Текст книги "Переспівниця"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц)
РОЗДІЛ 7
Вертоліт закрутився спіраллю і пішов на посадку. Одразу ж відчинився люк і виїхав трап. Нас висадили просто на асфальт. Щойно остання людина ступила на землю, трап заховався, люк зачинився, вертоліт злетів і зник. Мені дали двох охоронців, а ще Богза і Гейла. Знімальна група складалася з кількох огрядних операторів-капітолійців, які під вагою камер здавалися крихітними комахами, жінки-режисера на ім’я Кресида – голомозої, з зеленою виноградною лозою-татуюванням на голові – та її асистента на ім’я Мессала – худорлявого юнака з кількома рядами сережок у вухах. Роздивившись його уважніше, я помітила, що язик у нього також пробитий і звідти стирчить величенька срібна кулька.
Богз потягнув нас до складських приміщень, і щойно ми відійшли, як на дорогу приземлився ще один вертоліт. Цього разу прилетіли медичні препарати і, судячи з білих комбінезонів, команда з шістьох лікарів. Ми рушили слідом за Богзом вузькою стежиною, яка пролягала між двома довгими сірими складами. На побитих іржею залізних стінах то тут, то там вирізнялися драбини, які вели на дах. Коли ми опинилися на вулиці, здалося, що ми потрапили в інший світ.
Після ранкового бомбардування постраждало чимало людей. Поранених переносили на саморобних ношах, перевозили на тачках, візках, декого просто тягали, перекинувши через плече або на руках. Знекровлених, непритомних, без рук і ніг... Усі прямували до приміщення з неохайно виведеною на дверях літерою «Л». Перед моїми очима постало саме те, що зазвичай відбувалося в нас на кухні, коли мама рятувала помираючих, от тільки тут їх було в десять, п’ятдесят, сотню разів більше. Я очікувала побачити розбомблені будівлі, а натомість опинилася поміж пошматованих людських тіл.
Невже мене збираються знімати тут? Я обернулася до Богза.
– Так не піде, – мовила я. – Тут ви нічого путнього з мене не витиснете.
Мабуть, він зауважив паніку в моєму погляді, тому зупинився на мить і поклав руки мені на плечі:
– Витиснемо. Нехай люди просто тебе побачать. Це допоможе їм більше, ніж найкращий лікар.
Жінка, яка керувала розміщенням пацієнтів, здається, помітила нас, прискіпливо оглянула, так ніби пересвідчуючись, що це справді ми, й рушила назустріч. Її темно-карі очі почервоніли від утоми, від тіла відгонило металом і потом. Пов’язку в неї на горлі потрібно було змінити ще три дні тому. Ремінь від автомата врізався їй у шию, і вона раз у раз поправляла його плечем. Вона кивком указала медикам на склад із літерою «Л», і ті мовчки зайшли всередину.
– Це Пейлор, командувач Округу 8, – представив її Богз. – Командувачу, це солдат Катніс Евердін.
На вигляд Пейлор здавалася надто молодою, як на командувача. Їй заледве виповнилося тридцять. Однак у голосі звучали владні нотки, й одразу ставало зрозуміло, що її призначили на цю посаду не просто так. Опинившись поруч із нею у своєму новесенькому костюмі, я почувалась як новонароджене курча, недосвідчене й дурне, яке тільки вчиться ходити.
– Так, я її впізнала, – мовила Пейлор. – Значить, ти таки жива. А ми вже були почали сумніватися.
Мені здалося – чи в її голосі справді прозвучали звинувачувальні нотки?
– Я сама ще сумніваюся, – відповіла я.
– Вона довго одужувала, – мовив Богз і постукав себе по голові. – Сильний струс мозку.
А тоді додав пошепки:
– І викидень. Але вона наполягла, що хоче приїхати й зустрітися з пораненими.
– Що ж, їх у нас багато, – відповіла Пейлор.
– Вам не здається, що це небезпечно? – запитав Гейл і насупився, оглядаючи шпиталь. – Збирати всіх поранених в одному приміщенні?
Це однозначно небезпечно. В такому місці будь-яка інфекційна хвороба пошириться як вогонь.
– Гадаю, це все-таки краще, аніж залишити їх помирати просто неба, – сказала Пейлор.
– Я зовсім не це мав на увазі, – відповів Гейл.
– Мабуть, я все трактую по-своєму. Але якщо у вас з’явиться третій варіант і Коїн дасть добро на його втілення, то я залюбки вас вислухаю.
Пейлор поманила мене за собою.
– Ласкаво просимо, Переспівнице. Ну і, звісно, твоїх друзів також.
Я озирнулася на свою дивакувату команду, набралася відваги й зайшла до шпиталю. Вздовж будівлі висіла цупка важка тканина, яка відділяла коридор від імпровізованих палат. Попід самою стіною щільним рядом лежали трупи, накриті з головою білими простирадлами.
– За кілька кварталів на захід ми вже викопали братську могилу, але поки що я не маю людей, щоб повідвозити трупи туди, – мовила Пейлор. Вона відшукала в тканині щілину і відкинула край.
Мої пальці зімкнулися на Гейловому зап’ястку.
– Не відходь від мене, – прошепотіла я.
– Я тут, – відповів він тихо.
Я ступила крок уперед – і мене наче вдарило. Моїм першим імпульсом було затиснути носа, щоб не відчувати смороду брудної білизни, гнилої плоті та блювотиння, які висіли в жаркому приміщенні. Вікна в металевому даху були відчинені, але свіже повітря не могло розігнати ядучого запаху, який залягав ближче до підлоги. Тонкі смужки сонячного проміння забезпечували таке-сяке освітлення, і коли мої очі звикли, я розгледіла кілька рядів поранених – на ліжках, на ношах, на підлозі: місця було обмаль. Гудіння чорних мух, стогони поранених, схлипування відвідувачів – усе це зливалося в хор, від якого краялося серце.
В округах не було справжніх лікарень. Люди помирали вдома, і в цю мить така альтернатива здавалася мені куди приємнішою, ніж те, що постало перед моїми очима. А тоді я згадала, що багато хто з поранених під час бомбардування лишився безхатченком...
По спині в мене котився піт, долоні також змокріли. Щоб не відчувати смороду, я дихала через рот. У голові паморочилося, перед очима скакали білі цятки, я мало не зомліла. Та раптом я побачила, що Пейлор уважно за мною спостерігає, так ніби хоче визначити, з якого я тіста зліплена і чи можна на мене покластися. Тому я відпустила Гейла і рушила поміж двох рядів ліжок.
– Катніс? – вихопився з загального гамору чийсь хрипкий голос. – Катніс?
До мене потягнулася рука, і я вхопилася за неї, щоб не впасти. Рука належала молодій жінці з пораненою ногою. Кілька шарів пов’язок просякли кров’ю, а над ними роїлися мухи. На обличчі жінки читався біль, але було там і ще щось – недоречне, навіть безглузде, якщо брати до уваги ситуацію, яка склалася.
– Це справді ти?
– Так, це я, – вичавила я насилу.
Радість – ось що я прочитала на її обличчі. Почувши мій голос, жінка мовби засвітилася, радість витіснила страждання і біль.
– Ти жива! Ми не знали. Нам казали, що ти жива, але ми не були впевнені! – защебетала вона.
– Мене добряче потрусило. Але мені вже ліпше, – мовила я. – Вам також скоро стане легше.
– Слід негайно розповісти про тебе братові! – жінка насилу сіла й загукала хлопця, який лежав за кілька ліжок від неї. – Едді! Едді! Вона тут! Це Катніс Евердін!
Хлопчина – дванадцятирічний, не старший, – обернувся до нас. Пов’язка затуляла половину його обличчя. Куточок рота, який визирав із-під неї, роззявився від щирого подиву. Я підійшла до хлопчика, погладила по вологих кучерях і пошепки привіталася. Він не міг говорити, але його єдине здорове око не відривалося від мого обличчя, так наче він хотів запам’ятати кожну його рису.
Кімнатою прокотилися вигуки: «Катніс! Катніс Евердін!» Стогони болю і горя поступово стихали, на зміну їм прийшли нетерплячка й очікування. Зусібіч мене кликали голоси. Я просто йшла між рядів і тиснула простягнуті руки, торкалася здорових частин тіл тих, хто не міг рухати кінцівками, віталася, розмовляла ні про що, питала, як справи. Нічого надзвичайного, ніяких натхненних слів. Та байдуже – Богз мав рацію: їх надихала я, жива і здорова.
Мене жадібно мацали пальці, щоб упевнитися, що я з плоті та крові. Коли якийсь хворий чоловік стис долонями моє обличчя, я мовчки подякувала Далтонові за те, що той порадив мені вмитися. Якою сміховинною збоченкою здавалася б я і цим людям, і собі, якби з’явилася перед ними з капітолійською маскою на обличчі! Мої поранення, втома, шрами – ось як вони мене впізнають, ось за що люблять.
Незважаючи на суперечливе інтерв’ю з Цезарем, чимало хто питав про Піту – люди вірили, що він говорив під примусом. Я силкувалася змалювати оптимістичне майбутнє, та люди занепадали духом, коли чули, що я втратила дитину. Одна жінка так ридала, що мені закортіло розповісти їй правду, але зробити це означало виставити Піту брехуном, а це б не пішло йому на користь. Не допомогло б це і мені. Так само, як і загальній справі.
Я нарешті почала усвідомлювати, на що готові люди, аби мене захистити. Що я значу для повстанців. У боротьбі проти Капітолія мені тільки здавалося, що я сама, насправді ж на моєму боці були тисячі, мільйони людей із різних округів. Я стала їхньою Переспівницею ще задовго до того, як свідомо погодилася на цю роль.
У моїх жилах запульсувало нове відчуття. З’явилося воно, коли я стояла посеред кімнати і прощалася з пораненими, які вигукували моє ім’я слабкими хрипкими голосами. Сила. У мене була сила, про існування якої я навіть не здогадувалася. Снігоу зрозумів це тієї миті, коли я піднесла до рота ті злощасні ягоди. Плутарх теж знав про неї, коли рятував мене з арени. І Коїн також це знає. Настільки добре знає, аж має публічно нагадувати своїм підлеглим, що повстанням керую не я, а вона.
Опинившись надворі, я прихилилася до залізної стіни і перевела подих. Богз подав мені флягу з водою.
– Ти чудово впоралася, – мовив він.
Що ж, я не зомліла, мене не знудило, і я не вибігла зі шпиталю в сльозах і з лементом – я просто поклалася на емоції, які переповнювали людей.
– Ми відзняли чимало хорошого матеріалу, – мовила Кресида.
Я перевела погляд на комашок-операторів – вони горбилися під вагою обладнання, з них ріками лився піт. Мессала занотовував щось у записнику. Я й забула, що мене весь час знімали на камеру.
– Але ж я нічого не робила, – сказала я.
– Не варто себе недооцінювати. І не забувай про те, що ти зробила раніше, – мовив Богз.
А що я зробила раніше? Я подумала про всю ту шкоду, якої завдала людям, – і коліна в мене підкосилися, я сіла просто на землю.
– Я геть заплуталася.
– Ти не готова до тривалих зйомок. Але нічого не вдієш, доведеться пройти і через це, – сказав Богз.
Присівши біля мене, Гейл похитав головою:
– Не можу повірити, що ти дозволила стільком людям тебе торкатися. Мені щомиті здавалося – ти от-от кинешся до дверей.
– Стули пельку, – випалила я і розсміялася.
– Коли твоя мати побачить запис, вона неодмінно тобою пишатиметься, – мовив він.
– Мама навіть не помітить мене – вона більше хвилюватиметься через поранених... – Обернувшись до Богза, я запитала: – Така ситуація в усіх округах?
– Так. Капітолій атакує майже всі округи. Ми приходимо на допомогу, коли можемо, але цього недостатньо, – він замовк на мить: щось почув у навушнику. Я усвідомила, що увесь цей час не чула голосу Геймітча.
Може, мій навушник поламався?.. – Негайно повертаймося на злітну смугу. Мерщій! – крикнув Богз й однією рукою поставив мене на ноги. – У нас проблеми.
– Які проблеми? – запитав Гейл.
– Сюди летять винищувачі, – сказав Богз, а тоді потягнувся до мене рукою – вдягнув мені на голову шолом. – Рухаймося! Хутчіш!
Не зовсім тямлячи, що коїться, я скочила на ноги й кинулася вздовж складських приміщень до злітної смуги, де нас висадили. Жодної небезпеки я не відчувала. Небо було чисте, безхмарне, блакитне. На вулицях порожньо, за винятком людей, які допомагали пораненим дістатися шпиталю. Не видно було жодного ворога, не відчутно ніякої тривоги. Аж раптом завили сирени. За кілька секунд у небі з’явився ключ капітолійських винищувачів, і почалося бомбардування. Вибухова хвиля збила мене з ніг, і я гримнулася на землю. Праве коліно проштрикнув біль. Щось ударило мене у спину, але, здається, бронежилета не пробило. Я спробувала підвестися, та Богз притис мене до землі й затулив своїм тілом, немов щитом. Земля піді мною здригалася від кожного вибуху.
Що може бути жахливішим за відчуття, що ти застряв між залізною стіною з одного боку і свинцевим дощем – із другого? Батько завжди казав: «Що може бути легше, як перестріляти рибу в діжці?» Цього разу рибою були ми, а діжкою – вулиця.
– Катніс! – з навушника несподівано пролунав голос Геймітча.
– Що? Що? Я слухаю! – відгукнулась я.
– Слухай мене уважно. Ми не можемо приземлитися, поки не закінчиться бомбардування. Але тебе не повинні помітити за жодних обставин, – мовив Геймітч.
– Виходить, капітолійці не знають, що я тут?
А я-бо, як завжди, вирішила, що виною всьому знову я.
– Здається, ні. Це бомбардування було заплановане заздалегідь, – мовив Геймітч.
Тепер до мене долинув голос Плутарха, як завше, спокійний, проте владний:
– Бачите попереду блакитний склад № З? В його північному куті є бункер. Зможете туди дістатися?
– Постараємося, – мовив Богз. Мабуть, кожен член команди мав навушник, бо всі рушили за нами. Я інстинктивно відшукала поглядом Гейла – переконатися, що він не ушкоджений.
– До наступної хвилі у вас близько сорока п’яти секунд, – докинув Плутарх.
Я стогнала, ступаючи на праву ногу, однак не зупинялася. Зараз не час звертати увагу на такі дрібниці. Та й краще взагалі не дивитися на рану. На щастя, я в черевиках, які зробив для мене Цинна, – в них я легко відривалася від асфальту й бігла набагато швидше. Взула б я ту пару, яку видали мені в Окрузі 13, я б нізащо не вижила. Богз вирвався вперед, але більше мене обігнати не вдалося нікому. Інші охоронці пристосувалися до моєї швидкості й прикривали мене ззаду та з боків. Секунди спливали, у скронях калатало. Ми проминули склад № 2 і тепер бігли вздовж брудної коричневої будівлі. Попереду виднівся вицвілий блакитний фасад. Ще кілька метрів до бункера... Ми вже майже його дісталися, залишилося перетнути одну вулицю – аж тут нас накрила наступна хвиля бомбардування. Я інстинктивно впала на землю й покотилася до блакитної стіни. Тепер своїм тілом мене затулив Гейл. Здавалося, цього разу раз атака тривала значно довше.
Я перекотилася на бік, і наші з Гейлом погляди зустрілися. На якусь мить увесь світ перестав для мене існувати – я бачила тільки його розпашіле обличчя, жилку на скроні, яка сіпалася від ударів пульсу, і вуста, які то розтулялися, то стулялися – Гейл намагався відсапатися.
– Як ти? – запитав він.
– Нормально. Не думаю, що мене помітили, – відповіла я. – Нас же не переслідують.
– Ні, вони ціляться в щось інше, – мовив Гейл.
– Знаю, але там немає нічого, окрім...
Ми водночас утямили, яка у нападників ціль.
– Окрім шпиталю.
За мить Гейл уже стояв на ногах і щосили гукав:
– Винищувачі ціляться у шпиталь!
– Це не ваша проблема, – сказав Плутарх рішуче. – Ховайтеся в бункер.
– Але в окрузі немає військових, тільки поранені! – гукнула я.
– Катніс, – у голосі Геймітча пролунала насторожена нотка. Він зрозумів, до чого йде. – Навіть не думай!..
Я висмикнула навушник, і той безпомічно повис на шнурку. Тут до мене долинув іще один звук, якого раніше я не чула: кулеметна черга з даху брудної коричневої будівлі через дорогу. На землі хтось відстрілювався! Ніхто не встиг мене зупинити – я кинулася до драбини й подерлася нагору. Це я добре вмію.
– Не зупиняйся! – пролунав позаду Гейлів голос. Краєм вуха я почула, як він буцнув когось ногою в обличчя. Якщо то був Богз, Гейлові буде несолодко. Вилізши на дах, я поплазувала по застиглій смолі. Зупинилася на кілька секунд, щоб пропустити Гейла вперед, а тоді ми скочили на ноги й побігли до кулеметів. Біля кожного лежало по кілька повстанців. Біля одного з кулеметів ми пригальмували та присіли поруч із двома солдатами.
– Богз у курсі?
Обернувшись ліворуч, за одним із кулеметів я побачила Пейлор. Вона дивилася на нас глузливо.
– Він знає, де ми, – відповіла я ухильно. А хіба я збрехала?
– Звісно, що знає, – розсміялася Пейлор. – Стріляти вмієте? – з цими словами вона поплескала по дулу кулемета.
– Так. Нас учили в Окрузі 13, – мовив Гейл. – Але я ліпше скористаюся своєю зброєю.
– Так, у нас є луки, – я дістала з-за спини свій – і тільки тоді усвідомила, наскільки декоративний він має вигляд. – Він смертоносніший, ніж може здатися на перший погляд.
– Можу тільки уявити, – мовила Пейлор. – Гаразд. Ми очікуємо щонайменше ще три хвилі. Винищувачам перед новою атакою доведеться розвернутися. Це наш єдиний шанс. Не вистромляйтеся!
Я стала на коліно, приготувавшись стріляти.
– Почнемо з вогню, – мовив Гейл.
Кивнувши, я витягнула стрілу з правого відділення. Якщо ми схибимо, наші стріли кудись приземляться – можливо, на склад потойбіч вулиці. З вогнем іще можна буде впоратися, а от вибухівка завдасть непоправної шкоди.
Раптом у небі, за два квартали від нас, всього за сотню метрів, з’явилися вони – сім бомбардувальників, вишикуваних ключем.
– Гуси! – гукнула я.
Гейл одразу зрозумів, що я мала на увазі. Під час сезону міграцій, коли ми завжди полювали на птахів, ми виробили власну систему поділу, щоб наші стріли бува не поцілили в одного птаха. Це означало, що спочатку я стріляла в дальнє крило ключа, Гейл – у ближнє, а коли доходили до гуски в центрі, стріляли по черзі. У нас не було часу на узгодження: я прикинула тривалість польоту стріли й вистрелила. Стріла поцілила ближче до основи крила одного з винищувачів, і воно загорілося. Гейл промахнувся – його стріла приземлилася на даху одного зі складів, який одразу ж спалахнув. Гейл тихо вилаявся.
Винищувач, у який я поцілила, збився з курсу, але досі скидав на землю бомби. Він навіть не впав, так само як і той, у який влучили з кулемета. Мабуть, завдана шкода виявилася недостатньою.
– Гарний постріл, – сказав Гейл.
– Узагалі-то я цілилася в інший винищувач, – пробурмотіла я – хотіла збити той, що летів попереду. – Вони швидші, ніж нам здавалося.
– На позицію! – гукнула Пейлор. На обрії з’явилася наступна хвиля бомбардувальників.
– Вогонь не годиться, – мовив Гейл. Я мовчки кивнула, і ми обоє витягнули стріли з вибухівкою. Склади через дорогу здавалися порожніми.
Поки винищувачі наближалися, я прийняла ще одне спонтанне рішення:
– Я підводжуся! – гукнула я і скочила на ноги. Саме з такої позиції я стріляла з найбільшою точністю. Цього разу першою вистрелила я – і не схибила: стріла увійшла у черево винищувача. Секундою пізніше Гейлова стріла підірвала йому хвіст. Машина розламалася посередині й упала ца землю, спричинивши серію вибухів.
За кілька секунд почалася третя хвиля бомбардування. Цього разу Гейл влучив точно в ціль. Я всадила стрілу в крило другого бомбардувальника, від чого його крутонуло, і він врізався у винищувач позаду. Вони зіштовхнулися і разом упали на дах складу навпроти госпіталю. Кулеметна черга збила четвертий винищувач.
– Добре, це все, – сказала Пейлор.
Полум’я і чорний дим заступили все на світі.
– Вони поцілили у шпиталь?
– Напевно, – відповіла Пейлор.
Я миттю кинулася до драбини потойбіч даху – і помітила Мессалу й одного з комашок-операторів, які ховалися за широким комином. А я-бо гадала, що вони залягли десь на землі й бояться ніс вистромити!
– Ці двоє виросли в моїх очах, – сказав Гейл.
Я швидко злізла драбиною вниз. Коли мої ноги торкнулися землі, я побачила охоронця, Кресиду та ще одного комашку-оператора. Я очікувала опору, а натомість Кресида махнула рукою в напрямку шпиталю.
– Мені байдуже, Плутарху! – гукнула вона. – Дай мені ще п’ять хвилин!
Мені двічі повторювати не довелося – я одразу ж кинулася вздовж вулиці.
– О ні, – прошепотіла я, побачивши шпиталь. Чи те, що колись було шпиталем. Довкола лежали поранені, догорали рештки винищувачів, а я немов заціпеніла і не могла рухатися. Всюди лементували люди, метушилися, бігали туди-сюди, але ніхто вже нічим не міг допомогти. Бомби поцілили в дах шпиталю, і тепер він палав, перетворившись на пастку для пацієнтів. Рятувальний загін намагався розчистити вхід всередину, однак було неважко здогадатися, що вони там знайдуть. Якщо не осколки і не полум’я, то ядучий дим уже зробив свою чорну справу.
Гейл ні на крок не відходив від мене. Те, що він нічого не робив, а просто дивився, підтвердило мої найстрашніші підозри. Шахтарі ніколи не припиняють рятувальних робіт, аж поки ситуація не стає безнадійною.
– Ходімо, Катніс. Геймітч каже, що зараз по нас прилетить вертоліт, – мовив він. Але я немов приросла до землі.
– Навіщо вони це зробили? Навіщо добили людей, яким уже й так недовго залишалося? – запитала я.
– Щоб налякати інших. Щоб не дати пораненим одужати, – сказав Гейл. – Люди у шпиталі – це зайвий тягар. Принаймні так вважає Снігоу. Якщо переможе Капітолій, то що йому робити з купкою недієздатних рабів?
Я пригадала роки, проведені з Гейлом у лісах, і його промови проти Капітолія. Тоді я просто не звертала на них уваги. Не розуміла, навіщо він докопується до мотивів Капітолія. Навіщо оцінює ситуацію з позиції нашого ворога. Але сьогодні все стало на свої місця. Коли Гейл зауважив, як недоречно робити такі шпиталі, він думав не про поширення інфекції – він передбачив те, що тільки-но сталося. Тому що він завжди справедливо оцінював жорстокість нашого ворога.
Повільно розвернувшись, я за кілька кроків од себе побачила Кресиду в оточенні комашок-операторів. Вона була цілком незворушна. Навіть байдужа.
– Катніс, – мовила вона. – Президент Снігоу щойно показав у прямому ефірі бомбардування. А тоді виступив із промовою: оголосив, що таким чином він посилає повідомлення повстанцям. Може, ти теж хочеш їм щось сказати?
– Так, – прошепотіла я. В око впало червоне миготливе світло: мене знімають. – Так, – повторила я впевненіше. Усі відійшли від мене – Гейл, Кресида, комашки-оператори, – звільняючи сцену. Я не відривала погляду від червоної лампочки. – Я хочу сказати повстанцям, що я жива. Що я тут, в Окрузі 8, де Капітолій щойно розбомбив шпиталь, повний неозброєних чоловіків, жінок і дітей. Не вижив ніхто... – Шок відступив, даючи дорогу злості. – Я хочу сказати повстанцям: якщо ви бодай на секунду повірили в те, що Капітолій вас помилує, коли ви погодитеся на перемир’я, – то ви дурите самі себе. Тому що в душі ви добре знаєте, хто вони такі й на що здатні, – я автоматично піднесла руку й обвела руїни, силкуючись передати той жах, що коївся довкола. – Ось на що вони здатні! І ми повинні протистояти!
Я рушила до камери – це лють несла мене вперед.
– Президент Снігоу каже, що послав нам повідомлення? Що ж, у мене також є для нього повідомлення. Можете катувати нас, бомбардувати, палити наші округи, але спершу погляньте на це... – Одна з камер простежила за моєю рукою, яка вказала на охоплені полум’ям винищувачі на даху одного зі складів. Крізь полум’я виднівся капітолійський герб. – Вогонь поширюється легко! – я підвищила голос до крику, щоб президент не проґавив жодного слова. – І якщо згоримо ми, ви згорите разом із нами!
Мої останні слова повисли в повітрі. Час немов зупинився. У гарячий хмарі я мов злетіла над землею – і цей жар пашів не від руїн, а від мене самої.
– Знято! – голос Кресиди повернув мене до реальності, пригасив мій запал. Кресида кивнула на знак похвали. – Чудова кінцівка.
