Текст книги "Короп по-чорнобильськи"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

Тож можна спокійно жартувати, прощаючись із цим світом.

Перед смертю старий єврей просить подати йому склянку чаю з двома ложками цукру. Родичі приносять, старий з превеликим задоволенням випиває і каже:

– Хоч перед смертю, але зробив те, про що мріяв усе життя!

Родичі вражені:

– Як? Ви ж були не найбідніший єврей у нашому містечку! То невже ви не могли дозволити собі випити склянку нормального солодкого чаю?

– Ой, слухайте, вдома мені було шкода цукру, а в гостях я насипав його стільки, що мене нудило.

* * *

У довоєнних Спичинцях помер ну дуже літній єврей. Рідня приходить на пошту аби дати телеграму родичам до Бердичева. Оскільки родина небагата, а видатки на похорон нависли над головою важелезною каменюкою, практичні дітки одразу увімкнули режим жорсткої економії. Тому телеграма виглядала так: “Ізя все”.

Через два дні з Бердичева приходить відповідь: “Ой!”.

Певно, там режим економії був ще жорсткішим.

* * *

Помер заможній київський єврей-фабрикант. Нотаріус зачитує родичам заповіт:

– Моїй коханій доньці Риві заповідаю фабрику, будинок на Деміївці і двісті тисяч рублів у банку. Моїй єдиній онуці Фірочці заповідаю дачу на Караваївці і сто тисяч рублів у банку. Мій зять Шмуль дуже просив, згадати в заповіті і про нього. Згадую. Шмулику, привіт!

* * *

Коли в 60-х роках минулого століття в СРСР злетіли з посад один за одним кілька шефів КДБ, як завжди, без пояснень для загалу, народ придумав свою анекдотичну версію, мовляв, і Сєров, і Шелепін, і Семичастний позбулися роботи, а дехто й голови за те, що не виконали найважливішого партійного завдання: дізнатися, хто ж, врешті решт, складає анекдоти.

Сміх сміхом, але ми, автори цього дослідження, здається, знаємо відповідь. І навіть можемо підтвердити її конкретним прикладом.

У нас на підвіконні буйно розрослася тропічна красуня дифенбахія. Ми дали їй ім’я Юля Францівна. І ось чому. Жила і працювала у маленькому українсько-польсько-єврейському містечку на Поділлі вчителька дуже середньої типово радянської школи Юля Францівна Дифенбах, хай земля їй буде пухом.

Юля Францівна з’явилась у нашому містечку невдовзі після війни. Її привіз із Польщі “по дембелю” місцевий красень, колишній автомеханік МТС. Як вони змогли порозумітися, коли він не знав ані польської, ані їдиш, а вона ні російської, ні української – так і залишилося питанням без відповіді. Мабуть любов слів не потребувала. На жаль ніколи і нікому не розказувала колишня польська єврейка, яким чудом їй вдалося вціліти протягом шести років німецької окупації.

Але життя є життя, українську мову Юля Францівна освоїла дуже швидко, а от з роботою виявилося складніше. По-перше, була вона вутла і хвороблива, тож до колгоспної праці непридатна. З іншого боку – в ті повоєнні роки на таких, як вона, нехай колишніх, але іноземців влада дивилася, м’яко кажучи, косо. Тож чоловік Юлі Францівни звернувся до свого однокласника, а на той час завідуючого райвно, з проханням прилаштувати жінку хоча би прибиральницею.

Головний районний освітянин зітхнув і сказав:

– Ставки на прибиральниць у мене всі зайняті. А от вчителями німецької мови нема кого ставити. Слухай, а твоя жінка часом німецької мови не знає?

Подружжя дуетом запевнило, що знає, знає, знає…

Завідуючий райвно видав відповідний наказ і Юля Францівна заходилася до роботи.

Сьогодні вже важко пригадати, скільки часу пройшло, перш ніж до школи приїхала фахова комісія з області для планової перевірки. Кажуть, щонайменше два чи навіть три роки. Але таки приїхала.

Зайшли на урок до Юлі Францівни… послухали, а коли второпали, що саме вони чують, повиповзали в коридор і там від реготалися досхочу. Виявляється, замість німецької товаришка Дифенбах викладала діткам… їдиш! Ну не знала вона насправді німецької! Але ж їсти щось треба.

Історія закінчилася благополучно для всіх її учасників. Юля Францівна перекваліфікувалася на викладання англійської і навіть закінчила заочно відповідний факультет педінституту. Працювала в школі до останнього подиху.

Подейкують, що один із її учнів зробив блискучу кар’єру в радянській розвідці, працюючи в Лондоні за “легендою”, що він стовідсотковий англійський єврей.

А історію про те, як учитель (версія – вчителька) замість німецької викладав діткам єврейську, прокотилася неозорими просторами всього Радянського Союзу. Востаннє автори чули її років п’ять тому із посиланнями, що все це діялося на Камчатці. Але ми можемо засвідчити пріоритет Юлі Францівни Дифенбах, бо згаданий у розповіді завідуючий райвно був батьком одного з авторів цього дослідження.

Тож анекдоти придумує саме життя, а оповідачі їх лише редагують.

* * *

Ця класична оповістка дожила до наших днів, на жаль, настільки спотвореною, що втратила свій первісний гумор. Тому вважаємо за потрібне запропонувати читачам оригінал.

До рабина приходить стара самотня єврейка.

– Ой, ребе, мені треба поїхати в Єгупець (Київ – авт.)

– Так їдьте.

– Ребе, але я за своє життя зібрала трошки грошей. Сто рублів. То мені їх із собою брати, чи як?

– Так беріть.

– А раптом украдуть у поїзді?

– Ну, так НЕ беріть. Залиште вдома.

– Дім теж можуть обікрасти.

– Покладіть у банк.

– А раптом банк збанкрутує?

– Залиште сусідам.

– Чи ви не знаєте моїх сусідів, ребе. Вкрадуть моїх гроші, а потім присягатимуться, що я їм нічого не давала.

– Віддайте при свідках.

– Ой, так вони і свідків куплять.

– Візьміть із собою.

– Вкрадуть у поїзді…

Ребе і відвідувачка ще кілька разів проганяють усі можливі варіанти. Нарешті втомлений пастир каже:

– О, до мене порядні люди йдуть. Містечковий кравець із дружиною. Знаєте що, шановна, посидьте поки що біля воріт на лавочці, а потім знову порадимося.

Заходить поважана пара.

– Ребе, ми дочку заміж видаємо.

– Хороше діло. І що?

– То як ви скажете – в першу шлюбну ніч їй у сорочечці лягати, чи без сорочечки?

– Про що мова – звичайно, без сорочечки.

– Ой, ребе, ну це ж не дуже пристойно.

– Тоді в сорочечці.

– Так це не дуже приємно. Самі знаєте.

– Тоді без сорочечки…

– А що сваха про нас скаже, як ми дочку виховали?

– Тоді в сорочечці…

– Але ж, ребе, ніч тому і перша, що на все життя пам’ять. А яка вона буде, коли в сорочечці не так приємно, як без сорочечки?

Варіації на тему «в сорочечці-без сорочечки» прокручуються ще кілька разів і нарешті терпець у рабина вривається:

– Послухайте: в сорочечці чи без сорочечки – все одно вашу дочку ви… ну, самі знаєте, що з нею зроблять. Отепер підіть і скажіть те ж саме тій старій дурепі, котра на лавочці сидить.

Є чимало фактів, котрі свідчать, що славетні єврейські оповістки часто-густо були точними замальовками конкретних ситуацій. Як оцей фрагмент зі спогадів відомого сучасного російського поета Ігоря Губермана про своє дитинство.

Живе собі типова для тих часів єврейська родина. Батько і троє кремезних синів працюють на м’ясокомбінаті забійниками скотини. О п’ятій ранку вони прокидаються, снідають… шклянкою горілки і то не з гранчака, а з тієї, в котру влазить двісті п’ятдесят грамів, після чого йдуть на роботу. Там, звичайно, теж п’ють, бо без цього на такій роботі не можна. Після чотирнадцятої повертаються додому і нарешті сідають до столу.

Старший із синів, як годиться, одружується першим. Приводить у сім’ю мініатюрну красуню із хорошого роду: дочку відомого всьому місту закрійника. Вона закохана у свого великого чоловіка і струшує з нього пилинки. Проте, дещо в його поведінці її бентежить. Одного дня, наважившись, вона ввічливо звертається до свекрухи:

– Мамо, скажіть будь ласка, чому це Боря зранку снідає горілкою, а не, скажімо, кавою з булочкою?

Свекруха, типова єврейська Мама, котрої всі чотири забійники великої рогатої худоби відверто побоюються, негайно гукає синові так, що чути на всю вулицю:

– Борух, отут Роза цікавиться, чому ти снідаєш горілкою, а не, скажімо, кавою з булочкою?

Синочок не одразу, але максимально ввічливо пояснює:

– Мамо, ну хто ж уранці подужає каву з булочкою?

Звичайно, родинне життя – то щастя. Але, як відомо, плями бувають навіть на сонці. Отак і з сім’єю. Часом рідні люди так заведуться, що доводиться йти до рабина. Бо, щоб ви знали, в єврейських общинах ребе не тільки давав поради, а й виконував функції мирового судді. У царській Росії так званому «рабинському суду» офіційно підлягали справи, не пов’язані з позбавленням винних волі. Тобто, весь букет цивільного кодексу.

Старий Фірінштейн з Лінців притягає на рабинський суд свого сина.

– Оце робіть з моїм дурнем, що хочете.

– Не зрозуміли.

– Не вміє пити і грати в карти.

– Шановний, ви що – збожеволіли? Це ж прекрасно.

– Яке там прекрасно. Я ж кажу – не вміє пити, а п’є, не вміє в карти грати – а грає!

* * *

Полаялися два родичі. Анчель Фролькович і Копель Якубович. (Ні-ні, це навіть не однофамілець того, про кого ви подумали). Оскільки сварка була при свідках, то дійшло до рабинського суду.

Вислухали Фрольковича, вислухали Якубовича, порадились і дійшли висновку:

– Вибачайте, Анчель, але доведеться вам брати свої слова назад.

– Це, шановний суд, стосовно того, що Копель наволоч і злодюга?

– Саме так. Доведеться вибачатися.

– Шановний суд, я не знаю, як це робиться.

– А вам і необов’язково знати. Ми напишемо текст і ви його зачитаєте.

Написали: «Копель не наволоч і не злодій». Дали Фрольковичу в руки. Той став перед судом і голосно прочитав:

– Копель не наволоч? Копель не злодюга?

– Анчель, що ви таке кажете? Оце по-вашому вибачення? З такою інтонацією?

– Не знаю, не знаю. Ви звеліли зачитати текст, але нічого не сказали про інтонацію.

– Але ж ви повинні вибачитися. Розумієте – треба обов’язково сказати: «Я вибачаюсь…»

– Я зрозумів. Копель не наволоч? Копель не злодій? Ну, я вибачаюсь…

* * *

Один поважаний єврей притягає до рабинського суду всю свою родину, та ще й прислугу.

– Що сталося, шановний?

– У мене зник золотий годинник. Я так вважаю, що це хтось із них поцупив.

– Зачекайте, шановний, а докази у вас є?

– Доказів нема, але більше нікому.

– Так справи не робляться. Нехай ваші родичі вийдуть, а ми вам щось порадимо.

Вийшли родичі. Голова суду каже:

– Посадіть їх вдома за стіл і повільно читайте вголос десять заповідей Господніх. Якщо хтось при словах “не вкради” опустить очі, то це він.

Через годину радісний позивач вбігає до суду і починає тиснути руку голові. Той цікавиться:

– Що, знайшли злодія?

– Та ні! Просто коли я дійшов до заповіді “не побажай жони ближнього”, то сам згадав, де я забув того клятого годинника!

* * *

Два єврейських комерсанти постали перед рабинським судом. Обидва – і позивач і відповідач – то висовують все нові і нові виразно фальшиві аргументи на власну користь, то посилаються на якихось свідків, котрі насправді живуть в інших губерніях…

Нарешті обидва не витримують і починають лаяти один одного:

– Ти, нікчемна паскуда!

– А ти злодюга, бандюга і жлоб з провінції!

– Тьху на тебе!

– Ні, це на тебе тьху!

Секретар суду не витримує і теж кричить:

– Ша, стуліть писки! Шануйте поважного рабина і цей суд!

