355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Таня Малярчук » Згори вниз. Книга страхів » Текст книги (страница 3)
Згори вниз. Книга страхів
  • Текст добавлен: 29 сентября 2016, 03:07

Текст книги "Згори вниз. Книга страхів"


Автор книги: Таня Малярчук



сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

– О, в’єжи собі. Тільки не бійсі чєсу.


32

Коли я повернулась до Франевої хати, то відразу почула зсередини якийсь незвичний звук. Ніби капає вода.

Подумала, може, коти побешкетували, поламали криничний краник. Я не казала, але криниці біля Франевої хати не було. Вода проведена просто в хату і пускається за допомогою цього краника. Так високо викопати криницю було би неможливо. Надто глибоко довелося би копати.

Я увійшла до хати. З краником все в порядку, але капання не припинялось. Воно мало відзвук металу, більше було схоже на механічне, ніж природне. Чим ближче я підходила до ліжка, тим більше звук ставав знайомішим. Це було не капання, а цокання. Гучне і ритмічне.

На ліжку поруч з подушками лежав старенький механічний годинник округлої форми. Червоний, протертий у кількох місцях корпус. Я взяла годинник в руки, і він голосно задзеленчав.

Я зовсім не здивувалась його появі. Тільки подумала, що взимку з годинником буде важче нудитись.


33

Після кількох погожих днів погода раптом почала стрімко змінюватись. Повіяв сильний холодний вітер, листя на деревах гірських підніж з жовтого стало тьмяно сірим, потім неприємно задощило, що, однак, мені не було аж дуже неприємним.

Більшість часу я проводила в хаті. Читала, плела покривало, просто дивилась у вікно. Я думала, що навіть якщо мені ще не вдалося все остаточно забути, то інші люди, ті, яких я залишила, давно вже забули про мене.

Надвір я виходила тільки в туалет. Біля дверей я взувала тумаки і кептар – обидві речі відійшли мені у спадок від Франя.

Їла дуже мало. Варила собі рідкі зупи з картоплею, квасолею і морквою. Тут я полюбила моркву.

Охримко був приніс мені великий слоїк з бринзою, і вона, хоч і плісняла згори, все одно залишалась смачною і поживною.

Коти невідлучно ходили за мною. Коли я виходила надвір, вони чекали мене на порозі, не хотіли мокнути. Я не рахувала, скільки їх є, може, п’ять, може, більше. Деколи вони змінювались, якийсь кіт, якого я добре

запам'ятала, раптом кудись зникав, а на його місці з’являвся новий.

– Я не маю чим вас добре годувати, дорогі, – казала я котам, – ловіть мишей або щурів.

Коти, проте, не були надто вибагливими. За небагато часу вони вже їли зі мною мої не дуже смачні зупи. Навіть гризли сиру картоплю і моркву. Коли я цілий день нічого не їла (не тому, що не мала, а просто не хотіла), коти приносили мені мишу і клали її на стіл, даючи знати, що це мені. Щоб я не соромилась. Одного разу вони принесли мені мертвого дятла. Невідомо, де коти його відпорпали, бо дятли, всі, які були, мали вже давно відлетіти у вирій.

Втім, з котами витримувати затяжні дощі було легко. Я їх по черзі гладила, говорила до них, а вони дивились на мене так, ніби я не розумію, що вони мені відповідають.

Вчора ненадовго визирнуло сонце, напевно, востаннє по-осінньому. Дощ припинився, хоча на деяких вершинах тривав далі. Вітер ущух, даючи дорогу іншому, холоднішому, з морозом.

Я випрала брудні речі і повісила на дроти сушитись.

А сьогодні зранку пішов сніг.

Я дивилась у вікно, як він падає: поволі, незграбно, без поспіху, зі знанням, що його приходу вже нічого не може зашкодити.

Сніг падав у такт цоканню годинника. Виглядало так, що вони змовились.

– Я справді подібна на ведмедя в барлозі, – сказала я котам.

Мені було дуже радісно бути тут, згори, у затишку, без пам’яті і без страху, без нікого, з котами і навіть без них.

– Що ж, будемо вмощуватись спати.

Коти повистрибували на ліжко, я закуталась в ковдру, обклавшись теплими котячими тільцями як грілками.

Монотонно цокав годинник, падав сніг – і я заснула.

Я собі постійно повторювала, що завтра можу не прокидатися дуже рано, можу поспати довше, допізна, можу прокинутися аж під вечір, бо не маю, зовсім не маю куди поспішати.


34

Тої ночі мені снились на диво казкові і різнобарвні сни. Багато з того мені важко пригадати, але точно пам'ятаю, що найчастіше я була не собою, а кимось і навіть чимось іншим. Багатьма іншими.

Спочатку було так, що я таки наважилась скупатись у Дземброні, попри те, що вода була справді крижаною. Я роздягнулась і відразу, щоб не дуже мучитись холодом, пірнула. Раніше я думала, що Дземброня, як всяка гірська річка, дуже мілка, по кісточки, найбільше по коліна, але у воді, відкривши очі, я побачила, що то був оптичний обман – вона дуже, страшенно, глибока. Охримко стояв на березі і казав мені:

– Доньцю, не треба нині сі купати. На Іллі купатисі небезпечно, бо вода може затягти. На Іллі у нас не купаюцці.

Я пірнала все глибше і глибше. Повітря мені чомусь не бракувало. Я відчула, що й зовсім можу обходитись без нього.

Дземброня не глибока, ні, думала я, вона висока. Я перестала плисти і раптом полетіла. Полетіла над камінням, над урвищами і течіями, майстерно маневруючи руками. Каміння перетворились на гори. Я перелітала з вершини на вершину так легко і швидко, як не може жодна птаха. На вершині я ненадовго зупинялась, щоб перевірити, чи за мною ніхто не женеться. Ніхто.

Боже, яка я не потрібна, – думала я, – я не потрібна навіть самій собі.

Потім я стала летючою рибою.


35

Ще мені снилось, що я разом зі своїми котами полюю на щурів. Коти стрибали набагато краще за мене, але з ввічливості цього не показували.

Вони приганяли щура просто до мене, а мені залишалась найлегша робота: вдарити лапою щура по голові, вилізти на нього згори і вчепитись в горло зубами. Решта котів не забарилися б допомогти.

– Ми женемо його просто на тебе, – кричали мені коти, – дивись, не дай йому проскочити!

– Мені страшно, – кричала я у відповідь, – мені дуже страшно. Я ніколи досі не ловила щурів!

– Що тут страшного? Бий його лапою по голові! Бий! Він вже біля тебе!

Я не могла вдарити. Щур шугав повз мої лапи і зникав у підземних норах.

Я боялася, що коти будуть на мене маркотні, але вони поводились розуміюче.

– Пильнуй! Ми женемо на тебе нового щура!

– Слухайте, може, давайте, я буду його гнати, а бити нехай б’є хтось інший.

– Не можна. Ти мусиш.

Крім того, коти чомусь були одягнені у старовинний гуцульський одяг, який зараз я би не змогла описати. Вони по-чорному матюкались. Деколи вони виговорювали таке, що я аж червоніла.

Спочатку ми полювали у Франевій хаті. Вбитих щурів складали на столі. Потім, коли шурів в хаті не залишилось, вийшли надвір. Ми стрибали по деревах і кушах, вигукували щось у повітря, і інші коти, десь здалека, гукали нам у відповідь, що вони нас чують.

Коти мені показали багато чого досі не відомого. Наприклад, дупла.

Я не знала, що дупла старих дерев такі просторі. У них легко могла замешкати якась людина.

В одному дуплі я знайшла пакунок, перемотаний голубою стрічкою.

– Що там? – запитала я у котів.

– Франеві фотографії, хіба ти не впізнаєш?

Я розгорнула пакунок і справді знайшла у ньому величезну купу старих, пожовклих фотографій.

– Франьо замало витримав фотопапір у фіксажі, раз фотографії пожовкли, – сказала я. – Добре, що зображення зовсім не зникло.

– Чекай, – обурилися коти, – а ти знаєш, скільки цим фотографіям років?

– Скільки?

– Більше, ніж тобі.

– Але ж я безсмертна.

– Ну та власне.

Я переглядала фотографій хоча видно їх було не дуже добре. У дупло сонце майже не проникало.

– Ми включимо лампочку, – запропонували коти.

– Це було би дуже до речі.

Коти ввімкнули якийсь ліхтарик, і дупло засвітилось тьмяним фіолетовим світлом.

Тепер фотографії було видно краще, хоча, напевно, специфічне світло трохи спотворювало бачене.

На перших фотографіях справді були гори. Кожна окремо і всі разом. Правда, вони були більше схожі на людей, ніж на гори. Це були люди у повний зріст. З різними лицями, у різному розкішному і не дуже вбранні. Деякі тримали вирізьблені з дерева топірці. Жінки на шиях мали різнокольорові, але здебільшого червоні коралі, які по-гуцульському, здається, називаються зразами. Одна жінка, як мені здалось, лицем дуже схожа на вуйну Мицю, хоча уві сні я могла і помилитись.

Тільки тім’я всіх цих людей чимось нагадувало гірську вершину.

Деякі, пізніші, фотографії, були зовсім іншими. Деякі були навіть страшними. На деяких була я сама, я з котами, я на кріслі-гойдалці плету покривало.

– Добре, що ви мені показали це дупло, – сказала я котам. – Я би і не здогадалась тут шукати.

Коти чемно дякували, казали, що інакше не могло бути.

– То я заберу фотографії з собою?

– Навіщо тобі? – дивувались коти. – Ти ж фотографуєш не гірше.

– Я не вмію фотографувати.

– Вмієш.

– Звідки ви знаєте?

– Аткуда мнє знать. Аткуда мнє знать, – коти перестрибували з однієї лапи на іншу і все повторювали і повторювали цю єдину фразу.


36

Я прокинулась у царстві павутини. Всюди: на стелі, на стінах, на столі і креденці, на ліжку – була павутина. На моєму волоссі. Павутина звисала під тягарем вже закам'янілої пилюки, ніби саван.

Котів ніде не було.

– Коти, – гукнула я.

Ніде нічого не поворухнулось.

Я встала з ліжка, і було якось дуже важко. Все тіло позатерпало, ноги ледве несли, а руки тремтіли.

Павуків на павутині не було, тільки пилюка. Павутина така товста, що нагадувала рибальські сіті або моє ще не недоплетене, але вже сіре покривало.

– Що це за холера, – сказала я сама до себе, оббираючи павутину з волосся і лиця.

У вікно світило сонце. Я виглянула і на своє розчарування побачила, що земля і далекі гори не вкриті снігом. Чорна земля і чорні гори. Зусібіч стікали дрібні струмочки, як буває після відлиги. Напевне, це був не остаточний сніг, подумала я, сьогодні знову потепліло, і той сніг, який падав ввечері, розтанув.

Страшенно хотілося їсти.

– Коти, – знову гукнула я.

Нічого.

– Де ви поділись?!

Стіл покрився невисоким фіолетово-сірим мохом.

– Що це за холера?

Але по-справжньому мене нічого не дивувало.


37

Я відчинила двері, щоб до хати зайшло свіже повітря. Надворі на диво погоже. Треба набратися сили, щоб повимітати з усіх закутків павутину, хоча ця робота, якщо чесно, не дуже мене захоплювала.

На подвір'ї стояв Охримко і довго здивовано на мене дивився.

– Доньцю, – сказав він, – ти не поїхала?

– Чого я мала їхати?

– Ади! А я думав, що ти поїхала, та й тому не приходив.

– Нічого.

– Як ти тут сама перебула?

Я мовчала.

– Йой, йой, йой! Аби я був знав, то прийшов би до тебе. Мені високі сніги не страшні, я хожу по них, як по стежці.

– Високі сніги?

– Та певно такі, як твоя хата. І як ти не змерзла?

– Бачите, я живуча.

– Та бачу, – Охримко навіть усміхнувся. – А я думав, що ти поїхала. Всі так думали. Зима сего року була така люта, що ну. Ти, певно, зо три місяці не могла вийти з хати.

На мені не здригнувся жоден нерв, хоча серце калатало, як скажене.

Я проспала цілу зиму.


38

– Вуйку, а чого ви думали, що я поїхала? Вам хтось казав?

– Та Варка сказала. Я думав, ви сусіди, та й хто, як не вона знає, що з тобов.

– Може, я їй щось таке і казала, що хочу поїхати, а вона подумала, що я дійсно так зроблю. Я за всю зиму до них не заходила.

– Вже і не будеш, – скрушно похитав головою Охримко.

– Чого раптом? Зараз збираюся їх провідати.

– Таже Варчина мама, Митрія, померла.

– Померла?

– Померла вже зо три місяці як. Ще молода була жінка: шіздесєт і сім год. Тут баби до девідесєтки доживають, а вона померла. Ну але, значить, так мало бути.

– А що тепер буде з Варкою?! Вона живе сама?

– Таже Варки вже тут нема. Її в якийсь інтернат для сліпих забрали, чи як то сі називає, я не знаю. Приїхали та й забрали. А що мали робити? Дівка геть чисто сліпа була. Сама поратись вона би не впоралась. Як би то віглядало?

– А куди відвезли?

– Я відки, доньцю, знаю. Забрали, та й на тому амінь. Дим та й нитка. Ніхто нічо про ню не чув. Може, так для Варки і ліпше. Там є спеціяльні люди, будуть за нев сі дивити, будуть кормити, одягати. Там, певно, живут такі, як вона, будуть мати про що побалакати.

– Без них мені житиметься набагато гірше, – я справді так думала.

– На то нема ради. Божка покликав, та й мусиш йти, всьо лишати і борзо йти.

Я мовчала. Відчувала себе покинутою.

– Ну то добре, донько, раз ти зиму перебула, то значит, жити будеш. Вібрала собі таку дорогу, то йди нев.

Охримко вже хотів рушати вниз, але потім швидко повернувся.

– О, добре, що сі-м нагадав. За тобов, ще коли тіко сніги були впали, якийсь бахур випитував.

– Бахур?

– Але тогди я вже думав, що ти поїхала, та й так йому і сказав, що ти поїхала. Він ще походив сенди-тенди, повипитував, але йому всі казали, як я: що поїхала. І він также поїхав.

– А сам назвався?

– Нє. Я, як по правді, і тим сі не цікавив. Тогди роботи було по саму зав'язку. Я не мав коли. Думав, може, який твій знайомий альбо брат.

– Напевно, то був брат.

– Ну, видиш. Якби я був знав, що ти є, то направив би 'го до тебе. Разом вам зимов би було тагі ліпше, хіба нє?

– Було би ліпше.


ІІ

1

Я посадила навколо Франевої хати різних квітів. Подумала, що йому було би так значно приємніше. Адже я так нахабно влізла без дозволу в його маєток і, можна сказати, що і в його смерть, бо все ж не в життя. Невідомо, що Франьо зараз думає. Чи злиться на мене за це, чи навпаки – радіє. В певному сенсі я продовжила його. Зайняла його місце. Врятувала його від повного небуття. Кожному мало бути таке до вподоби, якщо, звичайно, Франеві взагалі зараз що-небудь подобається.

Може, Франьо зараз дивиться на мене? Спостерігає за тим, що я роблю, про що думаю. Йому би також мало сподобатися, що я майже не думаю. Принаймні не думаю над тим, як і чого живу. Думаю про відсторонені речі, про якісь незначні події, дрібні і випадкові, але такі, що вкотре і вкотре доводять бездоганність побудови всесвіту.

Я деколи уявляю собі Франя, хоча ніколи не бачила його зображень. У вуйни Миці були його фотографії, був навіть портрет, але вона завісила цей портрет рушником, щоб ніхто не дивився. Вуйна Миця мала на Франя якусь злість, суто жіночу злість, і я думаю, може, за те, що він не любив її або любив менше, ніж щось інше, фотографувати, наприклад.

Я собі уявляла, як Франьо просить вуйну Мицю стати йому до фотографії.

– Я не вбрана, – каже вуйна Миця, – де мене таку можна фодеграфувати?!

– Я тебе прошу, ти так дуже гарна, – просить Франьо.

Вуйна Миця шаріється, їй приємні Франеві слова. Вона стоїть біля хати, а Франьо лаштує для знимки апарат.

– Фотографія буде дуже добра, – примовляє Франьо, щоб вуйна Миця не встигла передумати, – такої доброї я ще, може, й не робив.

І раптом вуйна Миця розуміє, що для Франя гарна не вона, а фотографія, що на фотографії вона може бути і не гарна, але фотографії з негарними жінками також можуть бути гарними.

– Куди ти? – дивується Франьо, а вуйна Миця стрімголов збігає вниз до себе додому. Вона плаче, але Франьо цього не помічає. На підвіконні, там, де щойно стояла вуйна Миця, він бачить величезного волохатого павука, якого йому досі не вдавалося зафіксувати на плівці.

– Оце буде добра фотографія, – тішиться Франьо і клацає апаратом.

Я думаю, чи Франьо був худим чи трохи товстеньким? Чи мав він бороду або хоча б вуса?

Думаю, що був худим і мав тільки вуса. Носив полотняний картуз або чорний капелюх з широкими крисами. В нього була біла сорочка в жовтий горошок. Були штани в дрібну клітинку. Можливо, він кульгав на праву ногу. Спав у кальсонах.

Франьо любив пожартувати, але більшість часу мовчав. У своїй хаті, так далеко від інших, йому не було сумно. Він завжди знаходив собі заняття. Йому цікаво було спостерігати за тим, як тече час і як він від цього змінюється. Потім він вирішив собі, що безсмертний, бо він таки справді був ним. Франьо думав: «От гори з чєсом сі мінєют, а я який був, такий є». І гори дійсно змінювались, я підозрюю, спеціально, щоб завести в облуду того, хто живе біля них.

Цікаво, чи Франеві коли-небудь ставало прикро від того, що я завдяки його жартам залишила гру на скрипці.


2

Сьогодні я знову за дуже довгу перерву пішла до Яреми просити його привезти мені меленої кави. Після проспаної зими я трохи боюся міцно засинати.

Ярема радий мене бачити. Він трохи посивів і поогряднішав, але зимівля часто цим закінчується. Мало рухаєшся, багато їси.

– Ти дивисі, яке з тобов стало, – сказав Ярема. – Всі думали, ти поїхала, а ти тут.

– Тут так добре, що я не хочу звідси їхати.

– Добре, але і не дуже. Я видів, як люди живут трохи далі від гір, то все мают: телевізори, радія, такі чайники, що їх не треба на огонь ставити – самі воду кип’ятє. Людям там жити багато ліпше.

– Але зате вони мають менше гір, ніж ми.

– 1 то правда. Тобі щось привезти?

– Так. Привезіть мені меленої кави.

– Тої трунки? Від кави болить голова і спати сі не хоче.

– Я знаю.

– Я можу привезти тилько «Jacobs» – иншої нема.

– Нехай буде.

– Але повидумують собі! Спати їм сі не хоче. Що може бути ліпше за спаннє. Добра робота, добрий харч, добра жінка та й добре спаннє!

Коли я поверталась назад додому, то зустріла голову сільської ради – вуйка Івана – не дуже старого чоловіка, який завжди носив піджак від костюма. Він ніколи до мене не говорив, а тут раптом сам підійшов.

– Дівче, а ти з міста, нє? – сказав мені.

– З міста.

– У містах всі кінчають університети, нє?

– Дехто.

– А ти маєш університети?

– Маю.

– А бомагу маєш, де би це сі писало?

– Ні. Залишила в місті.

– Ну та то не біда. Видно і так, шо маєш університети, – вуйко Іван запнувся. – Ади тиснуть на мене, аби в селі бібльотека була, та най би була, хіба я що кажу? Але ніхто не хоче там сидіти. А ти би не хотіла? Бібльотека вже кілька год заперта, десіть або й білше. Книжки як заперли, та й так туди ніхто сі не навідував. А тепер ти би там сиділа та й книжки стерегла, бо діти ходити все одно не будуть, я їх знаю, але так, аби було. Ну то як?

– А мені щось будуть платити?

– Аякже! Двісті рублів. І ще трохи знімуть, але сто п’яддисєть будеш мати точно.

Я мовчала.

Що? Мало? – вуйко Іван трохи збентежився. – Та пі би там була не кожен день, по через день. Раз на тиждень хоц би.

– Добре.

– Ади, – втішився вуйко Іван, – на тобі клуч, – він вийняв з кишені піджака один маленький ключик і дав мені. – Я тобі зараз покажу, де бібльотека. Недалеко. Півгодини і будем там.

– Не треба мені показувати. Я знаю, де вона.


З

Як по правді, то в Дземброні зовсім мало дітей. За своє теперішнє життя я бачила двох-трьох, не більше. Може, вкупі назбирається десять. Більшість жителів – старі і зовсім старі.

Діти, як правило, пасуть на полонинах корів і овець. Виходять туди навесні і повертаються додому аж під осінь. Живуть на полонинах у крихітних хатинах з ліжком і пічкою. Я бачила таких двох хлопців, обдертих, чорних від бруду, коротко підстрижених, жвавих.

Я не кажу, що це погано – бути таким обдертим і брудним. На полонинах іншого не треба. Якби я була на їхньому місці, то виглядала би не краще. Щось у цьому є навіть приємне: бути таким брудним і таким жвавим.

Я дала цим двом хлопцям шоколаду. Вони підійшли на безпечну відстань, обережно взяли шоколад і чемно сказали: «Дякую». Вони поважали мене, бо я була чужинкою. Остерігались мене, навіть трохи боялись, як бояться невідомої хвороби.

Я тоді, коли зустріла хлопців на полонині, була знайшла три білих гриби: великого, меншого і найменшого. Гриби також віддала хлопцям.

Важко уявити, щоб такі хлопці ходили до бібліотеки, їм не потрібні книжки, і я так само можу це зрозуміти. Нащо читати, коли можеш бачити. Нащо знати про світ, коли можеш ним бути.

А втім, мені би хотілось, щоб діти приходили до мене в бібліотеку. Якщо вони не вміють читати, я би читала їм сама. Вони би сиділи в рядок, а я би читала вголос, з інтонацією, як я вмію.

Коли десь працюєш, то хочеться бачити наслідки своєї роботи. А так – сидіти в бібліотеці, як голодний забутий привид – мене не тішить. Я приїхала сюди все змінити – навчитись бачити і жити, а таке було би продовженням порожнечі і безпліддя, з якими я народилась і з якими не хочу перейти у інші світи.


4

Я була малою, дуже малою.

Коли Франьо гнав попри наші ворота свою ідеально білу корову на пасовисько, я кинула в корову камінь. Камінь попав у живіт. Корова підскочила, а потім пішла далі. Бувають такі люди, які часто б’ють своїх корів, а Франьо ніколи не бив. Він її мив у бані. Гладив її, чесав, а корови чесання люблять більше за все на світі.

Тому Франева корова, яка від народження не знала, що таке батіг, патик чи камінь, сама не зрозуміла, що то було. Що я спеціально, аби зробити їй боляче, пожбурила каменем просто їй в живіт.

Я відразу сховалась за паркан, але Франьо мене все одно помітив.

– Нехай помічає, мені що до того, – казала я собі. – Він мене обдурив, а я кинула в його корову камінь. Око за око.

Я боялась, що Франьо прийде до моєї баби жалітися, тому пішла на цілий день до сусідських дівчаток, які жили в Коломиї, і так само, як я, приїжджали до своєї баби на літо. Ці дівчатка – Інна і Оля – робили капості іншим значно частіше, ніж я. Вони нишком били Іванку – свою малу і вредну двоюрідну сестру, крали в старого Федора з городу найкращі соняшникові голови, крали черешні і полуниці, хоча якраз в них черешні були найбільші і найсолодші.

У товаристві коломийських бандиток мені ставало легше забути про свій камінь. Більше того, я все дужче ненавиділа Франя, і камінь вже не задовольняв мене. Я прагнула страшнішої помсти за скрипку і за силос, який так ніколи і не привезли на вокзал.

Франьо бачив, що я плекаю в голові план помсти, але нічого не казав. Він продовжував жартувати і підсміюватися, що лютило мене ще більше.

– Через камінь, який ти кинула в корову, – казав він мені, – корова стала доїтися фіолетовим молоком. А то молоко таке смачне, якби ти тільки знала. Файно тобі дякую за камінь. Якби ти ще раз каменем фурила, то, може, молоко стало би іншого кольору і корова сі доїла геть чисто сметаною.

– Вуйку, – відповідала я плачучи, – нащо ви мене зачіпаєте?

– Ади, а що я сказав? Я тільки подякував, що ти кинула камінь, та й фертик.

У Франя на подвір'ї ріс величезний ясен з обрубаною кроною. Кожного року на той ясен прилітали гніздитися лелеки. Франьо дуже цим гордився, він казав, що лелеки не гніздяться, де прийдеться, вони ретельно вибирають собі подвір'я, на якому нема сварки і злих намірів. Франьо спеціально викинув на ясен лелекам шину від колеса вантажівки, щоб птахам було легше вити гніздо.

Одного разу, коли Франьо пас корову, я вилізла на ясен і перекинула шину з лелечим гніздом. Було літо. Ніхто з дорослих лелек в гнізді не сидів. Я спостерігала, як шина поволі перевертається і падає додолу, як раптом з гнізда випадають два великих білих лелечих яйця і летять до землі самостійно. Коли я побачила ті яйця, то ладна була за ними скочити з ясена навздогін. Все тривало кілька секунд. Мить – і два лелечих яйця з тріском падають на землю і розбиваються на друзки. Яєчний жовток, в’язкий і темний, бризкає в різні боки. Я пам'ятаю дуже добре, як воно виглядало згори, з ясена. Ці дві жовті живі плями. Я дивилась на них і дивилась, аж поки не прийшов Франьо і не зняв мене з ясена. Я боялась знову стати на землю, татуйовану тим малюнком.


5

Три дні я мила і прибирала в бібліотеці. Витирала з книжок пилюку, розкладала їх тематично на полиці стелажів, деякі заклеювала, хоча більшість книжок були майже новими, постарілими лише від часу, а не від багаторазового прочитання.

Книжок зовсім мало. Багато радянських про благородних юних партизанів і хворобливо совісних піонерів і жовтенят, багато дитячих журналів. Але є також дуже старі книжки – ще з початку століття: різноманітні австро-угорські читанки-хрестоматії, які я сама гортала з превеликим інтересом.

В бібліотеці пахло сирістю і книжковим пилом. Спочатку мені паморочилось в голові від цього гострого і навіть зворушливого запаху. Потім звиклося.

У шухляді письмового столу залишилась тоненька купка карток читачів, ще з п'ятдесятих-шістдесятих років.

Я подумала, що ці читачі навряд чи захочуть знову ходити до бібліотеки, вони, напевно, давно повиростали з дитячого віку, стали старими, може, і повмирали або виїхали. Ці картки я заховала на самий низ шухляди.

Натомість познаходила чисті бланки карток, які мали чекати на своїх нових читачів.

Хоча сумнівно, аби вони були.

Колись жителів Дземброні було більше, я не сумнівалась.

Три дні, поки йшло прибирання, я ночувала в бібліотеці. Ввечері повертатись додому я вже не мала сили, тим паче, що йти треба дві години і постійно вгору.

На обід я ходила до Охримко і його дуже доброї жінки – вуйни Марії. Вона мала смішне дівоче прізвище Цінес. Її батьки – не то євреї, не то – німці.

Вуйна Марія готує незвичні, як для цієї місцевості, страви. Яєчні зупи, салати зі шпротами і гранатовими зернятками, вареники на пару, смажені овочі в клярі, замішаному на пиві. У вуйни Марії, єдиної тут, я бачила різні екзотичні приправи включно з фенхелем і майораном. Багато що вона сама вирощує у саморобній теплиці біля хати, наприклад васильок і цикорій.

Вуйна Марія дуже добра. В неї товсте сиве волосся, зібране на потилиці в гульку, і окуляри.

Охримко кличе її не інакше, як «Ціньцю, Цінчику».

– Вуйно Маріє, – сказала я після обіду, – ви так смачно готуєте!

– Не кажи мені вуйна Марія, кажи мені вуйна Ціня.

– Вуйна Ціня. Може, давайте, я запишу вас у бібліотеку? Будете першою і останньою.

– Нашо мені ще читати. Я без того всьо знаю, – і вона гарно і дуже по-доброму усміхнулась.


6

Проходила повз хату вуйни Миці, і мені страшенно закортіло туди заглянути. Подивитись, як там тепер, чи щось змінилось.

Хату залишили відчиненою. Я увійшла досередини, і стало дуже шкода, що мене ніхто не зустрічає.

Ліжка прибрані, на столі чисто, піч накрита великою пласкою дошкою.

Я подумала, що можна було би взяти собі одну каструлю, а потім, якщо хтось за неї згадає, – віддати. Але навряд чи хтось згадає.

На стіні, поруч з образами, висіли портрети вуйни Миці і Варки. Поруч висів ще один портрет, завішений рушником. Ще при житті вуйни Миці він був завішений. Я завжди думала, що то портрет Франя, але спитати у вуйни Миці соромилась.

Тепер я могла би зняти рушник і подивитись на нього.

Я підійшла ближче і вже простягнула руку до рушника, як почула позаду себе:

– Це ти?

Я перелякано озирнулась. Переді мною стояла Варка.

– Варка? Ти тут?

– А де мені ще бути?

– Охримко казав, що тебе забрали в якийсь інтернат…

– Я повернулась. Мені там було не по собі. Чого я маю жити не у своїй хаті?

– Але як ти тут сама собі даєш раду?

– Тобі ж якось це вдається.

– Так, але… я не сліпа.

– Невідомо, хто з нас менше бачить.

Я мовчала.

Варка анітрохи не змінилась. Навіть сорочка на ній була та сама – біла з чорним геометричним візерунком на полах і рукавах.

– Мені дуже шкода за вуйну Мицю, – сказала я.

– Всі люди рано чи пізно вмирають.

– Тобі, напевно, дуже важко без неї.

– Важко, але не дуже. Тільки тепер я стала зовсім вільною.

Ми сіли на ліжко, і воно рипнуло. Здійнялась пилюка.

– Може, живи в мене? – запропонувала я. – Ти не каліка і можеш жити сама, але разом нам було би веселіше.

– Не знаю, чи так буде добре.

– Буде добре!

– Ти приїхала в гори для того, щоб побути сама, а я тобі буду заважати.

– Я не приїхала сюди, щоб бути сама!

– А чого інакше сюди приїжджають?

– Та просто. Я не знаю, чого приїхала. Думала, тут буде ліпше, і так сталося.

– Як ти перезимувала? – перевела розмову Варка.

– Добре.

– Не тяжко було?

– Ні. Я майже всю зиму проспала. Дикі коти зимували зі мною, з ними було тепліше. А тепер вони десь позникали. Напевно, їх потягло назад до лісу.

– Ти зараз працюєш в бібліотеці, я чула?

– Вуйко Іван запропонував, і я погодилась.

Я встала і знову підійшла до завішеного рушником портрета.

– Варко, а це портрет Франя, правда?

– Правда.

– А чого він завішений?

– Мама не хотіла, щоб ти його бачила.

– А тепер? Можна мені тепер подивитись на нього?

– Краще не треба.

Варка замовкла і чекала, що буде далі.

– Варка, – сказала я. – Франеві фотографії у тебе, правда?

– Чого ти так думаєш?

– Я знаю, що це ти їх забрала, коли Франьо помер.

– Франьо не помер. Його вбила мама. Кинула в борщ щурячої отрути.

– Нащо вона це зробила?

Раптом хатні двері відчинились, і досередини заскочив захеканий Гайдук – старий дід, сусід вуйни Миці. Він тримав в руках націлену на мене рушницю.

– А, це ти тут! – сказав він мені. – А я думав, якісь злодії прийшли хату грабувати. Туристи, може, які.

– Це я.

– Що, прийшла сі подивити? – Гайдук опустив рушницю. – Тут всьо так сі лишило, як колись. Ніхто ніц не рунтав. Хто знає, може. Варка ще і вернесі сюди на старість. Там, в тому ентернаті, зі сліпими не дуже сі няньчать.

Варка сиділа просто перед Гайдуком, але той чомусь її не помічав, дивився тільки на мене. Варка встала і пройшлась з одного боку кімнати в іншу. Я думаю, для того, щоб покрасуватись переді мною, ще більше мене вразити. Гайдук не змигнув оком, для нього Варка залишалась невидимою.

– А ти, дитино, йди борзо до себе, бо он уже леда сі видко, – сказав Гайдук, – абись не блудила серед ночі.

– Так, я йду.

Гайдук пішов наперед, я за ним. Він витяг ключ і закрив хату вуйни Миці.

– Ади що. Я лиш закрию хату, дивлюсі, а вона знов розмикнена.

– Я думала, що це ви залишили її відчиненою.

– Та де! Замкну, а вона, певно, сама сі розмикає, чи що.

Гайдук звернув вниз, а я догори.

Вже на пагорбі я озирнулась на хату вуйни Миці і побачила у задньому вікні Варку.

Вона тримала рукою шторку і дивилась мені вслід.


7

Щури не дають мені спокою. Раніше я їх майже не помічала, а тепер, коли мене кілька днів не було вдома, вони зовсім розперезались.

Цілу ніч шастали по столі. Я найбільше боялась, щоб вони не набрались сміливості вискочити до мене на ліжко.

Я ненавиджу щурів за те, що вони такі великі. Одного я навіть вчора вбила лопатою і винесла далеко від хати в ліс.

Коли були коти, щури не наважувались висуватись. Шкода, що нема котів. Цікаво, що вони зараз роблять. Де вони?

– Я не можу нічого з тими щурами зробити, – пожалілася я Охримкові, – і найгірше вночі. Я вже дві ночі зовсім не сплю. Боюся, що вони будуть по мені лазити. Щури ж навіть можуть вкусити, я знаю.

– Чо ж ти раніше не казала. Я дам тобі щурячої отрути. Позасипай в нори, та й щурі зараз тобі віздихают.


8

– Хлопці, а ви не хочете записатись в бібліотеку?

Я вийшла аж на полонину, щоб їх знайти. Вони саме прийшли до своїх хатинок пообідати. Корів ніде не було видно, але сюди постійно долинало дзеленчання калатал, прив’язаних їм до шиї. Так корови ніколи не заблудяться остаточно. Вони ходять собі цілий день куди хочуть, дряпаються на такі неприступні скелі і узвишшя, куди я сама навряд чи дісталась би.

Ці два хлопці складають основний потенціал моєї бібліотеки, вирішила я. У селі небагато дітей. Двоє дівчаток зовсім малі, їм всього лиш чотири роки.

Захар – син Гайдука – вже дорослий. Він, якщо захоче, сам прийде в бібліотеку. А цих двох хлопців не дочекаєшся.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю