Текст книги "Переспівниця"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)
РОЗДІЛ 4
Крізь густий запах антисептика пробивався сморід немитих тіл, застояної сечі та інфекції. Якби не золоте татуювання на обличчі у Вінії, не оранжеві кучері Флавія і не зеленкувата шкіра Октавії, яка обвисла, мов здута повітряна кулька, я б ніколи не впізнала ці три виснажені створіння.
Побачивши мене, Флавій і Октавія відсахнулись і втиснулися спинами в кахляну стіну, так ніби очікували нападу, хоча я ніколи їх не ображала. Злостиві думки – ось моя найгірша образа на їхню адресу, і то я завжди тримала їх при собі. Тоді чому ж вони мене бояться?
Чатовий кричав, щоб я негайно вийшла з кімнати, але судячи з метушні, Гейл якимось чином його затримав. Мені було потрібно всього кілька секунд, кілька відповідей. Я підійшла до Вінії: вона завжди була найсильніиюю. Опустившись перед нею навколішки, я узяла її за руки; її крижані пальці вчепилися в мене, мов лещата.
– Що сталося, Вініє? – запитала я. – Чому ви тут?
– Нас викрали. З Капітолія, – мовила вона хрипким голосом.
До кімнати ввійшов Плутарх.
– Що тут у біса коїться?
– Хто вас викрав? – не вгавала я.
– Люди, – відповіла вона розмито. – Тієї ночі, коли ти підірвала арену.
– Ми подумали, що тобі буде легше, коли поруч буде твоя підготовча команда, – мовив Плутарх. – І Цинна просив...
– Невже Цинна просив про оце? – гаркнула я, бо знала напевне, що Цинна нізащо в світі не образив би цих трьох людей, до яких завжди ставився лагідно і терпляче. – Чому їх тут тримають, як злочинців?
– Не знаю. Чесно, – голос Плутарха переконав мене, що він не обманює, і неприродно бліде обличчя Фульвії тільки підтвердило це. Плутарх обернувся до чатового, який щойно з’явився у дверях: Гейл не відходив від нього ні на крок. – Я гадав, їм просто заборонили вільне пересування по території. За що їх покарано?
– За те, що вони крали їжу. Ми були змушені затримати їх після сварки через хліб, – відповів охоронець.
Вінія насупилася, брови її поповзли вгору, так ніби вона досі не могла втямити, в чому їхня провина.
– Нас ніхто не попередив. А ми були такі голодні! Та й узяла вона всього один шматочок.
Октавія почала схлипувати в свою порвану туніку. І я згадала, як колись після першої нашої з Пітою перемоги на Іграх Октавія крадькома передала мені під столом булочку, бо не могла стерпіти моїх голодних мук. Я підповзла до її тремтячого тіла:
– Октавіє! – я торкнулася її – і вона здригнулась. – Октавіє, все буде гаразд. Я витягну вас звідси, чуєте?
– Це буде нелегко, – мовив Плутарх.
– І це все через те, що вони взяли шматок хліба? – запитав Гейл.
– Вони кілька разів порушували правила. Їх попереджали. Але вони все одно й далі брали хліб, – чатовий на якусь мить замовк, наче його приголомшило наше тупоумство. – Адже брати хліб суворо заборонено.
Октавія ніяк не хотіла забирати рук з обличчя, але голову трішки підвела; кайдани на худих зап’ястках з’їхали на кілька дюймів униз, і я побачила свіжі рани.
– Я відведу вас до мами, – мовила я і повернулася до чатового. – Звільніть їх.
Чатовий похитав головою:
– Я не уповноважений.
– Звільніть їх! Негайно! – заверещала я.
Здається, чатовий розгубився. Звичайні жителі ніколи не розмовляли з ним таким тоном.
– Вказівки про звільнення не було. У вас немає повноважень...
– У мене є повноваження, – мовив Плутарх. – Ми все одно прийшли по них. Вони важливі для справи. Я беру повну відповідальність на себе.
Чатовий відійшов подзвонити, а за кілька хвилин повернувся зі зв’язкою ключів. Моя підготовча команда провела в камері стільки часу, що навіть потому як кайдани зняли, не могла звестися на ноги. Ми з Гейлом і Плутархом допомогли їм підвестися. Флавій перечепився через металеву решітку, яка затуляла циліндричний отвір у підлозі, і на саму тільки думку про те, що зливається у цей стік, мені стало зле і в шлунку все перевернулося. З білих кахлів змиваються плями людського горя...