Рабин з усмішкою зупиняє свого помічника:

– Не заважай. Нехай лаються. Бо ж вони три години підряд брехали нам, як найняті, а тепер, коли вони почали говорити правду один про одного, ти збираєшся їх примусити заткнутися?

А цю оповістку, як на наш розум, то треба обов’язково ввести до навчального курсу всіх університетів культури та академій мистецтв, оскільки в ній йдеться про перші кроки майбутнього шоу-бізнесу на наших теренах.

Єврейськими містечками Поділля десь на самому початку ХХ століття, а може й наприкінці ХІХ-го мандрує трупа музикантів: катеринщик, він же за головного, горбатий скрипаль і ще одна особа, яка не грає, але обходить глядачів з мідною тацею в руці, збираючи убогий гонорар.

У славному містечку Спичинцях, про яке ми вже згадували, місцевий рабин довго придивляється до виконавців, а потім відкликає вбік катеринщика і тихенько запитує:

– А ви впевнені, шановний, що той, котрий з тацею, вас не обкрадає?

– Обкрадає? Ребе, ми не такі дурні, як може здатися. Перед тим, як увійти до містечка, ми даємо цьому ідіотові до правої руки тацю, а до лівої – три живі мухи. А коли відіграємо, то спершу лічимо не гроші, а мух.

Від авторів: стверджувати, що світ єврейський містечок був відгороджений якимсь нехай суто умовним парканом від величезного навколишнього світу українського села було би помилково. Ні, звичайно, існували певні забобони і навіть не дуже хороші традиції. Згадайте класику: чим закінчилися намагання дочки Тев’є-молочника взяти шлюб із красивим і працьовитим парубком із православних? Але ми намагаємося не писати про сумне…

На практиці абсолютна більшість українців керувалася заповіддю про те, що немає різниці між елліном та іудеєм, та, кажучи по-науковому, об’єктивними законами природного співіснування. От візьмемо для прикладу вищезгаданий оркестри. Ви що думаєте, якби він грав тільки для євреїв, то хіба зводили б музики кінці з кінцями? Зараз! І хитрість із мухами не допомогла б. Бо недаремно ж самі євреї придумали приказку, що найбільше вони веселяться тоді, коли їм не треба за це платити гроші.

Тож нічого дивного, що крім фрейлехсів, маюфесів та тужних весільних романсів грали мандрівні музиканти і гопака, і краков’як, і польку-триндичку. Одне слово – все, що замовлять.

Тож українські фольклористи вже тоді, на рубежі ХІХ і ХХ століття зафіксували конвергенцію, себто, взаємопроникнення культур. Скажімо, в анекдотах висловлював побажання покататися на маленькому конику і єврейський Ізя, і український Василько. Про співомовки Степана Руданського ми вже згадували. На побутовому рівні – якщо сварилися дві сусідки, єврейка шпетила опонентку українською мовою, а українка відповідала їй на їдиш – у сподіванні, що так вони одна одну краще зрозуміють.

Тексти деяких обрядових, зокрема весільних єврейських пісень мають виразні сліди запозичення з аналогічних українських. А в наші дні – не дивуйтеся, якщо на якомусь поліському православному весіллі раптом почуєте:

 
Тум-бала, тум-бала, тум-балалайка,
Чоботи драні, стара куфайка.
Тум-балалайка, струн в ній немає,
кого люблю я – ніхто не знає.
 

Одне слово, як сказано було на банкеті з нагоди вельми серйозної наукової конференції у Львові, де українців і євреїв було десь приблизно “п’ятдесят на п’ятдесят”:

– Лехаймо!

Розділ шостий
Делікатний

«Перейти в християнство – непосильне завдання для єврея:

бо чи зможе він повірити в божественність іншого єврея?»

Генріх Гейне, німецький поет, єврей за походженням

Треба зазначити, що витончений інтелектуальний гумор здибається не лише в усних єврейських оповістках, а й там, де навряд би його можна було чекати. Наприклад, у канонічних релігійних текстах. Вчитайтеся, будь ласка, у фрагмент Тори, де юдейський мудрець Іошуа бен Леві описує свою зустріч із Месією:

Я прийшов до Месії і він спитав мене:

– Скажи, чим займаються сини Ізраїлеві там, внизу, звідки ти прийшов?

Я відповів:

– Люди чекають на Тебе, щодня.

