Текст книги "Короп по-чорнобильськи"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

– Ото йдіть прямо і нікуди не звертайте. А як дійдете до школи імені мене, то тут вам буде Дерибасівська.

Як кажуть наші діти, повний абзац!…

На початку двадцятого століття за влучним висловом вищезгаданого Ісаака Бабеля одеський народ охопило безумство вчити своїх діток музиці. Бажано – з якомога меншого віку. Мсьє Загурський, наприклад, старших за п’ять років до своєї школи не брав. Звідси анекдот.

Знервована молода єврейка притягає до психіатра свого маленького сина.

– Доктор! Подивіться, що з моєю дитиною!

– А що з дитиною?…

– Як? Йому вже три з половиною роки, а він ще не вміє грати на скрипці!

І ще одна легендарна історія про особливості почуття гумору у славетних єврейських музикантів. Десь у середині шістдесятих років двадцятого століття наш земляк, колишній одесит, син одеського вчителя музики Святослав Теофілович Ріхтер одержав у Москві аж п’ятикімнатну квартиру. Подія на ті часи взагалі неймовірна. Але мав же хоч один із символів радянського мистецтва жити не в комуналці чи тісній «хрущобці». Тим більше, що високі іноземні гості відверто напрошувалися подивитися, які житлові умови у вищезгаданого символу.

Святослав Ріхтер був людиною, як то кажуть, не від світу цього. Його цікавила тільки музика, а все решта для нього не існувало. Тому чиновникам з міністерства культури довелося відритим текстом пояснювати геніальному піаністу, що на новосілля слід обов’язково запросити товаришку Фурцеву, тодішню керівничку всією радянською культурою.

Новосілля проходило чудово. Святослав Теофілович грав для високої гості своїх улюблених авторів. Товаришка Фурцева вдало імітувала захоплення і розуміння. Та от в якийсь момент Ріхтер вигукнув:

– Катерино Олександрівно, я вас прошу, побудьте ще трохи! Зараз я видзвоню Ростроповича і ми вам разом пограємо…

Унікальність цього дуету годі було й уявити. Найбагатші люди світу могли тільки мріяти послухати гру цих двох гігантів одночасно. А тут – Ростропович і Ріхтер мали б грати для неї одної!

Проте, товаришка міністр замість зрадіти жахнулася:

– Та ви що! Ростропович? Ні в якому разі! Я навіть на його концерти не ходжу.

Здивуванню Ріхтера не було меж:

– А чого це раптом?

– Як? – здивувалася в свою чергу Катерина Олександрівна. – Ви хіба не чули? У нього ж на дачі Солженіцин живе.

Пояснення спеціально для молодих читачів: Олександр Солженіцин, радянський письменник, лауреат Нобелівської премії, був на той момент офіційно позбавлений усього – від членства в Спілці письменників СРСР до казенної квартири. В ЦК КПРС вирішувалося питання, що з ним робити далі: посадити чи вислати за кордон. І отоді Мстислав Ростропович без зайвих коментарів прихистив у себе опального письменника.

– А чому він на дачі живе? У нього що – квартири немає?… Послухайте, Катерино Олександрівно, я придумав! Передайте Солженіцину, хай він перебирається до мене. У мене ж тепер п’ять кімнат – є де жити.

«Швидка допомога» прибула вчасно і порятувала для радянського суспільства члена ЦК КПРС, міністра культури СРСР Фурцеву К.О.

* * *

Ще один наш земляк, класик радянської російської літератури Михайло Аркадійович Свєтлов усе життя старанно приховував своє єврейське походження. (Мають же бути у великих людей маленькі слабкості). Всі це знали, проте, робили вигляд, що вірять, нібито він від народження росіянин Свєтлов, а не Мойше Штейкман з Єлисаветграду.

В пам’яті сучасників Михайло Аркадійович залишився, як неперевершений майстер експромту.

Хтось зі знайомих здибає класика у вельми пригніченому стані.

– Михайле Аркадійовичу, що з вами?

– Та от, щойно зуба вирвали.

Знайомий ставить, м’яко кажучи, ідіотське запитання:

– Ну, і як?

– Коньяк краще!…

* * *

А ось далеко небезневинний, як на ті часи, свєтловський експромт. Літературний інститут. Творча майстерня професора М.А.Свєтлова. Перше знайомство зі студентами. Якась майбутня надія радянської поезії натхненно читає вголос заримовану агітку, від якої пересмикувало б навіть чукотських оленярів. Михайло Аркадійович терпляче витримує ці тортури до кінця, а потім ввічливо цікавиться:

– І котрий вам рочок, юначе?

– Вісімнадцять! – гордо відповідає автор.

Свєтлов гірко зітхає:

– Шкода. Такий молодий, а вже курва!

* * *

У 1954 році, коли почалася реабілітація політв’язнів – живих і мертвих – Свєтлова викликали до КДБ для свідчень стосовно одного з його знайомих. Молодий чекіст сказав:

– Оцей ваш приятель був троцькістом і ми його за це засудили…

Свєтлов перебив слідчого:

– Помиляєтеся, троцькістом був я, а мій друг був справжнім комуністом і засудили ви його надаремне.

У чекіста відібрало мову і він лише мовчки підписав перепустку.

А Свєтлов і справді був троцькістом, точніше, співчуваючим троцькізму. З цим формулюванням його в 20-х роках виперли з комсомолу, а в роки війни не прийняли до партії. Відповідно, до самої смерті Михайло Аркадійович був невиїзним. Тому в анкетах писав: “За кордоном був лише один раз, коли у 1945 році разом з радянською армією дійшов до Берліну”.

* * *

Своїм найближчим друзям Свєтлов пояснював свою любов до чарки так:

– Десь наприкінці 20-х викликали мене у НКВС і запропонували стукати на літераторів. А я прикинувся дурнем. Кажу, мовляв, з дорогою душею, але не можу. Бо я насправді засекречений алкоголік і можу виляпати будь-яку таємницю. Відпустили мене з Богом. Вийшов я з Луб’янки, відчуваю – слідкують. Ну, я бігом в “Національ” і там нажерся горілки до повного відпаду. Треба ж було якось підтвердити власну характеристику.

Потім поет помовчав і сумно додав:

– Отак і досі підтверджую…

* * *

Журналістка Вікторія Аронова у своєму есе до сторіччя від народження М.Свєтлова навела кілька блискучих експромтів поета.

На московській вулиці до Свєтлова підходять два іноземці:

– Ви не скажете, де тут найближчий нічний бар?

– У Хельсінкі.

* * *

Якось один із студентів літінституту вирішив підлеститися до Свєтлова:

– Михайле Аркадійовичу, якби на те ваша воля, що б ви написали на власній меморіальній дошці?

– У цьому будинку жив і не працював поет Михайло Свєтлов…

* * *

До останніх днів свого життя Свєтлов полюбляв залицятися до жіноцтва. І от якось хтось зі знайомих здибав поета на вулиці. Той ішов, голосно лаючись і розмахуючи руками.

– Михайле Аркадійовичу, що сталося?

– Та розумієш – призначив побачення одній своїй студентці. Ти б її бачив! Які очі! Які груди! А ноги які, Господи, які ноги! І на тобі!…

– Що, не прийшла?

– Гірше. Я забув, де ми мали зустрітися.

* * *

Свєтлов жив і творив у ті часи, які історики назвали епохою великого страху. Чимало його друзів і близьких безслідно зникли у підвалах ВЧК-ОДПУ-НКВС. Як і багато його сучасників, поет рятувався від стану постійного чекання біди старим расєйським способом: пив, не просихаючи.

Звідси і його найкоротший, либонь, в історії подібних церемоніалів виступ на власному ювілеї:

– Отут про мене всі так добре говорили, а я сидів і думав: за що? І оце мене осінило. Напевне, за те, що я все життя прожив без необхідного, хоча й не міг обійтися без зайвого.

* * *

Жив Свєтлов скромно, навіть дуже скромно. Часом єдиним засобом до існування поета були копійчані відрахування за виконання у концертах славетної патріотичної пісні «Каховка» на його слова. Проте, чужим статкам і чужій славі він ніколи не заздрив. Хоча, часом і кепкував з цього приводу.

Якось дуже популярний у п’ятидесятих-шестидесятих роках поет-фронтовий Сергій Орлов подарував Михайлу Аркадійовичу книгу своїх віршів під назвою «Колесо». Свєтлов радісно вигукнув:

– Сергію, я тебе поздоровляю! Ще три таких колеса – і в тебе буде ціла машина.

…А гонорар за свою останню прижиттєву книгу смертельно хворий Михайло Свєтлов віддав двірничці, котра сама ростила сина-школярика.

* * *

Епізод з натури: Одеса, літо, спека, пляж. Хтось із приятелів зайшов у море і горлає звідти Свєтлову:

– Михайле Аркадійовичу, ходіть сюди! Вода – двадцять шість градусів!

Свєтлов замріяно:

– І ще б чотирнадцять градусів – і її можна було би пити…

* * *

Давно і міцно забутий радянський поет Сафонов за всі роки, коли він був головним редактором журналу “Огонёк”, жодного разу не надрукував Свєтлова, а позаочі називав його не інакше, як “отой жид”. Свєтлов на це неодмінно відповідав:

– Сафонов взагалі-то поет хороший… У нас з ним єдине розходження з питань ґрунтознавства: він мріє, аби якомога швидше закопали мене, а я мрію, щоб це якомога швидше зробили з ним.

* * *

Своє ставлення до популярності Свєтлов сформулював промовистим рядком в одному з останніх своїх віршів:

«Кажется, меня уже почётом, как селедку луком окружают…»

* * *

Товаришу Сталіну не щастило з євреями. Один Лев Давидович Бронтшейн, він же Троцький півжиття кров з нього пив. Про анекдотичне проголошення соціалістичної Польщі, котре ледь не відбулося в суто єврейському Хелмі, ми згадували вище. Схожа ситуація склалась і з гімном Радянського Союзу. Точніше, конкурсом на його текст.

Спочатку все було, як годиться. Можна сказати, як у людей – розписали умови, роздрукували, запросили, забезпечили анонімність, розглянули вірші, подані під девізами, визначили переможця, відкрили конверт, у якому лежав листок зі справжнім прізвищем щасливчика і… хором сказали: «Ме!»

А генеральний секретар Спілки письменників СРСР (так тоді називалася ця посада) товариш Фадєєв відпросився начебто «по маленькому» і тут-таки, у кремлівському туалеті висмоктав заздалегідь принесену пляшку коньяку. Мовляв, як пускатимуть «в розход», то не так страшно буде.

А все тому, що з того листочка вичитали: Михайло Семенович Голодний, член спілки письменників СРСР. Воно, з одного боку, після рядків «Інтернаціоналу» – «…весь мир голодных и рабов» було б цілком логічно оголошувати, що автор слів гімну теж Голодний. Але ж всі у Спілці, та й не лише в ній, добре знали, що він насправді і не Михайло, і не Семенович і, звичайно ж не Голодний, бо за паспортом прізвище у нього – Епштейн. (До речі, теж наш земляк, бо родом, як і його друг Свєтлов – із Катеринослава.)

На щастя для журі у товариша Сталіна того дня був хороший настрій. Він лише якихось п’ятнадцять хвилин мовчки ходив із кутка в куток кабінету, пахкаючи люлькою, і нарешті виголосив:

– У товариша Голодного вже є хороші, правильні пісні, які любить і співає наш народ. І про товариша Щорса, і про матроса Желєзняка… думаю, що товариш Епштейн не образиться, якщо ми дамо першу премію поки що менш відомим і не таким популярним поетам. Наприклад, Михалкову і Ель-Регістану.

Михайло Семенович, звичайно, не заперечував. От тільки чомусь невдовзі помер, ледь відсвяткувавши своє сорокап’ятиріччя.

А в літературних колах довго пошепки розповідали злий жарт, що Ежен Потьє, автор «Інтернаціоналу», либонь, теж єврей, бо хто б іще так проникливо написав про «проклятьем заклейменных».

Історію про те, як Голодний-Епштейн гімн Радянського Союзу написав, розповів нам Ілля Михайлович Левітас, за що йому окреме спасибі.

Від себе додамо – нікому ані до того, ані після того не відомий Ель-Регістан теж, на жаль, помер молодим. Крім уже згаданого радянського офіціозу мав у своєму доробку ще один шлягер, який виконувався свого часу частіше, ніж державний гімн. Це була дуже популярна пісенька “Конвалії”. Пригадуєте: “Ландыши, ландыши, светлого мая привет…”. Але – слава земна, вона таки проходить. І в останньому виданні БСЭ для Ель-Регістана не знайшлося навіть піврядочку. А от Сергій Володимирович Михалков добряче пожив і за себе, і за свого співавтора, і ще за багатьох-багатьох затаврованих, гнаних і голодних колег. І навіть уклав аж три варіанти тексту офіційного шлягеру.

До речі, саме на міхалковському співавторстві одного з атрибутів держави, образно кажучи, обламався славетний композитор і дуже талановитий дотепник Нікіта Богословський. Якось у теплій компанії радянських митців він голосно гукнув через стіл Михалкову:

– Сергію, а текстик у тебе щодо “союз нерушимий” – відверто кажучи, лайно!

– Так, лайно, – несподівано погодився Міхалков, – але щоразу, коли його співають, ти встаєш.

І це був чи не єдиний випадок, коли Богословський не знайшов, чим відвзаємити.

* * *

У повоєнному Києві на Печерську щодня (!) можна було зустріти невисокого сутулого чоловіка вічно середніх років, зодягнутого скромно, але з претензією на елегантність. За будь-якої погоди він виходив зі свого будинку навпроти заводу “Арсенал” і повагом прогулювався повз комендатуру, будинок офіцерів (званий серед військового люду “Дім останніх надій”), проходив через Маріїнський парк до Верховної Ради і повертав назад. Цей же маршрут він повторював увечері.

Його звали Марко Зісман. В молодості він учився в інституті червоної професури і навіть підготував дисертацію щодо традиції українського перекладу з німецької мови під керівництвом славетного українського поета і вченого Дмитра Загула. Проте – в день захисту наукового керівника заарештували і невдовзі стратили, а недійшлого аспіранта довго тягали на допити і зрештою милостиво дозволили працювати перекладачем у якомусь технічному видавництві.

У роки війни Марко Зісман несподівано для всіх і для себе втрапив перекладачем у дивізійний СМЕРШ. Наступна історія записана з його слів. Він розповів її нам незадовго до того, як полишив цей світ.

Сорок третій рік. Весна. Німців уже розбили під Сталінградом, але на решті фронтів вони чинять лютий опір. Більше того – спроба контрнаступу під Ржевом обійшлася Червоній армії в мільйон убитих.

І от якось серед ночі вістовий зі штабу дивізії будить капітана Зісмана:

– Товаришу капітан, вставайте швидше, до нас есесівець перебіг!

– Облиш свої ідіотські жарти. Есесівці не перебігають. Їх треба вислідити, дати по голові так, щоб знепритомнів, зв’язати і притягти через фронт. Тільки так.

– Слово честі! Командир дивізії вже в штабі, і всі наші там.

І справді – не встиг Марко Зісман відрапортувати про прибуття, як до кімнати ввели молодого, у невисоких чинах, але справжнього есесівця. Він мовчки оглянув присутніх, не чекаючи запрошення, сів на табуретку, розстібнув горішні ґудзики кітеля і хвацько закинув ногу на ногу.

Командир дивізії наказав:

– Капітане, запитайте у нього прізвище, ім’я, номер частини, посаду – все, як належить для початку.

Зісман усміхнувся, сказав: “Зараз…” і звернувся до німця чистісінькою російською мовою:

– Узнаю брата-хама. Откель, земеля, будешь?

Отетеріли всі, включно з перебіжчиком. Потім “есесівець” весело зареготав і сказав, не менш добірною російською:

– Мужики! Если б вы знали… мать… и в… и на… как мне вся эта немецкая дисциплина остохреное…нела! А ты, капитан, как меня вычислил?

Довелося Зісману пояснювати, що жодний не те що есесівець, а навіть звичайний офіцер вермахту не дозволив би собі навіть у полоні сісти без запрошення, та ще й розстібнути при цьому кітель, не кажучи вже про ногу за ногу, тож так розслабитися серед своїх може тільки свій же, ріднесенький розвідник, що нарешті виконав завдання і повернувся живим.

* * *

Після війни Марко Зісман все так же працював перекладачем. Але вже в художніх видавництвах. Як він сам жартував, з німецької перекладав, а з інших мов “переводив”. Себто, користувався підрядником.

І от у році десь 1949-му викликали Зісмана до парткому Спілки письменників України і урочисто повідомили:

– Є така думка довірити вам переклад віршів вождя народного Китаю товариша Мао Цзедуна. Ось підрядник. Строки притискають. Але ви впораєтеся.

Художнім керівником перекладу призначили поета Миколу Бажана, що вже тоді вважався живим офіційним класиком радянської літератури. Зісманові переклади з китайської не викликали зауважень навіть у вимогливого Миколи Платоновича.

Машинопис відіслали до Москви і стали чекати. За якийсь час із посольства щойно проголошеної Китайської Народної Республіки надійшло прохання передати їм повне досьє на перекладача.

Доки тексти і документи мандрували з Києва до Пекіну через Москву і назад, хтось із заздрісних спілчан розпустив чутку, що крім казкового гонорару, який Марко Зісман начебто одержить за переклади Мао Цзедуна, йому ще довірять перекласти українською юнацькі вірші самого товариша Сталіна.

Письменники – народ довірливий. В літературних колах закружляли спочатку чутки, згодом – анонімки і нарешті стовідсоткові доноси на якогось там мало кому, щоб не сказати – взагалі нікому не відомого “переводчика”, якому незаслужено довірили… в той час, як чимало людей, чиї заслуги… і так далі, і таке інше. Схема обкатана, відпрацьована і себе виправдала. Тим більше, що хтось додивився, що у колекції поштових марок Німеччини (до речі, найбільшій в світі приватній колекції на цю тематику) космополіт Зісман зберігає марки із зображенням Гітлера.

Не пригадуємо, хто це сказав першим, але нам частенько доводиться згадувати, що найстрашніший звір для людини – жаба. Скількох задавила і скількох ще задавить. І особливо добре ця тварюка почувається в літературних колах.

На щастя з Москви прийшла офіційна відповідь, котра вгамувала всі пристрасті. Китайські товариші високо оцінили рівень таланту тов. Зісмана, а також його глибоке проникнення в саму сутність поезії вождя китайської революції. Проте з певних міркувань, які не мають нічого спільного з технікою перекладу, було би дуже бажано аби у ролі офіційного трансформатора тексту з китайської на українську виступив… Микола Бажан.

* * *

Десь у тридцятих роках минулого століття до Радянського Союзу приїздив славетний європейський інтелектуал, естет, письменник і філософ, французький єврей Андре Жід. Більшовицька верхівка конче потребувала бодай якихось західних союзників, аби продемонструвати світу «величні досягнення у побудові соціалізму».

Із французьким інтелектуалом носилися, як дурень з писаною торбою, влаштовували для нього грандіозні спектаклі за відомим сценарієм «эх, хорошо в стране советской жить!» Його удостоїв кількагодинної бесіди сам вождь. І навіть терпляче вислухав абсолютно неприпустимі для розуміння справжнього ленінця поради створити уряд виключно з фахівців – професіоналів у своїх галузях – і відмінити судове покарання за гомосексуалізм.

Андре Жід повернувся до Європи і написав ту правду, яку він зумів роздивитися навіть через найстаранніший більшовицький камуфляж. Сталіна тіпало від люті. А тут іще товариш Молотов доповідає, що відомий німецький письменник Леон Фейхтвангер сам напрошується в гості. Сталіну це видалося підозрілим і він (на підсвідомості) ляпнув дослівно таке:

– А ми можемо бути певні, що цей єврей не виявиться другим Жидом?

Історію про Сталіна та європейських інтелектуалів розповів нам ще у шістдесятих роках покійний Сергій Шварцзойд – дивовижного таланту сценарист і художник. Попри свій талант, він усе життя не мав навіть даху над головою. Тому взимку жив на горищах, а влітку – в склепі на старому Куренівському цвинтарі. Його тезко, Сергій Параджанов, ще за життя проголошений генієм, часом визнавав, що він – ніщо в порівнянні з Шварцзойдом. Така от типова історія…

А ось іще одна його розповідь.

Десь на початку шістдесятих років минулого століття тодішній радянський лідер М.С.Хрущов з властивим йому запалом робив кілька справ одразу: боровся за мир, погрожував Америці стратегічними ракетами і Кузьчиною мамою, впроваджував кукурудзу вчив письменників писати книги, а художників малювати картини, режисерів – знімати кіно. А в якийсь момент з неймовірною і невмотивованою люттю накинувся на релігію. Такого погрому, як учинив Микита Сергійович, церква не знала навіть за сталінських часів. Щоправда, цього разу священиків і ченців не розстрілювали – і на тому спасибі. Але церков, мечетей та синагог було дозволено залишити з розрахунку одна на півмільйона чоловік населення.

Тож можна собі уявити здивування московської творчої інтелігенції, коли Хрущов на черговій ідеологічній накачці закликав майстрів пера, пензля і екрану вчитися… у єврея Ноя зі “Старого Заповіту”:

– Беріть із собою в мистецтво тільки чисте, як отой Ной, котрий узяв до ковчегу тільки сім пар чистих.

– Микито Сергійовичу, – раптом подав свій голос тоді ще молодий кінорежисер Марлен Хуцієв, – так Ной же не тільки чистих, він і нечистих узяв. І теж сім пар, аби було порівну.

– Не брав він ніяких нечистих!

– Брав!

– Не брав!

– А я кажу – брав.

І тут Хрущов, вочевидь, відчув, що подальша сварка потребує аргументів вагоміших, аніж “А я кажу!”, бо штурхонув під бік старенького Анастаса Мікояна, котрий сумирно мовчав і попивав мінералку:

– Анастас Іванович, це у тебе у Вірменії в горах був той ковчег. От ти і скажи цьому молодому нахабі: були там нечисті, чи ні?

В залі настала горезвісна гробова тиша. Бо, здається, всі, крім самого Микити Сергійовича збагнули, яку дурницю ляпнув радянський атеїст номер один. Мало того, що він поставив за приклад майстрам соцреалізму біблійний персонаж, та ще й – о, жах! – юдея. Але ж на додачу визнав, що історія щодо потопу з усіма наслідками – то свята правда, а не всілякі там попівські побрехеньки. Плюс до того, мимоволі вліз у світову політику, констатувавши, що гора Арарат, яка після 1920-го року відійшла до турецьких земель, насправді має належати Радянській Вірменії.

Реакція старого Мікояна викликала стогін заздрості у присутніх режисерів театру і кіно. Спочатку Анастас Іванович надзвичайно талановито вдав, що він похлинувся мінералкою. Довго заходився в кашлі, сипів, махав руками і витирав справжні сльози. Зібравшись з думками, він нарешті видав:

– Микито, ти про що? Нічого ж не було: ані ковчега, ані Ноя, ані потопу, ані нечистих… Ти ж сам казав, що це вигадка, опіум для народу.

Хрущов розгубився і ляпнув:

– Нечистих не було… а чисті?

– І чистих теж не було, – добив його Мікоян.

Але останній гвіздок у труну загнало невгамовне дитя гір Марлен Хуцієв:

– Микито Сергійовичу, раз ми з’ясували, що нічого не було, то що ж нам брати з собою в мистецтво?

Сергій Аполінарієвич Герасимов, кінорежисер, професор і всіх радянських нагород лауреат та кавалер миттю вхопив свого мініатюрного учня за шкірки і виніс (саме виніс!) із залу, доки ніхто не опам’ятався. Завдяки цьому рішучому жесту темі старого єврея Ноя дали нарешті спокій. Ненадовго. Років через десять американський розвідувальний супутник сфотографував залишки корпусу Ноєвого ковчегу, котрій просвічував через багатометрову товщу льоду неподалік вершини Арарату.

* * *

З євреями не щастило не тільки Сталіну і Хрущову. Леонід Брежнєв хоч і прожив усе життя з єврейкою-дружиною, але теж мав із цим народом проблеми.

Абсолютно реальна історія, яка свого часу облетіла весь Радянський Союз. У 1967-му році, до 50-річчя Жовтневої революції, видатний радянський актор і режисер Олег Єфремов одержав Державну премію за постановку в театрі кількох п’єс, авторами яких були Михайло Шатров, Олександр Свободін, Олександр Володін і Михайло Рощін.

Високу нагороду Єфремову вручали в Кремлі. Після офіціозу, як водиться, банкет, на який, крім свіжого лауреата, допустили й усю четвірку згаданих драматургів.

І от – Кремль, прохідна, молоденький солдатик з військ КДБ перевіряє паспорти і звіряє їх зі списком. Він уже впізнав (по фільмам) Єфремова і радісно йому усміхається.

Першим свій паспорт простягає Михайло Шатров. Солдатик розкриває – і читає вголос: “Мойсей Маршак”. Зазирає до списку. Там фігурує тільки Михайло Шатров. Супроводжуючий пояснює, що все нормально, просто у товариша Маршака літературний псевдонім Шатров. Пропускають.

Наступним підходить Володін. Солдат бере паспорт і читає: “Лівшиц”. Знову пояснення супроводжуючого щодо псевдоніму. Лівшица-Володіна пропускають.

Далі черга Михайла Рощіна. Солдатик розгортає паспорт і, заїкаючись, читає: “Гібельман”. Пропускають.

За Гібельманом-Рощіним підходить Свободін і пояснює: “Загалом то я Свободін, але по паспорту Ліберт”. Пропускають і його.

І коли нарешті черга доходить до Єфремова, солдатик, ще не взявши до рук його паспорта, жалібно запитує:

– Олег Миколайович, ну хоча б Єфремов – це не псевдонім?

* * *

Ті ж часи. Редакція “Спортивної газети”. Творчий колектив відсотків на 90 – євреї. Але що характерно – з українськими або російськими прізвищами. Звичний робочий день: посеред кімнати на стільці сидить Боря Гопник і розповідає щось веселе.

Раптом бахають двері і залітає позаштатний кореспондент літнього віку, котрий не без гордості називав себе єдиним євреєм-професіоналом в галузі міліцейського службового собаківництва, бо працював у міліцейському собачому центрі. Увірвався – і з порогу про своє, наболіле:

– Все, амбець! Одним євреєм в радянській міліції стало менше!

Присутні, як один, повернулися до позашкора і він почав детально пояснювати:

– Оце вийшов у відставку! Все поздавав. Справи здав, собачок здав… і ще зброю здав.

Гопник негайно прокоментував:

– Але обріз залишив…

* * *

Борис Січкін у 60-70-х роках був одним із найпопулярніших радянських кіноакторів. Перш за все, завдяки блискотливому Бубі Касторському з фільмів про “невловимих месників”. Він народився і виріс у Києві, дебютував як куплетист і танцюрист, за власними спогадами, на Євбазі (єврейському базарі, котрий містився там, де зараз площа Перемоги). Неповнолітній Січкін мав своїх шалених фанатів серед кишенькових злодіїв і шулявських блатних. У Києві він закінчив театральне училище, звідси ж пішов на війну… так склалося, що популярність прийшла до нього пізно, вона ж його і згубила.

На початку 70-х маразмуючі кремлівські вожді раптом чомусь почали люту розправу з акторами та співаками, які давали так звані ліві концерти. Пояснимо спеціально для молоді: офіційно той же Борис Січкін мав право одержати за участь у збірному концерті не більше восьми рублів п’ятдесяти копійок. Реально – півтора долари. А за так званий сольник, себто авторський двогодинний виступ із антрактом – аж двадцять рублів. На додачу кількість концертів теж строго обмежувалася. Тому і актори, і адміністратори вимушені були приховувати справжню кількість виступів і відповідно коригувати звітні документи. Те, що держава мала від законних і лівих концертів мільйонні прибутки, партійних ревнителів не цікавило. Головне – виявити і покарати того, хто мав нахабство побажати жити хоч трошки краще від сірої посередності.

Халтурили і лівачили всі без винятку – і народні артисти СРСР, і просто народні улюбленці. Проте, караючий меч “чомусь” впав на голову саме Бориса Січкіна. Було слідство, суд, строк, в’язниця в Тамбові. І після відбуття незаслуженого покарання, як водиться, повна заборона участі у зйомках. Не кажучи вже про концерти.

І от тоді в одній веселій компанії хтось поставив Січкіну питання з провокативним підтекстом:

– Борисе, а розкажіть, як вам вдалося витримати таке важке випробування?

– На раз! – відгукнувся актор. – У тамбовській в’язниці нас щодня виводили на прогулянку. І з цього дворику було видно величезне гасло на головному корпусі: “Ленін з нами!”. Оце мене і гріло.

Жарт пішов у народ, а ще швидше – по відповідним каналам до відповідної установи. Січкіна викликали, пояснили, що таким жартівникам місце не серед нас, а серед розтлінної загниваючої буржуазної публіки. Актор зрозумів натяк, написав заяву і одержав дозвіл на еміграцію.

Але на цьому жарти не припинилися.

Якийсь ревнитель радянської моралі в ранзі голови кооперативу вперто відмовляв тещі й дружині Січкіна, які теж одержали дозвіл на виїзд, виписати їх із кооперативної квартири і дозволити обмін або продаж. Ото лишайте куплено власним коштом квартиру державі – і вимітайтеся.

Рідні поскаржилися Січкіну. І той знайшов вихід – негайно дав знахабнілому чиновнику телеграму з Нью-Йорку такого змісту: “Васю, твоє доручення виконав, повідом, куди перевести гроші. Завжди до твоїх послуг – твій Січкін”. Природно, що адреса ознайомився з цією телеграмою в кабінеті слідчого КДБ, куди його притягли просто з робочого місця. І того дня він додому не повернувся. Як і наступні два тижні, доки йшло прискіпливе слідство.

Врешті він відбувся легким переляком: йому повірили і навіть не зняли з роботи. Але коли дружина і теща Січкіна знову прийшли до нього з заявами, він дав письмовий дозвіл, не вимовивши ані слова. Певно, давав собі звіт, що ще одна така телеграма – і йому вже ніхто у відповідній установі не повірить.

* * *

Навряд чи хто заперечить, що найцінніший скарб – то знання. Завдяки чорнобильському дитинству Наталки Лапікурихи ми маємо аж два таких скарби. Один – рецепт справжнього чорнобильського гефілте фіш, про який ми згадували. Це, скажемо вам, щось особливе. Так, чорнобильський фіш, себто фарширована риба, значно відрізняється від того, який готують у Бердичеві, Боярці, та навіть у Одесі! Що з того, що в Одесі риби багато, бо Чорне море більше, ніж річка Прип’ять? Можна подумати, той фіш сам по собі готується. Та вони ж, одесити, руки їм повідбивати, шкіру на рибі на шматки ріжуть, весь смак виварюється!

Як, наприклад, готує фаршировану рибу ледача господиня де-небудь на Поділлі? Вона візьме коропа, обдере луску, поріже на шматки, з тих шматків зніме шкуру, з рибного м’якуша зробить фарш і напхає ним шматочки шкури. Вийдуть котлети в обгортці. Потім вона їх варитиме, а в результаті вийде якесь бліде неподобство.

Чорнобильська господиня шкуру зніме, як панчоху, обережненько, щоб ані жодної дірочки не було. Оббере м’якуш, а кістки поставить варитися на юшку. Фарш… о, справжня господиня має свій власний секрет фаршу, який хіба що дочці передасть. Потім шкура напихається фаршем, затуляється вичищеною головою і вкладається до ринки… А ось і вона, як зараз кажуть, головна фішка риби по-чорнобильськи: ринку треба вистелити не овочами “морква-цибуля-буряк”, а лушпайками з цибулі! Вони додадуть приємного присмаку і красивого бронзового кольору. А вже коли рибина зручно вляглася на підстилці – залити її гарячою юшкою, звареною з кісток. І хай собі кілька годин мліє в духовці. Тоді навіть якусь дрібненьку кісточку в м’якуші не помітили, вона упариться і стане м’якенькою.

А головна відмінність гефілте фіш по-чорнобильськи – що це не короп, а щука! Ну не водиться короп у Прип’яті. Навіть зараз, за умов радіації.

А щодо другого скарбу – то це історія, пов’язана з виразом “хоробрий Янкель“. Дехто каже – “хоробрий Мошко”, але звідки пішла така характеристика, вже ніхто не знає.

А ми знаємо! Завдяки вже згаданому чорнобильському вчителеві Якову Пащенку, якому колись розповів сусід-єврей.

Так ото ж – Янкель, котрий не відзначався ні фізичною силою, ні винятковою хоробрістю, якось пізно вночі йшов додому вузькою чорнобильською вуличкою. Ліхтарів на ній не було, місяць хмари затулили… Дивиться Янкель – а край стежки стоїть хтось великий і дуже підозрілий.