Текст книги "Згори вниз. Книга страхів"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Таня Малярчук
Згори вниз. Книга страхів

ЗГОРИ ВНИЗ. Книга страхів

I

1

Вчора вночі під вікном завивав вовк. Я лежала в ліжку, накрившись з головою пледом, боялася визирнути, але то був точно вовк. Він міг заглянути досередини, або навіть розбити вікно і заскочити, він міг зробити будь-що вовче, і тому я дуже боялась.

Пішов аж під ранок.

Добре, що в мене немає овець, які вовк легко передушив би.

Я думала, в Карпатах живуть бурі ведмеді, а не вовки.

Коли я зранку виходжу надвір, то найперше мию в росі ноги.

Тут я встаю дуже рано. Це на мене зовсім не схоже.

Кожного дня роблю щось інше. Деколи сідаю під ґанком на східцях і розглядаю гори. Вони просто переді мною, в рядок, однакові за висотою і різні на обличчя. Кожній горі я придумала ім’я та історію хвороби. Кожній визначила стать. Час від часу гори навіть розмовляють зі мною.

Деколи я плету гачком мереживне біле покривало. Більша половина вже є. Я сідаю на подвір’ї в крісло-гойдалку, так, щоб все виглядало якомога ідилічніше, повіває легкий вітерець, ноги вкриті пледом, і я, погойдуючись, поволі плету петлю за петлею, час до часу зупиняюся, дивлюсь на гори, згадую щось, навіть дрімаю, а потім далі. Мене не турбує те, що покривало коли-небудь навряд чи знадобиться. Його можна використовувати не за призначенням, наприклад, як риболовецьку сіть.

Миюся я раз на тиждень, не частіше. Тут, серед гір, брудне волосся якось перестаєш помічати.

Деколи мені стає страшно, що завтра не буде що робити, але я порахувала всі можливі заняття, і їх має вистачити на кілька років по заняттю на день. В крайньому разі можна буде митися частіше.

Тут я навчилась нудитися з радістю. Нудьга – це також одне із занять. Коли їй віддаватися чесно і повністю, то можна дуже приємно провести дуже багато зайвих днів.

Часу в мене справді багато.

Тут я перестала його боятись. Боюся вовків. Я подумала, а раптом вовк прийде посеред білого дня, що тоді буде? Чи він кинеться на мене відразу, чи спочатку погарчить? Чи відрізняється його гарчання від собачого? А може, я зможу його приручити і він стане моїм псом? Буде спати разом зі мною на ліжку. В будь-якому разі мене ніхто від вовка не захистить, тільки я сама. Ніхто не прийде мені на допомогу, ну й добре.

Дивно, що я така молода і така мудра.

У мене немає годинника і електрики. Коли вечоріє, я лягаю спати.

Дуже рідко користуюся свічкою.

Тут я так само не боюся злодіїв, грабіжників і ґвалтівників.

Тут я сама собі готую їсти, сама собі співаю, сама собі пан.

Я стала тут по-справжньому спокійна. І дуже ввічлива, тільки шкода, що нема перед ким цю ввічливість ані показати, ані перевірити.

2

Кілька разів на тиждень я ходжу за шість кілометрів до вуйни Миці і її доньки Варки. Вуйні Миці шістдесят сім років. Варка молодша за маму на тридцять років – їй тридцять сім, і вона зовсім сліпа. За хатою вуйни Миці закінчується село Дземброня.

У вуйни Миці є дві корови, і я беру в неї молоко, сметану і сир.

Варка теребить кукурудзу – для цього їй очі не потрібні. Вуйна Миця дає мені продукти, а я їй – гроші.

– Як ти там сама сі пораєш? – питає вуйна Миця.

– Вчора вночі під вікном вив вовк. Як думаєте, тут водяться вовки?

– Я не бачила, але баба уповідали, що якось навіть вбили одного патиком. От лайдаки! Певне, занюхали, що ти тут приїжжа, і думають, будеш їх сі бояти. Ти головне не бійсі. Вони чують, як їх сі боять, і можуть напасти.

Вуйна Миця, єдина з усіх мам, яких я знаю, хоче, щоб її дитина померла раніше за неї. Як вуйна помре першою, то невідомо, що буде з Варкою. Варка осліпла від якоїсь мозкової хвороби, і тепер, з кожним роком, стає все безпораднішою. Без матері вона навіть не ходить в туалет. Їй здається, що вона на самій вершині гори і за крок може провалитися в безодню. Одного разу Варка подумала, що от-от провалиться, впала на землю і так закричала, що було чути аж мені за шість кілометрів. Варка думає, що вуйна Миця її дурить, що навколо хати сліпій ходити безпечно.

– А що ти їсиш? – питає вуйна Миця.

– Варю собі, що захочу. В мене є піч. Я думаю, що коли залишусь тут на зиму, то навіть тоді не змерзну, така добра піч.

– Тобі таки тяжко, нє?

– Тільки коли треба рубати на дрова, але я придумала збирати в лісі хмиз і розпалювати пічку хмизом.

– Е, що то за вогонь з хмизу?

Варка до мене майже не говорить. Тільки «Добрий день». Колись вона працювала в сусідньому селі бібліотекаркою.

– Дивисі, бо коли з тобов щось сі стане, то ніхто не допоможе. Коби зі мнов нічо сі не стало, бо тоді Варці так само ніхто не допоможе, але тобі ліпше, бо маєш очі, а вона нє. Без очей трудно.

Мені здається, що вуйна Миця рада мені, бо так вона перестала бути краєм села. Тепер краєм села стала я. Вуйні Миці приємно бути не останньою в списку.

Її корова дає дуже жирне молоко.

– А ти знаєш, що робити, аби молоко не кєсло?

– Що?

– Став його у відро з холодною водою. А якщо не бридиссі, то ліпше кинь у молоко жабу. Ади, злови якусь малу жабу і кинь в молоко.

– Я бриджуся.

– Та чого сі бридити, якщо жаба то таке саме що і молоко? То всьо одна природа.

– Може, якщо жабу добре помити… А вона не кусає?

– Жаба?

– Я чула, що є такі жаби, які кусають.

– Хто тобі таке казав? Де ти могла таке почути? То всьо брехня. Жаби не кусають. Хіба коли яка відьма на ню сі оберне.

Мені треба йти, бо скоро буде починати темніти. В горах темніє дуже швидко.

– До побачення, – кажу я вуйні Миці, – дуже дякую за молоко. Ви такі добрі до мене.

– Донько, та хто буде тобі помагати як не я? Раз ми тут одні, то мусимо допомагати одне одному. А ми тут одні – тільки ми та й Бог над нами. До Бога звідцика дуже близько.

З

Часто я собі влаштовую походи на вершину Попа Івана, або Смотрича, або Дземброні. Якщо вийти з самого ранку, то можна до обіду повернутись.

Сьогодні, повертаючись з прогулянки додому, я ще здалека побачила, що в моїй хаті хтось є. Я підійшла ближче. Вагалась, чи тікати, чи ні. Вуйна Миця казала, що там, де гори, там нема злих людей.

Я зайшла всередину і побачила старого хирлявого діда (очевидно, лісника, бо дід був одягнений в одяг, схожий на давню уніформу). Лісник безсоромно порпався в моїх речах.

– Що ви тут робите? – обережно, але впевнено спитала я.

– А ти хто така? – видно, що дід був дуже збентежений.

– Я тут живу, хіба не видно?

– А чого ти тут живеш? Хто ти така? Тут жив Франьо! Це Франьова хата! Але Франьо вже осьмий рік, як помер!

– Якщо хочете знати, то я онучка Франьового рідного брата. Ця хата ось уже восьмий рік, як моя.

– Щось я не чув, аби у Франя був брат.

– Вони були рідні тільки по батькові. А батько загинув на війні, під Бродами.

Я брехала.

– А вид на жительство у тебе є?

– Що?

– Бомага! Законна бомага, аби ти тут жила.

– Є, зрозуміло. Показати?

– А покажи.

Я порилася в паперах, роблячи вигляд, що справді шукаю якийсь конкретний, схопила один, пильно на нього подивилась і простягнула дідові. Це була довідка про присвоєння мені ідентифікаційного коду, яку, слава Богу, я маю звичку завжди носити в паспорті.

Дід, так само як і я, зробив вигляд, що ретельно вивчає «вид на жительство». Він не вмів читати.

– Ну добре, коли так, – сказав дід і повернув мені довідку. – А ти тут сі не боїш, сама?

– Не боюсь. В горах нема злих людей.

– Що правда, то правда. І надовго сюди?

– Не знаю. Може, і назавжди.

– Еге, то треба чимось себе годувати, хоц корову мати або вівці, землю обробити. Що будеш зимою їсти?

– Цю зиму буду їжу купувати, а далі побачу.

– Мене звати Охримко… ну, не звати, але так мені сі прозивають. Коли, може, щось помочи треба буде, то я живу в селі, біля мосту, спитаєш в кого, то тобі скажуть.

– Дякую.

– А мама твоя де? Не переживає за тебе?

– В мене нема мами…

– А, – розуміючи кивнув Охримко, – померла… Ну, всі ми колись повмираєм…

– Ні, вона поїхала на заробітки в Грецію. Пасе на грецьких полонинах вівці.

– А то де, Греція?

– За цими горами.

– Ти дивисі, і там є полонини?

– Є.

– Ти по сей бік гір, а мама – по инший, так виходить?

– Ні, за цими горами є ще одні гори, і аж за тими горами – ті полонини, де мама.

– Ти дивисі, виходить, крім сих гір є ще одні гори?

– Є. І не одні.

– А я думав, за цими горами вже конец світа.

4

Тепер я знаю, чия це була хата – якогось Франя.

Найдивніше, що колись давно я знала одного Франя. Малою, кілька літ я жила в селі у своєї баби, і Франьо там славився великим комедіантом. Він дурив дітей, що миє своїх корів у бані, і діти бігали дивитись, яка у Франя коров’яча баня.

Мене він також здурив. Я вміла трохи грати на скрипці, а Франьо грав на баяні.

Якось він мені сказав, що завтра, в неділю, на вокзал привезуть силос для колгоспу і колгосп замовив з такої нагоди оркестр.

– Я буду грати на баяні, а ти на скрипці, – сказав Франьо, – от і буде оркестр. Добре заплатять. Тобі стане у вересні купити зошити і олівці до школи.

Ми домовилися зустрітись завтра на вокзалі о десятій ранку.

– Але дивись, – наповідав Франьо, – прийди раніше. Треба ще перед тим розігратись, щоб не опозоритись. І скрипку, до холєри, не забудь.

Я зі скрипкою прийшла на вокзал пів на десяту. Сіла на лавку під каштанами і чекала на Франя. Зрозуміло, що Франьо не прийшов. І силос не привезли.

Натомість прибігла зграйка дітлахів, яка реготала з того, як я плачучи поверталась додому.

– Що ж ти, – казав наступного дня Франьо, – хіба не знала, що силос в неділю не привезли? Не встигли. Оркестр переноситься на наступну неділю. Тоді силос точно вже привезуть, інакше худоба в колгоспі поздихає.

Я була тоді така дурна, що прийшла зі скрипкою на вокзал і наступної неділі. Цього разу зграя дітлахів просто котилась від сміху по землі.

Франьові дуже добре вдавалося дурити дітей. Сусідського хлопчика він так надурив, що його мама не померла, а поїхала в Грецію на заробітки – пасти на полонинах вівці, що той досі в це вірить.

Через Франя я зненавиділа скрипку і більше ніколи на ній не грала.

5

Варка розговорилась. Я прийшла зарано, і вуйна Миця ще тільки доїла корів. Вона все мені дає тільки свіже молоко.

Варка, як завжди, сиділа перед хатою і теребила кукурудзу. Я сіла поруч. Було незручно, але я не знала, що казати, щоб чимось не образити Варку. Покаліченим людям взагалі важко щось казати, щоб не виглядало, ніби їх жалієш. Але з іншого боку, не скажу ж я їй: «А сліпим напевно бути дуже добре – не треба купувати сонцезахисні окуляри».

– Варко, а де ви берете кукурудзу? Я думала, то тут кукурудза не росте.

Варкою трусонуло, ніби її хтось вдарив. Декілька хвилин вона мовчала.

– У нас не росте, зависоко, а у Гайдуків росте, вони живуть нижче. Мама обмінює в них кукурудзу за сіно. В нас поля багато, все, що вище за хатою, наше. Мама дає Гайдукам косити там траву. А вони нам – кукурудзу.

– А не нудно тільки кукурудзу теребити?

– А що мені ще робити!

Я таки сказонула дурницю.

– Колись я робила в бібліотеці, – продовжувала Варка, – от там було нудно. Цілий день сидиш – і ніхто не приходить. А книжки одні дитячі були. Я всі поперечитувала, і вже не мала що робити. Тоді чомусь дуже мало було дітей. А ще менше дітей, які би читали.

– Якби я малою жила тут, то ходила би до вашої бібліотеки.

– Якби ти жила тут, то не ходила би.

– Варко, а я таки осмілилась кинути в молоко жабу. Справді дуже довго не скисало. Але було трохи бридко і страшно.

– А що тут боятись, жаби? Треба боятись тільки туристів!

– Туристів?

– Туристів. Вони або дурні, або жонаті. Їх треба боятись, і ні в якому разі не ставати з ними до розмови.

Варка замовкла.

– Один жив у нас трохи. Я завагітніла, і він повіз мене до міста в лікарню…

– На аборт?

– На аборт. Він був і дурний, і жонатий. Потім пожив ще трохи у нас, поїхав і більше не повертався. Я ще тоді не була сліпа. Я була гарна.

– А що поганого у твоїй сліпоті? Сліпим бути навіть зручно. Не треба купувати сонцезахисні окуляри.

6

Деколи вночі, як зараз, мені важко заснути. В хаті страшенно темно, нічого не видно. Мені здається, що в мене немає тіла, тільки очі, якими я намагаюся що-небудь роздивитися. Здається, очі – це і є душа.

В такі ночі я втрачаю набутті тяжкою працею спокій і починаю згадувати все, що зі мною колись відбувалось. Мені стає сумно, бо колись я переживала багато чого доброго. Колись я так само, і не раз, була щасливою.

Щоб якось витягтися з-під землі, я примушую себе згадувати якраз те, що ніколи раніше не згадувала.

Наприклад, те, що мереживне покривало я плету не просто так. Моя баба дуже давно, ще до мого народження, так само його плела. В лікарні. До того вона вміла тільки вишивати.

Баба народила мого тата, і вони обоє лежали в лікарні. Тато народився дуже хворий, він міг померти будь-якої хвилини. Баба лежала на ліжку бліда як смерть. За кілька років до того в неї був уже один син, в іншій частині України і від іншого чоловіка. Цей син помер у три місяці. Є старезна фотографія, на якій видно малесеньку домовину (я ніколи ні до, ні після не бачила дитячих трунв), а поруч заплакана баба. У баби в шафі збереглось багато дивних фотографій: баба з велосипедом, баба стоїть у дверях якоїсь древньої солом’яної хати в ситцевій сукенці трохи нижче колін, баба тримає прапорець працівника залізниці і повз неї їде потяг, – і всюди баба має неприродний вираз обличчя: не то усміхається, не то от-от заплаче.

Потім баба втекла від свого першого чоловіка і поїхала потягом світ за очі. Як працівник залізниці вона могла їхати скільки хоче і куди завгодно.

Тепер, коли вона лежала в лікарні і новонароджений тато мав з хвилини на хвилину померти, баба думала, що знову прийшов час тікати. Ніби мертва дитина служить знаком згори.

Світ за очі.

Віддаєш очі, а натомість в подарунок отримуєш світ. Чи навпаки.

Бабина свекруха ненавиділа її всім тілом.

Вона прийшла до баби в лікарню і сіла біля ліжка.

– Що, вмирає? – спитала вона.

– Вмирає, – відповіла баба, дивлячись в білу лікарнянську стелю.

– Оце тобі абись знала, як приїздити звідтам і влаштовувати тут гризоту.

Баба мовчала, і її свекруха теж. Але я думаю, між ними тоді вперше і востаннє не було ненависті.

– Що тобі принести? – раптом спитала свекруха. – Може, шоколяди?

– Я не хочу, дякую.

– Слухай, може, сто грам принести? Не зашкодить, – свекруха засвітилась. Вона пропонувала бабі найсокровенніше, що в неї було. Пізніше вона стала великим любителем випити, але ніколи не перетворилась на алкоголіка, як буває з чоловіками. Вона пила інакше, по-жіночому.

– Знаєте що, – сказала баба, – принесіть мені багато шпульок білої нитки, десятки, в магазині знають, «Ірис», і гачок для плетіння.

– Ади, нащо тобі ниток?

– Буду плести покривало.

– Знайшла час! Дитина вмирає, а їй плести забагло!

– Я вас ніколи нічого не просила, а зараз прошу. Принесіть мені нитки і гачок.

– Хіба виплетеш саван дитині на домовину, – буркнула свекруха і, розлючена, пішла геть.

Але нитки і гачок таки принесла. Того ж дня. Без слова кинула на ліжко і зникла.

Баба взяла в руки гачок, взяла нитку і так сиділа кілька годин, бо плести не вміла. А потім сама здогадалась, як треба, і за кілька ночей виплела величезне біле мереживне покривало. Жіночки в палаті – знані майстри рукоділля – казали, що ніколи такого не бачили, що баба неправильно плете, що треба інакше робити петлю.

Тато, звичайно, не помер. Свекруха після всього зненавиділа бабу ще дужче. З усієї родини вона тільки мого тата трохи ніби любила. Коли йому було шість років, вона давала йому тайкома випивати сто грам самогону і нічого за це не просила, тільки сказати: «Бідна баба».

7

Раз на тиждень у Дземброню приїздить пересувний магазин вуйка Яреми, так звана «підвода». Магазин складається з коня і фіри. На фірі Ярема привозить людям найнеобхідніші речі, які неможливо виростити на городі або зробити власноручно.

Я домовляюся з Яремою, що мені привезти наступного разу, і він завжди привозить.

Мило, пральний порошок, шампунь, зубну пасту, зошити, свічки, консерви кільки в томатному соусі «Чукча-рибак» і морської капусти, олію, газети, дешеве китайське взуття і калоші.

– Що то є? – спитав Ярема, даючи мені дві упаковки гігієнічних прокладок.

Я не знала, як йому пояснити, але видно, що Ярема і сам знав, просто йому кортіло мене спитати, подивитись, як я буду викручуватись.

Яремі десь п'ятдесят років. Він гендляр, але дуже приємний.

– Е, повидумували тепер всяке різне, – сказав Ярема, – колись такого не було. Колись текло по ногах, і так мало бути! Дівка сиділа вдома! А коли десь ішла, а текло по ногах, то хлопи реготали, і так мало бути! Значить, дівку вже треба брати.

– Але ж не може бути завжди так, як було колись, – сказала я.

– А чого не може? Колись було ліпше, як тепер. То хіба погано, аби зараз було так само ліпше? Моя мала такі хоче сего (Ярема киває на гігієнічні прокладки). Але я їй сказав, що нє, і на тому конец! Нехай по ногах тече, аби я знав. Як не буде текти, то буде гірше: або хвора, або вагітна.

Ярема дуже жвавий і хитрий. Ця хитрість не робить його злим і небезпечним, навпаки, здається, ніби він все знає, але поки що мовчить. Дбає тільки за себе, але коли треба, він не відмовить у допомозі. Можливо, він дбає за себе лише для того, щоб потім, коли прийде час, він зміг комусь справді дуже серйозно допомогти.

Коли я його прошу привезти мені якісь речі, він завжди привозить найкраще з можливого. Видно, що довго вибирає.

Давніше він був привіз мені невідомо звідки дорогу губну помаду яскраво-червоного кольору. Дуже цим тішився.

І я її купила, хоч ніколи губними помадами не користуюсь.

Ярема єдиний з усіх, кого я тут досі зустрічала, не спитав, звідки я, що тут роблю, чи надовго. Напевно, порозпитував в інших, без сумніву порозпитував, бо він інакше не міг, але мені не промовився й словом. Поводиться зі мною так, ніби я живу тут споконвіку.

8

– А ви знали Франя? – спитала я у вуйни Миці, повертаючись із закупів.

– Знала, а що тобі?

– Який він був?

– Та такий був, як і всі ми. Трохи инший, але такий.

– Я живу в його хаті, і хотіла би знати про нього більше. Що він робив? Чи був добрий? Про що він розповідав?

– Фодеграфії робив, більше нічого. Не мав нічого, тільки той апарат, що робить фодеграфії. Гори знимкував, робив фодеграфії і складав їх на купки. Коли робив фодеграфії, то замикавсі, завішував вікна, але то все єдно було видно. Таке світло звідти било, фіолетове. Люди думали, що він відьмак і щось собі там таке пороблєє, аби була всім біда. Люди його боялисі за то. А він фодеграфії робив, я то знала.

– А звідки ви знали?

– Таже ми сусіди були. Він мені показував знимки. Файні. Кожну гору знимкував окремо з різних боків. Так виглядало, ніби гори мають свої лиця. Та смієцці, та набурмосиласі, та в сльозах, а та так реве, аж сі захлинає.

– І де ті фодеграфії?

– Я не знаю. Як помер, то не було вже ніяких фодеграфій. Він нічо не мав. Нічо ніц не лишив. Франьо був такий, що міг нічо не лишити.

– Але ж десь мусять ті фотографії бути?

– Десь, та й мусє. Але я не знаю, де.

– Може, їх хтось забрав?

– Дівче, що ти до мене сі причепила?

9

Біля Франевої хати є невелика дерев’яна будка, яка, очевидно, мала би служити за туалет. Але я в туалет туди ніколи не ходжу. Мені дуже приємно ходити в туалет десь трохи далі в ліс.

Земля тут стрімко нахилена вгору. Так що, коли сідати какати, то рештки мого внутрішнього травлення швидко скочуються в долину, як кулька по похилій площині на малюнку підручників з фізики за сьомий клас.

Я собі уявляю, як бобрики гімна стрімко котяться в долину, на багато сотень метрів вниз, обростають землею, сухою травою і листям, так що ніхто би, побачивши таке диво, не здогадався, що це звичайне гімно. Подумав би, що це якась дивовижна тваринка, або перекотиполе, або нечиста сила, або як там ще. Ця куля, добре розігнавшись, могла би навіть когось вбити.

Сьогодні, сидячи в «туалеті», я раптом помітила, що на мене хтось дивиться. В лісі, навіть за дуже ясної погоди, завжди трохи тьмяно.

Я розгледіла тільки пару зеленкавих очей, пильно націлених на мене. Я злякалась. Швидко встала і заправилась. Коли я боюсь, в мені з'являється, напевно неприродний, інстинкт рушати в бік того, що викликає мій страх.

Я поволі почала наближатись до очей, які так само незворушно за мною стежили. Потім я почула не то сичання, не то гарчання. З хащі вискочив здоровенний дикий кіт, на мить завмер просто навпроти мене, настовбурчився і шаснув назад.

Я подумала, що кіт міг віддавна за мною стежити. Ще від ранку. Або навіть кілька днів підряд. А може, він стежить за мною, відколи я сюди приїхала.

Виходить, і тут не можна бути зовсім самою.

Я часто почувала себе так, ніби за мною хтось стежить, але думала, що то Бог, бо тут до Бога справді дуже близько. Тепер може виявитись, що то був всього лиш кіт, хоча хтозна, хтозна, чи кіт і Бог – це таке вже й різне.

10

Можливо, від самотності, а можливо, так дійсно є, але все частіше і частіше мені багато що примарюється.

Примарюється павутина. Здається, що після довгого дня надворі я зараз увійду до хати і побачу хату знизу доверху обліпленою павутинням. Пилюки зібралось дуже багато, не тільки на дерев’яному великому ліжку посередині, на креденці, на столі, на печі, на моїх порозкидуваних речах, на моєму рюкзаку, на книжках, на лампі, яка звисає зі стелі, – а й на самій павутині. Павутина обважніла від пилюки і масивними сіро-чорними жмутками звисає донизу. Павуків нема, тільки сама павутина.

Вона така стара, що павуки, які її виткали, вже поздихали від старості, і їхні діти повмирали, і їхні внуки.

Павутина всюди, навіть на моїй подушці і ковдрі. Так виходить, ніби відтоді, як я зранку встала, дотепер, коли я ввечері повернулась, минуло ціле століття.

Під павутиною на стінах – старі потерті образи, чиїйсь, можливо, Франеві, портрети, можливо, його мами, або прародичів.

Губна помада, яку я купила в Яреми, викручена до кінця, лежить згори на ліжку, так само припорошена павутиною. Крізь дірочки проглядає її яскраво-червоний колір. Ця помадна червонінь відразу привертає увагу на темно-дерев’яному, сірому тлі хатнього інтер’єру.

Я думаю про це все перед тим, як увечері увійти до хати, і мені якраз на кілька секунд примарюється, що точнісінько так все і є. Я заплющую очі. Я не боюсь. Я дивовижно спокійна. І коли я очі розплющую, павутина шикає, хоча я знаю напевне, що вона все одно є.

11

Скільки часу я вже тут? Кілька тижнів, кілька місяців? З кожним днем я все менше і менше думаю про себе. Натомість думаю про Франя, про вуйну Мицю і її доньку, про Ярему, про лісника Охримка, про вовків і диких котів, про хату, про дерева, про гори.

Мені почало здаватися, ніби я так само довго живу, як і гори. Що я така сама безсмертна, як вони.

12

Почала слідкувати, як і інші місцеві люди, за церковним календарем. Хоча церковний календар тут не такий, яким мав би бути в ідеалі. Він адаптований до місцевої географії. Мені приємно робити і жити так, як каже календар. Приємно мати свято, коли календар так заповідає. Виконувати календарні приписи, коли їх виконувати конче треба. Коран забороняє мусульманам у певні дні тримати яблуко за хвостик, сідати на стілець, говорити. У деяких штатах Америки не можна телефонувати своїм коханим після дев’ятої вечора. Я би хотіла, щоб кожен мій день хтось так регламентував. Ще сильніше. Визначав, про що треба думати.

На Івана вуйна Миця зібралася їхати до якоїсь своєї далекої родини у Верховину і попросила мене приглянути за Варкою. Переночувати разом з нею. Я погодилась, хоча було трохи не по собі.

Ми зготували розкішну вечерю і майже не говорили. Я бачила, що Варка не хоче говорити. Їй так спокійніше.

– Хочеш, я тебе помию? – запропонувала я. – Нагрію води і помию.

– Треба подоїти корів, – сказала Варка.

– Я не вмію.

– Я буду, але ти посиди коло мене.

Варка доїла корів, а я сиділа поруч на соломі. Варка дивилась кудись поперед себе, і мені здавалось, що вона дивиться всередину корови. Можливо, вона, хоч і сліпа, все одно вміє бачити, але щось таке, чого не видно зрячим.

– Ти дуже гарна, – сказала я Варці під час її купелі.

– Я колись була дуже гарна, а тепер стала сліпою.

– Ти тепер так само дуже гарна. Хіба жінка гарна тільки тоді, коли може себе бачити?

Варка мовчала.

– А чого тебе звати Варка? Це скорочено від Варвари?

– Ні, мене насправді звати інакше. Варкою мене називав тато.

– А де твій тато? Помер?

– Так. Вісім років вже, як помер.

– Як його звали?

– Франьо.

– Франьо – твій тато?!

13

Я одягнула Варку у білу нічну сорочку, вклала спати і сама лягла поруч. За довгий час одинокого спання мені було приємно засинати з кимось.

Серед ночі під вікнами я почула вовче виття. Хотіла, як завжди, накритись ковдрою з головою, але раптом усвідомила, де я і що Варки в ліжку поруч нема.

– Варка, – тихо гукнула я.

– Варка, – ніде нічого, тільки вовче завивання.

Я встала з ліжка, поблукала хатою, але Варки не було.

Двері хати ледь прочинені. Мені стало моторошно. Я підкралась до дверей і через шпарку визирнула надвір.

Варка в нічній сорочці стояла на подвір'ї і з простягненої долоні годувала хлібом великого чорного вовка.

14

У Франевій хаті є масивний дерев’яний стіл з прихованими шухлядами під кришкою. Такий самий стіл був колись у мого діда. Я дізналась, що у дідовому столі є шухляди не відразу. У шухлядах дід тримав свої ордени і давні фотографії.

У шухлядах Франевого столу було порожньо. Але тут колись щось береглось, можливо, також фотографії. Я в цьому не сумнівалась.

Франьо перед смертю міг закопати свої фотографії у землю десь поруч із житлом.

Я кілька разів поволі обійшла хату, ретельно вивчаючи ґрунт, обмацуючи всілякі нірки і нори. За хатою під алюмінієвою балією я справді знайшла порівняно свіжу яму. Покопалась трохи в ній патиками і витягла звідти невелику скриню.

У скрині лежав старий радянський фотоапарат «Зеніт».

15

Сьогодні лісник Охримко знову до мене прийшов. Я сиділа на кріслі-гойдалці на подвір’ї і плела своє покривало.

– Я дивуюсі, як ти тут, дівче, сама живеш, – сказав він, – як ти не боїшсі.

– А чого мені боятись?

– Я тобі перше не хотів казати, але ти знаєш, ким був Франьо?

– А ким він був?

– Справжнім відмаком, – Охримко стишив голос, коли це казав. – Зчєста люди виділи, як з його хати билося фіолетове світло. Він там щось своє тогди робив, відьмацьке.

– Вуйна Миця сказала, що Франьо займався фотографією. А коли робиш фотографії, то не можна, щоб на плівку попадало яскраве світло, от Франьо і вмикав фіолетовий ліхтар.

– Е, чув я сі небилиці. То, донько, неправда. Миця тобі всю правду не скаже. Вона ж була з ним, як із мужом. Варка – то його донька, тобі це кожен підтвердить

– Я знаю. Мені Варка розповіла.

– А ти думаєш собі, чого Варка сліпа?

– Чого?

– Того, шо її тато відьмаком був. Хтозна, може вона теж цим сі занімає. Тікай відцика. Не треба тобі тут бути.

– Я не маю куди звідси тікати.

– А що таке? Може ти який злочин зробила? Може, вбила кого і тут сі переховуєш?

– Що ви, вуйку!

Охримко з підозрою обійшов Франеву хату, ніби хотів там щось побачити, що підтверджувало б його слова про Франя. Якби він вистежив тут якогось привида або ознаки найменшої нечистої сили, то першим ділом сказав би мені: «Видиш, а я що казав!».

– Вуйку, а ви не знаєте, як дійти до Несамовитого озера? Я вже два рази ходила його шукати, в мене карта Карпат є, але обидва рази блукала. Так і не дійшла.

– Я вже двадцять і вісім років хочу до сего озера дійти, і не можу.

16

Деколи, як зараз, я прокидаюся зранку і довго не можу згадати, хто я. В моєму тілі поселилась навколишня природа, всі гори і горбики, кожнісіньке дерево, – і це я дуже добре пам'ятаю. Але хто я? Напевно, для того, щоб вміститися в мені, природі треба було багато місця, і вона витіснила з м ене мен е.

Тоді я в нічній сорочці, яку подарувала вуйна Миця, виходжу надвір і починаю глибоко дихати. Ніби мені ще замало природи. Хочу більше вдихнути її в себе. Щоб бути по-справжньому спокійною і щасливою, мені необхідно, аби природа витіснила з мого тіла ще й страх за те, що я не можу себе згадати. Щоб не виникало самого питання: «Хто я?»

Світ за очі.

Я віддала свої очі за цей світ.

Може, я дійсно когось вбила і переховуюсь?

17

Зранку стояв густий туман. Я зробила собі два бутерброди, набрала флягу води, склала в торбину карту Карпат і рушила вгору.

Вже двічі я йшла до Несамовитого озера і блукала.

Воно невелике, казала Варка, збоку виглядає, ніби воно зовсім безпечне, але насправді воно страшне. Вода в озері чорного кольору. На гладкій поверхні час до часу, особливо, коли в горах сідає сонце, здіймаються височенні хвилі, такі, як на морі. І ще – озеро не має дна. Багато хто міг би сказати, що це – калюжа, а не озеро. Але увійшовши в озеро по шию, ти вже не повернешся звідти. Ні живим, ні мертвим.

Варка була біля Несамовитого дуже давно, один раз, з тим туристом. Це він її сюди привів. Турист знав маршрут.

– Треба вийти на хребет і йти ним аж доки не побачиш у долинці озеро, – сказала Варка. – Але ти його все одно не знайдеш. Ще не маєш чого.

– А що, це озеро треба шукати тільки для чогось?

– Тільки для чогось.

– А для чого може бути потрібне гірське озеро, крім того, щоб на нього подивитись?

– Ну, йди, йди, шукай, сама потім зрозумієш, для чого.

Мене дратувало у Варці те, що вона завжди говорила загадками. Без них вона не могла ясно висловлюватись. Я думаю, люди мають тяжко заслужити право загадково говорити.

Тільки після обіду я була на хребті біля підйому на Піп Іван. Туман погустішав, з'явився різкий холодний вітер, який бився в лице колючими дрібними крижинками.

Я одяглась залегко. Запізно вийшла. Через кілька годин потемніє, і я не знала, що робити: чи вертатись додому, чи підніматись на Піп Іван і заночувати в руїнах польської обсерваторії. За великим рахунком мені було все одно.

Я піднімалась на Піп Іван, не бачивши стежки. В горах стежка – найважливіше. Туман став таким густим, що його можна було торкатись. Я не бачила, що мене чекає за метр, а вершина з обсерваторією все віддалялась і віддалялась, аж поки раптом не виросла просто перед очима.

Тут, на вершині все виглядало інакше. До неба залишалось зовсім трохи. До неба залишалось менше, ніж до землі. Вітер збивав з ніг. Я забігла в обсерваторію, і тільки тоді, вже в обсерваторії, зрозуміла, що всюди під ногами лежить справжнісінький сніг. Кучугури снігу. Обсерваторія перетворилась на крижаний палац. Вітер несамовито шугав з кімнати в кімнату, точніше там, де колись були кімнати, а тепер залишились коридори руїн.

Я розклала в захищеному від протягу кутку своє покривальце, роззулась, вкрила покривальцем ноги і стала чекати, коли прийде сон. Вершину поволі обіймали сутінки. Якихось півгодини – і буде ніч.