Текст книги "Згори вниз. Книга страхів"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

Я лежу і дихаю.

Осінь надходить непомітно, з підступом. Ще вчора було зелено і радісно, сьогодні – зелено, але сумно. Мені не залишається нічого іншого, як тужити.

Іван пішов кудись. Я не знаю, чи він повернеться.

Він шукає парусину на дельтаплан, йому цікаво змайструвати літальний апарат. Каже, що треба робити все дуже швидко, бо незабаром впадуть сніги і політати вже не зможемо.

Мені здається, він хоче не політати, а полетіти.

Птахи, що на зиму відлітають у вирій, вже там. Іван спізнюється. Він боїться, що не зможе їх наздогнати.

В хаті брудно і негарно. Мені все в ній не подобається. Нестерпно не подобається.

12

Люди в селі палять на городах бур’ян, і дим піднімається високо в гори, застрягає на самому вершечку.

Мені від димового запаху паморочиться в голові. Хочеться плакати. Дим нагадує мені землю і гарбузи.

В кінці літа баба палила на городі бур'ян, а я порпалася в землі і шукала земледухів. Земледухи жили в землі і гризли картоплю. Вони трохи схожі на велетенських мурах, товстеньких, масних і огидних. Я порпалася в землі і боялася випорпати бодай одного. Я порпалася в землі так, щоб їх не знайти. Але вони, ці земледухи, жили в бабиному городі.

Город був вже чорний, тільки де-не-де жовтіли здоровенні гарбузи.

Франьо тачками возив гарбузи з городу на подвір’я. Я допомагала йому складати гарбузи на тачки. Деякі були такі, що я не могла їх зрушити з місця. Я називала гарбузи свинями.

– Франьо, ці гарбузи такі товстенькі, як дупи деяких дідів, – казала я. – Давай зараз їх розріжемо. Не всі. Але от, наприклад, цей. Дуже цікаво, що в нього всередині.

– Що всередині – насіння і м’якуш.

– Я хочу запхати в гарбуз руки.

Всередині гарбуза завжди було прохолодно, вогко і темно. В деяких зернята великі і м’ясисті, в деяких – маленькі і сухі.

– Носи гарбузи обережно, – казав Франьо. – Щоб не обірвати хвостик. Без хвостика гарбуз швидко зогниє. А так може достояти до Різдва.

Баба нам допомагала, а дід сидів комірчині і бив ляпавкою мух. В той час він 6ув якийсь страшенно похмурий. Бив мух з особливим задоволенням, ніби уявляв замість них когось іншого.

– Дякую дуже тобі, Франьо, – казала баба, – то допоміг мені з гарбузами.

– Скажи мені, – казав Франьо до баби, – чого ти тоді від мене втекла?

– А нащо ти мене знайшов?

– Бо не міг без тебе.

– Наша дитина вмерла.

– Була би інша.

– Дякую, Франьо, – кричала я, запихаючи ноги у щойно розрізаний гарбуз.

– Та за що дякувати. Як поїду, то вже не буду вам допомагати.

– Ви кудись їдете? – дивувалась я.

– Їду на заробітки в Грецію.

– Нащо вам на заробітки їхати? Хіба у вас нема грошей?

– Мало. Треба більше.

– Нащо вам більше грошей, коли у вас нема дітей.

– А то що, гроші лише дітям мають бути? Я хочу сам мати багато грошей. Хочу купатися в золоті. Хочу собі хороми набудувати.

– Що ви будете в Греції робити?

– Буду на полонинах пасти вівці.

– Я хочу з вами, Франьо.

– Ти ще мала. Там таких малих дітей на полонини не пускають, щоб їх вівці не затоптали.

– Хіба у овець є копита?

– Аякже. Такі, як твоя голова, завеликі.

Франьо возив тачками гарбузи, а я сідала на гарбузи зверху і їхала, як у фіакрі. Я була за кучера, а Франьо за коня.

– Бабко, – кричала я, – ти не хочеш проїхатись на кареті?

– Та чого ж не хочу, хочу.

– Зараз, я спитаю у свого коня, чи він тебе візьме. Коню, ми можемо бабу взяти в карету?

– Мені сильно тяжко, – кволим голосом відповідав Франьо, – хіба ти злізь, а баба сяде.

З гарбуза Франьо зробив мені балію, в якій я на вечір помила ноги. Баба зготувала картоплю в мундирах, і ми вечеряли з Франьом на порозі літньої кухні. Дід вечеряти не прийшов. Баба віднесла йому миску в комірчину.

– Франьо їде в Грецію на заробітки, – сказала я бабі, коли Франьо пішов. – Я би так само хотіла.

– Доньцю, нікуди він не їде, – відповіла баба. – Франьо дуже слабий, а за Грецію він дітям просто так каже, аби було. Вигадує.

Коли через місяць я приїхала до баби на Покрову, то першим ділом спитала про Франя.

– Поїхав?

– Куди? – здивувалась баба.

– Ну, в Грецію.

– Доньцю, що ти так всьому віриш?

Я пішла до Франя додому і застала його дуже хворого. Він сидів на стільці біля хати в одній сорочці. Схуд і почорнів.

– Франьо, ви вдома? Я думала, вже давно в Греції вівці пасете.

– Дивись, ніяк не можу зібратися. Прихворів. Якщо нині не зберуся, то білет пропаде.

– А ви їдете на кораблі?

– Аякже. Тільки на кораблі.

– Напевно, дорого квиток коштував.

– Дуже, цілий маєток. Я мусив корову продати. І дивися, сиджу тут під хатою і байдики б'ю. Дівче, чи ти би не помогла мені зібратися?

– Поможу, але ви кажіть, що складати.

– Буду казати. Отамо під ліжком два великі чемодани. Ти їх відкрий, а я буду казати, що в них класти.

Під ліжком справді лежали два чемодани. Всередині порожні, тільки товстий шар пилюки і дві маленькі мишки, які відразу вискочили і сховались у дірках під підлогою.

Франьо повеселів, підвівся зі стільця, і так, хитаючись, підійшов до мене і став віддавати накази.

– Першим ділом баян. Баян – основне. Буду вівцям в Греції на баяні грати, а вони мені за то по сто літрів молока на день дадуть. Будуть мене слухати і уважати.

– Тепер фотоапарат, – продовжував командувати Франьо, – обов'язково фотоапарат. Я буду там робити знимки і потім, як повернуся, тобі покажу.

– Ви фотографуєте?

– Аякже. І всьо мені запакуй з фотоапаратом. Там є спеціальний ліхтарик, що дає фіолетове світло. І скляночки з реактивами. І фотозбільшувач. Ну, всьо, що там є. І інструкцію не забудь поставити, бо я вже старий, дещо можу не пам'ятати.

Я все робила, як казав Франьо.

– І годинник треба поставити. Він старенький, потертий, але ходить добре. Механічний. Щоб я знав на полонині, скільки ще треба чекати до обіду.

– І кептар постав, бо там може бути холодно. В горах головне не змерзнути, а решта мине само собою.

– І керзаки. Як буде болото, аби не втопився.

– Постав ще кілька горняток, каструлю, риночку алюмінієву, мило. Зубну щітку можеш лишити, мої зуби вже давно миші розікрали.

– Ще книжки нехай будуть. Коли буде дуже нудно, книжки знадобляться. Вибери, які хочеш з полиці.

– Франьо, я не вмію читати. Ви кажіть, які брати.

– Ну візьми ту фіолетову, і синю, і дві чорні.

Я склала чемодани, закрила їх і витягла на подвір'я.

– А тепер бери тачки і вези мої чемодани на вокзал. Чекай мене там, а я зараз швидко одягнуся і прийду за тобою.

– А де буде корабель?

– Ну та треба доїхати до моря на поїзді, а там, на морі – мій корабель. Гай-гай, вези чемодани на вокзал, а я зараз за тобою.

Я поскладала чемодани на тачки і потягла їх селом до вокзалу. Франьо провів мене до дороги.

– Як часом поїзд приїде швидше, ніж я, то кажи машиністу, щоб зачекав пару мінут.

– Добре. Але ви не баріться.

– Та я вже. Тільки помиюся, побриюся, вберу вихідний костюм з лямпасами, капелюх, палицю, позамикаю хати – і до тебе. Якби ти мені не допомогла, то не знати, як би вийшло. Певно, нікуди би не поїхав.

Я привезла чемодани на вокзал і стала чекати Франя.

Приїхав поїзд, а його все не було.

Я підійшла до машиніста.

– Дядьку, почекайте, будь ласка, пару мінут, бо один чоловік спізнюється. Як не сяде у ваш поїзд, то корабель на Грецію попливе без нього.

– Який такий чоловік?

– Франьо.

Жіночки, що також сідали на поїзд, почувши нашу з машиністом розмову, захіхікали.

– Ади, Франьові вже нема куди їхати. Якраз тільки що приїхав. Вже його вмивають.

Поїзд поїхав без Франя.

Я потягла тачки назад в село, заливаючись сльозами. Люди дивились на мене і перешіптувались. Деякі питали, чи мені не допомогти.

Біля Франевої хати зібрався невеликий натовп старих бабок і дідів. Між ними був ксьондз і моя баба теж. Вона вибігла до мене на дорогу.

– Доньцю, де ти була?

– Возила Франеві чемодани на вокзал. А він знову мене надурив і не прийшов. Пусти, нехай я йому віддам його чемодани.

– Та то не файно вже завозити на подвір'я чемодани. Вези їх додому.

– Франьо буде думати, що я їх вкрала.

– Не буде. Йди з цими тачками додому, аби люди не сміялись.

13

З дельтапланом нічого не вийшло.

– Ніде не можу знайти парусину, – жалівся Іван. – Люди з Дземброні мають, але не хочуть дати.

– А без парусини не обійдешся?

– Як?

– Візьми моє мереживне покривало. Воно однаково не знадобиться. Я думала ловити ним рибу, але якщо тобі підійде на літальний апарат, то мені не шкода.

– Ти насміхаєшся? Покривало має діри. Ми попадаємо на такому дельтаплані і розіб’ємося об скелю.

– Не розіб’ємося. Діри зовсім крихітні. Зате який він буде гарний – твій дельтаплан. І білий колір відіб’є сонячне світло. Не згоримо, як піднімемося дуже високо.

14

Люди, які живуть біля підніжжя гір, дуже рідко вибираються на вершини. Багато, проживши тут півстоліття і більше, вмирають, так ніколи і не побачивши справжньої висоти. Вони тільки знають про неї, але ніколи не пробують. Вони володіють нею, але не використовують за призначенням. Вони живуть в основі гори, як в череві матері, з’єднані з горами невидимою пуповиною. Вони вдячні матері, але ніколи не бачили її голою.

– Мені треба з тобою поговорити, – сказав Іван.

– Як?

– Серйозно.

Я бачила його голого, але не володію ним.

Ось воно. Зараз він скаже, що втомився, що хоче звідси поїхати. Зараз я збожеволію.

– Може, спочатку поїш? Я зварила смачнючий борщ. Ти знаєш, я готую не дуже вправно, але цей справді добрий.

Я кинула борщ в тарілку і поставила на стіл стинути. Десь глибоко в тканини картоплі, квасолі, капусти і буряка в’їлася дрібка щурячої отрути.

– Вибач, я не голодний. Може, трохи згодом. Я хотів би краще з тобою поговорити.

– Про що?

– Про тебе і про себе. Про ці гори. Про багато іншого.

– Це буде якесь конкретне рішення?

– Не знаю, може. То ми вже говоримо?

– Ні. Почекай.

Мої руки тремтять, а серце калатає. Я схопила тарілку з борщем і вилила борщ у відро з помиями.

– Нащо ти це зробила?! Я просто був не дуже голодний, але зараз би вже їв.

– Я збрехала тобі. Борщ насправді вийшов страшно гидкий. Я посмажу яйця.

Я взялася смажити яйця і робила це дуже довго. Так довго, що Іван навіть на трохи задрімав. Я спеціально тягнула час. Мені треба подумати. Мені треба щось вирішити. Мені треба навчити себе його відпустити.

– Слухай, любий можна тебе щось попросити?

– Проси. Чого ти питаєш?

– Можна відкласти цю серйозну розмову на один день?

– Чого раптом?

– Я би хотіла піти з тобою перед цією розмовою на Несамовите озеро. Ти знаєш, як туди йти, правда?

– Знаю. Я був біля нього два рази. Колись я дуже любив ці гори.

– А тепер не любиш?

– Просто трохи втомився від них. Здається, ніби вони стали тюрмою.

– То відведеш мене на Несамовите озеро?

– Відведу.

– А до того нічого не говори, добре?

– Добре, якщо дуже хочеш.

– То йдемо зараз.

– Вже пізно, ми не встигнемо повернутись.

– Якщо не встигнемо, то заночуємо просто неба. Або візьмемо намет. Зараз ночі ще не холодні.

– Чого ти раптом це придумала?

– Не знаю. Захотілось пригод. Ми вже давно не виходили на хребет.

Я можу зробити з ним все, що завгодно, подумала я. Якщо не з ним, то з його тілом, якщо не з його тілом, то з собою – це однаково буде те саме.

15

Ми вийшли на хребет, коли вже сутеніло. Іван мовчав. Я плакала. Звіявся сильний вітер, і він зривав з очей сльози так, що вони не встигали покотитися по щоках.

– Ще довго? – спитала я.

– Годину, може, трохи більше. Можемо вже розкладати намет, а можемо йти аж до озера і заночувати на його березі. Там добре розкладати намет – дуже рівнинне місце.

– То йдемо.

Озеро ховалося просто під шпиком гори Туркул.

Ми спустилися до нього ніби у величезну ванну. Вже стояла така темінь, що я не бачила ні стежки, ні Івана, ні озера. Його чорна вода зливалася з ніччю, можна було в неї необережно вступити і провалитися.

– Обережно, не вступи у воду, – сказав Іван. – Дуже темно, я розпалю вогнище.

– Ти чуєш, як об берег б'ються хвилі?

– Тобі здається. Які хвилі можуть бути на такому маленькому гірському озерці.

– Хіба воно маленьке?

– Метрів двадцять. Може, навіть і менше.

– Шкода, що я не бачу його цілого. Але таке враження, що воно, як море.

Іван розпалив вогнище. Ми сіли на березі і дивилися у воду. Там було чорно і страшно.

– До речі, вода дуже тепла як для високогірного озера. Я покупаюсь. Ти не хочеш?

– Ні, купайся сам. Я посиджу на березі.

Він роздягнувся і зайшов у воду по коліна.

– Вода чудова. Залізай! – кричав.

– Мені вода буде захолодна. Ти купайся.

Я чула свій голос ніби з якоїсь криниці. Він звучав глухо і винувато.

– Не йди від мене, – крикнула я.

– Ти щось мені кажеш? Я не почув! Повтори! – зайшов у воду по пояс.

– Не лишай мене. Я тебе дуже люблю.

– І я тебе люблю! – ще одна мить, і буде по всьому.

Він заходить у воду легко, без страху холоду. Він дуже добре плаває. Може, й нічого не станеться. Може, все обійдеться і він щасливо поїде від мене.

– Іванку, не треба!

– Що? – він повернувся в мій бік, – вода по груди. – Що ти кажеш?

– Мені страшно. Ходи до мене!

– Я тільки раз пірну!

– Ні, ходи вже до мене! Мене щось вкусило. Може, змія!

– Тільки не рухайся! Я вже йду!

16

Урвище. Я стою на самому краю. Іван тримається на безпечній віддалі – він боїться висоти.

– Чого ти боїшся? – сказала я. – Тут зовсім не страшно.

– Відійди від краю. Я тебе прошу.

– Я зараз покажу тобі, як вмію літати. Ти не знаєш, як я вмію літати.

Він кинувся до мене і міцно схопив за плече.

– Відійди звідти! Що з тобою?!

– Не лишай мене.

– Чого я тебе маю лишати.

– Ти хочеш поїхати звідси, я бачу.

– Ти погано бачиш. Я хочу звідси поїхати, але з тобою.

– Зі мною?

– Слухай, припини ці ігри. Я вже втомився. Від чого ти тут ховаєшся?

– Я не ховаюсь. Я просто тут живу.

– Я до кінця не вірив, що ти таки наважишся поїхати сюди. А коли поїхала, я думав, швидко повернешся. Думав, що ти блефуєш.

– Про що ти говориш?

– Люба моя, – він обійняв мене, – досить вже. Їдемо звідси. Я не хочу тут жити завжди. Хочу додому. Невже ти зовсім не скучила за домом?

– За яким домом?

– За нашим.

– Я не розумію, що ти кажеш.

– Знаєш, як я злякався, коли мені в Дземброні сказали, що ти кудись поїхала? Дуже злякався. Я облазив всі гори за тобою. Нащо ти кинула себе сюди?

– Мені тут подобається. Я хочу тут бути далі.

– Ідемо завтра. Твоя мама плаче кожного дня. Ніхто не може зрозуміти, що з тобою сталося. Думають, ти здуріла.

– Моя мама?

– Припини це. Ідемо завтра. Якщо дуже будеш хотіти, то наступного літа знову приїдемо, але тільки на літо. Щоб відпочити.

– Іванку, що ти виговорюєш?!

– Тобі зовсім не було без мене зле? Ти рік прожила тут і жодного разу не дала про себе знати.

– Неправда. Я сумувала.

– Ну то що? Ідемо завтра?

– А твоя дружина?

– Яка дружина? Ти моя дружина!

– Я?

Він зняв рюкзак і витяг з бічної кишеньки фотокартку.

– Якщо не віриш мені, то подивись сама.

Я взяла фото в руки. Я і він, обійнявшись, усміхаємось. Я одягнена в білу весільну сукню до колін, чорні лаковані туфлі.

– Звідки в тебе ця фотографія?

– Як звідки? З нашого весілля.

– Я не могла одягнутись на власне весілля в коротку сукню і чорні лаковані туфлі.

– Але вдягнулась. Нікому не вдалось переконати. Ти дуже вперта.

– Я нічого не розумію.

– Їдемо?

– Я нікуди звідси не поїду.

17

Охримко почорнів і змарнів. Вуйна Ціня дуже слаба.

Він прийшов до нас, щоб ненадовго забутись, я бачила. Цілу годину говорив про теплицю з прянощами.

– Ви би бачили тоту траву. Не трава, а єдин сморід. Я як туди в теплицу захожу, то мушу затикати собі ніс, аби не одуріти. І як Цінця за тим ходила, я не знаю. Маску на лице хіба одягати або противогаз, як колись у войну. Я їй кажу: борзо виходи з тої слабости і сама той смерід поливай, бо я не годен. А вона мені: як смерч прийде, то йди з хати і не гинь за мнов. Тільки про смерчі чую.

– Вуйку, – кажу я, – ви не переживайте так, вуйна Ціня ще зовсім молода, вона вийде з хвороби.

– Та вийде, але не знати в який бік.

Іван спакував свій рюкзак і виставив його на ганок.

– Ади, а ви кудись сі збираєте? – спитав Охримко. – Їдете кудись? Ци так просто десь походити?

– Ідемо. Ідемо додому.

– Ци надовго? Ци тільки перезимувати?

– Не знати, як буде, але, напевно, надовго.

– Надокучило вже бути тут?

– Трохи.

– Добре, діти. Що вам тут робити? Молодим нема що тут робити. Молодий хоче бути між людьми. Тилько буде мені без вас сумно. Мав з ким поговорити. А так, як з Ціньцьою щось сі стане, лишусі тут сам як палец. Буду я тай Бог наді мнов.

– Слухайте, вуйку, як прийде смерч, то ви лишіть вуйну Ціню в хаті, а самі підіть кудись.

– Дивисі, ще й ти мені за це кажеш!

– Мою бабу так само смерч забрав. Смерч забирає душу разом з тілом і разом з хатою.

– Уповідаєш якісь небилиці. Таже зроду віку в горах не було смерчу!

– Я не знаю, може, і не буде, але як буде, то ви лишіть хату. Дайте вуйні Ціні піти з вітром.

Охримко плаче.

– Як не будете мати де жити, – сказала я, – то живіть тут, у Франя. В хаті все необхідне є. Лишаю вам фотоапарат. Можете робити знимки.

– Нащо мені того апарата? Мені знимкувати не треба, я і без того все памітаю.

– А ми будемо деколи приїздити до вас в гості. Приймете нас?

– Прийму, чого ж не прийму.

– Все буде добре.

– Буде як буде. Та й так буде добре. Щасливого вам житє.

18

Іван закрив Франеву хату і одягнув рюкзак.

Падає дрібний дощ. На горах важкими клубами куриться туман. Вершин не видно зовсім. Мені шкода залишати гори такими.

– Скоро впаде сніг, – сказав Іван, – добре, що ми вже їдемо. Я би не витримав тут ще однієї зимівлі.

– Тобі попередні зими було так погано?

– Було добре, але буде ще краще, коли повернемося додому.

– Я хочу бути тут. Не хочу нікуди їхати.

– Ти просто боїшся. Я не можу зрозуміти, чого ти так боїшся повертатись.

– Я не боюсь.

Ми почали поволі спускатись стежкою до Дземброні, а потім до автобуса, а потім до залізниці.

Я йду як привид. Волосся намокло і прилипло до лиця. В ноги холодно. Старі кросівки порвались, і всередині чавкає болото.

Він зупинився і повернув до мене.

– Що таке? Що сталося?

– Вибач, я не можу. Я боюся. Тікай від мене. Лишай мене тут.

Іван зупинився на півдорозі. Я бачила, як йому було важко. Він розгубився. Він любить мене більше, ніж я. Ніж я думала.

Скинув рюкзак і рвонув до мене. Тоді я вже почала змінюватись.

– Візьми себе в руки, – кричав він. – Заспокойся. Хочеш, ми ще трохи побудемо тут. Перезимуємо. Тільки не роби це! Візьми себе в руки!

Я не могла йому відповісти. Я бачила, як він біжить до мене, як поволі змінюється його статура, обличчя, тіло. За мить він вже біг не на двох ногах, а на чотирьох. Тіло покрилось сірим хутром. Очі зробились круглі блискучо-сірі – справжні очі відлюдника.

Я зустріла його такою самою.

Разом ми скочили на пагорб і оглянули свою домівку. Вона була величезна, від одного горизонту до іншого, від першої гори до останньої. Найвища вже побіліла.

– Ходімо, відмітимось, – сказала я. – Ти побачиш, які гарні на снігу свіжі вовчі сліди.

Чоловік і його собака

1

У Стефі текла та сама кров, що зараз тече в мені: українська з четвертою частиною польських домішок. Її батько був моїм прадідом, і прізвище його було – куркуль Войцехівський. Стефа, як і решта членів великої, але розбитої національною смутою родини, ніколи не дізналась, під яким саме столом якої саме корчми батько ковтнув свою останню порцію самогону. З його хати зробили магазин, з його родини зробили цвинтар, на якому ще є кілька незаселених могил, і найсвіжіша з них заготовлена для мене.

Тодор, Стефа, їхній син Тодор і маленький син їхнього сина, який називався так само, вже там.

2

Тодор страшенно любив собак. Любив їх завжди, принаймні відтоді, відколи Стефа з ним познайомилась. Йому ніколи ніхто не дорікав за цю любов, навіть Стефа, бо її він теж любив. Хоча не знати, чи як жінку, чи як велику добру блідаву собаку з однією четвертою польської крові і довжелезною русявою косою, обмотаною навколо голови. Стефина голова через косу здавалася непропорційно більшою за тіло. Можливо, Стефа нагадувала Тодорові бульдога.

Тодор був невисоким, худим і чорним. Він був відданим і, можливо, собак любив саме за цю їхню собачу рису.

У нього було чотири навчені німецькі вівчарки. Вони дуже добре знали свою справу. Від них ніколи ніхто не втікав. Вони могли би впіймати найневидимішого привида, не те що виснаженого політичного в’язня.

Тодор працював охоронцем тюрми.

Полював втікачів.

З усіх в’язнів тікали чомусь саме політичні.

Жодному за двадцять років відданої Тодорової охорони не вдалося втекти далі, ніж на чотири кілометри.

Вівчарки ловили навіть найспритнішого. І, як правило, за горло.

Поки Тодор добігав, втікач тільки встигав пробурмотіти прокляття, але не встигав уточнити, кому саме воно адресоване: чи Богові, чи країні, чи йому, Тодору. Тодор міг тільки здогадуватись. Остаточно про це дізнатись Тодорові довелося за мить до кінця, невдовзі після того, як він зрозумів, що треба тікати.

З

Весь Житомир знав, де працює Тодор. Його вівчарок називали горложерами. Деколи продавці м’яса відмовлялись продавати Тодорові для них харч, кажучи, що людятину розібрали годину тому. Старі жінки на лавці під під’їздом показували на Стефу пальцем, і тоді вона ставала особливо блідою.

Стефа не питала в Тодора, як минув день, не питала, чи багато було роботи і чи він втомився.

Тільки просила добре мити з милом руки. У ванній їхньої квартири завжди було багато мила. Продавці промтоварів відпускали Стефі мило задарма.

4

Раз на місяць Тодор проходжався з вівчарками тюремним майданчиком, щоб наочно продемонструвати в’язням неможливість втечі. Ритуал називався виховною годиною. Тодор тоді був подібний на ксьондза. Він казав приблизно таке:

– Це є тюрма. Тюрма є тюрма. Тікати звідси не можна. Перше, ніж ви зважитеся тікати, подивіться на цих вівчарок і зупиніться. Вівчарки почують запах ваших слідів, де б ви не сховалися. Вони знайдуть вас навіть в пеклі. Тюрма є для того, аби ви сиділи тут. Так ви відбуваєте покарання за вчинені злочини. Тюрма є тюрма. Згрішили проти закону, то майте мужність відповідати за гріхи. Тікати означає бути непокірним. Тікати означає бути гордим! (це слово Тодор вимовляв особливо гучно). А гордість і закон – речі несумісні! Я вас прошу, не тікайте, бо не втечете все одно. Звідси можна тікати, але втекти – ніколи.

В’язні слухали Тодора мовчки і байдуже. Минав час, і хтось з них обов'язково знову перескакував через колючий дріт. Вівчарки наздоганяли і перегризали горло. Тодор повертався додому після півночі, відтирав свій шкіряний плащ від червоної плями людського спротиву і вмощувався в ліжку біля Стефи зі словами «ну чому вони мене не слухають».

Тодор охороняв тюрму так, ніби вона була його власною.

5

Тодор молодший був товстеньким коренастим хлопчиною, в якому текло вже непомірно менше польської крові, ніж в його матері. Тодор молодший мав свою кімнату і свій кравецький станок, на якому він з ранку до ночі шив грубі чоловічі черевики.

Ввечері, коли сім'я збиралася коло столу, він понуро мовчав, і Тодорові старшому постійно здавалося, ніби син його зраджує. Поглядом, мовчанням, черевиками.

Тодор старший голосно казав:

– Чоловік повинен бути відданий своїй державі, як мої вівчарки віддані мені. Я мушу охороняти закон. Якби не було мене, була би анархія.

Син понуро пережовував квасолю з капустою, і Тодорові старшому здавалося, ніби син його ненавидить.

– Твоя голова така порожня, як черевики, які ти шиєш. Ти дурний. Ти не розумієш найголовнішого принципу побудови суспільства. Тобі треба було народитися жінкою.

6

Він шив свої грубі чоловічі дерматинові черевики і дуже любив, коли Стефа на ніч цілувала його в чоло.

Тодор молодший зовсім не цікавився політикою.

7

Для Тодора і Стефи було великою загадкою, як та дівчина могла завагітніти від їхнього сина. їхній син виходив з дому виключно для того, аби винести відерце зі сміттям, а потім відразу повернутись.

Залишався тільки один беззаперечний факт: Тодор молодший вперше за всю історію свого кравецтва пошив бездоганні вишукані жіночі черевички червоного кольору. На підборах. Зі шнурівками.

Батьки зачудовано їх розглядали, а тоді прийшла вона – худенька чорноволоса одинадцятикласниця з велетенськими виряченими очиськами, що їх Тодор старший відразу назвав відьомськими. Черевички дівчині підійшли ідеально, і вона залишилась жити в кімнаті з одним ліжком і кравецьким станком. Невісткою її так ніколи і не назвали.

8

– Ти! Ти знаєш, хто її батько?! – лютував Тодор старший.

– Так, – понуро відбуркувався Тодор молодший.

– Він сидить в моїй тюрмі!!!

– Але він політичний.

– А, по-твоєму, що, політичний – не в’язень?! Мені всі в'язні однакові!

– Він не винен.

– Чому ти думаєш, що якщо політичний, то не винен! Держава не садить невинних в тюрму.

– Ця – садить.

– Слухай, хлопче, мовчи, бо не подивлюся, що ти мій син, дам поза вуха! Молоко на губах не обсохло, а він вже дівку до хати привів! Та ще й яку дівку! Батько – політв’язень!

9

– Я не вірю в Бога! Держава – ось мій Бог! – казав Тодор старший на самоті за келешком самогонки.

– Якщо всі будуть думати, держави не буде!

– Я не винен, що тікають лише політичні. Може, вони думають, що їх покарано несправедливо?

– Я – охоронець! Мені немає діла до справедливості!

– Може, вони думають, що тікати – це такий акт протесту?

– Я – охоронець. В мене є чотири вівчарки. Я люблю своїх собак. Я відданий, і вони віддані. Мені немає діла до протесту! – То все твоя дурна кров, Стефко! Твоя і твого батька!

10

Коли Стефа розплітала косу, то була схожа на собаку породи коллі.

Її батько – куркуль Войцехівський – ненавидів собак.

Він також казав, що йому байдуже, під яким саме столом якої саме корчми він ковтне свою останню порцію самогону.

11

Тодор наймолодший народився за місяць до того, як зникла його мама.

Він був товстеньким і коренастим, плакав мало, багато спав, їв якраз вдосталь.

Коли зайшлося про ім’я, Тодор старший сказав, що малюк має називатися Тодором. Як батько і як дід. Щоб закрити двері, щоб замкнути трикутник, щоб ніхто не втік і щоб, не дай боже, ніхто не подумав про кару як несправедливість.

Три Тодори. Три думки. Три смерті.

Між ними ніколи не було війни.

12

Стефа колисала Тодора наймолодшого. Тодор молодший чекав на свою жінку. Вона все не поверталася.

Була третя година ночі, коли до хати увійшов Тодор старший і мовчки попрямував до ванної відтирати свої руки і шкіряний плащ від червоної плями людського спротиву.

Тодор молодший побіг за ним.

– Тату, де вона?

– Її нема. Вона зникла.

– Куди зникла?

– Її батько сьогодні був тікав. Я тобі казав, мені немає значення, чи він політичний, чи ні. Є якийсь один закон, і його треба виконувати… Я їм всім не раз повторював, що тікати не треба. Тікати можна, а втекти – ніколи! Вони спеціально це роблять. Щоб мене подратувати.

– Де вона?

– Він дуже швидко біг. Але мої вівчарки все одно швидші. Ракети, а не собаки. Наздогнали їх… його аж біля річки. Я прибіг, а вони… він вже лежить. Як завжди… горло… Я не знав, що мала з ним. Хотіла допомогти втекти. Нема її більше! Зникла! Нема!

І пхнув синові в руки червоні черевички.

13

Першим помер Тодор наймолодший. Йому було три роки. Він з’їжджав на санках з гірки, і санки виїхали на дорогу просто під колеса вантажівки. На вантажівці не знайшли жодного пошкодження.

Другим помер Тодор молодший. Кравецький станок випадково впав йому на ногу, нога переламалась в коліні, погано зрослась, і Тодор молодший в тяжких муках мовчки і понуро відійшов на той світ через гангрену, яку лікарі запізно виявили.

На похороні сина Стефа, якій самій залишалось зовсім мало, бо четверта частина польських домішок не врятувала її кров від лейкемії, єдиний раз сказала Тодору старшому те, що думає. Вона сказала, що є різні закони і різні кари. Вона сказала:

– Наступним будеш ти, і за мить до кінця ти проклянеш своїх власних собак.

Третім помер Тодор.

14

Чотири вівчарки гнались за утеклим політв’язнем, Тодор гнався за вівчарками. Він був одягнений у чорний шкіряний кашкет і чорний шкіряний плащ. Під боком висіла рушниця, але Тодор ніколи не використовував її за призначенням. Собаки все виконували замість нього.

Тодор був взутий у черевики, які йому пошив його син.

Черевики залишали на снігу великі грубі дерматинові сліди.

Тодора боліло в поясниці, паморочилося в голові, час від часу терпли руки і ноги. Він зупинився біля якогось дерева перепочити і подумав, що міг би зупинитися взагалі. Десь попереду Тодора, попереду вівчарок, захлинаючись від страху і політичного переконання, втікав його, Тодорів, найбільший ворог.

– Ну, біжи! Біжи! – щосили закричав Тодор. – Ти будеш першим, кому вдалося втекти від мене! І першим, хто мене не прокляне. Біжи! Втікай! Думаєш, там тобі буде краще?! Тюрма не там, тюрма тут!

Захоплені раптовим Тодоровим криком вівчарки перестали гарчати і зупинились.

Втікач зупинився також.

При місячному світлі їх було добре видно згори: втікач, Тодор і четверо оскаженілих собак поміж ними. Собаки водили головами від одного до іншого.

Для них не було господарів і не було ворогів.

Для них був лише той, хто хоче втекти.

Вони загарчали, кинулися назад до Тодора і вмить перегризли йому горло.