Текст книги "Планета Фей"
Автор книги: Тарас Микітчак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)
Першою кришку сонної капсули відкинула Дороті, що було сигналом для Шуминського, він так рвучко вистрибнув з капсули, що опинився на підлозі швидше, ніж американка. Зі сну йому здалось, що Дороті встала першою, щоб заподіяти якесь зло Аурі, але він помилився – Едмінгтон лиш голосно позіхнула і мовчки пішла до душової кабіни. Нарешті позіхнув Тарас і склав руки в себе на грудях, те, що великий сонько Остап вже на ногах, здивувало і стимулювало його до повного пробудження.
Як не дивно, але фея нікуди не зникла з-під ковпака, прокидатись вона теж не збиралась. Ніхто її не будив, бо сон – непогані ліки для пораненого тіла і розірваної душі, то того ж, під час сну легше непомітно померти.
Усі мовчки помились і так само мовчки пройшли у кабіни і порозсідались у крісла. Сіро-блакитні профланові панелі, вузькі коридори і відсутність доцільного заняття придавали військовому космольоту схожості до госпіталю позаземної колонії.
– Куди ми летимо? – Тарас клацнув тумблером і на лобовому ілюмінаторі висвітлилась карта Сонячної системи.
– На Венеру, там можна легко пройти крізь орбітний патруль і приземлитись десь біля пустельних берегів Рожевого моря. – Шуминський вивів на екран ілюмінатору карту поверхні Венери. – Космоліт втопимо, а самі доберемося до однієї із сольових шахт, де обміркуємо все заново.
Кабіну наповнив голос дикторші СНН, чиє чарівне личко засяяло на моніторі навпроти Дороті, яка впіймала сигнал із супутника. Чоловіки підійшли до американки і встали за спинкою крісла, дивлячись на красуню Сідні Кох. Спочатку вони з насолодою розглядали глибокі сяючі очі, білу шкіру, стиглі губи, рівнесенькі брови і модельну зачіску ведучої теленовин. Яка ж вона красива і... і штучна, загримована лялька.
Дороті, дивлячись на цю красиву, доглянуту жінку, відчула себе облізлим бездомним дворнягою, біля якого провели підстриженого пуделя на повідку.
На планетах людей нічого нового не сталося, події повторюють одна одну, сходячись між собою в нових комбінаціях. Тепер теленовини розрізняються між собою лиш відтінками і масштабами подій, числами жертв, втрат чи прибутків, на сьогодні комбінація новин виглядала так: страйк шахтарів у Новому Канзасі, що на Сарматії; аварія на кисневому генераторі в містечку Єловстоун (Венера); дзеркальний модуль професора Беєринка знову сьогодні не досягнув сонячної поверхні через поламки у системі наведення; нові біодайджестери вироблятимуть тепер очищений біогаз; зроблено перший крок до сівозміни на планетах – закрито національний парк Мату-Гросу; президентом Малайзії став тайський єврей Йосі Бананаман...
– Мату-Гросу закрили, – командор усміхнувся. – Отже, там не залишилось жодної людини, площа в один мільйон квадратних кілометрів, Велика Пустка. Може, ми вже не летимо на Венеру, а візьмемо курс на Землю?
– А як же екологічний патруль резервату?
– Він охороняє межі національного парку, а не його серцевину. Ми спустимося згори до одного з покинутих наукових стаціонарів.
– А система орбітального стеження?
– Наш "Сівей" зареєстровано, спочатку ніхто не здивується, що він повертається на Землю, а потім, коли хтось кинеться його шукати, то вже буде надто пізно, ми встигнемо зникнути.
– Що робити трьом науковцям і одній відьмі у Богом забутих джунглях? – Дороті зневажливо скривилась, можливо, через слова командора, а може це була її реакція на телевізійну рекламу чоловічих контрацептивів.
– Ховатись. Ми будемо мати час відпочити, подумати, зібратись з силами.
– Краще на Венеру шахтарями.
– Жінок-шахтарів на Венері я не бачив, – Тарас випростався і поклав свою долоню на плече Едмінгтон. – а жінок-повій там дуже багато, я не хочу, щоб з тебе там зробили повію.
Американка рвучко випросталась і глянула у вічі Береговому.
– Летимо на Венеру, бо потрібно довести вам, що не з кожної жінки можна зробити шльондру!
– Може краще в порожні ліси?
– Ні. Давайте так: я погодилася летіти разом з феєю, тому тепер ваша черга поступатись. Я вибираю Венеру.
– І венеричні захворювання.
– Просто я не хочу потрапити знову у ліси, де немає жодної живої душі на тисячі кілометрів навколо, я щойно з таких лісів вирвалась, тому краще житиму між неотесаними робітниками.
– Гаразд, летимо на Венеру. – командор зітхнув і подумав, що так ніколи не побачить країну своїх мрій, Бразилію, ліси Мату-Гросу, а просидить до смерті у запиленому забої на груді залізної руди... Головне, щоб СКЕУ не знайшло фею, а решта все дурниці.
Час поволі посувався своєю громадою по краю крутого обриву. Зараз він сунеться повільно і важко, неначе у нічних страхіттях, повільно, майже завмираючи на місці, але все-одно все ближче і ближче до безодні. Потім край прірви обвалиться, і все полетить шкереберть, швидко, стрімко, без надії повернутись угору, до початку обриву, щоб обійти цію прірву стороною.
Остап коротав свій час над капсулою, де спала фея. Він не наважувався її будити, а просто стояв і дивився на неї.
У цей час Тарас і Дороті слідкували за зірками в ілюмінаторах і зрідка переговорювались між собою.
– Що ти думаєш про Остапа? – Едмінгтон відсунулась разом з кріслом від щитка управління польотом і подивилась на Берегового. Той знизав плечима:
– Про Остапа? А що я маю про нього думати?
– Тобі не здається, що він змінився?
– Як саме змінився?
– Настільки, що це вже не він.
– Не мели дурниць. Якби з ним відбувалось щось дивне, ми б помітили це.
– Зовні усе добре, але щось мені не дає спокою, я боюсь і його, і його кохану.
– Такий час, що починаєш лякатися навіть самого себе.
– Себе я не боюсь, я нормальна, а Шуминський під знаком питання.
– Чому ти не підозрювала у переміні Ендрюса, коли той приперся на станцію, чому не шукала монстра в ньому, коли він жер гнилі помідори? Бріксті теж був в полоні у фей, принаймні, так він про розповідав.
– Тому, що Ендрюс врятував нам життя, убивши одну з цих відьом, тому, що він дбав насамперед про мене і врятував нас вдруге, вивівши зі станції, а Остап прийшов занадто пізно, щоб допомагати нам, і привів з собою цю потвору.
– І він врятував тебе лиш один раз, а тепер дбає насамперед про Аурі, через це він тобі теж не подобається. Ти надто імпульсивна, хоча це й не дивно після пережитого нами.
– Визнай мою правоту.
– Якщо навіть все сходиться з твоєю версією, то що ти пропонуєш зробити? Зарізати командора чи розстріляти? А може викинути у пакеті для сміття? І зробити це без жодних доказів, позбутися його, бо він може виявитись не зовсім нормальним. А якщо Остап не змінився, якщо він така ж людина як і я, як ти, чи не забагато ми беремо на себе у такому випадку?! До того ж, ти забуваєш, що саме він привіз тебе з того загадженого птахами острівця, врятувавши від голодної смерті. Я ніколи не був з ним в особливо дружніх стосунках, але навчився з часом поважати його, особливо після подій на Океані!
– Я не хочу, щоб випадок з Хвойною повторився і з ним.
– Це все твої фантазії.
– Ніхто не збирається вбивати твого командора, ми попросимо його перевіритись на медтестерах. Він повинен без вагань погодитись на це обстеження, якщо відчуває себе нормальною людиною, щоб зняти з себе підозру.
– Підозру у чому? У неповноцінності?
– У нелюдяності.
Береговий замовк і потер пальцями підборіддя, давня щетина зашурхотіла від дотику.
– Що ж, – чоловік облишив у спокої свою бороду і встав з крісла, – можна його перевірити, це не завадить, гірше від цього нікому не буде.
– Поясниш йому усе ти.
– Чому я?
– Ти його друг.
– Ми не друзі, а просто знайомі, працюємо ж разом. – і вони рушили на пошуки командора.
Остап розсміявся, вислухавши ультиматум Берегового:
– Тарасе, це все Доротині казочки про монстрів, що сидять в наших тілах і чекають слушного часу, щоб вилізти на білий світ і спотворити його.
– Феї теж казкові істоти, а люди через них вмирали.
– Та добре, без проблем, протестуйте мене і заспокойтеся. Я не хочу давати вам причини для ще більшої недовіри до мене.
Через годину усі троє сиділи за столом у медпункті і переглядали довгі паперові стрічки. Едмінгтон настояла на тому, щоб результати обстеження були записані саме в такому вигляді, побоявшись, що якщо їх занести в комп’ютер, то той випадково перегорить. Та така обережність виявилась марною. Тепер Дороті винувато позирала на командора, жмакаючи у руках дані його аналізів, бо нічого незвичайного в ньому не виявилось.
– Вибач, що потурбували тебе. – Едмінгтон відкинула від себе викрутаси стрічки і встала з-за столу. За її інтонацією, по важкому і колючому погляді чоловіки зрозуміли, що тестування не дуже вплинуло на її сумнів у "людяності" Остапа. Вона й тепер вважає його ненормальним, адже як можна сприймати нормальною людину, яка привезла з собою поранену фею.
Коли жінка вийшла з медпункту, Береговий підсунувся до Шуминського, схилився до нього і прошепотів:
– Коли ми сядемо на Венеру, вона ж відразу втече від нас.
– Разом з тобою?
Тарас усміхнувся на це запитання і відповів: – Я хочу, щоб ми залишались разом, але в майбутньому може трапитися будь-що.
– Дороті не втече.
– Чому?
– Бо ми не сядемо на Венеру, а приземлимося в центрі тропічних лісів Південної Америки, в Мату-Гросу, куди їй тоді тікати.
– Зачекай, я думав, що ми летимо все-таки на Венеру. Ти змінив курс корабля?
– Змінив, ще перед обстеженням.
– Без нашої згоди?
– Я – командор і намагаюсь забезпечити залишкам своєї команди кращі умови існування, ніж вони самі собі прагнуть вибрати. Визнай, що ти теж хочеш летіти в Амазонію!
– Не знаю. В принципі, мені здається, що там буде краще, бо, крім нас, в Мату-Гросу не буде більше нікого, а в шахтарському поселенні довелося б постійно остерігатись того, що на нас може донести будь-хто з оточуючих.
– От бачиш – Сельва чекає на нас.
Тарас оперся плечем на стінку кабіни і окинув Шуминського насмішкуватим поглядом.
– Остапе, Остапе, ти ж вирішив летіти на Землю не через нашу безпеку, а через безпеку Аурі. На нас тобі, як завжди, наплювати, а те, що і мені, і Дороті в лісах доведеться менше ризикувати, це вже простий збіг.
– Що ж, ти вгадав, поздоровляю. В першу чергу мене хвилює моя фея, але й ви не порожнє місце, я ж все-таки відповідаю за вас.
– Перед ким? Ті, кому ти повинен звітуватись про нашу безпеку, тепер самі полюють на нас.
– Керівники зникли, а відповідальність залишилась, це ж – справа совісті.
– Радий чути, що ти ще пам’ятаєш про совість.
– Так ти розповіси Дороті про наш новий курс?
– Розповім, а чому б і ні?
– Вона створить нову купу проблем.
– Інакше Дороті образиться на мене!
– Тобі не все-одно, що вона про тебе думає? Якщо так, то зваж і на її безпеку.
– Добре, я мовчатиму, але не тому, що ти попросив мене про це, а тому, що боюся за Едмінгтон. Коли б ми сіли на Венеру, вона б сама заклала нас, щоб позбавитись твоєї феї і тебе.., і мене.
Розфарбована дикторша дивиться Едмінгтон прямо у вічі і вже вкотре розповідає їй про безмежні простори прекрасних лісів Мату-Гросу, які просто чудом вціліли поміж урбанізованих районів Південної Америки: чудова природа, гарний клімат, ріки, гори – справжній рай.
Дивно, але це повідомлення транслюють у кожному випуску новин усіх телеканалів, можливо, через важливість цієї події. Та яка різниця, що твориться в тій чортовій Бразилії, коли через годину чи дві під ногами зашелестить пісок на пляжі Рожевого моря.
Вона вимкнула комп’ютери і підійшла до ілюмінатору – зірки. Де б ти не був, що б з тобою не відбувалось, але завжди, десь високо угорі чи навколо тебе, горітимуть міріади зірок, неначе душі маленьких ельфів. Ельфів? А може фей?
Нарешті біля тебе лиш вона. І переляканий погляд Берегового не зачіпає її стулені повіки, не треться об її скроні ненависть Едмінгтон, лиш твої очі бачать її вроду, її міцний дитячий сон. Фея жива і прокинеться вільною від небезпеки, вільною від заздрощів, страху і ненависті.
Прекрасна і слабка діва, порізана мечами ворогів і зневажена закоханим в неї чоловіком. Вибачить вона йому насильство над її тілом, чи образа навіки поселиться у гордому серці? Соромно згадувати те, що сталося між непритомною феєю і брудною людиною біля лісового струмка.
Шкіра Аурі – поверхня засмаглого тіста на хліб.
Позаду почулися кроки і голос американки:
– Ідіоте, ти знущаєшся з нас! Я викину тебе і твою відьму через сміттєпровід! – добре, що фея не чує цих пронизливих слів. Дороті викрила обман щодо зміни курсу і прийшла сваритись. Остап обернувся до неї і стиха запитав:
– Це тобі Тарас сказав?
– О, він теж знав?! Чудово! Ні, мені він нічого не казав, просто Земля вже заступає весь ілюмінатор! А я ще в стані її розпізнати. Чому ти змінив курс?
– У Мату-Гросу буде спокійніше.
– Але там ліси, суцільні ліси!
– Зате без смерек і без фей.
– Там буде вона! – Дороті показала рукою на капсулу, де спала Аурі. Іншу руку вона витягнула з кишені, й Остап побачив в ній маленький пістолет. У наступну мить ампула зі снодійним вп’ялась в живіт командора і він зрозумів, що вже не встигне завадити цій жінці, вона все таки перехитрила його. Відразу потемніло в очах, ноги і руки зникли, їх вже не відчуваєш, голова летить вниз, остання мить зблискує червоною лампочкою у свідомості, і сон огортає тіло. В цю мить Едмінгтон сказала:
– Я вб’ю твою фею. – Навіщо, навіщо вона хоче це зробити?
Біля сонних капсул Дороті свариться з командором, бо теж помітила в ілюмінаторі Землю.
Тарас розслабився у кріслі пілота, смакуючи наперед насолоду, яку отримає після приземлення. Океан залишиться позаду і скоро ти стоятимеш на рідній планеті! Та особливої радості зараз не відчувається, бо там тебе переслідували привиди, а тут – полюватимуть люди. Єдиний вихід – перетворити решту життя на суцільну робінзонаду. Думка про самотнє існування заспокоює душу.
Щось впало і Дороті замовкла. Що там робиться? Коли ж ці жінки порозумнішають?
Зірвавшись з місця, Береговий побіг до капсул сну, бо через п’ять-сім хвилин корабель ввійде в корону Землі, а вони ще не сидять на своїх місцях!
Американка переступила через тіло командора і зупинилась біля пульту капсули, в якій лежить беззахисна перед нею фея, така ослаблена, сонна від наркозу, щоб її вбити потрібно тільки відключити кисень, простягнути руку і висмикнути трубку з кисневого генератора.
Вона різко шарпнула за трубку і відсік наповнився тихим сичанням, повітря почало накачуватись не всердину капсули з Аурі, а витікати у порожнечу.
– Що ти робиш? – Тарас спочатку побачив кисневу трубку в руках Едмінгтон, а потім і нерухоме тіло свого командора в неї під ногами. – Ти збожеволіла?
Дороті знову натиснула на гашетку пістолета і наступна ампула влучила в плече штурмана групи підтримки. Він смикнувся назад і приперся до металевого одвірка. Проминула секунда, друга. Береговий побілів, його очі заокруглились від здивування. Він зробив кілька кроків до американки і та, щоб зупинити його, вистрілила втретє. Клац, холостий оборот; клац, холостий. Порожній ампульний барабан вилетів з пістолета і хряснувся на підлогу біля правої руки Шуминського. Ампули закінчились.
На сорочці Берегового розпливалась мокра пляма снодійного. Він витягнув з себе голку з ампулою, кинув під ноги і розтоптав, а потім легенько постукав по твердій муфті на своєму плечі, що була схована під рукавом.
– Як ти могла забути про це? Ти ж сама накладала муфту.
Рівень кисню у спальній капсулі різко знижувався, замигала червона лампа, через три хвилини фея вже ніколи не прокинеться, Дороті майже вбила її, і чи варто їй заважати вбивати повністю? Шуминський якось переживе втрату своєї містичної коханої, а після смерті Аурі жоден з трьох втікачів більше ніколи не побачить фей – з цього моменту зникне і страх перед ними.
Але одного разу він вже дозволив померти одній незвичайній істоті, Хвойній, точніше сам вбив її. Перед цим була смерть феї, що приїхала на коні, опісля – смерть капітана, якого Дороті розстріляла просто в нього на очах, а цього могло б не статися якби він, Тарас Береговий, виявив хоч краплю милосердя і відваги.
Рівень кисню наближається до нульової відмітки. Аурі і не помітить, що померла, і тепер їй вже не допоможе магічна сила Океану.
Чоловік підняв з долівки трубку і вставив її назад в генератор, сичання зникло, ніби здохла маленька змія. Дороті швидко позадкувала до дверей.
"Що тепер з нею робити? Вона стала настільки агресивною, що намагається вбивством вирішувати усі проблеми. Заради власної безпеки, задля потурання своїм страхам ця жінка колись може вбити і останнього свого супутника, шукаючи в самотності захист для себе. А, можливо, такі думки – згущування барв? Остапа ж вона приспала, щоб мати змогу легко помститися Аурі за всі нещастя на планеті Океан, однак, її вчинок не можна виправдати ні розхитаними нервами, ні жагою помсти". Тарас вийшов із задумливості і здивованим поглядом обвів спальний відсік – Едмінгтон зникла з кімнати. Куди? Тільки б вона не скоїла нових дурниць.
Зникла Дороті швидко знайшлася, Тарас знайшов закриті зсередини двері в кабіну, де вона зачинилась.
– До-о-ороті! Відкрий! – він засипав металеві двері зливою добірних важких ударів, нічого не отримавши у відповідь, бо ніхто не збирався відкривати дверей.
– Відкрий!!! – Що вона робить? За хвилину космоліт увійде в шар геокорони, а потім підуть ще щільніші шари. – Впусти мене, без мене ти ніколи не посадиш цей корабель, ми розіб’ємось!
Враз Тарас зрозумів, що не варто кричати, вона нічого не чує. Через неї всі, що вирвались з обіймів чужого світу, тепер можуть загинути в момент приземлення на рідну Землю.
Неможливо спокійно стояти тут, коли твоя колишня подруга робить останню і найбільшу в своєму житті помилку, останню і для себе, і для інших.
На жінок взагалі не варто покладатися, адже вони часто творять такі нелогічні й несусвітні речі, що стає страшно не тільки за себе, а й за весь світ. Просто жах, коли у складній ситуації біля тебе опиняється жінка, бо це означає, що з її боку не буде жодної допомоги, зате заважати вона буде з останніх сил, ще й образиться, якщо ви їй за це не подякуєте. Потрібно було везти Дороті на Землю, прикованою до стіни, і з кляпом в роті.
З чоловіком можна домовитись або побитись і, так чи інакше, проблема буде вирішена, а от з жінкою...
До люку вентиляційної шахти можна дістатися руками, але він занадто маленький, щоб крізь нього пролізти, та покричати туди можна.
За хвилину Береговий відкинув від себе відкручену кришку люку, схопився за його край пальцями і так-сяк підтягнувся вгору, досягнувши своїм ротом отвору вентиляції:
– Дороті, впусти мене! – цікаво, чи вона чує? – Інакше ми розіб’ємось. Смію нагадати – ти не вмієш керувати кораблем!
Чути тільки слабкий шум кондиціонерів, які вихлюпують тобі в обличчя прохолодне повітря без смаку.
– Ти чуєш мене? Хочеш померти?... Хочеш?... А я не хочу!... Стерво ти, Дороті! – він перевів дихання і почав кричати тихіше, намагаючись чітко і по складах викрикувати кожне слово.
– Дороті, хіба варто було стільки страждати, щоб тепер вбити і мене, і себе?
Нижня щелепа вже заніміла, важко кричати і водночас триматись за край люку однією рукою і підборіддям. Коліна впираються в край плити в стіні, але ця опора надто мала і чоловік врешті з’їхав додолу.
Чути тихе шипіння, таке враження, що об борти "Сівею" треться велетенський наелектризований кіт. Якщо вона не зменшить швидкість і не ввімкне захисний екран, то космоліт згорить за лічені хвилини. Він знову потягнувся до отвору і крикнув:
– Підніми закрилки і вистав екран. – сповзши на підлогу, додав: – Якби вона ще й знала, як зробити те, що я сказав.
Збільшується вібрація корпусу і здається, що підвищується температура.
– Випусти парашути, і основний і додатковий! Чуєш? – як би виламати ці двері, бо навіть лазером їх різати дуже довго.
– Дороті, я кохаю тебе і не хочу, щоб ти вмирала такою смертю. – "Такою легкою смертю".
Різко змінюється сила тяжіння, а це означає, що Дороті ввела корабель в штопор.
– Відключи штучну гравітацію! – кричав він далі, підстрибуючи до отвору в стіні. – О, жінки, о, клоновані від Адама створіння! – якби вона хоч трохи слухалась його або автопілота.
Раптом Береговий втратив опору під ногами, його перекинуло через себе, він пересік у вільному падінні весь коридор і гепнувся в його торцеву стіну. Дико запекла поранена рука, руки і ноги ніби приклеїлись до стіни, у вухах дзвеніло.
По коридору, в напрямку лежачого на стіні штурмана, летіла пластикова шафа, мабуть хтось забув закріпити її. Слідом за нею рухалися поодинокі предмети: дзеркало, крісло, клавіатура з обірваним шнуром, рація і цілий рій металевих скрепок. Від шафки Береговий спромігся ухилитись, та щось з її шлейфу вдарило в чоло і прилипло до стіни поруч з головою.
Тарас відчув, як від крові злипається його волосся, отже, вдарило або дзеркало, або крісло... І чому Бог не зліпив з того ребра якусь мудрішу істоту...
Дивовижні аромати пролітають крізь відчинений вхідний люк. Їх потоки настирливо розповзаються по коридорі, проникають у кожний закуток, вітерець гонить їх разом з пластиковою пилюкою і дрібненькими ворсинками. На що це схоже?
Тарас розкидав здоровою рукою купу тек в шкіряних палітурках, що лежали на ньому, накривши мало не з головою, і підвівся зі стіни. Як не дивно, але руки й ноги цілі, тільки голова розбита і кілька синців на тілі.
Космоліт лежить на боці, всі речі поперекидувані, але аварійний сигнал не включився, це свідчить про те, що "Сівей" практично не пошкоджений, або про те, що в ньому залишився тільки цей коридор, на стіні якого стоїш.
– Вона його справді посадила? Чому прочинений люк?
Це ж співають пташки, вірніше не співають, а тріщать, кують, верещать – справжні тропіки.
Береговий подерся по плінтусах до люку і за мить вже стояв на першій сходинці трапу.
Ліс! Неймовірно великі дерева, плями яскравої зелені, бліді купи повалених дерев із зів’ялим листям. Навколо зграї манакінів, які позлітались сюди, щоб поласувати комахами, які хмарами витають над зеленим місивом – посадочною смугою космольоту. Це ж – Південна Америка! Може, й сам Мату-Гросу.
Добре, що один з Адамів поміж черговими Євами встиг створити автопілот.
Чоловік сів на трап і почав сміятися, його сміх настільки нерезонно зазвучав у перемеленій "Сівеєм" сельві, що замовкло навіть барвисте птаство, тільки мудрі цикади продовжували незворушно оспівувати свою старість, а також порипували погнуті цекропії, стиха тремтячи своїми великими сріблястими листками. Штурман все сміявся і ніяк не міг зупинитися, на його очі навернулися сльози, він тер їх кулаком і продовжував хихотіти, а поміж приступами страшно веселого сміху, затинаючись вимовляв:
– Вона навіть випустила трап! – і заливався далі.
З-поміж дерев з’явилася зграйка малих туканів, яких зацікавили нові звуки у їхньому лісі. Пташки ще були перелякані падінням металевої скелі, що зірвалась з небесного схилу, але після її падіння вже проминуло достатньо часу, і цікавість привела туканів мало не до ніг чоловіка, що сміявся.
– Що тут смішного? – Дороті легенько штовхнула Тараса носком чобота в спину. – Ну випустила я його, його ж завжди випускають.
Береговий кілька разів судомно втягнув в себе повітря і, перевівши подих, враз набрав серйозного вигляду.
– Ти керувала кораблем за інструкцією?
– Так, комп’ютер видав детальні пояснення, там навіть писало, як опустити трап.
Штурман стримав новий смішок і пересів на край люку.
– Коли корабель лежить на лівому боці, то трап не випускають, бо він тоді висувається в небо.
– Я про це не подумала.
– І не дивно. Чому ти закрилася в кабіні?
– Хотіла вивести космоліт з атмосфери Землі і летіти на Венеру, потім побачила, що не можу цього зробити – довелося садити його в цей ліс, крім того я боялася, що ти і Остап вб’єте мене.
– А тепер?
– А тепер не боюся, бо все-одно вийшло по-вашому. Мені вже все байдуже, бо нас знайдуть.
– Хто знайде?
– СКЕУ, вони вже тут. Наші радари засікли їхніх винищувачів, за хвилину тут буде ціла армія. Новини по телеканалах були брехнею, приманкою для нас, насправді Мату-Гросу ніхто не закривав. Ти і Остап кинулися на порожній гачок.
Сміх зник з очей Тараса, тепер вони всією поверхнею відбивали тропічне небо.
У коридорі почувся грюкіт і деренчання перекинутих бляшанок – Остап пробирався через різні завали до люку, тягнучи за собою напівживу фею. Тарас допоміг йому винести Аурі на борт, а Дороті лиш байдуже подивилася на діву, не сходячи зі сходинок трапу.
З-під землі наростав тихій рокіт. Спочатку здавалося, що по-новому зашуміли крони могутніх сейб і золотоквітних табебуй, але через мить всі зрозуміли, що це шум багатьох двигунів, і долинає він не з-під землі, а з неба: його чути з півночі, півдня, заходу і зі сходу.
– Що це? – командор виліз з люка і ліг на гарячу обшивку корабля.
– СКЕУ. Вони вже тут, – в голосі Дороті звучить неприхована радість, вона ніби забула про небезпеку, яку несуть ці маленькі крапочки на небі, і тепер зраділа, що фею знайдуть і замордують у бункерних лабораторіях.
Береговий перевів свій погляд з небес на фею. Наскільки дивно бачити її тут, на Землі, настільки й приємно. Куди поділась ненависть до її раси? Під тонким покривалом проступають обриси молодого звабливого, ледь не досконалого тіла. Командора можна зрозуміти, адже він береже красу, яка перемогла його страх і його людське єство, і, коли він втратить фею, то зламається, згорить і ніколи більше не повірить у щастя.
Шуминський, тримаючи діву перед собою, на спині сковзнув по борту корабля. Проїхавши кілька метрів, він ввалився в крону поваленого дерева і зник в ній, більше Остап не з’являвся. Ще деякий час знизу долинав шум листя і тріск гілок, який швидко затихав.
– Що він робить? Навіщо це?
– Нас за кілька хвилин повбивають, тому немає сенсу тут сидіти, склавши руки, а Остап намагається зараз врятувати і себе, і свій ідеал. Я повністю схвалюю його дії.
– Ви все-таки друзі.
– Ні ми просто знайомі.
– У СКЕУ найновіші системи стеження, вони знайдуть їх за лічені хвилини.
Над кучерявими обрисами тропічного лісу зі всіх сторін світу чітко окреслилися ряди дрібних крапочок, які спочатку були схожі на хмарки мошки.
– Ого, нам виявили неабияку честь. За трьома нещасними вислали цілу ескадрилью.
Дороті не рухалася, здається, що поява винищувальних загонів ніяк не вплинула на неї. Вона не те що не боялася, а навіть не виявила ані найменшої стурбованості, а сиділа собі на перекошеному трапі і ловила примруженими повіками сонячне проміння.
– Як на мене, то Остап чинить дуже доречно, – Береговий покотився слідом за командором і за мить зник серед поламаних гілок.
Едмінгтон провела його байдужим поглядом і, чи то усміхнувшись, чи то зітхнувши, залізла назад в люк. Вона вирішила знову перевірити круговий обстріл "Сівею": краще нехай тебе підірвуть разом з цією купою металу, ніж заженуть в лісах, мов скаженого дикого звіра, краще вмерти, тримаючи палець на спусковому гачку, ніж з останніх сил втікати древнім лісом без надії на порятунок, а потім знесиленому і розбитому впасти під ноги ворогу. Може, її постріли дадуть шанс Тарасу, а він навіть не попрощався. Вони так негарно розлучилися, і нічого вже не можна виправити.
Але Дороті не встигла навіть сісти за пульт, як в люк застрибнуло кілька солдат у захисних костюмах і шоломах. Вони за мить скрутили її і повалили додолу. Один з десантників всадив під лопатку американки голку шприц-тюбика. Гнів застиг у напівзакритих очах жінки...
Береговий не біг, він просто повільно йшов по лісовій просіці, знаючи, що за його спиною біжить десяток міцних парубків зі зброєю. "Так, спокійно крок за кроком, як на прогулянці по алеям рідного міста, навіщо тепер втікати, нехай біжать вони, а ти повільно йтимеш. А потім хтось із солдат не витримає і вистрілить тобі в спину. Невже отак все й закінчується? Ніколи б не подумав, але зараз хочеться опинитися на Океані. Вони за десять метрів позаду тебе, чути їхні гупаючі кроки і важке дихання. Ніхто з них не гукне тебе, так ніби ти вже не розумієш людської мови, ніби з поверненням на рідну планету перестав бути людиною. Солдати – виконавці чужої волі."
Штурман групи підтримки різко розвернувся, викинув в сторону найближчої тіні руку, клацнув пальцями і голосно сказав:
– Паф!
Солдат відсахнувся від нього, а його напарники вистрілили, близько десятка ампул вп’ялися Береговому в плечі, груди, живіт. Він із зневажливою посмішкою опустив руку і похилився вперед.
Важко стояти. Від гострих голочок по тілу розливається вогонь. Яскраво-зелений квітучий світ зникає, і ти провалюєшся крізь нього вниз, у безпам’ятство. Тарас став навколішки, борючись із дією отрути. Він підвів голову в надії побачити хоч на секунду бодай який-небудь клаптик рідної планети, але його погляд вперся в темряву.
– Боже, перед ким я стою на колінах?
Солдати зупинилися за стовбурами дерев, спостерігаючи звідти за Тарасом. Зосереджені, напружені до краю, вони дивилися, як ослаблена і беззбройна людина борсається у траві, намагаючись встати і йти далі. Але Береговий так і не зміг підвестися. Він затиснув зубами якусь солодкувату травинку і вткнувся обличчям в плетиво коріння і трав. Щебечуть птахи, в останню мить йому здалося, що це не пташиний спів, і не птахи оспівують його смерть, а грає на скрипці прекрасна східна дівчина з чарівною посмішкою, і її музика – той човен, який понесе тебе по ріці забуття в благословенний край...
Здавалося, що СКЕУ ніколи не знайде його, що усі вороги залишились за зеленою стіною і вона вже нікого не пропустить слідом за тобою. Ноги ледь торкаються землі, пекучі гілки б’ють по обличчю, по руках, якими командор прикриває прекрасну фею. Залізні корені шмагають підошви ніг, але він все біг і біг вперед, притискаючи її до свого серця. Потрібно втекти якомога далі, забрати свою кохану від жадібних очей звихнених науковців. Навіщо вона їм, щоб мучити? Хай земля загориться під твоїми ногами, але ти врятуєш її від безглуздих досліджень.
Дихати все важче і важче, Шуминський набрав повні легені повітря і біг далі, глибше і глибше занурюючись у зелений хаос дерев, ліан, туману. Це не кроки чути позаду, це стукає в скронях твоє серце, адже ти біжиш швидше за всіх, і ніхто на Землі не зможе тебе наздогнати: жоден солдат, жодна собака, жодна куля, жоден злий погляд. Там, куди ти втечеш, не буде людей, там житимуть звірі, пухнасті і доброокі, там квітнутимуть прекрасні орхідеї – Аурі там сподобається, вона буде щасливою.
Земля, кущі, трава зникли і полетіли кудись назад. Остап побачив небо, обривисті береги, пінисту стіну водоспаду поміж ними і з розбігу влетів у прірву. Слідом за ним униз зірвались шматки ґрунту, купини соковитої трави і сухе гілляччя. Руки ще міцніше притиснули до грудей тіло феї і чоловік каменем увійшов у воду лісового озера...
