що робити? А ще корінна киянка! У вас же в Києві живе світове світило стосовно вуха, горла і носа. Професор Грінблат! Тільки на нього можна покластися! Негайно везіть дитину до Києва! Поїзд через три години. Одягайтесь, я відвезу вас на вокзал.

З Києва теща обурено написала: «Як ви собі думаєте? Що встановив професор Грінблат? Він встановив, що цей негідник встромив собі у вухо шмат хімічного олівця. І більше нічого. Як вам це подобається?»

Для Ісаака Бабеля відкриття київського світила не було несподіванкою. Бо він на власні очі бачив, як вранці того дня малий паскудник запхав собі у вухо шмат отого злощасного олівця, вихопленого з дядькових рук. А потім Люсик напірнався у морі, – от вам і результат.

Однак, для Бабеля це був унікальний шанс позбутися набридливих гостей. Тому і він і влаштував цю блискучу імпровізацію. А щоб Паустовський мимоволі не завадив, його довелося тримати за руку і тихенько шепотіти на вухо: «Мовчіть про олівець, бо ви нас усіх згубите!»

Відомо, що більшість народів має свій улюблений музичний інструмент. Українці – бандуру, росіяни – гармошку, шотландці козицю (вона ж волинка), вірмени дудук, німці духовий оркестр…а євреї – скрипку. Власне, цей інструмент винайшли не вони, а зовсім інші народи. Проте, національним його зробили два мудрі та неймовірно талановиті одесити – мсьє Загурський і Петро Соломонович Столярський. Це з-під їх рук вийшли у світ найгеніальніші скрипалі двадцятого століття Додік і Яша – Ойстрах і Хейфіц.

Мсьє Загурському не поталанило стосовно слави. Його ім’я залишилося тільки на сторінках оповідань його учня – найбездарнішого щодо музики, але найталановитішого як майстра слова – Ісаака Бабеля. Столярському ж пощастило більше, бо він навіть втрапив до Великої Радянської Енциклопедії. А за кілька років до смерті старенького Петра Соломоновича удостоїли звання народного артиста УРСР і навіть присвоїли його ім’я одеській музичній школі. Врахуйте, за життя! Остання обставина хоча й тішила самолюбство старого єврея, проте, водночас, і добряче бентежила. Звідси й відома з тих часів оповістка.

Якийсь приїжджий, здибавши на одеській вулиці літнього єврея, питає у нього, як пройти на Дерибасівську. Петро Соломонович Столярський – бо це був він – одразу відповідає: