Текст книги "Переспівниця"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц)
РОЗДІЛ 3
Денді скрутився калачиком біля Прим: він вправно виконував свою роботу, захищаючи її від нічних загроз, а в очах його відбивалося тьмяне світло лампи. Прим міцно пригорнулася до матері; вигляд вони мали точно такий самий, як того ранку на Жнива, коли я вперше потрапила на Голодні ігри. У мене було власне ліжко, адже я досі одужувала, та й, ніде правди діти, ніхто б не зміг спати зі мною, бо мене постійно переслідували нічні кошмари.
Пролежавши кілька годин у ліжку, я зрештою визнала, що не засну. Денді й на мить не спустив із мене ока, під його пильним поглядом я, невпевнено ступаючи холодною кахляною підлогою, навшпиньках дісталася комода.
В середній шухляді лежав мій одяг: тут усі носили однакові сірі сорочки, які заправляли в такі ж однакові сірі штани. Попід одягом я зберігала кілька речей, які мені вдалося забрати з арени. Моя брошка з переспівницею. Пітин золотий медальйон зі світлинами мами, Прим і Гейла. Срібний парашут із втулкою, за допомогою якої я цідила воду з дерев. Перлинка, яку дав мені Піта за кілька годин до того, як я підірвала силове поле. Округ 13 конфіскував мій тюбик мазі для подальшого вивчення й використання в лікарні, а також лук і стріли, адже зброю тут дозволено носити тільки вартовим. Зараз лук і стріли в арсеналі.
Помацавши парашут, я нарешті відчула під пучками перлину. Повернулася в ліжко, вмостилася на ньому, схрестивши ноги, і незчулася як почала терти гладеньку переливчасту перлинку об губи. Не знаю чому, але мене це заспокоювало. Такий собі холодний поцілунок від Піти.
– Катніс? – прошепотіла Прим. Вона прокинулася й намагалася роздивитися мене у темряві,– Що сталося?
– Нічого. Просто поганий сон. Спи.
Це виходило саме собою: я завжди намагалася відгородити маму і Прим від зайвих хвилювань.
Обережно, щоб не збудити матір, Прим підвелася з ліжка, прихопивши з собою Денді, й умостилася біля мене. Її маленька ручка лягла на мою.
– Ти холодна, – Прим підтягнула до себе покривало, що валялося в ногах ліжка, й обгорнула нас трьох, зігріваючи мене теплом свого тіла й пухнастого тільця Денді. – Мені ти можеш розповісти, ти ж знаєш. Я вмію берегти таємниці. Навіть від мами.
Вона справді вміла тримати язика за зубами, ця маленька дівчинка, у якої на Жнива блузка висмикнулася зі спіднички, мов качиний хвостик; яка без сторонньої допомоги не могла дотягнутися до тарілок і яка мало не благала відвести її до пекарні, щоб подивитися крізь вікно на глазуровані торти... Час і горе змусили її занадто швидко подорослішати, принаймні як на мене, перетворивши її на молоду жінку, яка не поморщившись зашиває криваві рани і розуміє, що нашій матері можна розповідати, а що ні.
– Завтра вранці я збираюся пристати на пропозицію повстанців – буду Переспівницею, – мовила я.
– А ти цього справді хочеш? Чи тебе змушують? – запитала вона.
– Гадаю, і те, і те, – гигикнула я. – Хоча ні, я справді хочу. Я повинна, якщо це допоможе повстанцям здолати Снігоу, – я дужче стиснула в долоні перлину. – Просто... вся справа в Піті. Боюся, якщо ми переможемо, повстанці стратять його, як зрадника.
Прим замислилася.
– Катніс, здається, ти не усвідомлюєш, наскільки ти важлива для справи. А важливі люди зазвичай отримують те, що попросять. Якщо ти схочеш уберегти Піту від повстанців, ти зможеш.
Мабуть, я таки важлива. Мій порятунок завдав усім чимало клопоту. Мені дозволили навідатися в Округ 12...
– Тобто... я можу вимагати для Піти недоторканність? І всі будуть змушені пристати на мої вимоги?
– Думаю, ти можеш вимагати що завгодно, і Коїн не матиме іншого виходу, окрім як пристати на твої умови... – Прим насупилася. – От тільки звідки тобі знати, що вона дотримає слова?
Я згадала всі ті брехні, які наплів нам із Пітою Геймітч, щоб змусити нас діяти так, як йому вигідно. Як домогтися того, щоб повстанці не зреклися свого слова? Усна обіцянка за зачиненими дверима, ба навіть угода, укладена на папері, – після війни все це може розтанути як дим. Хто тоді доведе існування й чинність такої угоди? Жоден свідок зі Ставки нічого не вартий. Адже, швидше за все, саме вони підпишуть Піті смертний вирок. Мені знадобиться набагато більше свідків: усі, кого я зможу знайти.
– Вони дадуть обіцянку публічно, – мовила я. Денді змахнув хвостом, і я сприйняла це як згоду. – Я змушу Коїн оголосити це перед усім населенням Округу 13.
– Гм, непогана ідея, – усміхнулася Прим. – Це не стовідсоткова гарантія, однак тепер їм буде набагато важче не дотримати слова.
З пліч немов гора впала, адже нарешті я прийняла важливе рішення.
– Треба частіше будити тебе, маленьке каченя.
– Авжеж, – мовила Прим і поцілувала мене в щоку. – А тепер спробуй заснути, гаразд?
І я таки заснула, а прокинувшись уранці, почала жити згідно з розкладом: 7.00. Сніданок. 7.30. Ставка. От і добре, бо час щось робити. В їдальні я піднесла витатуйований на руці розклад, в який вписаний був мій ідентифікаційний номер, до сенсорного екрана і попхала тацю вздовж харчових автоматів. Сніданок, як завжди, складався з миски гарячої каші, склянки молока і жменьки фруктів чи овочів (сьогодні нам подали товчену ріпу). Вся їжа вирощена в підземеллях Округу 13. Мене приписали до столу, за яким сиділи Евердіни, Готорни та ще кілька біженців із нашого округу. Я одним духом глитнула свою порцію і не відмовилася б від добавки, але тут ніколи не давали добавок. До харчування тут науковий підхід. Кожен мешканець отримує рівно стільки калорій, скільки потрібно саме йому, щоб протягнути до наступного прийому їжі, – ні грама більше, ні грама менше. Розмір порції залежить від віку, зросту, будови тіла, стану здоров’я і фізичних навантажень згідно з розкладом. Біженці з Округу 12 спочатку отримували більші порції, ніж місцеві жителі, – щоб бодай трохи погладшали. Мабуть, кощаві солдати надто швидко втомлюються. Мушу визнати, що такий підхід спрацював. Уже за місяць ми мали здоровіший вигляд, особливо діти.
Гейл сів поруч, і я докладала зусиль, щоб не зиркати жалібно на його тацю. Мені так хотілося добавки, а він так часто ділився зі мною своєю порцією, що мені вже було соромно. Та хоч як я намагалася зосередитися на серветці, в мою тарілку все одно плюснула повна ложка товченої ріпи.
– Припиняй це, – мовила я, та оскільки вже почала жувати, мої слова прозвучали зовсім не переконливо. – Мабуть, це заборонено.
Тут дуже суворі правила щодо харчування. Наприклад, навіть якщо ти не доїв свою порцію і хочеш притримати її на потім, не зможеш винести її з їдальні. Мабуть, раніше тут ставсь якийсь інцидент: хтось запасався їжею абощо. Але ж ми з Гейлом не один рік добували харчі для своїх родин, тому таке правило здавалося нам дивним. Ми добре знали, що таке голод, але ще ніхто й ніколи не вказував нам, що і коли їсти. В дечому правила в Окрузі 13 були набагато суворіші, ніж ті, які нам нав’язував Капітолій.
– А що мені зроблять? У мене вже й так забрали комунікатор, – відмахнувся Гейл.
Я мало не вилизала свою миску, і раптом у мене з’явилося натхнення.
– Слухай, а може, додати й це до списку моїх вимог?
– Що саме? Щоб мені дозволили підгодовувати тебе ріпою? – запитав Гейл.
– Ні, щоб нам дозволили полювати... – (Це привернуло Гейлову увагу). – Ми б віддавали все впольоване на кухню. Але ж головне... – я недоговорила, бо Гейл і так зрозумів мене. Головне, що ми б час від часу дихали свіжим повітрям. Гуляли в лісах. Ми б знову стали собою.
– Давай, – мовив Гейл. – Зараз саме час. Ти можеш просити місяць із небес – і для тебе дістануть і його.
Гейл навіть не уявляв, що я й так проситиму місяць із небес – проситиму зберегти Піті життя. Я міркувала, чи варто розповісти про це Гейлові, аж тут пролунав дзвоник, який сповістив про завершення сніданку.
Я уявила, що опинюся сам на сам із Коїн, і мені стало зле.
– Що в тебе далі за розкладом?
Гейл поглянув на руку:
– Урок з історії ядерної зброї. До речі, твою відсутність уже помітили.
– Я маю йти в Ставку. Підеш зі мною? – запитала я.
– Гаразд. Але після вчорашнього мене можуть просто виставити за двері.
Поки ми відносили таці, Гейл мовив:
– Гадаю, тобі варто занести Денді в список своїх вимог. Я не впевнений, що тут нормально ставляться до домашніх улюбленців, адже вони не приносять ніякої користі.
– О, тут знайдуть роботу і для нього. От побачиш, щоранку на його лапі з’являтиметься новий напис, – мовила я, однак вирішила перестрахуватися і заради Прим включила його в перелік.
Поки ми дісталися Ставки, Коїн, Плутарх та інші уже зібралися. Майже всі здивувалися, побачивши Гейла, але ніхто не наважився виставити його за двері. Я боялася переплутати, що збираюся вимагати, тож одразу попросила аркуш паперу й олівець. Уперше – з часу своєї появи тут – я виявила цікавість до того, що відбувається, і це заскочило всіх зненацька. Кілька здивованих пар очей перезирнулися між собою. Мабуть, для мене приготували нову лекцію... Проте Коїн сама подала мені аркуш паперу й олівець, і всі мовчки чекали, поки я складала перелік. Денді. Полювання. Недоторканність для Піти. Публічна обіцянка.
Здається, це все. Це мій єдиний шанс, єдина можливість поторгуватися. Міркуй! Чого ти ще хочеш? І тут я плечем відчула тепло. Гейл. Я додала до списку Гейла. Не думаю, що зможу впоратися без нього.
Розболілася голова, і стало важко думати. Заплющивши очі, я почала беззвучно промовляти: «Мене звати Катніс Евердін. Мені сімнадцять років. Моя домівка – Округ 12. Я брала участь у Голодних іграх. Урятувалася. Капітолій ненавидить мене. Піту взяли в заручники. Він живий. Він зрадник, але живий. Я повинна вберегти його від смерті...»
Перелік. Він закороткий. Треба мислити масштабніше... Уявімо, що я перестану бути важливою, уявімо майбутнє, в якому я нічого не варта. Хіба я не повинна просити більшого? Для своєї родини? Для своїх земляків? Від праху мертвих засвербіла шкіра. Я буквально фізично відчула під підошвою черевика обгорілий череп. Від змішаного запаху крові і ядучого аромату троянд запалало в носі.
Олівець сам почав ковзати по аркушу. Розплющивши очі, я побачила криві букви. «СНІГОУ ВБ’Ю Я». Якщо президента візьмуть у полон, то привілей його стратити мають надати мені.
Плутарх обережно кахикнув:
– Уже закінчила?
Я підвела погляд на годинник. Я просиділа за столом майже двадцять хвилин! Здається, не в одного Фінея проблеми з концентрацією.
– Так, – відповіла я. Мій голос звучав хрипко, тож я прокашлялася. – Отже, домовилися, я згідна стати вашою Переспівницею.
Я дала їм трохи часу на те, щоб полегшено зітхнути, привітати одне одного, поплескати по спині, але Коїн залишилася незворушною, так ніби моя заява аніскілечки її не вразила.
– Але в мене є кілька умов, – я розгладила аркуш. – По-перше, моя сім’я залишає собі кота.
Моє найкрихітніше прохання миттю спровокувало суперечку. Повстанці з Капітолія не бачили в цьому нічого поганого: певна річ, мені дозволять залишити кота! – тоді як жителі Округу 13 вважали, що це може спричинити певні труднощі. Зрештою ухвалили рішення переселити нас на верхній поверх, у кімнату з неймовірною розкішшю – крихітним віконцем над землею. Так Денді зможе виходити й заходити, щоб робити всі свої справи надворі. Годуватися він має сам. Якщо проґавить комендантську годину, лишиться до ранку надворі. Якщо поставить під загрозу систему безпеки, його негайно пристрелять.
Зовсім не погано. Денді житиме так, як жив дотепер. За винятком умови про розстріл. Якщо він надто вихудає, я зможу підгодовувати його тельбухами – за умови, що моє наступне прохання буде задоволене.
– По-друге, я хочу полювати. З Гейлом. У лісі, – випалила я і дала присутнім кілька секунд, щоб перетравити почуте.
– Ми не заходитимемо далеко, – докинув Гейл. – Користуватимемося нашими старими луками. М’ясо можете забирати на кухню.
Я поквапилася втрутитись, поки нам не відмовили:
– Просто... Я не можу тут дихати... Я б зміцніла, стала прудкішою, якби... якби змогла полювати.
Плутарх почав був пояснювати пов’язані з цим проблеми: небезпеку, необхідність посилення охорони, можливі поранення, – але Коїн обірвала його:
– Ні. Нехай полюють. Дві години на день замість тренувань. Радіус – чверть милі. Комунікатори і маячки обов’язкові. Що ще?
Я швидко переглянула свій список:
– Гейл. Без нього мені не впоратись.
– У якій ролі? Як друг, який весь час поряд, поки камери не бачать? Чи, може, ти хочеш, щоб ми представили його як твого нового коханого? – запитала Коїн.
Вона вимовила це без будь-якої злості чи умислу – навпаки, я б сказала, її слова прозвучали якось прозаїчно. Однак мене вони приголомшили.
– Що?
– Гадаю, ми повинні дотримуватися старого сценарію – роману з Пітою. Один крок убік – і публіка втратить до Катніс прихильність, – мовив Плутарх. – Особливо тепер, коли всі думають, що вона носить його дитину.
– Згодна. Отже, публіці подаємо Гейла як простого товариша по зброї. Так добре? – запитала Коїн. Я не могла відвести від неї погляду. Вона нетерпляче провадила: – Для Гейла цього достатньо?
– Можна сказати, що він твій двоюрідний брат, – мовила Фульвія.
– Ми не брат і сестра! – вигукнули ми з Гейлом воднораз.
– Знаю, але на камеру, мабуть, краще дотримуватися такої версії, – мовив Плутарх. – Поза камерою він увесь твій. Ще щось?
Такий поворот розмови не на жарт розізлив мене. Всі подумали, що я так просто можу відмовитися від Піти, що я закохана в Гейла, що все це була тільки гра! Мої щоки спаленіли. Сама тільки думка про те, що я за таких обставин можу завести коханця, була принизлива. Вихлюпуючи всю свою злість, я оголосила свою головну умову:
– Якщо війна закінчиться нашою перемогою, Піту помилують.
