Текст книги "Короп по-чорнобильськи"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

– Що-що… у нас є місяць на те, щоб навчитися жити під водою.

Питаєте, чому бердичівський рабин виявився таким оптимістом? Зацитуємо одного з сучасників: “Після кожного великого дощу на вулицях Пісків і Гнилоп’яття вода з грязюкою сягала живота коней”. Тож, як ви зрозуміли, первісний досвід життя… ну майже під водою у бердичівський євреїв уже був. Залишалося його за місяць вдосконалити.

Виникає ще одне суттєве запитання: якщо в кожній єврейській хатинці в Бердичеві жило по дві-три сім’ї на одну кімнатку, то як там люди дітей заводили? Уявіть собі. Заводили. І не тільки дітей, а й коханок. Хоча – може саме тому. Більше того – зрадженим дружинам із цією двозначною ситуацією доводилося миритися.

Помирає старий єврей. Коло нього жінка, діти, родичі, сусіди. Остання подружня розмова:

– Сарочко, золотце, я тебе благаю: як я помру і мене будуть ховати, щоб ти від труни не відходила. Отак стань по праву руку і не відходь.

– Хаїме, про що ти! Хіба ж я тебе колись залишала?

– Сарочко, тоді у мене до тебе ще одне прохання: хай по ліву руку стане моя коханка Роза.

– Що? Роза? Ця хвойда? Зовсім здурів старий розпутник! Мало того, що я за твого життя її терпіла, так ще й разом за труною йти? А дулі!

– Саро, це моє останнє бажання, ти мусиш його виконати.

– Ну добре. Але знай – від такого похорону я не матиму жодного задоволення.

Звісно, отого Бердичева з його юдейсько-православно-старовірсько-католицько-протестантською громадою і з легким мусульманським акцентом уже давно немає. Вітри історії порозкидали хвацьких єврейських контрабандистів. Кажуть, що дехто з них виринув в ЧК, але то лише чутки. Разом зі своїми конторами і банками зникли легендарні бердичівські комерсанти. Подейкують, що нащадок одного з них, прибравши псевдонім Мавроді, на знак помсти поставив наприкінці ХХ століття всю єльцинську Росію раком на свої “піраміди”. А що, може бути! Стосовно бердичівського родоводу. То ще ті хлопці були. Продавали сліпим біноклі, глухим грамофони, а безногим велосипеди.

Невиправний Беня Лотман виринув після громадянської у Станіславі, що опинився тоді під Польщею. Продовжував і там натхненно партачити дамські креації, за що місцеві гонористі пані обламували об його голову парасольки і тягали до суду. У вересні 1939-го року прийшли визволителі зі Сходу і відібрали у Бені його бізнес. А в червні 1941-го прийшли визволителі з Заходу. І забрали у Бені життя.

Та що казати, коли навіть славетний Артур Рубінштейн, останній представник легендарної когорти Рубінштейнів-піаністів, після 50-річної перерви приїхав на гастролі в Радянський Союз, дав концерт у Києві, але так і не наважився бодай на годину завітати до своєї маленької батьківщини – Бердичева.

Хоча – з іншого боку цілком можливо, що Артур Рубінштейн вчасно пригадав, чим закінчились аналогічні відвідини для його колеги по мистецтву, ще одного блискучого представника російської школи піаністів Олександра Гольденвейзера. Це не анекдот, це навіть не оповістка. Це стенографічний опис факту.

Десь у середині 20-х років минулого століття Гольденвейзер, уже тоді музикант світової слави, вирішив дати концерт у Бердичеві. Цим він хотів вшанувати пам’ять своїх учителів, братів Антона і Миколи Рубінштейнів, засновників уже згаданої династії. Концерт, звісно, пройшов з величезним успіхом і одразу після нього крізь натовп шанувальників до Гольденвейзера проштовхалася акуратно, але скромно одягнена жіночка середніх років і сказала:

– Мосьє Гольденвейзер, вас зараз будуть запрошувати на вечерю найбагатші євреї Бердичева. Але такого гефілте фіш, як у вдови Рабинович, ви не здибаєте ніде у світі.

Гольденвейзер – чи то з поваги до дами, чи то з цікавості – запрошення прийняв. Гефілте фіш, себто фарширована риба і справді виявилася неперевершеною. (Від авторів – це на московсько-бердичівський смак, бо не куштував він фіш по-чорнобильськи). Маестро розсипався у компліментах, а господиня негайно скористалася цим для виховного моменту для цілого оберемка галасливої малечі:

– Діти, ви чули, що про вашу маму казала оця людина? А ви знаєте, хто це? Його всі знають, усі шанують, всі мріють побачити, а він прийшов до нас. Ізя, не колупайся в носі. Скажи: ти знаєш, хто до нас прийшов?

