Текст книги "Планета Фей"
Автор книги: Тарас Микітчак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)
Annotation
2146 рік. На далекій планеті Океан одна за одною зникають кілька експедицій землян. На їх пошуки вирушає чергова інтернаціональна команда. Які несподіванки приготував для них чужий світ?..
1. «Смерековий Рай» мовчить
2. Бортовий журнал «Смерекового раю»
3. Відеоробот
4. Операція
5. Дороті
6. Чужа
7. Долина озер
8. Загибель "Раю"
9. По той бік Раю
Тарас Микітчак
Планета Фей
1. «Смерековий Рай» мовчить
– «Смерековий Рай»... «Смерековий Рай», відповідайте. «Смерековий Рай» відповідайте! «Смерековий Рай»... – Нічого.
Андрій зняв з голови навушники і скрушно зітхнув. От якби погане передчуття можна було б так само зняти і покласти на панель.
Перед склом лобового ілюмінатора пропливають краєвиди безмежного зимового лісу. Незліченна кількість припорошених легким снігом смерек і ялин.
– А, можливо, у них щось сталося з передавачем?
– Не знаю. Через десять хвилин приземлимось і з’ясуємо все на місці. Ти перевірив двигуни?
– Так. Усі системи працюють безвідмовно. Ніяких проблем під час посадки не повинно виникнути.
– Попередь екіпаж про лактичну напругу м’язів і перекажи, нехай прийдуть у кабіну.
– Я вже розбудив їх. Зараз вони будуть тут.
Дверки безшумно розсунулися і всередину кабіни увійшли хлопець і дівчина. Обом вже за двадцять. Серйозність, що світиться в їхніх очах, підтверджує солідний вік.
– Як справи? Як виспалися? – чемно запитала єдина представниця жіночої статі у команді, займаючи своє місце за пультом.
– Справи, поки що, чудово. Ковтни таблетку, бо зараз пірнемо в «Рай». – відмовив їй Остап, відкидаючись на спинку антивібраційного крісла. – Спали ми добре. У шостій годині прокинулись, встали і відтоді намагаємося зв’язатися зі станцією.
– І як успіхи?
– Вони відсутні.
Хвойна сіла зручніше, накинула на себе систему пасків безпеки, проковтнула зелене кружальце таблетки і заплющила очі. Приємно просто розслабитись і припинити біганину думок у голові, – тоді ніби зникаєш зі світу, зникають твої проблеми.
Тарас Береговий повторив рухи своєї напарниці, а коли з’єднав останній магнітний замок на еластичних пасках, то запитав в Остапа:
– Командоре, а що у них могло трапитися?
– А що завгодно, від штопору антени до стихійного лиха.
– Невже, на цій планеті існують стихійні лиха?
– Через кілька хвилин побачимо це самі. – Командор Шуминський зачаровано дивився на безкрайнє море зелено-синіх ялинових лап, які чітко виділялися на фоні білого, білого аж до блакиті, немов накрохмаленого, снігу. Яка краса. Незмінна, незаймана, свята, навіть політ над цією зимовою казкою видається страшним святотатством.
– До приземлення сім хвилин. Моя вам порада – хай кожен розслабиться і думає про щось приємне або взагалі не думає.
– Це можна. – погодився Береговий, ловлячи поглядом то краєвиди за ілюмінаторами, то струнку фігуру своєї супутниці, але зараз – розслабитись. Він заплющив очі.
Усі замовкли. Тиша.
2146 рік.
Після четвертої світової війни, яка велася між Новим і Старим світом протягом 2038-2099 років, Земля перейшла в стан спокою. Держави встановили так звані «залізні» кордони. Створено світовий альянс, якому надано широкі повноваження у різних галузях, а всі спірні питання вирішувались на Верховному Суді Народів в Ісландії.
Територія на старенькій замученій планеті різко втратила свою цінність. Можливо, саме через це і припинились масштабні війни. Корисних копалин, як таких, практично не залишилось, нафта, вугілля і природній газ втратили основні позиції енергозабезпечення, тому воювати на рідній планеті стало просто невигідно, зникли стимули до суперечок, а нових позапланетних багатств поки що вистачало усім бажаючим.
Змінилась Земля, але людина залишилась вірною своєму хижацько-збиральному кодексу, те, що вона робила на рідній планеті, тепер просто перенеслось на інші кульки серед Всесвіту. З’явилась можливість експлуатувати інші планети.