Запала мертва тиша. Я відчула, як Гейлове тіло напружилося. Треба було попередити його, але я не була впевнена щодо його реакції. Я ніколи не знала, як він ставиться до Піти.
– До нього не буде застосовано жодного покарання, – провадила я. Аж раптом мене осінила нова думка. – Так само, як і до інших полонених трибутів – Джоанни й Енобарії.
Якщо чесно, то мене мало хвилювала Енобарія, злюка з Округу 2, яку я ненавиділа. Але було якось неправильно кидати її напризволяще.
– Ні, – відповіла Коїн рішуче.
– Так, – випалила я у відповідь. – У чому їхня провина? В тому, що ви не забрали їх з арени? Хто знає, що зараз робить з ними Капітолій?
– Їх судитимуть разом з іншими військовими злочинцями і ставитимуться до них так, як вирішить трибунал, – сказала вона.
– Їм буде гарантована недоторканність! – я підвелася з крісла, мій голос лунав гучно і дзвінко. – Ви особисто пообіцяєте мені це перед усіма жителями Округу 13 і біженцями Округу 12. Якнайшвидше. Сьогодні. Ваше звернення буде записано на плівку для майбутніх поколінь. Ви оголосите себе і свій уряд відповідальними за їхню безпеку, а ні, то шукайте собі іншу Переспівницю!
Мої слова повисли в кімнаті. Ніхто не наважувався порушити мовчанку.
– Ось вона! Справжня! – прошепотіла Фульвія Плутарху. – Ще б костюм, а позаду вогонь і трохи диму.
– Так, саме те, що нам потрібно, – прошепотів Плутарх у відповідь.
Мені кортіло спопелити їх поглядом, але я усвідомлювала, що зараз це буде великою помилкою. Не варто відводити очей від Коїн. Я легко читала на її обличчі, як вона зважує мій ультиматум і вирішує, чи окупиться він.
– Що скажете, президенте? – запитав Плутарх. – За даних обставин ви можете офіційно оголосити про помилування. А хлопець... він іще навіть неповнолітній.
– Гаразд, – озвалася нарешті Коїн. – Але раджу тобі грати переконливіше.
– Гратиму, але тільки після вашої офіційної заяви, – відповіла я.
– Скличте сьогодні збори національної безпеки. Замість вільного часу, – звеліла вона. – Я виголошу офіційне звернення. У твоєму переліку є ще щось, Катніс?
Зіжмаканий папірець перетворився на м’ячик, я й далі стискала його в правій долоні. Я востаннє розпрямила аркуш і прочитала криві букви.
– Ще остання умова. Снігоу вб’ю я.
Вперше за весь час на вустах президента з’явилася ледь помітна посмішка:
– Коли прийде час, я дам тобі можливість обдумати все ще раз.
Можливо, вона має рацію. Насправді мені вже не так сильно кортіло вбити Снігоу. Гадаю, я можу покластися на Коїн і почекати, коли прийде час.
– Справедливо.
Очі Коїн опустилися на годинник. Вона також мусить дотримуватися графіку.
– Гадаю, тепер я можу залишити її на вас, Плутарху.
З цими словами вона вийшла з кімнати, а за нею і всі її підлеглі. Залишилися тільки Плутарх, Фульвія і ми з Гейлом.
– Просто чудово. Неперевершено, – Плутарх опустився на стілець і втомлено потер очі. – Знаєте, чого мені бракує найдужче? Більше за все? Кави. От я запитую себе, чому вівсянку й ріпу не можна запити кавою?
– Ми й не уявляли, що тут усе так суворо, – пояснила Фульвія, масажуючи Плутархові плечі. – Навіть у вищих колах.
– Ну, ми ще покладалися на чорний ринок, але тут його немає, – мовив Плутарх. – Навіть в Окрузі 12 був свій чорний ринок, правда?
– Так, Горно, – мовив Гейл. – Ми там торгували.
– Ось бачите? Тільки не треба дивитися так на мене. Боже, які ви моральні! Практично непідкупні! – зітхнув Плутарх. – Гаразд, як кажуть, війни не тривають вічно. Що ж, раді вітати вас у команді, – він простягнув руку, і Фульвія подала йому великий альбом у чорній шкіряній палітурці. – Загалом ти уявляєш, що нам від тебе потрібно, Катніс. Я розумію, що тобі було важко зважитися на таке. Сподіваюся, це допоможе...
Плутарх штовхнув альбом до мене, і я підозріло втупилася в нього. Але цікавість перемогла, я відгорнула обкладинку – і побачила там себе, струнку й дужу, в чорному костюмі. Тільки один майстер міг створити такий костюм, на перший погляд зовсім простий, а насправді витвір мистецтва. Шолом, майстерно вигнутий нагрудник, трішки віддуті рукава, з-під яких визирає біла тканина... З його легкої руки я знову перетворюся на переспівницю.
– Цинна, – прошепотіла я.
– Так. Він узяв із мене слово, що я не покажу тобі цього альбому, аж поки ти сама не вирішиш стати Переспівницею. Повір, а мені дуже кортіло, – мовив Плутарх. – Давай. Гортай далі.
Я повільно гортала сторінку по сторінці, роздивляючись кожну деталь костюму: старанно скроєні шари бронежилета, приховану зброю в черевиках і на поясі, спеціальний захист біля серця. На останній сторінці, під ескізом моєї брошки, Цинна написав: «Я досі ставлю на тебе».
– Коли він... – мій голос здригнувся.
– Потому як оголосили Червону чверть. Приблизно за кілька тижнів до Ігор. У нас є не тільки ескізи, але й самі костюми. А ще на тебе в арсеналі чекає Біпер, він має для тебе дещо цікаве. Я нічого тобі не скажу, не хочу зіпсувати сюрприз, – мовив Плутарх.
– Ти будеш найкраще вбраним повстанцем за всю історію воєн, – зронив Гейл і посміхнувся. Раптом до мене дійшло, що весь цей час він тримався оддалік. Мабуть, як і Цинна, хотів, щоб я все вирішила сама.
– Ми розробили план під назвою «Атака в ефірі», – мовив Плутарх. – Маємо на меті зняти серію агіток, тобто агітаційних роликів з тобою в головній ролі, і транслювати їх на увесь Панем.
– Але як? Тільки Капітолій має право на трансляцію! – здивувався Гейл.
– Але ж із нами Біпер. Приблизно десять років тому це він перепрограмовував підземні мережі трансляції. І вважає, що у нас є непогані шанси вийти в ефір. Звісно, спочатку треба відзняти матеріал. Тож, Катніс, студія запису до твоїх послуг... – Плутарх перевів погляд на свою асистентку. – Фульвіє!
– Ми з Плутархом довго мізкували над тим, як тебе подати. Нам здається, найкраще спершу вибудувати зовнішній образ ватажка повстанців. А тоді вже зайнятися внутрішнім світом. Тобто спочатку треба забезпечити, щоб наша Переспівниця мала приголомшливий вигляд, а потім попрацювати над особистістю, гідною такого образу, – мовила вона і розцвіла.
– Але у вас уже є костюм, – зауважив Гейл.
– Так, але поглянь на неї! Вона налякана, закривавлена? Чи, може, в її очах палає вогонь повстання? Яку лють вона зможе зіграти, якщо довкола не буде ворогів? У будь-якому разі вона повинна уособлювати щось. Я маю на увазі, що це... – Фульвія швидким кроком наблизилася до мене й обхопила моє обличчя долонями, – це ні до чого не годиться.
Я інстинктивно відсмикнула голову, але вона й так уже почала збирати свої речі.
– Отже, – сказала вона, – зважаючи на такі труднощі, ми приготували тобі ще один маленький сюрприз. Ходімо.
Фульвія поманила нас рукою, і ми з Гейлом рушили в коридор слідом за Плутархом.
– Хотіли як краще, а тільки образили, – прошепотів Гейл мені на вухо.
– Ласкаво просимо до Капітолія, – відповіла я. Однак слова Фульвії зовсім не вразили мене. Міцніше стиснувши альбом, я пригорнула його до грудей. Якщо цього хотів Цинна, то я все правильно вирішила.
Ми зайшли в ліфт, і Плутарх зазирнув до свого записника.
– Подивимося. Кімната три-дев’ять-нуль-вісім.
Він натиснув кнопку 39, але нічого не сталося.
– Напевно, слід скористатися ключем, – зауважила Фульвія.
Витягнувши з-під сорочки ключ на тоненькому ланцюжку, Плутарх застромив його в отвір, якого я раніше й не помічала. Двері зачинилися.
– Он воно як!
Ліфт почав Опускатися вниз: десять, двадцять, тридцять поверхів... Я й не здогадувалася, що Округ 13 залягає так глибоко. Двері відчинились, і ми опинилися в білому широкому коридорі, обабіч якого тягнулися червоні двері, на вигляд майже розкішні – в порівнянні з сірими на верхніх поверхах. Кожні двері були просто позначені цифрами. 3901, 3902, 3903...
Ми вийшли з ліфта, і дверцята за нашими спинами зачинилися, а тоді ззовні опустилися ще й металеві ґрати. Не встигла я й оком змигнути, як у другому кінці коридору матеріалізувався чатовий. Двері за його спиною беззвучно зачинилися, і він рушив до нас.
Плутарх вийшов йому назустріч, простягнувши руку на знак привітання. В повітрі витало щось зловісне – щось тут було не так. І справа зовсім не в ліфті, і не в клаустрофобії (уявіть тільки: 39 поверхів під землею!), і не в дошкульному запахові антисептика. Глянувши на Гейла, я одразу збагнула, що він почувається точно так само.
– Доброго ранку, ми шукали... – почав був Плутарх.
– Ви помилилися поверхом, – відрубав чатовий.
– Справді? – Плутарх іще раз перевірив свої записи. – Тут у мене написано три-дев’ять-нуль-вісім. Може, ви просто передзвоните...
– Боюся, я змушений просити вас якнайшвидше піти геть. Очевидячки, сталася помилка, зверніться в Бюро, – сказав охоронець.
Кімната 3908 була просто перед нами. Всього за кілька кроків. Двері – вони тут усі були однакові – здавалися недоробленими: на них не було ручок. Мабуть, вони відчинялися від поштовху – як і ті, з яких вийшов чатовий.
– А де це? – запитала Фульвія.
– Бюро розташоване на сьомому поверсі, – відповів чатовий і простягнув руки, підштовхуючи нас назад до ліфта.
Саме в цю мить з-за дверей кімнати 3908 долинув якийсь звук, схожий на скавуління заляканого собаки, який намагається уникнути удару. От тільки цей звук був надто людський і надто знайомий. Наші з Гейлом погляди зустрілися всього на мить, але двом людям, які розуміють одне одного з півслова, цього було достатньо. Я випустила з рук альбом Цинни, і він з гучним виляском упав чатовому на ногу. А за секунду, коли чатовий нахилився, щоб його підняти, Гейл також нахилився і «ненавмисне» зіштовхнувся з ним головою.
– Ой, вибачте, – мовив Гейл, усміхнувшись, і зловив чатового за руку, мовби щоб заспокоїти, а насправді розвернув його до мене боком.
Це був мій єдиний шанс. Промчавши повз чатового, я поштовхом відчинила двері під номером 3908 і побачила їх. У синцях, напівголих, прикутих кайданами до стіни.
То була моя підготовча команда.