І тут він раптом розплакався…

Прости нас, Господи, але тут і справді заплачеш: замість того, аби щось робити во славу Божу, вони склали руки і чекають!

Не випадково ще один тодішній мудрець, юдей Улла (третє-четверте століття н.е.), втомлений постійними запитаннями своєї пастви, коли ж нарешті прийде Месія, аби зробити бідних багатими, хворих здоровими, а нещасних – щасливими, вигукнув:

– Бог з ним, з Месією, нехай приходить. Очі б мої його не бачили.

А вже в набагато пізніші часи з’явився оцей популярний жарт:

Месія нарешті таки з’явився, обступили його геть усі євреї… аж ні, не всі. Рабинович ніяк від своїх справ не відірветься.

– Рабинович, – каже Месія, – скільки можна вас чекати?

– Ой, хто б казав?

* * *

Один подільський єврей прийняв християнство аби купити хутірець і заробити на рільництві. (У царській Росії іудеям було заборонено купувати землю і поратися коло неї).

Вихрест досить швидко розбагатів і, природно, що невдовзі до нього з’явився племінничок, бідний і обдертий, як миша з синагоги. З’явився і попросив роботу, тільки таку, щоб не дуже важка. А ще краще – зовсім легенька. Але за гроші.

Дядько недовго роздумував. Дав родичу в руки трубу і звелів:

– Отам у мене на межі росте великий осокір. Зроби на ньому собі гніздо, залазь із самого ранку і сиди до вечора.

– І все?

– Ні, найголовніше – як побачиш, що йде Месія, дми щосили в цю трубу, аби ми тут на хуторі змогли підготуватися до його зустрічі.

Племінник не приховує своєї радості:

– Дядьку, спасибі! Робота «не бий лежачого» – то саме для мене. А скільки ви мені будете платити?

– Дванадцять рублів щомісяця.

– Та ви що? Вистачить лише кінці з кінцями звести.

– Згоден, що це не гроші. Зате ж і впевненість у завтрашньому дні, бо робота – на все життя. Вистачить і на тебе, і на твоїх дітей, і на онуків, і на правнуків.

* * *

У дореволюційному волосному містечку Спичинці, що на Поділлі, єврейську, православну і католицьку общини розділяла лише базарна площа. По один її бік стояла синагога, а по другий – церква. Католики, що правда, їздили молитися у сусіднє Погребище, бо свого костьолу чомусь не мали. І взагалі, трималися від юдеїв на певній дистанції.

А от батюшка з рабином товаришували і не раз проводили час за чарчиною. І от одного дня ребе почав умовляти свого приятеля, аби той показав йому, що воно таке – сповідь. Бо Закони Мойсеєві такого обряду не передбачають. Спичинецький батюшка був людиною доброю, процитував Євангеліє, що немає, мовляв, ні елліна, ні юдея, всі рівні – і повів колегу до церкви. Там заховав його десь у куточку, аби він міг спокійно спостерігати незвичну для нього церемонію.

І от, заходить молода заміжня прихожанка і кається:

– Батюшко, тяжко согрішила.

– Як саме?

– Зрадила чоловікові.

– Скільки разів зрадила?

– Один, батюшко.

– Прочитай один раз «Отче наш», кинь п’ять рублів пожертви у скриньку і да проститься тобі гріх твій.

Ця пішла, інша заходить – теж молода і заміжня.

– Батюшко, тяжко согрішила. Зрадила чоловікові.

– Скільки разів?

– Два рази.

– То прочитай два рази «Отче наш», кинь у скриньку десять рублів і да простяться тобі гріхи твої.

Жіночка пішла, а священика прикрутила певна проблема. Він на хвилинку вийшов, а рабин за загородкою зостався. Ну, а в кутку темно, тож третя жіночка навіть не помітила, хто там сидить, на коліна стала, очі в підлогу втупила і кається:

– Батюшко, відпустіть гріхи, бо согрішила дуже тяжко.

Рабин одразу поцікавився:

– А що зробила?

– Зрадила чоловікові.

– І скільки разів?

– Один раз.

Рабин подумав, подумав, а потім знайшов вихід:

– Прочитай три рази «Отче наш», поклади у скриньку п’ятнадцять рублів і можеш спокійно зрадити свого чоловіка ще два рази.

* * *

Маленьке єврейське містечко славилося, як би це делікатніше сказати, криміногенними талантами своїх мешканців. На якесь велике свято, коли всі євреї зібралися до синагоги, голова кагалу, найбагатший член общини раптом ухопився за кишеню, зблід і тихенько сказав рабину:

– Мушу на півгодинки щезнути додому. Пригадав, що залишив ключа від сейфу в замку.

– І чого ви боїтесь?

– Як чого – злодіїв.

– Не бійтеся! Всі вони зараз сидять тут.

* * *

Та ж сама синагога. На зібранні кагалу раптом виринає суто філософська тема для обговорення. Такий собі Гершко проголошує:

– Оце ми, євреї, тільки те й робимо, що бідкаємо, бідкаємося, бідкаємося… Наче у нас інших справ немає. Давайте скинемося, наймемо одного з наших і нехай він бідкається за всіх.

Хтось із членів кагалу завагався:

– Чекайте, але якщо ми йому платитимемо, то з якого приводу він буде бідкатися?

– А ви доручіть збирати гроші і розплачуватися з ним мені. То він матиме тих приводів до холери і ще трішечки.

* * *

Мошко зі Спичинець випадково втрапляє до чужого містечка без жодної копійки в кишені. А їсти хочеться! Він заходить до місцевої ресторації і добряче там наїдається – аж на карбованець. Одержує рахунок, уважно вивчає, після чого запитує у хазяїна закладу:

– У вашому містечку мировий суддя є?

– Обов’язково. Це ж вам не якесь задрипане село.

– І він має право призначати штрафи?

– Аякже!

– А почім у вашому містечку штрафують за дати по морді?

– П’ять рублів.

– Ну так дайте мені один раз у морду і чотири рублі здачі.

Ніде правди діти, певна частина євреїв і в царській Росії, і в Австро-Угорщині, і в Прусії зрікалися своєї віри і ставали православними, католиками або лютеранами. Що поробиш, коли з одного боку злидні підпирають, а з другого, влада за перехід в «исконную» віру золоті калачі обіцяє. От і перебігали, як ті два брати Бланки з містечка Володимир Волинський. Їхня онука потім непогану партію зробила: вийшла заміж за статського радника Іллю Ульянова і стала російською генеральшею.

Бідні юдеї ще не знали, чим для них закінчиться цей мезальянс. Вони сміялися над жартами про вихрестів.

Здибаються троє вихрестів.

– Чому ви змінили віру? – запитують у найстаршого.

– Закінчив університет із золотою медаллю, але просидів три роки без роботи, бо єврей. От і довелося…

– Ну що ж, ситуація типова. А ви?

– Романтична історія. Закохався у красиву росіянку із побожної православної родини. Вона сказала: тільки через церкву. От і довелося…

– Зворушливо. А ви? – це вже до наймолодшого.

Той гордо наприндився і вимовив:

– А я вихрестився з переконання!

– Ну-ну, ці казочки ти будеш гоям розказувати…

Зараз чомусь вважається, що слово «гой» має принизливий відтінок. А насправді воно означає всього лише «людина іншої віри». А стосовно переконань – як приводу до прийняття християнства, то, напевне, найкраще про це сказав не герой анекдоту, а цілком реальна, відома людина: Даніель Абрамович Хвольсон.

Даніель Абрамович прожив воістину мафусаїлів вік – з 1819-го по 1911 роки. Був доктором філософії, професором з арабістики та юдаїстики, дійсним членом Російської Академії наук. Свого часу він прийняв християнство. На численні запитання, чому він це зробив, професор Хвольсон незмінно відповідав:

– Виключно з переконання… що краще бути професором і членом Санкт-Петербурзької імператорської академії, ніж пересічним меламедом у задрипаному провінційному хедері.

Справжньою карою Божою на початку двадцятого століття для єврейських общин стали молоді нігілісти і атеїсти. Вони не просто відкидали віру батьків, а й знущалися з неї. Старі євреї зітхали: «Краще б воно вже вихрестилося!»… і складали жарти про атеїстів.

Закон Мойсеїв забороняє євреям у суботу запалювати свічки і розводити вогонь у печах. Усе це робилося заздалегідь, а як хтось із правовірних не встигав, то мусив кликати шабес-гоя, наприклад, сусіда-православного, аби він це зробив.

А ще євреям у суботу заборонялося палити цигарки…

Відомий містечковий нігіліст Зенон Ятелес у суботу демонстративно йде вулицею, тримаючи в зубах навіть не цигарку, а товстезну сигару. Коли він минає пороховий склад, до нього підскакує вартовий і кричить:

– Негайно припиніть! Курити заборонено!

Ятелес стає в позу:

– Пане солдат, за кого ви мене маєте? Хто нині зважає на всі ці старі забобони?

* * *

У дев’ятнадцятому столітті єврейські релігійні календарі були великою рідкістю. А тому іудеї мали проблеми з визначенням святкових днів.

Але один хитрий єврей-крамар з містечка на Поділлі знайшов дотепний вихід: він уважно придивлявся до свого конюха Гаврила. Якщо той не їсть м’яса, то це означає, що нині п’ятниця (коли православні постяться), отже, завтра – субота, коли вже євреям треба дотримуватися суворих приписів.

І от якогось дня заїжджає цей крамар до сусіднього містечка з повним возом товару. Понапривозив усього на базар на продаж. Дивиться – і очам своїм не вірить: ринок не працює, всі крамнички зачинені, а євреї сидять вдома у святковому вбранні, та ще й при свічках. Зобачили крамаря і кричать йому через вікна:

– Ах ти ж грішник, ах ти ж ідіот невіруючий! Серед білого дня Бога ображаєш!

– А що, шановні, – запитує вражений грішник, – хіба сьогодні субота?

– Субота, субота!

Крамар хапається за голову:

– Ой-ой-ой! Це мій Гаврило свиню підклав. Уявляєте – випив учора пляшку горілки і закусив шматом сала!

Наступний анекдот унікальний. Бо його не можна перекласти на російську мову. Загубиться сама сіль жарту. Річ у тім, що Біблія ділиться на дві частини: Старий Заповіт, який визнається і євреями, і християнами та Новий Заповіт, який є священною книгою тільки християн.

Тепер сама оповістка.

Зустрічаються два чорнобильських хасиди.

– Шановний Хаїм, чого це ви такі стривожені?

– Ой, не питайте, шановний Лейбо. Оце щойно ходив до рабина.

– А що сталося?

– Ой, біда, біда. Мій син прийняв християнство. То я просив нашого ребе, аби той порадився з Богом, що мені робити.

– І що Бог сказав нашому ребе?

– Що у нього з сином та ж сама проблема.

– Справді… але ж Бог хоч щось порадив?

– Порадив. Сказав, передай тому єврею, нехай зробить те ж саме, що і я: напише новий заповіт.

Коментувати жарти – справа загалом невдячна. Але часом необхідна, особливо, коли йдеться про жарти старих, призабутих часів. По перше, зверніть увагу, що чорнобильський хасид не мав ніяких сумнівів стосовно того, що ребе напряму поспілкується з Богом і попитає у нього поради, що робити конкретному містечковому єврею. А по друге, в канонічному російському перекладі вираз «Новий Заповіт» звучить як «Новый Завет»…звучати – звучить, а сенс жарту, як ви бачите, зник.

До речі, в колекції Сафріна є ще один анекдот про чорнобильського хасидського рабина, який незаперечно підтверджує, що той спілкувався з Богом, вважайте, що на рівних.

Після смерті чорнобильський ребе втрапив, звісно ж, до раю. Йде він на суд Божий і бачить – ліворуч паркан, праворуч паркан, за парканами чепурні, але невеличкі одноповерхові будиночки стоять, а посеред них – здоровенний палац на кілька поверхів.

Зайшов ребе до Бога, той йому каже:

– Жив ти праведно, тож місце твоє – в раю. Без проблем! От тільки трошки зачекай, доки твій будиночок добудують.

– Почекати почекаю, часу вдосталь, але скажіть мені, чий то я палац по дорозі бачив?

– Та ти його знаєш – Боруха Гольдштейна.

– Що? Боруха? Гольдштейна? Хто з нас збожеволів? Він же – ганьба єврейства, безбожник, нахаба, злодюга! І в такому палаці в раю живе!

– Ша! Заспокойся. Гольдштейн сюди зі своїми будівельниками приїхав.