З 2111 року промислова діяльність на Землі була офіційно заборонена відразу в 214 регіонах задля збереження вцілілих типів екосистем. Земля зупинила власну корозію, яка перенеслась на інші планети. Дві планети, придатні для життя людини, зазнали дикого нищення. Коли рідна домівка людства вперше видихнула з себе весь смог столітть і вдихнула спокою, її сестри занапастили себе через свої багатства. Проте екологічна революція, яка здійснилася мирними засобами всередині 22 століття, зупинила руйнацію природи Венери і Сарматії. Промисловість загнали у вузькі рамки обмежень СКЕУ (Світовий Конгрес Екологічного Управління). Така система спочатку викликала зливу протестів зі сторони раціоналістів, але час довів її ефективність.
Тому, коли в 2 143 році в системі двійника Сонця відкрили схожу на Землю планету, рука прогресу вже не дотягнулась до неї. СКЕУ дозволив тут лиш дуже обережну наукову діяльність. Сюди не мали доступу ті науковці, які шукали нові засоби до використання. Звісно, що це лиш тимчасова політика, хоча в цієї планети були всі шанси стати суцільним заповідником – надто вже вона була схожа на первісну Землю-матінку.
Її поверхня на 63 відсотки вкрита сушею, тому вона отримала відповідну назву – Океан. Переважну більшість суші займають ліси помірних зон. Тропіки у земному розумінні тут практично відсутні, тому що клімат Океану набагато холодніший, ніж земний. Крім цього є ще багато інших відмінностей між двома планетами, але, яких саме, ніхто точно сказати не міг.
Початок вивчення Океану розпочали з переправки сюди з Сарматії новенької дослідницької станції. У ній жили чотири біологи, і їхнім основним завданням було з’ясувати, чи на цій новенькій планеті існують форми розумного життя. Аерофотознімки нічого цікавого не зафіксували, тому було вирішено вивчення природи Океану продовжити з його поверхні. Хоча і детальний супутниковий аналіз і флаєрний обліт територій не виявив жодного сліду існування тут когось схожого на людину, та земляни все таки сподівалися, а, радше, навіть боялися, що розумні істоти можуть все таки відшукатись на цих лісових просторах.
Станцію розташували на скелястому плато. З одного боку сюди докочується шум моря, а з іншого – пологими пагорбами спускається хвойний ліс.
Через місяць функціонування станції «Смерековий Рай» від неї надійшло кілька цікавих повідомлень про майже ідентичний склад флори і фауни цього району з флорою і фауною російської тайги, Альп, Скандинавії, а справжньою сенсацією стала заява науковців станції про можливість вільного схрещування місцевих і земних видів.
Тепер п’ятеро землян везуть продезинфіковане насіння хвойних дерев і лісових трав, а також популяцію лісової жовтогорлої миші. Місяць науковці «Смерекового Раю» чекали на дозвіл комісії СКЕУ на це перевезення і ось сьогодні довгоочікуванний матеріал, нарешті, прилетить на станцію.
Смуга лампочок кілька разів спалахнула червоним світлом. У вухах наростав різноголосий гул. Сіре коло перед корпусом станції збільшується, потрібно потрапити в його центр, щоб не пропалити трави навколо. Млосні моменти приземлення. Вперше, коли відчуваєш таке, то нудить, а потім звикаєш. Так само звикаєш і до того, що краще не думати під час посадки про свої відчуття, бо коли вийдеш назовні з цієї набридлої бляшанки, все відразу мине. Якби не таблетки фітону, було б гірше.
Космоліт мяко торкнувся сірої поверхні і завмер перед блискучою коробкою станції. Відчинились шлюзи, і свіже повітря, напоєне ароматами живиці і хвої, почало заповнювати кабіну. Ці аромати заспокоїли безсмаковите повітря приміщень корабля, створене кондиціонерами. У душі людей влився потік хвойного спокою. Прийшло полегшення, яке, завжди, приходить, коли прибуваєш на місце призначення, особливо, коли воно настільки нагадує рідну домівку – Землю.
Люди синхронно ковтнули ще по одній таблетці фітону і знову розмякли у кріслах. Не потрібно відразу виходити назовні, нехай свідомість спочатку звикне до цієї смерекової радості і чистоти.
– На Землі тепер таких лісів не побачиш.
– Недавно СКЕУ прийняло на розгляд один цікавий проект. Його основний зміст – переселити на 300-400 років усе людство на Венеру і Сарматію, а Землю залишити для самовідтворення.
– Це схоже на сівозміну. Ніхто на таке не погодиться.
– А кого питатимуть? Якщо альянс так вирішить, то все буде вирішено само по собі.
– Диктатура не входить у заповіді альянсу. Якщо хтось не захоче переселятись, то ніхто не має права присилувати його робити це.
– Нехай цією проблемою займаються на Землі. – урвав розмову Шуминський. – Наше завдання, не допустити такого лікування тут. Ця планета дика, тож хай такою і залишається.
– На Океані до такого не дійде, бо СКЕУ...
– СКЕУ залишилось на Землі. Тут – «Смерековий Рай»!
– Хлопці, ви собі балакаєте і не помічаєте дивної обставини. – Наталка вже стояла біля бокового ілюмінатора й уважно роздивлялась ліс і металопластикову коробку станції.
– Що саме? – усі подивилися на дівчину, а вона далі продовжувала вивчати галявину, що мінилась хвилями трави навколо.
– А те, що нас ніхто не зустрічає. Вам не здається, що це просто не виховано з їхнього боку?
– Дійсно! Могли б, принаймні, вийти. Як не як, а до них тут не щодня прилітають гості.
– Хто зна, можливо, й щодня. – пожартував Тарас, але ніхто не усміхнувся. Усім раптом чомусь стало якось не по собі.
– Не мели дурниць, Тарасе, у системі двох Сонць люди – єдині розумні істоти.
– Ти правий, інших ще ніхто не бачив.
– О! Здається, про нас згадали. – Наталка показала рукою на метеорологічну вежу.
– Де? Я нікого не бачу. – Остап зупинився біля дівчини, пильно вдивляючись у скляні висотні еркери вежі.
– Мабуть, мені просто здалося, – білявка потиснула плечима і відійшла від ілюмінатора, – здалося, що помітила якийсь рух в еркерах.
– Можливо, там хтось був, але відійшов?
– Пішли на станцію, подивимось. Навіщо гадати? – запропонував Андрій, що останнім звільнився від пасків і тепер запихав їх у порожнинні кишені крісла.
– Мені ця ідея не подобається. Йти відразу на станцію недоречно, краще вислати відеоавтомат. – відповів йому командор, не зводячи погляду зі станції.
– Це вже перестраховка. Давайте просто підемо туди і все.
– А я наказую вислати робота!
– Командоре, це ж смішно.
– Безпека смішною не буває. Чому ж вони не виходять?
– На це можуть бути сотні причин.
– Не розумію, що ти маєш проти автомата?
– Просто, це вже занадто! Уяви собі – наші там сидять, п’ють каву у кают-компанії і тут влітають вибиті двері й в кімнату в’їжджає робот.
– Ніхто дверей вибивати не збирається, але, якщо ти вважаєш це доречним, то йди замість відеоавтомата. Повернешся і розкажеш, що там з ними.
– Піду. Чому б і ні? – Андрій усміхнувся й вийшов з кабіни. Шуминський пробурмотів йому вслід:
– Погане у мене передчуття.
Усі підійшли до ілюмінаторів і почали дивитися, як по втрамбованій посадковій площадці йде Андрій Чуб. А він, розуміючи, що за ним спостерігають, обернувся до корабля і помахав своїм супутникам руками.
– Він би ще гопака станцював. – буркнув командор.
– Веселий хлопака. – знизав плечима Тарас і сів у крісло. Його напарники мовчки спостерігали за Чубом немигаючими очима, ніби він йшов до якогось страшного дракона, який мав його або з’їсти, або подати лапу. Звідкілясь у кабіні з’явилась дивна сіро-моторошна напруга.
– Нелюдська планета. – не відомо до чого сказав Шуминський і недоречно посміхнувся.
Андрій вже проминув площадку маленького космодрому і тепер бадьоро крокував по стежці з декоративних плит до входу у станцію, сходи якого оточувала колонада з титаніту. На колонах покоїлась прогулянкова тераса. Усе спокійне і виблискує своєю непорушністю.
Чоловік зупинився на стежці, присів і зірвав із клумби тремтливу ромашку на метровому стеблі – квітка Океану, хоча й дивовижно схожа на земні ромашки.
– Можливо, у теорії подвійної Сонячної системи ще не все до кінця доведено? – припустила Наталка, бачачи як Чуб нюхає жовте серце квітки, набираючи на свій ніс золотавого пилку.
– Все, – заперечив їй Шуминський. – астрофізик Сінулі повністю її обгрунтував, це одна з найбеззаперечніших теорій земної науки – Океан тільки випадково так схожий на Землю.
– Все одно дивно, просто неймовірно.
Чуб вже піднімався невеличкими сходами до входу в «Смерековий Рай». Здавалося, що титанітові колони над його головою тримають весь Всесвіт. Стоячи перед капсульними дверима станції, чоловік обернувся до корабля і знову привітливо замахав рукою. З ілюмінаторів видно його посмішку, однак ця світлинка враз зникла з обличчя Андрія. У вуха вдарив до болю сильний скрегіт. Колони різко похилились і тераса поїхала вниз.
Чуб кинувся бігти назад і встиг вилетіти з-під тераси за мить до того, як вона розплющила під собою сходи. Він біг, не озираючись, його куртка тріпотіла, наче полум’я.
Вдарившись об землю, тераса підняла стовпи грунту, разом з ним у повітря здійнялись трава і ромашки. Одна з колон випорснула з-під ваги тераси. Наталка й Остап бачили, як вона летить на висоті двох метрів над землею, крутячись навколо своєї осі, наздоганяє чоловіка і падає в кількох метрах за ним, а він вже лежить обличчям донизу, з його голови тече кров, забарвлюючи здеформований череп у червоний колір – багато крові, дуже багато. Колона закрутилась трохи вбік і припрасувала своєю масою кущики ялівцю обабіч доріжки, не зупиняючи свого стрімкого руху.
Ніхто у кабіні навіть не скрикнув. Тарас, почувши страшний шум, зірвався з крісла і кинувся до своїх товаришів.
Колона котилася з підвищення, на якому стояла станція, набираючи все більшу і більшу швидкість. Вона чесала своїми краями рядки підстрижених кущиків, мнучи їх, втоптуючи в землю, і далі прямувала на космоліт.
У наступну мить усіх у кабіні підкинуло від потужного удару. Світ за ілюмінаторами закрутився, сонце замерехтіло за верхівками дерев. Корабель різко перехилився в сторону, спершись крилом на поверхню космодрому – зламався лівий боковий стояк.
Шум зник, усе затихло. Затихли й смереки.
Тарас тихо застогнав. Він лежав на стіні, а зверху ще чиєсь тепле тіло. Воно ворушиться. Це -Остап, живий.
Обидва посідали на стіну, ворушачи ногами й руками, – кістки цілі, тільки кілька синяків. Остап широко розплющеними очима подивився на синє небо в боковому ілюмінаторі і безпорадно прошепотів:
– Казав ж я йому, просив... – потім запитав, – Наталко, ти жива?
– Здається, що так. – вона відпустила спинку крісла, на якій висіла, і перелізла на його бильце. – Ви бачили? Там Андрій! Йому потрібно допомогти!
– Заспокойся. Він... мертвий. Помер відразу.
– О, Боже! Його ж потрібно забрати. – дівчина спробувала сісти у перекошене крісло, але не втрималась в ньому і гепнула на стінку поміж чоловіками. Її обличчя відразу ж перекосила гримаса болю, брови збіглися на переніссі, очі перетворилися в дві щілини.
– Що з тобою?
– Ногу зламала. Болить!
– Яка? Ліва чи права?
– Права.
Тарас і Остап звелися на ноги і Береговий потягнувся до аптечки, відкрив її і на нього полетіла ціла купка пляшечок, ампул, коробок, шприців, клейстерів. Він обтрусився від цього добра й витягнув бинти і шини. Шуминський же стояв, припершись до підлоги, і продовжував дивитись на небо.
– Це ж не випадковість! – врешті вигукнув він. – Обвал колонади! Хтось все це підлаштував!
– Хто? Дослідники зі станції?
– Може вони збожеволіли?
– Не впевнений, що це зробили саме вони.
– А хто? Гуманоїди на десертних тарілках?
– Не обов’язково. Хтось міг прилетіти з Венери чи із Сарматії.
– Координати Океану засекречені, а просто так на нього навряд чи хтось міг потрапити.
– Як би там не було, але нам потрібно зв’язатися із Землею.
– Нічого не вийде, колона розбила наш передавач і антена зламана. Таке пошкодження ми навряд чи ліквідуємо своїми силами.
– Погані справи. Ми засіли тут навічно.
– Але через деякий час хтось повинен прилетіти сюди, якщо ми не повернемося!
– До того часу ми не протримаємося.
– Отже нам всім ...
– Спинися. Краще спокійно обміркуємо ситуацію.
– Тарасе, не дави на психіку. Мені шкода і себе, і вас, до того ж смерть Чуба на моїй совісті. І мені страшно.
– Ти ж командор.
– Тепер ми всі рівні.
Наталка сиділа між чоловіками і тихо плакала. Тарас штовхнув її ліктем убік.
– Тихо, тихо... Плакати – це найгірше з того, що ми зараз можемо зробити.
– Але все це просто жахливо!
– Мовчи, про це не будемо.
– Усе підлаштовано. Хтось робить так, щоб ми померли.
– Та кому ми потрібні? Давайте забудемо це на годинку і подумаємо про твою ногу. А зараз знімай штани і подивимося, що сталося з твоєю чарівною ніжкою.
– Не сюсюкай до мене, як до дитини. – Хвойна лихоманно розстібнула пряжку свого ременя і зупинилася. – Андрій там так і буде лежати?
– Займемося живими, тобто тобою.
– Добре. – дівчина слухняно стягнула штани, і Береговий почав обмацувати її ногу.
– Переломів не видно.
– Але болить!
– Можливо, тріщинка. Хто останнім бачив наш рентгенограф?
– Він у запасному відсіку. – відізвався Шуминський. – Я його там залишав.
Тарас встав і побрів по плінтусі до дверки кабіни. Він довго до неї добирався і, врешті, схопився за одвірок і вповз у коридорчик.
– Ти лежи спокійно, а я гляну в ілюмінатор. – Остап поліз по пультах до протилежного боку кабіни. Наталка накрила голі ноги штанами, оберігаючи їх від мимовільних поглядів командора.
– Кажи «вікно», а не «ілюмінатор». Так краще.
– Гаразд. – підтягнувшись до вікна, Шуминський обережно визирнув у нього. Хвильку його очі бігали поглядом по смерекових рядах, по знівеченому фасаді станції, а потім він чомусь полегшено зітхнув і сказав: – Все, як і було – розгром.
– Андрій прожив свій термін чудовою людиною.
– Так завжди кажуть про трупів.
– Не називай його трупом, він ще теплий.
– Так, теплий, хоча вже не рухається, не відчуває, не думає, без майбутнього. Теплий і мертвий, а ми теплі і живі.
– Остапе, заткнись. Я не хочу погано думати про тебе і з такою думкою дожити своє життя тут поряд з тобою.
– Така перспектива мене теж не влаштовує, хоча ти – просто чарівна. Я все одно планую відремонтувати космоліт і вилетіти звідси ще до власної старості.
– Давай краще помовчимо, щоб не наговорити дурниць.
– Ні, краще поговоримо, але зараз не потрібно ображатися на слова, зараз у розмові ми виплескуємо своє незадоволення, страх – їх стає від цього менше, краще звільнитися від негативних емоцій.
Повернувся Тарас з ренгенографом. Він скотився на плінтус, по ньому перейшов до Наталки та присів біля неї. Після короткого обстеження виявилась тріщинка біля діафізу стегнової кістки.
– Через кілька тижнів заживе. А поки що прийматимеш знеболююче і не будеш стрибати як коза. – Береговий обернувся до Остапа, той відразу ж відчув цей погляд у спину і теж обернувся. Обидва деякий час так і дивилися один на одного, немов влаштували дуель гіпнотизерів. Шуминському здалося, що в очах його штурмана горбатим знаком питання стоїть німе звинувачення. Невже, він походив, подумав і вирішив, що у всьому винен їхній командор? Ніякої злості, тільки обвинувачення. Остап врешті закрив очі, відвернувся до вікна і знову глянув на світ навколо них. Кілька секунд він мовчав, а потім з’їхав вниз до плінтуса і сказав:
– А, можливо, це була випадковість.
– Як випадковість!? – обурився Береговий. – Ця станція розрахована на землетрус на дванадцять балів, а тут раптом її фасад обвалюється без видимих на це причин.
– Між колонами і їх підставками могло потрапити щось змазуюче, наприклад, водорості.
– А яка фірма виготовляє станції такого типу?
– Здається, що «Лінгвік» з Венери.
– У нас є їхні проспекти?
– Повинні десь бути, я недавно бачив їх.
– Пошукаєш? Але тепер твоя черга блукати по перевернутих відсіках.
Шуминський кивнув головою на знак згоди, звівся на ноги і, похитуючись, пішов до дверей-люку.
– Я все таки не розумію, навіщо нам тут сидіти? – Наталка похмурим поглядом окинула кабіну. Постать командора зникла у дверному пройомі.
– Тут ми у відносній безпеці.
– Хіба що у відносній, бо коли хтось хоче нам зла, то спокійно дістане нас і тут: це ж звичайний дальній космоліт, а не військовий корабель – нас легко тут добити. А якщо тераса обвалилась сама по собі, то тим більше не має сенсу сидіти тут. Потрібно піти до станції і вияснити, куди зникла дослідна група.
– Вони не могли зникнути самі. Хтось допоміг їм у цьому.
– Ще як могли. Може вони поїхали в ліси на польові дослідження, може розбили табір десь далеко звідси, біля об’єкту, що їх зацікавив.
– Давай трохи відсидимось тут, а далі вирішимо, що робити.
– Навіщо? Ти не розумієш, на станції ж є нормальні умови для життя, а чим більше ми сидітимемо тут, тим більше боятимемось звідси вийти.
– Навіщо ризикувати? Я, наприклад, після безглуздої смерті Чуба не маю ані найменшого бажання прогулюватись біля станції.
– А я думаю, що було б правильно, якби ти сходив туди, всередину, і подивився, що там відбувається. Це ж дуже важливо знати!
– Я? – штурман скривився, наче проковтнув муху. – Це ж абсурд!
– Остап не піде, він занадто обережний.
– І він правий у цьому. Обережність себе виправдовує. От казали ж Андрію – не йди, а він наполіг на своєму, навіть командор не зупинив його, і ось, що трапилось. Якби він прислухався до здорового глузду, то зараз не лежав би з розплющеною головою.
– У такій ситуації кожен з нас може вирішувати сам за себе – так записано у статуті компанії, тому я піду туди, хоч кульгаючи, але піду.
– Тебе туди ніхто не пустить.
– Ну то йди ти.
– У мене таке враження, що ти просто мрієш побачити, як мене теж погладить по голівці щось вагою в кілька тонн.
– Дурень. І боягуз.
– Я чудово розумію, що ти намагаєшся випхати мене звідси. Тобі так хочеться, ти так вирішила. Сама б ти ніколи в такій ситуації не вийшла з космольоту. І навіщо? Адже є я. Я все чудово розумію, але піду. Якщо за півгодини не повернуся, то це означатиме, що зі мною щось трапилося.
Наталка мовчала, насуплено з-під лоба позираючи на свого супутника.
– Ти нахаба.
– Дякую! – Тарас усміхнувся, як йому здавалось, востаннє. Він виліз з кабіни, пройшов по центральному тунелю і опинився біля трапу, верхня сходинка якого темніла на фоні яскравого свіжого неба. Звідси важко злізти, бо сходи не спускаються вниз, а стирчать паралельно до поверхні космодрому.
Хвойна, чіпляючись за крісла, які під кутом випинались з долівки, кількома ривками добралася до вікна. Вона побачила, як Береговий швидко йде по доріжці. Його м’язи напружені, готові відреагувати на будь-що в кожну мить.
Чоловік перейшов стежку, обсаджену ялівцями, що тонули у високій траві. Деякі деревця лежать поламані, збиті колоною, їхні потрощені гілочки розкидані по всьому газону. Ось він зупинився над тілом Андрія, схилився до нього, але відразу ж встав і пішов далі. Вилізши на повалену терасу, Тарас стишив крок, ідучи далі повільніше.
Напівзавалений вхід з кодовою панеллю. Чоловік набрав на ній завчену комбінацію слів, і стулки входу здригнулися так само, як і візитер. Дверки швидко розсунулись, але ця мить для Тараса здалась вічністю. З тихим тривожним шурхотом відкрилися листи входу.
М’язи обличчя чоловіка застигли, очі втупилися в щілину, яка розширялася. Нерви мало не дзвеніли від напруги. Розбурхана уява малювала різні страшні картини того, що може відкритися за дверима. В мозку чомусь засіла впевненість, що з щілини між пластиковими стулками, між металевими торцевими пластинами зараз вихопиться чорна волохата рука з підгнилим м’ясом на жовтих кістках і потягнеться до горла.
Але руки не було – взагалі нічого не було.
Двері розчинилися, і з’явилась порожнеча коридору. Нічого. Тремтіння пальців враз припинилося, і впевненість у контролі над ситуацією повернулась назад. Попереду була таємниця, залишилося тільки увійти і подивитись їй у вічі. Та чомусь десь глибоко під напускною, примусовою сміливістю, під бажанням виставити себе в кращому світлі перед Наталкою і перед цікавістю ворухнулося щось потворне і мізерне, і таким верескливим голосочком пропищало: «Тікай».
– На мене зараз дивиться чарівна дівчина! – нагадав собі ще раз Тарас і, порахувавши цей факт за достатній стимул для сміливості, увійшов у коридор, точніше проліз, бо тераса перегородила половину дверей. Опинившись всередині станції, він одразу ж відчув кондиціоноване повітря без жодних запахів чи ароматів. Однак, не зовсім так, пахне трохи масляною фарбою і змазкою для металу – типовий букет для нових станцій, які ще не пройшли перший рівень експлуатації. Навіть потужні кондиціонери не можуть роками вигнати його з приміщень. Також тут відчувається тиша. Надворі шумлять кронами смереки, перешіптується трава, цвірінькають птахи, доноситься жеботіння струмка з лісу, а тут тихо, як у могилі. А чому як? Це дійсно схоже на велику металеву гробницю.
Береговий стояв за порогом і дивився на холодні стіни коридору, не наважуючись зробити наступний крок. Щоб якось виправдати свою нерішучість, чоловік обернувся до плану станції, який висів у дерев’яній рамочці на стіні. Креслення фотопринтером – чіткі чорні лінії на легкому кремовому пластику.
Отже, цей коридор заокруглюється. В ньому є двоє дверей, яких звідси не видно, бо вони за поворотом: одні двері ведуть у хол (кают-компанію), інші – в гардероб, що з’єднаний напряму з лабораторіями. Коли хтось приносить нові цікаві об’єкти, він може одразу пройти до лабораторії № 1, де стоїть устаткування для виготовлення фіксованих препаратів, матеріалів для клонування.
До холу виходять двері з п’ятьох спалень, з восьми лабораторій, зі складу речей, з кухні, яка в свою чергу, з’єднана зі складом харчів і з морозильною камерою. Ще є котельня, душова, туалети, басейн, медпункт, зал колекцій – двері до цих приміщень виходять в окремий коридор, що розширенням типу еркера сполучається з холом. Це – перший поверх.
Другий поверх – це п’ять кабінетів, дуже великий спортзал, в якому можна навіть покататись на велосипеді і з якого є виїзд на кінцеву доріжку навколо станції; чудова оранжерея, в якій нараховується біля восьмисот видів рослин, і де можна спокійно погратися в Адама та Єву, в амазонок, у Фосетта чи Лінгвістона; є бібліотека з аудіо– та відеотекою. Це все з’єднане між собою кільцевою галереєю, звідки можна було вийти на терасу, яка тепер обвалилася.
Третій і четвертий поверхи – метеорологічна вежа, циліндрична, з розширенням вгорі, споруда, що має ліфтове сполучення з холом. А ось цей горбок на даху, зліва від вежі, це – точка радіозв’язку, або, як його ласкаво тут називають, – будка радиста.
Це – весь блок станції. Правда, є ще гараж, який тунелем з’єднаний з холом, і розкладні вольєри, призначені незрозуміло для кого, котрі входили в кошторис станції, тому їх і змонтували та встановили.
Отже, якщо на станції нікого немає, то потрібно піднятися на другий поверх, пройти в бібліотеку і забрати бортовий журнал. Можна деяку інформацію почерпнути з комп’ютерів, але файли ніколи не виказують емоцій своїх творців, це лиш дозована суха інформація. Набагато краще – рукописні дані, статистика людських переживань в кожному слові, написаному живою рукою, ситуація відображається не тільки у змісті слів, а й у почерку. До того ж у бортовому журналі дозволено записувати власні думки, міркування, завбачення і тому подібне.
Крім бібліотеки, бажано ще зайти в радіоточку. Якщо там все гаразд, то зразу ж зв’язатися із Землею і повідомити про цю дивну ситуацію.
Вирішивши так, Тарас рушив вглиб коридору. Світло. Тільки тепер візитер усвідомив, що тут увімкнена система освітлення. Отже, з генератором усе гаразд. І що цікаве: горять лиш нічні ряди слабких ламп, хоча зараз день.
– Або їх тут вже давно немає, або перебої в системі. – пробурмотів він і зупинився перед наступними дверима в хол. У гардероб вирішив чомусь не заходити, бо це просто другорядне приміщення.
Береговий спіймав себе на тому, що, як на сміливого гостя, вже задовго стоїть у коридорі. Все-таки двері в такій ситуації – сильний психологічний прес, за ними завжди може бути все-що завгодно: як добре, так і ..., але зайти все-одно необхідно! Рука потягнулася до одвірка і вказівний палець доторкнувся до кнопки. Почувся тихий тремтливий звук, стулки почали розсуватися, щілина між ними ширшала. Ось в неї видно вже частину круглого столу, весь стіл, крісла обабіч нього, еркер, що виходить своїми вікнами в сторону лісу, стіни, світильник і так далі. Усе це виглядає таким обжитим через розкладені карти на столі, безладно розсунуті крісла, тому відсутність господарів просто вражає, але водночас і заспокоює.
– Тут хтось є? – раптом крикнув Тарас, використовуючи найпростіший метод здобуття інформації. Крикнув і зіщулився: така поведінка вкрай необачна і так демонстративно безстрашна, – та все-одно його запитання залишилося без відповіді.
Ніхто не сповістив про себе, і візитер поволі рушив до ліфту. Він зайшов в його блискучу капсулу, і дверки засунулися за ним з цим же тремтливим звуком. Чотири кнопки на щитку – чотири ситуації, контрольовані людиною. Поїздка на перший поверх – хол, на другий – кругова галерея, на третій – коридорчик, який веде до радіорубки, четвертий – метеорологічна вежа, звідки гвинтовими сходами можна піднятися на її дах.
Чоловік натиснув на кнопку з цифрою «два» на білій круглій поверхні і подумав: «Дуже ризикований ліфт, бо з холу в ньому можна кого-небудь заштопорити між поверхами, і надовго».
Ось другий поверх. Дверки розсунулися, і відразу стало легше на душі. Береговий мало не вибіг з ліфту і опинився обличчям до вікна, яке суцільним кільцем охоплювало зовнішню стіну галереї.
Звідси видно небо, а внизу – космоліт, що пораненою птахою розпростерся на майданчику, з колоною в боці.
– Поскубло нас. – прошепотів Тарас, обертаючись до дверей ліфту. – Тільки, що саме зробило це?
Двері у бібліотеку за кілька метрів від ліфту. Вони багато чим відрізняються від решти дверей: без оптичного відкривання, масивні, дубові, з колонами по боках, вкриті хитромудрими сплетіннями різних позначень. «Рекламна увертюра „Лінгвіку“. Якщо бібліотека – обов’язково ієрогліфи на дверях. Цікаво, що вони на душовій нашкрябали?»
Клямка у вигляді готичного начитаного лева легко піддалася натиску долоні. Лев нахилився вниз, і чоловік увійшов у прочинені двері. Таке враження, ніби робиш крок у прірву. Відразу на голову опустився тонкий аромат паперу, навіть потужні кондиціонери не змогли вигнати його з цього приміщення. Який приємний запах, особливий – чистий і заспокійливий. Людину заспокоюють живі дерева, дерев’яні речі, книги, і завжди здається, якщо у будинку панує запах книг, то його жителі є вельми мудрими.
Біля стін стоять шафи з рядами фоліантів на своїх полицях: тисячі різнобарвних смуг – стандартний набір для дослідних станцій. Посередині зали – столики з лампами, а в протилежній до входу стороні – ряд комп’ютерів. У пам’яті машин багато програм, різноманітної інформації. Цікаво. Поряд з кожним дисплеєм маленька шухлядка з дискетками – між ними повинен бути офіційний щоденник експедиції, де лаконічно викладені основні події, без надмірних наукових термінів чи емоцій.
