Текст книги "Переспівниця"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)
РОЗДІЛ 2
Все сталося миттєво, мов луснуло кольорове скло, оголюючи жорстоку реальність. Сміх змінився зойком, бруківку заляпали бризки крові, справжній дим затьмарив спецефекти.
Пролунав другий вибух, розітнувши повітря. У мене задзвеніло у вухах. Я не могла зрозуміти, звідки він долинув.
Я першою кинулася до Богза, спробувала з’ясувати, що з ним, де його ноги, тоді почала шукати джгут, щоб зупинити кровотечу. Мене відштовхнув Гомс і розклав на землі аптечку. Богз уп’явся рукою в моє зап’ястя. Його обличчя, сіре від попелу та близької смерті, немов віддалялося від мене. Однак те, що він сказав, пролунало як наказ:
– «Голо».
«Голо». Я заметушилася, почала нишпорити поміж залитих кров’ю уламків бруківки, здригаючись щоразу, коли натрапляла на шматки ще теплої плоті. Прилад знайшовся на сходах, поряд із Богзовим черевиком. Я витягнула його, витерла голими руками й повернула командиру.
Гомс наклав на стегно Богза товсту пов’язку, однак вона миттю наскрізь просякла кров’ю. На другій нозі трохи вище коліна Гомс намагався накласти джгут. Решта бійців загону оточили нас, щоб захистити від можливої атаки. Фіней силкувався привести до тями Мессалу, якого ударною хвилею кинуло об стіну. Джексон гукала щось у рацію, безуспішно намагаючись сповістити в табір, що нам потрібні лікарі. Однак я бачила, що вже запізно. Змалечку я спостерігала за тим, як лікує мама, тому й знала: після такої втрати крові годі сподіватися на одужання.
Стоячи навколішках біля Богза, я готувалася виконати роль, як у випадку з Рутою і з морфліністкою з Округу 6: потримати його за руку, стати тим, хто проведе його в інше життя. Однак обидві Богзові руки були зайняті – він клацав щось на «Голо». Віддавав накази, час від часу притискаючи до екрана великий палець, щоб підтвердити наказ власним відбитком; а тоді вимовляв кілька літер і цифр, мабуть, для остаточного підтвердження. Аж раптом «Голо» спалахнуло зеленим світлом і осяяло Богзове обличчя. Богз мовив:
– Командувати не можу. Передаю всі повноваження солдату загону 451 Катніс Евердін, – він розвернув «Голо» до мене. – Назви своє ім’я.
– Катніс Евердін, – мовила я в зелений екран.
І раптом потрапила в пастку його зеленого світла. Не могла рухатися, навіть кліпати, а перед очима пролітали якісь картинки. Мене сканують? Записують? Осліплюють? Нарешті мене відпустило, і я потрусила головою.
– Що це було?
– Готуємося до відступу! – гукнула Джексон.
Фіней загорлав щось у відповідь, тицяючи рукою туди, звідки ми прийшли. З-під землі били гейзери якоїсь чорної олії, здіймаючись над будинками й утворюючи непроникну чорну стіну. Було важко сказати, рідина це чи газ, штучне воно чи природне. Однак стовідсотково смертоносне. Отже, назад дороги не було.
Долинули гучні постріли: Гейл і Ліг 1 почали прокладати шлях у другий кінець кварталу. Я не знала, що вони роблять, поки не вибухнула ще одна бомба, метрів за десять від нас. Вона залишила в землі величезну вирву. І тільки тоді я збагнула, що таким чином Гейл і Ліг 1 намагаються виявити міни. Ми з Гомсом підняли Богза й потягнули його за Гейлом. Богз зойкав од болю, треба було зупинитися й пошукати якусь дошку, щоб використати її як ноші, однак над будівлями здіймалася чорнота; вона котилася на нас, мов хвилі, поглинаючи все на своєму шляху.
Ззаду мене хтось смикнув, я втратила рівновагу і гримнулася на каміння. Наді мною нависнув Піта – він мов оскаженів, мов з глузду з’їхав – він повернувся у країну осиної отрути й марення. Націливши на мене цівку пістолета, він уже збирався розтрощити мені череп, але я відкотилася вбік. Долинув тупіт, зав’язалася сутичка; краєм ока я побачила, як Мітчел притис Піту до землі. Однак Піта, і так кремезний і дужий, а тепер іще й під впливом наркотичного божевілля, так зацідив обома ногами Мітчелу в живіт, що той відлетів на протилежний бік вулиці.
Почулося голосне клацання – це детонував новий «секрет». З кам’яної стіни вистрелили чотири троси, а за ними сітка, в яку й піймався Мітчел. Спочатку ми нічого не зрозуміли – так швидко він почав стікати кров’ю, – аж раптом помітили, що сітка з колючого дроту. Я одразу його впізнала, адже саме такий дріт усе моє життя увінчував паркан навколо Округу 12. Я хотіла гукнути Мітчелу, щоб не ворушився, але вдавилася запахом чорного туману – густого й оліїстого. Хвиля досягнула найвищої точки й почала спадати.
Гейл і Ліг 1 стріляли по вхідних дверях якоїсь будівлі, а тоді почали цілити в троси, що тримали сітку з Мітчелом. Решта намагалися втихомирити Піту. Я кинулася назад до Богза, і ми з Гомсом потягнули його в чиєсь помешкання – крізь рожево-білу вітальню, вздовж коридору, завішаного сімейними світлинами, аж у кухню, де й повалилися на холодну мармурову підлогу. Кастор і Полідевк заволокли в помешкання оскаженілого Піту. Джексон якимось дивом вдалося одягнути на нього кайданки, від чого він бісився ще дужче, і тому його довелося замкнути у комірчині.
У вітальні грюкали двері, хтось галасував. Із коридору долинало гучне тупотіння, а чорні хвилі пропливали повз будинок. У кухню долітав стукіт – хтось зачиняв вікна, але отруйний смоляний запах усе одно проникав у будинок. Фіней ніс на руках Мессалу. Слідом за ними, голосно кашляючи, до кімнати вбігли Ліг 1 і Кресида.
– Гейле! – погукала я.
Він заскочив до кімнати останнім, захлопнув по собі двері та зронив усього одне слово:
– Дим!
Похапавши рушники, фартухи і все, що потрапляло під руку, Кастор із Полідевком заходилися затикати щілини, а Гейл блював у яскраво-жовтий умивальник.
– А Мітчел? – запитав Гомс. Ліг 1 тільки похитала головою.
Богз пхнув мені «Голо». Губи його ворушилися, але я не могла розібрати ні слова. Нахилившись, я дослухалася до хрипкого шепоту.
– Не довіряй нікому. Не повертайся в табір. Убий Піту. Зроби те, заради чого ти сюди приїхала.
Я відсторонилася, щоб зазирнути йому в обличчя.
– Що? Богзе! Богзе!
Його очі були досі розплющені, але вже невидющі. У моїй руці залишилося закривавлене «Голо».
Тишу порушувало тільки наше важке дихання й Пітині спроби вибити двері комірчини ногами.
Однак поступово сили його полишали: удари слабшали й рідшали. А тоді припинилися. Може, він також помер?..
– Кінець? – запитав Фіней, косуючи на Богза. Я кивнула. – Треба вибиратися звідси. Негайно. Ми вже детонували всі можливі «секрети» на цій вулиці. І можу побитися об заклад, що наші обличчя записані на камерах відеостеження.
– Я теж так думаю, – мовив Кастор. – Усі вулиці оснащено камерами. Я впевнений, що Капітолій пустив чорний дим вручну, побачивши, що ми знімаємо агітку.
– І водночас вимкнулися наші комунікатори. Мабуть, їх навмисне вивели з ладу. Але я проведу вас назад до табору. Дай мені «Голо», – Джексон простягнула руку, щоб забрати «Голо», але я міцно притиснула його до грудей.
– Ні. Богз віддав його мені, – сказала я.
– Не будь смішною, – фиркнула вона. Звісно, вона думала, що «Голо» дістанеться їй. Адже вона – Богзова права рука.
– Так і було, – мовив Гомс. – Перед смертю він передав усі повноваження Катніс. Я сам бачив.
– З якого дива? – запитала Джексон.
А справді, з якого дива? У мене в голові паморочилося від цілого букету жахливих подій, які вмістились у п’ять хвилин: Богз покалічився і помер у мене на руках, у Піти, засліпленого жагою вбивства, стався напад; Мітчел потрапив у пастку, і його проковтнула чорнота... Я обернулася до Богза. Ну чому він помер? І раптом я зрозуміла, що, можливо, тільки він один був справді на моєму боці. Я ще раз прокрутила в голові його останні слова: «Не довіряй нікому. Не повертайся в табір. Убий Піту. Зроби те, заради чого ти сюди приїхала».
Що він мав на увазі? Не довіряти кому? Повстанцям? Коїн? Солдатам, які оточують мене зараз? Я не збиралася повертатися в табір, але ж Богз мав усвідомлювати, що я не зможу просто взяти пістолет і прострелити Піті голову. Чи зможу? І чи варто?
Чи здогадався Богз, що насправді я планую дезертирувати й самотужки вбити Снігоу?
Зараз я не могла розплутати цей клубок, тому вирішила, що спочатку виконаю два перші накази: не довірятиму нікому і далі рухатимуся в центр Капітолія. Але як мені виправдати свої дії? Як домогтися, щоб мені дозволили залишити «Голо» собі?
– У мене спеціальне доручення від президента Коїн. Гадаю, про це знав лише Богз.
Моя вигадка не переконала Джексон.
– Це яке таке доручення?
Можу сказати і правду. Нічого правдоподібнішого мені все одно не вигадати. Однак усе мусить бути схоже справді на особливе доручення, а не на помсту.
– Вбити президента Снігоу, поки наші втрати у війні не досягли критичної межі, коли виживання Округу 13 стане неможливим.
– Я тобі не вірю, – мовила Джексон. – І як твій командир наказую передати всі повноваження мені.
– Ні, – сказала я. – Це означатиме, що я порушую прямий наказ президента Коїн.
На нас уже спрямували з десяток автоматів: половину на Джексон, половину на мене. Мало не пролилася кров, але вчасно втрутилася Кресида:
– Це правда. І ми тут саме з такою метою: Плутарх хоче, щоб ми зафільмували смерть Снігоу. Він гадає, якщо нам вдасться зняти сцену вбивства Снігоу Переспівницею, то це покладе війні край.
Після такої заяви навіть Джексон замислилася. А тоді вказала рушницею на комірчину.
– А навіщо тут він?
Ну от і все. Я не могла вигадати жодної правдоподібної причини, навіщо Коїн було присилати в таку відповідальну мить сюди психічно неврівноваженого хлопця, запрограмованого вбити мене. Моя вигадка не трималася купи. Але мені на допомогу знову прийшла Кресида:
– Тому що останні два інтерв’ю з Цезарем Флікерменом знімали в резиденції президента Снігоу. Плутарх вважає, що Піта буде нам за гіда, оскільки того району Капітолія ми майже зовсім не знаємо.
Мені хотілося спитати Кресиду, чому вона заради мене зважилася на таку брехню, чому вона допомагає мені у справі, на яку я сама себе призначила, однак зараз був не час.
– Рушаймо! – мовив Гейл. – Я з Катніс. Якщо хочете, можете повертатися назад у табір. Але звідси слід забиратися якнайшвидше!
Гомс відчинив комірчину й перекинув непритомного Піту собі через плече.
– Я готовий.
– А Богз? – запитала Ліг 1.
– Ми не можемо взяти його з собою. Він би зрозумів, – мовив Фіней, а тоді зняв із Богза автомат і повісив собі на плече. – Веди нас, солдате Евердін.
Я й гадки не мала, що таке бути командиром. Звірилася з «Голо», намагаючись зорієнтуватися. Воно було ввімкнене, хоча з моїм щастям я б зовсім не здивувалася якби прилад зламався. У мене не було часу тиснути на кнопки і з’ясовувати, як він працює.
– Я не знаю, як ним користуватися. Богз сказав, що ви мені допоможете, – мовила я до Джексон. – Сказав, що я можу на вас розраховувати.
Джексон скривилася, взяла «Голо» та ввела команду. В повітрі з’явилася голограма перехрестя.
– Якщо ми вийдемо через чорний хід, то опинимось у дворику, а звідти можемо перейти до чорного ходу іншого кутового помешкання. Ось тут перехрестя...
Я намагалася взяти себе в руки – в усіх чотирьох напрямках вулиці роїлися «секретами». І то лише тими, про які знав Плутарх. «Голо» не повідомило нас про те, що квартал, який ми щойно здолали, був замінований, всіяний газовими гейзерами й оснащений сіткою з колючого дроту. До того ж тепер ми могли наскочити на миротворців, бо вони вже довідалися про наше місцеперебування. Я прикусила губу: всі дивилися на мене й чекали наказу.
– Вдягніть протигази. Ми виходимо тим шляхом, яким прийшли.
На мене одразу ж посипалися гучні протести. Довелося підвищити голос:
– Якщо хвиля диму була справді сильною, то, можливо, по дорозі знешкодила всі «секрети».
Люди замислилися над моїми словами. Полідевк кивнув братові.
– Хвиля могла знешкодити й камери, – переклав Кастор. – Принаймні закоптити об’єктиви.
Закинувши ногу на стіл, Гейл заходився уважно вивчати чорні плями на носаку черевика. Тоді взяв кухонний ніж і пошкрябав.
– Речовина не корозійна. Гадаю, що дим повинен був нас задушити або отруїти.
– Гарні, мабуть, вийшли кадри, – мовила Ліг 1.
Ми одягнули протигази. Фіней не забув про Піту – також натягнув протигаз на його нерухоме обличчя. Мессала досі був не зовсім при тямі, тож Кресида з Ліг 1 взяли його попід руки й потягнули за собою.
Я чекала, щоб хтось очолив наш загін, і тут згадала, що тепер це моя роль. Штовхнувши двері, я здивувалася, не відчувши опору. І у вітальні, і в коридорі на підлозі лежав сантиметровий шар липкої речовини. Обережно торкнувшись її кінчиком черевика, я збагнула, що це гель. Я прибрала ногу – гель потягнувся за черевиком, але потім із виляском повернувся на місце. Тоді я зробила три кроки вперед і озирнулася. Не залишилося жодного сліду. Перша приємна новина на сьогодні. Ми рухались уперед, а гель помалу гуснув. Перш ніж відчинити вхідні двері, я завагалася, побоюючись, що в помешкання рікою поллється чорна речовина, однак гель уже зовсім застиг.
Здавалося, що рожево-оранжевий квартал облили чорною фарбою й залишили підсихати. Тротуари, будівлі, навіть дахи були вкриті гелем. Над дорогою звисала величезна чорна сльоза, з якої випиналися ствол автомата і людська рука. Мітчел. Зупинившись, я задивилася на нього, чекаючи, коли до мене підтягнеться решта загону.
– Якщо хтось хоче повернутися – мені байдуже з якої причини, – то зараз саме час, – мовила я. – Без жодних запитань і пояснень.
Ніхто не зрушив із місця. І тоді я зробила перший крок до центру Капітолія, розуміючи, що в нас обмаль часу. Тут гель був глибший – сантиметрів десять, не менше – і при кожному кроці виляскував, однак слідів на ньому не лишалося.
Ударна хвиля була дуже потужна – кілька будинків просто зрівняло з землею. І хоча я про всяк випадок пересувалася дуже обережно, гадаю, інстинкт не підвів мене: усі «секрети» були зруйновані. Один із кварталів був усіяний золотими тільцями мисливців-убивць. Мабуть, вони тільки вилетіли – як одразу задихнулися від газу. Трохи попереду під густим шаром гелю лежав у руїнах цілий будинок. Вискочивши на перехрестя, я піднесла руку, подаючи сигнал іншим, щоб зачекали. Однак на нас не чатувала жодна небезпека. Здається, ударна хвиля вивела з ладу всі «секрети», не залишивши роботи повстанцям.
На п’ятому перехресті стало зрозуміло, що саме тут хвиля почала слабнути. Гель був усього пару сантиметрів завтовшки, а на тому боці вулиці виднілися блакитні дахи будинків. Надворі поступово темніло, і нам слід було знайти укриття та скласти план подальших дій. Я обрала якесь приватне помешкання, Гомс скористався відмичкою, і я наказала всім заходити. Та перш ніж зайти, я пересвідчилась, що за нами ніхто не стежить і що всі наші сліди зникли, і тільки тоді приєдналася до свого загону.
Ліхтарики, вмонтовані в наші автомати, освітили величезну вітальню із дзеркальними стінами. Гейл перевірив вікна і, оскільки вони були неушкоджені, зняв протигаз.
– Усе гаразд. Дихати можна, хоча дим досі відчувається.
Планування помешкання було точнісінько таке саме, як там, де ми переховувалися. Вимащені гелем шибки на фасаді майже не пропускали світла, тільки на кухні крізь жалюзі пробивалося кілька промінчиків сонця. Коридор вів у дві спальні з ванними кімнатами. У вітальні були гвинтові сходи на другий поверх – у суцільну величезну кімнату. Вікон тут не було, однак хтось залишив увімкненим світло: мабуть, евакуйовувався поспіхом. Величезний телевізор займав майже всю стіну. По всій кімнаті були розкидані м’які крісла й диванчики. Саме тут ми зібралися, саме на цих диванчиках розмістилися та спробували перевести дух.
Джексон тримала Піту на прицілі, хоча він досі не отямився й нерухомо лежав на темно-синьому диванчику, куди його поклав Гомс. І що мені з ним робити? А з загоном? Щиро кажучи, я ж не довіряю нікому, окрім Гейла й Фінея. Без допомоги цих двох мені не вистежити Снігоу. Але я не можу вести за собою десятеро людей, начебто виконуючи вигадане доручення, навіть якщо й навчуся користуватися «Голо». Може, варто було відіслати їх, коли була нагода? Чи це надто ризиковано? Як для них особисто, так і для здійснення моєї мети? А може, мені не варто вірити останнім словам Богза? Раптом він просто марив перед смертю? Але якби я розкрила карти й зізналася в усьому, то Джексон перебрала б на себе командування і зараз усі ми опинилися б у таборі. І тоді мені б довелося особисто відповідати за все перед Коїн.
На мене вже почав тиснути тягар відповідальності за людей, яких я втягнула в небезпечну гру, як здалеку до нас долинуло кілька вибухів.
– Бомби вибухнули далеко, – запевнила нас Джексон. – За чотири або п’ять кварталів звідси.
– Там, де ми залишили Богза, – мовила Ліг 1.
Хоча ніхто з нас і не ворухнувся, несподівано увімкнувся телевізор і з динаміків полився пронизливий сигнал. Половина нашого загону одразу ж схопилася на ноги.
– Все гаразд! – гукнула Кресида. – Це просто екстрене повідомлення. У такому разі всі телевізори в Капітолії вмикаються автоматично.
На екрані з’явилися ми – у той момент, як Богз наскочив на міну. Голос за кадром почав коментувати, а на екрані в цей час показували нас: ми намагалися перегрупуватися, але побачили чорні гейзери, що заливали вулицю, і втратили контроль над ситуацією. Ще довго весь Капітолій спостерігав за безладом, який коївся на екрані телевізора, аж поки чорний гель не заляпав об’єктиви камер. На останньому кадрі Гейл, сам-один на вулиці, намагався збити сітку, в яку піймався Мітчел.
Диктор назвав Гейла, Фінея, Богза, Піту, Кресиду й мене поіменно. Отже, нас упізнали.
– Жодного кадру з повітря. Богз не помилився: їхні повітряні сили на нулі, – мовив Кастор. Я на це не звернула уваги, а от операторам, мабуть, це зразу впадає в око.
Репортаж продовжили у дворі помешкання, де ми переховувалися. На даху будівлі навпроти вишикувалися миротворці. Вони обстріляли помешкання потужними снарядами (саме ці вибухи й долетіли до нас), і будівля розсипалася на порох.
Далі було пряме включення. На даху, поряд із миротворцями, стояла репортерка. За її спиною палав наш колишній притулок. Пожежники намагалися загасити вогонь. А нас оголосили загиблими.
– Нарешті. Хоч трохи пощастило, – мовив Гомс.
Мабуть, він мав рацію. Нехай краще Капітолій вважає нас мертвими, ніж утікачами. Однак як це сприймуть в Окрузі 13? Адже і мама, і Прим, і Гейзел із дітьми, і Енні, і Геймітч, і ще багато-багато жителів Округу 13 теж гадатимуть, що ми загинули.
– Тато. Він щойно втратив одну дочку, а тепер... – мовила Ліг 1.
Ролик прокручували знову і знову. Капітолій упивався своєю перемогою, особливо наді мною. Далі пустили ролик про те, як саме Переспівниця стала знаменом повстання (гадаю, це була давня заготовка – надто вилизаним він здавався), а тоді в прямому ефірі кілька репортерів розпочали обговорення мого цілком заслуженого кінця. Трохи згодом повідомили, що пізніше Снігоу зробить офіційну заяву, й екран телевізора почорнів.
Повстанці не намагалися втрутитися в трансляцію, а отже, повірили в те, що ми справді загинули. Якщо це так, тоді ми залишилися без підтримки.
– Що ж, ми померли, і що робитимемо далі? – запитав Гейл.
– Хіба не очевидно?
Ніхто й не помітив, як отямився Піта. Не знаю, скільки часу він спостерігав за тим, що відбувалося на екрані, однак, судячи з жалібного виразу на обличчі, гадаю, достатньо довго. І бачив, як сам він оскаженів, хотів прострелити мені голову і штовхнув Мітчела у пастку. Поволі сідаючи у кріслі, він обернувся до Гейла:
– Далі слід... убити мене.
РОЗДІЛ 3
Уже вдруге менш ніж за годину пролунала пропозиція вбити Піту.
– Не будь смішним, – мовила Джексон.
– Я щойно вбив вашого товариша! – гаркнув Піта.
– Ти просто його відштовхнув. Ти не міг знати, що він потрапить у пастку, – сказав Фіней, намагаючись заспокоїти Піту.
– Ну то й що? Хіба він не мертвий? – з очей Піти бризнули сльози. – Я не знав. Я ще ніколи себе таким не бачив. Катніс має рацію: я чудовисько. Мутант. Снігоу зробив із мене зброю!
– Це не твоя провина, Піто, – мовив Фіней.
– Вам не слід брати мене з собою. Це тільки питання часу. Я обов’язково ще когось уб’ю... – Піта обвів поглядом наші збентежені обличчя. – Ви, мабуть, думаєте, що буде людяніше просто відпустити мене. Дати мені шанс на виживання. Однак це те саме, що віддати мене в руки Капітолія. Гадаєте, ви зробите мені послугу, відіславши назад до Снігоу?
Піта. Знову в руках Снігоу. Тортури змінять його до невпізнанності, й він уже ніколи не зможе стати собою.
У голові чомусь сплив останній куплет «Дерева страстей», у якому чоловік воліє, щоб його кохана радше померла, ніж пізнала зло, яке чекає на неї в цьому світі.
Прийдеш, прийдеш
До дерева страстей?
В мотузяних ми намистах, поряд день у день...
Дивні були події,
Не дивніша ніч гряде,
Якщо стрінешся зі мною ти на дереві страстей.
– Не хвилюйся, я тебе встигну вбити, – мовив Гейл. – Обіцяю.
Піта вагався, мовби зважуючи надійність Гейлової обіцянки, а тоді похитав головою.
– Не вийде. А що як тебе не буде поряд? Мені потрібна отруйна пігулка, як у вас.
Ягода. В таборі залишилася ще одна пігулка – в рукаві мого костюма Переспівниці. В нагрудній кишені мого однострою також лежить пігулка. Дивно, що Піті не видали. Можливо, Коїн побоялася, що він її ковтне ще до того, як йому випаде нагода мене вбити. Цікаво, Піта хоче ковтнути пігулку просто зараз, щоб позбавити нас необхідності вбивати його, чи тільки в тому разі, якщо знову потрапить у руки Капітолія? Судячи з його стану, він рано чи пізно таки ковтне її і полегшить життя всьому загону. Відпаде необхідність вбивати його власноруч, якщо в нього знову станеться напад неконтрольованої люті.
Не знаю, в чому справа – в «секретах», в невідступному страхові чи в смерті Богза, однак я почувалася так, ніби знову опинилася на арені. Мовби ніколи й не полишала її. І повинна боротися не тільки за своє життя, але й за Пітине. Скільки задоволення отримав би Снігоу, якби я власноруч убила Піту! Якби його смерть була на моєму сумлінні До кінця життя...
– Справа не в тобі, – мовила я. – У нас важливе завдання. І без тебе нам його не виконати.
Я обвела присутніх поглядом.
– Ну що, пошукаємо щось попоїсти?
Окрім аптечки і камер, у нас не було нічого, тільки наші однострої та зброя.
Півзагону залишилося в кімнаті наглянути за Пітою, а заодно дочекатися звернення Снігоу, решта ж вирушили на пошуки харчів. У цьому незамінним виявився Мессала, бо він мешкав у схожій квартирі та добре уявляв, де тут зазвичай зберігається їжа. Наприклад, він знав, що припаси можуть бути за дзеркальною панеллю у спальні, так само як і у вентиляційній системі в коридорі. Тож хоча кухонні шафи були порожні, в інших сховках назбиралося зо тридцять бляшанок консервів і кілька коробок печива.
Такі таємні припаси викликали бридливість у солдатів з Округу 13.
– Хіба це не протизаконно? – запитала Ліг 1.
– Аж ніяк – у Капітолії усі вважали б вас дурнем, якби ви не робили запасів на чорний день, – пояснив Мессала. – Ще перед Червоною чвертю люди почали запасатися дефіцитними товарами.
– А в інших округах у цей час усього бракувало, – мовила Ліг 1.
– Твоя правда, – відповів Мессала. – Але тут таке життя.
– Наше щастя, бо що б ми зараз їли на вечерю? – сказав Гейл. – Беріть собі кожен бляшанку консервів.
Дехто з загону завагався, та як іще нам було ділити їжу? Щось я була не в гуморі ділити все на одинадцять частин, беручи до уваги вік, вагу тіла й фізичне навантаження. Я полізла в коробку й дістала якусь тріску в олії, аж тут Піта простягнув мені бляшанку.
– Ось візьми.
Беручи бляшанку, я й не підозрювала, що там. На етикетці було великими літерами написано «Тушкована ягнятина».
На мене накотилися спогади, і я міцно стиснула вуста. Крізь каміння пробивалися важкі краплі дощу, я невміло фліртувала, а у прохолодному повітрі печери плавав аромат моєї улюбленої капітолійської страви... Отже, Піта теж це пам’ятає. Якими щасливими, якими голодними і якими близькими ми були тоді, коли Геймітч прислав нам смаколики!
– Дякую, – я зірвала покришку. – Навіть чорнослив є.
Зігнувши покришку, я скористалася нею як ложкою і вкинула трохи ягнятини до рота. Тепер ще й смак нагадує мені про арену.
Ми саме пустили по колу коробку вишуканого печива з кремом, коли з телевізора знову долинув сигнал. На екрані під звуки гімну з’явився герб Панему. Одна по одній вискакували світлини загиблих – точно так само трибутів на арені сповіщали про смерть їхніх суперників. Спочатку з’явилися чотири фото нашої знімальної групи, потім обличчя Богза, Гейла, Фінея, Піти і наостанок моє. Якщо не рахувати Богза, Капітолій не вшанував своєю увагою жодного солдата з Округу 13. Може, через те, що там не знали нікого з них, а може, вважаючи, що смерть цих людей публіці байдужа. А тоді з’явився президент власного персоною. Він сидів за шикарним столом, за його спиною красувався прапор, а в петлиці виблискувала свіжа біла троянда. Гадаю, останнім часом над ним добряче попрацювали косметологи, бо його губи здавалися ще пухкішими, ніж зазвичай, та й візажистам не варто було його так нарум’янювати.
Снігоу привітав миротворців і подякував за майстерно виконану роботу – за те, що позбавили країну головної загрози – Переспівниці. З моєю смертю президент прогнозував серйозні зміни у перебігу війни, оскільки деморалізовані повстанці лишилися без ватажка. Та й чи була я справжнім ватажком? Радше бідною відлюдькуватою дівчиною, яка трохи вміла стріляти з лука. Не стратегом, не рушієм повстання – просто пересічною людиною, чиє обличчя запам’яталося через блазнювання на Голодних іграх. Однак повстанцям я була необхідна як повітря, адже в дійсності у них немає справжнього ватажка.
Десь далеко, в Окрузі 13, натиснув на кнопку Біпер, бо замість президента Снігоу на екрані з’явилася президент Коїн. Вона представилася Панему й назвалася очільницею повстання, а тоді виголосила цілий панегірик мені. Похвалила дівчину, яка вижила на Скибі, витримала Голодні ігри і зрештою перетворила країну рабів на армію борців за свободу.
– Жива чи мертва, Катніс Евердін назавжди залишиться обличчям нашого повстання. Якщо до вас колись підкрадатимуться сумніви, згадайте про Катніс Евердін, і це додасть вам сил звільнити Панем від гнобителів.
– Я й не уявляла, як багато значу для неї, – мовила я, і на це іронічне зауваження Гейл розсміявся, а всі інші тільки здивовано озирнулися.
На екрані з’явилося моє добряче підрихтоване обличчя. Вигляд я мала чудовий, а на задньому плані навколо мене палало полум’я. Ні підпису. Ні гасла. Моє обличчя – це все, що зараз потрібно повстанцям.
Біпер відключився, бо на екрані знову з’явився неприродно спокійний президент Снігоу. Мабуть, хтось запевняв його, що капітолійський канал добре захищений, тому цей хтось, напевно, сьогодні ввечері розпрощається з життям.
– Завтра вранці, коли ми витягнемо тіло Катніс Евердін із-під завалів, ви побачите справжню Переспівницю. Мертву дівчину, яка не змогла врятувати нікого, навіть себе.
Герб, гімн, кінець трансляції.
– От тільки ви її не знайдете, – мовив Фіней до порожнього екрана, озвучивши те, що було на думці в усіх нас. Часу обмаль. Щойно вони розкопають завали й не знайдуть одинадцять тіл, як одразу здогадаються, що ми втекли.
– Принаймні у нас є фора, – мовила я. І раптом відчула непереборну втому. Мені закортіло лягти на зелену оксамитову канапу й заснути. Закутатися в плед із кролячого хутра й поринути в сон. Натомість я витягнула «Голо» і наполягла, щоб Джексон навчила мене основним командам – здебільшого вводити координати найближчих вулиць, – щоб я могла скористатися приладом без сторонньої допомоги. Коли «Голо» показало наше місцеперебування, у мене тьохнуло серце. Мабуть, ми таки наблизилися до стратегічно важливих об’єктів, тому що кількість «секретів» значно зросла. І як нам рухатися далі, щоб не привернути!до себе уваги? Це неможливо. А якщо неможливо, то ми тут застрягли... Вирішивши, що не варто демонструвати зараз свою владу, особливо зважаючи на те, що очі мої дедалі частіше поглядають на зелену канапу, я мовила:
– Є якісь ідеї?
– Давайте повикреслюємо негодящі варіанти, – запропонував Фіней. – Наприклад, на вулицю виходити не можна.
– На дахи вилазити також, – сказала Ліг 1.
– Можливо, є шанс відступити. Повернутися туди, звідки прийшли, – мовив Гомс. – Але це означатиме, що ми провалили завдання.
Мене почали гризти докори сумління, адже завдання я вигадала.
– Ніхто не очікував, що ви всі приєднаєтеся до мене. Вам просто не пощастило – ви опинилися не в тому місці й не в той час.
– Тепер це не має значення. Ми з тобою, – мовила Джексон. – Підіб’ємо підсумок: тут ми зостатися не можемо. Рухатися далі не можемо. На землі пересуватися не можемо. Залишається єдиний вихід.
– Підземелля, – мовив Гейл.
Підземелля. Як я їх ненавиджу! Шахти, тунелі, Округ 13. Підземелля, де я страшенно боюся померти, хоча це й дурість, адже щойно я помру на поверхні, як мене одразу ж поховають під землею.
«Голо» показувало не тільки вулиці й наземні «секрети», але й підземелля також. Під землею прямі вулиці перетиналися безліччю складних перехрещених тунелів. Однак «секретів» було значно менше.
За два помешкання від нас довга вертикальна труба з’єднувала будинок із тунелями. Щоб дістатися того помешкання, слід протиснутися крізь службову шахту, яка простягається вздовж усього будинку. А потрапити в неї можна крізь люк у комірчині на другому поверсі.
– Гаразд, давайте приберемо, щоб вигляд був такий, ніби нас тут і не було, – мовила я. Ми знищили всі сліди свого перебування – викинули порожні бляшанки від консервів у сміттєпровід, а повні забрали з собою, поперевертали просяклі кров’ю подушки на канапі, витерли з підлоги сліди гелю. Полагодити замок на вхідних дверях не вдалося, але ми замкнули їх на засув, щоб не відчинялись од вітру.
Нарешті лишилося тільки вмовити Піту. А він усівся на синій канапі, відмовляючись іти з нами.
– Я не піду. Я або викрию вас, або когось пораню.
– Без нас ти потрапиш у руки Снігоу, – сказав Фіней.
– Тоді залиште мені пігулку. У крайньому разі я її ковтну, – мовив Піта.
– Цей варіант не обговорюється. Ходімо, – звеліла Джексон.
– А то що? Пристрелите мене? – вигукнув Піта.
– Вирубаємо тебе й потягнемо за собою силоміць, – мовив Гомс. – А це сповільнить наше пересування й наразить на зайву небезпеку.
– Припиніть вдавати шляхетних! Мені байдуже – жити чи вмерти! – вигукнув він і обернувся до мене з благальним виразом на обличчі. – Катніс, будь ласка. Хіба не видно, що я так далі не можу?
Біда була в тому, що це таки було очевидно. Та чому я не могла просто його відпустити? Дати йому пігулку чи натиснути на гачок? Тому що Піта був мені не байдужий, а ще я не могла дозволити президентові Снігоу перемогти. Невже Піта став заручником у моїх власних Іграх? Це низько з мого боку, але я не можу нічого з собою вдіяти. Якщо це так, то великодушніше просто вбити Піту. Однак, на краще це чи на гірше, мною керувала не великодушність.
