Текст книги "Планета Фей"
Автор книги: Тарас Микітчак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)
– Стіве, ми помилилися. – сивий чоловік сперся ліктями на край столу, його сірі старі очі здивовано забігали поглядом по екрані сканера.
– Як помилилися? – капітан сів поряд з ним і теж глянув на екран.
– На висоті тисячі метрів сканер показав, що на станції є всі, хто нам потрібен: шестеро – в самому корпусі, з них двоє мертві, ще один мрець закопаний на галявині, а ще один – у холодильнику космольоту групи підтримки, але повторні покази дають зовсім іншу картину: під час обстрілу на галявині було лиш четверо або троє людей, тобто мерців.
– І чим ти пояснюєш таку помилку?
– З поверхні планети йшли сильні радіоперешкоди, їх зафіксували наші локатори, хвилі були дуже низьких частот дивної модуляції.
– Яке ж їхнє джерело?
– Сама планета, її природній акустичний фон, тому сканер і подав викривлену картину.
– Отже, хтось з персоналу станції або групи підтримки може бути ще живий?
– Виходить , що так.
– Тоді потрібно забиратися звідси, тут надто небезпечно.
– Ми маємо зброю, у нас все запрограмовано.
– Разом зі сканером, яке подає неправдиве зображення. Ми програємо на цій планеті. Краще подай сигнальну ракету, нехай повертаються військові.
У похмуре післядощове небо полетіла червона ракета, зробивши в небі кілька кіл, вона зникла в берегових хвилях. Хвилини пробігали одна за одною, не поспішаючи, щоразу повільніше. Сивий блукав поглядом по чорних екранах моніторів біосонарів, шукаючи в них хоч якесь зображення. Залишилось вісім хвилин до запуску двигунів, і майор Шерлі із своїми солдатами ще мають час повернутись на корабель. Простежити біосонарами їхнє місцезнаходження неможливо, бо система датчиків безпричинно відмовилась працювати.
Він випадково подивився в ілюмінатор і побачив пляж, пісок, хвилі, здивувавшись наявності в настільки жахливому місці настільки звичайних речей. На піску лежить якась істота. Сивий встав з крісла і вийшов з кабіни. Капітан в цей час втупився в монітор, нервово стукаючи пальцями по клавішах, і не помітив, що штурман зник. Той йшов по піску до неї, посміхаючись, наче маленька дитина, яка побачила незнайомого гарненького песика. Нарешті зупинився перед нею, розглядаючи: невисока, худенька, маленькі груди, драбинка ребер, вперті кучері – дівчинка років чотирнадцяти лежить, згорнувшись калачиком. Її обличчя майже не видно, чола торкаються коліна, тонкі руки притискають ноги до живота, блідо-золотиста шкіра обліплена суцільним шаром піщинок.
– Хто ти? – штурман став біля неї на коліна. – Здається, я десь тебе бачив. Де саме?
З трапу на пляж зістрибнув Дженікер, його нижня щелепа тряслась в такт з дулом "Берти 147". Сивий крикнув йому:
– Я впізнав її! Це ж Даяна Селвінг. – його посмішка стала ще ширша. – Вона жива, спить.
– Відійди від неї. – капітан націлив пістолет на лінію хребта між тоненькими лопатками. – Відійди.
Даяна почала поволі розпростовуватись і піщинки по одній злітали з її шкіри. Сивий заворожено спостерігав за рухом цих плечей, колін, спини, немов за великим таїнством небаченого чаклунства, а вона враз викинула руку вперед – зблиснув скальпель і ввійшов у живіт штурмана, наче в масло. Капітан натиснув на гашетку, і ліва рука Даяни безвольно повисла вздовж тулуба.
Штурман лежав на боці, хапаючи ротом пісок. Ще кілька куль розшматувало тіло Селвінг, і вона впала перед пораненим чоловіком, заплющивши очі.
Капітан підбіг до свого підлеглого і схилився над ним:
– Дурний! Як ти міг так вчинити? Вони перемогли тебе, але ти не бійся – будеш жити. Зараз я віднесу тебе в космоліт і перев’яжу рану. Не хвилюйся!
Грюкнув вхідний люк, а коли Дженікер обернувся, то побачив, як той загвинчується всередину. У наступну мить на бортах відкрились поперечні панелі з чорними бійницями кругового обстрілу. Кулі вилетіли тільки з одного дула і всі увійшли в груди капітана. На пляжі було чутно лиш крики чайок і стогони пораненого штурмана, який затикав руками рану в животі в надії зупинити кров.
– Дороті! – Тарас відштовхнув жінку від пульту управління системою захисту. – Навіщо, навіщо ти вбила його?
– Бо він хотів вбити нас, – її голос надто спокійний, а хід думок абсолютно логічний.
– Даяна також намагалась позбавити тебе життя, тому ти знаєш, що відчуває жертва, але все одно вбила людину.
– Вбила, – вона повільно почала наступати на Берегового. – І вб’ю ще, коли це буде потрібно. Взагалі-то, захищатись повинен чоловік, а не жінка. Та куди тобі до вбивства! Ти схожий на великого й огидного слимака, тому не заважай мені, бо зараз я пристрелю і того нещасного, що спливає кров’ю.
– Ні. Ти не зробиш цього. Одна справа вбити озброєного, а інша – пораненого. Його потрібно взяти з собою.
– Що?... – У люк постукали. Хтось стояв на трапі і грюкав ногою в люк. Повернулись солдати? Нестрашно, вони за межами своєї фортеці повністю безсилі.
Тарас побачив, що пальці Дороті знову торкаються небезпечних кнопок, і схопив її за руки.
– Ти більше не стрілятимеш. Ми просто покинемо їх тут, а це буде гірша кара, ніж смерть, нехай пройдуть через те пекло, що й ми.
– Жорстокий ти, а не я. Ну добре, забираймося звідси, адже ми стільки часу про це мріяли!
На моніторі з’явилось зображення трапу і Береговий відразу ж кинувся до люку, Дороті побігла за ним, щоб завадити йому впустити візитерів.
– Ідіот! Ти не маєш права нами ризикувати!
– Але ж там Остап, який врятував твоє життя!
– Остап? Остап помер, а там – хтозна що! За цим люком – країна фей, які ненавидять нас, це – пастка. І якщо навіть тут живий Остап, то в нього на руках жива фея.
– Мене не цікавить твоя думка. Через тебе я не бажаю залишати свого командора і товариша на цій божевільній планеті.
– Феї можуть бути в його мозку, керувати ним як Наталкою!
– Ніхто нею не керував, – він спробував розгерметизувати вхід, але Дороті хапала його за руки, штовхала і кричала:
– Боягуз, ти не чоловік, ти – ніщо. – вона замовкла тільки після того, як Тарас звалив її на долівку ударом кулака, де вона і залишилась лежати.
Береговий відкинув люк і лиш тепер зрозумів, що, можливо, Дороті була права, адже дівчина, яку тримав на руках обдертий командор, так схожа на Наталчиного донора, що аж дух перехоплює.
– Тарасе, не дивись на мене, як на примару, краще допоможи внести її всередину, їй потрібна допомога.
– Хто вона?
– Це Аурі, вона – фея, але мені зла не заподіяла.
– Облиш її, вона вб’є нас!
– Не вб’є, хоча було б варто це зробити. Нас ні, хоча солдат вбила. Я знайшов трьох мертвих військових. Ти нарешті наважишся мене впустити?! Чи грюкнеш люком перед моїм носом?
– Заходь.
– Я б повбивала вас за це, ви берете змію в ліжко. – прошипіла Дороті, піднімаючись з підлоги і потираючи вдарену щоку.
– Дороті, а чим ти краща за Хвойну? – таке порівняння заставило Едмінгтон здригнутись і замовкнути.
Чоловіки занесли непритомну фею в медичну лабораторію космольоту і поклали на покривало у сонній капсулі. Американка зайшла слідом за ними, з недовірою і водночас з цікавістю розглядаючи Аурі через прозорий плексигаз ковпака капсули.
– Ти закрила люк? – Тарас підвів голову і глянув на неї.
– Ні, бо надіюсь, що ви ще наберетесь розуму і викинете цю відьму за борт.
Командор стояв над феєю, тримаючи її руку у своїх долонях. Його губи майже безвучно прошепотіли: – Я кохаю її.
– Добре, нехай вони залишаться. – Дороті скривилась і вдихнула крізь стиснуті зуби. – Я не хочу сваритися з вами в таку відповідальну мить – мить відльоту. Думаю, що ви чудово розумієте усю важливість своєї помилки, адже під загрозу ставиться ледь не все людство. Не можна привозити на планети людей непротестовані організми.
– Вона не організм! Вона – жінка, яку я кохаю!
– І з якою ти переспав? – на це запитання Шуминський не відповів, лиш залився рум’янцем і опустив очі. Едмінгтон лиш розвела руками:
– Що ж, це великий крок для людства. Нехай... Проти вас обох я не піду, але просто прошу, щоб вона до кінця польоту була заблокована у капсулі. Зрозумійте, що я не просто боюся, я ненавиджу цю біляву красуню, бо істоти її раси перетворили моє життя у божевільне пекло, вбили моїх друзів.
Чоловіки мовчки закрили ковпак сонної капсули. Остап жодної миті не вагався, залишаючи фею у космольоті, а Береговий відчував себе вкрай незручно, бо взяв на свої плечі надто велику відповідальність: саме він впустив цю дівчину на борт, дозволив їй сюди потрапити, вдарив Дороті, яка протистояла цьому. Ще кілька слів і він, можливо б, передумав, але американка вже пішла до прочиненого вхідного люку і встала на першу сходинку трапу. Стогони пораненого вже затихли, сивий не рухався – що ж, не буде в кого запитати, чому люди СКЕУ знищили "Смерековий рай", і звідки тут взялася Даяна. Але немає часу думати про все це, і Едмінгтон зайшла всередину, загерметизувавши за собою люк.
9. По той бік Раю
Дороті прийняла душ і нарешті одягнулася в чистий сухий одяг. Тепер вона сиділа в кріслі перед ілюмінатором, змазувала свої руки і обличчя зволожувальним кремом і дивилась на зірки, які були і внизу, і вгорі, і зліва, і справа – всюди. Серед них з одного боку висить велетенський диск Сонця-2, з іншої – маленька горошинка Океану. Зараз у душі миється Тарас, а Остап чекає своєї черги, розвалившись у кріслі першого пілота перед пультом управління. Він із заздрістю дивиться на ідеально чисту піжаму, яка мішкувато сидить на чистенькому худенькому тілі, вона пахне ромашкою, а він брудний і смердить кінським потом.
– Ти подумав про те, що зроблять з твоєю феєю на Землі? – Дороті відставила баночку з кремом і обернулась до командора.
– Я не міг залишити її.
– Вона відразу ж потрапить до лабораторії, звідки її не випустять до смерті.
– Ти ж нічого не знаєш про неї, не знаєш, що вона вийде звідки завгодно.
– Тоді ми не долетимо до Землі.
– Аурі поранена і бореться за своє життя. Їй не потрібна наша смерть, вона ніколи й не хотіла цього.
– Коли ти встиг так досконало вивчити її характер, її психіку і її наміри? Вона сама розповідала про себе? І ти впевнений у своїх словах? – саркастично запитала Дороті.
У кабіну зайшов Береговий, витираючи рушником мокре волосся. Його поява дала змогу Шуминському не відповідати на запитання Едмінгтон, та він і не знав, що їй відповісти – усе надто переплелося. Коли командор зник за дверима душової кабінки, а Тарас зайняв його місце, американка відразу ж забурмотіла до нього:
– Я вважала тебе мудрою людиною, Тарасе. Розумію, що ця фея зачарувала тебе так само, як і командора. Але мене все-одно дивує твоя поведінка: ти ж зміг протистояти Хвойній, але не встояв перед цією амазонкою.
– Я шкодую, що так повівся з Хвойною. Замість допомогти – зрадив її, покинув у біді, дозволив тобі знущатись над нею.
– Знущатись? Я не знущалась, я захищала нас обох.
– Ти була колись такою доброю і веселою, а ця планета змінила тебе в гіршу сторону.
– Звідки ти знаєш, якою я була колись і якою я є зараз.
– Давай більше не згадувати про Наталку, її вже не існує, існує тільки моя вина перед нею.
– Ти винний, бо не дав їй себе вбити, а це справді велика провина, яку не можна вибачити тобі.
– Не іронізуй. Може краще поговоримо про Даяну? Це ж вона вдарила ножем цього сивого чоловіка, а ми покинули її напризволяще.
– У тебе якась манія підбирати різних монстрів! Але ми покинули не Даяну, а її труп, вона загинула. Правда, зовсім не розумію, звідки Селвінг взялась на цьому пляжі. Справді, не розумію...
– Ти запитувала в Остапа, де він був стільки часу? – вирішив перевести мову Тарас.
– Ще ні, але одним запитанням я не обмежусь. Як мені кортить викинути цю біялву стерву у відкритий космос!
– Ти дуже зла. Ду-же. Може голодна? Ми обоє вже чисті, але ще голодні, тому давай зараз підемо на склад і подивимось, чим харчуються військові СКЕУ.
– Думаю, що їхній раціон включає набагато більше справжнього м’яса, ніж раціон персоналу дослідних станцій.
– Може знайдемо там спиртне? Нашу втечу з Океану потрібно відсвяткувати гарним вином або коктейлем. Я бачу, як від цього слова, у твоїх очах запалюються вогники. О, ти вже стаєш добрішою.
– Гаразд, я приготую для усієї компанії один з моїх коронних напоїв, який сподобається всім – "Вечірній Самурай", бо вермут, віскі, лимони і журавлинний морс на військовому складі повинні бути обов’язково.
Едмінгтон втягнула носом чистий ромашковий аромат своїх долонь і посміхнулась, бо запах крему перебив собою всі запахи планети Океан, навіть аромат хвойної живиці. Можливо, течія її життя нарешті увійде в спокійне тихе русло з похилими берегами.
– Отож, коктейль. – вона підвелася і попрямувала в коридорчик, куди виходили двері й люки з кабіни, з медпункту, складу харчів і з вхідної герметизаційної камери.
Склад космольоту "Сівей-XI" схожий на величезний холодильник. Дороті пам’ятала це ще з часів студентської практики, коли літала на старій модифікації до Місяця. Вона натиснула на сіру клавішу щитка і дверцята холодильника вмить розсунулися. У коридорчику запахло м’ясом, гострим соусом і... свіжою кров’ю. Дороті заплющила очі та зусиллям волі стримала нудотні спазми шлунку. Кров кудись швидко втікала з рук і ніг, вони ставали ватними і неслухняними. Повільно, майже не згинаючи ноги в колінах і тримаючись руками за стіни, Едмінгтон пішла назад до кабіни.
– Тарасе...
– Боже, що з тобою?
– Подивись у холодильник... Вона випала мені до ніг.
Чоловік двома стрибками пересік кабіну, вискочивши в коридор.
Даяна Селвінг, сильно пошарпана кулями, лежала наполовину в холодильнику, наполовину вивалившись у коридор. Її ноги зариті в груді бляшанок, очевидно, що вона була приперта зсередини до дверей холодильника, а коли їх відчинили – випала. Її тіло настільки понівечене, що моторошно дивитись, а на стінці холодильника кров’ю написано: "Дороті відьма". Букви підтекли, з них тягнуться вниз сліди окремих крапель. Через хвилину над пошматованим трупом стояв і Остап, боязко роззираючись по сторонах, ніби шукаючи ту істоту, яка занесла сюди тіло і написала кров’ю це безглузде звинувачення.
– Думаю, що везти Даяну на Землю немає сенсу.
– Ти командор, тобі і вирішувати.
– Викинемо її через сміттєпровід у відкритий космос
– Скажи, щоб Дороті принесла мішок, ми ж не понесемо Селвінг у руках.
– Дороті зараз у ванній, її нудить. Мене й самого зараз знудить. – Остап висипав з паперового мішка сухофрукти і перекотив на нього труп. Так Даяну відтранспортували до люку для сміття і вкинули його всередину. Через кілька секунд, неприродно зігнуте, тіло Селвінг, блискуче від фольги, вже крутилось за кілька метрів від ілюмінаторів. Фольга роз’їсть його через сорок п’ять хвилин і у космосі з’явиться ще одна маленька купка атомів.
– Спокійно, спокійно, Даяни вже немає, не хвилюйся. – Тарас намагався обійняти Дороті за плечі, але вона відсувалась від нього далі і далі, аж поки не забилась у кутик кабіни за навігаторну панель. На Остапа вона дивилась тепер великими переляканими очима, а до медичної лабораторії боялася навіть наближатись, час від часу просила чоловіків викинути з корабля або фею, або її, і ніякі запевнення вже на неї не діяли. Тарасу було дуже шкода цю змарнілу жінку, через яку він чомусь почав переживати набагато більше, ніж за себе, та десь глибоко в серці жила пам’ять про те, що Дороті ненавиділа Хвойну і бажала їй смерті, і та справді померла. Її загибель, наче вихор, закрутила чоловіком, і він тепер не знав в якій стороні залишилась його любов, де ненависть, де зрадливі надії, не знав, чи любить, чи ненавидить заплакану маленьку Дороті.
Він сів за метр від неї і почав тихо говорити:
– Я знаю, що ти була колись на Алясці, що ти плавала на кораблі біля берегів Ліберії і Єгипту і відчувала тоді те саме, що і я відчував у схожих подорожах: весь світ, наша Земля – сито. Місця, де живуть люди, оточені примарними вигадками, туманом вигадок, туманом фальші. Вони стають такими, як люди про них думають, ніхто навіть не намагається побачити справжній світ. Коли пливеш ріками Аляски – бачиш навколо холодні фантастичні громади гір, дикі ліси, ти залишаєшся наодинці з ними, губишся серед вічної природи, та все-одно відчуваєш, що все це вже бачили інші, бачили і вкрили їх мішурою своїх поглядів, своїх думок, це заховало під собою таємниці вершин, цією пеленою вкрите майже все, навіть кожна хвоїнка на деревах. Та в окремі моменти дещо змінюється: коли пролітаєш на байдарці по перекатах ріки, коли спускаєшся на лижах з крутого схилу, то давні інстинкти обривають твоє звичайне сприйняття, і ти краєм ока помічаєш інший світ, який схожий на наш, як дві краплі води, але водночас і відмінний. Цей світ бачиш і тоді, коли зависаєш на скелях без страховки, коли бачиш полярне сяйво, і в такі моменти перестаєш думати чужими думками, перестаєш називати речі чужими для них іменами, з’являється твій власний погляд, ти не тільки дивишся на світ, а й бачиш його.
– Є місця реальні, – вона заговорила тихо, але спокійно, – а є погана підробка під реальність. Весь Океан – справжній світ, який переміг нас, бо ми не змогли осягнути його земним способом мислення.
– У справжньому світі Океану ми думали і жили, як запрограмовані нашою цивілізацією машини, що не можуть вийти за межі своїх недосконалих програм.
– Такими нас створило суспільство, і важко від цього кудись втекти, ми перетворились на єдиний організм, на мурашник, і кожен окремо все більше губиться між іншими.
– Ти вже заспокоїлася?
– Ні. Мені ще й більше хочеться залізти у якусь шпарку, де б не зміг пролізти слідом за мною мій страх. І тепер це вже через твої слова.
– Чому?
– Бо ти спробував сказати те, що кожен відчуває, але це була невдала спроба, ми ніколи не знайдемо правди у словах, і мені стає страшно, коли я думаю, що ніхто ніколи так і не скаже її, бо не зможе її пояснити. Ніхто ніколи не зрозуміє, що відбувалось на "Смерековому раю", не зрозуміє цю прокляту для нас планету.
Остап слухав цю розмову краєм вуха, виловлюючи з неї окремі думки, і коли почув останню фразу американки, то таємниче посміхнувся і подумав у відповідь на ці слова: "Я зрозумію, і в цьому мені допоможе моя Аурі."
Коли доступ до файлів віконцем завис на екрані центрального бортового комп’ютера, кеомандор вивів пакет плану дій команди "Сівею-XI". Зараз його найбільше цікавило, чому був знищений "Смерековий рай". Лазерний удар – зовсім не випадковість. "План дій" підтвердив це, бо основний наголос ставився на повній ліквідації персоналу станції і членів групи підтримки. З архівних даних Шуминський також дізнався про ще одну неймовірну річ – Земля вмить перестала бути для нього чашею Грааля, проте потрібно туди повернутись, щоб подивитись в очі людям, які так легко наказали вбити тебе.
– Дороті, ви всі знали, що "Смерековий Рай" не перша дослідницька станція на Океані?
Ще один мрець чи відьма на мітлі за ілюмінатором не вплинули б на Едмінгтон і Берегового так сильно, як це просте запитання.
– Що??
– Я знайшов в архіві цікаву інформацію: першою станцією на планеті Океан був "Очеретяний Рай", який знаходився на відстані 1821 кілометрів від "Смерекового".
– Але... – Дороті враз забула і про Даяну в холодильнику, і про Аурі в сонній капсулі. – Але це – неможливо! Ми були першими на цій планеті, ніхто ніколи не згадував про іншу станцію, це помилка.
– Ні, це не помилка, а достовірна інформація з "X-файлів", доступ до якої був тільки у військових і у вищого керівництва СКЕУ, а тепер і в нас.
– Не можу в це повірити, вони чудово знали, на що нас посилають!
– Гарматне м’ясо. Шестеро працівників "Очеретяного Раю" загинули на цій планеті за рік до того, як на ній з’явилась ваша група, проте вони встигли переслати на Землю серію дивних повідомлень, в яких йшлося про незвичайних істот, реальність яких ставилася під сумнів. Саме ці люди вперше зіткнулись з феями і не змогли існувати поряд з ними. Нас вб’ють, СКЕУ не допустить, щоб ми вижили.
– Благородне СКЕУ, добродійне СКЕУ, святе СКЕУ.
– Вони вважають, що заради цілого людства можна йти на будь-які жертви.
– Але жертвами чомусь ніхто не хоче бути. Остапе, поясни ще раз, чому нас переслідує наше ж керівництво?
– Вчені "Очеретяного" відкрили на Океані істот набагато розвинутіших у порівнянні з людьми, вони відкрили фей. Їм ніхто не допоміг врятуватись, бо це був своєрідний експеримент. Ніхто й досі не знає, що сталося тоді на цій станції. СКЕУ просто вирішило повторити невдалу спробу і прибуксувало другу станцію, де поселили вас чотирьох. І знову обривається зв’язок між Землею і "Раєм", так само події розвивались і першого разу. "Рятувальна" експедиція, що прилетіла через місяць після зникнення зв’язку на "Очеретяний Рай", знайшла там лиш шість трупів. Вдруге, при неполадках зв’язку на вашій станції, туди відразу ж висилають нашу групу підтримки. По ідеї ми повинні з’ясувати ситуацію на станції і зв’язатись з Центром Досліджень через передавач у нашому космольоті, так було дешевше, ніж посилати військову експедицію. Та ми теж не повертаємось з Океану вчасно, не шлемо жодних повідомлень про вас, зникаємо так само як і персонал станції, що підтверджує небезпеку фей. Ось тоді СКЕУ і висилає за нами спецслужбу.
СКЕУ виявило на Океані щось незрозуміле для себе, і це щось заважає освоїти їм цю планету, воно не піддається контролю. Саме час оголосити Океан заповідником, знищити докази минулих невдач, щоб підтримати бездоганне минуле. Ось і все.
– Яке болото, і ми в ньому сидимо по шию.
– Та ні, це чиста і стерильна операція. Науковці знають те, що їм дозволено знати, преса хапає ті повідомлення, що надходять з офіційних джерел Конгресу Екологічного Управління, і не збирається ритися в брудній білизні правлячої організації, усі статті з інформацією про секретні проекти відносяться до наукової фантастики і СКЕУ набирає сили. Загалом це мудра і відповідальна організація, яка приносить землянам багато користі, от нас і вб’ють заради користі усього людства, ми тепер не тільки проти СКЕУ, ми тепер проти сорока мільярдів людей.
– Кули ж нам тепер летіти?
– Не знаю. – командор відкинувся на спинку крісла і потер долонею давно неголене підборіддя, виявивши, що вже встиг зарости бородою, яка скрипить під пальцями. На Землі на нас в кращому випадку чекатиме ув’язнення, а на Сарматії ми зможемо загубитись від спецслужб. Потрібно найнятись на якесь промислове підприємство і там все обміркувати.
– А може запустити кілька ракет по центральному офісі СКЕУ? – Дороті нарешті усміхнулася, її очі на мить перестали перелякано бігати по ілюмінаторах, зате настав час лякатись Тарасу, бо він не зразу усвідомив, що ця пропозиція – жарт.
– Зараз найкраще лягти у капсули і проспати одну добу, за яку ми перенесемось через межу систем Сонця-1 і Сонця-2. Нас розбудить сигналізація, яку я виставлю на двадцять чотири години.
Він ходив по спальному відсіку і мовчки дивився на блискучі боки сонних капсул, їхня подвійна природа, дзеркальна і прозора, давала змогу побачити свої очі на вустах Аурі й навіть від цього по тілу починала розпливатись болюча, тріпотлива насолода.
Три капсули зайняті: Аурі спить вже давно і зараз вона напевно перенеслась уві сні в свою казкову долину, Тарас час від часу перевертається з боку на бік, його дихання зовсім не схоже на розмірене і спокійне, його губи зрідка вигинаються у гіркій посмішці або кривляться, а долоні раз-по-раз стискаються в кулаки, Дороті щойно відключилась і поринула в глибокий сон, наркотична витяжка з трав, що зараз розпилюється у капсулах, швидко подіяла на неї. Трохи дивно, що вона дозволила собі заснути першою, адже, навряд чи, можна спати зі спокійним серцем серед людей, яким не довіряєш, а після таких подій взагалі важко комусь довіряти, можна хіба що все пустити на самоплин, бо стомлюєшся весь час чогось остерігатися, когось підозрювати.
Едмінгтон сильно змінилася після зіткнення з мертвою Даяною. Це було останньою краплею, яка переповнила море. Американка здалась за одну мить, зламалась і тепер стала схожа на дитину, що пережила надто дорослі проблеми і тепер не може їх забути.
Командор чекав, поки Береговий теж засне, хоча він заважати не буде, але медичне тестування краще проводити без свідків.
На узголів’ях капсул світяться червоні лампочки і вони світитимуться доти, поки люди, що лежать в них, живі. Коли стан сплячих погіршиться, то світло замигає, і ввімкнеться сигналізація, а потім лампочки можуть згаснути до прибуття наступного охочого поспати.
Кришка капсули відійшла на бік, Шуминський підняв діву на руки, вона ледь тепла, і тепло це таке легке і ніжне, як вогник маленької свічки посеред вітряної ночі.
Медтестер не показав жодних анатомічних відхилень, сприйнявши Аурі як звичайну людину. Дещо видозмінені енцефалограми, але в цілому все гаразд. Інфекція ран згасає, параметри крові наближаються до норми. І ще, Аурі мала всі шанси завагітніти, так воно, мабуть, і сталося.
А в цей час в коридорі обпалений погляд ловив промені ламп. Єдине живе відчуття, яке можна помітити в цьому погляді називається страхом, страх, який люди несуть додому з чужого світу.
Йому снилось старе європейське місто, провулки з бруківкою і вигадливі ліхтарі, дивовижні чавунні решітки, безліч кам’яних левів. Вулички збігаються на велику площу, посередині якої плюскоче фонтан. Сонячно, духмяно, лоскітно.
Йому снилась вона. Тарас ніколи не бачив її в цьому місті. Вона була живою, веселою, і ще в ній з’явилось щось таке, чого він ніколи не помічав раніше. Наталка любила його, хотіла бути весь час поряд, говорила про свої почуття і бажання, обіцяла ніколи його не покидати. Усе настільки прекрасно, що вірити в це не слід, та немає такої сили, яка може заставити його забути колись цей сон.
Сонячно, духмяно, лоскітно...
Тиша. За весь сон не пролунало ні звуку. Як же говорить Наталка? Вона лиш ворушить губами, а він сам вигадує її слова.
Незважаючи на бажаність цього сну, на тихе щастя Тараса насувається щось німіше за навколишню тишу. Воно йде, його не видно і не чути, але воно невблаганне і скоро буде тут, а поки-що навколо беззвучна розмова, беззвучні сплески води у фонтані, німі очі кам’яних левів. Німе кіно, в якому показують твоє майбутнє, а ти сидиш в залі й не можеш щось змінити в фільмі, хіба встати й піти, не додивившись сюжет до кінця, бо знаєш наперед, що кінець буде нещасливим, на те він і кінець, тому Наталка не може довго балансувати на бортику фонтану й сміятись в унісон з беззвучним падінням води у кам’яну чашу. Не може.
Усе добре коли-небудь закінчується, а от зло немає меж, бо добра багато і воно різноманітне, а зло одне й однакове...
Очі левів залишились такими ж незворушними як і досі, зате очі Тараса розширились, наче небо, і в їхній глибині закрутився сірий смерч, що розростався і захоплював усе, що було на його шляху.
Хвойна впала у фонтан, вона послизнулась на слизькому мармурі і впала. Перед падінням Тарас побачив її очі, на одну мить, на єдиний момент, який відразу ж закам’янів у його мозку. Дівчина скрикнула, скрикнула очима, й зникла під водою. У цьому криці пролунав крижаний жах людини, яка зрозуміла, що зірвалась і падає у безодню, але це не безодня, це – лиш старий фонтан у центрі міста і води в ньому по пояс.
Тарас чекав секунду, другу, хвилину. Його починало лихоманити, серце гупало так, ніби билось не об ребра, а об литаври.
Вода розходиться колами по поверхні й лагідно треться до мармурових боків. Весела, холодна, жива вода, безмежно добра. Усе навколо й далі залишається таким же сонячним, таким же милим і красивим, але Наталка чомусь не підводиться з води. Чоловік перехилився через борт фонтану й відразу побачив свою кохану: вона лежить під кількаметровою товщею грайливої, прозорої води, просякнутої сонячним пилом, лежить, заплющивши очі, й усміхається. Її біле волосся щупальцями ворушиться навколо неї.
Тарас знав, що повинен кинутись у воду, пірнути і врятувати свою любов, врятувати Хвойну, але страх за власне життя незбагненими залізними руками втримав його на місці.
Синьо-кришталева вода біля Наталки заповнюється рожевими віхтями, які наповзають на тіло дівчини з усіх боків. Їх стає все більше і більше, вони крутяться у воді, наче змії, заповзають між Наталчине волосся, торкаються її одягу, зливаються разом і насичуються червоним кольором. Через кілька хвилин Тарас вже не бачив гранітне дно фонтану і свою кохану, бо перед його обличчям плюскотіли лиш густі червоні хвильки.
Береговий збагнув, що площа порожня, на ній немає жодної людини; порожні і вулички, і магазинчики, і кав’ярні навколо, навіть у будинках немає жодної живої душі, у місті – нікого, крім нього. Один у великому, старовинному місті!
Серед кривавої маси внизу зблиснула тінь. Вона стрімко випорснула з води перед очима Тараса, і її холодні руки з довгими пальцями зімкнулись на його шиї. Він бачив, що в цієї істоти обличчя Наталки, але в погляді світиться зелена ненависть. Це Наталка, але водночас – хтось інший. Удари власного серця сповільнюються, скоро воно зупиниться і затихне, наче маленький механічний годинник, якого забули накрутити.
Вона – потвора, але її прекрасні губи так ніжно повзуть по щоках до твоїх очей. І серце зупинилось...
Він лежав і довго вслуховувався у дзвінку тишу ночі, намагаючись вловити хоча б один удар власного серця, та тиша залишалась монотонною і суцільною, серце не могло розірвати її своїм стуком, бо сон закінчився.
Червона лампочка кілька разів змигнула й знову засвітилась нерухомим вогником.
Заокруглені кришки капсул відбивають на своїй поверхні екрани бортових комп’ютерів, ілюмінацію медпункту, миготливі крапки на панелях датчиків, цятки далеких зірок в ілюмінаторах, відбивають два безмежно добрі зелені світлячки, які блукають по ковпаках капсул і вдивляються в незворушні обличчя сплячих. Тихо дзижчать кисневі генератори, наче далека музика.
А навколо суцільний і різнобарвний космос з одним подвійним Сонцем у своїх нутрощах. Він зовсім не схожий на те зоряне небо, яке було по ночах у вікнах "Смерекового Раю", тепер зірки вже не наклеяні на чорно-оксамитову поверхню неба, а вільно розвішені у просторі. Темрява набуває тут сіро-вишневого відтінку, який інколи зникає, поступаючись гамі найнезрозуміліших кольорів.
Недалеко від Сонця-2 зависла блідо-рожева кулька з темними фіолетовими плямами, які зливаються своїми контурами у букву "С", Сарматія – планета гірників, доволі дика, хоча й перерита плетивом шахт по всій поверхні, там можна загубитись навіть від СКЕУ, але твоє спокійне життя загубиться разом з тобою.
Мозок кілька разів здригнувся від потужних звуків, і по нервових волокнах інтенсивно забігали електроімпульси – втікачі почали прокидатись. Кожен з них, розплющивши очі зі сну, ще довго лежав, намагаючись збагнути, куди це він потрапив.
