Текст книги "Короп по-чорнобильськи"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

* * *

І ще до теми – Гітлер і євреї. Фюрер звернувся до свого астролога з вимогою визначити час його смерті. Той довго відмовлявся, та нарешті наважився:

– Мій фюрер, ви помрете в день великого єврейського свята.

– А конкретніше – місяць, число?

– Та якого б числа ви не померли, це буде день великого свята для всіх євреїв…

Розділ третій
Кагал

«Що таке капітал? Це те, що у Карла Маркса на папері, а у Бродського в сейфі».

Єврейська мудрість, записана Г. Сафріним

Ми вже пояснювали, що таке кагал. Як дослівно – то це орган самоврядування єврейської общини. Але самі євреї називають кагалом і всю общину. Про хелмський кагал ми вже згадували. Ну, там безодня мудрості, перевершити яку просто неможливо. Хоча і конкуруючі містечка теж не в полу лапсердака сякалися.

Одна бідна єврейська община на Галичині, здається, з містечка Турки, звернулася до багатого львівського єврея, котрий тримав вугільний склад, з уклінним проханням офірувати кілька вагонів палива на зиму.

Багатій відповів:

– Я не маю звички щось комусь дарувати. Бо інакше вже давно ходив би з торбою попід тинню. Але як правовірний юдей, згоден продати вам за півціни п’ятдесят вагонів вугілля.

Община погодилася. І замовила для початку двадцять п’ять вагонів. Що характерно – без передоплати. Бо на ті дивні давні часи слово честі ще чогось вартувало. Багатій виконав свою обіцянку, проте, коли і через три місяці гроші не надійшли, він дозволив собі у ввічливій формі нагадати містечковому кагалу про їхній борг.

У відповідь він одержав наступну аргументацію:

– Ваш лист щодо боргу нас вельми і вельми здивував. Нагадуємо, що ви офірували нам п’ятдесят вагонів вугілля за півціни. Отже, пільги складають вартість двадцяти п’яти вагонів. Ми їх і замовили. А щодо решти – то вона нам сто років снилася! З повагою – і т.д.

* * *

У містечку десь на Галичині (якому конкретно – замнемо для ясності) помер голова кагалу, старий єврей, котрий виконував свої обов’язки чимало років. Община влаштовує з цього приводу траурне засідання. Секретар кагалу вносить пропозицію:

– Так от, мої кохані, прибиті горем! Якщо ми вже зараз вчепимо у цьому залі портрет покійника, то цим благородним вчинком ми лише виконаємо наш святий обов’язок, який мали б виконати ще за його життя. Бо наш голова ще за життя заслужив, аби його повісили там, де він працював, тобто, на його робочому місці.

* * *

Старенький кантор чорнобильської синагоги видає заміж, скажімо так, не дуже юну дочку. А оскільки до обумовленої суми посагу, яку заломив вередливий жених, не вистачає чимало-таки грошей, то кантор звертається до кагалу з проханням видати йому зарплату за три роки наперед.

Кагал збирається, довго обговорює заяву кантора і нарешті доходить висновку, що вся ця справа вельми ризикована, беручи до уваги солідний вік прохача. Проте, кантор наполягає, аби його вислухали.

– Шановні, я вам все ж таки раджу спробувати. Бо що таке три роки? Якщо я проживу цей строк – то ваше щастя. А якщо помру – то моє щастя.

* * *

Рабин розповідає голові кагалу, що помер один із членів общини – порядний, молодий єврей. Громадський діяч здивований:

– Як це – помер? Щось я не чув, аби він хворів.

– З голоду помер, та й усе.

– Ребе, то неможливо. Якби він звернувся до мене, я би негайно попросив у кагалу про допомогу.

– Напевне, він посоромився.

– Ну, тоді, ребе, вважайте, що покійник помер від сорому. Я ж вам казав – у нашій общині жоден єврей від голоду не вмирав і не помре!

* * *

Перед Першою Світовою війною до Погребища завітав дуже багатий земляк із самого Санкт-Петербургу. Ну, звичайно, всі прибігли, хто подивитися, а хто зі значно серйознішими намірами. Проте, до високого гостя нікого не пускають. Бо спочатку має ввійти депутація кагалу і, звичайно, рабин.

В останню секунду під самими дверима голова кагалу виловлює з-поміж достойних євреїв такого собі Мотьку Хабада, місцевого ледарюгу, розбишаку і скандаліста.

– Мотька, ану киш звідси! Не плутайся у людей під ногами, бо заробиш!

– Що? – обурюється в свою чергу Мотька. – Та ви ще не знаєте, хто я такий! Графиня Вишнєвська сказала, що не пожаліє тисячу рублів золотом, аби хоч один раз глянути на мене.

– Не верзи дурниць, мишигоне! Графиня Вишнєвська сліпа від народження.

– От тому б і не пожаліла.

* * *

Історія замовчує, чи пропхався Мотька Хабад до багатого земляка, зате достеменно відомо, що погребищанський кагал на тому візиті вхопив облизня. Земляк не дав їм ані копійки, натомість добрячу на ті часи суму – аж 200 рублів – подарував містечковому рабину. Природно, що весь кагал негайно помчав до святого вітця.

– Ребе, ми вже придумали, куди діти оті 200 рублів, що вам подарували!

– Придумали? І куди?

– Треба поставити нову огорожу навколо нашого цвинтаря. Бо в старій стільки дірок, що свині й собаки позалазили туди і хазяйнують. Як не зробимо паркан, то вони нам усі могили перериють.

– Я згоден, що паркан треба міняти. У мене от тільки одне запитання: від кого свині і собаки так швидко дізналися про ті 200 рублів?

* * *

Якось так склалося, що між Першою і Другою Світовими війнами керівництво кагалу у Станіславі (нині Івано-Франківськ) складалося переважно з людей неосвічених і малокультурних. Ну, що поробиш, буває і таке… Тому, коли до кагалу надійшла петиція від громадськості з проханням профінансувати общинну бібліотеку, більшість членів ради висловилася проти. (Щось це нам нагадує, але розвивати тему не будемо, бо коли сідали писати цю книгу, між собою домовилися: ніякої політики і ніяких натяків, – авт.)

І тоді попросив слово бібліотекар, відомий єврейський письменник та історик Рувім Фан. І розповів отаку оповістку:

– З одного українського села, що на Сході, втік піп. Невідомо, що він там накоїв, але зник дуже спритно. Переодяг у рясу п’яного дядька, що спав попід тином, натяг на себе його свиту – і дай Бог ноги!

На ранок дядько прокинувся, протер очі, смачно позіхнув, глянув на себе… і миттю протверезів.

– О, Господи! Наче ж не сплю, то чого ж на мені попівська ряса?

Ущипнув себе – не допомогло. Ляснув два рази по пиці – теж не подіяло.

– Все, допився, – вирішив дядько. – Пройдуся селом, може, вивітриться.

Тягне ноги вулицею і очам своїм не вірить – мужики перед ним брилі знімають, баби до ручки прикладаються. Став він на перехресті і каже:

– Хто зна, а раптом чудо якесь трапилося? Старі люди розповідають, що колись і не таке бувало. Але зайва перевірка не завадить. Чекайте! Отут у кишені трішки дрібних завалялося, то я замість шинку піду зараз до крамниці і куплю собі псалтир. Якщо я за ніч ще й читати навчився, то я точно справжній піп.

Пішов до крамниці, купив псалтир, вийшов на вулицю, розгорнув, глянув – жодної літери прочитати не може. Аж тут повз крамницю у фаетоні сам повітовий начальник проїжджає. Зобачив дядька і кричить на ходу:

– Добрий день, батюшко!

Ще й рукою помахав. Тоді дядько надувся і сказав:

– А ну вас всіх к бісу, люди добрі. Якщо вже сам повітовий начальник мені рукою махає, то я поза всякими сумнівами – батюшка. А те, що я не вмію читати – то дурня. Це лише означає, що всі попи не вміють читати.

Вислухавши оповістку Рувіма Фана, правління станіславського кагалу весело розреготалося і заробило, що називається, одразу в лоб:

– Шановні євреї, ви напевне теж вважаєте, що як самі ніколи не брали до рук книжок, то й решта членів нашої общини теж не вміють читати?

* * *

Які би мудрі євреї не засідали в правлінні кагалу, та й їм час від часу доводиться йти на уклін до рабина. Ну, не все люди знають, що поробиш.

У 1932-му році в Польщі (до складу якої входили тоді українські Галичина, Волинь та Прикарпаття) шаленіла економічна криза. І от одного дня депутація місцевих комерсантів, вони ж усі як один, члени правління кагалу, з’являються до рабина. Духовним пастирем общини міста Борислава був тоді Янкель Сафрін (чи не родич неодноразово і тепло згаданого нами фольклориста?), людина вельми розумна і дотепна.

– Ребе, – звернулися до нього громадські достойники, – поясніть нам, що робиться з усім оцим світом. Половина з нас тримає крамниці, друга половина має комерцію на продовольстві. Отже, якщо цей світ живий, то люди мусять їсти, пити і купувати одяг. А якщо цей світ помер, то має бути попит, принаймні, на похоронні приналежності. Але вся наша комерція ось уже котрий місяць не дала нам ані злотого. То що воно робиться з отим світом, ребе?

Ребе Сафрін важко зітхнув і пояснив:

– Кохані мої, світ ще не помер, але з іншого боку – вже й не живе. Він мучиться перед смертю.

* * *

Ці слова мудрого бориславського рабина тоді сприйняли, як жарт. І довго переказували його по всій Польщі. Та коли через сім років розпочалася Друга Світова війна, а ще через два роки весь бориславський кагал повели на розстріл, отоді і став зрозумілим глибокий сенс слів ребе Сафріна.

Але не будемо про сумне. Давайте краще пригадаємо ще одну улюблену тему єврейських оповісток під умовною назвою «теологічні дискусії».

Щоб ви знали, як ще не знаєте, до обов’язків рабина входило рецензування робіт кандидатів у талмудисти (професійні коментатори релігійних текстів Старого Заповіту і в першу чергу «П’ятикнижжя», тобто, Талмуду). Ну, звичайно, доручали це не будь-якому ребе, а найдосвідченішому і найповажанішому. Такому, наприклад, як рабин з Бердичева.

Втрапила йому якось досить таки кепська праця. Проте, кандидат, людина молода і наполеглива, довго благав пастиря написати йому нормальну рецензію. Мовляв, сім’я, маленькі діти, хворі батьки, дурна коза… Бердичівський рабин, людина, добра, м’якосерда і поступлива, врешті решт погодився, але за однієї умови:

– Рецензію я вам дам, але ви надрукуєте її не на початку, а наприкінці вашої праці і між моєю рецензією та вашим коментарем має бути принаймні сім аркушів чистого паперу.

– Ребе, чого це раптом?

– Юначе, отепер я таки переконався, що ви нічого не тямите в Талмуді. Що там написано? «Тримайся від брехні якомога далі».

* * *

Поважаний рабин із Дубна відкритим текстом пояснив одному псевдо-талмудисту, що його «коментарі» не варті не те що рецензії, а й жодного доброго слова. Той розгубився і поставив абсолютно безглузде запитання:

– То що ж мені тепер робити з цим рукописом? Спалити чи викинути?

– Ні в якому разі! – закричав ребе. – Тримай його постійно при собі, особливо якщо доведеться мандрувати в нічну пору.

– А чому саме в нічну, ребе?

– А тому, що в Талмуді написано: злі духи вночі переслідують тільки вчених людей. А з оцією от писаниною в руках тебе жоден дух не зачепить, хоч мандруй аж на край світу. Головне – вчасно дати почитати.

* * *

Дві наступні оповістки євреї приписують легендарному бердичівському рабину Леві-Іцхаку. Поважаний ребе ще двісті років тому зафіксував явище, котре, на жаль, не втратило своєї актуальності й донині – і не лише серед іудеїв:

– Нинішні євреї брешуть на вулицях і глаголять істину в синагогах. На жаль, минули старі добрі часи, коли євреї були щирими на вулицях і махлювали в синагогах.

А тепер, власне, про ребе Леві-Іцхака і кандидатів у талмудисти.

– Ребе Іцхак, я хотів би досконало вивчити Тору. Порадьте, як це зробити.

– Бачите, юначе, існує щонайменше сімдесят способів вивчення Тори.

– А який з них найкращий?

– Мовчки!

* * *

До того ж таки Леві-Іцхака заскакує молодик з криком:

– Ребе, мені треба якомога швидше вивчити Талмуд! Як кажуть росіяни – щоб одна нога тут, а друга – там.

– Немає проблем, юначе. Запам’ятайте, що вся мудрість цього великого вчення полягає в одній-єдиній фразі: «Возлюби ближнього свого, як самого себе». А все решта – то лише коментарі до цієї думки.

* * *

До Чернігова приїздить молодий зарозумілий талмудист, аби продати свою книгу коментарів до Біблії. Загалом намір у нього був правильний, бо навіть перед Другою Світовою війною єврейська община складала третину населення цього древнього міста.

Талмудист заходить до чернігівського рабина і запитує, кому в першу чергу він міг би продати чи навіть подарувати цей шедевр для подальшої реклами. Рабин уважно читає книгу і радить:

– Я думаю, найкраще тебе зрозуміє крамар Сруль Цвібль.

Талмудист іде за вказаною адресою, знаходить яточку з металовиробами і, пославшись на авторитетну думку слуги Божого, дарує хазяїну свою книгу.

Крамар ледь не прибив талмудиста:

– Та ви що, з вашим ребе, збожеволіли? Чи він забув, що я не вмію ані читати, ані писати?

Переляканий талмудист виривається з рук розлюченого комерсанта і біжить до синагоги по пояснення. Рабин поблажливо посміхається:

– Все дуже просто. Ваші коментарі – то суцільний плагіат. Жодної власної думки. А в нашому місті серед євреїв краденим товаром торгує тільки Сруль Цвібль. То до кого ж іще я мав би вас послати?

* * *

Славетний чорнобильський цадик Менахем Нахум, повертаючи одному молодому талмудисту книжечку його коментарів, вимовив наступне:

– Воістину, юначе, я дізнався від вас багато цікавого.

– Я щасливий почути це від вас, ребе.

– Досі я знав, що папір для книжок роблять з макулатури. А тепер я дізнався, як роблять макулатуру.

* * *

Той же реб Менахем на запитання самовпевненого коментатора, чи багато нового він дізнався з його книжечки, відповів так:

– Не так щоб багато, але одне відкриття я для себе зробив.

– І яке саме, ребе?

– Про те, що в Жашкові, виявляється, є непогана друкарня.

* * *

Кагал з містечка Отині чомусь вирішив надіслати свого кандидата в талмудисти не до власного ребе, а до його шанованого колеги у сусідні Бережани. Бережанський рабин зробив вигляд, що не розуміє підтексту цієї хитрої комбінації і написав отаке:

– Кандидат – викапаний Мойсей, він же – Соломон, він же – Аристотель.

Після такої рецензії вражений отинський кагал призначив молодого талмудиста одразу рабином. Проте, невдовзі з’ясувалося, що той – неук, бахур і на додачу – заїка.

Розлючена община майже в повному складі побігла в Бережани, погрожуючи побити камінням автора рекомендації. Проте, бережанський лише знизав плечима:

– Чого ви до мене причепилися? Я ж написав найсвятішу правду. Хлопець заїкається, як Мойсей, не пропустить жодної спідниці, як Соломон і як Аристотель не знає івриту, а тому жодного разу не брав до рук талмуду.

* * *

До Першої Світової війни в Жовкві жив славетний талмудист і надзвичайно дотепний жартівник – ребе Шайєс. Якось із сусідньої Словаччини, з міста Брно приїхав на гастролі до галицьких синагог дуже модний молодий рабин, котрий подавав себе за незрівнянного промовця. Природно, він запросив шановного ребе Шайєса на свій виступ, а потім поцікавився його враженням.

Рабин Шайєс, котрий із незворушним спокоєм вислухав довжелезну проповідь гастролера, довго тис йому руку і нарешті вимовив:

– Найблискучішим моментом усього вашого незрівнянного виступу були, поза сумнівами, ваші нові черевики.

* * *

І знову про чорнобильського цадика Менахема Нахума. Річ у тім, що чорнобильські юдеї придивились, як пораються біля землі їхні сусіди – українці та росіяни-старовіри – а головне, що ця земля їм дає… як на наш смак, то картоплі, добрішої, ніж у Чорнобилі, ми ніде не куштували. Бо земля! Благословенний супісок.

Так от – придивились євреї, порадились і вирішили й собі спробувати. То нічого, що царські закони забороняли їм купувати землю. Можна ж орендувати або з тими ж українцями і старовірами під слово честі домовитися. Бо православні те слово тримали. Орендували, домовилися, вклали гроші – аж тут на тобі! Посуха! Комерція під ударом! Тож усі свіжоспечені хлібороби зібралися і пішли до цадика. Аби він у Бога дощу попросив. Явіть, мовляв, чудо. Що вам вартує?

А Менахем Нахум їм раптом у відповідь:

– Не буду я нічого просити. Бо ви в Бога не вірите.

– Як так?

– Бо якби ви справді вірили в чудо Боже, то прийшли б до мене з парасольками.

Розділ четвертий
А поїзд тихо їхав на Бердичів

«Для того, щоб дізнатися, що робиться у тебе вдома, найкраще від’їхати від того дому якомога далі».

(Тонке єврейське спостереження, зафіксоване Г. Сафріним)

 
«З назвою Бердичів у нашому суспільстві неодмінно пов’язується щось дивне і анекдотичне».
(С. Погодін, російський етнограф XIX століття)
 

Взагалі – поїзд тихо їхав не обов’язково на Бердичів. Скажімо, був такий, улюблений в єврейських оповістках маршрут «Київ-Одеса». Або ж Варшава, чи мало кому сьогодні відома станція Волочиськ, котра у Тернопільській області. А до Першої Світової війни Волочиськ був тим, чим для пасажирів радянської доби є станція Чоп. Пригадайте безсмертний жарт всіх від’їжджаючих та проїжджаючих: «Не кажи «гоп», доки не переїхав Чоп».

Тема зустрічей та розмов у поїздах – це та нива, з якої можна збирати багатий урожай.

Для бердичівських євреїв дістатися без перешкод до Варшави чи Одеси і навіть Києва наприкінці ХІХ століття було проблемою. Річ у тім, що їхнє славне місто опинилось осторонь тодішніх залізничних магістралей. Щоправда, ходили диліжанси, але то транспорт виключно для антисемітів. По-перше, тухес відіб’єш, доки доїдеш до того хоча б Житомира. По-друге, пилюки наковтаєшся і будеш уже по прибутті зовсім на чорта схожий. А головне – хіба у тій чортопхайці на колесах, котра диліжанс, можна нормально поговорити? Одразу язика прикусиш., ще й обіб’єш кісточки пальців об низенький дашок купе диліжансу. А навіщо нормальний єврей взагалі вибирається в мандри? Не тільки щоб уладнати справи, а й досхочу наговоритися дорогою.

Бердичівські євреї цю проблему вирішили кардинально – протягли залізничну гілку спочатку до Житомира – на Варшаву, а згодом до Козятина, вузлової станції на лінії “Санкт-Петербург-Петербург-Москва-Київ-Одеса”. Про підприємливість бердичівських євреїв трохи далі, а зараз – про поїзд, що тихо їхав на Бердичів, з Бердичева і через Бердичів.

Так от, поїзд тихо їхав на Бердичів. І в Козятині в одне купе сідають двоє євреїв із Плискова. Тільки один – місцевий крамар – вже пару тижнів мотається по губернії в пошуках потрібного товару, а другий тільки-но вибрався в мандри.

– О, сусіде, сто років вас не бачив! Як справи?

– Хвалити Бога… Слухайте, добре, що я вас зустрів. Розказуйте, що нового в Плискові.

– Нового? Нічого нового.

– Як то – нічого? Щоб за два тижні нічого не трапилося?

– А у нас хіба що може трапитися? Ну, песика переїхали – на греблі.

– О, бачите, сусіде, песика все ж таки переїхали. А хто, що? Якийсь мужик? Чи наш балагула? Або молодий пан Тишкевич на своєму самашедшому велосипеді?

– Та ні, погребищанські пожежні.

– Ой-йой-йой! Що ви кажете? І де ж це так сильно горіло, що аж із Погребищ прискакали?

– Та не так щоб сильно, просто на горі, коло земської лікарні. То воно, ясне діло, далеко видно було.

– Чекайте-чекайте, там же коло лікарні мій тесть живе.

– Ну так власне – хата вашого тестя і пішла з димом. Вщент згоріла, разом із майном.

– Який жах! І що сталося? Хтось підпалив?

– Заспокойтеся, сусіде, ніхто його не підпалював. Просто, коли ваш тесть, хай йому земля буде пухом, помер, то, як завжди, запалили свічки біля труни. І в отому рейваху не помітили, як випадково фіранку підпалили. Ну, а за нею вже і вся хата…

– Ґвалт! Спаси і помилуй! Тесть помер? Та коли я їхав, він був здоровий, як бугай.

– Будеш тут здоровим, коли твоя єдина донька тікає з офіцером.

– З яким офіцером, про що ви?

– А з тим поручиком, з котрим вона потай від вас уже два роки живе. А це от зібралася і втекла.

– Ну то й що, що з поручиком? Теж мені, новина! Я вже два роки знаю, що вона з ним живе.

– От і я вам кажу, що в Плискові нічого для вас нового, а ви вчепилися: розказуйте та розказуйте…

* * *

В’їдливий читач одразу зауважить, що сюжет вищенаведеної оповістки перегукується з текстом популярної колись пісеньки з репертуару Леоніда Утьосова. Так що ж ви хочете – з одеського дяді Льоді такий же Утьосов, як із Мишка Япончика Тарас Бульба! Як уже шукати для народного артиста СРСР точного визначення, так його дав ще один наш земляк, письменник Ісаак Бабель: «Єврей, схожий на матроса». І ви б так сказали, якби побачили, як він виходить на сцену в тільнику, кльоші і безкозирці і співає: «Раскинулось море широко…». То де ж, скажіть, було йому шукати джерела натхнення, як не серед власного народу?

Ну, про дядю Льодю трохи згодом, а зараз – поїзд тихо їхав таки на Одесу.

У Києві до поїзда в одне купе сідають молодий, жвавий єврей і поважаний літній юдей, жилетку якого прикрашає товстелезний золотий ланцюг дорогого хронометра.

Не встигає поїзд проминути Боярку, як молодому єврею засвербіло поспілкуватися. Він посовався-посовався і швиденько віднайшов привід зав’язати розмову.

– Я, звичайно, перепрошую, але чи не будете ви так люб’язні і не відмовите мені сказати, котра година?

Поважаний іудей посилає молодого триповерховим російським матом, що у євреїв вважалося особливою формою образи. Бідолаха підскакує і кричить:

– За що? Я ж тільки поцікавився, котра година!

– Юначе, ви ТІЛЬКИ поцікавилися. Я би ТІЛЬКИ відповів. Само собою, далі би у нас пішла бесіда. Про ціни, антисемітів, сучасну молодь… і десь би так, не доїжджаючи Одеси, вже б і заприязнилися. Природно, мені довелося б запросити вас до свого будинку, котрий на Рішельєвській. І там, на свою сиву голову, представити вам мою єдину красуню-доньку, дев’ятнадцяти років, бездоганно виховану, а головне – спадкоємицю всіх моїх мільйонів.

Ви би не просто познайомилися, а, нормальна річ, сподобалися один одному. Потім би почали потай від мене зустрічатися і одного недоброго дня обидва з’явилися б до мене просити благословення на шлюб.

Так от, юначе, краще вже я зараз вас пошлю якомога далі, аніж видам свою дочку за самовпевненого голодранця, котрий не має навіть власного годинника!

* * *

Знову поїзд “Одеса-Київ”, знову купе, тільки цього разу вже другого класу, тому й пасажирів побільше. Біля вікна – інтелігентного виду єврей у пенсне, решту простору займає типова містечкова єврейська сім’я, котра, напевне, вперше вибралася в мандри.

Ага, ледь не забули сказати, що всі пасажири сіли в Жмеринці. За якийсь час глава сімейства ввічливо звертається до свого візаві:

– Чи не скажете, шановний, куди ви їдете?

– Чому ж не скажу? Їду до Одеси. У мене там процес в окружному суді, бо я адвокат.

– Невже?… Кохана, я ж тобі казав, що поїзди – це чудо техніки. Пан їде до Одеси, ми їдемо до Києва – і всі разом, в одному вагоні і в одному купе!

* * *

Ще наприкінці дев’ятнадцятого століття у тихому провінційному Бердичеві крутилося більше приватних підприємців та різноманітних комерційних спілок, аніж у Києві та Одесі разом узятих. Не вірите? Ось вам офіційні дані за 1888-й рік. Зареєстровано 570 фірм і 1256 приватних ремісників-індивідуалів. В середньому – по одному патенту чи ліцензії на дві єврейські хати. Ясно, що конкуренція була жахлива. І природно, що і в ті часи бізнес не завжди був чистим. Особливо в Бердичеві. Звідси наступна оповістка.

В Бердичеві до поїзда сідають два місцеві євреї-комерсанти. Поговорили про те, про се і ні про що, а потім один і каже:

– Що ви мені дасте, якщо я зараз вгадаю ваші думки?

– Золотого червінця.

– Так от, ви збираєтеся імітувати банкрутство, аби надурити клієнтів, але не наважуєтеся зробити це самі. Тому їдете до Києва, щоб порадитися з компаньйонами.

– Я казав про золотий червінець? Нате два. І дай вам Боже здоров’я.

– Ну, так як я вгадав ваші думки?

– Ніяк. Я думав зовсім про інше. А це вам гонорар за хорошу ідею.

* * *

Все той же легендарний поїзд “Київ-Одеса”. В купе зустрічаються і знайомляться двоє євреїв-комерсантів. Один із Бердичева, другий – із Варшави. Варшав’як запитує:

– От цікаво, скільки у вас у Бердичеві євреїв.

Від авторів: питання, звичайно, цікаве. На ті часи навіть приказка була: “Київ – то Єгупець, Боярка – Бойберек, а Бердичів… то Бердичів!” Себто, осередок єврейства.

Бердичівський єврей відповідає:

– Та вже десь тисяч за 20.

– А гоїв скільки?

– Ну, може сто, двісті набереться.

– І чим вони у вас у Бердичеві займаються?

– Як чим? Дрова рубають, печі розпалюють, воду носять.

Знову від авторів: бердичівський пасажир, звісно, мав на увазі не просто представників інших релігійних конфесій, а так званих шабес-гоїв.

– А скільки у вас у Варшаві наших? – цікавиться в свою чергу бердичівський.

– О, Варшава велике місто! Євреїв десь так, думаю, тисяч сто набереться, не менше.

– А не-євреїв скільки?

– Щонайменше вдвічі більше.

– Ну ви ж там у Варшаві зовсім запаніли! Нащо вам стільки шабес-гоїв?

* * *

Від авторів: отут ми просто зобов’язані знову встромитися зі своєю баночкою на дьоготь. Річ у тім, що світлої пам’яті Горацій Сафрін хоч і прожив другу половину свого життя у Варшаві, але в Бердичеві жодного разу не бував, а тому припустився у своїх записах такої разючої неточності щодо цього славного міста. Виправдовує його лише те, що про Бердичів він чув виключно від тих євреїв, котрі після громадянської дійшли своїм розумом, що ніж чекати, поки їм в УРСР побудують соціалізм, то краще дожити віку за капіталізму в сусідній Польщі – доки кордон остаточно не перекрили.

Так ото – про Бердичів. Без жартів. Бо саме він був фактичною єврейською столицею всього півдня Росії, а не самовпевнена бандитська Одеса, в якій навіть вкрасти рубля без стрілянини не вміли.

За переписом 1888-го року у Бердичеві проживало 10 777 православних, переважно українців, 1031 росіянин-старовір, 3 298 поляків-католиків, 339 німців-протестантів, 12 мусульман і 62 366 євреїв. Крапка! А не 20 тисяч, як абсолютно помилково вказано у Сафріна.

Так, переважна більшість єврейських будиночків у цій некоронованій столиці, як і за часів Бальзака, танцювала польку, а також краков’як і фрейлехс. Зате!!! Які вивіски прикрашали собою ці… ледь не сказали, халупи! Вчитайтесь і вслухайтесь:

· Гальперін, бердичівське відділення Санкт-Петербурзької філії.

· Фірма Бродського, Бердичів-Жмеринка-Одеса-Варшава-Відень.

· Маргуліс, центральна контора всесвітньо відомої фірми.

· Банк Трахтенберга.

· Малоросійська філія банків Штейнберга.

· Гальперін і сини. Кредит на довіру.

· Дербандекер і Пивоцький. Цегельні заводи.

· Ріхтер. Шкіргалантерея.

· Шнайдер. Миловарня.

· Заходер. Золоті і срібні вироби.

· Цигарки від Гробінкера. (так і напрошується “Минздрав предупреждает”).

Тут що не прізвище – то музика. Фрейлехс, маюфес, хава нагіла і щойно написане “Сім сорок”! Не без того, що поважані у єврейському світі підприємці та банкіри, чиї прізвища ми щойно зацитували, часто-густо навіть не підозрювали, що у їхніх фірм, банків і контор, виявляється, є відділення… даруйте, філії у Бердичеві. Але то інша тема. Хоча – теж для анекдотів.

І от коли ви заробили трохи грошей у бердичівських маргулісів, скажімо, випросивши вигідний кредит у Гальперіних, і це прибуток не згорів разом із банком Трахтенбергів, то ви можете на початок замовити собі порядний гарнітур в ательє Айзельберга або просто Зільберга. Хоча до Зільберга краще не ходити, бо там працює закрійником легендарний Беня Лотман. Мусимо зупинитися аби навести оповістку про цього майстра кравецької музи.

Беня Лотман був не просто закрійником, а дамським майстром. Знімаючи мірку, він зазвичай повторював: “Не сукня прикрашає даму, а дама сукню”. І партачив так, що у клієнток очі на лоба лізли вже на першій примірці.

Доки невдячні замовниці влаштовували Бені скандали, обламували об його голову парасольки чи навіть намагалися видряпати йому очі, то це ще півбіди. Аж тут трапилася освічена, либонь з отих німкень-протестанток. Замість вгатити по голові парасолькою чи обізвати жидівським вишкребком, ця суфражистка потягла Беню до мирового судді. Отам і відбувся діалог, що увійшов до класики єврейського фольклору.

– Підсудний, ваше прізвище?

– Лотман.

– Ім’я?

– Ваша честь, у нас, євреїв щодо імені, то все дуже складно.

– А в чому складність?

– Прошу, послухайте, тільки не перебивайте. Єврейською мовою мене звати Байніш. По-вашому я Беня. Коли я вчився в хедері, мене дражнили Берл-козел. В синагозі до мене звертаються реб Бер. На візитках у мене написано Бернард Лотман, а от моя дружина чомусь називає мене ідіотом.

* * *

Є ще одна класична єврейська оповістка, авторство якої теж приписують Бені Лотману. Він здибає на вулиці знайомого в бездоганно пошитому костюмі.

– Абрам, де ви дістали цей костюмчик?

– Не дістав, а замовляв. У Парижі.

– А це далеко від Бердичева?

– Та зо дві тисячі верст буде.

– Подумати тільки – така глушина, а так добре шиють.

Отже, якщо вам не зіпсували гарнітур у Айзельберга, а вашій жінці не спаскудив сукню Беня-ідіот, то ви можете увічнити вашу подобу у фотографії Розенбаума і культурно збагатитись у єврейській оперетці Шерентіса і Загера. А якщо ви зануда і здатні за копійку вдавитися, то купіть собі в книгарні Глюксенберга найдешевшу книжку, прийдіть додому, сядьте на віденський стілець, що ви купили на розпродажу в магазині Гелліна, і читайте собі на здоров’я. Звичайно, якщо ви знайдете у своїй халупі бодай малю-ю-юсінький куточок, щоб приткнутися.

Квартирне питання не просто бентежило чи навіть мучило бердичівських обивателів. Воно їх сіпало, смикало, викручувало, тіпало і доводило до гикавки. Адже згідно з тією ж жорстокою статистикою на кожен будиночок у Бердичеві в середньому припадало… 30 мешканців! А на Пісках та понад річечкою з ніжною назвою Гнилоп’яття ще більше. Дві-три родини тулились в одній кімнаті! Тож немає сумнівів, що легендарний єврейський анекдот “купи козу” народився саме в Бердичеві.

І природно, що тільки тут придумали один із шедеврів єврейського фольклору: про те, як Бог людям шанс давав.

А було це так.

Спустився якогось дня Всевишній на землі Бердичева, пройшовся непомітно містом, подивився, як поляки один одного в карти обігрують, а москалі у мордобій по п’яні бавляться, як євреї махлюють не тільки з гоями, а й один з одним, обурився, поставив перед свої ясні очі духовних пастирів місцевих общин і грізно сказав:

– Мене забули! П’єте, махлюєте, крадете, б’єтеся. Даю вам місяць – або житимете по моїм заповідям, або влаштовую вам тут потоп. Невеличкий, але такий, що ніхто не випливе.

Одразу після цього батюшка збирає православних і каже:

– Догралися! Нагрішили! А я вам на проповідях казав!… Так от, Господь дав нам місяць строку аби ми в молитві і чесній праці спокутували свої гріхи. Інакше буде потоп.

Ксьондз теж швиденько паству до костьолу скликав і заламав руки:

– Браття і сестри! Падаємо навколішки перед найсвєнтішою Маткою Боскою і молімося аби вона нас знову взяла в опіку свою, як колись під Ченстоховом. Молімося, молімося, молімося! Бо як не вмолимо, то через місяць потоп!

Місцевий рабин зібрав усіх євреїв у найбільшій синагозі. Довго мовчав. Нарешті хтось не витримав:

– То що ж сказав вам Господь?