355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Таня Малярчук » Згори вниз. Книга страхів » Текст книги (страница 2)
Згори вниз. Книга страхів
  • Текст добавлен: 29 сентября 2016, 03:07

Текст книги "Згори вниз. Книга страхів"


Автор книги: Таня Малярчук



сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

Але сон все не приходив. Я страшенно змерзла, ноги приросли до криги піді мною, стали частиною льодового палацу.

Хотілося чаю. Дуже хотілося гарячого, принаймні теплого, чаю. Або горілки.

Мені здавалося, що на волоссі і бровах проступив іній і я зараз подібна на старого сивого діда, який насправді чекає не на сон, а на власну смерть.

Я знову почала думати, хто я, хоча це навряд чи вже мало якесь значення. Просто в самому кінці, біля смерті, приємно було би найповніше себе усвідомити.

Тут, в горах, померти куди ліпше, ніж в долині. Тут відразу на небо, а в долині є великий ризик навіть цілком випадково потрапити під землю, туди, де вічно кипить смола.

Гори завжди готують випробовування. Не треба думати, що смерть – це кінець. В горах смерть – таке ж випробовування, як і багато інших. В горах може забракнути води, може почати блискати, можна втратити стежку і не повернутись, можна скотитись у прірву, можна замерзнути. Я пройду це своє теперішнє випробовування і стану сильнішою. Дещо зрозумію нового. Забуду дещо зі старого. Розуміти і забувати – це ознака мудрої людини.

Я мудра. Але крім того всього – ще й дуже молода.

Стало темно, як на дні криниці. В горах таке порівняння раптом розсмішило мене і я голосно зареготала. Дуже голосно. Неправдоподібно і апокаліптичпо. Вітер підібрав мій регіт і поніс його далі коридорами. Коли я замовкла – регіт ще звучав.

Чаю вже не хотілося. Хотілося спати. Моє тіло вже спало давно.

І раптом, коли я вже відчувала себе вершиною цієї моєї останньої гори, з коридору висунулась якась страхітлива волохата істота і промовила:

– Аганька нє найдьоцца?


18

– Не вбивайте мене, – чомусь сказала я.

– Дєвушка, ти што, я толька аганька папрасіл.

Істота почала поволі наближатись, і я побачила обідраного волохатого чоловіка невизначеного віку.

– Аганька нє будєт? – ще раз спитав чоловік і сів поруч зі мною.

– Я хочу чаю.

– Значєт нє будєт. Харашо, што у мєня єсть.

Чоловік попорпався у своїй торбі, витяг якесь специфічне причандалля і почав розводити вогонь просто на кризі.

– А пагодка-то во какая.

– Хто ви?

– Я? Аткуда мнє знать. Я с Нікалаєва. Акончіл кораблєстроїтєльний. Прієхал сюда карабль строїть.

– Ви тут живете?

– Живу. Целоє лєто.

– А що робите?

– Травки полєзниє собіраю. Там, в Нікалаєвє такіх нєту.

Ви божевільний?

– Аткуда мнє знать.

Крига, на якій чоловік розвів невеличкий вогонь, почала підтоплюватись. Утворилась яма.

– Што ж ти без агня в гори ідьош? Да єщьо і адна.

– Я не одна. Он Іван стоїть.

– Какой Іван?… На випєй. Мнє на прошлой нєдєлі турісти аставілі.

Чоловік простягнув мені пляшечку з горілкою. Я випила. Потім випила знову. Ноги почали відділятись від криги, але ще не рухались.

– Тєбя растєрєть нада. У мєня єщьо спірт єсть.

Він зняв з моїх ніг шкарпетки, і мені було дуже соромно, бо шкарпетки на пальцях мали дірки. Він розтирав мої ноги, а я дивилась на вогонь.

– А ви часом не привид?

– Аткуда мнє знать.

Чоловік зняв з мене светр і майку, полив плечі і груди спиртом і взявся розтирати.

– Що ви робите?

Чоловік мовчав.

– Дайте мені спокій, мені вже тепло!

– Может, паплилі са мной?

– Поплили?

– На караблє.

– А де він?

– Да вот стаіт же.

Я одягнулась, випила ще трохи горілки.

– Нікуди я не пливу. Я вже там, де хотіла бути.

– Пагода мєняєцца. Скора снєг ляжет. Без дома здесь плоха будєт.

– В мене є дім.

Стало так добре, що я ладна була танцювати.

– Як вас звати? – спитала я в чоловіка.

– Аткуда мнє знать.

– А звідки всі люди щось знають?

– Люді нічєво не знают.

Звідки ж ви тоді знаєте, що люди нічого не знають?

– Аткуда мнє знать.

Чоловік витяг з торбини консерви.

– Турісти аставілі. Турісти харошиє люді.

– В мене є бутерброди.

– А, значіт ти нє умірать сюда прішла?


19

Коли тільки почало пробиватись на ранок, я склала свої речі в торбину і рушила вниз додому.

– Вдалого плавання, – сказала я чоловіку.

– Тєбє тоже.

Він стояв на порозі обсерваторії і проводжав мене поглядом. Вітер поменшав, туман розвіявся.

Вже на хребті я подивилась на обсерваторію, і мені здалося, – клянуся, я не впевнена, чи це було насправді, – що обсерваторія подібна на великий крижаний корабель. Корабель здійнявся в повітря і поволі почав сунутись в бік горизонту, аж поки остаточно не зник.

– Гарний корабель, – подумала я, в Миколаєві таких не виготовляють.


20

Диких котів виявилося більше, ніж один. Я нарахувала п’ять різних, а могли ж бути і однакові.

Коти никали довкола Франевої хати приблудами, стежили за мною, куди б я не йшла і що б не робила. Мені навіть здалося, що вони хочуть зайти до хати всередину. Хтозна, може, коли я йду до вуйни Миці, коти це роблять. Заходять до хати, стрибають по ліжку і креденці, доїдають мої каші.

Щоб це перевірити, я залишаю, коли кудись йду, на столі миску з їжею. Повертаюсь – їжа не торкана.

Ввечері, коли я вкладаюсь спати, коти заглядають у вікна. Я бачу, як блимають крізь скло їхні зеленкаві пари очей. Від цього блимання в хаті стає світліше, так що не треба запалювати свічку.

Я не знаю, що коти хочуть від мене. Якби вони мали злі наміри, то давно би вже мене покусали, повидряпували мені очі, повидирали волосся – моментів для цього було предостатньо. Проти котів я не вживаю ніяких заходів безпеки.

Але видно, що коти на щось чекають Можливо, я маю щось зробити.

Одному котові сьогодні я налила в горнятко молока. Він сидів на дереві і пильно стежив за моїми рухами. Я відійшла від горнятка. Кіт зістрибнув на землю і взявся хлебтати молоко, одним оком постійно стежачи за тим, що я роблю.

– Котику, не бійся, – примовляла я, підкрадаючись все ближче.

Кіт дуже швидко хлебтав молоко. Я підійшла до нього впритул. Хутро на котові настовбурчилось.

– Котику, – я нахилилась і погладила його по голові. Мені завжди здавалось, що коти це люблять. Коти для того і створені, аби їх гладити.

Але цей кіт блискавично відсахнувся, боляче дряпнувши мене по руці. З подряпини полилась кров. Я сіла на землю і заплакала.

Кіт описав навколо мене коло. Він трохи більший, ніж домашні коти, вуха має гостріші, зуби вишкірені, ніби при посмішці, очі блищать. Я думала: ти ж всього лиш кіт, чого ти такий дикий?

Кіт підійшов до мене дуже близько. Я простягнула йому подряпану руку – руці і так вже все одно. Кіт обнюхав її, і в якусь мить я злякалась, що він таки вкусить. Але ні.

Кіт злизнув з руки кров і втік до лісу.


21

У скрині з фотоапаратом «Зеніт» я знайшла не тільки апарат, а й незнайомі інструменти і пляшечки, очевидно, призначені для фотографування і виготовлення фотографій.

Добре, що Франьо завбачливо сховав фотоапарат. Інакше він би зник разом з купами фотографій.

У скрині також лежав пожовклий шматок паперу, на якому розбірливим акуратним почерком було написане таке:

1. Треба мати: бачок для проявлення плівки, реактиви, фотопапір, фотозбільшувач, лійку. Послідовність цих речей не має значення, бо кожна річ однаково необхідна.

2. Приготувати реактиви: проявник і фіксаж. Найкраще їх заливати у пляшки з-під пива.

3. В темряві (можна накритись з головою покривалом) витягнути з апарату плівку, пропхати плівку в спіраль бачка.

4. В бачок по черзі залити реактиви (спочатку проявник, потім фіксаж), проявити плівку і закріпити зображення.

5. Промити і просушити плівку. Тримати плівку тільки за ребра.

6. Приготувати темну кімнату. Жодної шпарки з денним світлом. Денне світло для народження фотографарадість, а для народження фотографії смерть. Можна користуватись тільки спеціальним ліхтариком з фіолетовим світлом.

7. Зібрати фотозбільшувач, вставити в нього плівку.

8. Розлити реактиви у ванночки.

9. Ввімкнути фотозбільшувач, підставити під його проміння фотопапір, за негативом правильно визначити тривалість опромінення: найсвітліші місця негативу на відбитку будуть найчорнішими і навпаки

10. Опромінений листок паперу опустити у ванночку з проявником і погойдувати ванночку, доки зображення не стане чітким (1 хв.).

11. Промити листок у воді і кинути його у ванночку з фіксажем (15 хв.). Якщо фотографії погано закріпити, за деякий час зображення пожовкне, аж поки не зникне зовсім.

12. Фотографії промити, розвісити на дроті для сушіння, як мокру білизну.

13. Розібрати фотозбільшувач, реактиви залити у пляшки з-під пива, закоркувати (реактиви можна ще деякий час використовувати знову).

14. Лягти спати.

Я ходжу в туалет завжди в різні місця. Сьогодні я пішла в кущі зліва від хати. Туди я досі не ходила, бо там відносно рівний ґрунт, рівнинна долинка, трохи неприродна для цієї місцевості.

На землі під крайнім до галявини кущем, за яким вже починається подвір’я, я помітила місцину зі свіжо витоптаною травою.

На землі неподалік порозкидувана сила-силенна недопалків.

Тутешні чоловіки курять, як правило, дешеві сигарети, а це були недопалки «Marlboro».

З місця витоптаної трави з-за кущів дуже зручно можна було стежити за Франевою хатою. Але сумнівно, щоб комусь треба стежити саме за хатою. Очевидно, стежили за мною. Але хто? Кому я потрібна?


23

Кожного дня почало дощити. Зранку на гори сідав туман, переповзав з однієї вершини на іншу. Потім, десь в обід, пускався дощ. Він так само переповзав з вершини на вершину, і можна було спостерігати, як на одній горі йде дощ, блискає, а на сусідній світить сонце. Деколи вдавалося побачити райдугу, деколи навіть дві.

Ліси гірських підніж злегка пожовтіли, тільки хвоя залишилась так само зеленою.

Я майже нічого не їм. Напевно, я дуже схудла. Відразу, як тільки приїхала сюди, дуже любила добре поїсти, якось страшенно хотілось, очевидно, від чистого повітря. Тепер голод минувся.

Піч я запалюю тільки під вечір, коли холоднішає.

Вуйна Миця, коли я до неї приходжу, завжди мене годує: зупами, банушем, картоплею в мундирах. Люди тут їдять часто те саме, але їм від цього не зле, а навпаки ліпше.

Трохи вище наді мною достигли чорниці. Кілька минулих днів я ходила обідати чорницями. Лягала посеред куща і так, належачи, збирала ягоди. Напевно, я поводжусь дуже безпечно, бо багато кого в чорницях кусають карпатські змії.

Я теж одну бачила. Сіла на кущ, і раптом з-під мене щось шуснуло у траву. Добре, що вона не вкусила. Вона була дуже гарна, я встигла її роздивитись, візерунчаста, сіро-коричнево-жовта.

А ще бачила зовсім чорну змію, хоча, може, то була гадюка, або полоз.

Коли я наїдаюсь чорниць, то весь одяг, лице і руки стають фіолетово-чорні. Але тут мені навіть приємно бути такою замазурою. Ніхто на мене не дивиться, тільки коти, нікому не буде з мене смішно чи гидко, ніхто мене не любить.

Найгірше, що я не маю де купатись. Я люблю плавати у воді, а тут нема де.

Час до часу я сходжу зовсім донизу, до дороги, там тече малесенька гірська річка Дземброня (якби не карта, то я би, звичайно, не знала жодних назв). Місцеві люди називають цю річку просто річкою або потіком.

Лише раз я спробувала купатись в Дземброні. Роздяглася до нижньої білизни, поскладала одяг на величезний білий камінь. Зайшла по кісточки у воду, але відразу мусила звідти вистрибувати, бо вода була така холодна, що аж зсудомило.

– Ця вода ніколи сі не нагріває, – сказав Охримко. Він побачив мене з дороги і чомусь підійшов.

Видно було, що Охримко взяв на себе місію оберігати мене, так само він оберігає ліс. Я була для нього частиною заповідника.

– Але ж надворі дуже тепло. І довгий час уже тепло. Чому тоді вода така холодна?

– Бо вона з гір тече, а в горах не буває тепла. Коли тут зима, то і в горах зима. Коли тут весна, то в горах зима. Коли тут літо, то в горах весна, а потім зразу осінь. Коли тут осінь, то в горах вже зима.

– І що, ніколи не буває літа?

– Буває, цого ж нє. День, два.

– Минулого тижня я була на Попі і вночі ледве не замерзла.

– Дивисі, ліпше не ходи сама. Там блудить один дурнуватий десь звідтам, говорить по рускому.

– Я його бачила.

Охримко ніяково тупотів біля мене, так, ніби щось не давало йому піти.

– То ти надовго тут замешкала, та? – спитав він.

– Я вже казала, що не знаю. Може, так, а може, ні.

– Ти дивисі, бо мені треба знати, чи на довго.

– Нащо вам знати?

– Як, мені конче треба знати!

Я одягнулася.

– Скоро піде вже холод, – сказав Охримко. Він все тягнув час, ніби не наважувався щось мені сказати, або навпаки хотів щось вивідати в мене, пильно вивчаючи мої рухи і очі.

– Мені цікаво подивитись, як тут буде в холод.

– Нема на що дивитись. Аби не змерзла до холєри.

– Не замерзну, я не мала дитина. (Тут я трохи зблефувала, але Охримкова запопадливість мене добряче обтяжувала.)

– Перше ти мені не пойняла віри, нє?

– Про що?

– Про Франя.

Я мовчала.

– Дивисі, доньцю, бо вуйко тобі не порадить на зле. Франьо був тойво… Кожен потвердить.

– Він просто любив фотографувати, хіба це злочин?!

– У Франя, – дуже серйозно заговорив Охримко, – жило в хаті ціле котяче войско. Котів десіть-двайціть. Ніхто то порахувати не міг. Коти спали разом з ним на подушках! Водивсі з котами, ніби їх ґазда. Вони Франя у всьому сі слухали! Таке хіба задурно? Нє, не задурно!

– Вуйку, коти ще досі живуть недалеко від хати. Здичіли. Я їх потрохи годую, і вони добрішають. Може, так само будуть жити зі мною на подушках. Мені би не було противно. Навпаки. З ними веселіше. Те, що ви сказали, пояснює, звідки в лісі біля Франевої хати так багато диких котів.

– І ти їх кормиш?

– Так. Вони не зовсім дикі, це видно. Видно, що коти пам’ятають, як колись жили в хаті, бо поводяться так, ніби хочуть повернутися додому. Мене майже не бояться. Я думаю, вони просто звикають.

– Донько, не корми їх! Не веди до хати!

– Франьо жив з ними, а я що, не зможу?

– Так то воно так, але тих котів, з якими жив Франьо, поперестрілювали. Люди сі зібрали і всіх до одного побили. Доньцю, то не ті коти, з якими жив Франьо!


24

Коли я сюди приїхала, я багато чого боялась. Боялась грабіжників і особливо – ґвалтівників, боялась спати сама, ходити темними безлюдними вулицями, боялась раптового грому і страшного гуркоту неясного походження.

Коли чогось боїшся, то воно, як на зло, тебе переслідує.

Дуже часто, коли я спала сама, серед ночі хтось гримав у вхідні двері. Від страху мене паралізовувало.

Колись, коли я була меншою, зі мною завжди траплялись непояснювані речі.

Довгий час, наприклад, я була впевнена, що у квартиру моїх батьків самовільно зайшла якась невидима сила, байдуже, добра чи зла. Верхній замок від вхідних дверей тоді був таким, що, коли його хтось відчиняв ззовні, він голосно цокав. Коли я поверталась зі школи, то зачинялась завжди на верхній замок, щоб чути, коли повертатимуться батьки. Батьки відчиняли двері, і завжди цокало.

Одного разу я прийшла зі школи, зачинила двері і пішла дивитись телевізор. Я ніколи не забувала про верхній замок, в мене спрацьовував безумовний рефлекс закриватись вдома. Я дивилась телевізор, коли почула те специфічне цокання. Була тільки третя година дня, тому мене здивувало, що батьки повернулись так швидко. Я радісно вибігла в коридор до дверей. Двері справді прочинились, за ними от-от мав хтось з'явитись: чи мама, чи тато. Але нікого не було, тільки війнуло протягом зі сходової клітки. Я підійшла ближче. Зазирнула в одвірок. В загальному коридорі, біля ліфта нікого не було. Я різко захлопнула двері і зачинила замок. Двері ніяк не могли самі відкритись. Мене охопив такий жах, що я до приходу батьків сиділа на килимі під дверима, бо невідомо, чи той, хто відкрив двері, не зайшов досередини і не ховається десь по кімнатах квартири. Я сиділа біля дверей, щоб могти оперативно втекти надвір, якщо помічу у квартирі бодай найменшу тінь, яка рухається.

Після того домівка моїх батьків перестала бути для мене безпечною. Я боялась як надворі, так і там, всередині.

Коли я жила в селі, в баби, то дуже часто вночі від страху не могла заснути. Я ночувала сама в окремій кімнаті з двома величезними вікнами. Моє ліжко стояло просто під вікном. Мені здавалося, що комусь, особливо неживому, відкрити вікно (яке не защіпалось як слід) і щось мені зробити не дуже складно.

Коли йшов дощ, вода з ринви скапувала на бетонну доріжку під хатою. Я лежала в темряві і заворожено вслухалась в це ритмічне капання. І хоч я знала, що то капає вода, мене охоплював жах від думки, що бетонною доріжкою поволі йде одягнена в чорне стара жіночка з металевим костуром, і насправді – це костур стукається об бетон, а вона йде тихо-тихо. Коли жіночка в чорному вже мала зиркнути на мене через вікно і впевнитись, що я таки не сплю і знаю про її ворожу присутність, я ховалась під ковдру або бігла спати до баби в комірку.

Я ніколи не боялась за своє життя, а боялась переконатись, що щось, невідоме і дійсно страшне, таки існує.

Тепер я відівчилась боятись по-справжньому. Мені зовсім не страшно. Я не боюсь ні вовків, ні котів, ні чогось іншого, зовсім іншого. Я для того і приїхала сюди, щоб позбутися свого страху. Я знаю, що все може існувати, і якщо воно існує, то так має бути. Страх – єдине, чого бути не повинно. Страх обмежує розуміння. Через нього я так і не дізналась, чи була та стара жіночка з костуром одягнена в чорне, чи ні.


25

Вуйна Миця вже дає мені молоко задарма. Це сталося дуже до речі, бо в мене майже закінчились гроші.

Крім того, вона завжди, коли я приходжу, добре мене годує: зупами, банушем, картоплею в мундирах зі шкварками. Виявилось, що вуйна Миця тримає кроликів.

– На Спаса я заб'ю одного кроля, – сказала вуйна Миця. – Ти приходи до нас на вечерю.

Варка сиділа на подвір’ї і лущила стручки квасолі. Напевно, кукурудзу вона витеребила всю.

– Варко, ти вже взялася до квасолі?

– А що я маю робити. Мені треба чимось займати руки. Ти таким би не займалася, в тебе намальовані нігті.

– Звідки ти знаєш, що в мене намальовані нігті? – я здивувалась, бо того дня я справді нафарбувала нігті. Я деколи собі таке роблю, щоб втамувати легку ностальгію за цивілізацією.

– Я не знаю, я так собі подумала, що ти малюєш нігті.

– Я не малюю нігті. Ти помилилась.

Вуйна Миця винесла мені з хати велику тарелю з картоплею і соленими огірками.

– Як хочеш, можу дати кислого молока.

– Дякую дуже, не треба.

Я підозрюю, що вуйна Миця справді кидає в молоко жаб. Я таке зробити не наважилась. Тим паче, за весь час мого тут перебування я не бачила жодної жаби.

– Слухай, Варко, а ти не знаєш, де можуть бути фотографії, які робив Франьо?

– Які фотографії?

– Ну, ті що Франьо робив.

– Тато ніколи не робив фотографії.

– Як то не робив. Вуйна Миця розповідала, що робив, і всі про це знають. Охримко знає про фотографії.

– Тато ніколи не робив фотографії. Для фотографій треба мати спеціальний апарат.

– Охримко і твоя мама розповідали, що деколи Франьо зачинявся в хаті, завішував вікна, а зі шпаринок билося фіолетове світло. Таке буває, коли той, хто всередині, проявляє фотоплівку. Фотоплівка від денного світла псується, тому фотографи користуються спеціальним ліхтариком. Цей ліхтарик випромінює тьмяне фіолетове світло.

– Тато ніколи не робив фотографії, – видно було, що Варку дратує ця розмова.

– Але ж…

– Тато зачинявся в хаті, це правда, але він не робив фотографії!

– А що він робив?

– Відбував обряди.

– Які обряди?

– Він був відьмаком! І відчепись від мене!


