Текст книги "Згори вниз. Книга страхів"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

– Знаю.

– Де?

– А ви турист?

– Турист. Я щойно спустився з гір. В мене вода закінчилась.

– Мені суворо заборонили заговорювати до туристів. Вони всі або жонаті, або дурні.

– Вам не пощастило. Я підпадаю під обидві категорії.

– В мене вдома є вода. Це недалеко.

– Ви тут живете?

– Живу.

– Живете сама?

– Сама.

– І не боїтесь?

– А чого мені боятись? Найстрашніше, що тут є, – це я сама.

– Ви відьма, я так розумію?

– Найсправжніша.

Чоловік усміхнувся, бо, вочевидь, вирішив, що я так гарно жартую.

Я рушила вниз, він – за мною.

– А як вас звати? Щоб я знав, як звати відьом.

– Варка. А вас?

– Мене Іван.

– Дуже приємно.

– Варка – це скорочено від чого?

– Насправді в мене інше ім’я. Варкою мене називав тато. Він помер вісім років тому. Його звали Франьо.

23

Мені було спокійно і добре. Ніби все погане, що мусилось пережити, вже позаду. Я відчувала себе володаркою цього таємничого і неприступного для стороннього ока краю.

Я йшла попереду, він – позаду. Трохи відставав, бо, напевно, рюкзак важив чимало. У рюкзаку туристи носять з собою все, що має бути вдома. Порівняно з туристом я не йшла, а летіла. Земля не тягнула мене донизу, а навпаки відпускала догори, але не набагато, щоб не на зовсім.

– Я дуже хочу пити, – сказав турист. – Вода закінчилась вранці.

– На вершинах ще є сніг. Треба було попити снігу.

– Снігу вже нема. В горах теплінь. Трохи вітряно, але загалом теплінь така, що я обпалив собі носа.

– А чого ви пішли в гори без нікого? Хотіли побути самі?

– Ні, навпаки, хотів когось знайти.

– Кого?

– Вас, наприклад.

– Мене знайти дуже важко.

– Я ж знайшов.

– Ви мене не знайшли. Ви мене зустріли.

Ми підійшли до Франевої хати.

– Ось тут я живу. Це моя хата.

Чоловік набрав собі з краника води і випив зараз майже цілу літру.

Без рюкзака він став виглядати значно худішим, ніж перше. Волосся світло-русяве, голубі очі, ріденька акуратна борідка по-іспанському.

Він увійшов до кімнати і став її розглядати. Я залишилась надворі.

– А це все ваші фотографії? – крикнув він мені з кімнати.

– Які фотографії?

– Ну, ці всі, на стінах, на столі.

Я забігла всередину. Всюди на стінах висіли старі фотографії гір і горян, вміщені у дерев'яні рамочки.

– Так, це мої фотографії. Тут, в горах, фотографувати дуже приємно. Мене тато навчив.

Я брехала. Ці фотографії я бачила вперше в житті. Я не мала уявлення, хто їх всюди порозвішував.

– Ось це я сиджу на кріслі-гойдалці і плету покривало. А ось я з котами. Раніше їх було багато. Вони жили зі мною.

– А це хто?

– Це вуйна Миця, сусідка. Вона померла цієї зими. А це її донька, вона сліпа. Коли вуйна Миця померла, її доньку забрали в притулок для сліпих, бо сама вона тут не вижила б. Коли осліпла, стала дуже безпорадною. Навіть в туалет сама не ходила. Добре, що її забрали до притулку. Там є кому за нею доглядати.

– А тут ви з кимось сидите і розмовляєте. Хто то?

– Де?

– Тут, з якимось дідом.

Я ніколи раніше не бачила цього діда. Невисокий, худенький, з чорними вусами і в полотняному картузі.

– Місцевий житель? – турист тикнув пальцем у фотографію, відносно нову, на якій я сиджу на східцях коло хати і розмовляю з тим незнайомим дідом.

– Ні, це Франьо, – я поблідла, але чоловік не помітив. Він вже розглядав фотографії на столі.

– Дивіться, – сказав чоловік, – це ж я! Якраз коли спускаюся до урвища, біля якого ми зустрілися! Ви що, слідкували за мною? Як ви встигли зробити готовий знимок?!

– Ви забули, хто я. Мені під силу ще й не такі чудеса.

24

Турист трохи перепочив на східцях Франевої хати, одягнув рюкзак і пішов вниз.

– Дякую за воду, – сказав він на прощання.

– Не дякуйте, бо, може, у воді були чари і ви не зможете спуститися до залізниці.

– Хіба не захочу.

– Це одне і те ж.

Як тільки він зник з виду, я знову кинулася переглядати фотографії. їх було дуже багато. Деякі старі, деякі зовсім нові, зроблені на сучасному фотопапері. Знимки зі мною були найдивніші. На всіх знимках я дивилась в об’єктив фотоапарата і усміхалась тому, хто фотографував.

На деяких знимках я була там, де насправді ніколи не була. Наприклад, на березі Несамовитого озера. Я впізнала його по Варчиних описах. Чорна вода з високими неприродними хвилями, як буває тільки на морі. Я сиджу на березі і усміхаюсь тому, хто фотографує.

Вже вечоріло. Я поскладала всі знимки на купку і сховала їх у шухляди столу. Не хотілося зайвий раз їх бачити.

Перед остаточними сутінками під вікнами хати знову з’явився турист з рюкзаком.

– Вибачте, що я вдруге вас турбую, – сказав він. – Я запізно спустився. Не зміг нічим вибратися з Дземброні. Може, дозволите у вас переночувати? Завтра зранку я піду.

– У вас хіба нема намету?

– Є.

– Чого ж не розклали його десь в долині, а знову піднімались до мене?

– Щось не подумав про це.

– Напевно, мої чари вже подіяли.

– Я вирішив так само і не опирався.

– Будете спати на подвір’ї чи в хаті?

– В хаті.

– На підлозі чи на ліжку?

– На ліжку.

– А я де буду спати?

– Зі мною.

25

Я роздягнулась у темряві і залізла під ковдру. Він зробив так само.

– Я не вимагаю багато, – сказала я.

– А я і не зможу дати багато.

Він спочатку лежав скраю ліжка, потім поволі почав підбиратись в мій бік. Ставало все тепліше і затишніше.

– А чого ти би хотіла? – спитав він.

– Щоб ти ненадовго полюбив мене. Але по-справжньому.

– Хіба можна по-справжньому любити не довго?

– Чому ти сумніваєшся у всьому, що я кажу?

Ми кохалися, поки не зійшло сонце. В горах сонце сходить дуже швидко. Коли воно вже високо, спати найприємніше.

– Ти перша жінка, з якою я любився без «я тебе люблю».

– То скажи це зараз.

– Я тебе люблю.

– Не надовго, але по-справжньому?

– Так не буває.

– Якщо буває любов довга, але не справжня, то буває і така, якої я хочу.

Коли ми заснули, сонце висіло просто над Франевою хатою. Чорна гора втратила голову, подумала я, але так, без голови, вона ще вища.

26

Зранку, коли я ще спала, він зготував мені сніданок із залишків свого туристичного походу і приніс до ліжка.

– Я думала, тебе вже нема, – сказала я, розплющивши очі. – Тобі треба поспішати, бо можеш спізнитись знову.

Він мовчав. Витяг з рюкзака вже надпиту згори пляшку рому.

Надворі стояла вітряна погода. Я сиділа на кріслі-гойдалці, загорнута тільки у плед, і сьорбала з горнятка ром.

– Відколи це туристи носять з собою в похід ром? В горах треба пити горілку, а ром п’ють тільки над морем.

– Колись Карпати були морем.

Вітер свіжий і вологий. Мені навіть здалося, що я чую шум прибою.

– Я трохи хворіла останнім часом. Мала гарячку.

– Просто за тобою ніхто не доглядає. Жінок в горах треба оберігати від хвороб, диких звірів і блискавки.

– Тепер ти будеш мене оберігати?

– Буду. Якщо ти мені щось розкажеш про себе.

– А що тобі розказати?

– Я зовсім не знаю, яка ти.

– Така, як і інші.

Ром стікав моїм горлом вниз, ніби в море. Він солодкий. Дивно, що море, навпаки, солоне. Мало рому ще випито.

– Я нічого не пам'ятаю.

– Як то не пам’ятаєш?

– Тут, в горах, ні в кого нема минулого. Люди живуть порами року. Минуле нікого не цікавить, бо воно вже минуло і дідько з ним. Це так, як згадувати моркву, яку з’їв місяць тому.

– Ти тут жила завжди?

– Завжди.

– А де твоя мама?

– Поїхала в Грецію на полонини пасти овець.

– А ти чому не поїхала з нею?

– Вона мене не захотіла брати. Я завжди жила тільки з татом. Він навчив мене робити фотографії.

– А про мене тобі нічого не цікаво дізнатись?

– Ні.

– Я тобі зовсім не цікавий?

– Ти мені дуже цікавий.

– Ти дуже гарна.

– Ти теж.

– Я залишусь з тобою.

– Залишайся.

– Я не надовго.

– Я знаю.

– Я тебе люблю.

– Дякую.

27

Спочатку було важко звикнути спати разом. Досі я спала на своєму ліжку як царівна. Тепер треба було ліжком ділитися.

Він засував свою руку мені під голову, і зранку дуже муляла шия. Я тікала від його руки, скорчувалась калачиком десь скраю, копалася уві сні, а він серед ночі тяг мене до себе, просував руку під голову і притуляв все міцніше і міцніше.

– Мені важко спати на твоїй руці, – скаржилася я.

– Нічого, скоро звикнеш.

Я справді звикла. Тепер я вже сама вкладаюсь на його руці, або на грудях, і так сплю цілу ніч. Я думаю, чоловіча рука під головою в жінки – це акт приручення. Або випробовування на підходящість. Мій вигин між шиєю і головою збудований якраз на його руку.

Дивно, що я так легко прийняла його запахи: поту і сперми. Легко прийняла його гнилі кутні зуби і жирну шкіру на спині. Легко прийняла його великі коричневі родимки, розкидані по всьому тілу.

Деколи, коли він задумано сидить на східцях Франевої хати, я так само легко даю йому спокій. Щось роблю або кудись йду.

Ми кохаємося два рази на день, іноді три, але ніколи не було так, щоб менше.

Коли я відходжу надто далеко від хати, він вже гукає мене або просто мовчки йде слідом.

Деколи я спеціально ховаюсь.

Деколи тікаю.

Завжди ходжу гола або загорнута у плед.

Він попідсипав у дірки підлоги отруту, і щури зникли назовсім.

Відремонтував східці і вікна, ліжко (щоб не скрипіло), креденець (щоб зачинявся), мене (щоб була щаслива).

– Ми могли би обробити невеликий городик, – сказала я. – Коли прийде зима, ми будемо мати свої овочі. Можна посадити картоплю, квасолю, моркву, цибулю, буряк. Кукурудза тут рости не буде, зависоко.

– А скоро прийде зима?

– Не знаю. Може, за місяць, може, за два. Кожного року по-різному.

– Я не уявляю, як в цій хаті можна перезимувати.

– Я ж якось зимувала. І всі якось зимують.

– Я не хочу якось. Хочу, щоб було добре.

– Буде добре. Перезимуємо, як ведмеді у барлозі.

Я ніколи в нього нічого не запитую, бо якщо вже почну, то доведеться спитати, коли він думає лишити Франеву хату, а отже, і мене.

Коли я цілую його в плече, коли чую, як він по-дитячому пахне, як спить, коли він щось робить, а я спостерігаю за ним ззаду, – то питаю сама в себе: коли? коли він захоче лишити? І сама ж відповідаю собі під ніс: ніколи.

IІІ

1

Скоро буде четверта зима, як я тут. Другу зиму я не проспала, а прокохалася. Третю теж, але було холодно – пічка стала погано гріти. Ця зима обіцяє бути зовсім холодною.

Моє волосся відросло майже до пояса. Почорніло. Мені здається, я справді трохи подібна на Варку. Хоча я її вже майже не пам’ятаю.

Цілими днями я бачу тільки його. Бачу по-всякому: голого, одягненого в сорочку, одягненого в кожух, куплений у Яреми за сто гривень. Добрий кожух, на овечому хутрі. В цьому кожусі він не мерзне. Деколи, коли мені дуже холодно, я залізаю до нього в кожух і Іван так на собі мене носить.

Часто мені дуже холодно, навіть коли в горах найсправжнісіньке літо, і я ніяк не можу зігрітись.

– Це все цей вітер, – кажу я.

Вітер якийсь дуже пронизливий і неприємний. Він навіває на мене неймовірну тугу. Мені стає зимно серед цих холодних і гордих гір, серед цієї нескінченної любові. Найгірше, що і гори, і любов мають свій кінець. І я знаю, що за цим кінцем нема остаточного кінця: за горами рано чи пізно знову виростуть гори, інші, нижчі

або вищі, але гори. З любов’ю так само. Тільки я не хочу дійти до кінця. Мені добре так – не доходячи. Перед самими дверима я можу прожити решту днів, так двері і не відчинивши.

В селі нічого не змінилося. Дехто трохи підріс, дехто навпаки зістарівся і помер. Я ще поки залишаюсь тою самою.

Кожного дня кажу чоловікові, що люблю його. Деколи по кілька разів це кажу. Я не знаю напевне, чи кажу правду. Здається, що правда не має значення. Головне, казати це мені не важко. Я кажу:

– Я тебе люблю.

– І я тебе дуже люблю, – відповідає він і продовжує різати помідори на салат.

Мені тепло з ним. Я могла би бути його тілом. В його тілі. Я знаю, що він зараз скаже, і радію через це.

Я знаю рельєф його профілю. В нього великий пухкий ніс з родимкою між бровами. Цей рельєф нагадує мені Чорногірський хребет.

Ми обробили городик і маємо з нього небагато овочів. Зовсім не багато, бо господиня з мене, чесно кажучи, ніяка. Рослини вмирають, коли я починаю доглядати за ними. Зате кропива росте добре. І чистотіл. Я обмастила чоловіка соком чистотілу, і він кілька днів ходив з жовтими плямами.

– Це не бородавки, а родимки, – обурювався він, але мовчки терпів.

– Звідки ти знаєш, може це такі бородавки.

– Тобі що, вони настільки неприємні, що ти хочеш їх позбутися?

– Я люблю кожну з них.

Я цілую кожну родимку на його тілі – рівно 73.

Він нічого не каже – я нічого не питаю.

Деколи вночі я з жахом прокидаюсь від того, що його нема поруч. Я вибігаю надвір – він сидить на східцях і курить.

– Не можу заснути, – каже він. – Ти спи.

Я повертаюсь в кімнату, але не сплю, тільки вдаю, що сплю. Він повертається, лягає в ліжко і міцно мене обіймає. Ми мовчки лежимо в темряві, і я знаю, що він далі не спить. Я не сплю. Ми обоє дивимося в темряву і мовчимо.

– Ця зима обіцяє бути холодною, – каже він, – треба щось робити з пічкою, інакше ми позамерзаємо.

– А що можна з нею зробити?

– Здається, нічого.

Ми зібрали величезний гербарій всіх рослин, які тут знайшли.

Ми врятували життя ведмежаткові, яке, напевно, заблукало і не знало, як повернутись додому. Ми забрали його до себе, а потім, через два дні, за ним прийшла його мама.

Ми нафотографувались і накупались в Дземброні.

Ми кинули курити сигарети і стали курити люльку.

Ми кохались по-всякому.

Ми двічі разом перезимували.

Ми завжди кажемо: ми.

Коли мені зовсім холодно, він закутує мене у свій кожух і теплі плетені шкарпетки і бідкається, що, напевно, в мене вселився дух вітру.

– Що це означає? – питаю я.

– Не знаю, побачимо.

2

Часто до нас приходить Охримко і розповідає, що нового сталося в Дземброні і в світі. Приносить бринзу, плетені шкарпетки від вуйни Ціні, приправи, які вона сама вирощує у мініатюрній тепличці.

Охримко приносить з собою пляшку самогону і сам її випиває на лаві під Франевою хатою.

– Ади, – каже він, – Гайдуків хлопець буде сі женити.

– З ким?

– Дівчина з Красника, мені сі здає. Нічо, файний хлопець. Вміє всьо зробити. Буде добре ґаздувати. Гайдук фист сі тішит.

– А хто тепер працює бібліотекарем?

– Таже хіба ти не знаєш? Нема вже бібльотики. Якась та бібльотика нещаслива була з самого почєтку. Згоріла на саме Різдво. Всюди сніг, а вона горить. Згоріла вся до книжки. Теперка вже діти не будуть мати що читати.

– Як вона могла згоріти? Може, хтось підпалив?

– Та кому треба було її палити? Кому бібльотика мішєла?

– Є різні люди.

– Так то правда, що різні люди, але аби палити, то таке не може бути. Баби в селі різне казали, але я в тото не вірую.

– Що казали?

– Ей, дівче, та казали, ніби в бібльотиці сночи свічка горіла. Але хто міг там свічку палити?

– А баби що на це казали?

– Та казали, шо виділи в бібльотиці Варку Митрії сліпу. Але я в того не вірую.

Охримко чим більше випивав, то ставав щораз печальнішим. Щоки набрякали і червоніли, з очей текли сльози, а він їх витирав рукавом.

– А Ярема гей-гей який став пишний. Вже має в Ільцях склеп, торгує там всім, гроші видко добре заробляє, бо вже не возить в Дземброню людям продукти. Кажуть таке, що ніби хоче купити собі машину, як коня продасть.

– Без Яреми нам стало важко. Треба ходити аж в Ільці за продуктами або в Красник. Цілий день на то йде.

– Ади, а вам що, таже молоді, здорові, взялися за руки та й пішли. Молодим то всьо легко приходить.

– А як вуйна Ціня? – питаю я.

– Вже тагі легше, попустило. Таже мала запалення. Горячка висока була. Я сидів коло неї вдень і вночі, а вона мені шепче, аби я траву в теплиці полив. Огій з тими бабами і їхними травами! Які тоті баби дурні! Що я, не буду їсти борщ без того смердючого сіна?

– Вуйна Ціня дуже смачно готує.

– Та що смачно то смачно, – Охримкові тече з очей, і він витирається рукавом.

– Ади, – каже він, – вбила собі в голову, що небавом має бути в селі смерч. А я їй кажу, що в Дземброні зроду віку сего не було. Було всьо, було ще й страшніше, але смерчу – ніколи. А вона далі за своє: смерч прийде по мене, а як прийде, то ти мене відпусти. Дурна баба. Ци я її тримаю?

З

Коли Охримко вперше застав мене не саму, то зовсім не здивувався. Підійшов до Івана і потис йому руку.

– Як файно! – сказав він. – Вже дівка не сама, та й мені легше буде. Не буду сі бояти, що з нев щось сі стало.

– Таки вернувсі, – прошепотів Охримко мені на вухо.

– Хто вернувся?

– Таже брат твій к тобі вернувсі.

– Який брат?

– Ну таже той, що минулої осени випитував за тебе, ци ти тут жиєш. Ти казала, що то певно брат випитував. Я тепер вижу – добивсі свого, знайшов тебе сам.

– То це Іван за мене випитував тоді в селі?

– Та він, як не він? Я на лиця маю добру паміть. Ще мені не відмовляє. Цей легінь ходив поміж люди і питав, ци ти тут жиєш. А ми думали, що ти поїхала, та й сказали так, що поїхала. Ну та ти то знаєш. Він. Точно він, тюлько що без бороди тогди був. На тебе ніц не подібний. Я би збоку ніколи не впізнав, що ви собі рідні.

4

Сьогодні велика злива. Гір не видно. Ми сиділи на морозі Франевої хати, під дашком, і придумували, що будемо робити, коли злива перейде.

Я бачила, що йому нудно. Я не боюся нудьги, але боюся, коли він нудьгує. Мені страшно, що йому може дуже занудитись, так, що вже не можливо буде щось змінити.

– Мене нудить, – сказала я.

– Не треба було їсти ту зупу. Мені здається, вона вже мала кислий запах.

– Напевно, не треба було.

Я бачу, що він заплутався. Не знає, як пояснити те, що з ним сталося три роки тому. Чому він тут, біля мене, застряг і ніяк не наважується поїхати. Там, десь у великих містах, вирує життя смертних, а тут скрізь повисло у повітрі глухе безсмертя. Мені добре так, мені тут легко дихати, але йому, очевидно, – ні.

– Може, купимо телевізор? – пропоную я.

– Як ми його купимо, якщо в хаті немає електрики?

Я хочу крикнути: я тебе не тримаю! – але мовчу.

– Слухай, давай змайструємо дельтаплан? – несподівано пропонує він.

– Що це таке?

– Літальний апарат.

– Ти хочеш літати?

– Тут літати було би дуже приємно.

– А що для дельтаплана треба?

– Парусину і трохи дощок на ребра. Можна зробити для двох. Розженемося з якогось горбика і політаємо. Правда, є ризик переломів, але заради такої авантюри не страшно.

– А де ми візьмемо парусину?

– Десь знайдемо. Ну як, ти не проти?

– Не проти. Але я вмію літати і без дельтапланів.

5

– Слухай, я не хотів тобі говорити, але ти ходиш вночі.

– Куди ходжу?

– Не знаю, куди. Надвір. Сьогодні вночі ти знову ходила. Я вийшов за тобою.

– І що я робила? Може, хотіла в туалет?

– Я теж так думав, але ні. Ти просто стояла на горбику.

– Нащо?

– Я не знаю, нащо, але так стояла, ніби чекала на когось.

– Я такого не пам'ятаю.

– Але я бачив, ти мала розплющені очі. Таке буває, що людина ходить вночі із заплющеними очима, але ти мала очі відкриті.

– І довго я стояла на горбику?

– Недовго. Може, хвилин п’ять. Ти простягнула була праву руку долонею догори, ніби хочеш когось з неї нагодувати.

– А що, був ще хтось біля мене?

– Біля тебе була якась чорна тінь, невисока, тобі до пояса. Схожа на собаку. Або на вовка.

– Це якісь дурниці! Чого би я годувала вночі собак?

– Тепер я думаю, що то таки був не собака, а вовк. Так, то був вовк.

– Ти хочеш сказати, що я вночі годую з долоні вовків?

– Так виходить. Я спочатку дуже злякався, хотів бігти тебе рятувати, але ти вже обернулась і спокійна йшла до хати.

– Це неправда. Тобі приснилось.

– Таке не могло приснитись.

– Могло. Раніше мені тут часто снилось щось подібне. Навіть дивовижніше. Мені снилось, що я проспала цілу зиму, як ведмідь у барлозі. Хіба таке може бути насправді?

– Не може.

6

Вже третій раз мені сниться моє з ним весілля.

Мене дуже дивують такі сни, бо насправді я жодного разу не подумала про весілля в реальності. Я ніколи не мала сентиментів до білих весільних суконь, а уві сні весільна сукня незмінно присутня, щоразу на різний фасон і різного кольору, але я знаю, що вона призначена саме для шлюбу.

Ще від малої я не любила носити сукні. Мені здавалось, то в сукні ходити нецікаво, принаймні менш цікаво, ніж в штанях і светрі чи футболці. Я любила мати на собі багато різного одягу, часто настільки різного, що перехожі на вулицях дивились на мене, як на закордонну дивовижу.

Мамина весільна сукня висіла в шафі, обгорнута целофаном. Поруч – татова військова шинель, важка і неймовірно громіздка.

Коли я влаштовувала вдома для родичів показові виступи моди, то ніколи не вдягала мамину весільну сукню – татова шинель притягувала мене значно більше. В шинелі я не могла ступити кроку, так багато вона важила. Я чіпляла собі на волосся татові військові ордени, що лежали в кутику шафи, в розмальованій фабричній шкатулці.

Уві сні моя весільна сукня зовсім не схожа на мамину. Вона була кльошева і тільки до колін, що мене дивує найбільше. Я ніколи не зустрічала коротких весільних суконь. На ногах я мала чорні лаковані туфлі на високих підборах. Я бігла по сну якоюсь бетонованою доріжкою в лісі чи парку, і мої підбори голосно дзенькотіли.

Потім з’явилось кукурудзяне поле, і я блукала ним у своїх накрохмалених шатах, ніби хотіла там когось знайти. Кукурудзяні стебла були далеко за мене вищі.

Я підійшла до невеликого озерця і зустріла на його березі свою бабку. Вона по коліно не мала правої ноги.

– Бабко, що ти тут робиш? – спитала я.

Бабка усміхалась мені, як вона це насправді завжди робила, і продовжувала довжелезним патиком з берега прощупувати дно озерця.

– Бабко, що ти там шукаєш?

– Донько, я шукаю дуже дорогоцінну річ.

Колись баба часто таким довгим патиком промацувала дно криниці. В криниці час від часу, систематично, топились відра, поливані горнятка, глечики. Довжелезним патиком баба витягувала їх з криниці. Я думаю, багато що їй витягнути не вдалось.

– Може, я тобі допоможу? – запропонувала я. – Мені здається, я знаю, де лежить та річ, яку ти шукаєш.

Я вказала бабі рукою, де треба шукати. Баба тикнула туди патиком і справді витягла з води якийсь невеликий пакунок, обметаний тканиною і мотузками.

– Що це? – спитала я.

– Це – Горопець.

– Горопець?

– Ти його знайшла, тому забирай собі.

В кімнаті я розгорнула пакунок. Всередині була якась старовинна ікона чи портрет жіночки, якої я ніколи раніше не бачила. Жіночка на голові мала хімічну завивку, а над верхньою губою густі чорні волосинки, ніби вуса, як то буває в старших жінок з переважними чоловічими гормонами.

– Це дуже дорогоцінна річ, – сказала я.

– Що ж тут дорогоцінного? – здивувались всі присутні.

Я розгорнула краєчок тканини, в яку була замотана ікона, і знайшла там цілу купу рожевих діамантів.

– Бачите!

Діаманти мали ідеальну ромбічну будову. Вони блищали так сильно, що присутні мусили зажмурюватись.

Діаманти треба було вставити у крихітні спеціальні отвори на іконі по чотирьох кутах і в центрі.

Я повісила ікону з діамантами на вхідні двері назовні, і діаманти заблищали на всю вулицю. З усіх сторін до ікони поприбігали прочанки з прозорими шифоновими хустинками на головах. Вони кричали:

– Це ж Горопець! Це Горопець!

Я стояла на дверях у весільній короткій сукні і дуже гордилась тим, що Горопець належить мені. Його треба оберігати, вирішила я, щоб хтось не поцупив діаманти.

– Якщо Горопець належить тобі, – сказала одна прочанка, – то тільки тобі одній він вкаже, куди не треба йти.

– Як це? В мене сьогодні весілля.

– Тим більше. Подивись в той бік, куди дивиться ікона. Туди, куди вона дивиться, тобі не треба йти.

Я подивились в той бік, куди звернута Горопець – кудись позад себе, але нічого там не побачила, крім Івана.

– Іване, що там? – спитала я. – Що в тому боці, куди дивиться Горопець?

7

Я думаю, чи я змогла би тепер знову бути сама серед гір. Якби він зібрав свої речі і поїхав. Або залишив свої речі всі як є і поїхав. Чи я пустила би його. Що би він мені сказав. Що я би сказала. Чи плакала. Чи бігла би за ним, тримала би його за сорочку. Як би я далі жила і чи жила. Його рюкзак лежить за дверима в кухні. Ще досі повністю не розкладений, ніби завжди напоготові. Я ненавиджу цей рюкзак так, як ніколи і ніщо не ненавиділа.

Коли я приїхала сюди, то вже була змирилася з собою. Заспокоїлася. Зжилася з тим, що буду сама аж до кінця або до того моменту, поки не вирішу протилежне. Найголовніше, що мені було легко вирішувати. Я переходила з часу в час без особливих зусиль, не переживала, що буде завтра, бо навіть найгірше, що могло статися, мене не лякало. Я відчула, що все минає, а якщо не минає, то швидко мине, і мине гарно. Було приємно спостерігати за проминанням. А тепер я не хочу змін, боюся їх, і події самі повстають проти мене. Те, чого я боюся, рано чи пізно трапиться.

Я приїхала сюди, щоб втекти від видимої самотності в самотність абсолютну.

Раніше, дуже давно, ще в попередньому житті, навколо мене було багато людей, так що неозброєним оком важко було роздивитись самотність. Я залишила попереднє життя, бо мене дратує видимість.

Тут я стала бути одна і, прийнявши зрештою свою одиничність, я деколи навіть забувала про неї. Деколи я була з іншими людьми, і було добре. Навіть тут, серед абсолютної самотності і абсолютної себе, я знайшла людей. Люди є всюди, треба тільки вміти шукати. Є люди, є їхні хати, є їхні діти і їхні смерті, є їхні історії, розказані і замовчані. Є їхні портрети і їхні коти. Серед цього всього я прийнялась і пустила коріння. Я виросла і стала як гора. Мене нічого не могло зруйнувати, бо я нічого по-справжньому не бажала.

Тепер мені не залишається іншого, ніж як знову повірити в свою самотню силу і знову полюбити все, щоб розлюбити його.

Я би хотіла не змигнути оком, коли це станеться. Навіть не помітити його відсутності. Так само радіти новому дню, як дню вчорашньому. Не брехати собі, але і не мучитись від правди.

Я би хотіла перестати хотіти.

Коли він піде, я би хотіла продовжувати бачити світ, з якого він щойно вийшов. Здається, я розумію, чого Варка осліпла. Світ за очі.

– Коли ти вийдеш, я побіжу за тобою, буду плакати, просити, благати, кричати, а потім вб’ю тебе і осліпну, щоб продовжувати бачити тільки тебе.

8

Франьо зняв мене з ясена і заніс до хати. Мене паралізувало, і я не могла триматися на ногах. Через Франеве плече я бачила, як лелеки кружляють над ясеном і над хатою, маючи надію все-таки знайти своє гніздо.

– Дівче, нащо ти це зробила, – сказав, а не спитав Франьо.

– А нащо ви набрехали мене, щоб я йшла на вокзал зі скрипкою! – аж тоді я заплакала.

– Я хотів пожартувати. Думав, тобі буде смішно. Думав, що ти засмієшся, а ти плачеш.

– Мені не було смішно, бо я вам повірила!

– Ну хто ж на вокзалі грає на скрипці?!

– Я думала, що ви краще знаєте. Ви корову в бані купаєте.

– Я не купаю корову в бані. Я дітям так просто це кажу.

– Нащо? Нащо ви завжди брешете?

– Аби веселіше було. Щоб діти сміялися.

– Бачите, я не сміюсь!

– Ну то, напевно, ти не дитина.

Франьо витер мені очі і дав склянку води.

– Лелечі яйця розбились, – сказала я, – я бачила, як вони розбились. Що тепер буде?

– Нічого не буде. Тільки цього року бузьки залишаться без дітей.

– Вони більше не прилетять до вас на ясен?

– Не прилетять. На мене чекає велика біда.

– Чого?

– Той, хто на своєму подвір'ї скривдить бузьків, буде мати велику прикрість: буде літати, але не буде мати гнізда.

– Але не ви скривдили бузьків. Це я перекинула гніздо.

– Гніздо на моєму подвір'ї.

– Ви знову брешете.

– Давай я заграю тобі на баяні? Відгуляємо лелеченятам похорон.

Тоді я чогось розсміялась.

9

Іван читав якісь місцеві газети, які йому дав Охримко. Він жадібно ковтав все, що там писалося про події, навіть найменші, у великому світі. Я думаю, він насправді шкодує, що не бере в них ніякої участі. Чоловікам хочеться подвигів і соціальної зайнятості, хочеться бути свідком якихось катастроф і тріумфів.

Він ще надто молодий, щоб тут жити.

– Може, навесні купимо в Гайдуків телятко або кілька овечок? Будемо виганяти їх на полонину, будемо за ними доглядати. Я думаю, з ними стане набагато цікавіше.

– Не знаю.

– Коли є щось живе, яке від тебе залежить, то відразу починаєш інакше мислити.

– Ти хочеш інакше мислити?

– Хочу мати телятко або овечок.

– Не знаю, чи ми з ними впораємось. Я не маю уявлення, як за ними доглядати.

– Я теж, але ми швидко навчимось. Ти станеш ґаздою.

– Я не знаю, чи хочу стати ґаздою.

– А чого ти хочеш?

Він мовчав.

І тоді я побачила у задньому вікні Варку. Вона йшла звідкись згори, як все, у довгій білій сорочці, як привид, як сновида.

– Хто це? – спитав Іван.

– Де?

– Ну ось та жінка в сорочці. Вона йде просто до нас. Ти її знаєш?

– Яка жінка? Я нікого не бачу.

– Вона щойно була тут, а тепер десь зникла.

– Я нікого не бачила.

10

– Чого тобі треба? – спитала я у Варки. – Він пішов в ліс за дровами. Має от-от повернутись.

– Ти не хочеш, щоб він мене бачив?

Варка сіла на ліжко, і видно було, що вона не збирається йти геть.

– Йди собі.

– Я піду, і він піде.

– Куди йому йти?

– Всім туристам рано чи пізно тут обридає.

– Йому не обридне.

– А якщо обридне?

– То нехай йде.

– І ти відпустиш?

– Чого я маю його тримати.

– Ти тримаєшся за живіт. Може, там вже щось є?

Я справді тримала праву руку на животі.

– Що там може бути?

– Скоро маєш їхати до лікарні?

– Чого я маю їхати до лікарні?!

Варка зареготала.

– Йди геть! Йди звідси! – кричала я.

– Я піду, і всі підуть. А ти будеш сама.

– Цього я боюсь найменше. Йди, я тебе прошу.

– Скоро ми станемо сестрами, – кажучи це, Варка раптом невідомо звідки витягла невеличку дитячу скрипку і взялася на ній грати.

Мене кинуло в жар. Я схопила Варку за шию.

– Припини це! – репетувала я. – Йди звідси. Забирай свою скрипку і свої фотографії!

– Не бійся, моя люба, – шепотіла Варка, – послухай, як вона гарно грає.

До хати забіг Іван і взявся нас розбороняти. Мене істерично трусило. Варка, навпаки, поводилась дуже спокійно.

– Що вам тут треба? – спитав він у Варки. – Хто ви така?

– Я її сестра, – відповіла Варка і кивнула на мене.

– Це неправда! Вона божевільна!

– Сестричко, – сказала мені Варка, – прийди до мене і приведи свого чоловіка. Мені дуже самотньо. Розважимося.

Варка встала і попрямувала до дверей.

– Я не піду до тебе! Ти думаєш, ми однакові, а ми різні!

Варка вийшла з хати і зачинила за собою двері. Скрипка лишилась лежати на ліжку. Я заховала її в шафу. Мені кортіло, коли лишусь сама, трохи на ній пограти.

– Хто це така? – спитав Іван.

– Це сліпа донька вуйни Миці.

– Ти казала, її забрали в притулок для сліпих.

– Вона звідти втекла.

– Дуже гарна жінка.

– То йди з нею цілуйся!

– Чого ти так?

– Що б ти зробив, якби я чекала дитину?

Іван здивовано на мене дивився.

– Ти вагітна?

– Ні, я тільки питаю, що би ти зробив, якби була.

– Не знаю, коли будеш, тоді й побачимо.

– Я би хотіла мати дитину.

11

Востаннє по-літньому осінньо. Вітру нема зовсім, так що аж страшно, чи буде чим вдихнути наступної миті. Сонце пече, бо до нього тут справді близько. Навколо дуже яскраво – видно все до найменшої подряпинки, найменшої недоречності. В таку погоду я завжди відчувала себе безпорадною. Мені здавалось, що скрізь страшенно брудно і неприбрано, речі лежать не на своїх місцях і самі речі потворні, непотрібні, зайві. Перше бажання – кинутись прибирати, друге – втекти звідси, бо прибрати тут вже неможливо, третє – лягти і не встати.