Текст книги "Згори вниз. Книга страхів"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

Хлопці подивились на мене з великою підозрою.

– Нашо? – спитали вони.

– Щоб брати і читати книжки. Я маю багато книжок. Ви можете виносити їх сюди і читати тут, коли не буде роботи.

– Я не вмію читати, – сказав один.

– І я не вмію.

– Тоді я буду вам читати. Ви будете приходити, а я буду вам вголос читати різні дуже цікаві книжки.

– У нас нема часу, – сказав один за двох. – Ми тут будемо до кінця осени. А ходити сенди-тенди тяжко.

– Я буду давати вам шоколаду. Ви ж любите шоколад?

Хлопці завагались. Шоколад – мій останній козир.

– Любимо. А ви зара не маєте?

– Зараз не маю. Але прийдете завтра в бібліотеку і візьмете.

– Нє. Завтра ми не можемо. Чорна корова може телє народити. Ми мусимо бути.

– Тоді післязавтра.

– І позавтра не можна, – хлопці замовкли.

– Чого не можна?

– Мама будуть сварити, що ми корови лишили.

Я не знала, що робити далі.

– Слухайте, давайте тоді я буду приходити сюди до вас і тут вам читати книжки.

– А корови?

– Буду з вами їх пасти.

Хлопці перезирнулися.

– Що знову? Хіба вам так буде не зручно?

– Буде зручно. Але вам то не затяжко? Відти, де ви жиєте, є куди йти.

– Я буду ходити, ви не переживайте. Мені корисно багато ходити.

– А коли ви прийдете?

– Прийду завтра. Після обіду, щоб ви чекали на мене.

– Будемо чекати. Ми зваримо вам грибну зупу?

– Тільки дивіться, щоб гриби не отруйні.

– Ми збираємо тилько білі і козарі.

– Ну то до завтра.

– Але візьміть шоколяди, добре?

– Візьму.

– Не забудьте взяти шоколяди.

9

В горах вже встало зовсім тепло. Ще де-не-де на схилах лежали сніги, але вони були теплими. Можна залізати в сніги з головою і не мерзнути. Сніг не танув, навіть якщо брати його на долоню або хукати на нього. Напевно, він звик до тепла, може, це був такий собі літній гірський сніг.

Я влаштувала на подвір’ї Франевої хати велике вогнище – спалила всі непотрібні речі. Дивно, але багато речей, без яких я колись не могла обходитись, тепер стали мені заважати. Вони нагадували мені щось, що залишилось далеко позаду. Тут, в горах, потрібен лише теплий одяг на випадок холодів, добре взуття, ковдра або покривало – і все. Тепер я ношу потерті джинси, футболки і светр. В мене є кілька дуже добрих светрів. Ними я по-справжньому дорожу.

Вогонь вийшов височезний. Я боялась, що в селі подумають, що Франева хата горить.

Вже потім я спохватилась – в кишені білих штанів (навіщо мені в горах білі штани?) згорів мій паспорт.

Не дуже страшно. Тепер я, так і не ставши кимось, стала справжнім ніким.

10

Вийшла на полонину навіть раніше, ніж мала. Сонце стояло високо, просто над головою. Туману не було, не було дощу, Чорногора красувалась переді мною як на долоні.

Небо чисте аж прозоре. Час від часу над горами шугають чорні ворони, яких тут чимало. Їхні крила величезні. Дзьоб гострий і з металевим відблиском. Не хотілося би, щоб цей дзьоб, коли я вмру, виклював мені очі.

В хлопчачій хатині нікого. Я тримала в торбині плитку молочного шоколаду і ту стару австро-угорську читанку за 1901 рік. Я цим гордилася. Замість того, щоб бути бібліотекаркою, я стану вчителькою, а бути вчителькою набагато почесніше.

– Агов!

Я обійшла хатину, вийшла на пагорб, але хлопців ніде не видно.

В хатині на печі смачно пах мій обід. Хлопці таки дотримали слово і зварили мені грибну зупу. В горнятку з водою стояв, – що мене найбільше здивувало і розсмішило. – едельвейс. Це був точно він, хоча я ніколи раніше не бачила едельвейсів не засушеними. Хлопці підготувались як слід. Едельвейс символізував зворотну сторону їхньої дикої гірської натури. Ця квітка росте на найнеприступніших скелях.

Я залишила торбину в хлопчачій халабуді і пішла їх шукати далі по полонині. Корови розкидано паслись, не звертаючи на мене уваги. Калатала дзеленчали, і чулося так радісно, як буває тільки в дитинстві на Великдень. Щось святе блукає цими горами.

На галявині неподалік крізь дерева, мені здалось, я побачила хлопців. Я перестала їх гукати, вирішила з'явитись несподівано. Я була впевнена, що вони радітимуть моєму приходу. Як всяких чужих людей, вони будуть мене слухати і намагатимуться показуватись кращими. Я думаю, у їхньому віці це піде тільки на користь.

Я вибігла на галявину і стала перед ними.

– Щось не бачу, аби ви чекали на мене, – сказала я.

Хлопці не відреагували. Їхні лиця чомусь такі бліді, що я їх не впізнала відразу.

– Що сталося? – спитала я.

Хлопці одночасно кивнули мені кудись позад мене.

Я почула ледь знайоме гарчання за спиною. Поволі обернулась.

П’ять або й більше вовків з ошкіреними мордами і здибленою шерстю, з широко розставленими передніми лапами, готові будь-якої миті до нападу, вишикувались поряд.

Я ніколи не бачила вовків так близько. Я завмерла і вони. Запала мертва тиша. Їхні очі блищали. Ці очі мені сподобались. У вовків дуже мудрі, хоч і хижі, очі відлюдника. Благородна постава. Якби я вибирала між псом і вовком, то вибрала б останнього. У вовка є щось дуже мені близьке. Але тоді я думала зовсім не про це.

Я згадувала те, що колись мені розповідала баба. Баба народилась в житомирських лісах серед вовків і мочарів. Вона часто розповідала, що вовки не кинуться на людину, якщо цього першою не зробить самиця. Вовча зграя під час ігор завжди у всьому слухає її. А в зграю вовки збираються тільки під час ігор, інакше не може бути, вовки – одинаки.

Я намагалась роздивитись серед цих ошкірених хижаків самку. Вона, напевно, мала би бути товстішою, але нижчою, хоча, зрештою, невідомо.

Сказати щось було страшно, бо вовки можуть відразу кинутись в напад.

Баба розповідала, що якийсь дядько з її села, перед тим як його загризла голодна зграя вовків, встиг написати на клаптику паперу власною кров'ю, що його загризла вовчиха зубами шістьох вовків.

Я дивилась вовкам просто в очі, а вони мені. Раптом я перестала їх боятися. Страх розвіявся, ніби його не було зовсім, а ці вовки – мої найкращі друзі.

– Йдіть звідси! – крикнула я вовкам.

Хлопці, очікуючи нападу, зойкнули.

– Йдіть, я кому кажу! – і підступила на крок ближче.

Вовки відступили на крок назад, але продовжували тихо погрозливо гарчати.

– Йдіть геть! – дуже голосно крикнула я і викинула руку вперед, показуючи вовкам, куди саме їм йти.

Вовки принишкли і поопускали хвости. Той вовк, що, очевидно, був вовчихою, позадкував в бік лісу. Решта зробила те саме. Дуже швидко їх не стало видно зовсім.

Аж тоді я опустилась на землю і заплакала. Все тіло трусилось від збудження і напруги, серце шалено гупало.

– Як ви це зробили? – загомоніли навколо мене бахури. – Як вам таке сі вдало?!

– Я маю з вовками свій рахунок.

– Але ви так до них говорили, ніби їхна ґаздині! Слухайте, скажіть їм, аби не брали наших овець? Вони вас сі послухають.

– Добре, скажу.

10

Несподівано прийшов лист від тети Софії.

Вона писала, що моїй бабі стало зле і незабаром вона збирається помирати.

Я склала свою торбину, зачинила Франеву хату і пішла вниз до залізниці.

Баба живе дуже далеко від гір. Там, де вона живе, села збудовані по-інакшому: ґрунтова дорога, а по обидва боки рядком стоять хати, одно-, півтора і двоповерхові. Хата в хату. Сусід до сусіда, межа до межі.

Бабі вже кілька років як стало гірше. Найбільше їй дошкуляли глухота і мозоль на правій нозі. Через глухоту баба перестала виходити на дорогу поговорити з сусідками, бо однаково нічого не чула з їхньої розмови, тільки казала: «Га?», «Що кажеш?»

Через мозоль вона сильно згорбилась і шкутильгала. Часто зовсім не могла ходити.

Вона спала одна в невеликій комірчині, решту кімнат не зачіпала, тільки взимку розпалювала п’єц, щоб не засиріли кімнати.

В комірчині у баби було одне вікно – між ліжком і піччю. Вікно виходило на дорогу. Баба часто стояла у вікні і визирала когось, можливо, мене.

Вона дуже любила, коли я приїжджаю. Стелила мені ліжко у великій кімнаті, ставила під двері відро, щоб я вночі не виходила пісяти надвір.

– Як мені подопікали оси цього року, – жалілася вона, – спочатку звили гніздо в стодолі, потім у шіпці, а потім, коли б ти тільки знала, у дідовому новому кожусі!

Колись у баби на подвір'ї ніколи не росла трава. Ми ціле літо товклися на ньому, як тільки можна: їздили на велосипеді, грали в футбол, кидали ножами в ціль, намальовану на стодолі, навіть копали ставок, поки дід не взяв граблі і не погнався за нами.

– А тепер, – казала баба, – трава не росте, а гуде. Я тільки скошу, а вона за ніч знову виросте.

– І ще борсуки. Вони риють на подвір'ї нори. Боюся, щоб фундамент не підрили.

Ввечері баба ходила зі свічкою по подвір'ї і посипала сіллю голови всім жабам, яких знаходила.

– Нащо ви це робите? – питала я.

– Та як, аби до хати не заскочила.

– А що буде, як заскочить?

– Буде біда.

– Яку біду можуть зробити маленькі невинні жаби?

– Та так, але то не жаби.

Баба жалілася мені на тютюновий дим.

– Де не піду, там смердить мені димом.

Очевидно, дід, з властивою йому впертістю, вмер, але курити не перестав.

– Бабко, – казала я, – давайте я заберу вас до себе в місто. Там вам буде ліпше. Будете телевізор дивитися, гуляти в парку, їсти мені варити, поки я на роботі, і мені буде спокійніше, що ви поруч.

– Е, а на кого я корову лишу?

– У вас нема корови.

– А діда на кого лишу?

– Дід вмер.

– А горобців під стрихом?

Горобці були. Вони дуже голосно цвірінькали і обкакували сходи на ґанку.

– Скоро і мене не буде, одні горобці під стрихом будуть чиркати.

Баба завжди вимикала мені на ніч світло. Я лежу в ліжку, а вона стоїть біля вимикача.

– А тобі як? – питає баба. – Маєш якогось кавалера?

– Маю.

– Як називається?

– Іван.

Не б’є тебе?

– Не б’є.

– Ну та й файно. Я вимикаю світло, добре?

– Добре. На добраніч.

– Доброї ночі. На двір не ходи. Маєш біля дверей відро. Пісяй туди.

11

Баба живе посередині села. Від каплиці ще треба пройти два кілометри.

Тета Софія, яка написала мені листа, живе ще далі, за три хати.

Я йшла дуже швидко. Як маєш якихось старих родичів, то, коли нарешті наважуєшся їх провідати, йдеш дуже швидко.

Ще один поворот дороги, церковна вуличка вправо, і вже бабина хата.

З цього місця – від церковної вулички – бабину хату вже видно. Можливо, баба стоїть у вікні. Чого я так довго до неї не приїжджала?

Я здалеку це побачила: бабина хата зникла. Хата Митра Михальчука, хата Данила, а далі, де мала бути бабина – порожнє місце. Голо.

Я чимдуж кинулася туди, побігла. Данило стояв на дорозі і, помітивши мене, тільки скрушно покивав головою.

– Що ви киваєте головою?! – крикнула я Данилові. – Скільки разів бабу довбали за стежку! І за горіхи, які падали на наш город! І за паркан, на який я вилізала, щоб підглядати за вами!

Я відчинила хвіртку. Стайня, стодола, шіпка і курник там, де завжди. А хата зникла, ніби її і зовсім ніколи тут не було.

– Бабо! Бабко!

Я сіла на те місце, де мала би бути бабина комірка, а в комірці – її ліжко, і сиділа до вечора. Бо я знала, що сталося, тільки не могла повірити, що таке буває. Хоча, чесно кажучи, в таке повірити куди легше і простіше, ніж у те, що ми думаємо, що є смерть.

12

– Ади, бабі стало гірше, – розповідала тета Софія, – вона впала вранці з ліжка, коли вставала. їй паралізувало лівий бік. Я написала тобі письмо, щоб ти швидше приїхала. Баба тільки це й казала, щоб ти приїхала. Баба казала: але не знати, може, має якусь пильну роботу, що так довго не приїздить. Чекала тебе майже місяць. Певно, письмо довго йшло.

– Я вчора його прочитала! А далі що?

– Далі вона звечора відправила мене до себе. Сказала, що не треба з нею сидіти, вона хоче побути сама. Я пішла. А зранку це сталося. Я якраз несла їй ріденьку зупу, бо баба тільки зупки могла їсти. Підходжу і бачу, що звіявся страшний вітер. Небо почорніло, але так, що тільки над бабиною хатою. Я такого ніколи не виділа. Вітер був такий, що закручувався колами. Бабину хату підняло і понесло догори. Це не тільки я бачила. Бачили всі сусіди. Злякалися всі страшно. Старі жінки репетували, що настав кінець світу. А бабину хату разом з бабою понесло ген-ген догори, в небо, а потім нараз все стихло. Що то таке було?

– Може, смерч?

– Та казали, що то міг бути смерч, але аби тільки одну хату взяло, а інші навіть не зачепило?

– То був тільки бабин смерч.

13

Я переночувала в тети Софії, а зранку пішла назад. Тут мене нічого не тримало. Не було ні хати, ні могилки на цвинтарі. Невідомо, де зараз перебуває баба і її тіло.

Бабі пощастило дістатися з землі просто на небо. Там вона собі далі живе у своїй хаті, в комірці з вікном, з якого тепер, можливо, видно набагато більше, ніж одну дорогу.

14

Йшла бабиним селом геть і думала, що ніколи більше сюди не приїду. Хоча тут колись мені було добре. Тут я була по-справжньому, по-дитячому щаслива.

Баба дозволяла робити мені все що завгодно. Боялась за мене, прала мені одяг, готувала зранку смажені яйця з сиром, сметаною і часником.

Баба казала мені:

– Лишайся тут. Ади, скоро виноград дійде. Є молоко і сметанка. Є се-то.

У баби був такий пес, що їв свинячий чир. Їв качани від вареної кукурудзи, целофан, в яким загортали ковбасу, карамельки, хліб з смальцем, хліб з цукром, хліб без нічого. Пес вмів стояти на задніх лапах, як людина.

Тоді для всього навколишнього я була справжнім катом.

Оси стали першими моїми жертвами.

Це не справжні оси, а мурахоподібні, і тому якось особливо шкодувати їх не доводилось.

Мурахоподібні оси жили в землі перед бабиною хатою. Виривали передніми лапками у ґрунті маленькі нірки, довгий час кружляли над нірками, а тоді пірнали в них, і звідти стирчала тільки голова.

Я набирала в горнятко криничної води, стерегла, коли якась нещаслива оса тільки залізала в нірку, і відразу по її слідах заливала нірку водою. Як правило, оса, мов ошпарена, вилітала зі свого житла і більше на моє подвір'я не поверталась. Але часто так бувало, що оса залишалась в нірці назавжди. Я уявляла, як вона захлинається водою, і ставало моторошно.

Моя баба в цей час займалась чимось подібним, але чатувала не біля нірки, а цілої нори, не на осу, а на крота, не і горнятком, а з відром води.

– Диви, як кертина риє, – казала баба і бігла за відром з водою.

Рило найчастіше біля курника або біля літньої кухні. За годину могло нарити кілька купок свіжої землі. Це було схоже на виверження мініатюрного вулкана.

Баба раптово розгортала купку рискалем і заливала нору водою. Вона лила і лила, але нора не затоплювалась. Кринична вода зникала десь в надрах планети, можливо, стікала в ґрунтові води, а можливо, осатаніла, підземними тунелями наздоганяла переляканого, захеканого і сліпого крота.

Дід боровся з кротами безводним способом. Він по-бойовому вигукував «Зараза!» і бив з усієї сили рискалем по центру наритої купки. Пересікав кротові голову навпіл. Ще дід любив сидіти під горіхом на лавці і кидати костуром курям по ногах. Кури панічно діда боялись. І навіть коли дід помер і змінилось кілька курячих поколінь, кури кидалися навсібіч, якщо хтось тільки торкався до якоїсь палиці.

Далі настала епоха мушиної інквізиції. Я з півлітровою банкою ходила навколо хати і ловила мух. Мухи дуже любили в спекотний полудень сідати на пофарбований шалюнок. Я полювала на самок, бо в них були товсті смугасті черевця, а в самців черева зовсім не було. Самці мене дратували, а до самок я мала особливий гінекологічний інтерес.

Піймані банкою мухи надавались до найрізноманітніших трюків. Можна було відривати їм крильця і використовувати як мурах; можна було обв'язувати їм навколо голови шовкову нитку і пускати, нехай політають.

Мухи були дурними і добрими. Вони дрібно какали на бабині вишиті наволочки і простирадла, і баба на це завжди нарікала, бо мушине какання не відпиралось.

Дід вбивав мух саморобною ляпавкою. Деколи цілий день ганявся за ними по комірчині.

Баба виганяла мух з літньої кухні гіллям ясена, бо вони топилися в слойках кислого молока.

Потім я будувала на подвір'ї цвинтарі для мурашок. Все на цвинтарях було справжнім: і мертвість мурах, і хрести, і навіть лавочки коло могилок. Цвинтар огороджувався парканчиком. Мурах вбивати вдавалося зовсім легко, бо вони дуже маленькі, вистачало тільки притиснути їх нігтем до землі. Часто мурашки оживали і вилізали зі своїх могил. А інші, чужі, живі мурахи прилізали до цвинтарів пом'янути родичів і знайомих.

Багато років по тому мурашина помста мене наздогнала. Великі чорні крилаті мурахи оселились в бабиній хаті під підлогою. Ввечері я вмикала в кімнаті світло, і вся хата кишіла ними. І підлога, і фіранки, і моє ліжко. Так мурахи вигнали мене з бабиної хати.

Єдине, за що я зовсім не відчуваю вини, то це за колорадських жуків, дорослих і личинок. їх я спалювала як середньовічних відьом. Наколювала на тонку гостру. гілочку і підсмалювала. Дорослі жуки дуже добре горіли. Яскраво спалахували і поволі тліли, обвуглюючись. Особливо гарно спалахували з’єднані задами самець і самка.

Баба, за своєю природою зовсім не жорстока, до колорадських жуків так само не виявляла найменшого жалю. Вона збирала їх відрами, заливала водою і щільно прикривала накривкою. Жуки квасились у відрі тижнями.

Вода ставала темно-коричневого кольору і смерділа, як гноївка. Цим розчином баба щедро поливала бадилля і картоплі, бо вважала, що ним можна вбити або принаймні відлякати тих жуків, які ще залишались раювати на плантації.

Дід переживав свою образу на колорадських жуків мовчки і апатично. Жив так, ніби їх не було зовсім. Він пам’ятав і завжди згадував ті часи, коли за пійманого жука давали мотоцикл.

Я ніколи не відривала крил метеликам і птахам.

Одна маленька сорока постраждала, навпаки, через мою надмірну до неї турботу. Вона ще не вміла літати і випала з гнізда. Я взяла її до себе, поселила в ящик з-під картоплі і дуже довго намагалась напоїти коров’ячим молоком. Сорока, зціпивши дзьобик, нічого не хотіла брати до рота. Я накрила ящик дошкою і пішла спати. Довго спала. Можливо, задовго. Сороки прокидаються до схід сонця, казала баба. Вони любили бути першими, хто його побачить. Моя сорока, напевно, також прокинулась рано, чекала-чекала сонця, а сонця не було. Вона дуже злякалась, і змерзла, і голодна, і мами не було. Словом, коли я прокинулась о дванадцятій годині дня, сорока вже була мертва.

Ще був великий чорний кіт Циган, якого я пеленала, як маленьку негритянську дитину і гойдала в кошику на дереві. Кіт тікав в ліс, як тільки я переступала територію бабиного маєтку.

А потім він з’їв отруєного щура і так само здох.

15

В кінці села, біля каплички жив Франьо. Той, якого я знала в дитинстві. Який грав на баяні і купав свою корову у бані.

Похилена хатка з колодкою на дверях. Дрібний зелений парканчик зі штахет тепер став чорним, мені по коліна. Кропива вигуділа аж до стриху.

Колись ця хата була чистою і чепурною. Франьо дбав за своє житло з не властивою і селу, і чоловікові педантичністю.

Біля дверей в нього росла ялинка, яку він кожного Різдва святково прибирав і засвічував.

Зайду, думала я, тільки подивлюсь. Все-таки зараз я живу в хаті, яка також належала Франеві, тільки іншому. Зв’язок очевидний, хоч розтлумачити його важко.

Я заледве відкрила хвіртку на подвір'я. Хвіртка приросла до землі. Сюди дуже довго ніхто не навідувався.

Той ясен, на якому гніздилися лелеки, розрісся на півнеба. Але без лелек.

– Франю, вибач, що я перекинула лелече гніздо, – сказала я.

Тиша і мовчанка.

Раптом я побачила, що одне вікно хати відчинене навстіж.

Як таке могло бути, якщо сюди ніхто не ходить?

Я підійшла до хати і зазирнула через вікно всередину.

Всюди павутина і пилюка. І шість пар дуже знайомих мені блискучих зеленкавих очей.

– Коти?! Ви тут?! Що ви тут робите?

Це були мої коти. Мої милі дикі котики. Вони впізнали мене і радісно заметушились, попіднімали пухнасті хвости і повсідались в рядок на столі.

– Як ви тут опинились?! – я не могла в це повірити. – Лишили мене, а щурі зовсім розперезались!

Коти сиділи і мовчки на мене дивились.

Йдіть звідси! Що вам тут робити?

Коти і не думали. Я взяла з подвір’я камінь і кинула и них. Зайти до хати я не могла, бо на дверях висіла добротна колодка.

Я кинула ще один камінь і знову не попала.

Стара жіночка з сусідньої хати через паркан побачила, що я кидаю у Франеву хату камінням і кинулась на оборону.

– Ану, ти! – крикнула вона. – Що ти робиш?! Нащо їм камінням фуряєш?!

Я мовчала.

– Ану тікай відтика! Що ти там забула? Хуліганка!

– Це моя хата, – сказала я.

– Яка твоя? Таже це Франева хата.

– Я онука його рідного брата.

– Слухай, дівче, тікай відтика, – жіночка перестрибнула через паркан і вже погрозливо насувалась. – Що я, Франя не знала?! Не було в нього ніякої родини. Сам жив як палец.

– Це неправда. В нього був брат!

– Йди, кажу, – жіночка взялася в боки і от-от могла почати бійку, – бо зараз як озьму ломаку!

На крик збіглися інші сусіди. Вони всі стали на бік мого ворога.

– Що за молодіж пішла! – ґелґотали вони між собою.

Я вийшла на дорогу і пішла собі.

Натовп ще довго мене переслідував. Люди кричали:

– Якась сумашедша! Вбила собі в голову, що то її хата, а де то її хата?!

– Якась сумашедша!

– Авантюристка! Я таких вмію видіти.

– Може, якась циганка? Ади, хотіла собі хату до рук прибрати!

– Та ніби не віглядає на циганку. Але аферистка точно! Які люди тепер пішли – самі аферисти! Не можна нікому вірити!

– Таке молоде, а вже таке хитре!

– Я її колись туткі видів.

– Де ти її міг видіти? Чужа! Камінням в хату фуряла! Сумашедша як є!

16

У приміській електричці повно народу. Я не мала де ні сісти, ні стати. Але чим ближче до гір, люди повиходили.

Коли через вікно на горизонті замайоріли гори, мені стало легше. Їхня близькість надихала мене. Я поверталась туди з радістю і великою охотою.

В бабиній хаті, яка невідомо куди зникла, залишились мої одинадцять томів Лесі Українки, але я за ними не шкодувала – головне, щоб бабі було добре.

Кремезний сивий чоловік з довжелезною бородою сидів на лавці навпроти мене. Він довгий час пильно мене вивчав.

– Далеко їдеш? – нарешті озвався він.

– В гори.

– А куди саме?

– В Дземброню.

– Туристка?

– Ні, я там живу.

– Щось ти не виглядаєш на горянку.

– З чого ви це взяли?

– По лицю бачу. По очах. По них не видно, що ти від малої на гори дивишся.

– А що по них видно?

– Видно, що ти трохи напуджена.

– Вуйку, – дуже відверто і дуже тихо заговорила я, – мені здається, що мною граються.

– Хто тобою грається?

– Не знаю, хто чи що, але воно погане. Якісь чорти. Якась чортівня навколо, – я заплакала.

– Дитино, ти злий собі на віск, тай то мине. Я так завжди роблю своїм онукам – і вони нічого не бояться.

– Я не вмію.

– А що тут вміти. Ти злиєш на віск, і воно тобі покаже, чого ти боїшся. А коли знаєш, чого боїшся, – вже легше.

В Делятині дід вийшов, а я поїхала далі.

17

Біля Франевої хати на мене чекав Охримко. Я була страшенно рада його бачити.

– Ти кудись їздила? – спитав він.

– Так, до своєї баби.

– І як баба?

– Добре. Живе собі.

– Ну, добре, що добре.

Охримко сів на ґанку і закурив люльку. Я сіла поруч і закурила Marlboro.

– А я тебе дожидаюсі, аби казати не дуже добре.

– Що казати?

– Та таке тут сі стало не дуже добре?

– Хтось знову вмер?!

– Нє, всі слава Богу живі. А чого ти подумала, що хтось вмер?

– Просто.

– Та таке, що не дуже файне. То правда.

– Кажіть вже, вуйку.

– Мами тотих хлопців, що ти до них ходила на полонину книжки читати, прибігли до голови сіліради на шкандаль.

– А що вони хотіли?

– Кричали, що ти бахурів зводиш, забиваєш їм голови дурницями.

– Якими дурницями?

– Я в то не вірую. Таже я тебе добре знаю. Ліпше, як тоті дурні баби, але вони мають добрих синів, та й боєсі за них.

– А що вони казали?

– Казали, що ти бахурам крутиш голови. Вони в тебе повлюблялися чи що. Драпаютьсі по скелях, аби тобі едельвейсів понаривати. Єдин впав зі скелі і поламав ногу.

– Поламав ногу?!

– Та й добре, що лишивсі живим. Я нічо не кажу. То бахури. А ти файна і мудра. Вони могли повлюблятися, хіба в тому є який гріх?

Я мовчала.

– Але баби ще всіляке говорили.

– Що ще?

– Казали, що ти їм відьомські фокуси показуєш. Що ти вовками ґаздуєш, а вони всьо слухають, що ти їм тільки скажеш.

– Це неправда. То вийшло випадково. На нас була минала зграя вовків.

– Та я такі так думаю, що неправда. Ще казали, що ти донага перед бахурами сі роздягала і ставала то котом, то жабою, то мотилем.

– Це все неправда!

– Та всі так думають. Але той бахур, що впав зі скелі, мав горячку і всьо своїй мамі уповів. А та побігла до інших, а ті вже разом до Івана, і давай кричати, що їм не треба такої бібліотекарки, яка бахурам голови крутить і шоколядою задобрює. Іван – чоловік погідний, шкандалі переносить тяжко. Він прийшов до мене, бо я тагі знаю тебе ліпше всіх, і просив мене, аби я тобі переповів, що вже не треба до бібльотеки ходити.

– Як?

– Так мені сказав, а я що мав робити? Іван в тоті небилиці также не вірить, але не хоче мати з дурними бабами дочинінє. І на полонини до бахурів аби-с більше не ходила, так сказав. А клуч від бібльотеки дай мені.

– Вуйку, невже це все правда?

– Не знаю, як що, але за клуч – правда.

Я зайшла до хати, взяла з підвіконника ключ від бібліотеки і віддала його Охримкові.

Охримко встав і ґречно попрощався.

– Доньцю, аби ти знала, що я в то всьо не вірую. Я вірую тобі, бо ти дівка не така. Ти приходи до нас на обід завтра. Ціня тебе дуже припрошувала. То як, прийдеш? Щоби я знав, що казати?

– Дякую вам, прийду обов'язково.

– Ну то приходи. І дурним собі голову не забивай.

18

Напевно, я трохи захворіла, вперше, відколи приїхала в гори. Піднялась температура, паморочилось в голові, руки і ноги зводили судоми.

Кілька днів я залишалась в хаті не встаючи з ліжка. Снились кошмари, тому я намагалась не заплющувати очі. Тоді кошмари перебрались зі сну в реальність.

Здавалось, що мене нічним містом везе карета швидкої допомоги. Мигалка, виведена на капот, голосно вівкає. Наді мною схилились незнайомі люди, і я бачу, як криво вони посміхаються. Ця швидка допомога везе мене не до лікарні. Я піднімаюсь з лежака і хочу вискочити з карети на ходу, але люди в білих халатах не пускають.

– Відпустіть мене, – прошусь я, – куди ви мене везете?

– Лежи спокійно, ми хочемо тобі допомогти, – відповідають білі халати, і я знову помічаю на їхніх лицях криву злу посмішку.

Вони прив’язують мене до лежака ременями. Я не можу поворухнутись.

І тоді білі халати розпорюють тонким гострим скальпелем на мені одяг, розпорюють живіт і виймають звідти пластмасову ляльку.

Коли температура спадала, я варила собі каву, і ми пили її удвох з Варкою.

– Я бачу, ти трохи слаба, – казала Варка.

– Тобі так здається. Я просто мало сплю.

Варка гладить мене по голові, як малу дитину.

– Варко, ти так і не встигла сказати, за що вуйна Миця вбила Франя.

– Він її не любив, а казав, що любить.

– Хіба за таке вбивають?

– Вбивають тільки за таке. Коли виглядає, ніби любить, а насправді не любить.

– А звідки вуйна Миця знала, що Франьо її не любить, якщо він сам казав, що любить, і так виглядало. Може і любив, звідки вуйна Миця знала?

– Таке знаєш.

– Варко, скажи мені правду, ти відьма?

– Хто тобі таке казав?

– Я так думаю. Я думаю, що Франьо нічого такого не робив, хоч люди думали, що робив. А насправді ти відьма. Ти хлопцям на полонині крутила голову, правда?

– Яким хлопцям?

– Малим хлопцям, яким я ходила читати книжки. Ти роздягалась перед ними і перекидалась на різних звірів, правда?

– Ти хвора. Тобі краще поспати. Ти спи, а я посиджу з тобою. Щоб страшно не було.

– Хіба мені може бути ще страшніше, ніж коли ти зі мною? Як ти зробила так, щоб Гайдук тебе не бачив?

– Ти хочеш навчитися? Не поспішай, навчишся.

– Я не хочу вчитися. Я хочу довести тобі, що ти справжня відьма. І, може навіть, трохи зла відьма.

– Зла? Ти думаєш, що я зла відьма?

– Я не знаю, що думати, але я тебе боюсь!

– Не бійся. Я тобі нічого не зроблю. Я тебе люблю.

– Любиш? Варко, скажи мені правду, ти ж не сліпа ніяка, правда? Ти всіх дурила. Нащо ти всіх дурила? Скажи мені, якщо любиш.

– А ти ні в чому не хочеш зізнатися?

– Я? В чому мені зізнаватися?

– Чого ти тут заперлась?

– Просто.

– Хіба? Я все про тебе знаю.

– Звідки?

– Ти ж сама сказала, що я відьма.

– Йди геть! – кричала я. – Це не ти відьма. Це я відьма!

20

Я не вмію зливати на віск.

Витягла з торбини кульку воску, яку мені дав дід з електрички, кинула його в алюмінієву мисочку, а мисочку поставила на малий вогонь.

Віск поволі почав топитись. Я врізала з голови трохи волосся, запалила його і кинула у віск. Потім мішала віск ложкою, примовляючи: вийди з мене те, чого я боюсь, вийди з мене те, чого я боюсь.

Коли віск розтопився зовсім, я вилила його в іншу, плоскішу тарелю і стала дивитись.

Віск поволі загусав, дуже поволі. Мені здається, я просиділа над ним кілька годин.

Спочатку нічого не було видно. Потім на поверхні з’явились обриси голови, волосся, рот, ніс, очі. Я бачила десь цю людину. Точно бачила.

Але де?

В мене була гарячка, мене лихоманило, я думаю, взагалі не треба було затівати всю цю процедуру з воском, тим паче, не знаючи до пуття правил.

Але то я. На восковій поверхні вилилось моє лице. Не впізнати було неможливо.

21

Я знала, що робити далі. Я не сумнівалась жодної секунди.

Вибігла з хати і бігла так довго, поки не опинилась на подвір’ї вуйни Миці.

Хата, як я і думала, відчинена.

Я увійшла досередини, стала перед завішеним портретом.

Мені здалось, в цей момент Варка з сусіднього портрета усміхнулась.

– Чого смієшся? – сказала я. – Ти думаєш, я боюся подивитись? Я не боюся. Я нічого не боюся.

Я зняла з портрета рушник і подивилась на те, що було за ним.

Так, як я і думала.

Портрет не Франьовий.

– Тобі страшно? – запитала Варка.

– Чого це мені має бути страшно дивитись на себе!

То був мій портрет.

– Холєра.

22

Скеля, що з неї впав хлопець, щоб нарвати мені едельвейсів, справді дуже висока і стрімка. Дивно, як він, впавши згори, обійшовся всього лиш зламаною ногою.

Я дряпалась туди кілька годин. Вже вечоріло, коли я стала на самому вершечку. Я нагадувала собі пораненого звіра, який, знаючи, що йому залишилось недовго, вирішує померти швидше і красивіше.

Як я кинусь вниз, то навряд чи залишусь живою, думала я, особливо, якщо кидатись не ногами вперед, а головою.

Я холоднокровно розраховувала, як далеко мені треба стрибнути, щоб не зачепитись об кущі, які ростуть на схилах.

Я не боялась. Навпаки, мені нарешті ставало вільніше. Дивно, що я приїхала в гори, щоб так закінчити. Краще було б замерзнути або щоб вбив грім, але на це доведеться чекати довго. Чекати якраз я не хотіла. Я могла передумати.

– Вибачте, – почула я за спиною незнайомий голос, – ви часом не знаєте, де можна набрати чистої води?

Переді мною стояв молодий гарно вбраний чоловік з громіздким туристичним рюкзаком на плечах.