Текст книги "Планета Фей"

Автор книги: Тарас Микітчак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

Сонце відбивається у вікнах, перетворюючи їх на плитки розплавленого світла. За однією з шибок ворухнулася тінь, вікно різко прочинилося, з нього висунулося дуло пістолета, і чоловік відразу ж відчув сильний біль у правому плечі, куди влучив лазер. Ноги підкосилися, плечі і голова різко перехилилися назад. Тарас побачив обличчя Хвойної у вікні і впав на карниз, він спробував підвестися, але сила десь зникла, її забрало сонячне проміння, висмоктало через розріз від лазера. Червона пляма розпливається по сорочці, по жилах пробігає холодок. Золоте небо заслав морок, лиш білим колом ще горить сонце. Чому думки снують у голові не так жваво як завжди, і жодна з них не про вбивцю? А хіба вона вбивця? Хвойна знову повелася цілком звичайно: вона ж захищає своє життя, яке він ставив під загрозу... Ставив...

Чоловік зсунувся по карнизу і зірвався вниз. Його тіло глухо вдарилося об поверхню виїзду, і залишилося лежати там. Змійки крові виповзали з-під його грудей і повільно стікали на траву.

Хвороба добряче познущалась над ним. Десять годин тому Дороті востаннє обтерла його обличчя вологою губкою, хоча тоді він цього не відчув. Опісля вона вже не заходила в каюту командора.

Він лежав все-ще міцно закутаний, навіть його рухи під час марення не порушили тугий кокон з теплих покривал, який сплела Едмінгтон.

Остап міг би радіти, що не бачить себе в дзеркалі, бо, якби бачив, йому б стало ще гірше. Очі застигли на дні западин між набряками, уся постіль волога від поту, мокре волосся позлипалося між собою, губи ледь рожеві, з червоними прожилками, на грудях, на шиї великий набряк, зсередини якого просвічується синій колір. Спочатку можна подумати, ніби щось заповзло в його трахею і ворушиться там, але ці рухи зумовлені лиш тяжким диханням – повітря проривається у легені по вузькому каналі між синім слизом, що заповнив дихальні шляхи. Клапті цього мокротиння вже зашкарубли на подушці, шкіра ніг і рук майже безбарвна, під нею чітко проступають кровоносні судини.

– Боже! – Шуминський розплющив очі, з шумом втягуючи повітря через рот. Він хотів зробити повний вдих, але не міг, бо легені чимось захаращені, і повітря не наповнює їх.

Хочеться пити і нічого більше. Немає ніякого болю, навіть головного, тільки слабість розлилась по усьому тілі. Відчуваєш себе скелетом з пергаментною шкірою і металевими кістками, яких сам не в силі підняти. Дряпає у горлі, таке враження, що епітелій трахей, глотки і носоглотки хтось повтикав дрібними голками і розхитує їх зі сторони в сторону. Хочеться взяти жорстку щітку і вичистити себе зсередини.

Мабуть, це – покращення перед смертю. Потрібно розплющити очі і поскладати перед собою в рядочок трупики усіх своїх надій.

– А-а-а... а... – крик вийшов зовсім ніякий, аж соромно за себе. Та від цієї першої спроби залоскотало у горлі, й усе всередині вибухнуло. З рота вирвався потік слизу і відразу ж у легені увірвалось свіже повітря, та все-одно це дихання ще ледь помітне. – А-а-а-а-а-а-а!

Він вивалився з кокону, сповз на підлогу і, побачивши крізь запаморочення свої руки, жахнувся, такими худими вони виглядали.

– А-а-а-а-а–а-аааааааа!

Сила періодично поступає у м’язи. Потрібно вставати.

Хоча Остап тримав очі широко розплющеними, але водночас бачив сон – дві тремтливі зелені смуги, прозора, світла і насичена, зелень коштовного смарагду, у її глибині чорні ядра-тунелі, довгі вії, довгі-довгі. Богиня дивиться на тебе із дзеркала, ілюмінатора, зі стін, з дверок шафи – вона мандрує разом з твоїм поглядом, вона його невід’ємна частина. Закриєш очі, та все-одно бачитимеш цю смішну правду в її зіницях, яку ти сам осягнути не можеш.