– Невже Ленін? – жахнувся маленький Ізя.

Більше Гольденвейзер до Бердичева не приїздив.

Дореволюційний Бердичів офіційно мав лише один стратегічний об’єкт світового значення: станцію трансконтинентального телеграфу “Калькутта-Варшава-Берлін-Париж-Лондон”. Але що з того телеграфу візьмеш… пробачте, ми хотіли сказати: що на тому телеграфі заробиш? На щастя для місцевого єврейства була в місті ще одна установа, про яку не говорили вголос, але вся Імперія і Європа про неї добре знали. Ще на початку ХІХ століття в Бердичеві дислокували Південно-Західну митницю Російської Імперії.

Ви ж розумієте – де митниця, там і контрабанда. Але такої контрабанди, як була в сухопутному Бердичеві, не бачила навіть портова Одеса. Мало не до Першої Світової війни за визнанням поліцій усієї Європи саме Бердичів був фактичною столицею контрабандистів на схід від Збручу. Через кордон переганяли, перевозили і переносили все, що можна було вигідно продати чи принаймні виміняти – від коней (табунами) до кави (у великій кількості).

Знову-таки, початок століття, на австро-російському кордоні (станція Волочиськ) митний контроль. В купе вагону “Волочиськ-Бердичів” сидить єврей, тримаючи величезного, добряче напханого мішка. Митник до нього:

– Що в мішку?

– Харч для канарки.

– Покажіть.

Єврей показує – митник тетеріє.

– Так то ж кавові зерна. Хіба канарка таке їсть?

– Е, прошу пана, моя справа – привезти. А їстиме чи не їстиме -то вже її клопіт.

* * *

 
Коли в 1843 році поважані євреї-комерсанти подали Государю Імператору Миколі Першому клопотання про присвоєння їхньому рідному Бердичеву статусу міста, то вони обґрунтували це в такий спосіб:«Серед природних багатств особливо вирізняється природний розум жителів Бердичева, котрий великими своїми успіхами принесе чимало користі державі і чесним людям». Цар Микола розчулився від такої перспективи і клопотання задовольнив.
 

Іншої думки щодо природного розуму бердичівців притримувався київський генерал-губернатор Бібіков. Ось цитата з його реляції до Санкт-Петербургу: “За хабарі в Бердичеві роблять усе, що хочуть. Тут відмиваються мільйонні капітали, вкрадені у держави. Бердичів прикриває від суду будь-який злочин”.

Звісно, до такого веселого життя Бердичів дійшов не одразу. Першу половину ХІХ століття місцевий люд годувався з ярмарків. Проводили їх тут, всупереч поняттю, що ярмарок має бути раз на рік, – аж 10 щороку. Кожен тривав від десяти днів до двох тижнів. А продавці і покупці з’їжджалися не те що з усієї Імперії, а мало не з усієї Європи.

Якби ми писали історичне дослідження про Бердичів, то розділ про ярмарки зайняв би у нас чимало місця. Але ми досліджуємо єврейські анекдоти, тому обмежимося лише короткою цитатою, котра сама по собі звучить, як анекдот. Зі спогадів сучасника: “Жоден ярмарок у Бердичеві не обходився без пригод – то поліцмейстера приб’ють, то когось в карти обчистять, то ще якесь буйство зроблять”.

Що ж до фольклору, то в ньому зафіксовано, зокрема, особливості готельного сервісу в Бердичеві під час вищезгаданих ярмарків.

За неписаною традицією єврейські комерсанти і контрабандисти селилися в одному і тому ж готелі. На ярмарках сюди набивалося стільки народу, що часто-густо мусили спати по двоє на одному ліжку.

Окрім того готель відзначався… як би це делікатніше сказати… невисоким санітарним рівнем. Постійні клієнти мирилися з цим, але траплялися такі, що ставили зависокі вимоги.

Багатий єврейський купець, ледь переступивши поріг згаданого готелю, замість “шолом алейхем” грізно запитує у хазяїна:

– Живність є?

– Що шановний має на увазі?

– Ясно, що не кіз. Клопи є?

– Храни нас, Боже, нема!

На ранок господар зустрічає купця в коридорі і ввічливо питає:

– Як спалося, шановний?

– Кепсько! До самого ранку так і не заснув.

– А що сталося?

– Знайшов у ліжку мертвого клопа.

– Не розумію. І оце ви не спали через одного-єдиного, та ще й мертвого клопа?

– Не зовсім. Треба було бачити, скільки живих і голодних родичів збіглися на його похорон.

* * *

Початок ХХ століття. Бердичів. На традиційний весняний ярмарок з’їжджаються євреї з усієї Малоросії. Готелі переповнені. Місць немає. Але один із комерсантів пропонує господарю чималий навар, і той йому радить:

– На першому поверсі у самому кутку один дуже багатий оптовий продавець узяв у мене номер на два ліжка, а оселився сам. Поговоріть із ним, як єврей з євреєм, може, він вас і пустить.

Комерсант відчинив двері до вказаного номеру і побачив поважаного єврея, заглибленого у дуже важливу молитву – “вісімнадцять благословень”, яку не можна переривати жодним стороннім словом.

– Я, звичайно, вибачаюсь, – наважився комерсант, – але мене хазяїн прислав. Чи ви мене не пустите на вільне ліжко?

Поважаний єврей, не перериваючи молитву, киває головою на знак згоди.

Комерсант заходить, зачиняє за собою двері і вже сміливіше цікавиться:

– У мене тут справи комерційні в місті, доведеться побігати. Ви не заперечуєте, якщо я повернуть десь так під 12-у ночі?

Торговець, промовляючи молитву, крутить головою на знак, що не заперечує.

Тоді комерсант, набравшись нахабства, каже:

– То може я вже заразом із собою на ніч баришню приведу?

Торговець, не відриваючи очей від молитовника, показує два пальці.

* * *

Ще один готельний епізод: реєстрація приїжджого.

– Прізвище, ім’я?

– Ізраїль Фіш.

– Вам ліжко чи номер?

– Номер! Окремий! І найкращий.

– Може, ще й з ванною?

– Ні, я тільки на прізвище фіш.

* * *

Син власника бердичівського готелю приходить з гімназії і запитує батька:

– Тату, а що таке етика?

– Зараз я тобі на прикладі поясню. От сьогодні прийшов до мене клієнт. Напідпитку. І зажадав окремий номер. Я злупив з нього аж 60 рублів. Він дав 100 і забув забрати здачу. Отут і починається етика: що я маю зробити? Прикопати ці 40 рублів собі чи поділитися з моїм компаньйоном?

* * *

Історія з життя бердичівських контрабандистів. Кажуть, реальна. Більше того, називають точну дату, коли це було. Літо 1917-го року, царя прогнали, більшовики ще не прийшли, в країні свавілля демократії і нестримна інфляція. Нові гроші (так звані керенки) нічого не вартують, тож контрабандисти переходять із ввезення товарів на нелегальну поставку валюти. Митники так-сяк, але все ж таки працюють.

До бердичівської митниці затягають відомого контрабандиста, котрий начебто віз іноземну валюту, але встиг її проковтнути. Реакція начальника:

– Про що мова? Влийте в нього кварту касторки, виведіть у двір і посадіть на відро. Воно, звісно, грубо, але дієво.

Хвилин за 20 з’являється спітнілий підлеглий і доповідає:

– Нас обманули! Він просрався виключно керенками.

* * *

На превеликий жаль майже все хороше колись закінчується. Особливо, якщо це хороше не завжди дружить із законом. Спочатку занепали славетні бердичівські ярмарки. Багаті польські землевласники замість вирощувати коней та сіяти пшеницю здійняли “револьту” проти російського царя. Їх за це – кого в буцигарню, а кого до Сибіру на поселення. Тож перепродавати стало нічого.

А потім закотилась і чорна зірка бердичівських контрабандистів. Бо центри цього старого, як світ, промислу перемістилися ближче до кордонів Імперії – під Брест та Варшаву.

А потім – революція, за нею громадянська війна, що прокотилася по всіх одинадцяти вулицях і вісімдесяти провулках міста. Якийсь час про минуле нагадували назви чотирьох площ – Ринкова, Кінна, Хлібна, Сінна. А потім прийшли більшовики – і все по-пе-ре-йме-но-ву-ва-ли.

Хоча і за складних часів бердичівські євреї продовжували жартувати. У нашому зібранні є дотепний анекдот, що датується не дуже веселим 1937-м роком. Саме тоді знаменитий радянський льотчик Сигізмунд Лєванєвський полетів через Північний полюс до США. І по дорозі зник. Розпочалася широкомасштабна пошукова акція. Зокрема телеграми з позначкою “пошукова” приймалися і передавалися поза чергою.

Відтак – з Києва до Бердичева летить телеграма з грифом “пошукова” такого змісту:

“Рабинович, терміново шукайте Лєванєвського! Якщо не знайдете, надсилайте на нашу базу два вагони яблук”.

Але – романтичне контрабандистське минуле раптом озвалось у страшні роки Другої Світової війни в найнесподіваніший спосіб. Усі два з гаком роки окупації фашисти прочісували Бердичів у пошуках євреїв, як то кажуть, найгустішим гребенем. На додачу пізньої осені 1943-го і зими 44-го років тут тривали страшні бої. Здавалося б – жоден єврей просто не міг уціліти. Навіть випадково. Але – як розповідали очевидці – буквально наступного дня після того, як гітлерівців остаточно вибили з міста, на вулиці з’явився старенький єврей – у котелку, з ціпком і з пейсами.

Вже в наші дні історики відшукали в архівах рапорт російської жандармерії про результати масової облави на контрабандистів, проведеної в Бердичеві ще в 1867-му році. Так от – під житловими будинками було виявлено 130 підземних ходів і 78 просторих схронів, у яких, зокрема, переховували… цілі табуни коней. Отже, по-перше, привіт Одесі з її катакомбами. А по-друге, чи не дістав свого часу згаданий дідок у спадок від діда-контрабандиста сімейний схрон з підземним ходом? Природний розум – то велика сила!

* * *

Розмова у поїзді “Вінниця-Вінниця через Жмеринку”. Ходив такий – аж до кінця ХХ століття.

– Перепрошую, ви часом не єврей?

– Часом єврей.

– А ви часом не з Бердичева?

– Ні, не з Бердичева!

– О, то ми з вами земляки.

– Як це?

– Бо я теж не з Бердичева.

До Першої Світової війни станція Жмеринка мала особливий статус. Бо саме тут «царські» поїзди по дорозі на Південь і, повертаючись із Півдня, зупинялися для заміни локомотива і, відповідно, поїзної бригади. Власне, це робили не тільки на літерних поїздах, а на переважній більшості тих, котрі минали Жмеринку. Звідси добре відомий старий жарт про єврейського комівояжера, котрий, зачувши від кондуктора: «Стоїмо, бо міняємо паровоз», негайно поцікавився: а на що, власне, міняють? Дізнавшись, що на такий же самий паровоз, здивовано вигукнув: а де ж вигода?

Так от вам іще анекдот про поїзди і станцію Жмеринка.

В купе першого класу здибаються священик з Одеси та жмеринський рабин. Познайомилися, побалакали… потім замовили випити-закусити і тут-таки в купе добряче обмили знайомство. Потім полягали спати, причому рабин суворо попередив кондуктора, аби той не забув його збудити бодай за кільканадцять хвилин до прибуття в Жмеринку.

Чи то багато народу виходило на цій станції, чи навпаки, сідало, але кондуктор про вимогу рабина забув. І згадав, коли вже дали перший з трьох дзвінків до відправлення. Оттоді він і кинувся в купе, розштовхувати ребе.

Пора була літня, тому обидва пасажири спали без верхнього одягу. Рабин в шаленому поспіху натяг на себе… попівську рясу з хрестом, вхопив у руки саквояж і випав на перон, коли поїзд уже рушав.

А треба сказати, що жмеринський вокзал, як «царський» відрізнявся від інших вокзалів тим, що у ньому обабіч входу з перону була пара дзеркал на повний зріст, аби його величність, приміром, картуза поправили, а цариця – капелюшок.

І от наш ребе глянув у дзеркало – і остовпів. Він у рясі, та ще й при хресті! Дивився-дивися, а потім ляснув себе по лобі і загорлав:

– Поц! Кого він розбудив!

* * *

Провідник пасажирського поїзду заходить до купе, де сидить єврейська родина з дітьми.

– Ваші квитки, будь ласка.

– Ми їх загубили.

– Тоді, боюсь, у вас будуть проблеми.

– Ні, ви тільки послухайте його! Ми загубили квитки, на вокзалі у нас вкрали всі речі, Ізя відстав від поїзду, Ривочка обробилася по далі нікуди. На додачу щойно з’ясувалося, що ми взагалі їдемо не в той бік, а він нам каже, що проблеми у нас тільки БУДУТЬ!

* * *

І на закінчення теми ще пара діалогів у купе. Треба зазначити, що всі зустрічі рабинів з православними священиками, згідно єврейських оповісток завершувалися могутньою колежанською випивкою. А от кляті католицькі ксьондзи весь час намагалися бідних рабинів ушпигнути. Відтак:

– Скажіть-но мені, пане рабин, коли ви нарешті покуштуєте свинини?

– На весіллі у пана ксьондза. І Бог мені свідок.

Поговорили…

* * *

Та ж сама ситуація, та ж сама декорація – рабин і ксьондз у поїзді.

– Шкода мені вас, ребе, бо немає у вас перспективи.

– Це як?

– Ну от висвятили вас на рабина – рабином і помрете. А я, приміром, цілком можу стати єпископом.

– А далі?

– А потім архієпископом і навіть кардиналом.

– А далі?

– Ну, якщо пощастить і Божа ласка на те, то можуть мене обрати Папою Римським.

– То добре. А далі?

– Ну, ребе, скажете! Далі – тільки Бог! Хіба може звичайна людина стати Богом!

– А одному маленькому єврейському хлопчику це вдалося…

Розділ п’ятий
Єврейське щастя

«Талмуд твердить, що Бог створив жінку з Адамового ребра. Він не створив її з голови, аби вона не думала про себе забагато. Він не створив її з очей, аби вона не була занадто допитлива. Він не взяв для цього вуха, аби жінка не пліткувала. І не чіпав Адамового носа, аби Єва не стромлялася скрізь, де її не просять. Тоді скажіть мені на милість, хто навчив жінок усім цим дурницям?»

Зойк жонатого єврея, почутий Г. Сафріним

Єврейське щастя – це родина, яку треба забезпечувати, годувати так, щоби на столі був не лише хліб чи маца, а й гефілте фіш. Це діти, яких треба сплодити, поставити на ноги, сина женити, дочку вдало заміж прилаштувати, внуків дочекатися… Ото і є сенс нормального єврейського буття. А як іще на додачу дітям та онукам щось у спадок залишиться – то взагалі можна спокійно помирати.

Так не дадуть же!

Помирає старий єврей.

Поруч сидить дружина і записує з його слів заповіт.

– Наш заводик я залишаю найстаршому синові Іцику.

– Якому Іцику? – обурюється дружина. – У нього вітер в голові! Відпиши Ізі!

– Нехай буде Ізя. Наш камінний будинок залишаю Льові.

– Льова переб’ється. Йому тесть за його Мойру дав два будинки. Відпиши краще Малці. Швидше заміж візьмуть.

– Добре, добре, нехай буде Малці. А все, що у мене на рахунку в банку, заповідаю найкоханішому синові Бені.

– Чому Бені?

Старий єврей підскакує і кричить:

– Врешті решт, хто тут помирає – я чи ти?

* * *

До Хаїма, єдиного єврейського кравця у Спичинцях, приходить сам рабин:

– Хаїм, я женю сина, мені треба для нього весільний костюм. Так ви пошийте, але не так, щоб з мого сина люди сміялися.

Кравець обурюється:

– Хто вам таке сказав, ребе? З моєї роботи люди не сміються. З моєї роботи люди плачуть.

* * *

Такий собі Файвел кілька років не заглядав до свого рідного містечка Дашева. Аж нарешті вибрався. Йде по вулиці, озирається, коли раптом – назустріч єврейський похорон. І хто ж іде за труною, весь в сльозах? Друг дитинства Іцик. Файвел підходить, тисне йому руку, і каже зі співчуттям:

– Іцик, кого ховаємо?

Іцик відповідає крізь ридання:

– Мою дружину.

Файвел радісно підскакує і лупить Іцика по спині:

– Ти що, женився? А я й не знав! Пробач, що з запізненням, але мої найщиріші поздоровлення!

* * *

Вже згаданий нами хелмський меламед Зайнвел отримав листа від сина.

– І що там пише наш Аврамчик? – цікавиться дружина.

– Ой, вей, вей! Його теща померла, хай земля їй буде пухом. Жінка зламала ногу. Дитинка тяжко хвора. Хата валиться, комерція накрилася… Але в листі жодної граматичної помилки. Серце радіє, коли читаєш!

* * *

А ось іще один жарт щодо типової ситуації. Раптово помирає єврей, наприклад, у лазні, синагозі чи на роботі. І його друзі радяться, як про це повідомити дружині.

– Треба зробити це максимально делікатно, – каже один. – Щоб не було, як у тому анекдоті: прийти і ляпнути чи тут живе вдова Рабиновича. Це ж, не дай Боже, бідолаха інфаркт заробить.

– Не заробить, – втручається інший. – Ми Хаїма пошлемо. Цей вже точно отак з порогу не ляпне. Бо заїкається.

* * *

Ми не цитуємо анекдот про “вдову Рабинович”, бо він усім добре відомий. Натомість подаємо іншу версію цієї ситуації.

Єврей раптово помер на роботі і колеги послали, скажімо, того ж Хаїма делікатно підготувати вдову. Діалог:

– Драстуйте, я Хаїм, ми з вашим чоловіком разом працюємо.

– А що таке?

– Ви знаєте, що Хаїм узяв вигідне замовлення?

– Хто, Хаїм? Вигідне замовлення? А чого мені не сказав?

– Не знаю, напевне, хотів сюрприз зробити.

– І де ж він із тим сюрпризом?

– Розумієте, одержали ми разом із ним гроші, зайшли до ресторації, щоб, як водиться, обмити, чарка за чаркою, а тут компанія трапилася… грали в карти… одне слово, Хаїм усе спустив. До копійки.

– А щоб він здох!

– Уже.

Є ще одна версія, яка об’єднує обидві: не було ніякого вигідного контракту, просто Хаїм замість сидіти на роботі, гайнув до лазні, де й окремому кабінеті з два чатами і картами програв усю зарплату. Але суть анекдоту залишається та ж сама: ви, мадам, побажали? Одержіть.

* * *

– Слухай, кажуть, у тебе жінка важко захворіла? Кажуть, є загроза для життя?

– Дурницю кажуть. Загроза для життя – то коли вона при доброму здоров’ї.

* * *

Єврей-корчмар у маленькому містечку на Волині радиться зі своєю мудрою половиною:

– Цілю, кохана, от чого ми такі бідні? Горілки людям продаємо багато. Це раз. Кожну порцію розводимо водою – це два. І нарешті, коли клієнт добряче впивається, дописуємо йому в рахунок кілька зайвих чарок.

– О! О, о… ти ж сам сказав, звідки наші злидні. Ми ж не доливаємо води у ті чарки, котрі дописуємо.

* * *

У Києві на єврейському цвинтарі ховають старого мільйонера Бродського. Рабин звертає увагу на те, що якась стара, скромно одягнена єврейка дуже вже побивається за покійником.

– Вибачте, ви родичка померлого?

– Ні…

– А чому ж ви так голосно плачете?

– Тому й плачу…

Від авторів: мудрий народ, про який ми пишемо, вважав, що головне єврейське щастя – це сім’я та діти. А для того, щоб цього щастя було багато, треба, нікуди не дінешся, багато працювати. У царській Росії до 1917-го року можливості для єврейського бізнесу були дещо обмежені. Та й конкуренція заїдала. Одне слово – доводилося докладати чимало зусиль аби ота єврейська комерція давала хоч якийсь пожиток.

Дореволюційна Жмеринка, у суді розглядають заплутаний позов стосовно певних особливостей ґешефту між двома євреями-комерсантами. Основним свідком звинувачення виступає так званий фактор. У євреїв так називали посередника, у якого не було ні офісу, ані крамниці. І весь свій робочий день він крутився поміж торгівельними рядами на базарі, зводячи, підказуючи, а то й відверто дурячи – аби заробити бодай пару рублів.

Суддя розпочинає допит свідка:

– Прізвище та ім’я?

– Брохес Янкель.

– Вік?

– Сорок років. А почуваюсь – як на сто двадцять.

– Де народилися?

– Та тутечки. Третя вулиця за вокзалом.

– Професія?

– Фактор.

– А конкретно? Що ви робите?

– Кручусь помаленьку.

– Попрошу не жартувати в суді. Я вас питаю: чим ви заробляєте на хліб?

– Я ж сказав: кручусь.

– Останній раз попереджаю: кидайте свої жартики.

– Які жартики, високий суд? Мене спитали, з чого я живу, чим заробляю, то я й кажу: кручусь.

– І з цього вашого крутіння живете?

– Аякже!

Тоді суддя, який так і не зрозумів, про що йдеться, починає уточнювати:

– Свідок, поясніть, от якби я крутився так, як ви, то я б собі на життя заробив?

Свідок відповідає миттю:

– Ви б не заробили нічого! Але якби я крутився коло пана судді, то і я би жив, і вашій честі дещо б перепало.

* * *

До малесенької крамнички на околиці Василькова залітає пристав і кричить із порогу:

– Розенштейн! Ти чого податки не платиш? До суду на тебе подали!

– Ой, пане пристав, – заламує руки Розенштейн, – щоб ви знали, так я тримаю крамничку для забудьків.

– А це як?

– А це як хтось їде із Василькова і щось забуде купити, то купує у мене. А потім забуває віддати гроші.

– Та ви ж на додачу ще й забули викупити патент!

– Патент? Пане пристав, про що йдеться? Подивіться, у мене в крамниці, крім голих полиць, нічого немає!

– То чого ж ви тут сидите?

– А з чого я маю жити?

* * *

За царських часів євреям-ремісникам дозоляли пристави. За радянських – фінінспектори дихнути не давали. Та ото ж: помирає старий бердичівський закрійник. Покликав дружину і каже:

– Саро, виконай моє останнє прохання. Організуй так, щоб коли я помру, мене спалили в крематорії, попіл поклади до коробки, напиши на ній: “Отепер ви маєте з мене все!” – і віддай фінінспектору.

* * *

Бердичівський єврей, що має зиск із обміну валют, радиться з приятелем:

– Ти знаєш, маю думку купити німецькі марки.

Розмова точиться у розпал Першої Світової війни, тому приятель відповідає:

– Не раджу. Німці програють, не сьогодні-завтра курс марки впаде.

Міняло не послухав, купив і прогорів. За якийсь час знову приходить радитися:

– У мене таке враження, що пора купувати російські рублі.

– Йолопе, які рублі! В Петрограді царя скинули. Не сьогодні-завтра твоїми рублями підтиратися будуть.

Недовірливий спекулянт купує рублі і втрачає на цьому все. Але знову йде радитися:

– Слухай, ну скажи, нарешті, що я маю робити?

– Поцілуй мене в пуп!

– А чому в пуп?

– Та тому, що ти все одно навпаки зробиш.

* * *

Київський комерсант Ізя Розенблюм, котрий називав себе “галантерейним королем”, збанкрутів. Судові виконавці описали і винесли з магазину і кабінету всі товари та меблі. Ось-ось мають прийти зі станції аби забрати телефон. Раптом дзвінок:

– Це відділення банку Ротшильда?

– Ні.

– То я помилився?

– Ой, ще й як помилилися!

* * *

Мандрівні комівояжери в усі віки вважались особливою породою двоногих, що має з людиною суто зовнішню схожість. Це швидше бульдоги в людській подобі, бо як вчепляться, то не одірвеш.

До хазяїна бакалійної лавки з’являється мандрівний агент і пропонує купити бочку червоного вина.

– Дякую, – відповідає хазяїн, – але я й свого червоного не маю куди діти.

– А у мене знижка!

– Не треба! Навіть зі знижкою.

– Слухайте, зараз я вам наллю на пробу – і ви таки точно візьмете.

– Ще одне слово – і я вас скину зі сходів!

Оскільки набридливий агент не прислухався до застереження, то за мить політ таки відбувся. Невдаха полежав трохи, встав, обтрусився, знову зайшов до бакалії і сказав:

– Щодо червоного вина, то ми це питання закрили. А як стосовно бочки білого?…

* * *

Ще одна оповість із життя київського заводчика Бродського. Одного дня він викликає до кабінету молодого, але здібного працівника і наказує:

– Маю пакет акцій однієї фірми. Сьогодні там загальні збори акціонерів. Сходіть замість мене. Початок о 12-й. Думаю, десь о 14-й ви зможете мені доповісти, як там ситуація.

Вже о 12.20 на стіл перед Бродським лягає телеграма-блискавка з наступним текстом: “Негайно продавайте всі до одної!”. Ще за дві години посланець, не поспішаючи, повертається на роботу, де на нього вже чекає нетерплячий патрон:

– Юначе, я підвищую вас у посаді і збільшую зарплату. Бо ви врятували мене від чималих втрат. Але поясніть, як ви дізналися про банкрутство цієї фірми за півтори години до того, як про це довідалися на біржі?

– Елементарно! Голова ради директорів розпочав свою промову зі слів: “На жаль, пані і панове…” Далі я вже не слухав, бо рвонув на телеграф.

* * *

По дорозі додому мільйонер Бродський зазирає до синагоги, де прогресивно налаштований рабин проводить аукціон продажу права читати по суботах розділ із П’ятикнижжя.

Бродський заходить до зали якраз на словах:

– Шановний реб Кон дає двадцять рублів. Двадцять рублів раз.

Бродський негайно:

– Сто рублів!

Громада замовкає, а вражений рабин таки подає голос:

– Реб Бродський, ви ж навіть не знаєте, про що йдеться.

– А мені начхати. Зате я знаю Кона. Якщо він пропонує двадцять рублів, то товар коштує як мінімум у п’ять разів дорожче.

* * *

Після святкової служби в синагозі Кон демонстративно вручає якомусь бідному єврею сто рубльову асигнацію зі словами:

– То Бог послав, я лише передаю!

Присутній при цьому Бродський миттю реагує:

– І скільки ви злупили з Бога комісійних?

* * *

Наступна оповістка за радянських часів була надзвичайно популярною. Як це буває, називалися різні адреси: москвичі казали, що це було у них. Ленінградці з ними не погоджувалися. Але насправді батьківщина анекдоту – наш рідний Київ.

Сидить у парку навпроти Університету старий єврей і каже своєму онукові-студентові:

– Раніше все було краще. От наприклад: на розі Хрещатика і Прорізної…

– Де?

– Хрещатика і вулиці імені Яші Нухмана, котрий Свердлов… так от, там на розі стояла бочка з чорною ікрою. І тьотя Фаня продавала ікру ложкою. І скільки ж вона тобі на п’ять копійок тої ікри покладе!

А на Євбазі…

– Де?

– На нинішній площі Перемоги, кепеле! Так от, там стояла бочка з червоною ікрою. І тьотя Роза продавала з неї ікру ложкою. І скільки ж вона тобі на п’ять копійок тої ікри покладе! Так ото, дитино, вчись, може ти мені потім скажеш: кому ті бочки заважали, що їх прибрали?

А ось іще один типово єврейський анекдот, котрий потребує вступного коментарю.

У священних книгах євреїв написано: “Не можна їсти ягнячого м’яса, зготовленого з молоком його матері”. Віруючі юдеї потрактували цей запис у такий спосіб, що тримають вдома окремий посуд та начиння для приготування м’ясних та молочних продуктів.

А тепер – оповість. Такий собі Айзек, містечковий єврей-невдаха, не зміг спромогтися ні на що інше, окрім сплодити чотирьох дітей, яких треба було годувати. Тож з відчаю вирішив податись у бандити. Розуму особливого не мав, але сили було вдосталь.

Перед тим, як податися вночі до лісу, через який зазвичай їздили на базар багаті торгівці, Айзек наказав дружині розбудити його над ранок і загорнути в ганчірку найгостріший і найбільший ніж.

За дві години повернувся, клянучи все на світі.

– Що сталося? – занепокоїлася його половина.

– Знову не пощастило! А все через тебе! Я вже надивився, кого я пограбую, ну, отого кульгавого спекулянта Шльому, ти його знаєш. І що? Розгортаю ножа, дивлюсь, а він же молочний!

* * *

Наші земляки Ілля Ільф та Євген Петров у одному зі своїх романів цитують класичний анекдот про особливості єврейської комерції.

Помирає старий єврей. Навколо дружина, діти. Помираючий шепоче:

– Саро, жінко моя, ти де?

– Тут я, тут.

– Двойро, доню моя, і ти тут?

– Тут я, тату, тут.

– Янкель, синку, ти де?

– Ось-о я, тату!

– А Беня, брат твій, теж тут?

– Тут, тут…

– А Хайка, невісточка кохана?

– Тут я, тату.

Помираючий з останніх сил вигукує:

– А хто ж тоді в лавці лишився?

В 60-і роки ХХ століття анонімні дотепники переробили– і дуже вдало – останню фразу помираючого єврея на: “А хто ж тоді біля синхрофазотрону залишився?”.

* * *

Під час наших досліджень ми не могли не звернути увагу на одну цікаву особливість єврейського менталітету, а саме – ставлення цього народу до смерті. Навряд чи ще який-небудь етнос створив стільки анекдотів на цю трагічну, серйозну тему. І що характерно – це не класичний чорний гумор, це все та ж суто єврейська манера іронізувати над усім, а щонайбільше – над собою. Можливо, так склалося тому, що переважна більшість євреїв і досі вважає, що після смерті їм гарантоване місце в раю. Для цього достатньо виконувати всі 684 заповіді юдейського релігійно-морального кодексу “Шулхан Арух”. Ну, всі, звичайно, не виходить, 300 штук туди-сюди, але хіба Всевишній такий прискіпливий, що буде кожного перевіряти? Про що ви кажете!