Текст книги "Короп по-чорнобильськи"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

Розділ другий
Хелмські мудрагелі

«За саму мудрість на базарі нічого не купиш».

Єврейська приказка, записана Г. Сафріним

Коли ми укладали цю книгу, то свідомо обмежили кордони уявної країни єврейського гумору адміністративними межами нинішньої Незалежної України. Хоча у зібранні Горація Сафріна, наприклад, є чимало жартів про австрійських, чеських, німецьких і навіть англійських юдеїв…

Проте, один виняток ми все ж таки зробили. Сподіваємося, що влада та громадськість нинішньої Польщі вибачать нам скромну «приватизацію» одного-єдиного населеного пункту на їхній території в антологію українського єврейства. Бо по-перше, Хелм – то Берестейщина, де поляки стали більшістю лише після 1947-го року в результаті горезвісної операції «Вісла». А до того – як мінімум тисячу років цей край населяли українці. А поміж їхніми селами були розкидані маленькі містечка, заселені євреями. Сини Ізраїлеві прийшли сюди у середні віки – і прижилися.

А по-друге, з тим самим Хелмом у 1944-му році ледь не вийшов грандіозний політичний анекдот світового масштабу. Справа в тому, що товаришу Сталіну шалено свербіло якомога швидше проголосити Радянську Польщу. Бо він на цій справі роги обламав ще у 1920-му, коли з ганьбою мусив тікати від польсько-українських легіонів. Отже, пунктик у нього був на цій справі. Тому, коли радянська армія у 44-му пішла на захід, Сталін віддав чітке розпорядження: як тільки звільнять перший же населений пункт на території Польщі, негайно привезти туди заздалегідь сформований прорадянський уряд і проголосити робітничо-селянську соціалістичну республіку з усіма наслідками – включно до ГУЛАГу.

Місто визволили, сталінських маріонеток притарабанили. Аудиторію підготували. І тут хтось із обізнаних консультантів, вчитавшись у назву першої тимчасової столиці соціалістичної Польщі, не просто схопився за голову, а й наважився доповісти вождю, що:

– всі поляки добре знають, що в Хелмі споконвіку жили самі тільки євреї.

– відтак, проголошувати соціалістичну Польщу в Хелмі – це все одно, що зробити Бердичів столицею Росії.

– і нарешті: згідно з польською та єврейською фольклорними традиціями у Хелмі жили найдурніші, найзарозуміліші і найтупіші іудеї, а тому майбутній прорадянський уряд ризикує перебрати на себе всі ці характеристики.

Треба віддати належне вождю всіх народів і великому другові радянських фізкультурників. Соціалістична Польща була-таки проголошена, але не в Хелмі, а в Любліні, про який у єврейському гуморі ви не знайдете жодної згадки.

А тепер, товариство, вйо, бо дощ. Погнали до Хелма!

Маленьке пояснення: з кінця вісімнадцятого і до початку двадцятого століття Хелм, як і вся Східна Польща, входив до складу Росії, звідси російські реалії в більшості анекдотів про це достославне місто.

Хелмський шамес у якихось справах мусить їхати до Любліна поїздом. Він гукає візника-росіянина і запитує:

– Я вибачаюсь, але скільки буде доїхати до станції?

– Ну, за полтину довезу.

– А як дешевше?

– Тоді за сорок копійок.

– А як добре поторгуватися?

– Плати тридцять і сідай.

– Спасибі. Я, знаєте, пішечки, пішечки…

– Так якого… твою… і в…моєї тещі, і взагалі – на… ти морочиш… у мого жеребця?

– Розумієте, мені просто цікаво, скільки я зекономлю.

* * *

Оскільки Хелм був навіть не містечком, а десь трішечки містом, то крім синагоги, лазні, хедера і лазарету євреї мали своїх приватних лікарів. Хелмські ескулапи теж увійшли в легенду.

– Що у вас болить, шановний?

– Лікарю, я страшенно кашляю.

– Так… а скільки вам років?

– Сімдесят.

– А коли вам, шановний, було сорок, ви кашляли?

– Ні, не кашляв.

– А в п’ятдесят років?

– Жодного разу.

– А коли ви розміняли шістдесят, то ви кашляли?

– Ні, ні, і ні!

– А тепер, поклавши руку на серце, скажіть чесно: коли ж вам кашляти, як не зараз?

* * *

До того ж самого лікаря приходить інший пацієнт.

– Так, і що у вас болить?

– Лікарю, дай Боже, щоб я помилявся, але, здається, я збожеволів.

Хелмський лікар, звичайно ж, універсал. Йому що кашель лікувати, що божевілля, результат один:

– Заспокойтеся, шановний, і скажіть, чому ви так вважаєте?

– Бо я сам до себе пишу листи.

– Цікаво-цікаво, і коли це було востаннє?

– Сьогодні зранку.

– І що ж ви собі в цьому листі написали?

– Е, лікарю, я не такий дурний, як ви вважаєте. Звідки я знаю, що в тому листі, як я його ще не одержав? От завтра Ізя-листоноша принесе – то я прочитаю і дізнаюся.

* * *

А ця історія трапилася десь між двома російськими революціями. Наполоханий єврейськими погромами молодий хелмський меламед наважується емігрувати. На ті часи, як не дивно, це не було проблемою. У Варшаві існував навіть спеціальний еміграційний центр для євреїв. От наш бідолаха туди і вибрався.

Пропонують йому там одну країну для постійного місця проживання, другу, третю, все докладно пояснюють. Кандидат в емігранти, в свою чергу, теж допитується, де, що і як… а головне – почім. І та держава його не влаштовує, і ця не підходить. Врешті-решт, співробітник центру, що характерно, теж єврей, але не з Хелму, не витримує:

– Отам у нас у кутку, бачите, на підставці – великий такий глобус. Я вас дуже прошу – покрутіть його і виберіть собі, врешті-решт, якусь країну.

Хелмський мудрагель стояв-стояв, крутив-крутив, роздивлявся… а потім подав голос:

– Я вибачаюсь, а інших глобусів у вас немає?

* * *

Про лікаря ми розповіли, про хелмського меламеда теж…(До речі, прізвище в усіх хелмських меламедів було одне і те ж – Зайнвел). А тепер пора згадати про рабина. Бо то, вважайте, головна персона всього містечкового епосу.

До хелмського рабина вривається місцевий багатий єврей і репетує з порогу без усяких там «шолом алейхем»:

– Ребе, мушу негайно розвестися з дружиною!

– Не махайте руками, сідайте і кажіть, чого раптом?

– Вона мене обкрадає!

– О, то серйозне звинувачення. А докази?

– У мене зник новий, дуже дорогий хронометр. І де ви думаєте, я його знайшов? Абсолютно випадково – у неї за пазухою.

– Що ви кажете! Я вибачаюся, хронометр, це, здається, годинник?

– Саме так, ребе.

– Я ще раз вибачаюсь, але який саме – кишеньковий чи настінний?

* * *

Раз на тиждень хелмський ребе, як і вся його паства, ходив до общинної лазні. З собою він брав, як водиться, свіжу білизну, випрану і випрасувану дружиною. Проте, у рабинової благовірної був один маленький недолік. Вона прасувала білизну навиворіт і забувала її вивернути на лице. Рабин знав про таку особливість, проте, щоразу після омовіння забував привести свої кальсони до нормального вигляду.

І так тривало десять років! Врешті решт, одного дня рабинова дружина випрасувала чоловікові спідні, завмерла, ляснула себе по лобі, вигукнула: ну скільки можна? І нарешті вивернула кальсони на лице.

І це ж треба, щоби і самого рабина осінила та ж сама мудра думка – і в той же день. Збираючись до лазні, він теж ляпнув себе по лобі, обізвав себе ж дурним цапидлом… і, не придивляючись, вивернув уже складені на лицевий бік спідні, зрозуміло, навиворіт.

Після лазні в роздягальні він розгорнув таку необхідну частину чоловічого інтимного туалету, придивився нарешті і застиг, як громом вражений. Потім побожно звів очі догори, сказав: “То божий знак!” – і до самої смерті носив кальсони навиворіт.

* * *

До хелмського рабина навіть не приходить, а прибігає дуже спантеличений молодий єврей.

– Ребе, моя дружина народила дитину!

– Хороше діло. А в чому проблема?

– Ребе, вона народила її через три місяці після нашого весілля!

– І що?

– А мала через дев’ять місяців, то це як?

– Слухай мене сюди. Ти скільки місяців жонатий?

– Три, ребе.

– А твоя дружина скільки місяців заміжня?

– Теж три.

– А скільки ви після весілля разом прожили?

– Ну я ж казав – три місяці.

– А три місяці плюс три місяці, плюс три місяці – скільки буде?

– Дев’ять місяців.

– От і маєш свої дев’ять місяців.

* * *

Хелмський багатій наказує своєму посильному, до речі, теж з місцевих євреїв:

– Хаїм, тримай листа і тридцять копійок. Листа кинеш у скриньку на пошті, але спочатку обов’язково купи марку і наклей на конверт.

Посильний помчав на пошту, швиденько повернувся і віддав хазяїну… оті тридцять копійок. Той витріщив очі:

– Ти що – не купив марку?

– Чи ви мене за дурня тримаєте? Я увійшов, уважно озирнувся, на пошті нікого, окрім мене, начальник теж кудись вийшов… то я швиденько й кинув листа без марки. Бог свідок – ніхто не бачив!

* * *

Хелмські євреї не лише відсилали листи, а й часом їх одержували. Був такий Йося, вважався у місті другим за розумом після рабина. Якось надходить на його ім’я рекомендований лист – велика дивина на ті часи і в такій глушині. Природно, з’являється Йося на пошту, а там уже ціла купа цікавих.

Бере Йося листа, розписується за нього, тут-таки розпечатує і дістає… чистісінький аркуш паперу. Всі роззявляють роти. Йося поблажливо пояснює:

– Це мій брат Давид надіслав. Ми з ним п’ятий рік не розмовляємо.

* * *

Одне з найулюбленіших занять правовірних євреїв – вихвалятися своїми рабинами на предмет – чий розумніший.

Єврей з Дубна розповідає:

– Наш ребе такий мудрий, такий мудрий! Уявіть собі: вибрався він якось на прогулянку, аж тут зненацька дощ. І треба ж, щоби ребе забув удома парасольку. І що він зробив? Побіг назад чи десь заховався? Е, ні! Він помолився, потім зробив лівою рукою ліворуч, правою – праворуч. І що ви собі думаєте? Ліворуч іде дощ, праворуч теж іде, а посередині, де гуляє наш ребе – ані крапельки!

Єврей з Хелма втручається негайно:

– Шмаркач недовчений у вас, а не ребе! От наш, хелмський рабин – то справді мудра голова. Вертався він якось у справах із Любліна. Якраз у п’ятницю. А оскільки трохи забарився з виїздом, то побачив, що ось-ось субота (коли їм, правовірним, мандрувати не можна – авт.), а він ще в дорозі. Ну, не ночувати ж йому посеред поля!

Що робить наш ребе? Звертається до Бога, потім махає лівою рукою ліворуч, правою – праворуч. І – уявляєте собі – по обидва боки субота, а посередині, де їде наш ребе, – п’ятниця!

* * *

Загалом – усі важливі справи в єврейських містечках вирішувала сама община. Називався цей орган місцевого самоврядування – кагал. Природно, що хелмський кагал був кагал усім кагалам. Як і хелмський рабин, котрий всіх рабинів перерабинив.

Якогось нещасного дня у славному місті Хелмі згоріла общинна лазня. Нічого не поробиш, треба будувати нову. Кагал це питання швиденько вирішив, кошторис уклав, гроші зібрав, підрядника знайшов. І почав обговорювати проект. Отут і найшла коса на камінь. А саме: в старій лазні підлога була цегляна – мокро, холодно і незручно. Вирішили в новій зробити дерев’яну. Отут думки і розійшлись:

– Єврей в лазні що – голий! І що – босий, – кажуть одні, – тому дошки для підлоги обов’язково треба обстругати, щоб не позаганяли скабок у п’яти.

– Свята правда, – відповідали опоненти. – Людина в лазні і гола, і боса. Тому якщо дошки обстругати, та ще й налити на них води, вони стануть слизькими. Євреї сковзатимуться, падатимуть і, не дай Боже, ламатимуть руки-ноги.

Сперечалися, кричали, аж захрипли. Нарешті вирішили:

– Нехай ребе розсудить.

Рабин уважно вислухав обидві сторони, подумав, погладив бороду і вимовив:

– Євреї, зробимо так: дошки, звичайно, обстругаємо. Але покладемо їх обструганою стороною донизу.

* * *

Хелмський єврей приїжджає в Жмеринку, в гості до родича. А у того вже бердичівський знайомий сидить. Ну, слово за слово, почали вихвалятися. Бердичівський каже:

– Я у себе в місті – перша людина. Оце їхав до вас, так мене сам пристав на власній бричці до вокзалу підвіз.

– Теж мені, фігура – пристав! – пирхає господар. – Я з нашим жмеринським поліцмейстером чай п’ю.

– Знайшли чим вихвалятися, – відгукнувся хелмський гість. – Коли я їхав до вас, то в поїзді мав розмову з самим київським генерал-губернатором!

– Як? І з самим графом Ігнатьєвим? І що він вам сказав?

– Що сказав? Те, що мав сказати: «Пшёл вон, жидовская морда!»

* * *

Десь така ж сама ситуація. Троє євреїв з різних місцин горезвісної «смуги осілості» вихваляють своїх рабинів.

– Якось у віденській філармонії мав бути концерт симфонічного оркестру, котрим диригував цей, як його… з Італії… Тосканіні. Так от, публіка зібралася, а концерту все не починають. Як ви думаєте, на кого чекали? На цісаря чи на ерц-герцога? Ні, на нашого ребе з Гусятина.

– Теж мені, фігура, отой ваш Тосканіні. Разом із вашим ребе. От у нас у Києві в дворянському зібранні виступав піаніст із Санкт-Петербургу. Як же його – молодий такий, з наших… згадав – Рубінштейн. І що ви собі думаєте? На кого чекали і не починали? На генерал-губернатора Ігнатьєва? Обійдеться! Чекали, доки під’їде наш шановний бердичівський рабин.

Тут втрутився хелмський єврей.

– Хіба у вас рабини? Теж мені, знайшли чим дивувати! От коли наш хелмський ребе був у Римі, то його, ясна річ, запросив до себе сам Папа. Ну, а після прийому Папа Римський, як належить, одвіз нашого рабина на своїй фурманці до готелю. І що ви собі думаєте? Народ на вулицях показував на них пальцями і питав один одного: «А що це там за ксьондз сидить коло поважаного хелмського рабина?»

* * *

Наступна історія серед хелмських оповісток чи не найлегендарніша. Більше того, її й досі розповідають по всьому світі, приписуючи славу хелмських мудрагелів своїм землякам. Істину встановити легко – досить лише запитати: а де ж вона, шановні, ота гора, про яку йдеться? Щось ми у вашому містечку її не бачили.

А от якраз у Хелмі гора була. Усім горам гора. Та, власне, й сама назва містечка від цього походить: колись давно, ще по старослов’янському його іменували Холм. То вже потім переінакшили.

Так от – мали через ту гору певну незручність, особливо восени та взимку. Як сонце за неї сяде, так в одній половині містечка темно, а в другій можна світло ще не палити. Для християн, наприклад, це не має ніякого значення. А от для євреїв, чий звичай велить у певні свята запалювати свічки саме з настанням темряви, як ви розумієте, то проблема фундаментальна.

Отож, хелмський кагал не раз і не два розмірковував, що ж їм з тією горою робити, аж доки меламеда Зайнвела не осінило:

– Поважані євреї, я придумав! Давайте всі разом попхнемо цю гору куди-небудь убік, аби вона нам не затуляла сонця.

Пропозиція була настільки ж проста, наскільки геніальна, що весь кагал одразу побіг втілювати її в життя. Штовхали, штовхали, штовхали, аж доки не змокли. Зупинилися, познімали лапсердаки, акуратно поскладали їх докупи, перепочили трохи і продовжували пхати оту кляту гору.

Тим часом якісь абсолютно сторонні урвителі (не з місцевих) тихенько підкралися і поцупили всю купу одягу.

Ще за якийсь час Зайнвел випадково озирнувся і радісно закричав:

– Євреї, вже! Кінчай роботу! Ми ту гору так далеко запхали, що звідси й лапсердаків наших не видно.

* * *

Але пережила і сам єврейський Хелм, і його мудреців інша історія: під вищезгаданою горою текла річка, а через річку, як водиться, колись проклали місток. Із часом дошки настилу підгнили і почали ламатися. Спочатку люди просто спотикались і падали. А згодом почали через ті дірки провалюватися. У воду. Дехто навіть тонув. А декого вдавалося вчасно витягти.

Після довгих розмов про те, що треба щось із тим містком робити, ребе зібрав кагал і звелів усім думати. Думали, думали, думали – і нарешті вирішили: по той бік містка виділити ділянку під новий цвинтар для утоплеників, а по цей – побудувати лікарню для тих, кого пощастило врятувати.

Кажуть, що коли в ізраїльському кнесеті хтось із депутатів вигукує: “У нас парламент чи хелмський кагал, ми закони приймаємо чи місток через річку будуємо?”, то нікому не треба спеціально пояснювати, про що йдеться.

* * *

У хелмському хедері все той же Зайнвел екзаменує маленького Хаїма, котрий вперто плутає всі чотири сторони світу.

– Дивись сюди, Хаїм, що це?

– Стіна.

– То для тебе стіна, а взагалі це – північ. Запам’ятав?

– Так, то північ.

– А що у тебе праворуч?

Хаїм знову забув, що і де. Інші діти підказують, хлопчик повторює:

– Си… са… схід!

Вчитель радіє:

– А що у тебе ліворуч?

– Вза… вза… захід!

– Чудово! А що у тебе ззаду?

Хаїм раптом вибухає плачем:

– А ззаду у мене Моня Гецель і він мене голкою в дупу коле!…

* * *

Вже згаданий нами польський фольклорист Горацій Сафрін в молоді роки вирішив перевірити, чи насправді хелмські євреї такі, як про них розповідають? Пізно ввечері він приїхав до містечка, влаштувався у маленькому готельчику (колишній постоялий двір) і миттю заснув.

Серед ночі його розбудив шалений стукіт у двері і крик портьє:

– Пане, пане шановний! Вставайте!

– Що сталося?

– Вашого чемодана зі станції привезли.

– А щоб вас шляк трафив! Не знаєте, що робити? Я хочу спати.

Рівно через годину портьє знову забарабанив у двері до Сафріна. Той спросоння ледь не заробив інфаркт:

– Ну, що там знову?

– Я прийшов вибачитися. То, виявляється, був не ваш чемодан.

А ви кажете – жарти…

* * *

Після Першої Світової війни, коли Хелм остаточно перейшов до Польщі, місто дещо цивілізувалося. По-перше, з’явився маленький, але дуже популярний серед місцевих чоловіків бордель. По-друге, у горезвісній лазні нарешті зробили окремий номер з ванною.

Рабин Зісель із дружиною приходить у визначений час до лазні і з’ясовує, що замовлений ним номер вже зайнятий. Ким? Уявіть собі – зіркою отого самого борделю. Ребе із властивою йому сумирністю наміряється чекати, але його дружина здіймає ґвалт:

– Що це таке? Що за порядки? Чому я, порядна одружена жінка мушу поступатись якійсь курві?

На що розпорядник реагує миттю:

– Прошу пані, зрозумійте, на вас чекає тільки наш достойний ребе, а на оту, як ви зволили сказати, курву – половина міста.

* * *

Із річечки, що тече через Хелм, витягають утопленика. Природно, одразу збирається гурт цікавих. За якийсь час із криком прибігає місцева єврейка:

– Ой, пустіть, ой, пустіть! Це точно мій Хаїм, я знаю!

Їй слушно зауважують:

– По-перше, ви його ще не бачили. А по-друге, утопленик пролежав у воді кілька днів, тож із опізнанням будуть проблеми. У вашого чоловіка були якісь особливі прикмети?

– Аякже! Він заїкався!

* * *

Рабин Зісель вранці походжає Холмським базаром. Назустріч йому місцевий гендляр овочами, обливаючись потом і поминаючи всіх ближніх та дальніх родичів, пхає перед собою возика, добряче завантаженого мішками з товаром. Рабин запитує:

– Чоловіче, чого ти цього воза пхаєш, а не тягнеш спереду? Так було би легше.

– Бо я гендляр, а не кінь!

* * *

Двоє хелмських євреїв шпацирують луками за містом. Раптом набігають хмари і починається дощ.

У одного з євреїв під пахвою парасолька, але він чомусь не поспішає її відкривати. Відтак його супутник каже:

– Ти що, не бачиш? Дощ іде. Відкривай парасолю.

– То ні до чого. Вона дірява, як решето.

– А чого ж ти її з собою тягаєш?

– Бо я не такий мудрий, як наш ребе. Звідки мені знати: буде дощ, чи ні?

* * *

Хелмський рабин нарешті вибрався підлікуватися до санаторію в Карлсбаді. І треба ж: у цей же час помирає його сестра. Лікар радить пані рабиновій дати телеграму чоловікові, але з обережним змістом, бо крім хворого шлунку у достойного ребе ще й слабке серце.

В результаті з Хелму до Карлсбаду летить депеша: “Твоя сестра Аделя вхопила нежить. Похорон у четвер”.

* * *

Котрийсь із хелмських євреїв вибирається до Варшави і там вперше в житті купує квиток до філармонії на концерт квартету скрипалів. Хвилин 15 уважно слухає віртуозну гру музикантів, а потім нахиляється до сусіда і шепоче йому на вухо:

– Ні, я розумію: скрипаль теж людина і йому з чогось жити треба. Але навіщо він тягає з собою аж трьох дармоїдів?

* * *

Якось одного хелмського єврея запитали:

– Що б ти зробив, якби знайшов на тротуарі гаман, а в ньому тисячу дукатів?

Той відповів, не роздумуючи:

– Якби я знав достеменно, що то загубив мільйонер Бродський – нізащо б не віддав. А от якби я дізнався, що це власність нашого бідного шамеса Абрама, котрий такий бідний, що йому ще жодного разу не вдалося досита наїстися – повернув би, не роздумуючи!

* * *

А до речі, про Бродського, котрий мільйонер. Уточнюємо – той, тодішній. Дореволюційний. Їхав він якось з Варшави до себе в Київ і чомусь затримався у Хелмі. А оскільки це була п’ятниця, та ще й вечір, то пішов він до синагоги, як кожен правовірний юдей. Прийшов, сів, чекає служби. А її не починають. Він, природно, до місцевих, мовляв, що трапилося?

– Чекаємо, доки прийде шановний Янкель.

– А що то за один?

– О, шановний Янкель – то найбагатша людина в Хелмі!

І в суботу мільйонер Бродський мусив сидіти у Хелмі. Справи… Ввечері заходить до синагоги – та ж сама історія. Всі чекають, доки прийде шановний Янкель. І тут уже київський багатій не витримав, став перед людьми і закричав:

– Офірую всьому кагалу суму, котра дорівнює всьому статку шановного Янкеля!

Ну, звичайно, яка там субота, яка там служба – весь кагал побіг Янкелеві статки рахувати. Сиділи до ранку над паперами, зводили дебет з кредитом – і що ви собі думаєте?

З’ясувалося, що шановний Янкель – банкрут!

* * *

Розповідав Сафрін і про Іцика Літмана, котрий дуже любив усім розпоряджатися і всіма керувати. Це у нього було від народження. Нічого дивного, що хелмські євреї обрали його головою кагалу. А потім переобрали і ще, і ще, і ще…

Якогось дня приїздить до Хелма племінник поважаного голови. А оскільки він у цьому місті був уперше, та й на додачу забув удома дядькову адресу, то зупинив першого-ліпшого єврея і запитав його, як знайти Іцика Літмана.

Той підскочив, плюнув і закричав:

– Що? Іцика Літмана? Поважаного? Та він же, паскуда, злодюга, жлоб з провінції! Він же пропив усе, що ми на общину зібрали!

Здивований племінник вирішив, що має справу з божевільним і став шукати когось пристойнішого. Зайшов до крамнички, зобачив там немолодого, солідного єврея, котрий дрімав за прилавком і поцікавився дядьковою адресою.

З крамаря миттю злетів сон, він підскочив і загорлав:

– Іцик Літман вам потрібен? А бодай його нечиста сила візьме! Вициндрив з нас гроші, начебто на ремонт синагоги і поклав собі в кишеню!

Врешті решт, повністю дезорієнтований племінник втрапив до свого родича. Той прийняв його, як належить, пригостив смачним обідом, після чого юнак, нічого не пояснюючи, запитав:

– Дядьку, кажуть, ви тут голова кагалу?

– Не кажуть, а так воно і є.

– І скільки вам за це платять?

– Як це – скільки платять? Ані копійки. Це ж громадський обов’язок, честь, можна сказати.

– І все ж таки, дядьку, що ви з того обов’язку маєте, якщо не гроші?

– Як що маю? Люди мене поважають. Хіба цього замало?

* * *

Ще один типово хелмський спосіб визначення власної популярності навів у одному зі своїх нарисів сам Шолом-Алейхем.

Після того, як потонув «Титанік» десь там поміж айсбергів, розголос про це пішов по всьому світу. Дійшла новина і до Хелма. А треба сказати, що один із місцевих мудрагелів на той час тинявся Європою – на світ подивитися, себе показати. І от, спало на думку цьому туристу розпустити чутку, що і він, мовляв, плив на тому «Титаніку» і разом з ним пішов на дно. Нагулявся, надивився і повернувся додому. Як з’ясувалося, чутка про його псевдозагибель встигла до Хелма набагато швидше від нього самого. Результат: дружина швиденько вискочила заміж за коханця, будинок продали за борги, а майно до нитки порозтягали сусіди.

Ходить бідолаха вулицями Хелма і скаржиться: що ж це робиться? Вже й пожартувати не можна.

– А на біса тобі було так жартувати? – дивуються люди.

– Бачите, я хотів дізнатися, як мої близькі насправді до мене ставляться.

Дізнався.

* * *

А як вам така історія: “Титанік” іде на дно, на всіх палубах крики, сльози, бійка за місця в човнах. Одне слово – ґвалт! І тут у каюту до капітана заходить незворушний хелмський рабин, котрий, на відміну від героя попередньої оповістки, таки так плив до Америки.

– Перепрошую, це ви капітан?

– Я! Кажіть, тільки швидше, бо ми тонемо.

– Так я ж про це! Є хороша порада, що вам робити.

– Давайте сюди вашу пораду!

– У вас є телеграф?

– Звичайно.

– І він працює?

– Уявіть собі.

– І на Нью-йоркську біржу ви щось передати можете?

– Можемо, але що?

– Як то що? “Негайно продавайте пароплав”!

* * *

Що треба для щастя пересічному єврею, навіть якщо він живе у Хелмі? Народитися, вивчитись у хедері, женитися, обсістися дітьми, дожити старості і написати заповіт. Відтак нікуди не дінешся – доведеться йти до нотаріуса.

Приходить старий хелмський єврей до місцевого нотаріуса.

– Шолом алейхем, ви нотаріус?

– А чи ви не знаєте? Так!

– Справжній?

– Справніше не буває.

– А диплом у вас є?

– Онде на стінці висить.

– А подивитися можна?

– Дивіться!

– Диплом наче справжній. А печатка у вас є?

– Звісно є.

– Справжня?

– Справжня.

– А де вона?

– У сейфі.

– А подивитися можна?

– Хвилиночку!… Нате, дивіться.

– Печатка наче справжня.

– Все? Чи ще щось?

– А гербовий папір у вас є?

– Є! Справжній! З водяними знаками! Нате, дивіться!

– Папір наче справжній. То що, можна складати заповіт?

– Це ви мене питаєте? Ось стіл, ось папір, ось ручка. Сідайте пишіть, а як щось незрозуміло, я підкажу.

Старий сідає за стіл, пише одне слово “заповіт”, потім замислюється і нарешті запитує:

– Скажіть, а “нікому нічого” – що писати разом, а що окремо?

* * *

Ватикан, кінець ХІХ століття, на прийом до тодішнього Папи Римського приходять два євреї. У канцелярії їх запитують:

– Ви з якого питання?

– З особистого.

Їх не пускають. Наступного дня євреї приходить знову. Та ж сама картина. І так цілий рік поспіль. Нарешті хтось із кардиналів розповідає Його Святості про впертих візитерів. Той цікавиться:

– А звідкіля юдеї?

– Кажуть – з Хелму.

– Добре, нехай приходять. Подивлюся, чи вони там у своєму місті такі, як про них розказують.

З’являються. Вітаються. Потім один із євреїв простягає Папі якийсь листок:

– Ви з цих людей кого-небудь знаєте?

Папа дивиться – а це репродукція з картини Леонардо да Вінчі “Таємна вечеря”.

– Звісно знаю! Це все святі вітці, засновники нашої церкви. Оце апостол Петро, а це – Андрій… А ось і Спаситель…

Другий єврей дістає і свій папірець і простягає Папі:

– Отут у нас від предків їхній рахунок залишився. Вони тоді за вечерю таки не заплатили.

Ніхто достеменно не знає, коли була складена перша єврейська оповістка. Напевне, ще в ті часи, коли Мойсей списував зі скрижалів своє «П’ятикнижжя», а простий народ розважався жартиками на цю тему.

Проте, достеменно відомо, коли була складена остання оповістка про хелмських мудрагелів. Прочитайте її уважно, не пропускаючи жодного рядка – і ви багато чого зрозумієте.

Було це десь у самому розпалі Другої Світової війни. Напевне, після Сталінграду. Бо того дня Гітлер мав дуже кепський настрій. Викликав Гебельса і каже:

– Слухай, Йосю, ти мені можеш пояснити, що таке єврейська мудрість, про яку мені з дитинства торочили?

А Гебельс йому:

– Адік, дорогий, на жаль, я не в курсі, бо відповідаю за пропаганду, а по євреям у нас Гершко Гімлер.

Покликали Гімлера, він почухався і заховався за Ейхмана. Мовляв, у його відомстві той безпосередньо єврейське питання вирішує. Гукнули Ейхмана. Він каже:

– Ну, ви, хлопці, пара цвай! Ша, зараз зробимо! У мене в люблінському гетто зосталося трохи хелмських євреїв. Про них кажуть, що вони наймудріші у своєму племені. А з-поміж них – їхній ребе. Цей же мусить знати.

Допровадили з гетто хелмського ребе. Ввели до Гітлера. Той йому одразу:

– А ну, кажи, пархатий, що то за одне – ваша єврейська мудрість, з чим її їдять?

– Бачите, пане Гітлер, то все не так просто, як може здатися. Це треба розтлумачити. Та й то не до кожного дійде.

– Що ти мені голову морочиш? Я, фюрер всієї Німеччини – і щоб до мене не дійшло? Пояснюй!

– Прошу, пане фюрер. Пояснюю. Уявіть собі типове єврейське містечко, отаке, приблизно, як наш Хелм. Тільки всі будиночки стоять один коло одного. А оскільки всі дахи пласкі, то можна не тільки гуляти по власному даху, а й переходити з одного на інший.

– Уявив.

– Прекрасно. Уявляємо далі: отож, ніч, місяць уповні, по дахам гуляють два євреї. Один із них зазирає в димар, щось його там зацікавило, і випадково туди падає. Другий встигає вхопити його за одяг, але падає слід за ним. І от, вилазять вони обидва, один чорний, бо зібрав на себе всю сажу, а другий – білий. Запитання, пане фюрер: хто з них піде вмиватися: чорний чи білий?

– Звичайно, котрий замурзався.

– Е, ні! Вмиватися. Якраз, піде білий.

– З якої ласки?

– Бо він подивиться на чорного і подумає, що він теж чорний. А чорний, у свою чергу, подивиться на білого і вирішить, що він чистий.

– Зрозуміло. але до чого тут єврейська мудрість?

– Зачекайте, пане фюрер, зараз буде! Уявіть собі ще раз: єврейське містечко, пласкі дахи, по дахам гуляють два євреї. Місяць уповні і все таке інше. Один єврей зазирає до димаря і падає туди, другий хапає – і летить услід за ним. Вилізли, один чорний, другий білий – хто піде вмиватися?

– Е, ти мене вже не надуриш! Білий піде!

– А от якраз і ні! Обидва підуть. Білий подивиться на чорного і подумає, що він теж замурзаний, а чорний подивиться на себе.

– Здається, збагнув.

– Отепер я кажу: е, ні! Пан фюрер, ви ще не все збагнули. Повторюю умову задачки: єврейське місто, дахи, місяць, два євреї падають до комина. Один чорний, другий білий. Хто піде вмиватися?

– Чекай… я чогось не розумію.

– Пане фюрер, то ж найпростіше: ніхто не піде! Чорний подивиться на білого і вирішить, що і він білий, а білий подивиться на себе.

– Усе?

– Ні, не все, пане фюрер. Востаннє запитую: місто, дахи, димар, євреї. Чорний і білий. Хто йде вмиватися?

– Побий мене грім – не знаю!

– На все ласка Божа, пане фюрер. Але вмиватися піде, нарешті, чорний, бо він подивиться на себе. А білий, нарешті, теж подивиться на себе і зрозуміє, що йому вмиватися не треба.

– Так я ж це одразу й казав!

– Казали, пане фюрер. Але мудрість єврейства полягає зовсім у іншому: от де ви бачили таке єврейське містечко, щоб усі дахи у ньому були пласкими? І щоби будиночки, на додачу, стояли так близько, щоб можна було спокійно переходити з одного на другий? А якщо навіть таке містечко і є, то де ви бачили таких двох євреїв, котрі би виперлися вночі гуляти по цим дахам при світлі місяця? Далі – ми, євреї, звичайно, народ допитливий. Але де ви бачили бодай одного такого єврея, котрий би з цікавості так перехилився над комином, аби в нього впасти? Залишимо антисемітам наступну проблему: якщо один дурний єврей з надмірної цікавості падає в комин, то чи є серед євреїв ще один такий дурень, який би намагався його рятувати?

І нарешті, головне, пане фюрер. Де ви таке бачили, щоби одна людина, навіть якщо це єврей, так вдало впала у комин, щоби витерла собою всю сажу і друга людина, котра летить слідом, вибереться чистісінька? Оце і є єврейська мудрість, коли я верзу вам дурниці, а ви намагаєтеся давати на них розумні відповіді.