Текст книги "Згори вниз. Книга страхів"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

– Їдь швидше! Вони вже на хвості!

– Як я тобі поїду швидше, – нервується тато, – в мене газовий балон протікає!

– Ласька! Давай, моя люба! Ми їх можемо навіть перегнати! – переможно кричу я. – Без трусів дуже приємно, виявляється! Ласька, давай! Переганяємо! Тікаємо звідси!

– Ох, Таня, – кокетливо підсміюється Ласька, – ми з тобою такі псишки! Такі псишки!

Село і його відьми

1

Тато народився в селі, в якому мешкають відьми і змарновані люди. Дітей і тварин до уваги не беру. Ще в цьому селі залишилось моє дитинство. Мій дитячий одяг, особливо яскраво-жовті ґумаки і підозріле червоняве пальтечко в клітинку з бомбонами на грудях. Татові шахи. Татові друзі минулого, яких я заношу до категорії змарнованих людей. Також в цьому селі ще можна відшукати старих дідів, які пам’ятають, як тато їхав селом на козі. Тато такий факт майстерно приховує.

Ще в селі є хлібопекарня, сплюндрований католицький костел і цвинтар. Жителі села містичним чином гуртуються навколо цих трьох не то будівель, не то метафізичних категорій, бо всі працювали, працюють або працюватимуть на пекарні, всі так чи інак за часів атеїзму брали участь у сплюндруванні костелу і всі рано чи пізно лежатимуть пліч-о-пліч на старому польсько-еврейсько-західноукраїнському цвинтарі.

Більшість відьом працювали на пекарні, одна навіть доводиться мені якоюсь далекою тіткою.

Її звали Катериною. Вона пахла хлібом. Її комірчина, до якої я крадькома зазирала, була завалена зачерствілими пекарськими виробами. Казали, що вона годувала хлібом курей і свиней і що її кури взагалі не дивляться на пшеницю.

Катерина кілька разів била тата, коли той ще був зовсім малим. Катерина била двох татових молодших сестер, а якось навіть набила татову маму. Вона ненавиділа людей за те, що вони живуть краще, і за те, що вони живуть взагалі.

Кожного ранку я спостерігала за тим, як Катерина несла до своєї комірчини з криниці воду. Несла відра у двох руках. Опустивши голову. В хустці. Я визирала з вікна через фіранку, тому Катерина не могла мене бачити. Але бачила. В останній момент, коли вона вже мала зникнути в комірчині, раптом різко повертала голову в мій бік і пильно-пильно, з усією ненавистю, яка тільки вміщувалась в такій невеличкій жіночці, дивилася мені просто в очі, через фіранку, що за нею неможливо було когось розгледіти. Я зі страху відразу падала на підлогу, перебуваючи у стані паралічу наступні півгодини.

Я відчувала перед Катериною вину за те, що знаю про її відьмацтво. За те, що слідкую за нею, що постійно у чомусь її підозрюю. Вона мені подобалась. Бо в такому селі, яким було село мого тата, бути відьмою – єдина більш-менш гідна альтернатива змарнованості. Мисляча людина мусила вибирати. Або перестати мислити, або мислити абсолютно інакше. Тебе або почнуть зневажати, або боятимуться.

Тоді для мене не було нічого страшнішого, як ця Катерина. Каська.

Для тата, вже дорослого, напевно, також. Коли він приїжджав в село на вихідні мене провідати, так само, кожного ранку спостерігав за Каською через вікно. Якось я застала його спаралізованого на підлозі. Ми мовчки перезирнулись.

– Дивись, нікому не кажи, – сказав мені потім тато, коли ми разом лузали гарбузове насіння, – і будь обережною.

Я здивовано перепитала:

– Що нікому не казати?

Тато відмахнувся. Він любив лузати в селі гарбузове насіння, можливо, саме заради цього він в село і приїжджав. Видовище не з приємних. Тато обпльовував лушпинням себе і все довкола себе. Він сидів серед лушпиння, як Пантагрюель. Я намагалась лузати насіння так само, але в мене однаково виходило акуратніше.

– Це не село, а відьомське кодло, – сказав тато.

– Каська мені подобається.

– Це ти так думаєш, що ти так думаєш. Вона сама вклала тобі в голову приязнь до себе. Їй потрібно подобатись іншим, щоб потім легше їх знищити. Тим більше вона хоче налаштувати тебе проти мене.

До Каськи на літо приїздила зі Львова онука моїх літ. Змарніла худезна білявка. Бували дні, коли на її тонкій білій як молоко шкірі лиця можна було розгледіти кожну судинку. Вона говорила тихо і повільно. Вона могла померти в будь-яку хвилину. Так виглядало. Ніби якась дрібна пташка. Пташечка. Я просила пташечку говорити голосніше, щоб я не боялась її раптової смерті, і пташечка, на догоду мені, щосили напружувалась, вимовляючи кожне слово. Вона ходила за мною, як кришталева сновида, я водила її по калюжах і потіках, спеціально заводила в багно і на чужі городи красти помідори, але водила так, щоб не випускати білявку з поля зору, бо вона могла розсипатися на дрібні кришталеві друзки, або розіллятися молоком, або розчинитися в повітрі, або полетіти. Часто білявка сідала на траву і казала, що не має сили підвестись, її тонкі руки і ноги нагадували мені відламане від стовбура гілля ясена. Я тягла білявку на собі, приповідаючи, що ми можемо спізнитися на штрику і пропустити поїзд. Білявка нилася мені під вухом, а я тягла її, і мені було зовсім легко. Я опікувалась білявкою, ніби лялькою Барбі.

Ми кожного дня ходили на штрику, щоб помахати рукою поїздові, який проїжджав повз село рівно о шостій вечора. Поїзд був дуже гарний. Тепер таких немає. Ми скакали на одній нозі і корчили гримаси втомленим довгою дорогою пасажирам у вікнах. Одного разу якийсь підліток показав нам через вікно середнього пальця.

Поїзд о шостій вечора – це майже подія в селі, де не було нічого крім пекарні, обписаного матюками католицького костелу і цвинтаря, що пах бузком і гнилими грушками у всі пори року.

Рівно о сьомій вечора Катерина виходила на толоку і що було сили кричала:

– Любцю! Любцю! Ходи їсти!

В той час ми з Любцею ховалися в корчах позаду Катерини. Любця їсти не хотіла. Вона їла дуже мало, їй вистачало одного зеленого яблука на цілий день. Хоча я підгодовувала Любцю ще і варенням з бабиної комори.

– Я мушу йти, – з гіркотою шепотіла Любця.

– Але ж ти не хочеш їсти!

– Не хочу.

– То ще не йди.

– Не йти?

Білявка завжди говорила з запитальною інтонацією. Вона ніколи не була в чомусь впевнена, мусила питати, що робити, як думати і як жити. Я з легкістю все вирішувала за неї.

– Не йди.

– Але бабця буде сварити?

– Не буде.

Якщо Катерина коли-небудь молилася, то тільки на Любцю, з якою, єдиною у світі, вона могла бути доброю. Якби її воля, вона б цілими днями носила Любцю на плечах. Щоранку, коли сил ще вистачало на біг, Любця тікала від Каськи до мене і їла в мене зелене яблуко і варення з аличі – свій денний харч. Між мною і Каською йшла тиха війна за право бути з Любцею. Ще й тому Каська мене ненавиділа, але мовчки, не виказуючи своєї ненависті при Любці.

Любця – єдина в селі, не здогадувалася про те, що її бабуня – відьма.

– Любцю! Доньку! Ходи їсти!

Тоді з корчів виходила я і мужньо відповідала замість Любці:

– Вона каже, що не хоче їсти.

Катерина пильно-пильно дивилася мені просто в очі. Я трусилась від страху, але вистоювала на ногах. Катерина могла би мене в ту секунду скрутити в клубок і пожбурити аж в Зеленівку, якби десь неподалік за битвою не спостерігала її кришталева онука.

– А де Любця?

– Вона ховається, бо боїться, що ви зараз заберете її до хати.

– Але вже пізно.

– Ще навіть не темніє. Любця ще хоче побавитись зі мною.

– Вона втомилась. Їй не можна багато ходити.

– Любця каже, що ходити вже не може, але ще може сидіти.

Катерина, мов навіжена, кидалась в корчі і виносила звідти Любцю на руках. Любця тихо шепотіла:

– Я не хочу їсти.

– То не будеш. Але помиємо ноги, добре?

– Добре?

– Добре.

Мене вже ніде не було. Я ображено сиділа на горісі і дивилась, як Каська заносить Любцю до своєї комірчини.

Любця була для мене виправданням зла. Доказом неабсолютності його природи.

Десь тоді я вперше сказала татові, що великого зла немає, а є тільки багато маленьких. Тато відповів, що я дурна.

– Але ж дивись, яка Каська добра з Любкою, як вона піклується нею і як її любить. Хіба те зло, про яке ти говориш, може любити?

– Каська так піклується Любкою, бо чує перед нею вину. Думаєш, чого у Любки рак крові? Діяння злої людини відробляють на собі її нащадки.

2

Любця померла так, як я і думала. Ніби пташка. Пташечка. Розсипалася на кришталеві друзки, розіллялася молоком, розчинилася в повітрі, полетіла.

Коли невдовзі після того Каська несла з криниці воду, я висунулася з вікна і крикнула їй навздогін:

– Відьма!

Каська пильно-пильно подивилась мені в очі з усією ненавистю, яка тільки може вміститися в такому невеличкому світі, і сказала:

– Ну і що?

Леся і її стоматолог

1

Юрій Іванович все своє життя працював партійним стоматологом. Він мешкав у розкішній квартирі з височенними стелями в центрі міста. Він завжди був дуже багатим, мав два автомобіля і дачу в Коктебелі. Перша його дружина втекла від нього в Америку, прихопивши з собою сина Ореста. Багато років Юрій Іванович нічого про них не чув.

Вдруге він одружився вже в дев’яностих роках, коли йому самому виповнилося дев'яносто. Його дружині було років тридцять. Юрій Іванович знав про неї зовсім мало, тільки те, що в неї гарне тіло, що її звати Ліда, що вона любить вишукано вдягатися і шампанське.

Коли Юрія Івановича схопив третій інсульт і він півроку пролежав у ліжку, Ліда зникла, залишивши йому його квартиру і більше нічого.

Стара сусідка, яку теж звали Лідою, деякий час годувала Юрія Івановича і його кота Маркіза, причому смачніше годувала саме Маркіза. Раз на місяць вона навіть прала постіль і білизну, а потім бозна-звідки розшукала телефон американського сина Юрія Івановича Ореста і за хвилину розмови повідомила Орестові, що він як-не-як є син і мусить допомогти своєму старому батькові.

Відтоді Орест щомісяця почав висилати сусідці Юрія Івановича триста доларів, і з них п'ятдесят доларів були зарплатнею для Лесі Журавель.

Леся цілий рік доглядала за Юрієм Івановичем.

За цей рік вона заробила шістсот доларів.

2

Робочий день починався о шостій ранку, бо Юрій Іванович прокидався о сьомій.

Леся сідала на перший тролейбус і, коли заходила у велику розкішну квартиру з високими стелями, Юрій Іванович вже на неї чекав.

– Доброго ранку, – казала Леся, але Ю.І. не відповідав. Він сидів на ліжку, опершись на костур, і його ліва нога нервово посіпувалась.

– Добре, що Юрій Іванович не прокидається о шостій, бо мені тоді доводилося би ходити пішки, – з полегшенням казала Леся своєму чоловікові Міші.

Леся підводила Юрія Івановича і так, на собі, вела в туалет. В туалеті вона знімала з Ю.І. рейтузи, виходила, чекала під дверима, коли той зробить свою справу, заходила, натягала рейтузи і вела Ю.І. назад в кімнату. Потім Леся вмикала Ю.І. телевізор на каналі DISCAVERY і заходилася готувати сніданок. DISCAVERY крутилося цілий день, це був улюблений канал Юрія Івановича. Він ніколи не дивився новини і розважальні передачі. Він був вже в такому віці, коли навколишня реальність втрачає своє значення.

Ю.І. не розмовляв з Лесею. Коли вона якось до нього зверталася, наприклад:

Ю.І., ви не хочете в туалет?

Або:

– Ви не проти, якщо я сьогодні спечу оладки?

Або:

– Ю.І., ви точно не хочете в туалет чи прикидаєтесь?

…Ю.І. строго казав їй:

– Не говори до мене.

Ю.І. не виходив надвір. Вже три роки. На кожен рік по одному інсульту. Коли Леся говорила:

– Ходімо надвір погуляємо.

…Ю.І. тріпався в лихоманці і тихо кричав:

– Я ж казав, не говори до мене! Вилетиш, як пробка!

Зате Ю.І. любив банани і гарбузовий пудинг. Леся не вміла готувати пудинг, тим паче гарбузовий, але після кількох нотацій Ю.І. купила кулінарну книжку і навчилась.

Банани Леся теж любила. Одного разу вона один з’їла. Ю.І. вдарив її костуром по спині, і Леся заплакала. Тоді вона обізвала його чудовиськом, і Ю.І. теж заплакав.

– Щоб я тебе тут більше не бачив, – сказав Ю.І. Сусідка Юрія Івановича найняла іншу доглядальницю, але та вже першого дня повідомила своєму підопічному, що він старий пердун і буде все робити так, як вона йому скаже. І найгірше – ввімкнула «1 + 1».

Леся повернулася.

Її робочий день закінчувався о сьомій вечора.

Ю.І. лягав на ліжко і закривав очі.

– Юрій Іванович, – шепотіла Леся, – ви вже спите? Вимикати телевізор?

Той мовчав.

Леся вимикала телевізор, вимикала всюди світла, знімала фартух і йшла додому, а Ю.І. бурмотів у темряві:

– Як ти мені надоїла. Вилетиш, як пробка. Як ти мені надоїла.

3

– Який він? – питав у Лесі її чоловік Міша.

– Та який. Високий. Дуже худий. Одні кістки. Волосся вже майже нема. Очі хижакуваті. Не виходить надвір. Не говорить зі мною. Але має файні зуби. Білі-білі. Жодного попсутого. От зуби що файні то вже файні.

– Стоматологом був, як ти собі думала.

Раз на тиждень Леся ходила на базар закуповувати продукти для Юрія Івановича. Дуже довго все вибирала, щоб не смерділо, щоб свіже, щоб найкраще.

– Нащо ти з ним так няньчишся, – дратувався Міша, який мусив ходити за Лесею і носити торби. – Старий дід! Що йому вже треба!

– Йому треба добре їсти.

– А мені не треба добре їсти?! Ти вдома нічого не вариш! Я цілий день на смажених яйцях тримаюсь!

– Слухай, Міша! Як він вмре, то де я ще буду мати таку добру роботу?! П'ятдесят доларів я більше ніде не зароблю! Мені важливо, аби він довше пожив! Мені вигідно, аби він ще не вмирав, хіба не так?! Для цього він має добре їсти!

– І то правда, – згоджувався Міша, – нехай добре їсть.

4

Леся мала двох дорослих синів.

Сама вона виглядала так: низенька, товстенька, коротке фарбоване чорне волосся. Один з передніх вкладених зубів – блискучо-жовтий, але не золотий.

Міша був її другим чоловіком.

З першим Леся прожила зовсім мало, рік чи два. Той належав до якоїсь таємної секти євангелістів і поводився з Лесею надзвичайно жорстоко. Не дозволяв їй дивитися телевізор, постійно говорив про Бога, примушував її читати підозрілу незрозумілу літературу. Коли Леся пручалася, євангеліст не говорив до неї цілими тижнями і місяцями. Леся переводила все на жарт, обіймала чоловіка і лагідно приговорювала, але на нього це впливало якраз зворотно. За цілий вечір він міг сказати Лесі тільки це:

– Не говори до мене.

5

Син Юрія Івановича Орест іноді телефонував до батька. Леся мала відразу вибігати на кухню і не підслуховувати.

Ю.І. тремтячими руками прикладав слухавку до вуха і тремтячим голосом питав:

– Це ти, Орест?

Потім западала ніякова мовчанка і Ю.І. продовжував:

– Дякую, мені вже краще.

– Так, гроші надходять, все добре.

– А в тебе як? Як на роботі?

– А де ти працюєш?

– Я сам живу. І ще кіт Маркіз. І прибиральниця кожного дня приходить.

– А в тебе є діти?

– А внуки?

– Як ти кажеш? Двоє чи троє?

– Може, приїдеш, з онуками? А. Я розумію.

– Так, дорого коштує потелефонувати, я розумію.

– Коли ти знову потелефонуєш?

– Я розумію.

Сусідка Ліда приходила пити чай, і Ю.І. їй все розповідав.

– Орест, може, приїде навесні, – поважно казав він.

Леся завжди підслуховувала телефонні розмови Ю.І., і він це знав.

6

– Ти вкрала мої труси? – тихо кричав Ю.І. на Лесю.

– Які труси?

– У синій горошок. Вони були в комоді, а тепер їх вже там нема!

– Ви їх поклали десь і забули де. Я не брала ваші труси, Ю.І.

– Не прикидайся. Я все знаю. Я знаю, що ти крадеш мої труси для свого чоловіка!

– Я не злодійка!

– Злодійка! І шкарпетки мої попропадали! Думаєш, я старий і не бачу?! Мої сині шерстяні шкарпетки! Де вони?

Зниклі речі не з’являлися. Навпаки. Кожного дня пропадали все нові шкарпетки і труси.

– Ти в мене все повикрадаєш! Злодійка! – безперестану повторював Ю.І.

– Я не беру ваших речей.

– А де вони, по-твоєму?

– Ю.І., ви самі добре знаєте, де вони!

– От не знаю, скажи мені, дурному!

– Ви складаєте їх собі під матрац!

Леся піднімала матрац його ліжка і вигрібала звідти

шкарпетки і труси.

– Це ти їх мені сюди підкинула, – похмуро бурмотів Ю.І., а потім надовго замовкав.

Коли Леся йшла додому, Ю.І. в темряві добирався до шухляди з чистою білизною, намацував якусь нову пару шкарпеток чи трусів і знову ховав їх собі під матрац.

7

Навесні Юрій Іванович сказав, що Орест приїде влітку.

Влітку сказав, що Орест приїде восени.

Восени Леся сказала, що Орест взагалі не приїде.

– Юрій Іванович, Орест не приїде, бо він не хоче вас бачити. Хто ви йому? Тато?

– Не говори до мене.

– Ви дякуйте йому за те, що він гроші присилає! Ви маєте, що їсти. Орест міг зовсім не зізнатися.

– Не говори до мене!

Тоді здох кіт Юрія Івановича Маркіз. Леся знайшла його під вхідними дверми вже закостенілим.

Юрій Іванович подивився на мертвого кота, потім на розгублену Лесю, потім на свої жилаві руки і крикнув:

– Це ти його вбила! Отруїла!

8

Восени Леся дуже захворіла. В її животі лікарі знайшли величезну кісту, яка вже багато років вила собі в Лесі гніздечко. Треба було терміново робити операцію.

– Уявляєте, – казала Леся Ю.І., накладаючи йому на тарілку відварену телятину і вівсяну кашу, – в мене в животі ціле гніздо! Кіста! Лікар сказав, що вона схожа на дуже волохату голову малесенької дитини.

– Не говори до мене, – сказав Ю.І.

– Так ніби я вагітна волохатою головою, – Леся сміялася.

– Не говори до мене! – Ю.І. встав зі стільця і обперся на костур.

– А я буду говорити! І що ви мені зробите?!

– Мовчи, я сказав! – Ю.І. затремтів від люті.

– Я буду говорити! Я буду говорити!

Юрій Іванович трусився на своєму костурі як осика. Леся стояла навпроти нього, готова до удару костуром, до лайки, і все в ній, навіть її кіста, випромінювало мужність і безстрашшя.

Ю.І. трусився, хапав ротом повітря і раптом рейтузи його почали підмокати. Все більше і більше. На підлозі під ним утворилась невелика калюжка. Ю.І., блідий від сорому, подивився на калюжку і здався.

Потім Леся мила його у ванній і щебетала:

– Ви мені вибачте, Юрій Іванович, але я дуже люблю говорити. В мене такий характер. Коли я мовчу, мені здається, що я в тюрмі.

– Орест дзвонив і сказав, що приїде на Різдво. З онуками.

Так Юрій Іванович дозволив Лесі говорити.

9

Юрій Іванович зробився невидимим членом Лесиної родини.

Леся поверталася з роботи і весь вечір розповідала Міші і своїм синам, що Юрій Іванович сьогодні робив, що він їв, що він казав.

– Коли я туди приходжу, в мене ніби крила виростають, – казала Леся, – там такі високі стелі, так всюди гарно, в коридорі на стіні прибите опудало лося, і на його роги можна вішати капелюхи!

– Ну то сама на тих рогах повішся! – злився Міша.

– А ви би бачили, як він їсть! Завжди мусить бути виделка і ніж, і він собі ріже м'ясо на дрібні кавальчики. Поріже, а вже аж потім їсть.

– Якби я хоч колись їв м'ясо, то, може, би теж різав, а може би й відразу ковтав!

– А деколи каже мені, щоб я його добре вділа, в штани, в сорочку, в шкіряну безрукавку, і тоді сідає на балконі і щось говорить. Про людей, яким він клав зуби, про зуби, про своїх любовниць.

– Лесько, може, ти з ним спиш?!

10

Перед Різдвом з Юрієм Івановичем стався черговий удар, і лікарі навіть не забрали його до лікарні.

– Йому вже треба вмирати, – діагностично сказав лікар.

– Та як вмирати, – заголосила Леся, – він здоровий чоловік! Полікуйте його, дайте уколи, і нехай собі чоловік живе далі, хіба вам шкода?

– Жіночко, його вже нема як лікувати. Він такий старий, що не тримається купи. Всі ми рано чи пізно повмираємо, а цей чоловік вмре пізно.

– Де я знайду таку добру роботу?! Нехай він ще поживе.

– Жіночко, він вмре на Різдво, а може й швидше.

11

Юрій Іванович лежав в ліжку, нічого не говорив, тільки іноді на трохи розплющував очі і знову западав в дрімоту.

Леся сіла біля нього і тихо повідомила:

– Юрій Іванович, приїхав ваш син Орест з двома внуками.

Ю.І. стрепенувся. Навіть трохи підвівся на ліжку. До кімнати увійшов Міша і два Лесині сини.

– Тату, – сказав Міша, – добрий день.

– Орест, ти приїхав? – прошепотів Юрій Іванович.

– Yes, – відповів Міша.

12

Після смерті Юрія Івановича Леся влаштувалася на приватне підприємство ліпити пельмені.

Жінка і її риба

1

Її чоловік любить ловити рибу, а її не любить. Її звати Лариса. Їй п’ятдесят років, вона товста, як бочка з пивом, в неї коротке, зіпсуте хімічними завивками рідесеньке волосся, вона товста, як бочка з пивом, її звати Лариса, її чоловіка звати Микола, і деколи Лариса не знає, чи Микола ще живий.

Він приходить до неї, коли змінюються пори року. Коли в нього немає грошей похмелитися, коли немає що їсти, коли раптом немає друзів. Микола приносить з собою велику рибину, а Лариса викидає її через вікно. Я стою надворі і спостерігаю, як рибина вилітає крізь кватирку Ларисиного помешкання і плюскається на асфальт. Жодного разу мені не вдалося схопити рибину на льоту. Рибина велика, може, півметра, але я вірю, що Микола упіймав її власноручно. Він – добрий рибалка. Такі рибалки, які би нічого не любили, лише – рибалити, велика рідкість.

Микола – красень, хоча йому так само п'ятдесят років. Його красі вже років тридцять. Його бороді так само. Коли Микола мав двадцять, він любив тільки Ларису. В пам’ять про це він приносить їй велику рибину і обіцяє більше ніколи не зникати, клянеться бути вірним, не рибалити, не пити, не хропіти, не з'їдати все зараз і не перемикати канали. Лариса йому не вірить, тому про всяке викидає рибину через вікно. Вона ненавидить риб, а через них ненавидить воду по-всякому: озера, річки, моря і океани. Вона любить тільки теплу воду з крана і калюжі після дощу, бо в них водяться пуголовки жаб. Вона любить жаб. Вона ненавидить риб. Рибина плюскається на асфальт, і я її підбираю.

2

Микола кожного літа заводив коханок, бо влітку живеться найлегше. Дві коханки померли від алкоголізму. Коли померла остання, Микола прийшов до Лариси і сказав, що бачив справжнього чорта. Чорт був білого кольору. Лариса три дні доглядала Миколу, і тоді вони знову, за довгий час, кохалися. Микола не міг обхопити Ларису руками.

– Лариско, чому ти така товста?

– Ти розлюбив мене, і я потовстіла.

На ранок третього дня Микола зник, і Лариса навіть не заплакала. Вона купила на базарі три кілограми живої риби, вкинула її в казан з окропом і, вже зварену, згодувала вуличним котам і собакам. Я стояла неподалік і спостерігала, як голодні тварини шматують рибу. Лариса навіть не поглянула в мій бік. Вона знала, що Микола повернеться. Він їй ще не все сказав.

3

Лариса була донькою моєї баби.

4

Микола відбував військову службу на морі. Лариса три роки на нього чекала. Вона була худенькою тендітною красунею і мала довге русяве волосся. За три роки вона не зрадила Миколі навіть поцілунком. Натомість Микола щодня писав Ларисі пристрасні листи. Вони з нетерпінням чекали одне на одного. Море було першим, що їх розлучило. Велетенський казан, повний води і риби. Другим, що їх розлучило, був білий капець під порогом.

5

Лариса, ця столітрова бочка з пивом, навчилася жити без Миколи відразу після одруження. Але тільки зараз вона навчилася без нього радіти.

6

Лариса і Микола одружилися після Миколиного моря. Вони обоє цього хотіли, вони все ще чекали одне на одного. Він повернувся в тільняшці, був свіжим і пахучим, і очі його були голубі-голубі.

Гостей зібралася повна хата. Під порогом хати зібралося повно взуття. Мама Лариси, моя баба, порахувала, що один черевик, зовсім білий, не має пари. Вона вигукнула: я так і знала, що не може все бути аж так добре! І жбурнула черевик на сусідський город. Гості і молодята здивовано перезирнулися. Але ніхто не впізнав у черевикові свого. Баба сказала:

– То не ваш капець. Я знаю, чий то капець.

Перед своєю смертю, тридцять років по тому, баба сказала, що треба було той капець спалити.

7

Вони вперше посварилися весільного ранку. Лариса досі не розуміє, як так могло статись. Микола гримнув дверима і пішов рибалити. Тут, серед любові, достатку і затишку йому просто бракувало води.

Хтось з них двох перестав чекати на іншого.

Баба завжди була переконана, що їм пороблено.

Любов так просто не минає.

Через рік після одруження Микола вперше завів собі літню коханку і десь тоді упіймав на Дністрі сома, що важив п’ятдесят кілограм. Лариса тоді важила так само.

8

Лариса не знає, що Миколі важливіше: риби чи вода.

Микола п'є горілку так часто і так багато, що здавалося, – сам хоче стати водою. Або озером, або річкою, або морем, або океаном. Тільки аби не стати землею.

Лариса приходить з роботи і дивиться в телевізор. Вона не чекає, що він повернеться, але він от-от має повернутися, бо якраз змінюється пора року. Незабаром позамерзають водойми і Миколі не буде чим дихати.

9

Двічі до їхнього помешкання Микола приносив акваріум з декоративними рибками. Лариса промовчала, вона знала, що рибки рано чи пізно здихають.

Рибки з першого акваріума під час невеличкого землетрусу повискакували на килим у вітальній, і їх знайшли занадто пізно. Ті, що були не синього кольору – посиніли. Лариса змела рибки віником і спустила в унітаз. Вода в акваріумі стояла ще тиждень.

Рибки з другого акваріуму також загинули.

Того вечора Лариса, чекаючи на Миколу з рибалки, впилася хересом. Микола рибалив вже дві доби. Коли він нарешті повернувся, Лариса спитала:

Що насправді означає рибалити?

Що означає хотіти упіймати рибу?

Чого тобі бракує?

Чи може бути любов такою абсолютною?

Чого ти любиш рибалити більше, ніж мене?

Того, що риб багато, а я одна?

Того, що вода тече, а я товстію?

Того, що ти мене вже впіймав і випив?

Микола кілька разів пробурмотів: мені подобається, кілька разів: ти не розумієш, кілька разів: нащо було пити весь херес.

Потім сказав:

– Я більше тебе не люблю. Ти така товста, як бочка з пивом. В тебе волосся куце і рідке. В тебе рот, як у жаби, розтолоченої колесом від воза.

І тоді Лариса виблювала в акваріум.

10

Я стою надворі і дивлюся у вікно Ларисиної квартири. Микола повернувся, зім’ятий, побитий, нещасний, з рибиною, загорнутою в целофан. Він приречено дає рибину Ларисі, і та, так само приречено, викидає її через вікно. Рибина плюскається об асфальт, Микола опускається на підлогу, Лариса обіймає його за плечі і каже, що все буде добре.

– Вона померла, – каже Микола. – Ми довго пили разом коньяк, але то був не справжній коньяк, ну ти знаєш, потім вона роздягнулася до пояса, лягла на диван і перестала дихати. Я навіть не зрозумів, думав, вона хоче, аби я ліг згори. І я ліг, а вона вже була мертва, коли я лягав.

Лариса мовчить, бо їй це байдуже. Їй байдужий цей чоловік, якого вона вже не любить, його літні коханки і пори року, зміна яких обов’язково провокує чергове повернення. Можливо, Лариса ще схудне. Води залишилося зовсім мало.

– А тоді я побачив чорта. Він був білим. Він сидів на антресолі і тримав в руках вудку. Так, ніби вудить рибу на березі річки. Я дивився на нього знизу, а він на мене – згори. І раптом мене страшенно задерло в горлі, розумієш?? Я проковтнув його гачок! Я впіймався!

Лариса мовчить, бо вже не має за чим шкодувати, їй 50 років. Назавтра вона вже буде старою. Назавтра любові не залишиться.

Я підбираю з асфальту рибину і пускаю її назад в океан…

This file was created

with BookDesigner program

[email protected]

09.11.2013