В лікарні я відшукала маму – єдину людину, якій могла довірити бідолашних капітолійців. Їй знадобилася всього хвилина, щоб розмістити їх і оцінити загальний стан, а далі її емоції сховалися під маскою зосередженості. І я знала, це не від того, що вона побачила понівечені тіла – в Окрузі 12 це було звичною справою, – а тому що вона зрозуміла: Округ 13 нічим не відрізняється від інших – тут також утримують і катують ув’язнених.
Маму допустили до роботи в лікарні, але ставилися до неї радше як до медсестри, ніж як до лікаря, незважаючи на її чималий досвід. Однак ніхто не заперечував, коли вона відвела мою підготовчу команду в оглядову, щоб обстежити рани. Я сіла на лавку біля входу в лікарню й терпляче очікувала на її вердикт. Їхні тіла розкажуть мамі все про той біль, якого вони зазнали.
Гейл сів поруч і пригорнув мене за плечі.
– Вона їх вилікує.
Я тільки кивнула у відповідь і замислилась над тим, чи згадує він іноді про власне покарання новою владою Округу 12.
Плутарх із Фульвією вмостилися на лавочці навпроти, але жодним словом не прокоментували стан моєї підготовчої команди. Якщо вони справді не здогадувалися про покарання, тоді як вони пояснюють такий учинок президента Коїн? Я вирішила відкрити їм очі.
– Гадаю, це було попередження нам усім, – мовила я.
– Що? Ні. Що ти маєш за увазі? – здивувалася Фульвія.
– Покарання моєї підготовчої команди – це попередження, – пояснила я. – Не тільки мені, але й вам. Щоб ми знали, хто тут головний і що з нами буде, якщо ми ослухаємося. Якщо у вас були бодай найменші ілюзії з приводу того, що ви маєте владу, гадаю, тепер вони розвіялися. І, вочевидь, навіть капітолійське походження не в змозі вам допомогти. Навпаки, це тягне за собою додаткові зобов’язання і відповідальність.
– Хіба можна порівнювати Плутарха, який спланував масштабне повстання, і трьох косметологів, – відповіла Фульвія крижаним тоном.
– Як скажете, Фульвіє, – знизала я плечима. – Та уявіть тільки, що буде, якщо ви станете Коїн на заваді. Мою підготовчу команду викрали силоміць, тож вони досі можуть сподіватися на те, що одного дня повернуться до Капітолія. Ми з Гейлом виживемо в лісах. А куди подінетеся ви?
– Можливо, ми трохи важливіші для справи, ніж ти гадаєш, – відповів Плутарх байдужим тоном.
– Ну звісно. Трибути також були важливі для Ігор... А потім ставали неважливі, – мовила я. – І тоді нас просто позбувалися – еге ж, Плутарху?
Це поклало розмові край. Решту часу ми сиділи мовчки, аж поки до нас не вийшла мама.
– З ними все буде гаразд, – повідомила вона. – Серйозних ушкоджень немає.
– Добре. Чудово, – мовив Плутарх. – Коли вони зможуть взятися до роботи?
– Мабуть, завтра, – відповіла вона. – Після всього, чого вони зазнали, вони трохи емоційно неврівноважені. Після Капітолія вони були зовсім не готові до нового життя.
– А хто з нас був? – мовив Плутарх.
Чи то через мою підготовчу команду, чи то через втому Плутарх розщедрився та звільнив мене від обов’язків Переспівниці аж до вечора. Ми з Гейлом подалися до їдальні на обід – отримали по порції тушкованих бобів із цибулею, по кусню хліба та склянці води. Після того, що сталося з Вінією, хліб просто-таки застряг у мене в горлі, і я віддала надкушений шматок Гейлові. За обідом ми не промовили і слова, тільки коли наші миски спорожніли, Гейл задер рукав сорочки й поглянув на свій розклад.
– Зараз у мене тренування.
Я також задерла рукав:
– У мене теж.
Нестримне бажання втекти в ліс, бодай на дві години, відсунуло на другий план усі переживання. Зелень, сонячне проміння, свіже повітря обов’язково допоможуть мені позбутися поганих думок. Щойно опинившись у коридорі, ми з Гейлом, мов школярі, кинулися наввипередки до арсеналу і, поки добігли, захекалися не на жарт – то було ще одне нагадування про те, що я не зовсім одужала. Вартові видали нам старі луки, а також ножі й бокастий мішок замість мисливської торби. Набравшись терпіння, я мовчала, поки до щиколотки мені чіпляли маячок, і вдавала, що слухаю, коли мені пояснювали, як користуватися наручним комунікатором. Одне-єдине не йшло мені з голови: в комунікатор вмонтований годинник, і ми повинні повернутися в Округ 13 до визначеного часу – в іншому разі нас позбавлять цього неймовірного привілею – полювання. Мабуть, це єдине правило, якого я дотримуватимуся.
Нас випустили на тренувальний майданчик – велику територію за лісом, обгороджену високим парканом. Вартові без жодного слова відчинили добре змащені ворота. Самотужки нам цю перешкоду не здолати – паркан тридцять футів заввишки, завжди під напругою, та ще й на додачу увінчаний сталевим дротом із гострими як лезо колючками. Ми заглиблювалися в ліс, аж поки паркан геть не зник з очей. На першій-ліпшій галявині ми зупинилися й, задерши голови до сонця, почали грітися в його променях. Я розкинула руки в боки й закрутилася – та так сильно, що аж у голові запаморочилося.
Як і в Окрузі 12, тут також бракувало дощу. Сухі дерева скидали пожовклі листочки, які стелилися під ноги хрустким килимом. Ми роззулися. Мої черевики взагалі ні до чого вже не годилися: мені, цілком у дусі Округу 13, видалили пару, з якої хтось виріс. І той хтось мав кумедну манеру ходити – надто дивно черевики вигнулися й всохлися.
Ми полювали, як за старих часів. Тихо, не перемовившись і словом, бо тут, у лісі, ми були немов дві половинки одного цілого. Ми вгадували рухи одне одного і прикривали одне одному спини. Скільки часу ми уже не полювали ось так пліч-о-пліч? Вісім місяців? Дев’ять? Омріяна свобода! Не зовсім те, чого хотілося б, – на заваді пережите горе, постійна втома і маячки на щиколотках... Але на ту мить це було для мене справжнісіньким щастям.
Звірі в лісі були довірливі, вони ще не звикли до нашого запаху, а кожна секунда зволікання коштувала їм життя. За півтори години ми вполювали з дюжину різної здобичі – зайців, білок та індичок – й вирішили провести залишок часу біля ставка, який, мабуть, живився з підземного джерела, оскільки вода тут була прохолодна й солодка.
Коли Гейл запропонував випатрати здобич, я не заперечувала. Поки він порався з тушками, я поклала в рот кілька листочків м’яти, прихилилася до каменя, дослухаючись до кожного звука, й підставила шкіру під теплі промінчики призахідного сонця. В цю мить я майже відчувала душевну рівновагу, аж тут мені завадив голос Гейла:
– Катніс, чому ти так переживаєш через свою підготовчу команду?
Я розплющила очі. Він що – жартує? Але Гейл зосереджено білував зайця.
– А як може бути інакше?
– Гм. Ну, не знаю. Хіба це не вони весь останній рік наряджали й роззолочували тебе для участі в масовій різанині?
– Все набагато складніше. Я їх знаю. Вони зовсім не злі й не жорстокі. Я б сказала, вони навіть дурненькі.
Ображаючи їх, почуваєшся так, ніби кривдиш дітей. Вони не тямлять... Вони не знають... – я сама заплуталася в тому, що хотіла сказати.
– Чого вони не знають, Катніс? – мовив Гейл. – Що трибутів – справжніх дітей, на відміну від цього чудового тріо, – змушують битися на смерть? Що ти потрапила на арену комусь для розваги? Невже в Капітолії це тримають у таємниці?
– Ні, зовсім ні. Просто вони дивляться на це зовсім не так, як ми, – відповіла я. – Вони виросли з думкою, що так має бути...
– Ти їх захищаєш? – Гейл різким рухом зірвав із зайця шкурку.
В грудях боляче кольнуло. Адже я справді їх захищаю, а це нісенітниця якась! Я напружила мозок, шукаючи цьому логічне пояснення.
– Гадаю, я б вступилася за будь-кого, кого б так покарали за крадіжку одненького шматка хліба. А може, це нагадало мені, як повелися з тобою! Через індичку!
Однак я розуміла, що Гейл має рацію. Це справді дивно – я надто переймаюся через свою підготовчу команду. А я ж бо повинна ненавидіти їх і бажати їм смерті! Але ж вони такі дурненькі, і вони працювали з Цинною, а він завжди був на моєму боці, правда ж?
– Я зовсім не збирався сваритися, – мовив Гейл. – Просто маю сумніви, що Коїн хотіла донести до тебе якесь послання, покаравши цих трьох за порушення закону й крадіжку хліба. Швидше за все, вона хотіла зробити тобі послугу, – він запхнув зайця в мішок і підвівся. – Поквапся, а то запізнимося.
– Гаразд.
Однак я проігнорувала його простягнуту руку й звелася на ноги сама.
Дорогою назад ніхто з нас не порушив мовчанки, але щойно ми опинилися за брамою, мене осяяла нова думка.
– Перед Червоною чвертю Октавія і Флавій навіть не змогли зі мною попрощатися – вони плачучи вибігли з кімнати. А Вінія ледве вичавила з себе «прощавай».
– Постараюся пам’ятати про це, – відповів Гейл.
– Постарайся, – буркнула я.
Ми віддали все м’ясо на кухню Сальній Сей. Їй подобалося в Окрузі 13, хоча вона вважала, що кухарі тут зовсім позбавлені уяви. Звісно, жінка, яка здатна приготувати смачнезне рагу з дикої псятини й ревеню, тут почувалася так, ніби їй руки зв’язали.
Коротке полювання, та ще й після безсонної ночі, остаточно виснажило мене, і я вирішила відпочити. Повернувшись до кімнати, я з подивом побачила, що вона порожня, і тільки тоді згадала, що ми переїхали через Денді. Довелося піднятися на кілька поверхів вище й шукати кімнату Е. Вона була точнісінько така сама, як і кімната 307, за винятком маленького віконечка – півметра заввишки й сантиметрів двадцять завширшки – по центру стіни. Віконечко зачинялося залізними віконницями й замикалося на замок, але зараз було відчинене, а бридкого кота ніде не було видно. Я випросталася на ліжку, і пообіднє сонечко впало мені на обличчя. Не встигла я заплющити очі, як мене збудила сестра: 18.00. Вільний час.
Прим повідомила, що оголошені загальні збори. Повинні з’явитися всі – за винятком кількох осіб, які не можуть полишити відповідальні пости. Ми рушили до актової зали – величезної кімнати, яка з легкістю вміщувала тисячі людей. Мабуть, її будували для ще більшої кількості народу, яка збиралася тут до епідемії.
Прим мовчки кивнула мені на жахливі наслідки тієї трагедії – на подзьобані віспинами тіла дорослих, на покручених дітей.
– Вони тут настраждалися, – мовила Прим.
Після того, що сталося сьогодні вранці, у мене й найменшої охоти не було співчувати Округу 13.
– Не більше, ніж ми в Окрузі 12, – мовила я.
В натовпі з’явилася мама, оточена гуртом пацієнтів у піжамах і халатах – з тих хворих, які були здатні пересуватися самотужки. Поміж них був і Фіней. Він здавався збентеженим, однак вигляд мав чарівний. У руках він тримав шматок мотузки сантиметрів тридцять завдовжки – закороткий для того, щоб зав’язати гарний вузол, і Фінеєві пальці автоматично зав’язували, теребили й розв’язували малесенькі вузлики, а погляд блукав довкола. Напевно, мотузка – це якась лікувальна методика. Наблизившись, я мовила:
– Привіт, Фінею.
Він навіть не помітив мене, тож я легенько штовхнула його ліктем, щоб привернути увагу.
– Фінею! Як ти?
– Катніс, – мовив він і схопив мене за руку. Гадаю, зрадів із того, що побачив знайоме обличчя. – Навіщо нас тут зібрали?
– Я сказала Коїн, що стану-таки Переспівницею. А натомість змусила її пообіцяти, що вона, якщо повстанці переможуть, забезпечить усім трибутам недоторканність, – пояснила я. – Вона має оголосити це перед усім населенням Округу 13, на очах багатьох свідків.
– А! Це добре. Бо я хвилювався за Енні. Боявся, що її слова можуть перекрутити, а тоді обізвуть її зрадницею, – мовив Фіней.
Енні. Ой! Я геть за неї забула.
– Не хвилюйся, я про все потурбувалася.
Швидко потиснувши Фінею руку, я рушила до сцени, яку встановили в кінці кімнати. Помітивши мене, Коїн відірвала погляд від своєї промови й здивовано звела брови.
– Слід іще внести в перелік Енні Кресту, – мовила я.
– Хто це? – президент ледь помітно насупилася.
– Це Фінеєва... – Хто? Я не знала, що сказати. – Це подруга Фінея Одейра. З Округу 4. Переможниця одних з Ігор. Коли арена вибухнула, її заарештували й забрали до Капітолія.
– А, та пришелепувата. Це зовсім не обов’язково, – сказала Коїн. – Зазвичай ми не караємо немічних.
Згадалася сцена, свідком якої я стала вранці. Я уявила Октавію, прикуту до стіни. Ми з Коїн по-різному розуміли слово «немічний». Однак я мовила:
– Ні? Тоді вам буде зовсім не важко додати її до списку.
– Гаразд, – мовила президент і записала ім’я Енні на аркуші паперу. – Хочеш піднятися на сцену, коли я звертатимуся до людей? – (Я заперечно похитала головою). – Так я і думала. Поквапся, якщо волієш загубитися в натовпі. Я вже починаю.
Я повернулася до Фінея.
В Окрузі 13 слова теж заощаджували. Коїн, попросивши уваги, одразу оголосила, що я погодилася стати Переспівницею за умови, що іншим переможцям – Піті, Джоанні, Енобарії та Енні – гарантують недоторканність, хай якої шкоди вони можуть завдати справі. Натовп заворушився, і до мене долинули невдоволені вигуки. Гадаю, ніхто й на мить не сумнівався в тому, що я стану Переспівницею. Тому, почувши, що ціна – помилування вірогідних ворогів, люди розізлилися. На мене звідусіль кидали ворожі погляди, але я намагалася не звертати уваги.
Президент зачекала кілька хвилин і, як завжди жваво, провадила. От тільки сказала вона дещо нове для мене:
– У свою чергу, солдат Евердін пообіцяла присвятити себе загальній меті. А це означає, що ухиляння від справи, замислене чи скоєне, трактуватиметься як розірвання договору. Недоторканність буде знято, і долю чотирьох переможців вирішуватиме суд Округу 13. Так само, як і долю солдата Евердін. Дякую за увагу.
Іншими словами, якщо я відступлюся, нам усім кінець.
РОЗДІЛ 5
Ще одна сила, якій треба коритися. Ще один владний гравець, який вирішив використати мене як пішака у своїй грі, – от тільки не завжди все йде по плану. Спочатку продюсери хотіли зробити з мене зірку, а тоді насилу загладили скандал з отруйними ягодами. Потім президент Снігоу хотів із моєю допомогою загасити вогонь повстання, а це призвело до посилення опору. Наступними були повстанці, які силоміць викрали мене з арени, щоб я стала їхньою Переспівницею, і довго не могли змиритися з тим, що я не хочу крил. А тепер ще й Коїн зі своїм дорогоцінним ядерним арсеналом і абсолютним контролем над Округом 13. Вона перша збагнула, що приручити Переспівницю набагато важче, ніж зловити. Що в мене свої плани і мені не варто довіряти. Вона перша пригрозила мені розправою публічно.
Я занурила пальці в густий шар бульбашок у ванні. Перший пункт плану – вимити мене, а тоді вже вирішувати, що робити далі. Волосся у мене посічене на кінчиках і попалене кислотою, шкіра попечена, а руки й обличчя вкриті потворними шрамами. Підготовчій команді доведеться добре попрацювати, щоби спершу зробити з мене красуню, а тоді пошарпати, обпалити й пошрамувати в привабливіший спосіб.
– Перший етап – базовий рівень краси, – звеліла Фульвія сьогодні вранці. – А далі побачимо, що вийде.
Базовий рівень краси – значить, я повинна мати такий вигляд, ніби щойно прокинулася й вилізла з ліжка: зовнішність майже ідеальна, однак природна. Нігті повинні бути рівненькі, але без жодної краплі лаку. Волосся – м’яке та блискуче, але без укладки. Шкіра – гладенька й чиста, але не підфарбована. З тіла слід повисмикувати все зайве волосся й замалювати кола під очима, але не виділяти й не підкреслювати жодної риси. Здається, Цинна дав саме такі вказівки того дня, коли я вперше приїхала в Капітолій як трибут. Але зараз усе не так: тоді я була учасником Ігор, а тепер я повстанець, тож маю бути схожа на себе реальну. Однак, здається, телевізійна версія повстанця трохи відрізняється від повстанця справжнього.
Відмившись нарешті від мильної піни, я обернулась – і побачила, що на мене вже чекає Октавія з рушником у руках. Вона неймовірно змінилася: тепер це була зовсім не та жінка, з якою я познайомилась у Капітали. Без барвистого одягу, густого макіяжу, підфарбованої шкіри, біжутерії та всіляких дрібничок, якими вона прикрашала волосся, Октавія була сама на себе не схожа. Пам’ятаю, як одного дня вона заплела собі яскраво-рожеві коси, які прикрашали миготливі лампочки-мишки, і пояснила мені, що тримає вдома кількох мишей. Я не вірила власним вухам: миші – домашні улюбленці! У нас удома миша, яку ви не збираєтеся їсти, – шкідник. Та, мабуть, Октавія їх любила, адже вони маленькі, м’якенькі й пискляві. Як і вона сама... Поки вона мене витирала, я намагалася звикнути до нової Октавії з Округу 13. Її натуральне волосся мало чудовий золотисто-каштановий відтінок. Обличчя простеньке, однак миле. Вона молодша, ніж мені здавалося, – трохи за двадцять. Без довжелезних накладних нігтів її пальці здавалися дуже короткими, а ще вони без упину тремтіли. Мені хотілося сказати їй, що все буде гаразд, що я подбаю, аби Коїн знову їх трьох не скривдила. Однак різнокольорові синці, які проступали на її зеленуватій шкірі, зайвий раз нагадали мені про те, яка я насправді безсила.
Флавія також було не впізнати без його багряної помади і яскравих нарядів. Однак якимось чином він спромігся надати своїм помаранчевим кучерям подобу зачіски. Найменше змінилася Вінія. Її блакитне волосся просто спадало на плечі, а не стирчало навсібіч шпичаками, і при коренях вже почало відростати. Проте мене завжди найбільше вражало її золоте татуювання, а воно нікуди не зникло. Вона підійшла й забрала в Октавії рушник.
– Катніс нас не образить, – мовила вона тихо, але твердо. – Катніс навіть не знала, що ми тут. Тепер усе зміниться.
Октавія ледь помітно кивнула, але так і не наважилася подивитися мені у вічі.
Повернути мені базовий рівень краси виявилося завданням не з легких, дарма що Плутарх завбачливо прихопив із собою з Капітолія всі необхідні препарати, знаряддя та пристрої. Підготовча команда працювала, як завжди, першокласно, аж поки не дійшла до передпліччя, звідки Джоанна витягнула маячок. Зашиваючи рану, лікар не подумав про те, який вона матиме вигляд, коли загоїться. Тепер на руці утворився грудкуватий зубчастий шрам завбільшки з яблуко. Зазвичай його затуляв рукав сорочки, але в костюмі Переспівниці, розробленому Цинною, рукава були дещо коротші. Мій шрам викликав стільки суперечок, що зрештою ухвалили покликати Фульвію та Плутарха і запитати поради в них. Готова заприсягнутися, що від вигляду шраму Фульвії відібрало мову. Як на людину, яка стільки часу пропрацювала пліч-о-пліч із головним продюсером Ігор, вона занадто чутлива. Однак, гадаю, вона звикла бачити неприємні речі тільки на екрані.
– Всі знають, що в мене тут шрам, – мовила я похмуро.
– Знати – це одне, а бачити – зовсім інше, – відповіла Фульвія. – Він огидний. Це однозначно. Ми з Плутархом порадимося за обідом і щось придумаємо.
– Якось затулимо, – мовив Плутарх і байдуже махнув рукою. – Може, пов’язку причепимо абощо.
Я обурено вдягнулася, готова йти в їдальню. Підготовча команда збилася докупи й топталася біля дверей.
– Вам приносять їжу сюди? – запитала я.
– Ні, – відповіла Вінія. – Ми повинні ходити в їдальню разом зі всіма.
Я подумки зітхнула, уявивши, як увійду в їдальню в оточенні цих трьох. Проте люди й так завжди витріщаються на мене. Гадаю, мало що зміниться.
– Я проведу вас, – мовила я. – Ходімо.
Крадькома кинуті погляди й приглушене перешіптування, яке супроводжувало кожну мою появу в їдальні, – все це ніщо в порівнянні з реакцією, яку викликала моя дивакувата підготовча команда. Люди пороззявляли роти, тицяли пальцями, голосно вигукували.
– Просто не звертайте на них уваги, – сказала я трійці, яка дріботіла за мною з опущеними долі очима і мовчки брала склянки з водою й миски з сіруватою рибою і дивним рагу.
Ми сіли за столик, де зазвичай їли біженці зі Скиби. Зараз вони поводилися трохи стриманіше, ніж господарі з Округу 13, однак це можна було пояснити тим, що їх заскочили зненацька. Дівчинка Ліві, моя сусідка з Округу 12, насторожено привіталася з новоприбулими, а Гейлова мати Гейзел, яка знала про ув’язнення, піднесла ложку рагу й мовила:
– Не бійтеся. На смак воно краще, ніж на вигляд.
Однак найбільше допомогла п’ятирічна Гейлова сестричка – Пізонія. Вона зіскочила з лавки, підійшла до Октавії й легенько торкнулася пальцем її шкіри.
– Ви зелена. Може, ви хвора?
– Це модно, Пізоніє. Так само, як користуватися помадою, – пояснила я.
– Це для краси, – прошепотіла Октавія, і з її очей мало не бризнули сльози.
Пізонія трохи поміркувала і сказала серйозним тоном:
– Ви й так вродлива.
– Дякую, – відповіла Октавія, і на її устах з’явилася ледь помітна усмішка.
– Якщо ви хочете справити враження на Пізонію, вам доведеться пофарбуватися в яскраво-рожевий колір, – мовив Гейл, поставивши свою тацю поруч із моєю. – Це її улюблений.
Пізонія хіхікнула й повернулася назад до матері.
Гейл кивнув Флавію.
– Не чекайте, поки рагу вистигне. Від цього воно не робиться смачнішим.
Усі заходилися їсти. Рагу справді було непогане, але якесь липке. Ложку можна було проковтнути тільки за третім разом.
Гейл, який зазвичай не розмовляв за столом, наполегливо силкувався підтримувати розмову, навіть розпитував про макіяж. Я знала, що таким чином він намагався залагодити наші натягнуті стосунки: вчора ввечері ми посварилися, коли він сказав, що я не залишила Коїн вибору і тій просто довелося висунути свої контрвимоги.
– Катніс, вона керує цілим округом. І не може в усьому потурати тобі.
– Ти хотів сказати, що вона не терпить заперечень, навіть справедливих? – випалила я.
– Я хотів сказати, що ти її підставила, змусивши подарувати недоторканність Піті й усім іншим, хоча насправді ми навіть не уявляємо, якої шкоди вони можуть завдати справі, – мовив Гейл.
– Значить, я повинна була просто скоритися її волі, а інші трибути хай сподіваються на диво? Зрештою, саме це зараз і відбувається!
Отут я гримнула дверима просто в нього перед носом. Під час сніданку ми сиділи нарізно, а коли вранці Плутарх відіслав Гейла на тренування, ми не перемовилися й словом. Я знала, що Гейл просто хвилюється за мене, але він повинен бути на моєму боці, а не на боці Коїн. Хіба він сам цього не розуміє?
По обіді згідно з розкладом ми з Гейлом вирушили в Штаб оборони до Біпера. Поки ми їхали ліфтом, Гейл мовив:
– Ти досі гніваєшся.
– А ти досі не вибачився, – відповіла я.
– Я правий, тому не збираюся забирати свої слова назад. Хочеш, щоб я просто тобі збрехав? – запитав він.
– Ні, я хочу, щоб ти подумав іще раз і прийняв правильне рішення, – сказала я.
Але Гейл тільки засміявся у відповідь. Ліпше просто облишити цю розмову. Не варто диктувати Гейлові, що робити. Якщо чесно, то саме тому я йому й довіряю.
Штаб оборони містився так само глибоко під землею, як і в’язниця, де утримували мою підготовчу команду, і складався з безлічі кімнат, нашпигованих комп’ютерами і спеціальним обладнанням, а ще з лабораторій і тирів.
Коли ми запитали, де Біпер, нам вказали на величезне скляне вікно. За ним я угледіла перший прегарний краєвид в Окрузі 13: точну копію галявини зі справжніми деревами, квітучими рослинами і живими колібрі. Посеред галявини в інвалідному візку сидів Біпер, спостерігаючи за яскраво-зеленою пташкою, яка, тріпочучи маленькими крильцями, збирала нектар із величезної жовтогарячої квітки. Його очі невідривно стежили за пташиним польотом, аж поки не помітили нас. Біпер дружнім кивком запросив нас приєднатися до нього.
Повітря було прохолодне і свіже, зовсім не вологе й задушливе, як я очікувала. Зусібіч линуло тріпотіння малесеньких крил, яке вдома я завжди плутала з комашиним. Цікаво, хто дозволив створити таку чарівну місцину тут?
Біпер був досі блідий після хвороби, але за незграбними окулярами блищали сповнені радості й хвилювання очі.
– Ну хіба вони не дивовижні? Ось уже кілька років Округ 13 вивчає їхню аеродинаміку – вони ж бо здатні літати і вперед, і назад і набирати швидкість до шістдесятьох миль на годину. Якби ж я зміг збудувати такі крила для тебе, Катніс!
– Сумніваюся, що впоралась би з керуванням, Біпере, – засміялась я.
– Ось вона тут, а за секунду вже там... А ти поцілиш у колібрі стрілою? – запитав він.
– Не знаю. Ніколи не пробувала. Та й навіщо? Хіба то м’ясо? – відповіла я.
– Ну звісно, що ні. А ти не з тих, хто вбиває заради спортивного інтересу, – мовив Біпер. – Усе одно, в них важко поцілити.
– Можна розкласти сильце, – запропонував Гейл, і його обличчя стало зосередженим, як завжди, коли він міркував. – Слід узяти сітку з дуже дрібненькими дірочками. Обгородити доволі велику територію, а як приманку використати квіти. Поки пташки збиратимуть медок, смикнути за шнурок. Вони злякаються шуму й пурхнуть – і потраплять у сітку.
– А це спрацює? – запитав Біпер.
– Не знаю. Просто міркував уголос, – мовив Гейл. – Може, вони й перехитрять нас.
– Атож. Ти спираєшся на їхній інстинкт втікати від небезпеки. А ти постав себе на місце здобичі й почни думати, як вона... тільки так ти зможеш намацати її слабкості, – сказав Біпер.
Тут мені згадалося дещо, про що думати мені зовсім не хотілося. Готуючись до Червоної чверті, я переглядала записи й на одному з них побачила Біпера – маленького хлопчика, котрий з’єднав два дротики – і вбив струмом кількох дітей, які на нього полювали. Тіла в конвульсіях, перекошені обличчя. Біпер, майбутній переможець тих давніх Голодних ігор, спостерігає за тим, як помирають інші... Це не його провина. Це самозахист. Усі ми тільки захищалися...
Раптом мені закортіло вийти з кімнати, поки хтось не почав розкладати сильце на колібрі.
– Біпере, Плутарх каже, що у вас для мене дещо є.
– Так. Новий лук, – він натиснув кнопку на ручці свого інвалідного візка і викотився з кімнати. Поки ми прямували за ним коридорами Штабу оборони, Біпер пояснював, чому користується інвалідним візком. – Я вже можу трохи ходити, просто дуже швидко втомлююся. А так мені легше пересуватися. Як там Фіней?
– У нього... у нього проблеми з концентрацією уваги, – відповіла я. Мені просто не хотілося казати, що в нього повний психічний розлад.
– А, проблеми з концентрацією? – Біпер похмуро посміхнувся. – Знали б ви, через що довелося пройти Фінею за останні кілька років, то дивувалися б, що він узагалі на цьому світі. Передайте Фінею, що я працюю над новим тризубом для нього, гаразд? Це бодай трошки його розрадить.
Розрада – останнє, що потрібно зараз Фінею, але я пообіцяла передати повідомлення.
Біля дверей із написом «Спеціальне озброєння» стояло чотири охоронці. Спочатку вони перевірили розклади на наших руках. Потім зняли відбитки пальців, сканували зіниці та зробили аналіз ДНК, після чого ще й обшукали нас металодетекторами. Біпер залишив свій інвалідний візок у коридорі, однак усередині йому одразу дали новий. Усе це здалося мені дивним, адже важко уявити, щоб хтось, якщо він виріс в Окрузі 13, міг становити загрозу для уряду. Чи, може, такі заходи безпеки введені з напливом іммігрантів?
Біля входу в сам арсенал ми пройшли другий рівень ідентифікації – так ніби моє ДНК могло змінитися за час, поки ми подолали двадцять кроків до дверей, – і зрештою нам дозволили зайти у сховище. Мушу визнати, коли я побачила арсенал, у мене відібрало мову. Десятки рядів вогнепальної зброї, пускових установок, вибухових речовин, броньованої техніки...
