Текст книги "Короп по-чорнобильськи"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

У одного старого єврея, що не рік, дружина народжує дитину. А він сам уже немічний, заробляти, щоб їх прогодувати, не в змозі. Йде він до ребе на пораду.

– Абрам, – каже ребе, – не переймайся. Талмуд – мудра книга, він зараз мені все скаже.

Гортав-гортав сторінки, потім книгу закрив і рече:

– Якщо керуватися приписами Талмуда, то випливає наступне. Якщо у старого єврея щороку народжується дитинка, а він не в змозі багато дітей прогодувати, то треба відрізати йому одне з двох ерй.

Ну, ви здогадалися, що саме треба було відрізати. Скажемо так – не вухо. Старий Абрам зітхнув, сказав собі: треба різати – будемо різати. Відрізали.

Але наступного року знову народилася дитинка!

Знову Абрам біжить до ребе. Рабин покрутив головою і знову сказав:

– Талмуд – мудра книга, він зараз мені все скаже.

Знову довго гортав сторінки. Не знаємо, де саме він вичитав пояснення, що треба робити, але зрештою промовив таке:

– Якщо керуватися приписами Талмуда, то випливає наступне. Якщо у старого єврея щороку народжується дитинка, а він не в змозі багато дітей прогодувати, то треба відрізати йому одне з двох ейр. Якщо ж у нього все ж продовжують народжуватися діти, то доведеться відрізати й друге ейр.

Як треба – то відрізали.

Але наступного року знову народилася дитинка!

– Що ж це таке, ребе? – мало не плаче старий Абрам.

Знову рабин узявся за Талмуд, знову довго гортав. Нарешті відклав священну книгу і виголосив:

– Якщо керуватися приписами Талмуда, то випливає наступне. Якщо у старого єврея щороку народжується дитинка, а він не в змозі багато дітей прогодувати, то треба відрізати йому одне з двох ейр. Якщо ж у нього все ж продовжують народжуватися діти, то доведеться відрізати й друге ейр. Якщо ж і далі продовжують народжуватися діти – значить НЕ ТОМУ ВІДРІЗАЛИ!

* * *

До рабина приходить подружжя. Чоловік залишає свою законну половину надворі і довірливо повідомляє:

– Ребе, у мене такий жах, такий жах! Як щось путнє не порадите, то мені кінець.

– А в чому річ?

– Моя жінка мене потихеньку підтруює. Досипає отруту до їжі.

– Невже? – жахається рабин, – може, то вам просто здалося?

– Я теж так думав. А оце вчора потай піддивився. Підсипає.

– Що я вам скажу? Кличте її сюди, а самі зачекайте надворі.

Через три години жінка радісно випурхує з дверей та ще й наспівує.

Чоловік заходить до рабина.

– Ну що, ребе, поговорили?

– Поговорили? Вона мені три години не давала розкрити рота. Торохтіла сама. У мене вже отака голова! Але!… Хочете пораду?

– Ребе, я ж по це й прийшов.

– Труїться далі!

* * *

І ще одна оповістка про мудрість рабина. Помер один багатий єврей. Навіть дуже багатий. І написав у заповіті, що хоче аби всі його гроші поховали разом із ним.

Ну куди дінешся? Зібралися родичі, плачуть, але пхають пачки грошей у домовину. А їх так багато, що вони випадають.

Аж тут рабин надійшов:

– Люди добрі, що це ви робите?

– Як що? Покійник, трясця його матері, заповів аби ми всі його гроші разом із ним поховали, а вони, бачите, не влазять.

– Телепні недовчені! Хто ж так робить! Давайте всі гроші мені, а я йому випишу чек. Він у труну влізе.

* * *

Від авторів: слухайте, чого це ми вчепилися до тих рабинів? Вони нам що, в борщ наплювали? Наче в містечку більше людей немає. Давайте краще про… балагулу. До речі, є один жарт і про нього, і про його єврейське «таксі».

Набрав він якось мало не пів містечка на свого воза, аби поїхати до сусідніх Спичинець на великий ярмарок. І от, коли вже всі сяк-так один на одному примостилися, згори гепнулася ще й відома містечкова перекупка з клумаками. Порозпихала товар, посовалася, чує – щось не те. І каже:

– Ой, а на чиїй це нозі я сиджу?

На це містечковий меламед відповідає, як водиться, запитанням на запитання:

– А та нога в синій шкарпетці?

– В синій.

– Тоді на моїй.

А до речі, щоб не забути… От ви зараз сидите, тримаєте в руках цю книжку і нічого не знаєте!…і ми б не знали, якби нас не просвітив Толя Лемиш, відомий київський бард і журналіст. Виявляється, сакральне слово «халява», котре навіть найзатятіші антисеміти вважають «ісконно руським», насправді ж – єврейське. І привіз його в скарбницю «великого и могучего» безіменний містечковий балагула.

Річ у тім, що у дев’ятнадцятому столітті коштом кагалу, себто, общини, дітям у містечках молоко роздавали безплатно. На їдиш молоко – халав. Привозив його балагула. Дітлахи радісно бігли за возом і кричали: халав, халав! А найменші лепетали: халяв, халяв… Старий балагула, зворушений такою увагою до власної персони, примовляв: пийте, дітки, пийте, завтра ще халяву привезу.

Але це була лише передмова до справжньої оповістки про справжнього балагулу – Іцика Лейзора зі Спичинець. Невідомо, де він навчився матюкатися, але сам городовий Наум Сученко не раз казав: «Ну, Іцик! Ну, жидівська твоя голова! Якби я оце тебе вночі почув, так точно би подумав, що це якась кацапська морда душу полегшує».

Одного дня спичинецький рабин мав їхати у справах навіть не до повітового Липовця, а в саму Вінницю, тодішню губернську столицю Поділля. Найняв він для цієї справи Іцика Лейзора, але попередив, що заплатить йому аж цілих шість карбованців сріблом аби той у дорозі не те щоб матюка не запустив – а й навіть простого чорта жодного разу не пом’янув.

Не встигли через Рось переїхати, як тут з гори назустріч молодий пан Тишкевич на велосипеді котить. Машина ця у наших краях на той час була дивиною, шляхтич її аж з Парижу привіз. Тож коні з переляку – дибки. І ледь воза не перекинули.

– А щоб вам… – вигукнув Іцик і одразу ж схаменувся, – Лейзор, ша. Лейзор, ша! Шість рублів – то гарні гроші.

Коло Плискова, як згори спускалися, поламалося гальмо. Як ребе в канаву не вилетів – одному Богові відомо. Лейзор знову в крик:

– Ах ти ж… Ша, Іцик, ша! Шість рублів – то гарні гроші.

Підрихтувалися, заспокоїлися, поїхали далі. А вже за Липовцем, як через річечку вбрід переїжджали, обидва задні колеса раптом – тинь! І повідскакували. Платформа в болото, ребе ногами накривається – у воді, балагула на нього зверху падає. Картина!

Звівся Лейзор на ноги, стоїть по коліна в багні, вода з нього тече, пужално зламане…

– Ні, ребе, я не забув, що шість рублів – то гарні гроші. Але здоров’я дорожче. Ах… так… і перетак,…і в…,…і на…

Одне слово – приїхали.

* * *

Про того ж Лейзора розповідають отаку ще оповідку. Якось по дорозі до Липовця почав він скаржитися своєму рабину:

– От вас, ребе, скрізь шанують, а мене ганяють, як того пса.

– Ну і що ти хочеш? Вивчитися на рабина?

– Та ні, от якби у мене був такий лапсердак, як ваш, і шовкова ярмулка, і сидів би я не під самими конячими дупами, а трохи далі, отак, як ви…

– Про що мова? Як ти вважаєш, що вся справа в лапсердаку і ярмулці, то давай поміняємося.

Як вирішили – так і зробили. Балагула в рабиновому одязі ззаду примостився, а ребе в його лахах узяв до рук батога та й сів на передку.

Приїхали до Липовця. Зупинилися на заїжджому дворі. І таки правду балагула казав – його попід руки водять і в очі заглядають, а на ребе нуль уваги. Іцика – на перину, а рабина – на солому в стайні.

Не встигли заснути, аж тут до псевдо-пастиря припхалися двоє учнів з єшиботу (юдейської семінарії).

– Ребе, шановний, звиняйте, що потривожили, але отут-от в Талмуді є одне місце, котрого ми ніяк не допетраємо. Ви ж у нас відомий мудрець, може, розтлумачите нам, темним, неосвіченим?

Взагалі балагула не те що Талмуд тлумачити – жодної літери не знав. Проте, не розгубився. Розреготався і каже:

– От уже точно – темні. І тупі, як російський валянок. У нас у Спичинцях вам це місце будь-який дурень розтлумачить. Гей, балагула, годі там у хліві вилежуватися. Біжи сюди, поясниш оцим-от недовченим їхній Талмуд, а я спати буду.

* * *

А тепер пригадайте, шановні старші і не зовсім старі читачі: яка у повоєнному вашому дитинстві, у тихому повітовому містечку була найбільша розвага? Вона, рідненька, агіткультбригада з обласної філармонії. Підстаркувата співачка з акордеоністом, фокусник і товариш керівник, він же читець-декламатор. Вражень вистачало, як мінімум, на півроку. А що ви хочете? Телебачення ще не впровадили, кіно привозили раз на тиждень, у вихідні, радіо грало з шостої до пів на одинадцяту і трохи ввечері. От вам уся культура і духовність.

У єврейських містечках до Першої Світової війни найяскравішою подією був приїзд магіда, мандрівного проповідника. Куди тобі твоєму фокуснику, декламатору і фригідній співачці з лисим акомпаніатором. Деякі з магідів були настільки популярні і по цей, і по той бік російсько-австрійського кордону, що, природно, ввійшли в єврейський фольклор.

Магід із Дубна якось напередодні якогось свята вирішив звернутися зі спеціальною промовою до жіноцтва:

– Як я вже такий проповідник і оратор красномовний, що всі мене знають, то мушу на одному місці не стирчати, а перебираюся від містечка до містечка. І з повіту до повіту. А то й навіть до губернського міста запрошують поважані євреї, аби мене послухати. Так ото, колись мандрував я з Житомира до Луцька і в маленькому такому містечку застав цілу купу дівчат на виданні.

Що я вам скажу? Скромні дівчата, цнотливі дівчата, роботящі дівчата, побожні дівчата. Самий цимес. Ці дівчата ходять до лазні, ці дівчата вміють пекти халу, ці дівчата не забувають підстригти собі нігті і благословити святу суботу! Дівчата, дівчата, дівчата… Одне слово – ДІВЧАТА!

А потім приїхав я до сусіднього містечка… та що там до містечка! Я вам скажу, що це було Рівне! І там дізнався про одну пекельну грішницю, Боже нас борони! Грішницю, яка не ходила до лазні, Боже нас борони. Грішницю, яка не вміла пекти халу. Грішницю, яка не стригла собі нігті, Боже нас борони! Грішницю, яка не благословляла суботніх свічок… Грішницю, грішницю, грішницю… одне слово – ГРІШНИЦЮ!

І от так зійшлося, що ця грішна панянка померла, навіть природної цноти не позбувшись.

Коли її ховали на цвинтарі, то земля не захотіла грішницю прийняти! Коли її вирішили спалити на вогні, то полум’я не хотіло до неї доторкнутися. Тоді налякані євреї кинули її псам на поживу – і що ви собі думаєте? Навіть вони не захотіли її з’їсти.

Але ви, скромні, цнотливі, роботящі, побожні, самий цимес! Як будете ходити до лазні, як будете стригти собі нігті, пекти халу і благословляти святу суботу, то і земля вас прийме, і вогонь вас спалить, і пси з’їдять.

* * *

… Як відреагували скромні, цнотливі, роботящі, побожні, одне слово – самий цимес – на світлі перспективи, змальовані магідом з Дубна, історія замовчує. Проте, достеменно відомо, що десь у ті ж часи не меншої слави здобув його колега з Харкова. Славетна проповідь слобожанського магіда, звернена до чоловічої аудиторії, і сьогодні справляє враження набагато крутіше, аніж виступи деяких нардепів у Верховній Раді.

– Послухайте сюди, мої побожні євреї і оті патлаті, котрі там, нагорі насіння лускають. Лускайте далі, бо я буду говорити не для вас. А для прикраси роду людського.

Так ото ж, жив у Богодухові один єврей-кравець на прізвище Рабинович. Молодий, сильний і здоровий, як риба. На додачу, Господь милосердний офірував йому ще й будиночок, працьовиту дружину і семеро дітей. Отаке він мав, як ви бачите, з ласки Божої! І що б ви собі думали? Збочив зі шляху праведного на грішну стежку. Почав курити у суботу, постів не дотримував, у замовників крам підкрадав. І нарешті! Євреї, мені страшно це казати, але він став їсти свинину.

І це тривало би довго, але одного дня він вколовся голкою. В палець… І від такої дрібниці отруїлася йому кров, рука посиніла зовсім і треба було її відрізати. Але нечестивець і з однією рукою грішив далі і переступав через Закон Божий. І що? «Антонів вогонь» перекинувся йому на другу руку і її теж довелося через кілька тижнів відрізати.

Ви думаєте, цей Богодухівський грішник отямився і возніс молитву до неба стосовно прощення? Аякже! Він і без рук продовжував курити, не дотримуватися посту, підкрадати крам у замовників і їсти свинину.

Тоді гангрена перекинулася цьому кравцю на ноги – і їх теж відрізали. Обидві! Та оскільки він і далі гнівив Господа, не розуміючи, до чого це приведе, то спіткало його ще більше нещастя.

Його взяли в солдати і він мусив ще двадцять п’ять років цареві служити.

Задля справедливості слід зазначити, що натхненні проповіді магідів давали часом абсолютно несподіваний результат. Ні, звичайно, траплялось і таке, що, засліплений власним красномовством, проповідник і не помічав, як посеред його кількохгодинного монологу виявляється, що всі євреї навшпиньки повиходили з синагоги. Магід би, чесно кажучи, цього не помітив, якби не шамес, котрий смикав його за полу зі словами: «Ось вам ключ, бо мені теж пора. Як закінчите проповідь, то не забудьте зачинити синагогу».

Одного магіда попросили виголосити в синагозі промову проти тих, хто, порушуючи Закон Мойсея, торгує на базарі в суботу – святий для євреїв день.

Проповідь мала шалений успіх, магіда навіть попросили залишитися в містечку ще на кілька днів. І от у понеділок підходить до нього вбраний по-європейському місцевий молодий крамар і вручає порядну пачку грошей.

Магід із задоволенням ховає пожертву, погладжує свою бороду і цікавиться:

– Отже, моя проповідь вас переконала?

– Мене – не дуже. Я особисто на всі ці старі забобони чхати хотів з високої гори. Зате на інших комерсантів ви справили величезне враження. Жоден із них цієї суботи не відчинив свою крамницю. І дасть Бог – й надалі не відчинить. Тож, принаймні один раз на тиждень я не матиму конкурентів. То це навіть не пожертва, а ваш процент від виторгу.

* * *

Автори цього дослідження ще пам’ятають чудернацький вираз, популярний серед покоління їхніх батьків: «Ну, ти, брате, викапаний вчений єврей при київському губернаторі». Що то за один, наші тата з мамами пояснити не могли, посилаючись на те, що чули це від своїх батьків. А ті, в свою чергу, від своїх…і так далі. І лише нещодавно, перечитуючи вищезгаданий роман Шолом-Алейхема «З ярмарки», ми дізналися, що таке чудернацьке прізвисько заробила від своїх сучасників конкретна людина: Герман Маркович Барац. Жив він у Києві десь у середині другої половини дев’ятнадцятого століття і працював присяжним повіреним. По нинішньому – адвокатом.

Через свій великий розум Герман Маркович офіційно представляв інтереси адвокатської гільдії перед владою. Себто – київським генерал-губернатором. Звідси й прізвисько. Проте, в історію Барац увійшов завдяки своїй феноменальній неуважності, про яку розповідали легенди далеко за межами російської імперії.

Світило київської адвокатури ніяк не міг запам’ятати власної домашньої адреси. Тому, прямуючи додому, звірявся із записом у книжечці. Та якогось дня він настільки замріявся про своє, що, зобачивши табличку на власних дверях: «Герман Маркович Барац, присяжний повірений, приймає з третьої до п’ятої», витяг годинник, глянув і сказав вголос:

– Чотирнадцята. Отже, Бараца ще немає вдома. Доведеться годинку погуляти.

Звідси в київському фольклорі з’явився ще один жарт: Барац шукає Бараца і ніяк знайти не може.

Чомусь так склалося, що найсумирнішою фігурою в містечку був меламед – себто викладач хедеру. Склалося і склалося, а чому – і самі євреї не знали. В усякому разі, коли зчинялася суперечка між представниками різних містечок стосовно інтелектуального рівня мешканців, то як останній аргумент звучала фраза: «І взагалі, індик нашого ребе розумніший від вашого меламеда».

Учень у хедері запитує у меламеда:

– Вчителю, а що таке гіпопотам?

– Це така божевільна риба.

– А чого ж вона живе на суші?

– Тому й божевільна, що там живе.

* * *

Недаремно кажуть: яка хата, такий тин, який батько, такий син. Додамо від себе: які діти, такий і вчитель. Чи як комусь подобається, навпаки. Євреям щастило на меламедів, а меламедам щастило на учнів.

До містечкового хедеру призначають нового меламеда. На першому ж уроці дітки радісно повідомляють вчителю:

– А у нас Піня такий дурний, такий дурний, що дурніших не буває! Он він у кутку сидить.

Меламед здивовано перепитує:

– А з чого це ви взяли, що він дурний? Дитина як дитина.

– Ой, та ви ж нічого не знаєте! Якщо йому запропонувати п’ятак і гривеник – на вибір – то він обов’язково бере п’ятака.

– А чому саме п’ятака?

– Бо п’ятак більший гривеника. Ми ж казали – дурний! Хочете подивитися?

Меламед погоджується, дітки простягають Піні п’ятак і гривеник, хлопчик, не вагаючись, забирає п’ятака. Сміх, вереск, радість.

Після уроків меламед залишає Піню і запитує:

– Піню, ти що – не розумієш, що хоча п’ятак за розміром удвічі більший гривеника, але купити на нього можна вдвічі менше?

– Розумію, вчителю. Я ж не дурний.

– А чого ж ти береш п’ятак?

– Бо як я візьму гривеник, то ці дурні більше не будуть гратися зі мною в “Піню-йолопа” і я на них більше ні копійки не зароблю.

* * *

Меламед намагається пояснити дітлахам, що перед сном треба обов’язково подумки звернутися до Бога. А ще краще – помолитися вголос. Але починає розмову здалеку:

– Мойша, що ти робиш перед сном?

– Зуби чищу. І ноги мию.

– Гарна дитинка, гарна. Але це не зовсім те. Абрамчик, а ти що робиш перед сном?

– Пригадую, чи не забув я чогось із уроків вивчити.

– Старанна дитинка, старанна. Але й це не зовсім те.

Опитавши половину класу, мела мед переконується, що треба зайти з іншого боку:

– Скажіть мені, діти, а що ваші батьки роблять перед сном?

Маленький Бодя першим піднімає руку:

– Вчителю, ви про це добре знаєте і я про це добре знаю. Але хіба це слушне запитання для третього класу хедеру?

Існує обґрунтована підозра, що саме отой ерудит Бодя став прообразом героя найпопулярнішої серії радянських анекдотів – Вовочки. Ось вам для прикладу:

На уроці математики у хедері меламед запитує у маленького Боді:

– Бодю, а нагадай мені, як звучить формулювання теореми Піфагора.

– Вчителю, ви що, забули такі елементарні речі? Ви мене дивуєте.

* * *

Ще один типовий діалог на уроці тієї ж математики:

– Льово, припустимо, я позичив у твого батька сто рублів. А через три місяці повернув сімдесят. Скільки я йому ще буду винен?

– Сто рублів, учителю!

– Льово, ти що, не знаєш математики?

– Я то знаю, а от ви, вчителю, не знаєте мого тата.

* * *

– Шльомо, як ти поясниш приказку “Не все золото, що блищить”?

– А це, вчителю, дірка в штанях.

* * *

Містечковий багатій привів до хедера свого синочка. За тиждень з’явився і поцікавився у меламеда, як успіхи спадкоємця.

– Все гаразд. Я загадав йому вивчити напам’ять поминальну молитву.

– Та ви що – здуріли? Я ж не збираюся помирати.

– Ой, шановний! Щоб ви так довго жили, як ваш Ізя вчитиме ту молитву.

* * *

У дореволюційному Бердичеві було десять синагог і при кожній, як водиться, хедер. Плюс шістдесят сім молитовних будинків, з яких принаймні половина теж перебивалася навчанням діточок. І от місцевий єврей віддає синочка до хедеру, а вже за кілька днів малого виганяють. Дістав!

Батько веде сина до іншої школи. Картина повторюється. Невдовзі дитина вилітає з останнього, десятого хедеру при синагозі, а ті, що при молитовних будинках, навіть брати його не хочуть.

Тато в розпачі. Моню треба вчити, але де? З відчаю наважується віддати дитинку до католицької школи при місцевому костьолі. Проходить день, два, три… десять-двадцять, зі школи ніяких скарг, Моня півдня сидить за підручниками і приносить додому самі лише відмінні оцінки.

Зрештою батько не витримує і цікавиться:

– Моню, а що там з тобою роблять оті католики, що ти так добре вчишся?

– Нічого особливого, тату. Просто першого ж дня один дядько, котрий там за головного, завів мене до кімнатки, а там на стіні висить дерев’яний хрест, на якому якийсь дядько розіп’ятий. Отой начальник мені каже: “Це Ісус Христос. Він теж був євреєм!”.

І я зрозумів, що тут не повидригуєшся.

* * *

Після революції в Радянській Україні закрили практично всі хедери при синагогах, як і недільні школи у православних церквах. Натомість радянська влада повідкривала єврейські школи. Разом із учнями туди втрапили і меламеди старої дати. Зрозуміло, що виконувати незвичні для них установки нової влади, наприклад, з естетичного виховання, було не так просто.

Вчитель єврейської школи показує учням репродукцію з картини “Народження Венери” і, червоніючи, запитує:

– Льово, що тобі у цій картині видається найкрасивішим?

– Дупа, вчителю!

– Хуліган! Завтра прийдеш із батьком! Йося! А тобі що тут найбільше подобається?

– Цицьки, вчителю.

– Хам, лобуряка! Завтра батька приведеш!

– Та він у справах поїхав.

– Прийдеш із мамою. Моню, годі шкіритися. Скажи, краще, що тоді найбільше подобається у цій картині.

– Вчителю, я краще завтра всю сім’ю приведу.

* * *

Учень у хедері звертається до меламеда:

– Вчителю, поясніть, як працює телеграф?

– Ну, це просто – далі нікуди. Уяви собі дуже довгу таксу. Коли ти наступаєш їй на хвоста, то вона пищить спереду. Зрозумів?

– Зрозумів. А що таке радіо?

– Те ж саме, тільки без такси.

Ось такі ускладнення зі сприйняттям навколишнього світу не раз заганяли меламедів у ситуації, гідні увічнення в пам’яті Народу. Як в історії з отією козою, про яку ми коротко згадували у передмові. Настав час розповісти її детально.

Якось дружина меламеда з Погребищ погнала його купити козу на базарі. І де б ви думали? Ні, не в Спичинцях і навіть не в Плискові, бо аж у Лінцях! Вважай п’ятдесят верст, щоб ви знали! Чому їй не подобалися кози зі своєї волості – невідомо. Але вперлася рогом – тільки в Лінцях!

Ну, доїхати з Погребищ до Лінців на той час було легше, ніж зараз. Пару верст до станції, звідти вночі сідаєте на поїзд «Київ-Умань», на світанку вискакуєте на станції Оратів, ще вісім верст пішечки – і маєте ваші Лінці!

Меламед так і зробив. А от уже назад, з козою довелося повертатися своїм ходом. Бо хто ж їх обох у вагон пустить?

Ну, своїм ходом, так своїм ходом. Надвечір дотеліпалися до Плискова і мусили зупинитися на постоялому дворі. Доки меламед спав, хазяїн постою вирішив пожартувати над бідним вчителем. Потихеньку відв’язав оту козу, а замість неї прип’яв до плоту свого цапа. Меламед вранці підхопився, підміни спросоння не помітив, мотузку в руки – і на Погребище.

Що він мав удома – можете собі уявити. Довелося брати клятого цапа на налигач і під жінчині прокльони шпацірувати на Лінці. Бо цього разу ні про який поїзд не варто було й думати.

Прийшов він у Плисків і вирішив тут-таки, на тому ж постоялому дворі переночувати і рано-ранесенько – в Лінці на базар. І тут клятий хазяїн, дочекавшись ночі, міняє свого цапа на оту козу. Меламед, природно, нічого не помічає, приходить у Лінці, знаходить хазяїна скотинки і влаштовує йому ґевольт. Той спочатку виправдовується, потім придивляється і починає реготати:

– Хто тут цап? Це ж коза, он і цицьки є. А як не вірите, то моя жінка вам її зараз видоїть.

Сказали – зробили. Бачить меламед, що це таки коза. Бере її за мотузку і чимчикує на Погребище… через Плисків, звичайно. І отой постоялий двір.

Вдома знову коза виявляється цапом. Цього разу на крики меламедової дружини і жалібне мекання цапа збіглася половина містечка. Одне слово – меламеда, навіть не нагодувавши, женуть назад. По тій же трасі.

В Лінцях ситуація повторюється, але цього разу вже без сміху. До меламеда потихеньку доходить, що щось тут негаразд. І хоча коза була не єврейська, а стовідсотково православна, хазяїн порадив нещасному покупцеві сходити не до попа, а до рабина.

Ребе з Лінців, хай Господь Бог воздасть йому за мудрість його, прохача вислухав і навіть козу оглянув. І найавторитетніше підтвердив, що це не цап. Більше того, на прохання бідолашного меламеда видав йому довідку відповідного змісту за власним підписом і печаткою кагалу.

Ясне діло, що у Плискові козу знову підмінили.

Меламедова дружина вже збиралася вкоротити йому віку, проте, коли чоловік показав довідку, розгубилась і наказала знову йти до рабина, але вже до свого, погребищанського. І цапа теж із собою взяти.

Ребе з Погребищ, нехай Господь і йому воздасть за мудрість його, меламеда вислухав, не перебиваючи. Потім кілька разів уважно перечитав довідку. Після чого дві години думав і дійшов висновку:

– Меламед щоразу купував таки козу. Але Господь у величезній милості своїй навіщось зробив так, аби кози, перетинаючи кордон волості ставали цапами і навпаки. Так вознесемо ж Господові молитву за те, що він виділив нас, погребищанських євреїв з-поміж усяких гоїв та мишигоне.

* * *

Як ми вже згадували у передмові, дивовижна історія про те, як погребищанський меламед в Лінцях козу купував, втрапила навіть до серйозних сучасних філософських праць. І то не дивно – адже сам славетний Зиґмунд Фрейд напівжартома стверджував, що філософія – то цивілізована форма божевілля. А хіба тут не збожеволієш, коли у тебе коза в цапа обертається аби тут-таки знову стати козою?

Нащадки того симпатичного рогатого створіннячка й досі весело вибрикують на обійстях Погребищ та Лінців, не підозрюючи, що їхні далекі предки зробили вагомий внесок не лише в єврейський гумор, а й у новітню українську філософію.

Щоб не забути – дуже схожу історію повідав якось з трибуни російської Держдуми найзнаменитіший син росіянки і юриста – Володимир Жириновський. Його баба з дідом, класичні містечкові батьки майбутніх радянських юристів, купили пару кіз і ніяк не могли дочекатися від них молока. Коли терпець увірвався, повели худобу до ветеринара. І тут з’ясувалося, що то була пара цапів. Погодьтесь, історія майже дотягує до рівня притчі про меламедову козу-трансвестита.

Нема чого дивуватися, що саме меламед став героєм одного з останніх зафіксованих єврейських жартів. Вже почалася Друга Світова війна. Сталін з Гітлером хвацько ділили Польщу, де євреї, до речі, були третіми за чисельністю після власне поляків та українців. Із заходу перли танкові колони генерала Гудеріана, зі сходу «гремя огнём, сверкая блеском стали», мчала Червона Армія. Перспектива бути «визволеним» більшовиками чомусь не сподобалася скромному меламеду з містечка Камінь Каширський, що на Волині. Власне, не «чомусь», бо місцеві євреї ще не забули, як їх один раз уже «визволяли» – у 1920-му році. Тодішні погроми, влаштовані будьонівцями, шокували всю Європу.

Так от, яку ж форму протесту вигадав камінь-каширський меламед? Дочекався, коли Червона Армія увійде в містечко, взяв два порожніх відра і демонстративно перейшов їй дорогу. Він маніфестує, а дружина біжить за ним і кричить на всю вулицю:

– Куди поліз, йолопе? Де два дурні б’ються, там третьому нема чого робити!

* * *

Років через двадцять по Другій Світовій війні у Камінь-Каширському ремонтували якусь громадську будівлю. Здається, Будинок культури. Коли тиньк висох, крізь нього проступили якісь дивні бурі плями. Штукатурку збили до цегли, пісок і цемент старанно просіяли і зробили свіжий заміс. Результат той же. Викликали експертів. Їхній висновок був вражаючим: на стінах проступала людська кров. Отоді хтось і згадав, що в лісовому урочищі, звідки брали пісок, восени сорок першого року німці розстріляли всіх камінь-каширських євреїв. Меламедові відра не допомогли.

Не стало Народу, зникла країна містечок, відійшли в непам’ять чимало суто єврейський професій. Частина з них трансформувалась у прізвища, проте, боїмося, що сьогоднішні Меламеди, Шамеси, Канторовичі, Лимарі не завжди можуть сказати, ким були їхні предки. Те ж саме стосується і нащадків такої колоритної фігури, обов’язкової для кожного містечка, як шатхен (або шадхан), тобто, професійний сват. У євреїв, щоб ви знали, це було суто чоловіче заняття.

Умань, дев’ятнадцяте століття. В мазанку до бідної єврейської родини залітає шатхен з радісним криком:

– Є отакий жених для вашої доньки!

Батьки вражені: отакий жених для їхньої безприданниці? Аби не наврочити, вони не ставлять свату жодних запитань. Запрошують до столу і вгощають чаєм зі справжньою заваркою.

Шатхен випиває дві шклянки і нарешті розроджується:

– Граф Потоцький!

Батьки ледь не врізають дуба від несподіванки.

– Як? Адже граф – католик!

– Ну то й що? Ребе зробить обрізання, буде єврей, як новенький.

– Але ж він старий.

– Що з того? Зате грошей неміряно. І маєтки теж – нічого собі! І землі має – всю об’їхати півжиття не вистачить. Погоджуйтеся!

Шатхену підливають чаю, він не відмовляється. Батьки все ще пручаються:

– Але ж наша дочка не така вже й гарна.

– Ну то й що?

– І потім, щоб ви знали, вона не тільки косить на одне око, вона і другим нічого не бачить.

– Дрібниці!

– І ще теє… кульгає, бо одна ніжка коротша за другу.

– А оце саме те, що треба, – втішається шатхен.

Батьки остаточно втрачають дар мови. Сват спокійно допиває самовар і нарешті розкриває головну таємницю:

– Щоб ви знали – граф Потоцький не просто старий, а ще й дуже хворий. І от йому було видіння: якщо він за всі свої великі гріхи, котрі наробив за все життя, візьме за дружину нещасну, бідну, некрасиву та ще й каліку єврейку і прийме нашу віру, то всі гріхи йому простяться, він зцілиться і буде жити з вашою дочкою так довго, доки їм не набридне.

Батьки радісно погоджуються. Шатхен витирає рясний піт з лоба і каже:

– Ну і слава Богу! Залишилося ще умовити на це діло графа Потоцького.

* * *

Містечковий шадхен на світанку вламується до хати заможного єврея з радісним криком:

– Абрамович! От ви спите, а у мене для вас така наречена є – пальчики оближете! Самий цимес! Юна вдова рідкісної краси, дуже розумна, вихована, а головне – незаймана!

– Як незаймана? Ви ж тільки що сказали, що вона вдова!

– Я сказав? Ой, ну подумаєш, у неї чоловік так давно помер, що вона вже все забула.