Текст книги "Згори вниз. Книга страхів"
Автор книги: Таня Малярчук
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)
Георгій і його змій
1
Вони всі троє вчились на вчителів української мови і літератури і жили у одній кімнаті гуртожитку: Григорій, Георгій і Геннадій.
Григорій спав на ліжку справа, Геннадій – на ліжку зліва, а Георгій посередині на підлозі. Григорій мав червоне «Жигулі» з чорною смугою на дверцятах, Геннадій мав золотий злиток, а Георгій не мав нічого, тільки густе ластовиння по обличчю.
Імена придумав Геннадій, і так само придумав до них, як йому здавалося, достойні скорочення: Гриша, Жора і Гена.
– Я погоджуюсь на Георгія, але на Жору – ніколи, – на диво твердо сказав Георгій, і, справді, ніколи на Жору не відгукувався. Але його взагалі рідко хто коли кликав. І так само рідко хто помічав. Георгія це влаштовувало, бо він страшенно соромився свого ластовиння.
Григорій мав підхід до всіх викладачів і майстерно залагоджував всім трьом заліки та іспити. Деколи підвозив викладачів до найближчого санаторію, деколи обходилося мішком городенківської пшениці найвищого ґатунку.
Геннадій був спеціалістом по кавалєрці. Складав графіки, коли кого черга володіти кімнатою і дівчиною. Решта двоє в цей час мусять десь ходити або ночувати в сусідніх гуртожитках. Повноцінно ці графіки ніколи не працювали, бо Григорій якось відразу знайшов собі постійну кохану і волів з нею бути в неї, а Георгій від своєї черги завжди відмовлявся. З такої ситуації Геннадій користав найбільше. Він мав порожню кімнату за всіх трьох: і ввечері, і в обід, і вранці, і деколи цілу ніч. За п'ять років навчання дівчина Геннадія повторилась лише останні два рази – з цією він і одружився.
Георгій виконував функції кухаря, прибиральника і лікаря. Григорій часто хворів на різні ангіни і простуди, а Геннадій на всі можливі венеричні болячки. Кілька місяців на рік весь одяг і кімната смерділа сірчаною маззю.
Георгій варив найміцнішу і найпахучішу каву на світі, і це єдине, за що Геннадій його любив. Сам Георгій завжди пив ріденький шипшиновий чай. Ніхто не бачив, як Георгій їсть.
Коли якась з дівчат не приходила до Геннадія на призначену годину, що траплялось доволі рідко, Геннадій впивався самогоном з дешевого пострадянського драже, садовив Георгія навпроти себе і задавав йому запитання. Нічого страшнішого для Георгія не було. Він міг тоді сам бігти розшукувати Геникову пасію, роздягати її, нехай навіть силоміць, і вкладати на завбачливо розстелене ліжко.
– Знаєш, Жора, – запроваджував п’яний Геннадій, – странний ти.
– Може, вона ще і прийде, – понуро відповідав Георгій.
– Нє, та курва не прийде! Вона думає, що як помучить мене, то я женюсь. Ха-ха три раза!
Георгій одягав піджак, щоби піти погуляти.
– Не йди нікуди! – кричав Геннадій. – Я маю тебе про дещо запитати!
– Може, я піду пошукаю її? Скажу, що ти на ній женишся. Тобі хіба не одне?
– Одне, але зараз мені та курва до сраки. Думаєш, мені легко з ними всіма?! Треба трохи відпочити! Сідай коло вікна!
Георгій клав піджак назад в шафку і чемно сідав.
– Налити тобі?
Георгій кивав головою.
– Так я і знав! Ти ніколи не п'єш! Я не бачив, щоб ти колись пив.
Георгій мовчав.
– Але знаєш що, Жора? Я такі ніколи не бачив, щоб ти їв! Коли ти їш?!
– Коли варю. На кухні.
– А чого з нами не їш?
– Не знаю.
– А я знаю. Бо ти странний. Я странних не люблю.
Георгій мовчав.
– А знаєш, як мені тяжко, Жора? Григорію його курва так баки забила, що він буде женитися.
– Може, він сам того хоче.
– А ти її бачив?
– Бачив. Дуже гарна.
– От. Дуже гарна. Целкою була.
Георгій мовчав.
– Знаєш, скільки в мене було целок? Рівно сто! Ще одна і буде сто.
Геннадій сам випивав півлітру самогону, просив Георгія зварити йому міцної кави, а потім випивав ще півлітру.