Очі усміхненої богині. Хочеться побачити її повністю, плечі, руки, перса, стегна, ноги. Хто вона, що насміхається над твоєю жалюгідністю?

– А?

Командор вийшов у хол. Там на столі лежить Тарас, на грудях якого крізь бинти проступає червона пляма, її краплі ланцюжком засохли на підлозі. Під стіною завмерла Дороті, лежачи на килимі. Вона жива, але без свідомості. Це все наробила та клята хвороба.

– А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-ааааа...

Ноги Остапа починають самі по собі перебирати землю і він побіг, вилетів зі станції, швидко пересік галявину і заглибився у ліс. Бігти так легко, здається, що тобі допомагають невидимі крила. Головне, що втікаєш від "Смерекового раю", від цих зелених очей... Чи до них?

Проминуло два дні.

Наталка досконало вивчила краєвид із всіх вікон, але найдовше стояла в будці радиста, роздивляючись кілька крапель на даху, кров Берегового. Це було найстрашніше видовище зі всіх, які вона могла собі уявити. Вона – вбивця, хоч як її совість не протестувала проти такого титулу, Наталка саме так себе називала – вбивця! Хоча причина для пострілу була і Тарас встиг зрозуміти її. Вона впевнена, що він усе зрозумів і пробачив їй, адже справа йшла до обміну життям. Донор антитіл отримала б смертельну хворобу, а вони – маленький шанс вижити. Приречені вимагали цього, а вона не захотіла і, обороняючись, вбила одного з візитерів, ось так. Причина стріляти була, але вбивства це не виправдовує.

Вони, мабуть, усі повмирали з прокляттям на вустах.

Харчів ще багато, та соки і пиво закінчились.

Хвойна зупинилась над люком. Чи то страх перед спрагою, чи власна совість тягнули її до цього прямокутника в долівці. Поки що вона не збиралась спускатися, адже, якщо там унизу є ще хтось живий, то він обов’язково спробує причинити їй якесь зло, хоча б заради помсти. Окрім того, немає великого бажання бачити ще живих чи вже мертвих жертв мишачого грипу. Тільки б не довелось їх хоронити, хоча вони вже, напевно, нічого не скажуть і не дивитимуться в очі.

Важко зітхнувши, білявка попростувала до спортзали. Кілька днів тому медичний комп’ютер попереджав, що їй до зими не можна піднімати вантажі більші за вісім кілограм, але це не заважатиме їй піти зараз до штанги і разів з двадцять підняти шістдесят кілограм, впершись тендітними плечима у лежак.

Палиця штанги з однаковим інтервалом піднімається на відстань витягнутих рук і опускається ледь не до підборіддя. От якби руки підкосились, то ця металева трубка втиснула б твої зуби тобі в глотку. Та цього не станеться, бо у м’язах відчувається неабияка сила.

Те, що закінчились соки і пиво, – невелика проблема, адже є ще запас води у баках оранжереї, правда, вона тепла і застояна, але ж придатна до вживання.

Головне – життя і здоровий глузд, решту ж можна перечекати. Те, що ти жива, ще можна зрозуміти, але хто скаже, що ти не божевільна? Ця фея із зеленими очима приходить у снах щоночі. Відколи куля влучила у Берегового, відтоді вся ніч належить цій доброзичливій богині. Вона любить свою маленьку рабиню, говорить на вухо стільки ніжних слів, які зникають з голови з першим сонячним промінням. Тепер уві сні, крім її досконалого обличчя, Наталка бачила ї плавні обриси запаморочливих плечей, маленькі вигини ключиць, решту тіла окутував синяво-чорний морок. Від тіла богині до твого тіла йде хвилями очікуваний спокій і німе задоволення, які обходять страх зі всіх боків, заступають його. Ці хвилі збуджують тебе, вливаються в кров навдивовиж солодким наркотиком і заставляють тремтіти кожен м’яз.

Ночі на матах у спортзалі перетворюються на суцільний екстаз, у тіло насильно закачується щастя, і при цьому такими великими порціями, що організм ледве справляється з ним. Наступного дня знову чекаєш ночі – і так зранку до сутінок чекаєш, боїшся. Страх перед зеленоокими снами настільки сильний, що не хочеться навіть засинати, але щойно зімкнеш повіки, відразу ж проходиш крізь своє боягузтво і мандруєш у країні сновидінь у пошуках богині.

Зараз думки губляться в роботі м’язів. Під шкірою рук переливаються біцепси, які ж вони слабкі, хоча за два дні постійного тренування вже помітні зміни: обриси м’язів стали більш чіткими і на дотик вже не нагадують желе.

Цікаво, скільки часу проходить від інфікування людини мишиним грипом до смерті як наслідку хвороби? Бажано було б знати точну дату, коли можна спуститися вниз. У такому випадку можна хоч якось розділити харчі на денні пайки, бо зараз економиш кожен сухарик і ходиш весь час голодна.

Найприємніше місце верхніх поверхів станції – зимовий сад. Через вимкнення електроструму автополив не працює, і рослини вже почали потрохи в’янути, тому зараз там багато роботи. А робота вбиває час і виганяє з голови заплутані думки, які тепер чомусь спрямовані проти тебе самої. Найбільше Наталці подобаються саговники – замія, цикас, мікроцикас. Змалку вона вважала їх маленькими пальмами, бо ж вони так на них схожі, хоча й відносяться до голонасінних. Стробіла цикасів – основа основ і в еволюційному процесі вона потенційно – шишка сосни, квітка магнолії або та ж сама стробіла. Можна провести деяку паралель між істотами, які були перед людьми, і живуть навіть тепер.

Держак штанги увійшов у пази стояка і перестав тиснути у долоні. Хвойна підвелася та потрусила руками, а, коли втома вийшла з м’язів, відразу ж почала шукати очима ще якусь роботу.

Невже так буде цілий місяць? Прожити стільки часу одній на планеті, де немає жодної людини крім тебе, і не з’їхати з глузду? Це – неможливо. Від таких думок хочеться кинутись вниз, на перший поверх, в надії, що Тарас або Дороті ще живі, і почути хоч слово з їхніх вуст, нехай хоч прокляття чи лайку, та все ж слово живої людини.

Неможливо. По-перше, унизу смертельний вірус, який, мабуть, не може проникнути на другий поверх, а, по-друге, якщо внизу є живі люди, то вони почнуть полювати на неї, бо вона це заслужила, по-третє, зелені очі не хочуть бути на першому поверсі, вони або не люблять його, або бояться, або ненавидять.

Зі снами приходить знання, яке струменить з тунелів зіниць богині і заповнює твою свідомість. Тепер Наталка вже знала, що розбиті нею пробірки не зіграли жодної ролі у появі хвороби, та й сама хвороба – нова забаганка, нове випробування зеленоокої богині. А чарівна дівчина не може інфікуватися, бо відрізняється від решти людей на цій планеті, і вони самі спричинили цю відмінність під час операції. Тільки що ж вони тоді зробили?

Потрібно хоч раз зупинитися і обміркувати, чому саме її переслідують божественні очі, і чи вона боїться, чи захоплюється ними? Вони несуть добро чи зло, чи щось третє, чого люди ще не пізнали. Очі – це те невідоме, що наганяє страх на всіх живих на станції, а, можливо, і на мертвих. Цікаво, що з Андрієм? Може він вже розклався?

Існують певні сили, які мають вплив на психіку людини, і сни теж належать до цих сил як і богиня, що з’являється в них. Дороті, Остап і Тарас вороже ставляться до них, вони вичікують, щоб нанести невідомому смертельний удар, вони збираються вести війну з цією планетою, якщо та погано їх сприйме. От з якого тоді боку барикад буде Наталка Хвойна? Адже вона теж людина і досі переживала те саме, що і її супутники: розгубленість, приреченість, безпомічність – ці почуття керували нею в космольоті, аж поки все не змінилося. Колишні друзі відсторонилися від неї чи, можливо, вона сама спровокувала їхню неприязнь, однак між Наталкою і її супутниками тепер нездоланна прірва, а її принесли з собою прекрасні очі, добро яких небезпечніше за зло.

Незвичайна історія звичайної групи підтримки дослідницької космічної станції. І, як завжди, в навколишніх подіях відсутня конкретність ситуації, неможливо сказати, що сталося ось те і те.

... Унизу маленькі паразитичні люди, які здохнуть там! Як можна про них думати добре, а про себе погано, адже вони хотіли вбити її, натомість помер один з них. А, можливо, там уже всі повмирали, але спускатися ще зарано. Сходження вниз відбудеться через день, післязавтра вранці. А до цього часу доведеться їсти сушені фрукти, халву, солодкі сухарики, горохові і м’ясні консерви, в’ялену рибу, брикети хлорели, суху зелень, запиваючи все це теплою нудотною водою.

Боже, ти де? Навіщо тебе там, якщо ти потрібен мені тут! Але у "Смерековому раю" свої вищі надприродні сили, а може і природні. Вони керують фішками, яких спочатку було вісім, а тепер лиш одна: фішки часто губляться, коли ними граються діти. Але навряд чи у зеленоокої богині є щось дитяче, бо інакше вона – дитина-монстр, яка перетворює молоду дівчину у схожу на себе потвору.

Останнім часом здається, що думки почали втікати з голови. Іноді вони провалюються по спинному мозку до внутрішніх органів і бродять навколо нирки. Ще часто щось робиш, наприклад, стріляєш у людину, наперед про це не подумавши. Потрібно менше думати! Ланцюг думок тягне на своєму кінці звичайне божевілля, тому краще чекати поки чекається, а потім спуститися на перший поверх.

Невідомо скільки часу проминуло з того моменту, коли Остап вибіг із станції. Він лиш пам’ятав, що тоді була ніч, і вже не раз. Вночі важко йти по лісі: натикаєшся на поламані гілки, оббиваєш ноги, дряпаєшся крок за кроком у темряві. Згасає здатність мислити, рухаєшся, мов ситий вовк, не думаєш і не хочеш думати, лиш, коли потрапляєш в смерекові лапи, і тисячі хвоїнок впиваються у твоє голе тіло, свідомість на мить прояснюється.

Зараз день. І лиш тепер Остап вперше подумав про те, що робить, бо впав, боляче вдарившись коліном, кілька хвилин лежав і не рухався, чекаючи, поки біль вщухне. Отже, певно він вже не один день бродить лісом, а точніше, йде в одному напрямку, досі ні про що не думаючи. Йде, мов зомбі, його виснажений і майже мертвий організм бере звідкілясь силу для пересування – це були перші думки, які промайнули в голові за такий великий період часу.

Зомбі! Але зомбі не мають права думати, і Остап підвівся та побрів далі.

Ще трохи, вже не далеко.

За чорно-білими стовбурами з’явилася яскраво-синя зелень верхівок смерек, вона на рівні очей. Крутий схил, який ноги відчули занадто пізно. Чоловік покотився вниз, намагаючись схопитися за що-небудь. Сухі гілки вмить ламалися в руках, а з гладких коренів пальці легко зісковзували. Набравши жмені злежаної хвої, Остап з цікавістю стороннього спостерігача слідкував за своїм падінням, швидкість якого зростала щосекунди. Нога на мить торкнулася поваленого стовбура, але той одразу ж залишився далеко вгорі. Ступня запалала від цього доторку, а обдерті до крові пальці на ній вже не реагують на біль, бо за останні хвилини витримали серію схожих ударів. Кілька пальців, певно, зламані чи вивихнуті.

Схил нарешті втратив свою прямовисність і став більш похилим. Шуминський відразу ж загальмував п’ятами по землі, його ще кілька разів перекинуло, і він на животі з’їхав донизу, закривши зі страху очі, – зупинився.

Перед тим як підняти повіки вгору, командор намацав порожнечу перед собою – нічого немає, тільки повітря, і під грудьми ніякої опори, лиш живіт і ноги впираються в камінь. Остап обережно, не поспішаючи, відсунувся назад і аж тоді розплющив очі.

Далеко-далеко внизу простягається прекрасна долина. Смерекові ліси по крутих схилах спускаються до прохолодних синіх озер, до цілої країни рік і струмків – ще один смерековий рай, і на цей раз, справжній.

Долина так близько, кілька сотень метрів вниз по прямовисному схилі, на краю якого завис чоловік. Як він сюди потрапив? Тут не місце для людей.

Магічний прямокутник люку.

Сьогодні воду з резервуарів зимового саду пити стало неможливо, від неї вже надто сильно тхне. Їжа закінчується швидше, ніж планувалось. Ночі і вечори проводиш у суцільній темряві.

Зелені очі вже не приходять у сни, вони відступили, мабуть, знайшли іншу жертву.

Просто нестерпно сидіти тут самій у добровільному ув’язненні. Ті, хто був унизу, мертві без жодних варіантів, вони не могли вижити, хіба, що хвороба взяла своє і залишила їхні оболонки існувати далі.

Відкрити цей люк легко, але наважитись на це – коштує чималих зусиль. Ця діра в долівці – шлях на волю і вхід для небезпеки. Краще зачекати, посидіти тут і подумати як спуститися. Звичайно, що потрібно взяти зброю. Шкода, що кулі зі снодійним залишились в лабораторіях, доведеться зарядити пістолет бойовими, бо інших немає під рукою. Можливо, щось зі зброї лежить у сейфі бібліотеки? Дивно, що вона швидше не здогадалась зазирнути туди.

18 14 6 1 17. Довга комбінація, але не випадкова. Вказівний палець легко втискує кнопки в щиток і кожен дотик супроводжується легким клацанням. ...і 17 – двері сейфу не відкриваються. Що за чортівня! Невже хтось змінив код? Але ж це заборонено уставом, про заміну коду повинен знати весь персонал станції. Хоча хто в такій ситуації дотримується правил?

Вгадати цей код неможливо, бо тепер невідома навіть кількість цифр. Доведеться спускатися з бойовими кулями. "Діпсі" – смертоносна зброя, тому потрібно готуватись до війни з жертвами, але стріляти лиш в крайньому випадку. А може зброя буде взагалі непотрібна, адже в інфікованих практично не було шансів вижити?

Швидше відчинити цю ляду – і все стане зрозумілим, бо інакше думки зовсім заплутаються.

Наталка однією рукою відсувала засуви, а в іншій тримала пістолет. Дівчина акуратно підняла кришку люка вгору і поклала її на долівку, намагаючись не шуміти. У прямокутній дірі видно блискучі металеві щаблі драбини, які поступово розмиваються у темряві внизу. У тунелі нікого немає. Кілька хвилин Хвойна нерухомо сиділа над відкритим люком, вслухаючись в тишу першого поверху. Жоден звук не засвідчує існування там живих істот – тиша. Вона опустила ногу на перший щабель, драбина від її ваги ледь здригнулася, і це тремтіння відразу ж рознеслось по коридорах станції. Якщо унизу хтось є, то він повинен почути цей звук.

Наталка швидко спустилася вниз і зупинилася, націливши дуло пістолета на вихід з шахти. Її серце злякано калатало, готове завмерти від будь-якого звуку у коридорі, але тиша залишалася незворушною, чути тільки власне дихання і гупання крові у жилах, таке враження, ніби слухаєш удари свого серця по динаміках, які вмонтовано у твої скроні.

Вона присіла і визирнула в коридор. Подивилася вліво, вправо, дуло "Діпсі" синхронно рухалося разом з поглядом. Нікого, коридор порожній. Щоб знати скільки вони прожили, потрібно зайти на кухню і на склад продуктів, тоді можна зрозуміти, коли Дороті востаннє їла. Остап напевно давно помер від мишачого грипу, Тарас – трохи пізніше від поранення лазером, і якщо тут ще є хтось живий, то це тільки Дороті.

Двері в хол. А що, коли там всі сидять за столом і п’ють чай? Чай без аромату, без смаку і п’ють його в цілковитій тиші, наче привиди. Ні, такого не може бути, усі повинні лежати мертвими, і перші тіла потраплять на очі в холі!

Але хол порожній, нікого не видно. На столі і на долівці біля нього – плями засохлої крові. Отже, Дороті втягнула тіло Тараса сюди. Де ж він зараз, адже кріокамери не працюють?

Ледь чутно щось клацнуло позаду і голка вп’ялась в сідницю Наталки. Вона скрикнула, рвучко обернулась, але вистрелити у відповідь не встигла, бо нею оволоділа миттєва слабкість, ще й вдарили ніжкою крісла по голові. Хвойна впала на підлогу і завмерла, "Діпсі" відлетів під стіну.

– Тарасе, виходь. Наша пташка спіймалась.

7. Долина озер

Падіння тривало надто довго. Він летів вниз, вдарявся об піщаний ґрунт, сунувся по ньому, зривався все з нових і нових обривів, чіплявся руками за сухе ломаччя, тягнув його з собою, і воно падало далі разом з ним. Все тіло горіло. Мозок панічно прокручував усі можливі місця, куди можна потрапити після смерті, поки чоловік не налетів на смерекові лапи. Він рефлекторно стиснув у долоні гілки, обдер на них хвою і полетів далі. Гілки били по тілі, залишаючи на місцях ударів червоні смуги. Останні кілька метрів він пролетів у німому заціпенінні – крик загубився далеко вгорі. Раптом ноги провалили вохристий настил хвої та яскраво-зелені шапки моху.

Серце істерично б’ється об легені, а перший вдих супроводжується багатоликим відголосом поламаних ребер. Жар розпливається по нутрощах, з чола по обличчю тече кров – і враз біль стихає, усе зливається у теплу нудоту, а яскраво блакитне небо над головою раз-по-раз гасне і падає на тебе, потім свідомість повертається назад, і ти вже відчуваєш п’янкі аромати лісу навколо, і знову темрява...

Що це було, падіння чи вільний політ? Навіщо він взагалі йшов у цю долину?

Під пологом паркого лісу, який за день прогрівається наскрізь – життєдайна прохолода, освіжаюча вода плюскотить між дрібним камінням десь дуже близько.

Остап посунув руку в сторону і його понівечені пальці торкнулись листка мокрої папороті. Він, незважаючи на біль розбитого тіла, перекотився у холодну цілющу воду, яка ніжно і обережно прийняла в свої обійми стражденну плоть.

Дороті викотила з лабораторії стіл для фіксації небезпечних божевільних, чи припадочних хворих, і для відьом. Яка ж це чудова, майже досконала конструкція: серії затискачів на руки і на ноги, два надміцні пояси на живіт, три – на груди і один – на шию. Плечі заковуються у металеві кола, а на голову одягається спеціальний шолом, який закриває очі, вуха і гальмує телепатичні здібності – тимчасово знерухомлених в такому стані легше і безпечніше лікувати. Ніжки столу пригвинчуються до плінтусів, тому стіл можна поставити в будь-якому місці на станції.

Тарас перевів погляд з тюрми для лежачих на майбутню полонянку, яка ще не відійшла від транквілізатора і удару по голові. Спить або лежить без тями, а коли розплющить очі, то не дуже зрадіє.

Дороті підійшла до неї, взяла непритомну за ноги і потягнула до столу. Від такого транспортування одяг Хвойної позбирався складками, руки безвільно волочилися по підлозі, а волосся хвостом комети розтягнулося слідом за тілом.

– Шкода, що я не можу тобі допомогти. – Тарас показав очима на забинтоване плече.

– Та нічого, я сама впораюся. – Едмінгтон висадила Наталку на стіл, виявивши неабияку силу як на тендітну і знесилену хворобою жінку. Вона акуратно з’єднувала кожен ремінь, затискач, хвилин з п’ятнадцять примощувала на голову Хвойній шолом, кілька разів підряд перевіряла кожну деталь, виключаючи кожну можливість будь-якої випадковості.

Наталка тепер не змогла б ворухнутись навіть, якби володіла силою горили. Стіл пригвинтили до плінтуса глухої стіни так, щоб його не було видно у вікно зі двору.

– Що ми тепер будемо робити з нею?

– Нічого, – американка байдуже знизала плечима, – головне, що вона вже нічого не зможе зробити нам.

– Яка гарна і приваблива. А як вона ходитиме в туалет?

– Я вже під’єднала апаратуру, то ж за це не хвилюйся.

Тарас замилувано дивився на полонянку. Едмінгтон одразу перехопила цей погляд і погрозливо помахала пальцем:

– Якщо вона безпорадна, то це ще нічого не означає.

Ворушишся, ворушишся, перетворюєшся на купку органів, обтягнутих шкірою, і далі ворушишся. Поламані руки, ноги, розбита голова вже не болять, лиш затерпли і ниють, наче старі рани на дощову погоду. У розплющені очі ллється світло, сонячні промені шпортаються об смерекові верхівки, над тобою дерева і заплутане в них сонце.

Остап відвів погляд від смерекового неба і глянув перед собою. Зір погіршився – все, як в тумані, тільки б зовсім не осліпнути. Розрізняєш довге пряме волосся між міцними ногами, дві палиці з’являються з-за цих ніг і зникають під тобою, ти волочишся на них по землі. Це не волосся, а кінський хвіст, який тягне за собою людину.

Спочатку Шуминський подумав, що сунеться по землі, але потім зрозумів, що лежить на переплетених ялинових гілках, які двома палицями прикріплені до збруї коня.

Кінь у тайзі!? На ньому сидить білява дівчина, видно тільки її спину і ноги. Тіло вершниці затягнуте в корсет зі шкіряних ременів і металевих пластин, до поясу прикріплений арбалет і метальна сокирка.

Командора враз залихоманило від страху. Куди вона його везе, напівживого, безпорадного? Що з ним буде далі? Він спробував рукою відштовхнутися від свого повзучого ложа, але поламані кістки не дали жодної опори.

Біловолоса вершниця відчула рух позаду себе і озирнулася. Її смарагдові очі двома променями впилися в бідну побиту голову, і світ знову заслала темрява.

– Жити будеш. – Дороті почала обмотувати бинтами плече свого пацієнта.

– Саме це і є дивним. Жити тут?

– Як би там не було, тут нам недовго сидіти.

– Правильно, бо помремо.

– Я тобі зараз бинти на рот намотаю.

– Мовчу, мовчу.

– До речі, ти за багато часу проводиш біля столу Наталки.

– Просто мені здається, що вона може так само як і її донор раптом встати і піти.

– Я б із задоволенням обстежила її на медтестері. Цікаво, як там почуває себе трансплантована нирка?

– У неї очі від Наталки, мій ніс і твоя фігура.

– Ти паразит. – кілька вузлів стиснули грудну клітку Тараса, і він аж затамував подих.

– Навіщо так туго зав’язувати?

Через кілька хвилин Едмінгтон подала до столу пшеничну кашу з медом і горіхами. Ця страва нагадала Тарасові різдвяні свята, рідний дім: там інше життя, інша атмосфера, інша сторона всесвіту.

Вони обоє сиділи і їли. Дороті розповідала якою щасливою була, коли тільки-но прилетіла на цю планету. "Ще б пак, вигідний контракт, підвищення наукового ступеню, гарні люди навколо. Усі четверо або чули один про одного, або були знайомі, або одружені. Селвінги спочатку дуже сподобались мені: приємне молоде подружжя з романтичними поглядами на життя, з сильними почуттями – тупоголовий дурень і маленька вічно ображена сноба. Їхній шлюб розлетівся б, якби не цей контракт. Обмежена кількість речей, через які можна сваритися, недоторкана краса природи, великі гроші після закінчення контракту, ще й близько сотні контрабандних порнокасет повернули їм на деякий час новизну почуттів. Перший місяць на станції вони прожили в аурі любові, навіть не помічаючи нас. Згодом поганий характер Даяни взяв гору над її почуттями – вона перетворилась на отруйну гадюку. Томас біля неї був схожий на тих добродушних слонів, що висять у кімнаті Бріксті... Я і Бріксті чомусь не зійшлись як пара, хоча він подобався мені, а я подобалася йому, та перший крок до роману чомусь постійно відкладався, ми просто забували зробити його".

Тарас зацікавлено махав головою і замріяно дивився на стіл під стіною. Ці ремні так звабливо охоплюють її тіло. Вона чарівна і без-по-рад-на. Дороті піде спати і тоді... але ні! Безпорадна, але не непритомна. Вона запам’ятає все. І як взагалі йому могло спасти на думку щось подібне?

"...Навіть нещастя, що прийшли до станції невідомо звідки, не об’єднали нас, а, навпаки, повністю зруйнували добротерпимі стосунки між нами. Потрібно якомога швидше тікати звідси" – Дороті важко зітхнула і почала збирати зі столу порожній посуд на піднос.

– Тарасе, ти згадаєш мої слова, коли побачиш цю планету в ілюмінаторі. – вона підбадьорююче посміхнулася і пішла на кухню.

Береговий зсунув брови на перенісся. Які слова? Про що вони стільки часу говорили? Потрібно було хоча б трохи слухати її. З кухні долинає плескіт води і дзенькіт посуду, який Дороті миє вручну.

Він встав і повільно підійшов до столу, на якому лежала Хвойна. Звідси видно тінь Едмінгтон на плямі світла, що падає на підлогу з кухні.

Чому зараз усі думки крутяться навколо Наталки? Потрібно щось робити із собою, рятувати свою душу, яка тоне в непристойності, інакше ця блондинка загубить тебе, проковтне, знищить твоє тіло. Чому вона така приваблива, сексуальна? Феромони, чорна магія? Тут справді, щось відбувається, і необхідно знайти сили, щоб не піддатися спокусі. Але де ж їх шукати?

Тарас наступив ногою на тінь Дороті. Власниця тіні підвела голову і усміхнулася, її руки в піні миючого засобу, вона симпатична жінка, вона – шлях до порятунку. Чоловік ніби засвітився відбитим сонячним промінням, і пішов до неї.

– Дороті, якщо я зараз тебе не поцілую, то збожеволію!

Її усмішка стала ще ширшою, ще яснішою. Вона витерла руки об фартух.

– Ти знаєш, я давно чекала цього. Тільки побачила тебе, одразу знала, що так буде.

– Стоп. – Береговий знову спіймав на своєму чолі тінь від хмарки за вікном. – Ти брешеш. Тобі подобається Шуминський, так не можна.

Усмішка зникла. – Тарасе, він подобається мені, бо врятував мені життя, але зараз поряд ти.

– І...

– Я просто засохну без чоловічої ласки.

– А це вже схоже на правду. – Чоловік здоровою рукою обійняв жінку за талію, вона ж поклала свої вологі теплі долоні йому на плечі і поцілувала в щоку.

– На перший раз досить. – потім в губи і поцілунок продовжувався хвилин десять.

Під важким шоломом очі Наталки пропікали темряву, з рота вилітало тихе гарчання. Він не мав права так чинити, як він міг! А Дороті просто нікчемна злодійка, яка вкрала таку соковиту чоловічу жертву.

Дим заслав усю галявину і перемішався з ранковим туманом. З цього безтілесного місива випинались верхівки кущів, виринали постаті і пропливали повз тебе. Це – жіночі постаті, з довгим волоссям, у шкіряному одязі, із зеленими очима, на них багато металу. Амазонки, феї чи реальні люди? Остап спробував встати, але не зміг. Усе тіло побите, поламане, подерте, але, очевидно, що смертельних пошкоджень немає.

Туман надто сильний, щоб роздивитися все навколо. Схоже, що це тимчасовий табір: он палахкотить велике вогнище, під кронами дерев форкають невидимі коні, на вбитих в землю стовпах висять сідла, вуздечки, зброя, металеві лати, повз них проходять ці жінки.

Як тут прохолодно і свіжо, як добре, хочеться назавжди залишитись у цьому місці. Біль не відчувається, і Остап нарешті насмілився роздивитись своє тіло. Шкіра жовто-синя, вкрита сіткою подряпин, є кілька рваних ран, та вони не страшні. До вух долинає шум сонних хвиль. Остап повернув голову вбік і побачив за туманом світлу смугу – вода, вода! Кожна клітинка його тіла вимучена спрагою і ладна навіть окремо від тіла повзти до води. Командор послухався голосу тіла і повзком, помаленьку, направився до озера.

Скільки часу проминуло? Який сьогодні день? Здається, що він впав з обриву вчора, а вже сьогодні його руки зміцніли. Невже кістки почали зростатись так швидко? А хто їх вправив? О, Боже, тільки не так, як рана Наталки!

Поволі, вперто, хоч і незграбно, Шуминський повз до води, розглядаючи навколо себе казкову природу: таємничі звуки, сизий туман, розсіяне світло, фей...

Підборіддя вткнулося у воду – кришталево чиста, прохолодна, приємна на смак вона освіжила чоловіка. Колись, ще хлопчиком, він тримав вдома вужа, якого годував дрібними жабками, тоді чомусь навіть не приходило в голову, що змії теж п’ють, і, коли малий Остап присів з вужем біля відра з водою, вуж вихопився з рук і звісився у воду, занурившись з головою. Пив, широко розкриваючи рота, і ковтав, ковтав – рідина йшла по його тілу, як по шлангу. А тепер він пив так само, як той вуж, здавалося, що зараз перетворишся на довгий шкіряний мішок з водою.