Текст книги "Планета Фей"
Автор книги: Тарас Микітчак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)
Нарешті вікно сяє чистотою. Через кілька секунд Дороті ввійшла до кухні і витерла руки об рушник. Береговий дивиться на неї і посміхається, він завжди посміхається, коли відчуває, що треба щось сказати, але не знає, що саме.
– Знаєш, про що я мрію? – зараз запитає: "Про що?".
– Про що?
– Натрапити на знесилену фею і бити її, дубасити, гамселити!
– Ти б ніколи цього не зробила, навіть, якби мала таку нагоду.
– Все одно хочеться когось вбити, помститися за Томаса, за мої нерви, за твоє прострелене плече.
– Уяви собі, що їм в голову можуть прийти такі ж думки.
– Було б добре написати на стіні дні, які залишились до прибуття комісії СКЕУ, і по одному закреслювати їх. От тільки я не знаю точної дати їх прибуття.
– Мені здається, що ми схожі на подружжя американських піонерів-першопрохідців, які живуть в країні диких лісів, диких індіанців, диких звичаїв.
– Нам залишається посадити картоплю і кукурудзу.
– Я одягну ковбойського капелюха і почеплю на плече "вінчестер", замість овець і корів, заведемо козуль і оленів, і не захочемо нікуди звідси летіти.
– А як же напади ворожих племен?
– Це теж плюс. Між дикунками є симпатичні блондинки, і я зможу ходити "наліво".
– А мені в такому випадку доведеться займатися помстою з місцевим шаманом на брудних шкурах у закуреному вігвамі.
– Як приємно деколи отак помріяти про майбутнє. Ця розмова заспокоїла мене. А що ти скажеш про перегляд крутого вестерна з попкорном?
– Тарасе, це не можливо, немає енергії.
– Сьогодні сильний вітер. Акумулятор зарядився від вітряків, я зведу всі фази у бібліотеку, і побачиш, монітор запрацює.
– Тоді я побігла за кукурудзою.
– Зачекай, я хочу дещо сказати. Коли ми в космольоті читали бортовий журнал, то всі дуже хотіли побачити тебе. Ти відразу ж нам сподобалась.
– Можливо, нам продовжити записи, і цим самим впорядкувати події?
– Ідея непогана, але спочатку вестерн. У відеотеці є розкішний фільм з участю Джуліуса Монтейри і Шерлі Хоуп, обожнюю цю парочку.
– Неправда, це я їх обожнюю, а ще "Тарзани Чортової Сарматії" і "Станція-666".
– Так довго генератора не вистачить.
Наталка на фіксаційному столі заскрипіла від злості зубами, але ніхто цього не почув. Її взагалі перестали помічати, але вона постійно стежить за ними і вишукує свій шанс, і в цьому їй допоможуть сни.
Кінь швидко йшов поміж деревами, опустивши голову донизу, щоб зривати по дорозі стеблинки рідких трав. Ця мудра тварина впевнено простувала, байдуже глипаючи по сторонах. Вона простувала поміж деревами, переходила невеликі ріки, долала яри, пагорби. Остап в її русі бачив лиш одну закономірність – йти прямо, тільки прямо, без поворотів.
Аурі сиділа перед ним, і чоловік руками тримав вуздечку, заодно підтримуючи діву, яка без його допомоги впала б з коня. Вона то опритомнює, то знову втрачає свідомість, рани на нозі і на грудях присохли і вже не кровоточать, вони вже не загрожують її здоров’ю, а от розріз на руці запалився і підпух, почервоніння від нього поширюється по всій руці.
Остап весь час згадує медпункт "Смерекового раю", широкий вибір антисептиків у тамтешній аптечці, які б зараз стали у пригоді. Якщо діва помре, то з її смертю щось обірветься в житті командора. Він відчував, що тепер зв’язаний з нею, а вона з ним, можливо, це просто навіювання, але хочеться перетворити його в дійсність.
Аурі спиною і плечима спирається на груди Шуминського, а той радий, що вона поруч.
В її ранах інфекція, і не допомагають ні трави, ні навіть припалювання країв розрізу – рана гноїться. Дивно, що білява красуня ще й досі жива.
Їдеш, тримаєш її однією рукою за талію і думаєш, мрієш. Зрозуміло, що феї можуть вбивати одна одну, а люди вбити фей – ні. Саме тому білявка, застрелена Тарасом, ожила, а Аурі зараз вмирає. Діва весь час мовчить, і в таборі він ніколи не чув їхніх розмов, тому сам назвав її Аурі.
Кінь зірвав губами верхні листки воронячого ока і, йдучи далі флегматично пережовував свій трофей...
– Ти боїшся Наталки?
– Що? – Тарас відвів погляд від екрану і здивовано подивився на свою подругу. – Чому ти про це запитала?
– Бо часто помічаю це. І до мене ти втік по цій же причині – боявся, що поцілуєш її, тому поцілував мене.
– Неправда...
– Кого ти обманюєш, себе? Мене? Чи Хвойну?
– Дороті, все надто заплуталось, щоб розібратись в цьому. Я не кохаю Наталку, просто мене притягує її тіло, навколо неї все перенасичене феромонами, це не кохання, а інстинкт, спрага, потяг. Розумієш?
– Так.
...Джипи дикунів заполонили маленьке селище метеорологів. Гострі бампери машин нищили стіни будиночків, різали палатки, перевертали апаратуру. Сон науковців перетворився в пекло. Вони вистрибували зі своїх ліжок, хапали імпульсні рушниці, але не встигали вистрілити, як самі падали застреленими. Поки у селищі ріками текла кров і лунали постріли, по вузькій ущелині від нього тікала простоволоса жінка у химерній піжамі, притискаючи до грудей містичний камінь Моазон. Її ноги раз-по-раз занурювались у крижаний струмок з багнюки, за її спиною чути рокіт двигунів – дикуни йдуть по її сліду...
– Бачиш, у нас вже й не так страшно. – Дороті солодко усміхнулась.
– Але це кіно, тобто усе те, що може вигадати тільки людина, а в "Смерековому раю" – невигадана дійсність, тому метеорологам набагато легше, ніж нам.
– Чому?
– Вони знають, з ким ведуть війну, і знають за що, а ми сидимо тут, як в пастці для мишей, і нічогісінько не розуміємо. З восьми людей двоє мертвих, троє зникли. Хто керує подіями?
– А та білявка, донор Хвойної? Можливо, це все вона творить?
– Мені не віриться, що вона одна може мати таку силу.
– Тарасе, стиш звук. Здається, внизу тече вода.
– Стіни звуконепроникні.
– Але ж я чую!
– Ти закрутила крани?
– Звісно.
– Тоді, напевно, десь прорвало трубу, або розійшлися шви в одному з колін. Піду подивлюсь. – Тарас вийшов у кругову галерею і пішов до тунелю з драбиною. Він уже навчився лазити по драбині, користуючись однієї рукою. Ось люк, перед яким недавно стояла Наталка Хвойна і збиралась спускатись вниз, не знаючи, що там на неї чекає нерухомий полон. Люк легко піднімається, це просто відкидна кришка, замаскована під плити долівки.
Чоловік обхопив ляду пальцями і потягнув її на себе.
– Дороті! – він відстрибнув від люку, немов ошпарений. – Дороті!
Вона відразу ж прибігла на поклик. Побачивши Тараса, який стояв під стіною із стиснутими побілілими губами, перелякалась:
– Що сталося? Чому ти кричав?
– Люк закритий знизу! Тепер ми з нею помінялись місцями.
– Але Наталка знерухомлена!
– Хтось же нас закрив тут!
– Необов’язково, щоб це була вона.
– А хто, фея?
– Можливо. – Дороті сіла на підвіконник і схрестила руки на грудях. – Нічого страшного, можемо відкрити вікно і спуститися вниз, або вийти надвір через виїзд із спортзали.
– Думаю, що слід деякий час почекати. Стільки, скільки ми витримаємо без їжі. Зараз я піду в радіорубку.
– Навіщо?
– Потрібно перерізати всі кабелі від вітряків і сонячних генераторів, щоб те, що є внизу, сиділо там без енергії.
– Слушна думка.
– Отже, я нагору, а ти піди в бібліотеку й візьми із сейфу лазерні пістолети, вони лежать там в коробці. Ми з Остапом змінили код, тепер це – 18151201.
– 18151201. Запам’ятала.
Через хвилинку Тарас виліз з тунелю другого рівня і звівся на ноги перед радіорубкою, в яку сходились всі енергетичні кабелі. Там можна перекрити струм.
Весь коридор переливається сонячними відблисками, ніби тунель у розплавленому золоті, і чоловік занурився в нього. У радіорубці нічого не змінилося, навіть алебарда, яка все-ще стирчить з пульту управління, вже не кидається в очі своєю невідповідністю. Он в кутку – коробка з’єднання кабелів, потрібно лиш розкрутити її.
Звідси відкривається чудовий краєвид: облиті сонячним сяйвом синьо-зелені ліси, безмежний простір, небесна блакить – дивна краса, яку завжди помічаєш випадково. На карнизі над спортзалом у промінні темніє постать. Коли очі звикли до яскравого світла, Тарас зрозумів, що це дівоча постать. На ній лиш вовча шкура, яку на стегнах втримує шкіряний пояс, жодних прикрас, ніякої зброї – фея повернулась.
Береговий роз’єднав коробку з плетивом кабелів і вода на першому поверсі перестала текти. Фея обернулась і зістрибнула з даху на виїзд.
Позаду почулись легкі кроки, хтось іде по коридору. Тарас озирнувся і побачив бліду і схвильовану Дороті.
– Тарасе, сейф порожній, там не має ні зброї, ні речей вашої амазонки.
– Я бачив її.
– Кого?
– Фею. Щойно на карнизі, вона стояла там, де Хвойна продірявила мені плече.
– Мені страшно...
– Не бійся, зараз ми сядемо на велосипеди і виїдемо на доріжку навколо станції, а звідти зайдемо на перший поверх і подивимось, що там сталося.
– А чому на велосипедах?
– Щоб швидко виїхати. Тоді ми з’явимось там несподівано.
– Ти не зможеш керувати велосипедом.
– Однією рукою зможу, головне швидко увірватися на перший поверх, а там можна і впасти. Заставши зненацька візитерку, спробуємо поговорити з нею.
– Роби, як хочеш. А я з тобою не піду.
– Що??? – Тарас нарешті відвів погляд від осяяного сонцем карнизу.
– Не піду, а якщо ти вважаєш доцільним, то йди, а я боюсь. Там істота, яка спотворила Наталку, істота, яка воскресла і пройшла крізь стіни, істота, що поглядом ледь тебе не вбила. Я боюсь її.
– Ти відпустиш мене самого, каліку? Ось як ти мене любиш.
– Ми вже говорили про нашу любов.
– Тоді до побачення. Подумай про те, як тут доживатимеш свого віку сама. – він чмокнув її у щоку і пішов до драбини.
Незрозуміло, що означають його слова – сарказм, жарт, образу, злість? Невже щойно розійшлися останніх двоє людей на цій станції?
– Тарасе, зачекай, не йди. – Дороті не хочеться залишатись на самоті. Але він не почув, або не звернув уваги на її прохання.
Підйомник працює в механічному режимі, за мить двері виїзду піднімуться настільки, що можна просковзнути під ними. Краще не брати велосипед, бо з нього дійсно можна впасти, як казала Дороті. Береговий прокотився по виїзду вниз і схопився на ноги. Він по траві побіг під вікнами, пригинаючись, щоб залишитись непоміченим. Ось і тераса. Стулки дверей розсунуті – ще швидше, бо фея може заподіяти Хвойній якесь зло, швидше.
Тарас прикусив нижню губу і подумав, що його криві зуби пластична дентологія так і не виправила. Та, незважаючи на те, що він намагався заспокоїти себе сторонніми думками, все-одно було страшно йти без зброї до невідомого, хоча, крім страху, в ньому відразу просиналася гордість за свою сміливість.
Зараз усе повинне стати на свої місця, і кожна крапка знайде своє "і". За мить фея дасть відповіді на всі запитання, або... згадає про постріл у голову.
Тарас зайшов у хол і зупинився, розгублений і переляканий – нікого. На столі лежить арбалет, з кухні долинає шурхіт, почувши який, чоловік відразу ж сховався за спинкою дивану.
Вона вийшла з кухні легкими пружними кроками, неначе хижак на прогулянці, і сіла у велике м’яке крісло.
Потрібно терміново щось придумати, навіщо було взагалі сюди йти – захотілося вкоротити собі віку? Краще зробити хід першому, щоб не стати пасивним гравцем, який тільки відповідає на ходи противника, тим більше, що фея повинна відчувати тут присутність людини. Так чому ж вона досі ніяк не відреагувала? Береговий висунув голову з-за боковини дивана і подивився на м’яке крісло. Її видно збоку: стегна ховаються за бильцями крісла, на яких відпочивають руки, плечі опущені вниз, голова лежить на спинці крісла – вона повністю розслабилась.
Фіксаторний стіл стоїть під стіною по-рож-ній, паси порвані, затискачі поламані, а Наталки немає. Це ж вона сидить у кріслі, і не помічає погляду на собі! Чи тільки вдає, що не помічає? Яка вона красива з розпущеним волоссям і вовча шкура їй до лиця, первозданна, чиста у своєму спокої, з чарівною задоволеною усмішкою на вустах. Сидить із заплющеними очима і чекає, екзотична своєю оголеністю, дівчина, яку всмоктав в себе Океан, перетворивши її на інший людський штам.
Отже, феї тут немає, це Наталка, яка вивільнилась із фіксації, що було не під силу жодній звичайній людині.
Іржання коня, яке долинає зі сторони головного входу, заставило Тараса сховати голову назад. Більше того – кінь іде по коридору, ось він зупинився у дверях холу, тихо пофоркуючи. Хтось зістрибнув з нього. Все це коїться перед диваном, тому Береговий нічого не бачить, зате чудово чує.
Проминуло кілька хвилин, а чоловік ніяк не міг збагнути, що коїться. Він стискався в клубок від тих страшних картин, які вимальовувались в його уяві. Збігав час, а його ніхто не помічав. Вкотре Береговий почав збиратись з духом, щоб визирнути з-за спинки дивану і подивитись на істоту, що приїхала. Страх – велика сила, але він ніщо перед цікавістю, яка і заставила Тараса висунути голову з-за дивану. Те, що він побачив, заставило його забути і про обережність, і про небезпеку – про все на світі.
Вони надто красиві, щоб, дивлячись на них, про щось думати. Наталка лежить на обідньому столі, а на ній – фея. Їхні губи переплелись між собою, пальці ніжно гладять підборіддя, щоки – вони пристрасно цілуються. Чоловік не міг в німому здивуванні відвести погляду від цього захоплюючого видовища, не відчуваючи гніву за те, що зневажили його чоловічу суть. Він інтуїтивно відчув, що це не кохання, і не інстинктивна пристрасть, ласки двох оголених дів – дивний ритуал, це – осягнення істини, усвідомлення власних бажань і можливостей.
Фея ковзає губами по тілу Хвойної, обплітаючи хитромудрими візерунками поцілунків груди дівчини, пальці ласкають тремтливими доторками всі вигини тіла, повзуть під вовчу шкуру – Наталка напружується, як струна, млосно завмираючи, її очі сяють вдячним благословенням.
Кінь байдуже спостерігає за своєю господинею, яка поволі знімає пояс з дівчини і скидає вовчу шкуру, оголюючи її стегна. Вона схожа на мандрівника в пустелі, який довго шукав життєдайну воду і, знайшовши її, жадаючими вустами тягнеться до неї...
– Наталко! – Тарас різко звівся на повен зріст. – Зупинись! Хто ця жінка?
Поламані дерева, горби, яри, Остапові здавалось, що він пам’ятає цю дорогу, але звідки? Пам’ять чомусь ніяк не бажає поділитись хоча б одним спогадом, тільки раз-у-раз в підсвідомості змигує покручене дерево, струхлявілий стовбур, який через кілька кроків бачиш перед собою. Здається, цим лісом він йшов зі станції в долину.
Озеро, туман, феї залишились далеко позаду. Через кілька годин прийде вечір, і ти потрапиш в лабіринт тіней лісу.
Аурі ще жива, але вона вже не рухається. Лиш тихе дихання і ледь чутне серцебиття свідчить про її життя. Мудрий кінь біжить вперед, жодного разу не звернувши вбік, не зупинившись, щоб вибрати напрямок. Складається враження, що він зараз пронесеться під смереками і полетить над їхніми верхівками, наче птах. Дивно тримати перед собою напівживу мешканку чужої планети, відчуваючи її тепло, ніжну шкіру, аромат тіла і нічого не знати про неї, про її плем’я. Те, що вони схожі одна на одну навіює думку про клонування, та одразу ж в пам’яті постають зелені очі, красиві обличчя, спортивні фігури – насправді, вони всі різні. Вже стало зрозумілим, що існують ворогуючі племена, вони воюють не тільки з прибульцями, а й між собою.