26

Моя баба найбільше боялась смерчів. Смерч для неї мав релігійне забарвлення і асоціювався з апокаліпсисом.

Коли бабі було сім років, вона бачила один-єдиний невеличкий смерч і налякалась на все життя. Стала богобоязливою.

Баба везла волами з поля сіно. На дорозі нікого не було. Висіла неправдоподібна, мертва тиша. Навіть цвіркуни позамовкали. Воли поопускали голови, а потім раптом зупинились і не захотіли йти далі. Баба почала їх підганяти батогом, потім гладити, вмовляти, а воли дивились на неї приреченим поглядом і не рухались. «Як нам порятуватись від цього, коли ми навіть не бики?» – могли би сказати воли.

Потім повітря почало збурюватись. Баба не мала чим дихати. Здійнявся ніколи не бачений досі вітер, що рухався не з одного боку в інший, а закручувався по спіралі, ніби хотів вирвати в тебе душу з корінням. Небо почорніло як смола. Вітер зривав все довкола, закручував колами і ховав в небі. Чорти великими дерев'яними ложками помішували смолу, щоб вона знизу не підгоріла.

Бабине сіно по стебельцю спочатку поволі, а потім стрімко піднімалось в небо. Воли розпачливо заревіли, затупотіли ногами, даючи бабі знати, щоб вона рятувала хоча б себе. Баба скочила у фосу, присіла і закрила руками очі. Коли знову їх відкрила, воли з возом і сіном були вже високо, а чорти підморгували бабі і потирали руки від задоволення.

Кінець світу баба уявляла у формі ще більшого смерчу. Коли він надійде, ні в якому разі не треба відриватись від землі, з останніх сил треба за неї триматись. Людина спочатку мусить піти в землю, де зогниють її кості, а вже тоді – в небо. Живими на небо потраплять лише птахи. Там вони вмовляють чортів знову стати ангелами.


27

Треба було йти до Яреми замовляти собі теплішого одягу, бо холод міг застати мене будь-якої хвилини. Я привезла з собою тільки літні речі, я не думала, що залишусь тут аж настільки.

Холоду не треба боятись, але підготуватись і гідно його зустріти не завадить.

– Щось ти довго нічо в мене не купувала, – сказав Ярема. – Дивисі, бо мені гендель сі зупине!

Ярема прижмурював очі і без упину усміхався. Він вирішив собі завжди з усіма бути веселим, до всіх жартувати. Таким способом легше залишатись непоміченим і не викликати ніякої підозри, ні для кого не становити загрози.

Ярема, напевно, зовсім інший, ніж виглядає на перший погляд.

– Привезіть мені наступного разу кілька пар теплих шкарпеток, якісь тепліші штани або рейтузи, можете?

– Що, до холодів готуєшсі?

– Вони можуть надійти раптово, хіба не так?

– Можуть. То ти, я бачу, думаєш і на зиму тут сі лишати?

– Ще не знаю, але скоріше за все, що так.

– Ти, дівче, не знаєш, як тут, коли сніг. Може таке бути, що доведесі тобі цілу зиму в хаті сидіти. Не зможеш ходити, бо не буде стежок. Сніг по шию або й з головов. Як ми будем знати, чи ти жива?

– Я буду запалювати піч. Дим йтиме догори – так і будете знати.

– А дрова? Ти собі наготувала дрова на зиму?

– Ще ні. Але вже збираюсь.

– Ліпше у вуйни Миці перезимуй, коли так.

Яремин кінь, який тягне магазин, дуже гарний, з густою сивою гривою. Мені найбільше подобаються сиві коні.

– Ну, то дякую, я прийду наступного разу.

– А кептар тобі не треба?

– Не треба. В хаті залишився Франевий кептар. Трохи завеликий, але я буду його носити. До побачення.

Я вже відвернулася і хотіла рушати назад вгору. З самого низу, від дороги, до Франевої хати є куди йти. Може, не так багато, але важко, бо завжди вверх. На початку сходження я зціплюю кулаки і послаблюю їх, коли вже видно хату.

– Слухай, – гукнув мені Ярема, я зупинилась і повернулась до нього обличчям. – Мені казали, що з Франевої хати знов фіолєтове світло забило. – Яремине лице перестало люб’язно усміхатись, і я побачила його справжнім. – Дивисі! Ми вже мали одного! Коли щось таке сі дознаю про тебе, то руки-ноги попереламую!


28

Звечора я забула зачинити вікно, і вночі прокинулась від спокійного і врівноваженого котячого муркотіння. Коти, троє, сиділи на підвіконнику, повернуті мордами до мене, і муркотіли. Раніше вони тільки по-хижому гарчали.

Котячі очі невпинно слідкували за тим, що я роблю. Вони помітили, що я прокинулась, і позамовкали. Один кіт стрибнув на підлогу.

– Котики! Ви вже зовсім знахабніли, – крикнула я, – брись! Не можна вам бути в хаті!

Всі три коти були вже на підлозі, обнюхуючи кожен закуток кімнати.

– Я кому кажу! Брись надвір!

Коти, піднявши догори хвоста, метались довкола ліжка, ніби навіжені. Я пожбурила в них книжкою – першим, що попалось мені під руки. Але не так, щоб попасти, а щоб налякати.

– Дайте мені поспати! Геть! Брись!

Коти трохи поперепуджувались і повискакували на подвір’я.

Я заснула і до ранку вже не прокидалась. Прокинувшись, я побачила всіх трьох котів. Вони, скручені калачиком, мирно спали в моїх ногах, час до часу відкриваючи одне око, щоб прослідкувати, як я на це зреагую.


29

Я трохи заблукала через того метелика.

Я побачила його у вікно, великого, навіть дуже великого, з білими крильцями, чорними на кінцях. Таких метеликів я не бачила ніколи ніде. Я подумала, що лялечка, якою цей метелик був напередодні, напевно, була по-справжньому гігантська, на півдолоні або й більша. Побачивши таку лялечку, я могла би налякатись. Ціла лялька, а не лялечка.

Малою я ніколи не мала гарних великих ляльок.

Я вибігла з хати і почала наздоганяти метелика. Той летів стрімголов, не зважаючи на стежки, які я знала. Деколи сідав на траву чи кущ, ніби озирався, чи я вспіваю.

Я не хотіла його піймати, просто дивитись на нього. Як гарно він летить. Які гарні у нього крильця, черевце і вусики.

Тут, серед гір, багато що вміє літати. Очевидно, не літати в горах великий гріх. Мені часто тепер сниться, що я літаю.

Уві сні, щоб злетіти, мені доводиться натужуватись. Примушувати себе подумки не боятись відпуститись – а потім літати легко і страшенно приємно. Такі сни найкращі. Я не літаю крилами, ні, уві сні в мене крил нема. Якщо це можна якось пояснити, то я швидше літаю всією серединою, внутрішньо, ніби якась могутня сила проштовхується з мене крізь грудну клітку і ця клітка відчиняється.

Але літаю я не тут, в горах, а у великому місті, і вночі. Я одягнена в легку майже прозору білу сорочку, під сорочкою нічого нема. Я знаю, що насподі я зовсім гола, але клопоту через це не відчуваю, бо так, в польоті, мене ніхто і ніщо не впіймає. Я з легкістю перелітаю хмарочоси, бачу під собою парки і алеї, рекламні світла неприродних кольорів, проте темні провулки я і уві сні намагаюсь оминати.

Метелику летіти було важче, ніж мені. Надто великі крила тягнули метелика до землі. Адже він всього лиш комаха, йому важче витримувати свою вагу, ніж птахам.

Сачком його впіймати було б дуже легко.

Так я мало не заблукала. Я відбігла надто далеко від хати без нічого. Маючи торбинку з мапою і покривальцем, в горах заблукати не дуже страшно. Я вже не раз ночувала під відкритим небом. Вранці завжди дуже легко відшукати дорогу назад. Головне не панікувати.

Метелик десь сховався, і я вирішила присісти – подумати, кудою краще повертатись. Сонце ще було високо.

І тоді я побачила Варку.

Вона була одягнена в довгу білу сорочку, і під сорочкою більше нічого не було. Рухалась хаотично, не дотримуючись якогось певного шляху. Волосся розпущене. Сліпі очі незворушно дивились кудись не вперед, а вглиб.

Не пам'ятаю, чи я згадувала, що у Варки волосся таке страшно чорне, як смола. Обличчя видовжене і сухе. Смагляве. Ніс гострий. Під очима і на чолі зібрались невеликі, але вже помітні зморшки.

Варка була дуже гарною, особливо у цій прозорій сорочці, на полах з чорним геометричним візерунком.

– Варко, – крикнула я, – що ти тут робиш? Як ти сюди дісталась?

Варка почула мій голос, але не відреагувала. Сіла на землю. Я підійшла і вмостилась поруч.

– Варко, щось сталося? Куди ти йдеш?

– А що, йти треба обов'язково кудись?

– Я тебе прошу!

Верхні ґудзики Варчиної сорочки розстібнуті.

– Ти до озера так і не дійшла? – спитала Варка.

– Була погана погода.

– Я ж тобі казала.

– Я не дійшла тільки через погану погоду. Крім того, я пізно вийшла і пускатись далеко було страшно. Я би не встигла завидна повернутись.

– Невідомо, чи ти би взагалі повернулась.

Варці треба було б стати поетом. Але хтозна, може, вона і пише вірші. Вона диктує, а вуйна Миця записує. Але я не знаю, чи вуйна Миця письменна.

Звідкись Варка раптом дістала сигарету і так само невідомо чим її запалила.

– Ти куриш? – я була справді здивована.

– А що мені ще робити?

– Marlboro?

– Marlboro. Звідки ти знаєш?

– Здогадалась.

Не знаю чого я торкнулась до Варчиних грудей долонею і почала їх гладити. Варка не заперечувала.

– Мама поводиться зі мною так жалісливо, ніби я маю завтра померти, – сказала Варка, – а я не збираюсь вмирати. Я ще довго проживу. Переживу всіх.

– Варко, а тобі не важко так довго бути без чоловіка? – її сорочка сповзла з одного плеча, і я її туди поцілувала.

– А чого мені має бути важко? Жінка не обов’язково мусить бути з чоловіком. Вона може бути і сама, і з кимось іншим.

– З ким іншим?

– З усім, що навколо. Тут можна навчитись забувати, що ти жінка, і стати всім, що є у природі. А ти? Ти вже була з чоловіком?

– Була.

– Ти його лишила?

– Лишила.

– Він не сумує за тобою?

– Напевно, ні.

– А хтось за тобою сумує? Ти когось залишила там?

– Ні.

Я цілувала її все нижче і нижче. Варка гладила мене по голові і шиї. Я не знаю, чого робила це, ніколи раніше я не думала про щось подібне.

Я збуджувалась зовсім не так, як це буває з чоловіком. Не відчувала нестерпної хіті, навпаки, мені було спокійно і байдуже, навіть ліниво. Сонце сліпило очі, і я їх закрила. Тепер ми обоє були двома сліпими теплокровними істотами, які тулились одне до одного, щоб втертись, забутись, стати чимось спільним одним.

Гори дивились на нас і мовчали. Вони набагато безсмертніші, ніж я думала раніше. В горах не можна бути гордою. Не можна хотіти бути окремо. Не можна любити щось менше, ніж вони.


30

Я довела Варку до її дому, хоч вона цього і не хотіла. Вуйна Миця, видно, дуже переживала. Вона вибігла нам назустріч, як тільки помітила з подвір’я.

– Варко, де ти була?! – вуйна Миця мало не плакала.

– Вона ходила до мене в гості, – відповіла я замість Варки.

– Звідки ти взяла цю сорочку. Варко?

– Я їй подарувала. Правда, дуже гарна? – знову сказала я.


31

Вуйна Миця, як все, добре мене нагодувала. Дала величезну мисагу борщу з кролятиною. М'яса я вже не їла давненько. Дуже смачно після довгої перерви знову його скуштувати.

– Почекай трохи, – сказала вуйна Миця, – хліб ще в печі. Як сі спече, то озьмеш собі боханець.

– Скоро будуть сніги, – говорила далі вуйна Миця, – треба тобі сі підготувати. Як випаде сніг, то ходити до нас стане трудніше.

– Якось впораюсь.

– Може, зимуй у нас?

– Не хочу вам набридати. Коли стане зовсім тяжко, то прийду, не переживайте. Ще не будете знати, як мене збутись.

Варка за весь час не сказала жодного слова.

– Коли зима, то час так не біжить борзо, як тепер, – казала вуйна Миця. – Довше треба спати, набагато довше, кутатисі в тепле, забивати шпари лахами, аби не дуло. Може так дути, що дайбі.

– Сподіваюсь, що вікна мені не замете снігом. Мені важливо, щоб було видно гори.

– Може замести, доньцю. Але ти сі не бій. Спи тогди, коли так буде. Все так не буде. Тут, в горах, люди живут по-природному, як звірі. Зимою звірі ховаютсі в нори і барлоги і там сидє. Сплє собі. І ти так роби. Чєсу буде багато, аби подумати, щось собі хатнє поробити.

– Я плету покривало. Досі мало плела, а коли похолодніє, зможу закінчити.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю