Текст книги "Планета Фей"

Автор книги: Тарас Микітчак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

– Я згадав! – він схопився на ноги. Він і справді виглядає як не при своєму розумі. – Треба їм сказати! – Бріксті пішов у хол, мало не штовхнувши Дороті, яка секунду тому з’явилася в дверях. Тарас вийшов слідом за ним, шепнувши ошелешеній жінці:

– Я справді шокований ним. Тобі доведеться їсти з ним помідорну плісень.

– Я згадав! – Бріксті кричить, всівшись у велике м’яке крісло. – Я справді згадав!.

Дороті з Тарасом сіли на диван, збоку від нього.

– Можливо, ви думаєте, що я божевільний, можливо, це й дійсно так. Але я згадав те, чого боявся. Ми в небезпеці!. "Смерековий рай" зникне, феї прийдуть сюди і знищать його своєю силою, силою вогню. Треба втікати звідси якомога швидше. Катастрофа може статися будь-якої миті: за хвилину, за годину, за добу... Тепер, якщо хочете, вірте мені, якщо ні, смійтеся з мене. Але не ризикуйте! Ви вірите? – Бріксті відвів погляд від годинника, до якого був спрямований його монолог, і подивився, нарешті, на людей. Тарас криво посміхнувся і відповів йому:

– Розумієш, Ендрюсе, от якби ти не їв гнилих помідорів...

Дороті і Ендрюс вже вийшли на завалену терасу, а Береговий ще й досі стоїть в коридорі і дивиться в хол через труп коня, від якого вже почав поширюватися неприємний аромат. Фею теж ніхто не чіпав, і вона лежить в тій же позі, що й померла.

Жити на станції було важко, але все таки це був їх дім – бляшанка з людьми, які вперто ворушились, тягнулись до життя, не здавались. Цей металевий корпус був захистом від чужих думок, від дощів, від радощів сонячного проміння, від вітру, від інших природніх і неприродних явищ.

А тепер кидай все це і йди за божевільним. Його історія про помсту фей доволі дивна, але спробуй не повір в неї, тоді завтра вже можеш не прокинутись. Піти, кинути останній притулок, залишити Наталку на столі у медпункті.

Вони вирішили деякий час пожити на вершині одного з пагорбів плато, де є невелика печера, вірніше карниз з дірами під ним. Звідти станцію буде видно, як на долоні. Кожен понесе на собі наплічники з їжею, медикаментами і зброю.

Коли на безмежний край ялинових шпичаків опустилась густа ніч, троє людей якраз заповзли у глибоку нішу під кам’яним карнизом, втікаючи від нових бід.

Галявина заворушилась від вітру світлими плямами. Світить яскравий місяць, він виділив, окреслив у своєму світлі кожну травинку, кожен листочок і пуп’янок. Вітер, який продував усі лісові яри й ущелини плато, дотягався з морських просторів до металевих боків станції, зазирав у її згаслі очі і, зрозумівши, що ця велетенська блискуча комашка давно струхнявіла зсередини, вганявся поміж стовбури дерев і розчісувався поміж ними на окремі віхті доти, поки й зовсім не зникав.

Остап ніколи не задумувався, навіщо станцію створили такою помітною. Блиск її бортів вдень можна побачити з великої відстані. Вона не тільки блискуча, а й доволі висока, шпиль метеорологічної вежі, наче прапор, випинається з навколишніх лісів. Таке враження, що конструктори СКЕУ хотіли, щоб цей корпус навмисне притягав до себе увагу. Звісно, що це дуже продуманий і зручний дім для вчених, але він абсолютно ніяк не замаскований, а швидше, навпаки. Те, що на станції існує потужна система захисту, ще не причина для такої крикливості, адже набагато легше вивчати істот, які тебе не бачать, не помічають і не бояться. Не дивно, що ліси навколо "Смерекового раю" такі порожні, один лиш спалах сонця у чисельних вікнах може сполохати будь-якого оленя чи іншого звіра.

Чому раніше ніхто не звертав на це уваги? Лиш тепер Остап вперше подумав про повне демаскування станції, бо наближався зараз до неї на правах небажаного гостя. Можливо, Центру Досліджень було вигідно, щоб їхня станція так виділялась з навколишнього?

Та головне зараз – медпункт з його запасами ліків, з антибіотиками, зі стерильними інструментами. Швидше, Срібногривий!

Кінь декілька секунд стояв на узліссі, його задні ноги у неспокійно м’яли молоду поросль крушини, він хвилювався, насторожено втягуючи м’ясистими ніздрями повітря, бо над травою линув аромат смерті. Щось заставляло його йти до цієї будівлі, це потрібно його господині, і, нарешті, він наважився вийти з темряви підліску і пересікти освітлену місяцем галявину, хвилі трави залоскотали його живіт.

Наближаєшся до станції, де за час твоєї відсутності сталося невідомо що. Командор пам’ятав, що усі захворіли на дивну мишачу хворобу, що добре почувала себе одна Наталка, пам’ятав поцілунок між нею і Дороті, пам’ятав усе до того моменту, коли покинув станцію. Далі його спогади починались з мандрівки на ялинових гілках. Хочеться вірити, що на станції всі живі, здорові, що зараз його кохану знімуть з коня, потурбуються про неї, про нього, і більше не буде проблем.

Перед поваленою терасою кінь зупинився так, щоб нога Остапа торкнулася її гладкої поверхні. Ноги затерпли, задерев’яніли. Остап трохи порозтирав їх, щоб кров винесла з м’язів тисячі маленьких голочок. Потім він обережно поклав на терасу фею і сам сповз із сідла. Швидше, швидше! Його пальці забігали по щитку, набираючи код. Фея гаряча, обм’якла. Срібногривий схилився над нею і в його очах читається німе здивування. Йому зрозуміло, що з господинею не все гаразд, але невже вона може померти, така молода, сильна, спритна?

Тут Шуминський помітив, що дверки залишені розсунутими. Швидше! За мить Шуминський вніс діву у темний коридор. Несвіжий запах всередині так контрастує з медовими ароматами лісу. У коридорі – труп коня, об який командор мало не спіткнувся.

Липке солене тіло Аурі лягло на відсиріле покривало. Світло чомусь не вмикається. Але Остап добре пам’ятав, що енергії акумуляторів повинно вистачати принаймні для кількох ламп. Мережа сонячних батарей і вітряних агрегатів чомусь не працює.

Звідки тут труп коня? Невже тут були феї, а якщо так, то з якого племені? Що ж сталося в холі? Крізь відкриті двері видно потріскані вікна еркеру і потрощені речі, які виділяє з темряви місячне світло. Де люди?

Ось аптека, та багатьох ліків немає, хтось забрав їх. Чому ж не працює акумулятор? Повинні бути хоча б ліхтарики. Через кілька хвилин Остап знайшов чотири ліхтарі з доволі потужними лампами, які працювали. При такому світлі можна хоч промити й обробити рани.

Вони про щось перешіптувались в глибині діри. Позалазили туди, немов дві лисиці, і тулились одне до одного в суцільній темряві. Останні кілька годин Бріксті поводиться як нормальна людина. Він пригнічений, заляканий, весь час тримається коло Дороті. Всім трьом вже набридло спостерігати за безжиттєвим корпусом станції. Тарас, незважаючи на нічний холод, сидить під карнизом, закутавшись у плед, і, стуливши важкі повіки, дивиться сни, які хаотичним нагромадженням лізуть невідомо звідки, повністю заполонивши думки, раз-по-раз обриваються, дзвенять в голові знайомими голосами і зникають... "Наталка лежить на столі у медпункті під білим покривалом, на тому ж столі, де проходила операція, – повернулась назад. Страшно знати, що вона так і лежатиме там весь час, а ще страшніше було її закопати. Тарас навіть думати про таке не міг, не те що зробити. Перед "Смерековим раєм" вже міг би бути невеликий цвинтар..."

Холодно, замерз, як лисий вовк. Тільки зараз, можливо вперше в житті, відчуваєш себе не інтелектуальним генієм природи, а диким звіром, якого холод пробирає до кісток. Через холод сни розмерзаються в голові й розпадаються.

У свідомості росте, наче сніговий вал, бажання покинути цю парочку в їхній дірі і піти кудись інакше. Але от, куди? На станцію краще не повертатися. Раптом, в голові сяйнула чудова ідея щодо електромережі – переставити комп’ютерний контроль з космольота на станцію. Чому ніхто раніше до цього не додумався, та байдуже – тепер це вже дрібниця.

Не вірити Бріксті надто ризиковано. Хоча його історія суперечить деяким записам бортового журналу, та в ній, певно, є добра частка правди, адже він приніс із собою меч, схожий на той, з яким приїхала фея.

Холодно. Холод струменить з неба у твоє тіло разом з відблиском холодних зірок. Схоже, завтра буде дощ.

Дві дівчини на двох столах. Лиш тепер командор помітив інше тіло, досі воно не впадало у вічі, бо накрите простирадлом. Кров прилинула до голови, і знову десятки голочок заворушилися в ногах. Хто це? Потрібно подивитися, але страшно. З часом починаєш помічати, що звикаєш до стресів, але при цьому деградує твоя психіка.

Чим довше зволікаєш, тим сильнішим стає страх, і Остап автоматично підняв простирадло. Світло ліхтаря вирізнило на обличчі Наталки глибокі чорні тіні, у голові Хвойної дірка. Що ж тут сталося? Кінь... Боже! А якщо вже нікого живого не залишилося? Якщо він останній землянин на цій планеті?

Наталка мертва. Командор згадав, що недавно думав, ніби закоханий в неї, у веселу, з грайливим і водночас серйозним поглядом, незалежну й чарівну, а подекуди таку незрозумілу. Та тепер збагнув, що це була лиш омана, Хвойна відзначалась вродою і спокусливістю, яка й притягувала до неї чоловіків. Не так давно, вона лежала тут, і вони з Тарасом робили неймовірну операцію, після якої дівчина незрозумілим чином вижила, переживши при цьому клінічну смерть, тоді сталось диво, але сталось намарне, і ось вона знову мертва.

"Так, спокійно, Наталці вже нічим не допоможеш, тому треба зосередитись на живій і допомогти їй, бо інакше доживатимеш свій вік у товаристві нерухомих тіл".

Остап взяв тампони, знеболююче, антибіотики для того, щоб почистити рану на плечі амазонки і зшити її краї. Фея не рухається, вона непритомна, що дуже добре, тому що важко уявити, як би вона сприйняла ці дивні для неї маніпуляції людини з її тілом.

Цікаво, вона відчуває біль, а якщо відчуває, то наскільки сильно?

Він почав оглядати рану: сухожилля ціле, але рана дуже глибока, майже до кістки, задавнена, запалена інфекцією. Знижений артеріальний тиск, серце ледь-ледь працює. Якщо вона виживе, то за кілька тижнів відновляться формені елементи крові, а плазма відновить свої фізико-хімічні властивості через кілька годин за рахунок відтоку рідини з міжклітинної речовини у судини. Але ж вона фея, а не людина.

Без спеціалізації по медицині, Остап, взявши голку, довго намагався зрозуміти, як зашивати, які використати препарати, як накласти на розріз біомуфту.

 Понижений артеріальний тиск, тахікардія, поки препарати не почнуть діяти, запалення не пройде. У неї гарячка, шкіра набуває червоного відтінку, автономний датчик показує в крові наявність ендотоксинів грампозитивних бактерій, що свідчить про початок загальної інтоксикації. Останню надію Шуминський покладає тільки на антибіотики. Потрібно швидко робити переливання крові, але холодильник вже давно не працює. Де ж взяти кровозамінник?

Тут командор відчув, як його спину пробуравлює між лопатками чийсь погляд. Це відчуття надто реально, хтось є позаду. Але там була лиш Наталка! Він різко обернувся, і йому здалось, що його серце на мить зупинилось, а потім запрацювало швидше звичайного, ніби намагаючись від когось втекти, – нікого, крім Хвойної. Її скляний застиглий погляд спрямований в стелю, і командор зрозумів, чому мерцям завжди закривають очі, – щоб сили протилежного світу не дивились на живих їхніми очима. Остап накрив голову напарниці простирадлом і повернувся до феї, та відчуття холодного погляду не зникло. Він зрозумів, що не може довіряти навіть мертвій Наталці, тому вивіз її на столі в коридор, щоб було спокійніше.

Нічна паморозь швидко вилітала з каміння під гарячим промінням ранкового сонця. Тарас солодко усміхнувся, коли небесне світило торкнулось його обличчя, залоскотало по шкірі. Заклякле тіло наливається теплом. Дивно, але під ранок він навіть зміг заснути, а може закляк від холоду. Чоловік розплющив очі і побачив, що сонце виглядає у своє віконечко між важкими хмарами. Воно посвітило ще мить і зникло, сховалось під сіру перину хмар, втягуючи за собою своє іскристе волосся.

На землю набігла тінь дощу. Скоро усе зарясніє водяними штрихами і стане вогким, по-мокрому липким і неприємним на дотик, а в станції буде сухо і тепло.

"Смерековий рай" принишк, потьмяніли його боки, згасли відблиски у переляканих вікнах. Вітер сумно треться об метеорологічну вежу, приречена станція тихо молиться своєму металевому богу.

Цієї ночі нічого не сталося, споруда "Лінгвіку" – на тому ж місці, де вчора її залишили люди, тільки зараз вона по-особливому самотня.

Погляд Берегового застрибав по дірах під скелястим карнизом, вони порожні, там повзають лиш павуки і сороконіжки. Він встав, відчуваючи, як насилу розгинаються ноги і поперек, як здерев’янілі кінцівки пропускають крізь себе сотні мурашок. Коли до ніг прилинула кров, Тарас почав спускатися схилом пагорба, прямуючи до моря. Ось і воно, велике, нездоланне навіть для думки, непривітне і сіре. На світлій прибережній смузі піску дві крапки, які бігають по хвилях, розхлюпують холодну воду і сміються. Їхній сміх долинає аж сюди, на плато, він лунає у вузьких ущелинах, відбивається від морської води, залітає в ліс і там затихає. Цей звук не належить цьому світові.

Крапки враз зупинилися – Дороті й Ендрюс дивляться на море. "Мить найвищої таїни чи пауза між плотськими втіхами? Нехай роблять, що хочуть, мене це вже не стосується",– подумав Тарас і обернувся в другу сторону, глянувши на галявину перед плато. Дивно, у "Смерековому раю" йому завжди здавалось, що за ним стежать, і тепер це відчуття не зникло, а стало ще гострішим. Сама земля грає роль спостерігача, усе навколо слідкує за тобою потаємними очима: пісок, каміння, павуки і багатоніжки – усі вони мають очі, головна їхня ціль – бачити тебе, не дозволити зробити тобі чогось забороненого, чогось невигідного для духів цієї прибережної країни. Тому доводиться зводити лопатки разом, щоб чужі погляди не ранили між ними.

Невже це життя, коли кожна секунда може розтоптати тебе у своєму скаженому галопі?

Хоча за вікном поміж смереками бавляться у піжмурки блакитні відсвіти ранку, в медпункті все-ще панує напівморок. Він ховає в собі світле розсипчасте волосся, білу муфту з вишневими вкрапленнями, біле простирадло, що вкриває тіло діви і розкидані навколо бинти, коробки з-під ліків, інструменти.

Остап скрутився на підлозі калачиком і спить, хоча переконує себе, що це не сон, просто він заплющив очі на п’ять хвилин, щоб вони відпочили у блаженній темряві. Та п’ять хвилин розтягнулись на півночі. Чоловік думає про те, як себе зараз почуває Аурі, перебирає в голові препарати, які вводив їй, намагається передбачити реакцію організму на них, але всі ці думки надто мляво прокочуються на фоні чорного екрану закритих повік. Деколи розмірковування переходять у сни, сниться якась плутанина з тривоги, з кохання, очікування і небезпеки, потім все це змінює літо, вишневий сад, радісні люди в скафандрах – схоже на уривок з підручника історії Венери, і жовті хмари на зеленуватому небі. Сновидіння крутяться в голові порваним серпантином. Холоднувато, тепла осіння пора залишилась позаду.

Шуминський розплющив очі і подивився на годинник – шоста ранку. Слабке світло з вікна раз-по-раз змінюється на тінь, це надворі бігає кінь. Він відчуває, що його господиня тут, і чатує її.

Остап підвівся і торкнувся руки феї – ледь тепла, отже, температура впала. Він виміряв їй тиск і температуру – 60 на 90 і 35,28. Можливо, для неї це нормально. Чому ж вона лежить і не рухається, спить?

Яке щастя, що вона жива, тепер він не один.

За вікном далі незадоволено гарцює кінь, бо на нього падають великі холодні краплі, які зриваються з хмар і падають вниз, забуваючи на небесах свої парашути.

– Чи ви обоє подуріли, чи хочете померти від запалення легень? – Тарас незадоволено поморщився, змахуючи з носа жирні краплі дощу, і знову заліз під карниз. Крізь дощ вже не видно ні станції, ні лісу, ні неба, видно лиш Дороті та Ендрюса, що танцюють під водяним обстрілом з хмар. За сірою масою води проступають обриси навколишніх пагорбів, горизонт давно загубився.

Солоні горішки непогано скрашують самотнє існування під карнизом, до того ж вони гордо називаються сніданком, Тарас їсть їх один за одним і дивиться на двох вар’ятів, що вже йдуть до своєї діри, мокрі й усміхнені.

– Востаннє я танцювала під дощем на шкільному випускному!

– А я вперше робив таке! – вони обоє заповзли під карниз і посідали на плаский камінь.

– А я вперше таке бачив. – пробурмотів Береговий, жмакаючи у долоні порожній пакетик з-під горішків. Він уявив собі, як зараз кине це сміття униз – перейде через заборону і насмітить!

Пакетик полетів у яр, і по дорозі його наздоганяли мокрі краплинки.

Блузка Дороті заспокоїлась на камені, а сама жінка лежала напівгола на камінні, рукою відпираючи Бріксті, який цілував її плечі і груди, косячись очима на Тараса, що сидів за кілька метрів від них і тупо дивився на мокрий світ.

Тривоги зменшились у розмірах і дрібними горошинками закотилися у темні шпарки, тепер Остап вже не хвилювався за життя феї, він був впевнений, що вона житиме і буде такою ж чарівною як і раніше.

– Аурі, якщо ти чуєш мене, то знай, що я ніколи в світі ні про кого так не турбувався. Ти для мене щось особливе, щось, що я не маю права втратити.

Кінь ніби приріс до вікна, він ні на мить від нього не відходить, стоїть і січе вухами повітря. Його боки, його велика голова виблискують від дощової води, грива зліпилася космами, а очі такі перелякані, такі беззахисні. Враз кінь став на диби і забив копитами по склі, від несподіванки Остап відкинувся до дверей. Така демонстрація дикої величі вразила його, а тварина знову і знову навалювалася на скло, яке помітно тремтіло від цих ударів.

 Діва розплющила очі і повернула голову в сторону вікна. Вона одразу ж спробувала встати, мало не впавши зі столу. Шуминський ледве встиг її підхопити; по зелених очах, він зрозумів, що красуня боїться тут залишатися:

– Добре, все буде, як ти хочеш. – командор поклав її руку собі на шию і, обхопивши її за талію, перекинув через своє плече. Тепер і в його свідомості постукало погане передчуття, а на Океані він навчився довіряти своїм відчуттям. Шуминський виніс фею в коридор і зупинився на мить перед Хвойною: заклякле нерухоме тіло, наче скульптура, з-під білого покривала висунулась така ж біла рука і звісилась зі столу. Остап пересилив свій страх і боком пройшов біля тіла Хвойної. Не потрібно боятися, це сила тяжіння потягнула цю руку вниз.

Срібногривий вже бігав перед терасою, мотав головою в різні боки, хвицав повітря, немов би виганяв з себе демонів. Здається, що його іржання перетвориться зараз на людські крики. Фея майже без допомоги Остапа залізла в сідло і схопила вуздечку здоровою рукою. Остап застрибнув позаду неї, і кінь одразу ж помчав у ліс.

Щось наближалося велике і смертоносне, нездоланне і жорстоке, таке як ти, воно твоє, воно не належить Океану, бо належить тобі. Нарешті страх стає для тебе єдиним законом і єдиним бажанням, ти припадаєш до спини слабкої амазонки, яку на ноги підняв той самий страх, що смажить на повільному вогні твою душу. Кінь біжить наосліп, колінами відчуваєш, як по його тілу віддається відлунням биття великого серця.

Чим ближче воно, тим відчайдушнішою стає твоє паніка. Звідки взялося це пришестя, що стискає свідомість розпеченим вінцем?

Це – ЗАГИБЕЛЬ РАЮ.

Тарас втискався в свою діру поміж холодне каміння, виколупував з неї пісок, щоб глибше заповзти у схил пагорба, глибше залізти у свою нішу під карнизом. Зникли мрії про Землю, спогади про Наталку, злість на Дороті і огида до Бріксті – тваринний і безконтрольний жах заполонив різким присмаком внутрішню порожнечу. Не пам’ятаєш, що саме можеш втратити, бо втрачаєш все.

Бріксті навалився плечима на Дороті, сподіваючись залізти десь під неї, він весь вкрився з переляку потом, став слизьким і теплим. Їй було боляче, кістки тріщали під вагою Ендрюса, сперло дихання, але вона мовчала, бо відчувала себе хоч трошки захищеною цим слизьким тілом, захищеною від паніки, яка насичувала повітря отруйними струменями, збуджена плоть тріпотіла й далі, але не від задоволення, а від щемливого, відвертого, всюдисущого жаху.

Воно наближалося, воно пливло з неба, воно знову тут, і невже ти теж колись був ним. Тепер і Дороті, і Тарас розуміли, чому Бріксті вивів їх зі станції – відлуння майбутньої катастрофи докотилося до нього першого. Феї знищать "Рай". Колись, дуже давно, рай знищили люди, втратили його, бо розгнівали Бога, а тепер вони розгнівали фей.

Остап підвів очі вгору і побачив й о г о. Поки-що це лиш плямка за хмарами, яка рухається і несе в собі загрозу всьому живому.

Кінь кинувся всім тілом вперед, осліпнувши від страху. Він пробив передніми ногами кущ ліщини, впав на коліна і завалився на бік. Аурі і командор покотилися з нього на дно яру. Небеса розпалися на дві половини, пропускаючи через свій сірий фон сліпучий промінь. Поламаний космоліт групи підтримки тисячами палаючих уламків піднявся у свій останній політ. На місці космодрому, немов у сповільненому кіно, розпливалися вогненні клуби, в усі сторони галявини побігли тіні спаленої трави. Жар промайнув по смерековій країні, хвоя покотилася по лісі ударною хвилею, тріщали поламані гілки, зі схилів плато в ущелини потекли струмки піску, надміцне скло у вікнах станції вкрилося сіткою тріщин, а метеорологічна вежа задзвеніла, і цей дзвін передався усьому корпусу.

У коридорі біля трупа коня – перекинутий стіл, одне коліщатко якого швидко крутиться, ніби кудись дуже поспішає, тіло Наталки лежить посередині коридору разом з простирадлом, яке тепер накриває лише її голову.

Крізь наполовину розсунуті стулки входу затікає жар. Запах озону і диму невеликими порціями надходить в легені.

– Ні-і-і-і-і-і-і ... – великі зелені очі розплющуються, щоб побачити той світ, який так важко покинути. Немає сили встати, підвестися, а залишилося лиш кілька секунд. Розпалене повітря обпікає шкіру, обвуглює волосся, брови, вії. Дівчина чіпляється рукою за стіл, підтягується до нього і тут помічає на собі сліди від куль. Вона виповзла з коридору на палаючу терасу, а на місці космодрому – стовпи вогню, горить трава, кущі, дим закриває небо.

Перелякана земля заступалась хмарами від смерті, яка летіла по небу, і знову горизонт прокреслив скажений промінь і вперся вогняним списом у дах спортзалу.

"Рай" розлітався в різні боки, смереки ловили у свої шпичасті крони палаючі уламки металу, і самі ж охоплювалися червоними язиками – уся галявина окреслилась поясом вогню, який ламав під собою дерева і тріскотів гілками. Титанітові колони і розтрощена тераса перерили собою найближчі схили плато, вносячи безлад у його мікросвіт, земля і міріади уламків піднімалися до небес назустріч дощу, навіть море швидко забирало свої хвилі від берега, щоб не обпектися. Вічні смереки зникали одна за одною у стіні пожежі, Океан бушував...

Воно лилося по обличчю, стікало на підборіддя, ставало теплим і збиралося у ложбинку на грудях, воно капало на все тіло, змішувалося з потом, кров’ю, з попелом і болотом, омивало своїми чисельними ударами кожну хвоїнку, текло по ранах дерев, закриваючи їхні обпалені очі – справжня злива.

Остап відчував як краплі котяться по його шкірі, деякі з них з прозорих ставали рожевими, бо при падінні з коня подряпав плече і шию, а так все добре, крім одного – "Смерековий рай" знищено потужним лазером.

Але він встиг втекти з-під світлої смерті і та люта паніка, яка заполонила його повністю, вже поступово зникає. Невже, переживши таке, можна ще чогось боятися? Тепер сама смерть не страшна.

У кількох метрах від нього на землі сидить Аурі і намагається спинити кров, яка тече з рани на плечі. Унизу, відмочуючи копита у маленькому струмку, тремтить Срібногривий.

Все навколо намагались знищити, а ти залишився живий. Живий! І вона вижила!

Дороті боялася розплющити очі і побачити тепло, що розливається по животі. Щось сидить під ребрами, чути паленим м’ясом, обвугленим волоссям і теплою кров’ю. А Бріксті з переляку так і застиг на ній, мало не роздавивши її своїми широкими плечима.

Над галявиною стоїть хмара з диму і пари, вогню вже немає.

Вона легенько штовхнула Ендрюса і відчула, що з її шкіри щось вистромлюється. Чоловік впав на живіт, з його спини стирчить металевий плінтус. Тепло на ній – його кров. Бріксті зупинив собою цей смертоносний метал, але плінтус, пройшовши його тіло наскрізь, продірявив живіт Едмінгтон. Рана маленька і неглибока, але через опіки виглядає загрозливо.

Бріксті мертвий і цікавість до нього змінилась байдужістю, легко і невимушено. У даній ситуації головне, що ти вижила, а йому, на жаль, не пощастило. Ти так довго чекала на кохання, а доля знову залишає тебе самотньою, та Ендрюс був загадковою людиною, і деякі його дивацтва перевершували його.

Галявина чорна, вкрита сіткою диму від згарища, але вільна. Там немає блискучого металевого паразита – станції, яка розкидана у радіусі кількох кілометрів навколо.

Ґрунт зсунувся під чиїмось ногами, та хтось все таки намагається йти тихо і швидко. Це Тарас підійшов до ніші і скривився, побачивши мертвого Ендрюса. Він затинаючись прошепотів:

– Там, там... прилетіли.

– Хто?

– Ходи подивишся.

– Скажи! – але Береговий мовчки обернувся, і вона пішла слідом за ним, витираючи мокрою блузкою червоні розводи зі свого тіла, яке було брудне ще й від попелу.

Де-не-де зі схилу стирчать металеві уламки станції, деякі з них ще димлять, незважаючи на щедрі потоки води з небес.

Дим – туман, уламки – небо, кров – дощ, страх – радість, майбутнє – "Смерековий рай".

Біля вершини пагорба вони зупинились. Тарас показав рукою на білу смугу пляжу.

– Боже, він же вибухнув. – Дороті присіла за кам’яною глибою, з-за якої визирали тільки очі.

– Це не наш, це взагалі не та модель. Це – військовий космоліт СКЕУ!

– Отже, "Смерековий Рай" знищили не феї?

– Не знаю, усе може бути дуже заплутаним.

– Але чому?

– Чому, чому! Що чому?

– Чому вони підірвали нашу станцію, адже цим вони могли нас вбити?

– А вони й хотіли це зробити і дивно, що це їм не вдалося.

– Нас вже нема. – Остап не знав чи плакати, чи махнути рукою на все і повернутись в казкову долину до берегів туманного озера. Він не міг зрозуміти, як станція могла бути знищена лазером? Хто її знищив? А якщо все так, як здається, то промінь з неба може означати початок полювання. Він мовчки роздумував, намагаючись осягнути зміст і причини цієї катастрофи. Бог не стріляє лазером, у нього є блискавки.

Часом не розумієш, що коїться у Всесвіті, хочеться вірити, що там все правильно і збалансовано, але з’являються речі, які породжують хаос у твоїх уявленнях.

Кров перестала текти, та Аурі знепритомніла, вона занадто ослабла після втечі. Краса феї – єдине неспотворене, що залишилося в світі, єдине, на що хочеться зараз дивитися, торкнутися і відчути – тоді забудуться всі ті вибухи, які зруйнували частинку твого життя.

Вона заборонила перший поцілунок на березі чарівного озера і вчора здригнулась від дотику його губ, а тепер? Остап збагнув, що може померти в наступну мить, якщо не звідає забороненого. Ця мрія настільки сильна, що їй не може перешкодити ні її непритомність, ні власний острах.

Злива перетворилась у спокійний і розмірений дощ, що остуджував гарячу землю. Остап ковтав краплі, які текли по його губах, спрагло ковтав. Її спокусливе засмагле тіло лежить серед моху й болота, потрібно надихнути в нього життя, і ніхто тобі в цьому не завадить. Командор торкнувся мокрими губами її щоки, відчувши дощ; його губи повільно посунулись до кутика її рота і завмерли там. Спляча красуня від поцілунку не прокинулась, лиш тихо і повільно дихала, притиснена зверху вагою чоловіка.

Він цілував її спрагло, жадібно, немов пив дорогоцінне вино, чарівний нектар, хвилюючись за кожну краплинку. Тіло Аурі смикнулось, тікаючи від непроханого гостя, який претендував на її тіло. Однак спрагла плоть вимагала більшого, тому чистота й незайманість дівчини не зупинили його, і він просувався в глибину її лона. Діва розплющила очі і закричала. Так кричать тільки самотні чайки, літаючи над спаплюженим гніздом...

Четверо кремезних стояли на стежці в ущелині плато.

– Це вони! Нам потрібно забиратись звідси, швидше повертаємось в космоліт. – найвищий з них швидким кроком попрямував у сторону моря. Решта залишилась на місці, втягнувши голови в плечі, немов черепахи, для них цей крик означав, що дияволиці Океану поряд, істоти про яких достеменно нічого невідомо, але які стали перешкодою землянам на шляху до загарбання планети.

Це ж не крик, це надприродне волання, жалісливе і жахливе!

– Стіве Дженікер, ти забуваєшся! Не смій наказувати! Ти капітан корабля, а я – головний у підрозділі і я наказую перевірити, чи ніхто з них не залишився живим – це наш прямий обов’язок. – один з військових зробив кілька кроків за першим, але не слідуючи за ним, а для того, щоб крикнути навздогін. – Обов’язок!

– Вишли відеоробота. – сказав капітан, обернувшись до решти.

– В інструкції сказано, що це повинні робити люди, бо вони завжди кращі за машини.

– Я тебе попередив, і моя совість чиста. Якщо ви не повернетесь через півгодини, то я полечу без вас, бо це вже – мій обов’язок.

...Остап скотився з феї у воду і схопився за голову, відчуваючи, як до горла підступає тремтячий клубок.

Фея руками відштовхувалася від землі, намагаючись встати, але сили покинули її. Нарешті вона звелася на ноги, і погляд зелених очей зупинився на обличчі чоловіка. Навіщо? Її здорова рука заповзла під вовчу шкуру на стегнах, і за мить Аурі витягнула руку перед собою, розглядаючи червоні крапельки на пальцях, і другий крик розрізав напоєне водою повітря.

Шуминський шморгнув носом і, бурмочучи щось собі під ніс, пішов по схилу вгору. Його ноги ковзали по розмоклому килимі хвої, витираючи сльози з очей, і тут теж де-не-де лежали кусочки "Раю", деякі з них глибоко ввігналися в стовбури дерев, де й залишаться навічно.

Люди? Троє чоловіків лежить поміж деревами. Їхня шкіра біла, як молоко, очі сліпо втупились в нікуди. І на них форма внутрішніх військ СКЕУ. Прилетіли! Цього стільки чекали, і ось воно, нарешті, сталося. На Землі згадали про кількох загублених на далекій планеті людей і прилетіли за ними. Чому ж військові, а не психологи? Те, що вони мертві, не дивно, адже і персонал станції і група підтримки впливали на навколишнє смерекове царство повільно і обережно, так само як воно на них – повільно насилаючи божевілля. А ці троє націлили сюди лазер, і кара за такий великий гріх настигла їх відразу. Їм ще пощастило, бо смерть їх була миттєва. Вони навіть не встигли зрозуміти, що вже ніколи нічого не зрозуміють. Смерть без божевілля, без довгих днів очікування – просто порятунок. Він обернувся і подивився вниз – фея лежить непритомна у воді струмка.