– Знаєш, чого ти странний, Жора? Хочеш знати, чого? Як хочеш, я тобі скажу!
– Ну то скажи! – підвищував голос Георгій. – Хочу знати, чого я странний! Якщо ти такий мудрий, то скажи!
Геннадій примружував очі і витримував паузу.
– Ти гарний хлопець, Жора, – нарешті казав Геннадій, – але з тебе не буде людей. Бо ти ЦЕЛКА!
Георгій без піджака вибігав з кімнати, а Геннадій реготав йому вслід.
– Целка! Мужик 22 роки і целка! Стид!
Георгій єдиний з трьох дійсно хотів стати вчителем української мови і літератури.
2
Якось Георгій мав цілу ніч бути поза гуртожитком, бо Геннадій, здається, знайшов саме ту. Вона не хотіла одружуватись, а це для Геннадія багато що означало. Григорій вже кілька днів жив у своєї.
Георгій не мав куди подітись. До третьої ночі походив містом, позаглядав у вітрини, а потім дуже змерз і вирішив повернутися до гуртожитської кімнати. За його підрахунками Геннадій і його «саме та» мали вже спати.
Георгій відімкнув кімнату своїм ключем і, не вмикаючи світло, зайшов досередини.
Коханці справді мирно спали. Було літо. Трохи товстувата молода дівчина лежала поруч з Геннадієм повністю гола.
Георгій ліг на свій матрацик на підлозі і довго не міг заснути. Він все думав: «Як це витримати? Як це витримати?»
А потім накрив дівчину простирадлом.
З
Золотий злиток Геннадій вкрав у свого батька. Той навіть не помітив. Він мав цілий сейф золотих злитків і харчосмакову фабрику десь біля Делятина. Був мафіозним бароном на своїй території. Мріяв збудувати готель і привабити до гір туристів. Постійно повторював, що будувати готель біля гір – дуже вигідна справа, мине кілька років, і аж тоді наші люди навчаться відпочивати по-справжньому.
А потім якось в один момент все змінилось і сейф спорожнів. Харчосмакова фабрика збанкрутувала. Будівництво готелю зупинилось на другому поверсі. Батько Геннадія почав безбожно пити і дуже часто западав у температуру білої гарячки. Кожен з великої родини, в тому числі і Геннадій, до кінця життя будуть тішитися, що встигли тоді, коли ще ніхто не вів рахунку, викрасти з сейфа по шматку золота.
Григорій і Георгій ніколи не бачили того злитка, але точно знали, що він у Геннадія є. Великий. Кілограмів зо два. Обмотаний целофаном і голубенькою стрічкою. Геннадій часто переховував його з місця на місце, а якось сказав, що заховав дуже добре, сам дідько не знайде, не те що людина.
4
Роботу вчителя Георгій отримав у далекому глухому селі, за яким закінчуються дороги і починаються звірячі стежки і гори.
Георгій вийшов з автобуса на початку села і взявся шукати школу. Село тягнулось на двадцять кілометрів, по одній хаті на кілометр. Діти і старі баби виглядали з-за стодол і парканів і відразу зникали, щоб Георгій в них нічого не питав. Один старий дід з довжелезною бородою не знав, де школа і чи є вона взагалі. Георгій йшов далі.
Все виглядало так, як в старих просвітницьких романах про вчительське месіанство. Георгій поважав себе більше і більше. З кожним кроком він щораз сильніше переконувався, що в цьому селі його дорога справді закінчиться.
Біля Народного дому на лавці сиділи дві старші жінки у вишитих сорочках. Георгій спитав в них, де школа. Жінки пильно дивились кудись позаду Георгія, бо він їх зовсім не цікавив.
– А ти там підводи не бачив? – спитала одна.
– Якої підводи?
– Ну, підводи.
– Не бачив. А де школа?
– Там, – махнули роздратовані жінки кудись у невизначений напрям і взялися далі розглядати горизонт дороги.
Пізніше Георгій зустрів підводу. Це був пересувний магазин на фірі, яку тяг великий сірий кінь. Магазин приїжджав у село раз на тиждень і привозив товари першої необхідності: кілька ящиків горілки, карамельки зі смаками, ідентичними натуральним, і отруту для щурів.
Коли Георгій таки добрів до школи, вже темніло. Він подумав, що зможе стати тут не тільки вчителем української мови, а й цілим директором.
5
Школа складалася з двох класів: молодших школярів і старших. Два класи вчились в одному великому приміщенні: молодші від вікна, старші біля дверей. Незалежно від віку, ніхто зі школярів не вмів писати і читати. Половина добре знала російську мову, бо мала вдома параболічну антену. Ця половина першого дня говорила з Георгієм російською, бо думала, що з вчителем тільки так і треба говорити. Один хлопчик шести років прийшов до школи на третій урок і подарував Георгію тримісячного ведмедика. Учні приходили до школи в різний час, залежно від того, як задалеко від школи вони жили. Дехто приходив аж під вечір.
Село надало Георгію житло у вигляді покинутої дерев'яної хатини біля лісу. В хатині було все, тобто не було нічого. Було вікно.
Першу ніч Георгій взагалі не спав, бо батьки його учнів по черзі приносили йому речі і продукти. Притягли двоповерхове дерев'яне ліжко, пластмасовий червоний столик з написом «Оболонь», теплий одяг, посуд, сири і сметани, все. Хтось навіть подбав про затишок і поклав на підвіконник Георгієвої хати стару чорно-білу дівочу фотографію.
На честь успішного працевлаштування Григорій і Геннадій подарували Георгію мобільний телефон. Перший рік Георгій ним не користувався, бо в селі не було зв'язку. Потім здогадався раз на тиждень виходити на гору, де зв'язок ледь-ледь жеврів, і писати всім знайомим повідомлення такого змісту: «Який гарний пахучий день. Згадую. Ще весна, але скоро буде осінь».
Григорій і Геннадій відразу про нього забули.
6
Георгій не тільки став директором школи, а й учителем всіх існуючих дисциплін середньої загальної освіти. Його ніхто не перевіряв. Якби Георгій хотів, то міг би викладати у своїй школі латину, церковнослов'янську мову, Закон Божий, арифметику, геометрію, астрономію і музику. І деколи він хотів.
7
До Григорія і Геннадія Георгій приїжджав регулярно на літню відпустку. Кожному регулярно привозив трилітрову бутлю з медом, а то й по дві.
– Тебе то село зовсім затуркало, – сказав Геннадій. – Тікай звідти якнайшвидше. Що тебе там тримає? Худоба? Їдь сюди. Я знайду тобі пристойну роботу.
– А то і не село, – відповів Георгій. – Ну… село, але не таке, як ти собі думаєш.
– Що я не знаю, які села бувають?! Кого ти лічиш?! Там, напевно, ні одної чистої дівки немає! Всі в гною!
Георгій мовчав.
– Слухай, Жора, я ж по-доброму, хочу спасти тебе… людину з тебе зробити… бачу, що добрий мужик пропадає…
– Та не пропадаю я!
– Як був целкою, так і лишився, – сумно сконстатував Геннадій. – Схаменися. Ти ж не священик!
– Гена, – крикнув Георгій, – я бачив твою жінку голою!
Тоді Геннадій вибив Георгію один зуб і віддав йому його мед.
8
У тридцять п'ять років Георгій закохався у свою ученицю Олю. Їй було дванадцять років.
Георгій вирішив з Олею одружитись, як тільки вона закінчить школу, і чекати довелося п’ять років. Цей час Георгій витратив на Олине виховання і освіту.
А потім Оля втекла з села з польськими туристами.
9
– Георгію, – питав у Георгія Григорій, коли той вкотре приїздив в гості з бутлем меду, – тобі не нудно? Що ти там робиш, в тому селі, стільки часу?
– Зі зміями борюся, – відповідав Григорій.
З кожним роком Георгій розповідав про себе все менше. Більше слухав.
Так-так, у Григорія народилася друга дитина. Дівчинка. Назвуть Софією.
10
Георгій сам допоміг Олі втекти з польськими туристами. Власне, з туристом. Молодим чорноволосим хлопцем.
Того вечора Оля прийшла до Георгія в хатину біля лісу вся в сльозах і сказала, що його любить, туриста.
Георгій хотів сказати, що теж її любить, але змовчав.
Оля мала довге світле волосся і великі сірі очі. Хоча, може, і не сірі.
– Анджей мусить повертатися в Польщу, – плакала Оля, – він і так тут затримався. Що мені робити?
– Забути його, – твердо сказав Георгій.
– А ви би забули? – плакала Оля.
– Я би забув.
– А я не забуду.
За це Георгій в Олю і закохався. За істерикуватість і великі невідомо якого кольору очі.
– Олечко, – спокійно говорив Георгій, – ти ще мала. Перша любов швидко минає.
– Ця не мине! Я його люблю більше за все на світі!
– Завжди так здається.
– Що мені робити? – далі плакала Оля.
– А цей твій Анджей любить тебе? – обережно спитав Георгій.
– Аякже! Більше за Юру, і за Тараса, і за Івана, за всіх! Вчора вночі на сіні я три рази кінчила!
Георгій довго мовчав і дивився на стару фотокартку в себе на підвіконні. Сфотографована дівчина дуже схожа на Олю. Георгій вирішив, що йому вистачить і цього.
– Три рази – ще не означає любов, – сказав Георгій.
– Дайте мені грошей, – раптом крикнула Оля. – Я поїду з ним! Дайте мені грошей! Я все що хочете для вас зроблю, тільки дайте!
Оля скочила на ноги і одним махом зняла з себе сукенку. Під сукенкою нічого не було. Георгій вдруге побачив голе жіноче тіло. І воно було так само прекрасне.
Оля підійшла до Георгія впритул і поклала його руку собі на груди.
– Ви дасте мені грошей, правда?
«Як мені це витримати? Як це витримати?» – думав Георгій.
11
Якось пізно восени, в неділю, Георгій рушив на гору, щоб відправити знайомим з мобільного кілька повідомлень.
На висоті півтора кілометра він надибав густо вкриті ягодами кущі чорниць і присів їх скуштувати. Раптом з-поміж чорничного бадилля щось зблиснуло. Георгій зрозумів, що то схований Геннадієм золотий злиток.
– Як дивно, що Геннадій сховав його саме сюди.
Георгій взявся розсувати руками бадилля, аж тут перед ним виріс величезний візерунчастий змій. З пащеки змія ринуло полум'я і обпекло Георгієві обличчя і руки.
Георгій впав перед змієм навзнак, просячи милості.
– Чого ж ти зі мною не борешся? – спитав змій.
– Вибач мені, вибач мені, я не можу, – відповів Георгій.
12
Наступного ранку Григорій отримав від Георгія повідомлення такого змісту: «Я знайшов золотий злиток Геннадієвого батька, але мій змій знайшов мене».
Я і моя священна корова
1
Я ненавиділа свою корову, а вона мене.
Хоча ми були два чоботи пара: обидві псишки. Ми конкурували одна з одною у психічній ненормальності, і корова завжди брала наді мною верх, бо бігала набагато швидше. В неї чотири ноги, а в мене всього лиш дві.
Бувало так: ми з нею йдемо селом, обід, сонце пече, в мене лупиться на носі шкіра, вона, чорна, як смола (хоча її мама була суцільно біла), обережно плентається попереду, час від часу завбачливо озираючись назад зафіксувати зміни мого настрою. Я їй кажу:
– Суко, ну тепер, коли вже по всьому, ти можеш мені пояснити, нащо було втікати в ліс!
Ласька глипає великим чорним оком в мій бік і мовчить.
– Ти не подумала, як мені?! – починаю підвищувати голос. – Ти ж бачила, що я читаю книжку! І книжка дуже цікава! Якби ти прочитала у своєму житті хоч одну книжку, то знала би, як це, коли ти читаєш, а якась дурна корова, за якою ти маєш наглядати, бицкається з толоки просто в ліс!
Ласька сподівається, що я спишу її вину на оводів і мух.
– Ну а що оводи і мухи! Мене теж кусали, але я не біжу в ліс!
Ми минаємо хату Вуланів. На воротах стоїть Люба Вулан – дебела глухоніма дівчина, яку щодня на пасовиську ґвалтує її нормальний молодший брат. Вона завжди якось по-дурному регоче, і мені від цього стає моторошно.
– Ти знаєш, як мені хотілося тебе відлупити? – продовжую я. – Дуже хотілося! Але ти так швидко бігаєш, що куди мені! От повернемося в стайню, і тоді нарешті я тебе наб'ю. Добре наб'ю! Патиком! Щоб ти пам'ятала!
Минаємо хату Камайкіної. Я трохи пенджу корову, бо боюся з нею зустрітися – старою маразматичною бабою, яка вже два роки на мене полює. Ласьчина мама розбила в полі її копицю сіна, коли я читала «Знедолених» Гюго.
Ще одна хата, а далі моя, а далі сільський склеп. В склепі нічого не продається, крім солодкої сильно газованої води «Яблуко», жувальних гумок «Turbo» і сірників.
– Як я тебе відлуплю! Аж гай буде шуміти! – корова збентежено глипає на мене своїм великим чорним оком і опускає голову так, ніби хоче поскубти на дорозі травичку.
– Нема чого викликати в мене жалість! Я тебе вже скільки жаліла, а ти далі робиш своє!
Хвіртка бабиної хати відчинена навстіж. Приперта цеглиною. Ласька зараз нирне у хвіртку, поп’є під ясеном з відра холодну воду (хоча я буду кричати бабі дати їй дусту кубиками, а не води, бо вона встигла нахлебтатися зі става гноївки), Ласька подивиться на бабу жалібно-жалібно, ніби я її не пасла, а катувала розпеченим залізом, а я буду кричати бабі дати їй орчик, або спутати ноги, або припнути на воловід, бо вона дурнувата.
Ласька уповільнює ходу, вагається. До хвіртки кілька метрів. Звідси добре видно подвір'я Васильовських: висока худезна мама і три, руді, як миші, дівчинки сидять на сходах мурованого будинку і чекають, коли вмре стара вуйна.
– Йди-йди, не бійся, я буду бити не дуже сильно!
Ласька раптом приймає серйозне кардинальне рішення і, пришвидшивши ходу, в один момент минає хвіртку і галопом біжить далі.
– Ах ти ж суко! – кричу я і біжу за нею. – Вернись! Куди ти летиш! Де ти від мене дінешся!
Корова знає, де. Вона прямує до склепу і я не встигаю вкотре обізвати її сукою, як Ласька забігає у великі залізні двері магазину і зникає в кам'яній прохолоді.
Склеп колись був сільською початковою школою. Моя баба провчилась тут два класи, а потім перестала, бо мусила пасти корову. Те, що відбувається, відбувається дуже символічно. Ласька забігла в школу відмолювати гріхи всіх попередніх бабиних корів, а особливо тої, через яку баба лишилася неграмотною.
У склепі за прилавком сидить Мурашка – старша жіночка-продавець, для якої до кінця залишатися у спорожнілому магазині – справа честі. Вона меланхолійно дивиться на мою корову, а корова благально дивиться на неї. Якби за коровою не вбігла я, Мурашка точно сказала би корові:
– Я вас слухаю. Що ви хотіли?
– Ласька! Йди додому! Я обіцяю, що не буду бити, – втомлено кажу я. – Жіночко, – звертаюсь до Мурашки, – давайте заріжемо цю корову, і ви будете мати що продавати.
Мурашка радіє, але вчасно остерігається:
– А баба не будуть проти?
– Ми бабі не скажемо. Я збрешу, що корову забрали в дурдом.
Нарешті ми – дві псишки – повертаємось додому. Баба стурбовано виглядає з воріт.
– Де ви так довго? – каже вона і дає Ласьці пити з відра холодної криничної води.
– Дайте їй дусту кубиками, а не води, – заледве спромагаюсь хоч на якусь захисну репліку.
Ласька треться шиєю об худенький бабин тулуб, як домашній пес.
– Маленька моя, – гладить корову баба, – втомилася? Хочеш питки?
– Дуже втомилася, – відповідає Ласька, – а найгірше – вона, – і киває на мене, – як вона мене мучить! Коли вже нарешті за нею приїдуть батьки?!
Батьки приїдуть за кілька днів. Ще трохи. Мене треба перед школою добре відтерти, особливо п'яти, і вивести з голови вошей. Треба купити зошити і щоденник. Так що вони можуть приїхати от-от, суко.
2
Люба Вулан не завжди була глухонімою. В дитинстві вона впала з чужої черешні, коли господар спіймав її на гарячому. Після того, з переляку, вона більше не промовила ані слова.
Хоча дехто каже, що вона народилася без піднебіння і взагалі ніколи не говорила.
Вона одягається у довгі подерті спідниці і ходить боса в будь-яку пору року. Її мама з метою економії шампунів завжди стриже її налисо. Тому Люба перебуває у постійному стані відростання. Коли в неї місячні, вона вся заляпана кров'ю. Її молодший брат Вулан на пасовиську щодня її ґвалтує, а вона моторошно регоче. Деколи після всього Люба пригортає його і цілує в чоло. Я в цей час дивлюся за Любимими коровами. Якщо з ними щось станеться, Любина мама накаже Любиному братові висікти Любу різками, і той з радістю візьметься за виконання.
Люба стала для свого брата першою жінкою. Незабаром він стане для неї першим і єдиним гінекологом, коли треба буде з метою економії в домашніх умовах робити аборт.
Вона завжди моторошно регоче, хоча деколи мені здається, що це так вона усміхається.
З
Васильовські: худезна висока мама і три руді дівчинки сидять на сходах сірої мурованої хати і чекають, коли вмре стара вуйна.
Коли вона вмре, хата стане їхньою, бо вони не мають де жити. Поки що вони всі четверо живуть у старенькій літній кухні, яка стоїть поруч з хатою. Вони, особливо руді дівчатка, чекають з великим нетерпінням, коли вже переберуться у розкішні, покриті мохом і цвіллю, як сама вуйна, хороми, будуть стрибати по затхлих, але вишитих подушках, будуть спати на курячих, але перинах.
Першими словами наймолодшої рудої дівчинки було:
– Вуйночко, коли ви помрете?
На що вуйночка відповіла:
– Помру, донько.
Дівчатка по черзі носять старій вуйні в хороми їсти і пити. Вони тихо заходять в кімнату, стають біля ліжка і деякий час мовчать з надією, що вуйна до них так і не обізветься.
Вуйна живе вже ціле століття.
Васильовська старша кожного дня їде поїздом на роботу в Коломию. Вона працює вахтеркою в Історичному музеї. Коли працівники музею не виходять на роботу, а таке трапляється майже завжди, Васильовська зачиняється в музеї і нікого не впускає. Нечасті відвідувачі – любителі старовини або підпилі польські туристи – гримають у двері, просяться досередини (бо сьогодні не вихідний і музей мав би бути відчинений), а Васильовська виглядає з-за фіранки, як наляканий привид, як музейний експонат XVI століття і киває головою, що, мовляв, сьогодні Історія недоступна, в неї депресія, а я всього лиш Васильовська, в якої троє рудих доньок і безсмертна вуйна.
Малі Васильовські не мають що їсти, ходять в яскравих кольорових сукенках, подарованих їм мешканцями села, в бантиках, але без трусів. З носа в них завжди течуть шмарки, і дівчатка їх смачно облизують. Ноги в них по коліна вимащені в болото.
Васильовські такі руді, і ластовиння на їхніх обличчях таке барвисте, що деколи вони нагадують мені великий соняшник, в якому заховалось замурзане чортеня.
4
Коли захворіла корова, баба почала виводити її щоночі на прогулянку.
Ласька стала давати червоне молоко і тужливо мукати.
Я сиджу на воротах і виглядаю автомобіль батьків, баба водить корову колами по подвір’ю.
– Доньцю, ти не сиди там, – каже мені баба, – вже пізно. Видно, що вони нинькі не приїдуть.
– Вони можуть приїхати і пізно вночі. їм не страшно на машині.
– Або можуть мати роботу, – продовжує мислити вголос баба.
– Тяжко, як тяжко, – від себе додає Ласька, – кров пішла в молоко.
Я чекаю на маму і одночасно боюся. Уявляю, як вона притулить мою голову до грудей, а потім раптом відсахнеться:
– Таня! В тебе повна голова вошей!
Я вдам, що здивувалась:
– Що ти таке кажеш? Які воші?
– Воші скачуть по твоїй голові як коні! Як ти допустила до такого?!
– Мамо, в мене немає вошей!
– А це що таке?! – і виймає з волосся велику товстеньку вошку. – Ти взагалі не чешешся?! Не миєш голову? Ну як їх могло наплодитись так багато?!
– Мамо, тут у всіх дітей є воші! Я не винна. Вони перескакують!
Я дуже боюся маминого приїзду. Колись мама так само зреагувала, виявивши у мене гострики. Потім я сиділа за стодолою і виколупувала гостриків паличкою з власного гімна, щоб переконати маму у їхній переконливій відсутності.
– Не треба залишати мене в баби так надовго! Скоро я не тільки буду пасти корову, але й доїти її!
Баба гладить Лаську по чолі і поволі водить її подвір’ям. Ласька сумирно човгає туди-сюди.
– Бабко, нащо ви водите корову по подвір’ю?! – кричу бабі з воріт.
– Вона хоче погуляти. Ти хочеш погуляти, правда, Ласько?
– Правда, – відповідає Ласька.
5
У Камайкіної є молода вродлива донька Люда, яка колись була активним організатором перетворення сільської дитячої бібліотеки на більярдний клуб. Стара товста бібліотекарка змушена була віддати частину книжок у філіал сусіднього села, а частину просто роздарувати місцевим дітям. Мені тоді перепали «Пригоди Електроніка» і «Мала Баба Яга», тому появі більярдного клубу я щиро раділа.
Люда блискуче грала в більярд, ще вона грала на гітарі і мала татуювання на лівій руці. Її хлопець приїздив до неї з Коломиї на мотоциклі. Весілля мало бути восени, а в кінці літа Люда поїхала з друзями в Тлумач і стрибнула там з третього поверху.
– Не підходи, бо я стрибну, – сказала Люда своєму п’яному другові, вилізши на підвіконник якогось тамтешнього гуртожитку.
Друг не повірив і спробував підійти.
Люда поламала собі хребет і залишилась назавжди прикутою до інвалідного візка, який купили на кошти селищної ради. Її хлопець ще кілька разів приїхав, впевнився, що Люда ніколи не стане на ноги, і весілля скасували за обопільною згодою. Останнє, що він їй сказав, було таке:
– Я тебе люблю і буду любити завжди. Якщо ти все-таки вилікуєшся, то дай мені знати. Навіть якщо я вже буду одружений, все одно повернусь до тебе.
І відразу після того одружився з іншою.
Люда перестала грати в більярд, зате навчилась вишивати найрізноманітнішими способами і не ходити. Руки стали їй і руками, і ногами.
Саме тоді моя корова – мама Ласьки – розбила буцанням копицю Камайкіного сіна. Я втратила корову з виду, бо зачиталась «Знедоленими» Гюго.
Старій Камайкіній відразу донесли, чия корова розбила копицю, а та, маючи добрий гумор, миттю прибігла зі мною сваритись. Я пробувала відбуркуватись, але на останнє, що Камайкіна без упину повторювала, я не мала аргументів. Вона кричала:
– Хто мені тепер складе копицю?! Хто мені тепер її складе?!
6
А ще є Шапочка. Хлопчик років восьми, якого мама постійно віддає до інтернату і який постійно з інтернату тікає. Мама також тікає. Кілька разів на рік. В Одесу. З коханцями. Але завжди повертається.
Шапочка хворий на епілепсію, і коли йому щось говорити, він відповідає:
– Що?
Я йду на цвинтар, який я називаю плодово-ягідним, а Шапочка за мною. На цвинтарі росте все, що я найбільше люблю: суниці величиною в кулак, черешні, вишні, яблука, грушки і сливи, білі і сині. Можна понаривати собі повну пазуху чого хочеш, а потім смачно прогулюватися могилами і вивчати написи.
Шапочка дихає мені в спину.
– Шапочка, я йду на цвинтар, – кажу йому, – ти за мною?
– Що? – відповідає Шапочка і на крок відступає.
– Ти би краще подивився за коровами. Як зайде в город, буде і тобі, і мені.
– Що? – відповідає Шапочка і на крок підступає.
– Ти не боїшся ходити на цвинтар, Шапочка?
Шапочка не знає, що сказати. Вагається між «Що?» і «Не боюсь». Врешті відповідає:
– Не боюсь. Чого мені боятись. Коли я вмру, буду тут лежати.
– Може, і не будеш. Поки ти вмреш, на цьому цвинтарі вже не залишиться місця для твоєї могили.
– Чого це не залишиться? – обурюється Шапочка і втікає між кущі.
Коли мама Шапочки вкотре втекла з коханцем в Одесу, Шапочка пішов на Берем’янський став, заплив на два метри від берега і втопився. У воді його зловила його хвороба.
– Шапочка, – говорили Шапочці ангели на небесних воротах, – нащо ти пішов купатися на Берем’янський став? Ти ж знаєш, що у воді тебе ловить твоя хвороба.
– Що? – відповів Шапочка.
– Дивися, Шапочка, це тобі не інтернат, звідси не втечеш.
Шапочка не знав, що сказати. Завагався між «Що?» і «Захочу і втечу!». Врешті відповів:
– Захочу і втечу!
7
Деякі груші краще не рвати. Вони ростуть просто на могилах. Груші великі і соковиті, схожі на людські черепи, але я не забобонна і з охотою з’їм кілька десятків.
Раптом бачу: стоїть Люба Вулан зі своїм нормальним молодшим братом.
– Лізь на грушу, – наказує Любі брат. Люба регоче і намагається поцілувати брата в чоло.
– Лізь на грушу, я кому сказав!
Люба заходиться дертися на дерево. Просто під грушею могила Васильовського – батька трьох рудоволосих чортенят. Васильовський каже Любі:
– Любо, не лізь на грушу. Ти колись лізла на вишню, і що сталося?
– Швидше лізь, – підганяє Любу брат.
Люба вилізла на першу товсту гілку і регоче.
– Лізь вище, – наказує брат.
– Не треба, Любо, – наполягає Васильовський, – твій брат поганий. Він хоче твоєї смерті або смерті твоєї дитини.
Люба вилізла на ще одну гілку, вищу. Вона повисла над нами всіма і усміхається. Поділ її спідниці задирається, і я бачу, що вона також без трусів.
– А тепер стрибай, Люба! – кричить Любин брат. – Стрибай на землю!
– Люба, не стрибай, – реву я, – ні в якому разі не стрибай!
Васильовський скрушно похитує своїми грушоподібними черепами поміж галуззям.
– Стрибай, Любо!
– Не стрибай, Любо!
– Стрибай, Любо! – Люба готується стрибати.
І тоді з'являється моя корова. Ласька. Вона дає червоне молоко і тужливо мукає, вона незабаром здохне, але зараз вона знає, на чиєму боці добро.
Ласька заревла як бик, пустила з ніздрів язик полум’я, вдарила копитом об землю і кинулась з рогами на Любиного брата.
Любин брат навіть не встиг злякатися, як з величезною силою беркицьнувся у свіжо викопану Шапоччину могилу.
Ласька постояла над могильною ямою, ще кілька хвилин постерегла Любиного брата, а тоді повернулася на пасовисько рвати вицвілу траву і тужливо мукати.
– Любо, нащо ти слухаєш цього придурка? – говорила я, допомагаючи Любі злізати з груші.
– Бо я його люблю, – відповіла Люба.
– Слухай, а ти колись впала з вишні чи народилася без піднебіння і тому німа?
– В мене нема піднебіння, – і усміхаючись, Люба роззявила рот, щоб це мені показати.
Я їй віддала свої труси.
8
Батьки приїжджають зранку в неділю, привозять мені шоколадки і абрикоси. Мама притискає мене до грудей, а потім раптом відсахується і починає кричати за воші. Все, як я собі уявляла.
– Мамо, тут люди такі нещасні, що воші їм зовсім не заважають. Тут у всіх є воші, навіть в бабиних курей. Як я могла їх уникнути?
Ввечері батьки вже лаштуються повертатись.
– Я їду з вами, – кажу я.
– Побудь ще тиждень, – просить мама, – корова здохла, і бабка дуже побивається. Як ти її залишиш саму?
Баба сидить на лавці під літньою кухнею, дивиться на татів автомобіль, на пса в буді, на порожню стайню, на своїх вошивих курей, на порожню стайню і мовчить.
– Я не можу тут залишитися! – мало не плачу я. – Я тут більше не можу бути! Не знати, хто за цей тиждень ще помре!
– Залишся, – продовжує мама, – тут є що їсти, є яблука, грушки, виноград достигне за кілька днів.
– Так-так, донько, – каже баба, – лишайся, тут є се-то.
– Почекайте на мене, – плачу я, – піду зберу речі! Я швидко! Я їду з вами!
Забігаю в хату і швидкоруч збираю клунок своїх шортів і майок, зубну щітку, книжки, старенький магнітофон «Карпати», ще щось.
Чую, як «запорожець» батьків рушає з місця.
– Чекайте на мене! – стрімголов лечу на дорогу і застаю від батьківського «запорожця» тільки дим та й нитку.
– Нащо ви мене тут лишили! – сльози горохом скочуються на ґрунтову дорогу.
Раптом з'являється моя корова Ласька, нагинається, і я вискакую їй на спину.
– Давай, Ласька! Скачи за тою машиною!
Ласька скаче, як кінь, галопом, я підстрибую в неї на спині, вітер розвіває мені волосся і висушує очі. Ми з Лаською, як воша на коні.
– Ласька! Тут неможливо залишатись! Тут цвинтар, а не люди! Я нічим їм не допоможу!
Малі Васильовські вибігають з подвір’я мені назустріч і радісно витанцьовують.
– Вона померла! Вуйна померла! – кричать вони.
– Як гарно, – кажу їм і скачу далі.
– Мені треба підживитись, – повертає голову Ласька, – не наздожену машину, якщо не підживлюсь!
Я відриваю шматок свого стегна і вкидаю Ласьці до писка.
Батьки в машині помічають нас. Мама каже татові: