Текст книги "Переспівниця"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)
– А я повідомлю Плутарха. Він не зрадіє, – провадив Геймітч. – Він хотів, щоб у Капітолій вирушило якнайбільше переможців. Для видовищного шоу.
– Ви з Біпером також їдете? – запитала я.
– Якнайбільше молодих і привабливих переможців, – виправився Геймітч. – Тому ні. Ми залишимося тут.
Фіней пішов просто до Джоанни, а я покрутилася ще трохи в коридорі, поки зі Ставки не вийшов Богз. Тепер він мій командир, тому, гадаю, саме в нього варто шукати підтримки. Коли я розповіла йому, що в мене на думці, він виписав мені перепустку на півгодини (18.00. – Вільний час), щоб я могла піти в ліс, але за умови, що я залишатимуся в полі зору охорони. Я побігла до своєї кімнати по срібний парашут, але він викликав стільки неприємних спогадів, що натомість я підхопила стерильне полотно для бандажів, яке привезла з Округу 12. Квадратне. Цупке. Саме те, що треба.
В лісі я відшукала сосну і назбирала жменьку глиці. Поклала її на полотно, звела докупи кінці, крутонула добряче і зав’язала лозою. Утворився невеликий вузлик завбільшки з яблуко.
Перш ніж зайти в палату, я постояла кілька хвилин ззовні, спостерігаючи за Джоанною. Вона ніколи не вміла приховувати свою лють, проте зараз здавалася маленькою жінкою з широко розплющеними очима, яка силкується не заснути під дією заспокійливого. Її лякало те, що ніс із собою сон. Підійшовши до неї, я простягнула їй вузлик.
– Що це? – мовила вона хрипко. Мокрі кінчики волосся кучерявилися в неї на чолі.
– Я зробила це для тебе. Річ, яку ти зможеш покласти до себе в шухляду, – я вклала вузлик їй у руки. – Понюхай.
Вона піднесла вузлик до носа й повільно вдихнула.
– Пахне домівкою.
На очах у неї виступили сльози.
– На це я й сподівалася. Ти ж з Округу 7, – мовила я. – Пам’ятаєш, як ми зустрілися? Ти була деревом. Ну, тимчасово.
Раптом вона схопила мене за зап’ястя.
– Катніс, ти мусиш його вбити.
– Не хвилюйся.
Я опиралася спокусі вивільнити руку.
– Присягнися. Чимсь, що тобі не байдуже, – прошипіла вона.
– Присягаюся. Своїм життям.
Однак вона не відпустила моєї руки.
– Життям своєї родини, – наполягала вона.
– Присягаю життям моєї родини, – повторила я. Джоанна здогадалася, що моє життя не важить для мене абсолютно нічого. Нарешті вона відпустила мою руку, і я потерла зап’ястя. – А для чого ще я туди їду, дурило?
Вона усміхнулася.
– Я просто хотіла переконатися.
Притиснувши вузлик із глицею до носа, вона заплющила очі.
Останні кілька днів перед від’їздом пролетіли, мов кілька годин. Щоранку після короткої розминки мій підрозділ вирушав на стрільбище, де й вправлявся весь день. Я практикувалася переважно з вогнепальною зброєю, однак щодня виділялася одна година на особливу зброю, а це означало, що мені видавали лук Переспівниці, а Гейлові – його важкий високооснащений лук. Тризуб, розроблений Біпером спеціально для Фінея, мав багато можливостей, однак головним був ефект бумеранга: Фіней кидав тризуб, а тоді натискав кнопку на металевому манжеті, що кріпився на зап’ясті, і тризуб повертався назад, його не потрібно було шукати.
Іноді ми стріляли по манекенах, вбраних в однострої миротворців, щоб вивчити слабкі місця у їхньому спорядженні. (Мені миттю пригадалися слабкі місця в силовому полі). Якщо вдавалося поцілити в тіло, з’являлася пляма яскраво-червоної штучної крові. Наші манекени просто просякли червоною фарбою.
Було приємно, що в нашої команди такий високий рівень влучності. Окрім Гейла й Фінея, до команди входило ще п’ять жителів Округу 13. Джексон, жінка середнього віку, була правою рукою Богза; на перший погляд, вона здавалася трохи млявою і повільною, однак могла влучити з такої віддалі, з якої ми й цілі не бачили. Вона ж казала, що просто далекозора. Ще у нашому загоні було дві сестри років двадцятьох, не старші, на прізвище Ліг (ми називали їх Ліг 1 і Ліг 2) – вони були так схожі між собою, особливо в одностроях, що я геть їх не розрізняла, аж поки не помітила маленькі жовті цятки в очах Ліг 1. Двоє старших чоловіків, мовчазні Мітчел і Гомс, могли з п’ятдесятьох метрів збити порох вам із черевиків. На тренуваннях ми іноді стикалися з іншими загонами, які також показували непогані результати, тому я не розуміла нашого особливого статусу, аж поки одного ранку до нас не прийшов Плутарх.
– Загін 451, вас обрано для виконання особливої місії, – почав він. Я прикусила губу, безнадійно сподіваючись, що місія полягає в тому, щоб стратити Снігоу. – У нас є безліч хороших снайперів, однак обмаль знімальних груп. Саме тому ми обрали вас вісьмох. Ви, так би мовити, станете нашим «зірковим загоном». Саме ваші обличчя бачитимуть мешканці Панему на екранах, коли ми захоплюватимемо Капітолій.
Розчарування, шок, тоді злість. Наш загін збунтувався.
– Це означає, що ми не братимемо участі у бойових діях?! – випалив Гейл.
– Ви братимете участь у бойових діях, але не завжди на передовій. Якщо її можна буде такою назвати, – мовив Плутарх.
– Ми проти! – вигукнув Фіней. Його репліка викликала схвальне бурмотіння, однак я промовчала. – Ми хочемо битися.
– Ви будете там, де від вас буде найбільше користі, – мовив Плутарх. – А ми найбільше потребуємо вас на телебаченні. Погляньте тільки, якого ефекту домоглася Катніс, розгулюючи у своєму костюмі Переспівниці! До речі, ви помітили, що вона єдина не жаліється? Це все тому, що вона розуміє вплив телебачення.
Насправді Катніс не жалілася, тому що не мала наміру довго залишатися з «зірковим загоном», однак усвідомлювала, що інакше їй у Капітолій не потрапити. Але якщо вона взагалі не жалітиметься, це також може викликати підозри.
– Але ж це не просто гра, правда? – запитала я. – Ви ж не збираєтеся змарнувати наші таланти?
– Не хвилюйся, – відповів Плутарх. – У тебе буде досхочу живих мішеней. Тільки не підірвися на міні ненароком. У мене й так багато клопоту, а якщо ще доведеться шукати тобі заміну... Тому гайда до Капітолія і покажіть нам справжнє шоу.
Ми вилітали вранці. Я попрощалася з родиною, не сказавши їм, що захоплення Капітолія – майже та сама арена: те, що я їду на війну, вже саме по собі жахіття. Мама довго не відпускала мене. По її щоках котилися сльози, а коли мене забирали для участі в Іграх, сліз не було.
– Не хвилюйся. Мені нічого не загрожує. Я навіть не справжній солдат. Ми – Плутархові телемаріонетки, – запевнила я її.
Прим провела мене до дверей.
– Як ти почуваєшся?
– Дуже добре, знаючи, що тут Снігоу не зможе дістатися до тебе, – мовила я.
– Коли ми зустрінемося знову, то вже звільнимося від нього, – мовила Прим упевнено. А тоді обняла мене за шию. – Будь обережною.
Я поміркувала, чи варто попрощатися з Пітою, однак вирішила, що це погано вплине на нас обох. Натомість кинула в кишеню перлину. Талісман на згадку про мого хлопця з хлібом.
З усіх можливих місць вертоліт доправив нас в Округ 12 – тут улаштували пересадочний пункт.
Цього разу не було вишуканих потягів, натомість нас посадили у звичайний товарняк, напхом напханий солдатами у темно-сірих одностроях, змушених спати на своїх наплічниках. За кілька днів ми мали висадитися в одному з тунелів, який вів до Капітолія, і решту шляху, тобто шість годин ходи, здолати пішки, ступаючи тільки на яскраво-зелену лінію, яка позначала безпечну територію.
Нас висадили в таборі повстанців за десять кварталів від залізничної станції, на яку ми з Пітою прибували стільки разів. Тут уже було безліч солдатів. Загін 451 відіслали ставити намети у відведеному місці. Ця територія перебувала під контролем повстанців уже понад тиждень. Повстанці зуміли відтиснути миротворців, однак втратили при цьому чимало солдатів. Капітолійські сили відступили в місто й перегрупувалися. Нас розділяли всіяні мінами вулиці, порожні й такі принадні! Але на кожній вулиці чатувало безліч «секретів», які нам, щоб просуватися вперед, доведеться один по одному виводити з ладу.
Мітчел поцікавився, чи варто боятися бомбардування з повітря, – ми почувалися беззахисними на такій відкритій місцевості, – однак Богз запевнив його, що хвилюватися не варто, адже повітряний флот Капітолія знищений частково в Окрузі 2, а частково під час наступу. Тому якщо в миротворців і залишились якісь винищувачі, вони все одно ними не ризикуватимуть. Притримають для того, щоб в останню хвилину Снігоу і його найближче оточення мали змогу втекти в якийсь президентський бункер. Наші ж вертольоти наказано не піднімати в повітря, бо капітолійські кулемети вже й так знищили їх чимало. Ця війна відбуватиметься на вулицях міста. Всі сподівалися, що вона принесе мінімум шкоди інфраструктурі міста, так само як і мінімум жертв. Повстанці прагнули отримати Капітолій неушкодженим так само сильно, як Капітолій прагнув отримати Округ 13.
Спливло три дні, і загін 451 ризикував здохнути від нудьги. Кресида зі знімальною групою фільмували, як ми стріляємо. Нам веліли стріляти навмання, бо якби повстанці цілили одразу в «секрети», то Капітолій за дві хвилини збагнув би, що в нас є голограма. Тому ми гаяли час, цілячись у все підряд, і все це задля того, щоб збити Капітолій із пантелику. Здебільшого ми стріляли в потрощені вибухами мозаїчні шибки на фасадах будинків. Я підозрювала, що без монтажу не обходилося: стріляли ми невідомо куди, а глядач на екрані бачив, як руйнується яка-небудь важлива ціль у Капітолії. Час від часу з’являлася потреба в снайперах. Угору одразу злітало вісім рук, однак нас із Гейлом і Фінеєм ніколи не вибирали.
– Сам винен – ти завжди готовий позувати на камеру, – мовила я Гейлові. Якби поглядом можна було вбити, від мене б уже мокрого місця не лишилося.
Гадаю, вони самі не знали, що робити з нами трьома, а особливо зі мною. Костюм Переспівниці був зі мною, але мене увесь час знімали в однострої. Іноді з рушницею, іноді з луком. Так ніби Округ 13 не хотів остаточно втратити Переспівницю, але водночас ототожнював мене зі звичайним солдатом. Оскільки мені було байдуже, я радше розважалася, ніж сумувала, уявляючи, які суперечки зараз точаться в Окрузі 13.
Про людське око я демонструвала своє незадоволення нашим тут байдикуванням, а тим часом обмірковувала свій таємний план. Усім нам видали звичайну паперову карту Капітолія. Місто мало форму майже ідеального квадрата. Лінії (вертикальні були позначені буквами, а горизонтальні – цифрами) поділяли квадрат на менші квадратики, утворюючи решітку. Я наполегливо вивчала карту, запам’ятовуючи кожне перехрестя й кожну вуличку, однак на практиці це навряд чи допоможе. Всі тут користувалися голограмою Плутарха. Кожен командир мав наручний пристрій, який називався «Голо» і проектував тривимірне зображення, як те, що нам показували в Ставці. За допомогою цих пристроїв можна було збільшити будь-який квадратик решітки, аби визначити, які «секрети» там заховано. «Голо» – найкраща у світі карта, цей пристрій нікуди не приєднаний, він не здатний ні отримувати сигнали, ні надсилати їх. Що моя паперова карта в порівнянні з «Голо»?
«Голо» активується тільки від голосу командира. Але після активації «Голо» виконує вказівки й інших голосів – отже, якщо Богза вб’ють або смертельно поранять, хтось інший зможе перебрати командування на себе. Якщо хтось із загону повторить слово «ягода» тричі, «Голо» вибухне, підірвавши все на п’ять метрів навколо. Це заходи безпеки – на той раз, якщо ми потрапимо в полон. Ніхто навіть не ставить під сумнів, що будь-який солдат вчинить так без жодних вагань.
Тому мені потрібно просто вкрасти в Богза активоване «Голо» і непомітно втекти. Боюся, буде легше вкрасти в нього зуби.
Зранку на четвертий день солдат Ліг 2 наскочила на неправильно позначений на «Голо» «секрет». Виявилося, ще це не мутанти, як вважали повстанці, а ціла злива металевих дротиків. Один дротик поцілив їй просто у голову. Медики не встигли нічого вдіяти – вона померла миттєво. Плутарх пообіцяв якнайшвидше прислати заміну.
Наступного вечора прибув новий солдат. Без наручників. Без охорони. Він наближався від залізничної станції, а на плечі в нього бовталася рушниця. Весь підрозділ був вражений і розгублений, залунали протести, але на руці Піти свіжим чорнилом було відбито 451. Богз забрав у нього зброю і пішов дзвонити в Округ 13.
– Нічого він не вдіє, – мовив Піта. – Президент власноруч підписала моє призначення. Вона вирішила, що агітки у вас якісь пісні.
Можливо, так і було. Але якщо Коїн прислала сюди Піту, у неї на гадці могло бути ще дещо. Наприклад, що я принесу їй більше користі не жива, а мертва.
ЧАСТИНА 3
ВБИВЦЯ
РОЗДІЛ 1
По-справжньому злим Богза я ще не бачила. Ні коли ослухалася його наказу, ні коли заблювала йому куртку, ні навіть коли Гейл зламав йому носа, – Богз завжди був спокійний. Однак після телефонної розмови з президентом він був не просто злий. Найперше він наказав солдату Джексон, своїй правій руці, приставити до Піти цілодобову варту з двох осіб. А тоді запросив мене на прогулянку. Ми відійшли од нашого загону на чималу віддаль.
– Він усе одно спробує мене вбити, і йому це вдасться, – мовила я. – Особливо тут, де на нього чигає стільки поганих спогадів.
– Я триматиму його під наглядом, Катніс.
– Чому Коїн хоче моєї смерті? – запитала я.
– Вона це заперечує, – відповів Богз.
– Але ми обоє знаємо, що це так і є, – мовила я. – І ви, думаю, маєте здогади.
Перш ніж відповісти, Богз довго дивився на мене.
– Знаю я тільки те, що президент тебе недолюблює. Ти їй ніколи не подобалася. Вона хотіла врятувати Піту, але всі решта з нею не погоджувалися. Коли ти змусила її пообіцяти недоторканність геть усім переможцям, то її ставлення до тебе ще погіршилося. Але вона могла пробачити тобі навіть це, настільки добре ти грала свою роль.
– Тоді в чому справа? – здивувалась я.
– Рано чи пізно війна закінчиться. Призначать вибори президента країни, – мовив Богз.
Я закотила очі.
– Богзе, всі знають, що я не претендую на високу посаду.
– Так, не претендуєш, – погодився він. – Але можеш когось підтримати. Чи буде це президент Коїн? А раптом хтось інший?
– Не знаю. Я про це не думала, – мовила я.
– От бачиш, ти не відповіла беззастережно, що підтримаєш Коїн, а значить, ти становиш загрозу. Ти – обличчя революції. У тебе більше впливу, ніж у будь-кого, – мовив Богз. – І мені здається, що досі ти просто терпіла Коїн.
– І вона мене вб’є, щоб затулити мені рота.
Щойно я вимовила ці слова вголос, як утямила, що так воно й буде.
– Ти їй більше не потрібна. Ти успішно виконала свою місію – згуртувала округи, – нагадав мені Богз. – Ролики, які записуються зараз, можна зробити й без тебе. Залишається єдина річ, яку ти можеш зробити, щоб підлити олії у вогонь революції.
– Померти, – сказала я тихо.
– Так. Стати мученицею, натхненницею боротьби, – мовив Богз. – Але цього не станеться, поки головний тут я, солдате Евердін. Ти житимеш довго і щасливо.
– Що ж так? Ви мені нічого не винні.
Якщо Богз підтримуватиме мене, йому буде непереливки.
– Бо ти заслуговуєш на життя, – мовив він. – А тепер повертайся до загону.
Знаю, я повинна була відчути вдячність за те, що Богз за мене заступився, однак натомість розгубилася. Ну як тепер мені вкрасти в нього «Голо» й утекти? Було й так нелегко наважитися на зраду, а тепер до всього я ще й заборгувала йому. А я вже й так завдячую йому своїм життям.
Побачивши, як причина усіх моїх проблем спокійненько ставить собі в таборі намет, я не на жарт розізлилася.
– Коли моє вартування? – запитала я в Джексон.
Вона з сумнівом скосила на мене оком.
– Я не вносила тебе в розклад.
– Чому? – запитала я.
– Не впевнена, що ти зможеш пристрелити Піту, якщо, звісно, дійде до такого, – сказала вона.
Відповіла я голосно, щоб почув увесь загін.
– А мені й не доведеться стріляти в Піту. Бо серед нас його немає – Джоанна мала рацію. Тож це все одно, що застрелити капітолійського мутанта.
Після того приниження, яке я пережила з Пітиним поверненням, було навіть приємно вимовляти такі жахливі речі про Піту голосно, на публіку.
– Такі слова також не говорять на твою користь, – мовила Джексон.
– Внеси її в розклад вартування, – озвався позаду Богз.
Похитавши головою, Джексон зробила в блокноті позначку.
– З опівночі до четвертої ранку. Зі мною.
Пролунав дзвоник, скликаючи на вечерю, і ми з Гейлом стали в чергу до польової кухні.
– Хочеш, я його вб’ю? – запитав Гейл прямо.
– Тоді нас обох відішлють назад. Без сумніву, – мовила я. Однак, незважаючи на лють, яка палила мене зсередини, Гейлова жорстокість вразила мене. – Не бійся за мене.
– Маєш на увазі, що ти не збираєшся тут затримуватися? Ні ти, ні твоя паперова карта, ні, можливо, «Голо» – якщо тобі вдасться його роздобути?
Отже, Гейл не випустив з уваги моїх приготувань. Сподіваюся, що для інших вони не були такими очевидними. Адже ніхто не знає мене так, як він.
– Ти ж не плануєш покинути мене самого, правда? – запитав тим часом Гейл.
Досі я саме це й планувала. Але якщо мій партнер по полюванню прикриватиме мені спину, в цьому не буде нічого поганого.
– Як твій товариш по зброї, я наполегливо рекомендую тобі залишитися в загоні. Але ж я не можу змусити тебе силоміць, так?
– Не можеш, – усміхнувся він. – Хіба що ти хочеш, щоб я попередив про твою втечу всю армію.
Загін 451 і знімальна група завжди забирають свою порцію та їдять у тісному колі. Спочатку я гадала, що присутність Піти може викликати збурення, але наприкінці вечері я усвідомила, що суворі погляди спрямовані на мене, а не на Піту. Такий поворот подій був несподіваний, адже на початку, коли Піта тільки прибув, усі боялися за мене. І тільки зателефонувавши Геймітчу, я збагнула, в чому справа.
– Чого це ти домагаєшся? Хочеш спровокувати його на напад? – запитав мене Геймітч.
– Звісно, що ні. Просто хочу, щоб він мене не чіпав, – мовила я.
– Марна справа. Після того, через що він пройшов у Капітолії, він просто не зможе, – мовив Геймітч. – Слухай, може, Коїн і справді відіслала його до вас у надії, що він тебе вб’є, але йому самому про це нічого не відомо. Він не розуміє, що з ним сталося. Тому ти не повинна його звинувачувати...
– Я не звинувачую! – вигукнула я.
– Звинувачуєш! Ти караєш його знову й знову за те, що йому непідконтрольне. Це не означає, що ти не повинна тримати біля себе заряджену рушницю. Однак, здається, прийшов час поставити себе на його місце. Якби тебе захопив Капітолій і накачав, а тоді ти б накинулася на Піту, як би повівся він? – не вгавав Геймітч.
Я замовкла. Ні, Піта б ніколи не повівся зі мною так, як я поводжуся зараз із ним. Він би намагався достукатися до мене колишньої. І точно не відгороджувався б від мене, не зрікався і не демонстрував ворожість на кожному кроці.
– Ти і я, ми уклали угоду його врятувати. Пам’ятаєш? – мовив Геймітч. Я не відповіла, але він, перш ніж повісити трубку, сказав: – Не забувай про це.
Осінні дні були спершу просто свіжі, а стали холодні. Солдати здебільшого позалазили у спальні мішки. Деякі спали просто неба, ближче до вогнища, яке горіло посеред табору. Інші надавали перевагу наметам. По смерті сестри Ліг 1 уперше зірвалася – до нас долинали її приглушені схлипування. Я метушилась у своєму наметі, обдумуючи слова Геймітча. Мені стало соромно за те, що жага вбити Снігоу змусила мене ігнорувати набагато серйознішу справу: я мала спробувати врятувати Піту зі світу темряви й отрути, в якому він застряг. Я не знала, як його там відшукати, як випустити. Навіть не уявляла, з чого починати. У порівнянні з цим подолати «арену», знайти Снігоу і випустити кулю йому в голову – все це здавалося дитячою грою.
Опівночі я вилізла з намету і вмостилася на похідному стільчику поруч з обігрівачем – прийшов час моєї варти з Джексон. Богз звелів Піті спати не в наметі, а в нас на очах. Однак Піта не спав – він сидів, опершись на рюкзак і перебираючи в руках мотузку. Я одразу її впізнала. Це була та сама мотузка, яку позичив мені Фіней тієї ночі в бункері. Побачивши її в руках Піти, я миттю збагнула, що Фіней намагається сказати мені те саме, що й Геймітч: я не повинна цуратися Піти. Можливо, саме час почати виправляти ситуацію. Щось сказати... але що? Я не могла підібрати правильних слів і просто мовчала. А ніч повнилася сонним диханням солдатів.
Спливла майже година, і тут Піта заговорив:
– Мабуть, останні кілька років і справді виснажили тебе. Важко було вирішити, вбивати мене чи ні. Так чи ні. Так чи ні.
Ці його слова були страшенно несправедливі, і першим моїм імпульсом було вжалити його. Однак я, згадавши розмову з Геймітчем, спробувала зробити перший крок назустріч Піті.
– Ніколи я не мала наміру тебе вбивати. Хіба що раз, коли подумала, що ти заодно з кар’єристами і хочеш убити мене. Але потім я завжди вважала, що ти... союзник.
«Союзник» – безпечне слово. Позбавлене емоційного забарвлення, але й не вороже.
– Союзник... – Піта вимовив це слово повільно, немов куштуючи кожен звук. – Друг. Кохана. Переможець. Ворог. Наречена. Мішень. Мутант. Сусідка. Мисливець. Трибут. Союзник. Додам його до списку слів, які позначають тебе, – він нервово смикав за мотузку. – Проблема в тому, що я більше не знаю, де правда, а де ні.
Навколо не було вже чути ритмічного дихання, і це означало, що люди або попрокидались, або й узагалі не спали. Щось підказувало мені, що друге ближче до істини.
З темряви пролунав голос Фінея:
– Тоді ти просто запитуй. Енні завжди так робить.
– Кого запитувати? – мовив Піта. – Кому я можу вірити?
– Ну, для початку нам. Ми ж твій загін, – мовила Джексон.
– Ви мій конвой, – випалив Піта.
– І це також, – відповіла вона. – Але ти врятував чимало жителів Округу 13. А ми такі речі не забуваємо.
Запала тиша, і я, скориставшись нагодою, замислилась, як це воно – не розуміти, де правда, а де ні. Не знати, чи люблять мене насправді мама з Прим. Не мати певності, що Снігоу – ворог. Не відати: людина, яка сидить зараз навпроти, рятувала мене чи намагалася вбити? Та це кошмар, а не життя! Раптом мені понад усе захотілося розповісти Піті все і про нього, і про мене, і як сталося, що ми опинилися тут. Але я не знала, з чого почати. Все даремно. Я ні на що не здатна.
За кілька хвилин до четвертої Піта знов обернувся до мене.
– Твій улюблений колір... зелений?
– Правильно, – мовила я і, подумавши, додала, – а твій помаранчевий.
– Помаранчевий?
Здається, я його не переконала.
– Не яскравйй, а приглушений, ніжний. Як захід сонця, – мовила я. – Принаймні так ти сам мені сказав.
– Ага... – Піта на мить заплющив очі, мабуть, намагаючись уявити захід сонця, а тоді кивнув. – Дякую.
Але з моїх уст полилися слова.
– Ти художник. Ти пекар. Ти любиш спати з відчиненими вікнами. Ти ніколи не даєш цукор у чай. І завжди зав’язуєш шнурівки на черевиках подвійним вузлом.
А тоді я швиденько заховалася у наметі, щоб не втнути якоїсь дурниці. Не розплакатись, наприклад.
Вранці ми з Гейлом і Фінеєм на камеру стріляли по шибках. Коли ми повернулися до табору, Піта сидів у колі солдатів з Округу 13. Усі вони були озброєні, але розмовляли з ним приязно. Щоб допомогти Піті, Джексон запропонувала гру «Правда чи ні». Піта згадував якусь подію, а солдати казали йому, правда це чи ні, а тоді коротко пояснювали, що й до чого.
– Більшість жителів Округу 12 загинули у вогні.
– Правда. До Округу 13 дісталося менш як дев’ятсот твоїх земляків.
– Це сталося через мене.
– Ні. Це президент Снігоу знищив Округ 12, так само як колись він знищив Округ 13: це такий собі урок для повстанців.
На перший погляд, така гра здавалася помічною, однак дуже швидко я переконалася, що найважливіші спогади здатна підтвердити або спростувати тільки я. Джексон внесла нас у розклад варт таким чином, щоб у мене, Гейла й Фінея в напарниках був хтось із солдатів з Округу 13. У такий спосіб біля Піти завжди буде хтось, хто знає його особисто. Розмови з ним були нелегкі. Піта довго зважував кожну, навіть найменшу деталь – наприклад, де люди купували мило в Окрузі 12. Гейл міг багато розповісти Піті про наш округ; Фіней знав усе про Голодні ігри й Червону чверть, позаяк сам був і ментором, і трибутом. Та оскільки найбільша плутанина в голові Піти стосувалася мене – і не все було легко пояснити, – наші розмови були важкі й болючі, хоча ми й не копали надто глибоко. Якого кольору сукню вдягала я в Окрузі 7. Чи люблю я сирні булочки. Як звали нашого шкільного вчителя математики... Було просто нестерпно відновлювати Пітині спогади про мене. Можливо, після того, як учинив із ним Снігоу, це взагалі нереально. Але все одно варто спробувати.
На другий день нам повідомили, що знадобиться весь загін, аби зняти дуже складний ролик. В одному Піта не помилився: Коїн і Плутарх не задоволені якістю агіток, які отримують від «зіркового загону». Надто нудно. Зовсім не натхненно. Звісно, це легко пояснити: нам же нічого не дозволяють робити – ми просто стріляємо по шибках. Однак зараз ми не протестувати повинні, а створити якісний продукт. Ось чому на сьогодні запланували зйомку в спеціально відведеному для цього кварталі, де ще лишилося кілька не знищених «секретів». Один із них запускає кулемет. Другий – це тенета, щоб зловити «язика»... Нічого особливого, адже це просто спальний район міста.
Знімальна група збиралася трохи загострити ситуацію спецефектами – димовими шашками і гуркотом кулеметних черг. Ми вдягнули повне спорядження, так ніби вирушали на передову. Нам дозволили взяти з собою всю наявну зброю, і Богз навіть видав пістолет Піті, підкресливши, правда, що заряджений він холостими патронами.
Піта тільки знизав плечима.
– З мене і так стрілок кепський.
Здавалося, всю його увагу поглинув Полідевк. Піта стежив за ним так невідривно, що всі розхвилювалися. Аж раптом Піта стрепенувся, мов розгадав загадку, і схвильовано забубонів:
– Ти авокс, так? Це видно з того, як ти ковтаєш. У в’язниці зі мною сиділо двоє авоксів – Дарій і Лавінія, однак наглядачі здебільшого кликали їх рудими. Вони прислуговували нам у Тренувальному центрі, тому їх і заарештували. Їх закатували до смерті в мене на очах.
Дівчині пощастило: незначний прорахунок, надто сильна напруга – і в неї вмить зупинилося серце. А хлопця мучили кілька днів. Били, різали на шматки. Не припиняли допитів, знаючи, що він не зможе нічого сказати – він просто жахливо мукав. Ви ж розумієте, від нього й не сподівалися нічого довідатися. Просто хотіли, щоб я це бачив.
Піта обвів поглядом наші шоковані обличчя, чекаючи реакції. А коли ніхто з нас не озвався, він запитав:
– Правда чи ні?
Ніхто не відповів, і від цього Піта ще дужче засмутився.
– Правда чи ні? – не вгавав він.
– Правда, – мовив Богз. – Наскільки я знаю... правда.
Піта знизав плечима.
– Так я і думав. Ці спогади якісь такі... неблискучі.
І він відділився від гурту, бурмочучи щось про пальці.
Прихилившись до Гейла, я притулилася чолом до того місця в його спорядженні, де мали бути груди, а він ніжно обійняв мене за плечі. Нарешті ми дізналися ім’я дівчини, яку полонили в нашому лісі в Окрузі 12, і долю миротворця, який заступився за Гейла. Невеселі спогади: ці двоє загинули через мене. Я додала їх до свого особистого списку жертв – відкривався він убитими ще з арени, а тепер налічував тисячі пунктів. Та коли я підвела погляд, збагнула, що Гейл дещо інакшої думки. В його очах ясно читалося, що знищенням однієї гори, руйнуванням одного міста він не збирається обмежуватися. З його очей дивилася смерть.
Приголомшені Пітиною розповіддю, ми промчали вулицями, вкритими битим склом, аж поки не дісталися місця призначення – кварталу, який ми мали захопити. Маленька, однак реальна ціль. Тут ми обступили Богза, щоб востаннє вивчити голограму вулиці. Кулемет мав ховатися десь понад дашком одного з помешкань, приблизно на третині дороги до цілі. З вогнепальної зброї, мабуть, «секрет» можна буде активувати. Пастка з тенетами – в самому кінці вулиці, майже на розі. А це означає, що комусь доведеться наблизитися, щоб спрацював датчик, який реагує на людське тіло. Добровольців було багато: зголосилися всі, окрім Піти, який, здається, взагалі не розумів, що відбувається. Звісно, мене не обрали. Натомість відрядили мене до Мессали, який мав зробити мені непоказний макіяж для зйомок крупним планом.
Загін під командуванням Богза зайняв позиції, але нам довелося ще трохи зачекати: Кресида мала розмістити знімальну групу. Поставили їх ліворуч од нас, Кастора попереду, а Полідевка трохи позаду, щоб бува вони самі не потрапили в кадр один до одного. Мессала, щоб створити потрібну атмосферу, кинув кілька димових шашок. Оскільки нас мали знімати під час виконання справжнього завдання, я саме збиралася запитати, чиї накази мені виконувати – командира чи режисера, аж тут Кресида гукнула:
– Мотор!
Ми повільно просувалися задимленою вулицею, як робили це на тренуванні. Кожен повинен був поцілити щонайменше один ряд вікон, а Гейлові доручили справжню ціль. Коли він влучив у «секрет» із кулеметом, ми залягли – хто вскочив у якісь двері, хто припав до вишуканої оранжево-рожевої бруківки, – а над нашими головами засвистіли десятки куль. За деякий час Богз наказав рухатися далі.
Та не встигли ми підвестися, як нас зупинила Кресида, бо їй потрібні були кадри крупним планом. Ми по черзі повторили всю сцену: падали на землю, кривилися, пірнали у ніші й вибоїни у стінах. Старалися триматися серйозно, хоча насправді було трохи смішно. Особливо коли з’ясувалося, що я не найгірша акторка в команді. Ми всі так щиро реготали з Мітчела, який намагався зобразити відчай, шкірячи зуби й роздуваючи ніздрі, що Богз був змушений на нас нагримати.
– Візьміть себе в руки, загін 451, – мовив він рішуче.
Однак Богз сам насилу стримував посмішку, перевіряючи на «Голо» наступний «секрет». Довкола клубочився дим, і Богз намагався підставити руку з приладом під світло. Повернувшись до нас обличчям, він зробив крок назад – на оранжеву бруківку. І наступив на міну, яка відірвала йому обидві ноги.