У що вони вірять, і чим відрізняються від людей? Які в них звичаї і традиції? Цікаво, на цій планеті живуть лиш воїни, чи десь є осілі землероби і ремісники? Взагалі, як пов’язане походження фей із паралелізмом Землі й Океану? Можливо, вони – невдалі копії людей, ні, швидше, люди їх невдалі копії. Еволюція, мабуть, була запрограмована однаково на цих різних планетах, але якийсь фактор зіграв у двох історіях по різному.
Що ж робити? Це не просто не по-дружньому, це – нелюдяно відпустити його самого, зрадити. Хоча між ними не було ніяких домовленостей чи зобов’язань, та все-одно, він пішов туди самотній, ображений, без підтримки. Ще є час виправити свою помилку, бо проминуло лише десять-п’ятнадцять хвилин.
Дороті стиснула пальцями бильце крісла, зараз вона встане і піде на перший поверх.
Прохолодна рука торкнулась її шиї, і в наступну мить, американку витягнули з крісла, тримаючи металевим захватом. Кричати вона не могла та й, хто б почув. Її мовчки волочили за шию по підлозі, не даючи часу оговтатися. Вона не бачила, хто тримав її ззаду. Чомусь згадалося обличчя Томаса, припертого до скла, і Дороті мертвою хваткою вхопилася за край дверей. Нападник легко відірвав жінку і поволочив її далі, прямуючи до відкритого люку.
Ось реальна загроза твоєму життю! Планета нарешті насмілилася на це.
Едмінгтон з силою відштовхнулася від підлоги ногами, намагаючись плечима звалити невідомого ворога, але їй це не вдалося. Натомість він штовхнув її у відкритий люк, розімкнувши свої сталеві обійми. Щаблі драбини забили по спині, і ноги доторкнулися долівки. Падіння принесло кілька синців і шум в голові.
– Не чіпайте мене! – вона закрила обличчя руками і виповзла в коридор, але звестися на ноги їй не дали. Нападник вже був внизу і знову схопив американку. Та шарпнулась і відчула, що звільняється, сорочка Едмінгтон залишилась у чиїхось руках. Дороті обернулася і панічне бажання бігти, тікати куди-небудь зникло. Хвойна відкинула клапті сорочки і усміхнулася, їй справді личить вовча шкура.
– Наталко, що ж ти робиш? Ти ж така сама як ми!
– Але це не завадило тобі прикувати мене до столу.
– Ти сама спровокувала ув’язнення. – Дороті зробила крок до Хвойної, помилково сприйнявши загадковість у її очах за сумнів у своїх діях, і отримала надто сильний удар кулаком під праве око, щоб втриматись на ногах.
Ні, Хвойна у своїх діях не сумнівається. Вона діє впевнено. Дороті примружила очі, застогнала і звелася на коліна. Колишня подруга підстрибнула до неї і вдарила ногою у живіт. По коридорі пройшовся виляск, американка влетіла в хол і розпростерлась на килимі. З її носа потекла кров. Хвойна підійшла до столу в холі й взяла з його нижньої полиці меч. Вона ніжно провела пальцями по його лезі, по заглибині для стікання крові і націлила вістря на Тараса. Той лиш криво усміхнувся:
– Божевільна.
– Я єдина знаю, що тут відбувається.
– Отже, вища істина – переспати з відьмою?
– У красі мого тіла ти шукаєш вульгарність.
– А що шукаєш в ньому ти?
– Божественну природу, еталон насолоди. Лінії людського тіла є ключем до розуміння, але ти цього до кінця не збагнеш, бо не встигнеш – я принесу тебе в жертву. І як жертва ти станеш вище навіть за мене, тому через це я тобі трошки заздрю.
Тарас скосив очі на лезо меча і побачив на його блискучій поверхні циферблат годинника – час настав. Він кинувся назад і впав разом з кріслом на долівку, у наступну мить хол вибухнув пострілами. Кулі перерізали ніжки стола, пооббивали стіни, зрешетили спинки крісел і вкрили вікна еркеру сіткою вм’ятин і тріщин. Металевий град стих так само раптово як і почався, залишивши за собою розтріпаний хол.
Дороті підвела голову і побачила в кутку під дірявими уламками тумбочки корпус відеоробота, окуляри якого були в бойовій готовності, а два кулемети висунуті з бокових щілин. Він стріляв вище тридцяти сантиметрів над землею, не зачіпаючи тих, хто лежав на долівці, і випустив по одній кулі на кожні два квадратні дециметри. Жахлива зброя.
Кінь перегородив своїм тілом коридор. Його шкіра нагадує сито, з якого б’ють фонтани крові, зліплюючи конячу гриву в криваве пасмо.
Наталка все-ще стискає в руках меч – її голова пробита навиліт, куля пройшла крізь потилицю, вийшовши вище лівої брови, у спині чотири дірки, на шиї, на руках, на стегнах довгі криваві подряпини – дівчина тоне у власній крові, яка тече крізь стулені губи й рани на килим, фарбуючи його кремову пухнасту поверхню. Безперечно, вона мертва, мертва вже вдруге.
– Тарасе, ти геній. – Едмінгтон сіла на килимі, не знаючи чи сміятися, чи плакати. Її погляд ковзнув по тілі Наталки, по вм’ятинах на стіні і зупинився на морді коня. – Як ти запрограмував відеоробота?
– Все дуже просто, він стояв у тумбочці, а пульт від нього лежав у шухляді журнального столика біля крісла, на якому мені наказали сидіти. Коли Наталка пішла за тобою, а фея гладила свого коня, я встиг за кілька секунд виставити таймер і тип стрільби. Тепер шкодую про це.
– Бо вбив Хвойну?
– Бо вбив коня.
– Це не ти, а робот. Так і запам’ятай. А де фея?
Вони обоє підвелися, розглядаючи понівечений хол. Тарас присів біля Наталки і погладив її спину, на його долоні залишилися червоні смуги. Кров стікає по улоговинках між ребрами вниз, збирається у рівчак на спині і наповнює маленьку впадину вище сідниць – цим її спина схожа на меч.
– Моя напарниця ще тепла.
– Ходи сюди. – Едмінгтон підняла дерев’яну плиту "Лісового раю" Еснея, яка впала зі стіни від пострілів. Фея лежала під нею, скрутившись калачиком, її біле волосся сховало під собою плечі, руки і коліна. Яка ж вона перелякана і безпомічна, неначе маленька дитина, її шкіра така ніжна! Серце стискається від болю, коли подумаєш, що через секунду тіло цього невинного ангела пробере холод смерті.
Дороті відкинула рукою волосся діви їй на спину і побачила маленьку цівку крові на її животі – одна єдина рана. Решта куль проминула досконале тіло. Очевидно, фея стояла боком до відеоробота.
– Відійди від неї. – Тарас зігнувся, щоб підібрати меч Хвойної. Враз хол пронизав істеричний крик, Дороті налетіла на стіну й перестала кричати, звалившись замертво. Чоловік схопив меч і озирнувся – фея голіруч йшла на нього.
Меч у руці гарна зброя, але вона безсила перед цією дівою, яка може все: пройти крізь ковпак кріокамери, вбити поглядом, померти і жити далі. Її сила необмежена. Вона щойно вбила Едмінгтон і вже немає сили придумати порятунок для себе, немає сили для надії.
Тарас заплющив очі, відчуваючи, що досягнув межі, за якою боротьба вже не має сенсу. Безсилля...
Держак меча втиснувся в долоні, і ніжні слабкі руки лягли на його плечі. Вона щось беззвучно шепоче. Чоловік відчув, як по його пальцях, по ліктях тече теплий струмок. Він відпустив держак меча, і той залишився висіти у повітрі. Тихий стогін вилетів з-поміж вишневих вуст білявки. Береговий розплющив очі й відразу ж полинув у зелені тунелі феї, де електорструмом бився біль. Сльози текли по її шовковистих щоках, вона висіла на чоловікові, вчепившись руками за його плечі, вологі очі благали про порятунок. Сльози жінки, їй боляче. Щойно ця відьма йшла до нього, метаючи блискавки, і ... Може вона не збиралася вбивати його? Може в її очах світилася не жага крові, а щось інше? Чому фея нанизалася на меч, це ж не випадковість?
Держак стирчить з її живота між дірочкою від кулі і вовчою шкурою. Тарас відчув холодний слід сльози в себе на щоці й, скрикнувши, відступив назад. Руки феї зісковзнули з його плечей, але вона втрималася на ногах і тепер легенько похитувалася, затуляючи долонями рану.
Позаду неї хтось стоїть. Почувся новий звук – гострий метал пройшовся холодом по її серці й випнувся вістрям з грудей, Тарас ніби відчув, як її серце зупинилося. Фея повалилася на бік.
Хол нагадує бійню. Від червоної барви повсюди на очі набігають плями, навіть сонце за потрісканими вікнами здається червоним. Мертва дівчина, пробита двома мечами, лежить на килимі, віддаючи йому своє тепло, а над нею стоять два чоловіки, один – худий, подряпаний, інший – заплаканий і блідий.
8. Загибель "Раю"
– Обережно, не стягуй занадто сильно, – Бріксті послабив пов’язку на голові Дороті, наче боявся перетиснути їй мозок. – Я занадто довго мріяв побачити її.
Тарас передав йому розірваний кінець бинту і відступив вбік. Слова цього брудного і засмаглого чоловіка йому не сподобались. "Мріяв побачити". Напевно, що не тільки побачити. Його очі зараз виблискують так, наче лицезріють не худу жінку з перемотаною головою, а сплячу Венеру.
– Вона непритомна.
– Але однаково гарна.
Видно, що Бріксті просто закоханий в неї, а це вже починає не подобатись Тарасу, хоча ревнощі тут недоречні.
– Отже, ти прилетів з групою підтримки? – Ендрюс підвів голову і подивився на Берегового пронизуючим поглядом, в якому і справді було щось божевільне.
– Так, на тому космольоті, що лежить на космодромі.
– Він зазнав серйозних пошкоджень?
– Дуже серйозних. Його ремонт на цій планеті неможливий.
– А радіостанція?
– Розбита.
– Де ж решта ваших? Чи тепер групи підтримки складаються лиш з однієї людини?
– Нас було четверо: один загинув під колоною тераси, яка чомусь обвалилась в день нашої посадки, другий втік у ліс під час приступу мишачого грипу, третя – лежить продірявлена кулями в холі, а я – четвертий.
– Невже вона із Землі? Я думав, що це одна з них.
– Ми їх називаємо феями і вона не одна з них. Вона – моя наречена. – Наречена!? Він сам не знав, чому так назвав Наталку.
– Феї? Вони що, казкові?
– З часом сам все зрозумієш. А зараз моя черга ставити запитання. Розкажи, де ти був весь цей час.
– Дороті сказала тобі, чому я пішов?
– Я читав бортовий журнал. Мене цікавить, не чому ти пішов, а куди.
– Твій тон несхожий на тон людини, яка вдячна своєму рятівнику.
– Вибач, просто я втомлений.
– Я був у фей, в полоні.
– Де, де?
– На схилі якогось вулкану чи то якогось пагорбу з гейзерами.
– Невже? Розповідай, хто вони, як живуть, що робили з тобою?
– Може там нічого і не було пам’ятного. Не знаю... Чекай, здається, там був ... так, був Томас. Він потрапив туди раніше за мене, а потім щось сталося... і ми втекли... Потім загубили один одного...
– Ти його знайшов, він вже тут, під землею. Ми знайшли його припертим до кухонного вікна і закопали, бо кріокамери не працюють. Взагалі нічого не працює. Генератори вийшли з ладу через блок комп’ютерного контролю.
– Це якесь божевілля. – Бріксті сів на землю і на мить забув про свою кохану Дороті.
Тарас залишив його розмірковувати над долею Селвінга й пішов в хол. Фея так і лежить на боці, мертва красуня-воїн. А Наталка схожа на покарану смертю повію. Потрібно обмити її і поховати. Береговий зігнувся, взяв її руку в свої долоні, ледве стримуючись від сліз.
– Я вбив тебе, але ти ж розумієш, чому? Життя – коротке і жорстоке свавілля. А як же я, моє кохання до тебе? Дороті тепер буде з Бріксті, а я навіть не встиг пояснити тобі все...
Отже, Бріксті закоханий в Дороті й, судячи за її розповідями, вона захоче залишитися з ним, стати коханою справжнього чоловіка, а не однорукого молодика. Правда, занадто жорстоко так принижувати себе у власних очах, але частина істини тут є. Американка цінує Бріксті більше, ніж Берегового, й тут немає нічого образливого, Тарас знав, що це справедливо: закінчення його короткого роману з Дороті – виправдана кара за нещирість з його боку. Він втратив Наталку через власну слабодухість, а тепер... Один, самотній. Доведеться жити тут, спостерігаючи за щастям інших.
Хоч би Остап знайшовся! Де він, куди зник? Його викрали, чи він сам побрів через помутніння розуму від хвороби?
– Тарасе, вона опритомнює. – Бріксті махнув рукою в сторону медпункту, і Береговий відпустив холодну руку Хвойної. Як ввічливо і тактовно з його боку поділитися щастям опритомнення коханої з іншим чоловіком!
Коли Едмінгтон розплющила очі й подивилася на Ендрюса, то Береговий гостро відчув, що сумує за Наталкою, що її смерть справжній удар для нього, як і зникнення Остапа. Вони свої, а Дороті з Ендрюсом чужі.
Люди є різні, і феї це чудово відчувають. Серед прибульців є схожі на них і їх, в першу чергу, феї і намагаються використати. Вони діють не власноруч, а з посередництвом обраних, до того ж, людина на цій планеті може конкурувати з феями за їхній дім. Тому ті й протистоять візитерам, що цілком природно. Така ворожість зумовлена не вродженим злом, а прагненням до збереження себе і своєї домівки, дарма, що методи протистояння не завжди гуманні, – так відбувається боротьба за виживання. Тут перевага на боці фей, бо вони господарі, тому для людей було б краще забратися з їхньої землі, планети.
Остап нахилився вперед і нерухомими губами торкнувся соленої шкіри пораненої, та здригнулася, як від доторку криги. Вона не твій ворог, але далеко не подруга. З вершини лісистого пагорба видно десь на заході схили кам’янистого плато.
– Тримайся, красуне, вже недалеко.
У нутрощах генератора порпається Бріксті, розкручує блоки мікросхем, тикає всюди пальцем. Крім того, що він трохи божевільний і справжній чоловік, він ще й чудовий механік.
Тарас стоїть біля вікна медпункту і дивиться на смерекові крони за склом. Вітер розхитує дерева, носить на своїх крилах вечір і штовхається з хмарами – ідеальний еталон раю для СКЕУ, але не для людей, яких він сюди послав.
– Тарасе, не ображайся. – Дороті розплющила очі хвилин десять тому, а вже встигла все осмислити і зрозуміти. – Ти не ображаєшся?
– Звісно, що ні.
– Ендрюс кохає мене і я давно чекала на цей блиск у його очах.
– Я не стоятиму на перешкоді вашого кохання. – Береговий вийшов з медпункту і пішов у котельню, навіть не попрощавшись із співрозмовницею.
Бріксті сидить із закоченими до плечей рукавами, весь вимазаний змазкою, а голова сперта на брудні долоні. Він облишив розкручені панелі генераторів і тепер посилено думає про щось, сконцентрований і... ненормальний.
– Стоп. Не говори нічого, я повинен згадати. Від цього залежить наше життя і наше майбутнє... Піду поїм, я страшно голодний.
Півгодини тому він поглинув пакет спагеті з соусом, три консерви, гору сухарів, і от знову зголоднів!
З медпункту чути шелест простирадл. Дороті вирішила встати, з нею все гаразд, лишилась лише велика гематома, яка швидко повинна зникнути. Дивно, що Ендрюс зараз не біля неї, а живиться на кухні. Мабуть, він і справді хоче щось згадати, бо все інше на світі перестало для нього існувати.
Тарас позбирав розкидані по долівці інструменти, позакривав панелі мікросхем, щоб ніхто випадково не пошкодив їх. Ще кілька днів тому він сидів тут з Остапом і намагався розблокувати комп’ютерну систему генератора, на кухні в цей час поралися Дороті і Наталка – все було гаразд. А тепер? Невже подальше існування перетвориться у суцільну ностальгію, і навіть не стільки по земному життю, яке вже здається нереальним і примарним, як по перших днях на планеті Океан.
З кухні долинає чавкання. Почувши його, Тарас зітхнув і пішов подивитися, що за свиня там з’явилася. Бріксті сидить за столом спиною до дверей, поряд з ним стоять законсервовані помідори. Він бере їх один за одним і запихає до рота, поклавши в рот, розчавлює і жує з тваринною пожадливістю. Тарас почув кислий аромат у повітрі, а підійшовши до Ендрюса зрозумів, звідки він. Він з жахом дивився, як Бріксті по-свинячому їв підгнилі, запліснявілі помідори, розбризкуючи їх коричневий сік по підборідді, по чистій білій сорочці, яку поміняв лише годину тому.
